Сусідське

Софія Малильо

Кажуть люди, вчені й прості:

на Землі ми – тільки гості,

як у вирію – пташа.

Та не думає людина,

що в правдиву батьківщину

знов повернеться душа.

Бо живе людина, мріє,

ум гартує, зерно сіє,

творить власний родовід,

щоб недаром вік прожити,

в пам’ять людям залишити

на Землі свій добрий слід.

І збігають швидко дати.

За плечима – лиха, втрати,

і душа від них щемить.

Та буття триває далі,

в нім не тільки зло й печалі, –

в нім безцінна кожна мить.

Нас у нім завжди і всюди

усміхом стрівають люди

і своїх сердець теплом.

Як без них в житті стояти,

як нести печалі-втрати

і змагатися зі злом?

Тож гуртуймось, не цураймось,

добрим словом зустрічаймось,

добрим наміром в думках.

Хай ні смуток, ні самітність

не затьмарюють привітність

на обличчях, на устах.

Побажаймо щастя нині

нашій щирій господині!

Їй – уклін наш і привіт!

Ніжній матері і бабці –

в радості, здоров’ї, праці

дай ще, Боже, довгих літ!

4/IX-1997.