1. Декаденство в Європі

Іван Нечуй-Левицький

Нова українська література ще од часів «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника» Котляревського, цебто од 1819 року, розвивалась помаленьку, але потрапила на стежку правдивого й найкращого прямування, реалістичного, народного й національного. Трапилось так, може, з тієї причини, що Котляревський, як щирий українець, маючи великий природний потяг до народного гумору й українського жарту, задумав обернутись до народної української мови й народного життя ще в кінці XVIII віку, написавши свою славну «Перелицьовану Енеїду» українською мовою, щоб виявити й вичерпать усі скарби народної психіки, багатої на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний. Через те-то в українській літературі передніше, ніж у великоруській, письменники розпочали народну літературу, обписуючи в своїх реалістичних утворах народне дійсне життя.

Потроху траплялись невеличкі одхиляння вбік до народних казок або козацьких запорозьких легенд, як-от «Закоханий чорт» і інші оповідання Олекси Стороженка й ін. З’явилось кільки з романтичним прямуванням Шевченкових поем під впливом панувавшого тоді в Європі і в Великоросії європейського романтизму. Але українське письменство, кажучи загалом, в усій своїй сукупності стояло і встояло до цього часу на міцному грунті реалізму, народності й національності, може, з причини глибокого демократизму, промкнувшого усі сливе утвори з невеличкими одхиляннями й винятками в казках, фантазіях, снах, утопіях, народних легендах та поданнях. Але це така дріб’язкова річ, що за неї не варто й згадувать, бо це ми бачимо в усіх літературах, навіть в давній еллінській і в індуській.

Але в останній [час] у найновішу українську літературу» котра завсіди стояла на народному реальному грунті, почав промикуваться з інших літератур модний модернізм, декадентство в усяких його складових частках: еротизмом, символізмом, еротоманією, соромітчиною і сливе порнографією. Усе це якось поспліталось докупи і приплелось до ідеї визвольницького сьогочасного рушення як і в великоруському письменстві, [так] і в європейських літературах.

Ми маємо на думці, написавши ще передніше сатиричну повість-пародію з назвищем «Без пуття, повість по-декадентському», ще й показати генезу й зародок, звідкіль розвилось і виникло це чудернацьке з’явище і стало якоюсь ніби доктриною, котрою вже заметилось чимало наших молодих та й не дуже-то молодих письменників на Україні і в Галичині. Через цю модну доктрину чимало українських письменників попсувало й зганджувало свої часом ціновиті й художні утвори, котрими й наша ширша публіка не нехтує і котрі читає з охотою.

Письменське декадентство з’явилось в Парижі серед молодих тодішніх поетів, котрі одрізнились од товариства старших поетів і скупились в опрічному клубі, бо були невдоволені їх дуже простим, мало ідеальним реалізмом. Вони почали собі шукати нових стежок, більше ідеальних і вольних, не питаючись поради в старших поетів і навіть і невважаючи на старі формальні звичаї й правила в поезії. Це було вже в другій половині XIX віку. Але це не була новина. Ще раніше, ще передніше, перед революцією 1848 року у Франції та Німеччині вже була виникла ця нова доктрина в поезії й белетристиці серед молодих письменників у Німеччині в товаристві під назвищем «Молода Германія».

Ще з початку тридцятих років XIX віку в Німеччині вже виникло ідейне прогресивне рушення з ясним потягом до усякого визволення розуму й людського духу од старих традицій, що в Німеччині ніби захолов і навіть не думав і рушить з місця уперед. Кращі поети й пись-менські діячі того часу – Гейне, Лунд, Гуцков, Мундт, Вінберг (котрий дав назвище «Молода Германія») й інші хоч жили нарізно по усяких містах, але поєднались на з’їзді, скупились і, поміркувавши, склали загальну програму своїх прогресивних думок та гадок, которі вони згодились і були навіть повинні проводить і в поезії, і загалом у письменстві, щоб розбуркати й розворушить захоловше в старих звичаях і байдужне німецьке буржуазне суспільство.

Товариство мало на думці збудити в ньому потяг до прогресу в усіх кругах життя, до швидшого визволення як політичного, так і морального й загалом життьового визволення од давніх старих буржуазних звичаїв, забобонів, старосвітських правил в житті. Між такими постановами та пунктами програми, як-от емансипація женщини, був зазначений пункт визволення Плоті, людського Тіла, як писав Гейне.

А це з тієї причини, що стародавня ідольська релігія своїм культом надто сприяла розпутництву тіла, коханню, лицянню і т. д., а християнство своїм потягом до ідеалів духа, до монастирства й аскетизму вже надто заневолило й запанщанило тіло, навіть в своєму ідеалі силкується занапастить його й запагубить як щось низьке, не варте піклування, ніби якусь непотріб. Для визволення людського тіла треба добуватись того, щоб якось зрівноважить тіло й дух, щоб між ними не було ворогування, а щоб настало якесь рівноваження. А задля цього гурток постановив пункт, щоб поволі, потрошку направлять суспільство до пантеїстичної віри, цебто до тогочасного, панувавшого в літературі гегельянства. Ці письменники зараз і розпочали роботу, щоб здійснювать в письменстві свої тезиси про з’єднання двох полів в трохи вольніших стосунках їх обох, ніж дозволяв у той час пануючий звичай та й офіціальні правила й закони.

Але тенденції цього тезису впали на флегматичну холодну вдачу німецької раси. Сам Гуцков з такою тенденцією написав тільки одно оповідання «Валлі», вхопивши сюжет з середньовікового віршового оповідання, як Валлі, одкаснувшись од свого убогого коханця Цезаря, дала йому обіцянку з’явитись йому перед самим вінчанням і показать себе голою на одну мить, щоб він принаймні побачив і помилувався красою її тіла. І Гуцков і справді пречудово обписав постать цієї красуні, що додержала-таки свого слова, давши одну мить щастя своєму любчикові.

Другий спільник цього гуртка Лаубе написав реалістичну повість «Молода Європа. Поети, воїни й громадяни». У першій частці цього утвору «Поети» Лаубе виводить багацько палких у коханні та лицянні красунів та красунь, хоч сливе голих, але все-таки в «мантіях». Але це й усе, що «пекла й варила», як каже приказка. Незабаром настав ворушливіший час розрухів, починалась революція 1848 року, і германцям було не до краси людської Плоті, людського Тіла. Це вже починалось відоме одродіння Германії.

Гуцков та Гейне почали здійснювать і інші пункти своєї програми визволення од старовини. Гуцков написав відому драму «Уріель Акоста», в котрій цей ліберальний єврей, зайда з Іспанії в Амстердам, заповістив і завідомив місцевій єврейській громаді, що він одступається од усіх непотрібних і чудних стародавніх звичаїв єврейської релігії й нехтує ними.

Гейне в своїх «Картинах з мандрівки» («Reisebilde») піднімає на смішки католицьких священиків. Це було за часів відомого Меттерніха, австрійського міністра-реакціонера, котрий мав на думці задушити й знищить саму ідею свободи й викоренить цей потяг в літературі.

Але поки вони проводили в письменстві ці пункти своєї програми, вже рушила велика сила поетів та повістярів «Молодої Германії» й виступила на письменську сцену вже для здійснення багато ширшої й радикальнішої програми, як-от Фрейліграт, Рюккерт, Фрідріх Геб-бель, Мейснер, Гартман, Едуард Меріке, Фрідріх Салле, Роберт Прутц, а потім Грег. Старші письменники – Гейне, Гуцков, Берне, Лаубе, Мундт – стояли осторонь, бо й жили сливе усі окроми од цього нового письменницького кружка, розкидані по усяких німецьких містах, але не одопрічнювались в принципах та потягах од «Молодої Германії» і мали спільництво в «Літературі рушення», сукупно з нею для праці коло одродіння своєї великої і широкої, але неворушливої отчизни.

В час германського визвольницького рушення виникли и виступили на перший план інші пекучі справи та завдання. Талановитий Роберт Прутц, забувши за визволення людської Плоті, написав свій утвір з назвищем «Політичне Родиво» (цебто родиво конституції), в котрому обписується картина, як якась красуня королева, завагонівши, прибула до доктора в лазарет і як вона обродинилась, то луснула й породила на світ цілу ватагу ченців, которі пішли по майдані з процесією, а за ними слідком вийшли на майдан усякі урядовці та поети-романтики старої школи, которі вихваляли ченців та усякі старі порядки в Германії. А в той час друга проста й убога молодиця, вже так само вагітна, назвала себе в лазареті королевою і породила конституцію. Це був утвір з типами «моменту», котрі мали велике значення для конституції.

Згодом потім у Франції, як пише відомий критик декадентської літератури Макс Нордау, з’явились переймані й позичники принципів з програми Гуцкова, Гейне та Лаубе. Пізніше, ще за часів Еміля Золя й Доде в Парижі, з’явився кружок молодих поетів, котрих не вдоволяла поезія переднішої школи французьких передніших поетів. Ці поети одопрічнились й одрізнилися од старших, зібрались у кружок, поєдналися і завели свій опрічний од них клуб. Вони постановили за перший пункт своєї програми вольну творчість духа, фантазії, поетичних образів, мови, постановили вживати вольну од усяких звичайних книжних правил та форм,, котрі тільки здержують вольність творчості і силують вкладати поетичні виявки духу й почування в вірші по відомих готових, скрізь прийнятих формах. Треба шукати нових стежок для виявлення духу поезії, нових оригінальних форм для її обобличення в нових свіжіших образах.

І ці поети постановили, як правило, виливати в віршах поезію, образи й почування так, як вони виникають в душі й уяві природно, самі по собі, і викладати їх в цих формах, а не зводити докупи, формувать частки, взагальнювать і стулювати докупи в одну суцільність; треба в поезії зоставлять усе, хоч би й штуковане, таким, яким воно народилось в душі поета.

І от у Франції, а згодом потім і в Англії і т. д. з’явились усякі демоністи, еротисти, естети, символісти, парнасці, містики, еротомани, сатаністи з чудернацькими віршами, з чудними купами картин, образів, поглядів, почуваннів, навіть мовою. Старші поети продражнили їх декадентами, цебто поетами занепаду, виродіння поезії, і вони з гордощами згодились прийнять таке назвище.

Яка поезія народилась і виникла в декадентів, Макс Нордау дає у перекладі зразок цієї, сказати б, «натуральної», вольної поезії, в буквальному перекладі віршів Моріса Метерлінка з заголовком «Теплиця».

«Ой теплице серед лісів! і твої завжди зачинені двері! І все, що знаходиться під твоїми стелями! І під моєю душею в твоїх аналогіях! Думки голодної принцеси, нудьга матроса в пустині, духовна музика під вікнами слабого без надії, йдіть у найтепліші закуточки! Можна було б сказати, жінка, що зомліла в час жнив; ці пошталіони в лазаретному дворі; в далечіні йде вловчий на лосів, що став сидільцем коло слабого. Огляньте при місячному сяєві! Ой нема нічого на своєму місці… Боже мій, боже мій! Коли ж, нарешті, буде дощ і сніг, і вітер в оранжереї?».

В цьому дивовижному утворі ні на який спосіб не можна постерегти головної ясної ідеї, за котру розводиться поет в чудернацьких образах та думках. Він нанизував неначе на нитку думки й чудні образи, як вони снувались в рядку ворушіння його асоціацій ідей сосні та собі, механічно, зачіпаючи через ворушильний нерв в осередковому великому скупчувальному мозку одна другу, сумежну з нею в тих звивках і гульках мозку, де утворюються з уявленнів усякі міркування, метикування, думки, тямки й умовиводи. І вийшло щось таке чудне й дивовижне, ніби його утворив хтось сливе божевільний в той час, як збився розумом з пантелику.

Це все одно, якби на таку тему, як прикладом, «Лихо», написати:

«Душа моя все під покрівлею та під стелями. Ой душно, ой тяжко! Я коза-дереза, півбока луплена. Втекла од діда-ката з ножем в руках! Передо мною в лісі теплиця. Бо журилася ж попадя своєю бідою. Ой мені важко, що піп з бородою. Запрягаймо в віз коні, кури та індики. Катай доладики! Друга біда, запряжу я свиню в віз та поїду по рогіз. І рогозу не надрала, свиня віз поламала. Омелян, макогін, кобилячі клуби, а на клубах губи, а на лобі зуби, а на пузі очі, плачуть дні і ночі, а на спині другі для сліз, для подруги, а на литках карі, бо не живем в парі. Старий дід змалився й став раком, а баба сміється, і дивиться, й плаче. Коли ж буде сніг, дощ та вітер в теплиці під стелею в бідної кози-дерези, півбока лупленої?»

Є ще чудніші од цих віршів у Моріса Метерлінка, де стулені докупи такі картини: один брат лежить на полі битви, брат другий стоїть в дверях у пекарню, а черниця в ногах у безнадійно недужого чистить бутвину…

Як каже Макс Нордау, принцип визволення Плоті, Тіла Гуцкова, Лаубе й Гейне знайшов собі прихильників і переймачів у Франції, де він защепився на грунті палкої галльської вдачі. І в Парижі ця декадентська література швидко розрослась і буйно розкоренилась. Поет Бодлер перший почав своєю «Одою до Сатани» і написав якийсь молебінь до сатани. Слідком за ним пішли його переймані й позичники: Верлен, граф Де-Ліль Адан, Барб’є, повістяр Жозефін Пеладан, Гюїсманс, Баррес, Моріс Метерлінк, а потім англічани Уолт Уїтмен, Оскар Уайльд й інші поети й повістярі меншої сили й вартості.

Усі ці письменники й поети шукали нових оригінальних стежок в поезії, в штучництві, бо їм буцімто надокучив реалізм і натуралізм передніших поетів. Сливе усі вони йшли в своїх утворах проти постанов та звичаїв життьових, релігійних та полових. Більше од усього вони люблять свободу загнузданої і пригнобленої Плоті, запанщанного звичаєм почування любові й лицяння. Уїтмен понаписував такі сливе порнографічні вірші, під котрими, як каже Нордау, поети не підписують свого дійсного ймення. Гюїсманс таки прямо зрікається усього природного й звертає свою вважливість та прихильність тільки до підробленого та вигаданого і в житті, і в штучності, і в поезії. Він каже, що йому надокучила природа, осточортіли самі картини живої природи і обписування її в поетичних утворах.

І Гюїсманс написав дивовижний роман «А rebours» («Навиворіт»). В цьому романі виводиться багатющий зневірений герцог Дез Ессент, котрому остогидло все – і людські звичаї, і реальна дійсна природа, і все дійсне й природне в поезії. Щоб одопрічниться зовсім од людей, він став одлюдком. Збудував на горбі в парку здоровецький дім по своїй вподобі. В домі світлиця була зроблена ніби в кораблі. Вікна в світлиці були пороблені якраз проти вікон в стінах корабля. Цей корабель він загадав сповнить водою, де плавали не живі, а пороблені рибки з бляхи в куширі й осоці так само з бляхи. Світ сонця промикувався крізь воду й зелений кушир і був зеленуватий і мрійний, поетичний, який тільки й припадав до вподоби цьому одлюдкові.

Герцог тільки вряди-годи виходив у парк та рідко з’являвся між людьми. Вгледівши під вікнами хлопців, він узяв одного з них, годував вряди-годи смачними потравами, біфштексами, напував вином і водив до дівчат. Раз хазяйка дівчат спитала в його, на що він це робить з хлопцем, він дав таку одповідь: задля того, щоб викохать душогуба для нікчемних людей. Цікаво знати, чи довго видержав би сам автор, якби його посадить в ту мрійну світлицю на поетичну висидку.

В утворах цих декадентів та символістів є багацько чудернацького й дивовижного. Один поет оповідав у віршах, що як умерла його полюбовниця-красуня, він не поховав її, а почепив у себе в кімнаті на вікні, щоб милуватись нею до кінця свого живоття. Оскар Уайльд – це той проява, що гуляв у Лондоні по парках в убранні XVI віку з здоровецьким, як гніздо, білим коміром на шиї, таки прямо каже, що естетика вище од моралі. Уїтмен каже, що він молиться сатані, що він сам є бог, і до його належиться і Схід, і Захід, і Північ, і Південь – це усе його, богове. Цебто його «Я» єсть бог.

З усіх оглядів усякових декадентських утворів Нордау робить такі умовиводи, що по доктрині декадентів естетика й краса вище од моральності. Художній утвір повинен бути тільки гарний, і краса його повинна буть тільки в художній прекрасній формі, а за зміст їм байдуже, хоч би там було душогубство й розпутництво. Краса Тіла й вольне кохання, визволення Плоті – це повинно бути здійснене в утворах в гарних доладних формах, як потребує цього поезія. Без художності і краси утвори не мають ніякої вартості, який не був би високий та вартісний їх зміст та їх ідеї. Усякі гріхи – це пуста річ, аби тільки вони були обписані гарно, в усій красі. Передніше за все утвір повинен буть гарний, – каже Оскар Уайльд.

Мова й стиль у декадентів чудернацькі, хоч часом трапляються й оригінальні й кольорові в декого з них. Епітети й прикмети усяких предметів часом тасуються химерно, беруться од предметів зовсім іншого ряду й прикладаються до предметів зовсім інших, як горбатий до стіни, бо в цьому вони бачили повну свободу і од передніших звичаїв граматичних і навіть логічних. Вони не церемоняться писати так: моя любов рожева, а твоя любов стала жовта, зашкарубла; на зелених луках од заходу зеленіла сіножать, і там паслись червоні корови; моє палке серце посиніло од твоєї байдужості і т. д.

Поезії Метерлінка скрізь потрушені викриками: «Ой!», «о!», «ох!», «ат!», «ет!», «гей!» для назначувания навіженого галасу в його душі. Ф. Сологуб навіть вживає фрази по синтаксису напереверт: перевертає догори ногами цілі фрази по латинському або біблійному збудуванню, як-от прикладом: «В діброві люди з усієї тієї околиці й з фабрик найкращі хапком та гуртом в гущавині збирались». Усякою граматикою й значками спиняння він нехтує, як стародавньою ніби нісенітницею, й пише так: «Сел. Встал. Прошелся. Летел потом взгляд, где голубели небеса. На небе лил огонь Дракон, Змий (сонце)».

Мова в декадентів поплутана, покручена, чудна. А французькі декаденти просто зловживали мовою, одкопували старі слова у письменників XVI віку або в словарях провінціальних чудних і смішних підмов, зовсім так, як наші молоді декаденти накинулись на чудніші галицькі, а то й польські або якісь сербські чи що, а Винниченко ще й до того – на великоруські, і вони цуприкують їх та пхають в свої утвори якихсь юнаків і т. д.

Але у Франції знайшлись і хваленики і самих декадентських утворів, і їх мови, як-от критик Готьє, котрий каже, що в декадентських поетичних утворах думки й картини гарні й мрійні, бо схожі на тіні… І справді, навіть у Леоніда Андреєва і Ф. Сологуба картини природи обписані так, неначе вони обмальовують тільки силуети, начерки, тіні або якісь міражі, а не живу натуру, живе жи-воття, яке воно є. Та і самі чудернацькі їх типи виступають часом не як живі люди, а як привиди або тіні, що сливе світяться наскрізь, як привиди, так що не втямиш гаразд, чи воно люди, чи чорти, чи чарівники, як-от сам Анатема в Андреєва або в «Навьих чарах» Ф. Сологуба, не розбереш, чи хімик, чи дідько той Триродов, що скинувся па якусь ніби нечисту силу, або на чарівника, або на якусь мару з людським обличчям.

В цій усій декадентщині ми бачимо не повертання на нові стежки нового штучництва в поезії, а просто-таки вертання назад, до часів переднішого романтизму Гюго, до повісті «Консуело» Жорж Занда, а найбільш до оповіданнів німецького романтика Гофмана (помер 1821 р.), у котрого не розбереш, хто дідько, а хто людина, тільки з додачею соромітчини та малювання краси голого Тіла, ще й часом потрушеного пудрою в деяких збляклих місцях, як-от в «Навьих чарах» та в «Мелкому бесе» Ф. Сологуба.

Як і стародавні передніші романтики, сьогочасні декадентські письменники й поети дають своїм героям ймення не сучасних для їх людей, а беруть ймення з інших національностей, або дають ймення вигадані, щоб виходило так, ніби дія діється десь за далекими межами місця й часу, щоб вимкнути дійові особи з сьогочасних обставин та умовин та щоб вони не стояли на заваді їх вольній творчості в усяких дійових стосунках. Метерлінк, сам фламандець, але в своїй драмі «Принцеса Мілена», де дія діється в Голландії, надаряє своїх героїв норвезькими або шотландськими, або вигаданими йменнями й назвищами, як-от Уоліана, Годліна Вананс, ще й виводить на сцену давню старовизну передніших романтичних драм: штукаря, дурника, випадкових якихсь блукаючих пілігримів.

Це все бачимо ми і в останній повісті Ф. Сологуба, де дія діється в одному опрічному од Італії царстві, на острові коло Італії, куди в столицю він переносить змагання й спотички в суперечках руських сьогочасних політичних партій. Це, певно, зроблено задля того, щоб обминути усякові притичини і щоб ніщо не стояло йому на заваді (помеха) в цей ворушливий та й небезпечний час в Росії, де він не був би в своєму утворі вольний од усякого нападання. Але загалом це єсть в наш час одродіння старого романтизму.

Макс Нордау в решті своїх дослідів та кмічення над усякими декадентами, з дисертаціями вчених докторів у руках доказує й робить такі умовиводи, що ті усі письменники й поети – люди не зовсім нормальні, з якоюсь ганджею в мозкових апаратах, з покаліченими нервами, і що їх треба лічити або й замикати в психіатричні пристановища для божевільних. Бо декотрі з них, як Гюї де Мопассан (еротоман), Бодлер, Ніцше таки й справді збожеволіли, а Бодлер та Оскар Уайльд одбували висидку в тюрмі за розпутництво. Але треба додати, що багато з цих декадентів пішли слідком за європейськими авторитетами, бо на такі утвори пішла поведенція, ніби якась письменська пошесть, і зайшла в останній час навіть і на Україну, хоч Брандес і правду каже, що в деяких людей є природжена ганджа в мозку.

Така ганджа в мозку та в нервах і справді буває в деяких людей природжена. Відома річ, що люди часом родяться сліпими або глухонімими. Це залежиться від якоїсь ганджі або в очах, в зіньках, або в вухах, в зорових та чуттєвих (слухових) органах, в проточинах та стежках од органів зору й чуття до мозку.

Така ж сама ганджа часом трапляється і в осередковому великому скупчувальному (асоціативному) мозку, де вже діються не фізіологічні процеси, як в невеличких периферичних частках мозку зорового, чуттєвого, мовного і т. д., а психологічні. В цей дивний апарат, приметикований для мислі й думання, з периферійних мозкових часток ідуть вже готові усякові враження од знадвірних, околишніх (внешних) предметів і середини самого тіла, усякі уявління (представления), врази й напечатки, як матеріал…

А в осередковому мозку вони скупчуються, і з їх утворюються усякі опрічні тямки (понятия), а з їх виникають міркування (суждения), метикування (соображения), думки, мислі, усякі умовиводи і цілі рядки асоціацій усякових ідей. Ця творчість духу має свої опрічні мозкові центри: звивки, гульки, неначе горбики. Ці центри чи пункти в декотрих людей часом бувають не розвиті гаразд, не дорослі, неначе недогони на буряках або на житах, де на лисинах полів вдруге насажають буряки або насівають жито. Через такий неповний розвиток цих мозкових недогонів люди бувають мономани, чудні, як і самі декаденти виходять чудернацькі в своїх утворах.

Може цьому й правда, бо й проф. Сікорський [«Психология с физиогномикой», Н. А. Сикорский.] каже в своїх дослідах, що в ідіотів та пришелепуватих людей мозок буває менший, як звичайно буває в інших людей, і неправильний. Але багато письменників-декадентів може і з нормальним мозком, тільки йдуть слідком за європейськими декадентськими письменниками, бо на це тепер пішла така поведенція.

Примітки

Лунд – мабуть, помилка. З дальшого викладу видно, що мова йде про Г. Лаубе.

Рюккерт Фрідріх (1788 – 1826) – німецький поет. Автор книги «Панцирні сонети».

Геббель Фрідріх (1813 – 1863.) – німецький прогресивний драматург. Основна його драма «Марія Магдалина». Після революції 1848 р. відійшов від визвольного руху.

Meйенер Альфред (1822 – 1885) – німецький письменник демократичного напрямку. Представник поезії дрібнобуржуазної течії «істинного соціалізму».

Гартман Моріц (1821 – 1872) – австрійський письменник. В середині 40-х років – «істинний соціаліст».

Меріке Едуард (1804 – 1875) – німецький письменник, реакційний романтик, належав до так званої швабської школи.

Салле Фрідріх (1812 – 1843) – німецький поет. У його поезіях, афоризмах, епіграмах, новелах виявлялись ліберальні тенденції.

Прутц Роберт (1816 – 1872) – німецький поет, прозаїк, історик літератури. Друкувався в «Рейнській газеті», редактором якої був у 1842 – 1843 pp. Карл Маркс. Пізніше став захищати буржуазний порядок.

Грег – очевидно, помилка. Мабуть, Гервег Георг (1817 – 1875) – німецький поет. 1841 р. висунувся як один з видатних політичних ліриків періоду підготовки буржуазної революції 1848 – 1849 pp. Після революції поділяв погляди анархіста М. О. Бакуніна.

Нордау Макс (1849 – 1923) – німецький письменник реакційного напрямку. У численних працях підкреслював свою ворожість соціалістичному рухові. У книзі «Виродження» критикував декадентські твори.

Бодлер Шарль (1821 – 1867) – французький поет, попередник декадентів.

Верлен Поль (1844 – 1896) – французький поет, один з основоположників символізму.

Вільє де Ліль Адан Філіпп Огюст Матіас (1838 – 1889) – французький письменник.

Барбе – очевидно, мова йде про Барбс д’Оревільї (1808 – 1889) – французького письменника, представника «жахливого» жанру.

Пеладан Жозефін (1858 – 1918) – французький поет. Писав у дусі Барбе д’Оревільї. Песиміст і містик. Автор праці «Латинський декаданс».

Гюїсманс Жорж Шарль Марі (1848 – 1907) – французький письменник. Спочатку належав до натуралізму в літературі, потім – декадент.

Баррес Моріс (1862 – 1923) – французький письменник, що створював культ власного «я». Пізніше він визначився як реакціонер і шовініст.

Брандес Георг (1842 – 1927) – датський буржуазний літературний критик і історик літератури. Автор праць: «Найголовніші течії в європейській літературі XIX ст.» (видано в 1872 – 1890 pp.), «Враження з Росії», в якій подав докладні відомості про Т. Г. Шевченка.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 187 – 197.