5. Володимир Винниченко

Іван Нечуй-Левицький

Найвиразнішим виявцем декадентської доктрини в українській літературі виступив у своїх останніх утворах, надрукованих в III книжці оповіданнів, талановитий д. Винниченко.

Ми не маємо на думці робити огляд усіх утворів добродія Винниченка, надрукованих в передніших двох книжках. Усі ті оповідання неоднакові по своїй вартості й поетичності, як правдиво оцінював їх рецензент в «Киевских вестях». Ми маємо на думці поговорити за коротенькі оповідання, котрі недавнечко видані в III книжці оповіданнів.

Сливе усі ці оповідання живцем вихоплені з недавнього життя, з недавно минувшого часу визвольницького рушення. Тим-то вони сливе усі промкнуті, сказати б, одним духом, наведені одним кольором, ясними, навіть різкими [рисами]. Усі ці оповідання написані жваво, читаються легко і з великою цікавістю. Читальники не знайдуть в цих оповіданнях різких, виразно схоплених з життя індивідуальних типів, бо такі типи складаються й формуються не в один час, а цілими віками.

Тим часом такий ворушкий час, який перебуло недавно наше суспільство, не тільки в нас, але і в інших націй, дає і літературу і навіть типи в оповіданнях і поемах тодішнього текучого ворушливого часу сливе однакові скрізь в державах, як, приміром, було в епоху сорокових років у Германії. Усі ці типи неначе одним миром мазані, як кажуть у приказці. Поети, й повістярі, й оповідачі в сорокових роках минувшого віку в епоху «Молодої Германії» чи в часи так званої «Літератури рушення» проводили такі самі, сливе однакові принципи й виводили в своїх утворах сливе однакові типи, достоту такі типи, які теперечки в наш запізнений для Росії час проводяться на Україні і Великій Русі в утворах письменників, тільки, само по собі, слабкіше, не так ясно й колоритно.

Та й письменських діячів було тоді в Германії більше, може вдвоє, ніж в Росії. Їх там з’явилась сила! Поети Фрейліграт, Рюккерт, Отто Людвіг, Фрідріх Геббель, Мейснер, Гартман, а найбільший Едуард Меріке, з сутінком геніальності й гумору в своїй ліриці, рано померший Фрідріх Салле, написавший свої утвори «Євангелія мирян», «Требник мирян», «Мудрість брамінів» і багато інших, та Роберт Прутц у своєму найзначнішому утворі з назвищем «Політичне родиво», цебто родиво німецької конституції.

Починалось відоме одродіння Германії в кінці першої половини XIX віку.

Правда, що й трохи старше покоління письменників – Гейне, Гуцков, Берне, Мундт, Лаубе – звичайне залічуються до «Молодої Германії», але ці старші письменники ще стояли собі окроме і осторонь од інших, але не одопрічнювались і не одмикували в принципах та ідеях од молодшої плеяди, од «Молодої Германії» і загалом завжди мали спільництво в «Літературі рушення» сукупно з «Молодою Германією» для одродіння Німеччини. А такий дужий і ворушливий талант, сливе геній, як Гейне, не міг замкнутись в узький та тісний круг літератури «моменту», як потім замикались деякі письменники з кружка «Молодої Германії».

До такого письменства текучого часу, «моменту» належаться і сливе усі оповідання д. Винниченка в його третій, цього року виданій книжці.

Сливе в усіх оповіданнях, зміщених в цій книжці, ми не знаходимо опрічних головних типів, з своїми йменнями, як звичайно буває в усякових оповіданнях інших авторів. В цих оповіданнях мову веде тільки якесь я. Чи те я автор, чи хтось інший – це все одно, бо так часом роблять і інші автори вряди-годи, хоч кожний читальник певний в тому, що то автор тільки так каже, буцімто це все трапилося з ним. Так само думалось і мені, як я почав читати ці поетичні оповідання. Але дочитавши книжку до кінця, я зауважив, що те авторове я не скрізь однакове на вдачу й на темперамент.

Врешті виходить, що в оповіданнях виступає двоє я, мало схожих одно на друге, а часом і супротилежних одно одному. Скажемо простіше: в оповіданнях під одним назвищем виведено два типи моменту. Бо той добродій я, що сміливо переходив потаєнці через границю («Момент»), і той проворний і сміливий, що сидів замкнутий у тюрмі і добрав способу якось утекти з неї й випручаться з біди («Щось більше за нас»), і той веселий штукар, що хитрощами через записну книжку одбився в волості од селян; і той зателепуватий, хамулуватий я, котрого Зіна ледве через силу тягла за собою скрізь по своїх справах («Зіна»), цього хамулу, цього пічкура, байдужного до її справи, і тільки випадком затягує його на мітинг в манежі; і той я, що, запаливши економію з волами за один поцілунок та обнімок ледачої якоїсь Іри, а потім цей страхополох з переляку аж памороки втрачує («Купля», цебто купівля), – ці всі особи не однакові, і не може буть, щоб ті всі події утворяв і витворяв один той самий добродій я.

Одним словом, в оповіданнях автор обмалював дуже поетично й гарно два типи діячів визвольницької ворушні, два типи «моменту», прилучаючи до першого дужчого типу й саму Зіну. Само по собі зрозуміливо, що бувають і такі людці, нібито й герої, але виходить, що це герої тільки в думках та на словах, а справді вони такі герої, як з клоччя батіг, або, як кажуть в приказці: молодець проти овець, а проти молодця сам вівця.

Моя думка така, що краще було б, для одлички в різнаціях вдачі, давать інші ймення, назвища й прізвища цим усім, не схожим на вдачу героям, щоб не мішать в одній тій самій особості квіток з будяками в одному пучку. Як ці оповідання з’являлись в світ окроме, нарізно одно од другого, тоді ці усі хиби не кидались в вічі. Але зібрані докупи в одній книжці, ці оповідання одне по другому часом збивають спантелику вважливих читальників і дуже заважають ясності й виразності малюнків, при читанні оповіданнів підряд.

Звичайно, в усякових поетичних утворах автори часом просто списують з натури видатніші типи, як такі люди трапляються, або виводять типи людей з суспільства, скупивши докупи в один вид і околишні і нутрішні прикмети вдачі й темпераменту цілого рядка людей якогось часу. Ці типи, що складались віками в житті будлі-якої раси або плем’я, звичайно часом виходять дуже суцільні, мов живі, часом такі правдиві, що їх імення стає називальним йменням усієї верстви підхожих до того типу людей будлі-якої епохи або часу. Але трапляються ще інші типи в поетичних утворах в деякі історичні моменти людського життя, в час релігійних або соціальних масових рушеннів, коли виступають на арену діячі надзвичайної сили волі та вдачі, а часом і люди з розбурканим і роздражненим фанатизмом та з великою ненависністю.

В такі історичні моменти часом з’являються діячі з надзвичайною силою волі, дерзкі (стойкие), часом нахабні, непохитні в своєму прямуванні і» видержливі, котрі не знають і не хотять знати ніяких притичин, нехтують ними без страху і ладні накласти головами й принести в жертву своє живоття. Це були, сказати б, рицарі своїх ідеалів. Так було в часи хрестових походів, в час крестянських войн в Германії, в часи Хмельниччини й гайдамаччини на Україні. В такі моменти і в самому письменстві з являлись типи, вихоплені з живого життя. Ці типи бувають часом з одними нутрішніми духовними прикметами. Це типи людського духу, й волі, й завзяття, дерзкі, наважливі, типи великої напруги енергії, здатні на жертви й навіть на саможертви. Такі типи трапляються в поетичних утворах письменників історичного моменту «Молодої Германії». Та відомий критик Брандес і самих письменників того моменту зве «людьми великого завзяття й саможертви, людьми з непохитними пересвідченнями».

В згаданих нами оповіданнях д. Винниченка ми бачимо типи теперішнього моменту в житті, типи духу й завзяття, типи непоборних пересвідченнів і наважливості. Це більше психічні типи сливе з одними прикметами духу й пересвідчення в правді й праві свого потягу до здійснення своїх бажаннів і замірів. Автор не каже нам, якого вони роду й плем’я, не дає їм навіть йменнів. Але ми бачимо, що ці усі люди не хлопчики незмисленні, а люди вже дорослі, дійшлі розумом і становні, як кажуть селяни (цебто сформовані), люди з ясним світоглядом та пересвідченнями.

І всі ці типи в оповіданнях обчеркані й намальовані тонкими начерками, ніби пензлем щирого й здатного художника. В цих образах ми не бачимо таких типів, як гугенот Жан Кавальє в Дюма або Гонта в «Гайдамаках», людей великих і високих. Це більше мирні, звичайні люди, але одні з них з закатованою вдачею та наважливістю, а інші при своїх пересвідченнях зостаються тільки теоретиками, не вмикуються в ніякі реальні справи, малосилі, не здатні на подвиги, а коли виступають на сцену, то тільки тоді, як їх хтось підштовхує й веде за руку, наче поводатар. Такі люди не йдуть самі, як привідці мас, а тільки тягнуться за другими, підхожими до їх своїми пересвідченнями й потягом духу.

Найкращими, найтоншими фарбами намальований такий тип в оповіданні «Купля» (купівля), цей полохливий теоретик, котрому Іра дала обіцянку покохать його тоді, як він підпалить економію в маєтності своєї матері. Як гарно й тонко обмальована направа його душі після підпалу, тоді, як він утікав як можна далі од червоної смуги на небі од пожежі! Цей страхополох неначе втратив свідомість і механічно, несвідомо, мов причинувата людина, перейшов яр, увійшов у лісок і опам’ятався вже аж тоді, як ліг десь на полі коло рала й почав пригадувати, якого лиха матері накоїв, що він вчинив якесь страшне проступство, трохи не душогубство. Він уявляв собі й неначе чув, як кожна гілка, кожний пеньок, кожний листок промовляють до його, бо знають за його проступство.

Так само тонко обмальовані почування героя в оповіданні «Момент» в той час, як він сливе плазував потаєнці через ліс, переходячи через границю в час утікачки вкупі з якоюсь панянкою, котра так само з якоїсь невідомої причини налагодилась мандрувать за границю. Само по собі зрозуміливо, що в цей небезпечний момент в душі мандрівця заворушились почування небезпечності і навіть виник в душі острах (опасение) за своє живоття, якби граничні вартові часом вгляділи їх і почали стріляти на його з рушниць, що часом і трапляється. Це ворушіння думок та почуваннів в душі в такий страшний момент дуже правдиво й гарно передано автором.

Декотрі оповідання написані дуже гарно, і од них подихає духом справдешньої поезії, а найбільше там, де автор при нагоді обписує якусь гарну місцину. Од цих невеликих начерків повіває духом поезії, пахощами полів, степів, сіножатів та лісів. Сам автор ніби пропахався й натхнувся духом пахощів лугів та лісів. Загалом сказавши, його оповідання в III книжці і по легкому стилю і по духу поетичних картинок природи дуже підхожі до оповіданнів відомого Гюї де Мопассана, а в одному оповіданні «Рабині Справжнього» навіть самий сюжет в автора дуже схожий чи дуже скинувся на одно сороміцьке оповідання Мопассана, а в першій половині цього оповідання автор навіть ніби копірує це сороміцьке оповідання.

Раз в кружку товаришів, каже автор, зайшла розмова про те, що краще, чи дійсність, чи ілюзія в людському житті, чи людина буває більше щаслива в своїх ілюзіях та мріях чи в дійсності життя. Одні встоювали за щастя в ілюзіях та мріях, інші сперечались і встоювали за те, що своє щастя людина знаходить в реальній дійсності. Для розв’язання цієї суперечки один якийсь добродій розказав про випадок в своєму житті, як в своїх гарячих мріях та ілюзіях про кохання він утворив собі тип панянської ідеальної краси, котра припадала [б] йому до вподоби.

Він вийшов на бульвар і вглядів і справді якусь панянку, дуже підхожу красою до його надуманої ілюзії. Він пішов назирці за нею й вислідкував її до самого житла. Вона одчинила йому двері і поманила на мигах. Але то була звичайна бульварна повія, що жила в нечистій, запаскудженій кімнатці, сукупно з другою, якоюсь Дунькою… Незабаром він побачив, що його Ілюзія простяглася на ліжку в драній замазаній і заяложеній сорочці, ще й з діркою на животі. Лежала якась купа тіста, неприємна й гидка. Ця дійсність була далека од його ілюзії та мрії, як земля од неба. Він з ляку й огидливості мерщій втік з кімнати, і як ця Ілюзія схопилась і погналась за ним, він харкнув і плюнув їй харкотинням в лице, зневірений (разчарованный) в красі дійсності і ще більш пересвідчений в щасті од мрій та ілюзій.

Ця перша половина оповідання неначе списана або перефразована з одного оповідання в Гюї де Мопассана, в котрому один добродій задумав знайти таку «особу», щоб йому припала до вподоби. Він пішов в якийсь баль-мобіль і вглядів дуже приємну «особу» задля нього, підхожу до його мрії. Тільки кінець цієї огидливої історійки в Мопассана інший. Мопассан каже, що він побачив, що його ілюзія в одній сорочці була схожа черевом на гуску в той час, як гуска піднімається вгору, ставши на ноги й тріпаючи крилами, бо ця ілюзія була вагітна і згодом [зараз] таки обродинилась, так що Мопассанові довелось зараз-таки поклопотаться, побігти й привезти до неї повитуху. Тут кінець принаймні не без ефекту…

В своєму оповіданні д. Винниченко і справді стає вже ніби позичником і переймачем, що стосується до сюжету, як і в своїй драмі «Щаблі життя», надрукованій в збірнику «Дзвін», бо сливе в усіх драмах Мопассана ми бачимо якраз такі самі сюжети про вільну любов, неначе кращих і вартніших він не зміг добрати в широкому людському житті. Та таки і справді цей пан не міг, бо в його вдачі ці сюжети були якоюсь манією. Відома річ, що він походив з сім’ї, в котрій божевільство було спадкове, тим-то й він, як нащадок тієї сім’ї, сам збожеволів.

Це одно тільки оповідання в III книжці, котре робить таку різку дисгармонію з рештою поетичних оповіданнів автора. В цьому оповіданні ми почуваємо, що автор натхнувся не пахощами лісів та полів, а смородом житла убогої нечупарної повії, букетом од смітника або шапликів з лугом та милинами, в котрих оджимальниці оджимають замазане, заялозене усяке плаття та шмаття. Яка несхожість, яка різнація цього оповідання з іншими в тому враженні, котре воно зоставляє в душі читальника! Мені здається, що, не помилившись, ми можемо сказати, що в уживанні сороміцьких сюжетів і наш автор схожий на Мопассана, окрім хіба страшного песимізму, котрим наскрізь промкнуті деякі утвори цього великого французького поета-повістяра, цього виявця «галльського темпераменту» та галльської вдачі, як про його кажуть самі французи.

Мені якось навіть не хочеться йнять віри, що ці «Рабині Справжнього» писав той самий автор, котрий утворив усі оповідання в третій своїй книжці, неначе це оповідання умкнув туди випадком або од помилки хтось інший, а не талановитий автор. І мені тим ще більше дивно, що українська нація зовсім не має в своїй психіці такої «галльської вдачі», бо наш народ дуже соромливий і не любить навіть сороміцьких оповіданнів, не знає й не має в своїй мові сороміцької лайки, окрім хіба фабрицьких парубків, що напозичались і нахапали цього паскудства од москалів та по селах в Великоросії, куди вони звичайно бувають покликані в полки на військову службу. Може буть, що цей неприємний потяг до соромітчини залежиться од особового темпераменту в автора.

Але може буть, що така тенденція й зумисна, бо в великоруському сьогочасному письменстві виявився цілий рядок сороміцьких письменників, як-от Ф. Сологуб, Амфітеатров, Андреєв, Каменський, Купрін і інші. Як бачимо, там животіє ніби цілий гурт письменників, котрий потягується до соромітчини зумисне, як доктрини, ще й приточує її якось до визвольницького рушення, навіть до політики, до політичної ворушні та завірюхи. Ми знаходимо вияснення й розгад цього письменського чудернацтва, поставивши його в аналогію з потягом і направою «Молодої Германії» в [18]30-х та 40-х роках.

В своїх драмах д. Винниченко ніби наважився й заповзявся (предпринял) витовмачити тільки полову справу, неначе од цього залежиться будуще спасіння й добробуття усього суспільства, неначе інші справи й пекучі питання задля його не животіють.

В оповіданні «Глум», «Листок із тюрми», де сидів хтось засуджений на шибеницю, ми знов натикаємось на одно чудне по мові місце, котре дуже нагадує мені одно з оповіданнів Андреєва «Молчание», чудернацьке по стилю й мові і по навіть смішних останніх картинках на кладовищі, де була тільки що похована дочка одного сільського священика, що вернулася додому з столиці слаба на груди і вмерла, не сказавши батькові ні слова. Цей кінець в Андреєва в оповіданні схожий на «поезію в прозі» з приспівкою на кінцях викриків батька на могилі – «молчание».

В тому оповіданні д. Винниченка є місця, виложені ніби якимись викриками в опрічних словах, після кожного з них стоїть точка, як-от, прикладом: Диха. Чорне. Паща. Чорне. Чад. Пусто. Ха-ха-х! (хи-хи-хи). Трапляються фрази й слова просто-таки чудернацькі і не тільки не оригінальні, а смішні, як-от: «І зуби слабіють… в покійницькій. Думки їхні (Його й Клари) – тепер ноги, з гнівом перестрибують через голову Чорного» й інші «дикі» слівця…

І прийде ж чоловікові на думку така химерна, по-декадентському гарна й прекрасна картина, що те Чорне, та Паща має голову, а думки закинутих в тюрму стають ногами й стрибають, мов зайці, та ще й перестрибують доконче через голову Чорного. Чому ж не через хвіст або п’яти Чорного? А це було б ще оригінальніше й найновомодніше. Такі викрики й чудні картини зовсім-таки не будять в душі читальника спочування й спобоління (сострадания) до долі безталанних двох молодих людей, Його й Клари, а тільки смішать.

Мова в автора виривається якимись уривками картин та образів, зовсім так, як у французьких декадентів. Мені уявляється, що автор був так збентежений, що втратив логічну течію думок і шпурляє на папір «думки й тіні думок та образів», які тільки промайнули в його голові в той час, як робив Метерлінк в своїх віршах. Мені так і здалося, що я читаю вірші Метерлінка, де купою побгані й накидані якісь чудернацькі образи й картинки, що тільки трохи приметиковані до головного сюжету якоюсь схожістю в чомусь, в якихсь прикметах, відомих хіба одному авторові. Але ж читальникам не відомо, як там «стрибають» думки, ідеї і образи в самій голові поета, в процесі творчості в його скупчувальному мозку, і їм цікаві й інтересні тільки добутки того стрибання й перестрибування думок у книжці на папері і доконечно в художніх формах, в котрих ці «стрибання» будуть виложені й упорядковані логічно.

Краси, поезії й доладності (изящества) в цих декадентських вихватках д. Винниченка нема ніякої, бо ці усі фрази виходять смішні, а в «Ілюзії й дійсності» та «купа тіста» з продертою діркою в сорочці на животі просто-таки негарна й навіть противна, як в картинах і образах Ф. Сологуба. Це зовсім не схоже на ідеалізацію краси в Плюща й д. Хоткевича або в декадента Оскара Уайльда, в котрого й «грішні» типи виложені і обмальовані і справді в красі поетичній, в формах доладних.

Добродій Винниченко певно йде слідком за Ф. Сологубом, бо в своєму оповіданні навіть пише, починаючи слова з великих букв такої «великої ваги» слова, як Щастя, Людськість, Любов, Ілюзія, достоту так само, як і один і єдиний письменник великоруський Сологуб пише Тіло, Дракон, Любов, як писав ще Гейне. Все це химерно й чудно й просто-таки смішно.

Мова д. Винниченка в оповіданні «Глум» дуже нагадує викрутаси мови й тіні образів, а не образи у французьких декадентів. Його Чорне, Безодня, Пащека, Людськість, Кохання – усе це скинулось на «жовту любов» у кавалера і «рожеву любов» у панни та на «червоні корови» в зеленому лузі й на зелених луках в мові французьких декадентів. Це усе схоже на відому українську смішну пісню «На городі бузина, а в Києві дядько; тим я тебе полюбила, що на п’яті перстень», або на таку пісню: «Омелько, макогін, кобилячі клуби; коли мене любиш, поцілуймось в губи».

Те прямування «Молодої Германії», що колись було назване в Німеччині епохою одродіння, у Франції таке прямування в поезії в гуртку декадентських письменників Нордау зве «епохою виродіння», і ці поети й оповідачі виходять справжніми виродками й моральною каліччю.

До котрого гуртка французьких декадентів можна прилічити д. Винниченка? Залічить його до естетів не можна. Його оповідання «Рабині Справжнього» і драма «Щаблі життя» не мають в собі нічого естетичного, не мають і сліду краси й доладності (изящества). Од оповідання тхне не красою, а смородом смітника. Повія в цьому його оповіданні хоч і гарна, але недоладна (не изящна), нечепурна й груба. Це купа тіста, прикритого дрантям.

Д. Кобилянську по деяких утворах можна залічить до символістів, хоч у неї є такі символічні оповіданнячка, що їх значення ніхто не розібрав і не втямив.

Дрібні ліричні «Поезії в прозі», що тепер дуже розплодились в українському письменстві, не можна залічувать до якоїсь добре омежованої галузки з згаданих вже нами декадентів, бо вони написані часом на випадкові сюжети, котрі чимсь взрушили їх душу й почування. Але в цих ліричних утворах зовсім не примітно ні направи душі, ніяких тінів думок та образів, неначе в згуках роялю, погано направленого невеликим митцем направщиком. Вони більше модерністи, люди нової поведенції, кокетного пишання. Прямування, якоїсь ідеї – в них і не шукай, і не питай. Самі ляскучі фрази та часом чудернацькі тіні думок, але поезії ані крихти нема. Добродія Винниченка можна залічить до еротистів, до письменників еротоманів, як-от Мопассан, Верлен, Бодлер, Оскар Уайльд. Його еротоманія скинулась і на декадентську еротоманію Ф. Сологуба, Андреєва й Каменецького.

Усі оповідання в III книжці д. Винниченка написані мовою легкою, жвавою. Стиль його дуже гарний, підхожий до жвавого, бадьористого стилю Гюї де Мопассана, котрий покинув звичайну у французьких письменників періодичну важку мову, як-от у Золя, що любив писати ніби латинськими довгелецькими, на цілу п’ядь періодами, і писав народною французькою колоритною мовою.

В своїх передніших оповіданнях мова д. Винниченка була чисто народна. Але з оповіданнях III тома мова в його вже інша, нечиста й така ряба, якої ми не знаходимо ні в одного з наших письменників, скрізь поплямована великоруськими словами та ще й зовсім непотрібними, як-от: глупо, чудесно, жалкий (жалка буває тільки кропива, а не людина), сумніватись (вагатись), белбас (одоробало, м’яло, мурло, мурляка), підходящий (підхожий), завіряти (запевнять), «одежа на вішалці» (на шибениці?), ох (ой) і т. д. Не кидає він багацько слів галицько-польських, як-от: незграбний (зателепуватий), біль (болість), бруд (багно, грязь), таких облич (обличчів), невідоме на Україні – окремий, окремо (опрічний, окроми), майже (сливе, сливи, сливинь), при відношенню, в життю (в житті), майбутній (ймовірний – вероятный, а не будущий), кроки (ступіні), ступні (це не ступіні, а сліди од ніг людей та звірів у лісі на снігу).

Очевидячки він напхав цих слів зумисне, бо проводить і здійснює систему утворіння з української й галицької книжної мішаниці загальну книжну мову, бо, очевидячки, зумисне пише укривало (одеяло); так звуть на селі простирадло (простыня), чи тонке рядно, котрим багатші селяни вкриваються влітку, і зараз-таки потім вживає слово ковдра, певно думає, що воно галицьке слово, а воно польське. Таке чудернацтво в мові трапляється ще в д. Кулжинського, котрий пише в своїй брошурці «Роберт Овен» раз польське розпач, а вдруге зараз-таки ставить українське слово одчай. Чудні плеоназми!

Мабуть, д. Винниченко не знає, що в усіх європейських народів письменники брали за основу й грунт книжної мови центральну, осередкову мову. Данте ще в XIII віку перший написав свою «Божественну комедію» на осередковій флорентійській «мужицькій» мові, цебто на народній, а не на латинській, котрою до того часу писали в Італії, за що на його таки добре нападались старі письменники-латинщики. В Германії Лютер переложив біблію на німецьку центральну саксонську мову, котрою згодом писали самі родом шваби – Шіллер та Гете. У Франції за грунт письменської мови взяли паризьку північну мову, в Великоросії – владимирську та московську і т. д. У нас на Україні Ів. Котляревський писав осередковою наддніпрянською мовою, маючою] район[ом] сливе усю Україну з невеликою вилучкою північної Чернігівщини та усієї Галичини.

Д. Винниченко в своїх гарних та поетичних оповіданнях, виданих в III книжці, натрапив на свій жанр, бо вони вийшли найкращі й найвартніші з усього, що написав талановитий автор. З його драм «На щаблях життя» та «Чорний Барс і біла Пантера» тхне декадентством та ще й таким, що його не варто й розбирати й цінувать. Остання драма, мабуть, навіяна сюжетом роману Золя «Художники» (живописці); навіть в тому романі Золя є в одного живописця слаба дитинка, котра швидко й померла. Тільки в романі Золя дія діється в реальному кружку живих людей, а в утворі д. Винниченка усі ті Барси й Пантери – українці – все це вигадка, усе не живе й не штучно обмальоване, а якесь мертве, ніби ворушаться роблені кукли з заводним механізмом, як в декадентських декотрих драмах Метерлінка.

Примітки

Отто Людвіг (1813 – 1865) – німецький повістяр, драматург і критик, представник так званого «поетичного реалізму».

…гугенот Жан Кавальє… – Кавальє Жан (1680 – 1740) – французький протестант. 1702 р. очолив повстання гугенотів у Севеннах проти французького короля.

Амфітеатров Олександр Валентинович (1862 – 1923) – російський буржуазний фейлетоніст і белетрист. Під час першої світової війни заснував чорносотенну шовіністичну газету «Русская воля».

«На щаблях життя» – треба: «Щаблі життя».

«Чорний Барс і Біла Пантера» – треба «Чорна Пантера і Білий Ведмідь».

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 201 – 215.