6. Олександр Олесь

Іван Нечуй-Левицький

Д. О. Олесь в своїх віршах стоїть на реальному правдивому грунті. Але в своєму передостанньому утворі «Трагедія серця» несподівано збився вбік од шляху і трохи повернув на декадентську стежку, на вигадки. Він в цих віршах не дає людям людських ні йменнів, ні назвищ, ні прізвищ, а зве дійові особи загальними предметними йменнями: Чоловік, Жінка, Дівчина. Так само роблять деякі декаденти-письменники, а декотрі, як-от Метерлінк, дає своїм дійовим особам не французькі ймення, а чужоземські, норвезькі або датські, щоб вилучить дійові особи з живої нації, з простору й відомого якого-небудь часу. І виходить так, що читальники не можуть навіть орієнтуватися ні з місциною, ні з живим гуртом людей. Так робили й деякі стародавні романтики. Міцкевич у своїй «Небожественній комедії» поназивав дійові особи так само, як і д. Олесь: Старий Чоловік, Молодий Чоловік, Молода Панна. І як він в чудових віршах показав картини, як хтось обліг і взяв якийсь город (думають, що то Хотин), і що робили в тому місті завойовані городяни – той Чоловік, та Молода Дівчина, то все тобі в уяві вертяться уявління не ясні, не живі, а неначе декадентські тіні.

Такі ж самі неясні уявління діють і в Олесевій «Трагедії серця» і ті дійові особи: Чоловік, Жінка, Дівчина. Читаєш і сам не знаєш, до якої верстви українського суспільства притулить цих усіх людей, чи до селян, чи до городян, чи до панів, чи до мужиків. А сама мова наводить тебе на те, щоб приметикувать цю усю подію до селян. Чоловік закохався в Дівчину і не знає, як викрутиться з цієї біди. Терпів муку, і якийсь кінець вийде. Він задумав заподіять собі смерть. І він з одчаєм в серці каже до своєї коханої дівчини: «Біжи, нехай люди уб’ють тебе, а я знайду собі могилу. Проси людей тебе вбити!» Цебто виходить, що їм обом треба самим собі смерть заподіять.

З цієї драми серця вийшло щось таке, що тільки несамохіть здвигнеш плечима й не засмутишся, а засмієшся, прочитавши вірші до кінця. Автор в цьому невеличкому утворі не показує цих перипетій, муки серців, не робить аналізу почуваннів в обох людей, котрі б і справді присилували їх до страти життя. А читальникові дуже цікаво було б довідаться за спотички того чоловіка в його сім’ї, та ще й у реальній дійсній обставі життя їх обох. В цих усякових спотичках (столкновениях) і замикається істинно важка драма серця, але автор самої цієї трагедії серця й не показує читальникові. І вийшла не драма серця, а тільки ніби суха схема або програмовий начерк драми, затаєної й захованої в душах.

А скільки таких трагедій серця буває в людському житті по селах! Скільки сюжетів дає людське життя для сумних драм, навіть мені добре відомих! От в одному селі у нас в Васильківщині парубок закохався в дівчину, але її багатющий батько не схотів видать дочки за нього, бо він був дуже убогий. Парубок засумував, впав у тугу, занидів, дістав чехотку й помер з горя.

В одного сільського священика син студент закохався в дівчину, його наймичку. Дівчину посватав парубок. Молоді прийшли до церкви вінчаться. Син довідався, кинувся бігти до церкви і кричав з одчаю, що одіб’є дівчину в церкві. Батько послав навздогінці за ним наймитів, щоб його спіймали й не пустили до церкви. Його вловили й силою привели додому. Але він пручався, кричав і одбивався так, що його мусили зв’язать, і батько замкнув його в коморі, а сам мерщій повінчав дівчину.

В Бердичеві один священик не дозволив своїй дочці виходити заміж за одного з її женихів, котрого дочка полюбила гаряче. Тоді дочка пішла в монастир і зопалу з горя зараз постриглась в черниці в Лебединському панянському монастирі. Як вона була з вчених, то її незабаром настановили за ігуменію. Але в той монастир згодом потім прислали священика-красуня. Молода ігуменія, мабуть, думала, що в неї навіки вмерло серце. Але вона помилилась, бо була недосвідна і не знала гаразд свого серця. В ігуменії прокинулось серце і знов зацвіло… Роман не втаївся і виявок його запримітили лепетливі черниці. Ігуменію-красуню заслали простою черницею в монастир на далеку Північ – на вічну покуту за її драму серця, сховану під чернечим клобуком.

Відомі мені ще сумніші драми серця на селі. От одна з їх трапилась недавнечко. Дочка одного псаломщика закохалась в парубка-красуня, але з того кохання нічого не вийшло, бо парубок був з убогої сім’ї, ще й батько його був сім’янистий. Вона мусила вийти за дяка, бо її батько присилував. Але згодом потім з того силуваного вінчання вийшла теж драма. Молода Шкурівна не мала сили викинуть з серця свого кохання, сливе щодня никала по тому кутку, де він жив, никала коло його оселі, щоб хоч углядіть його, хоч подивитись на його здалеки.

Через кілька год вона стала якась трохи чудна. Було де знайде клаптик червоної або жовтої матерії у себе вдома або в містечку та пришпилить собі на голові й на плечах, та так скрізь і ходить. В містечку вона випрошувала в кравців червоні обрізки, навіть збирала на смітниках коло хатів кравців, і обтикає голову й плечі тими прикрасами та й ходить по містечку на ярмарку. Зараз скрізь по околиці пішла поголоска за неї. Люди заговорили по селах, що проявилась в містечку якась чудна проява, котра ходить по ярмарку вся обтикана червоними клаптиками, неначе курка-шурпа з подертим кострубатим пір’ям. На усяке убрання вона потаєнці крала гроші в свого чоловіка. Раз якось поцупила сто карбованців асигнаціями. Чоловік догадався, поліз на горище і побачив, що сувій асигнацій був засунутий за крокву й теліпа[в]ся кінцем униз.

Чоловік бачив, що вона стала якась чудна, і вже добре кмітив за нею. Але раз якось у великий піст в церкві правили вечерню вже смерком. Ще лежав сніг. Людей було мало. Священик вийшов з олтаря, остовпів з дива та й став. В бабинці стояла посередині притвора Шкурівна гола й боса з розпущеними по плечах і по грудях довгими косами, згорнувши руки на грудях, як часом малюють Марію Єгипетську на картині. Може, в неї була думка, що коханий жаданий красунь буде в церкві і побачить її, і в нестямці це зробила.

Священикові здалося, що це з’явище йому привиджується, й він кивнув на псаломщика на криласі й показав рукою на бабинець. Псаломщик як побачив жінку, то трохи не зомлів. В його затрусились ноги. Він скинув з себе хапком шубу, накинув на жінку й одвів її додому, бо його хата була поблизу од цвинтаря. Вона опам’яталась, але все мовчала. Але після того жінка стала здорова і вже більше не квітчала голови червоними клаптиками. Певно в неї вже до решти погас огонь драми серця, і той її дивовижний вчинок був останнім проявком тієї сумної драми серця. Люди незабаром забули за це усе й перестали дражнить її проявою та куркою-шурпою.

А от іще в моїй пам’яті та в моїх згадках зосталась і досі одна «драма серця», котру мені довелось бачить ще за дитячих школярських часів в Богуславі в монастирі. З одного села прийшла на прощу в монастир молодиця й привела з собою заміжню дочку. Вони зайшли ночувать на мою квартиру до куховарки, своєї землячки й родички. Дочка недавнечко вийшла заміж, а її чоловіка забрали в москалі на двадцять п’ять год служби, як тоді було.

З великого горя, од важкої скорботи дочка стала ніби причинуватою (причинною). Молодиця висока була на зріст, здорова, огрядна, повновида і чогось надто вже червона на виду, мов упир. Вона сиділа на лаві в пекарні і все стиха говорила неначе сама до себе: «Я смерком вийшла з хати, пішла за клуню на город, а Павло стоїть за клунею і жде мене, та зараз простяг руки до мене, бере мене за руки, вхопив в обнімок та й дивиться мені в очі, а далі став говорити та так ласкаво…»

– Так коли ж це, доню, було оте… – обізвалась мати й зітхнула.

– Та вчора ж смерком, вже лягома, він приходив до мене. Я бачила його на свої очі…

– Але ж його нема вже вдома півроку! Перехрестись лиш, дочко, та помолись богу, – сказала мати, жалібно скривившись. – Он образи! Перехрестись лишень до образів.

А молодиця все бубоніла стиха, неначе нічого й не чула й не бачила, та все ніби згадувала, мимрячи сливе нишком, як Павло викликав її за ворота, як розмовляв з нею, милував її; все бубоніла, доки дзвін бевкнув на вечерню. Школярі позбігались в пекарню, обстали молодиць та з дива аж роти пороззявляли, доки мати не повела її до церкви. У дворі наздогнала їх куховарка й подала слабій стакан з свяченою почаївською водою. А молодиця каже: «Цю воду вилийте в корито для свячених поросяток».

Другого дня мати повела її в монастир причащаться. В церкві вона стояла мовчки, але не хрестилась, потім запричастилась і вернулася на квартиру: в неї вид став вже блідий, рум’янець зник. Вона мовчала, навіть не обзивалась на усякі питання, але було знать, що вона трохи опам’яталася. Вона, мабуть, впала в тугу та в тиху меланхолію.

От які істинно живі трагедії серця, котрі доводилось мені на віку бачить. І чом пак д. Олесеві не взяти б за сюжет хоч одну з таких драм серця живого живоття. А в його «Трагедії серця» декадентський Чоловік вийшов якийсь мертвий, а Дівчина – суха, як скіпка, а Жінка бліда, як тінь. А відома річ, що в тінях нема дійсно живого живоття.

В усіх видатних декадентських поетів, як-от у д’Аннунціо, Оскара Уайльда, в Арцибашева, в програмі стоять три грунтових принципи: Любов, Краса і Смерть, про котрі вони все товчуть в своїх писаннях. І польський письменник Пшибишевський в передньому слові до своєї повісті «Сини Землі» з самого початку повісті каже: «Вартість цього життя – Любов та Смерть». І Пшибишевський, і Габріель д’Аннунціо в своєму утворі «Може – так, може й – ні» просто-таки проводять таку ідею, що Любов та Смерть – це сили космічні, пануючі в усій вселенній і в людському животті, і одна творча, друга руйнуюча усе, що животіє (существует) на світі. З причини таких пересвідченнів вони… часто й [гу]єто здійснюють цей погляд в своїх утворах, силувано карають смертю своїх героїнь та героїв, хоч такого сумного кінця і не могло 6 бути. До такого кінця допровадила ця теорія й героїв д. Олеся…

Іншим і живішим і поетичнішим духом повіває на мене останній читаний утвір «Над Дніпром». Дія цього поетичного утвору навіяна вірою українського народу в русалок, українською міфологією та історією. Дія діється весною, як минула люта зима і Дід Дніпро вирвався з крижаних ланцюгів та кайданів, поламав, потрощив кайдани і вирвався на вольну волю. Русалки, душі утоплениць випливають на берег і між ними вийшла русалка-дівчина, од котрої одкинувся Андрій, і вона з горя утопилась.

Одна сцена намальована на березі Дніпра з гуртом русалок, а потім друга сцена, вже реальна, на селі, в час гулянки на веснянках дівчат та парубків. Потім з Дніпра виринають запорожці-козаки й виходять на берег в синіх та зелених жупанах. Русалки-дівчата одягаються на березі й рушають на вигін до дівчат на гулянку. З’являється кобзар та русалка-ворожка і ворожить дівчатам по долонях.

Остання дія діється в хаті вже жонатого Андрія, в котрого колись покинута Андрієм Оксана, втілена в людському живому обличчі, наймається за няньку. В Андрія прокидається в серці почування ласки до неї. Усі картини намальовані ніби живими фарбами. Русалки, Дід Дніпро, козаки – усі ці дійові особи рушають од Дніпра на вигін, ворушаться по майдані, мов живі люди. Приходить сивобородий Дід Дніпро. Все тут гарно, поетично, й колоритно, й написано доладними (изящными) віршами й чистою гарною українською мовою.

Ця доладна й граціозна поема написана в тоні романтичної школи письменства. Але треба думати, що в міфології усякові міфічні особи, утворені народом, – це не зовсім мертві особи, бо народ втілив у них свої живі уявління й ідеї про живу природу, про її живі сили. Боги давнього еллінського Олімпу неначе живі особи, неначе й досі животіють ще, і, як пишуть, вони здаватимуться живими довіку, хоч і самі геніальні елліни, утворивши такі чудові гарні типи, вже не животіють і навіки зникли, а обобличені ними ідеї й уявління сил природи й людського духу в художніх типах зостаються ніби невмирущі, як невмирущі типи утворів Шекспіра й Данте.

Мені тільки чудно, що рецензент цієї поеми Observator ставить авторові за провину й хибу те, нібито в типах і в самій поемі нема нічого символістичного, цебто нема ідеї, принципу. Рецензент не українець родом, певно не знає української міфології, та й навряд чи він знає гаразд українську історію. Тим часом за грунтову ідею ясно й виразно кажуть сивобородий Дід Дніпро та козаки: «До бою, до бою! За красну весну… Нас давлять кайдани, січуть береги… Вставайте, виймайте списи і шаблі, орлами, вітрами летіть по землі. Ще доля не вмерла на нашій землі. Ой знімемось, батьку, високо, високо…розіб’єм кайдани, розіб’єм тумани, знову світ настане, розпадуться ланцюги. Гетьте, дівчата! Гетьте, баби! Або всі вставайте до боротьби» і т. д. – кажуть козаки.

Загальна ідея, котрою наскрізь промкнута поема, – це пануюча думка в кожній міфології: боротьба двох сил природи, мов лютих ворогів: світлих і темних, літа й зими, а в міфології давніших народів – це боротьба обобличених сил людського духу: добрих богів і злих духів, світлого Ормузда і чорного Арімана, бога й сатани. А перекладаючи це все на сьогочасну мову, вийде завзятуща борня соціальна й національна.

Рецензента, певно, здивували козаки, що випливли з Дніпра. Мабуть, він і не читав моїх «Запорожців». Бо в народі додержалась така легенда, що Запорожжя не втекло в одну ніч за Дунай, як брав Січ Текелій з москалями, а пірнуло в Дніпро, і воно колись знов вийде з води.

Треба додати, що в д. Олеся в віршах трапляється чимало польських слів, нанесених галицькими книжками. Тим часом в цій його поемі мова чиста, окрім двох-трьох словець: чуть світ, ах!, гудять (гудуть) та того, що понаставляла йому галицька редакція: очи, зима, від, осі (оці), відшукайте очи («одшукайте очі») і т. д. Тим часом в його «Трагедії серця» напхана в мові така нісенітниця: шалені, крок ступлю (ступінь), дотик кучерів (доторкання), прагнути (жадать). Ці польські слова при читанні дуже заважають і псують гарне враження од віршів. Такі слівця попсували б навіть враження од віршів Шевченка й Пушкіна, якби хтось понатикав у їх вірші отаких гудзів та латок. Тим-то Олесеві вірші в великоруському перекладі без тих слів здаються кращими, і по силі враження вони схожі з поезією відомого Надсона. Я радив би авторові подбати за чистоту мови і не псувать такими словами поезії своїх утворів, а од поведенції декадентської треба одцураться, як од злого духа.

В великих європейських літературах, як у французькій та німецькій, ця декадентська маленька течія ледве примітна. Це, сказати б, письменський закуточок, де працює якийсь опрічний оригінальний кружечок письменників, котрий стоїть окроми од усієї літературної загальної маси письменників. В Парижі ці усякові кружечки декадентів, парнасців, модерністів гордовито одопрічнились од сукупного загального письменського гурту, мають свої уподобні їм кофейні й ресторани, де вони звичайно сходяться докупи на пораду й розмову і з’єднання в поглядах.

Великоруський критик Андріанов, розібравши й зробивши огляд декадентських повістів, оповіданнів та віршів відомих декадентських найталановитіших сьогочасних письменників – Леоніда Андреєва, Ф. Сологуба та інших, каже, що в великих європейських літературах декадентська література – це неначе розкіш, письменські збитки багатющих літератур, оригінальні й чудернацькі. Ми додамо, що ці збитки часом бувають і поетичні, оригінальні в своїй красі, по своїй доладності і оригінальності картин, які ми часом бачимо в тінях сну або в тінях синематографа, коли в цих утворах декадентів нема надто грубої й неохайної соромітчини, яку ми бачимо в утворах Андреева («Бездна»), Винниченка й Сологуба в його грубо чудернацькій повісті «Навьи чары».

У Франції деяка публіка забавляється цими новинками, як збитками багатої літератури або як казками й утопіями. Але в менших та в малих літературах ця декадентщина робить велику шкоду. Розібравши й оцінувавши утвори великоруських декадентів, д. Адріанов дійшов, нарешті, до таких умовиводів: Л. Андреев та Сологуб своїми утворами: «Черные маски», «Анатема», «Бездна», «Навьи чары», «Книга очарований» і т. д. і соромітчиною заметили й інших, і таке письмацтво стало наче пошесним повітрям, захопило й інших багатьох письменників і страшенно знижує загальну вишину сьогочасної великоруської літератури («Вестник Европы», 1909, 6 кн.).

Якого ж то лиха накоять наші декаденти в українській невеликій літературі, де цю таку добру метку надто примітно в не дуже-то великому гурті наших письменників!

Примітки

«… Олесеві вірші в великоруському перекладі…» – Переклади ці з’явилися 1909 р. в книзі І. Рукавишникова «Молодая Украина» – (СПб., 1909, стор. 93 – 105).

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 215 – 222.