Серце

Софія Малильо

Безмірне, як Всесвіт, серце людини,

і незбагненне воно, як Буття.

Із крові потоком крізь нього ринуть

невпинні струмені почуття.

Байдужість і приязнь однаково вільно

знаходять там затишок свій,

любов чи ненависть по черзі свавільно

його поривають у бій.

Живуть у нім поряд і клопоти буднів,

і в зоряні далі порив,

травневого цвіту прагне у грудні,

жадає незбутніх див.

Чи серце гаряче над розумом владне,

чи він владарює над ним?

Таке воно іноді безпорадне,

немов на розпутті сліпий пілігрим.

О серце, серденько! Мені невідомо,

із чого ти: з плоті чи із поривань.

М’язи твої знають біль і втому –

і тремтять від безплотних жадань.

10/XII-1993.