Новорічне. 3

Софія Малильо

Буйне свято відбуяло на планеті,

сколихнуло кожну душу, мов струну.

Час невтримний у стрімкім космічнім леті

в Книзі Вічності листок перегорнув.

Ні листків, ні Книги Вічності немає!

Є лиш Вічність, незбагненний Простір-Час.

То лиш ми, дрібні в безмежжі тім безкраїм,

пристосовуєм Безмірність щодо нас.

І проносяться дні-дати над Землею,

відміряють нам життя прудкі роки,

та, охоплені щодення метушнею,

ми про плин той забуваєм залюбки.

Довго й важко рік вершить свою дорогу,

але швидко, наче ватра, догоря.

Добрих геніїв призвавши на підмогу,

ми вступаєм в перший день календаря.

І почнуться, мов почнуться нові справи,

що у звичних, старих руслах потечуть.

Чи новий рік нам хоч крапельку добавить

новизни, немов нектару, в стару суть?

Після свята хвилі буднів хлинуть знову, –

миті радостей між бурунів гризні…

Але цур їм! Приміряймо, як обнову,

новоріччя перші ночі, перші дні.

Все від нас, від нас самих залежить, друзі,

птицю щастя міцно стиснем в кулаці!

Скажем “Ні!” хитанням, сумнівам і тузі, –

ми ж – мислителі, вершителі, творці!

Тож дивімось у майбутність сміло й просто

і крокуймо їй довірливо навстріч!

Нехай справдяться палкі й натхненні тости,

що лунали в Новоріччя світлу ніч!

2/I-1991.