3. Олексій Плющ

Іван Нечуй-Левицький

Справжнім декадентом був повістяр і поет Олексій Плющ, котрий недавно сам собі смерть заподіяв на двадцятому году життя з причини якоїсь нервової слабості, а може й од завади (помеха) в коханні з якоюсь дівчиною, що він підмовляв їхати кудись з собою, а вона не згодилась тікати з ним. Як показують деякі його утвори, видані недавно в Одесі, він мав потяг та нахильність до декадентства. Плющ не писав опрічних коротеньких п’єсок, «поезій в прозі», але в своєму оповіданні «Плач шаленого» (навісного, божевільного) він вставляє ці «поезії в прозі» в самий текст оповідання як ліричні почування молодого артиста, «юнака» Петра Хмурченка, ученика Київської музичної школи, де він вивчився чудово грати на скрипці й фортеп’яні і вже вийшов з школи справдешнім артистом.

Ці ліричні місця Плющ вставляє в звичайний стовпчик друкарського тексту трохи вужчими, коротшими од друкарського стовпчика, неначе обчиканими з одного боку, мабуть, задля того, щоб ці поезії здавались надрукованими ніби окроме од тексту, як щось опрічне, інше. В цих «поезіях», чи «віршах в прозі», замикаються ті думки й почування, котрі нібито на своїй музичній мові промовляють флейта, скрипка та рояль. Це нібито слова, підписані під нотами співу. Автор робить це на зразець звичаю в Шекспіра або Боккаччо в «Декамероні», котрі серед розмови дійових осіб звичайною прозою викладали віршами патетичні ліричні проявки почуваннів у дійових осіб. Але в Плюща ці ліричні значковані місця не мають ніякої поезії, ще й виложені тягучим, важким стилем, де слова потасовані на зразець латинського синтаксису, якраз так, як у мові Ф. Сологуба. От яку поезію промовляють мелодії роялю тоді, як артист Хмурченко доторкнувся пучками до клавішів:

«Якоїсь натхненної повні життя неслися мелодії чистої згуки, співали вони один до одного і потім, обнявшись, хвилями воздух проймали й зникали, лишивши тихесеньку та мелодичну луну. Струмочок крізь скелі біжить і бринить, а скелі луною голосною на теє бриніння ласкаве відгукують, так і високії згуки тихенькі крізь грізне роптания грімких проносились, уносячи рокіт їх та мурмотання важке за собою в чутку далечінь» (том перший, бік 48).

Це нагадує якийсь недоладний переклад уривка з Гомерової «Іліади» або іншого стародавнього еллінського й латинського поета.

Можемо запевнять, що такі декадентські «поезії в прозі» і насмішать і роздратують українську публіку. Мова небіжчика Плюща така нечиста й мішана, як в пізніших утворах д. Винниченка. В неї напхані слова і великоруські, і ломоносовські, і галицькі (перешкоджає, перешкода – завада, шаленство, завдають і т. д.), і навіть чисто польські: пивниця (льох, погріб), «у пивниці, що була в помешканню під каменицею» (!!), святобливий, замість ступенів стоять польські кроки, шалений, владали, владно, владати (владеть), став ся почувати, замисливсь.

І скрізь у його галицькі форми й слова: сей замість цей; від – відвітив (це теж викликає смішки), стиснення, унесення (стісніння, унесіння), «до сліз дітклива сценка» (?), звідтам, оточає (обгортає), відтак, довкола – це те все, що робить книжки смішними на Україні і що плямує часом гарні оповідання. Як видно з біографії небіжчика Плюща, він вчився в гімназії в Варшаві, то й не диво, що він там нахапався полонізмів і страшенно засмітив ними мову в своїх оповіданнях, часом цікавих і гарних на зміст та на сюжети деяких оповіданнів. Як філолог, він наче бавиться, розкладаючи по-галицькому суцільні слова й дієслова на їх складові частки: бачити-ме, дивитимуться, в гору, у низ та ін. нісенітниця.

З самого початку книжки небіжчик написав «Заспів», яким звичайно в давню давнину починали свої утвори латинці й усякові псевдокласики, під заголовком «Моя муза», «Передмова до всіх моїх творів». Це ліричні «поезії в прозі». Тут одна і єдина дійова особа. Дівчина – муза нібито латинців. Вона українка, красуня на предиво, стоїть десь у лузі над Дніпром під гіллястою вербою. На її голові терновий вінок; по білому чолі стікають краплі крові. Од неї автор бере в високому натхнінні деякі напутіння: про безмірну любов до рідного краю й до усіх безщасних стражденників, убогих, недужих та безталанних людей.

Цей дуже гуманітарний заспів написаний зовсім в декадентському стилі на зразець стародавніх класичних утворів, а мовою нагадує переклад «Іліади» Гнідича або «Навьи чары» Ф. Сологуба. Довгелецькі періоди зумисне неначе перевернуті кінцем наперед; розклад слів в них латинський, ще й до того зумисне поплутаний, а найбільше в першій половині. І вийшло щось таке старомодне, цупке та глеювате, така саламаха, в котрій трудно читальникові доплуганиться до кінця.

Автор через свою тенденцію просто-таки зловживає українську живу мову і неначе покалічив її. погнув, покрутив на всі боки, якраз так, як робить Ф. Сологуб. Ще й до того він заповзявся стулить докупи українську живу мову, галицьку підмову й книжну галицьку сьогочасну мову. Але з цієї мішанки вийшло щось не суцільне, а штуковане, ніби латане. Як і французькі декаденти, Плющ має прилюбність (пристрастие) до старих слів і слів провінціальних галицьких підмов, котрих вже не вживають в письменстві і самі галицькі письменники, ще й до того напхав багацько слів, котрі сам вигадав дуже-дуже невдатно, як-от, прикладом: душа розриваєсь, «я порух неначе вчуваю богині моєї», вона схиляєсь; «от іскра паде (падає) на серце»; «вона вкрилась своїм чароносним, чаробагатим покровом»; «срібнотканная місячна мрія»; «вони ледве движні»; «звідтам срібно-прозоре небо»; «зір – очиці, очи (очі)» і т. д.

Ці на два етажі слова – це щось схоже на такі слова в «Іліаді», як-от: Гера волоока, Еос рожеперста. Окрім того, в цьому чудернацькому утворі сливе скрізь понатикані галицькі падежі, для українців чужі і смішні: в помешканню й форми: до крови, до ночи (ночі), в неї очи (очі), витиметься, любитимуть і т. д. Шкода, що автор не натрапив на старокостянтинівську форму (на Волині): в неї «оки» гарні. Було б ще оригінальніше, зовсім по-декадентському!

Ми примічаємо в цього автора виявок і справді чогось нездорового, психопатичного в цих велемудрих періодах та чудернацьких словах. Небіжчика Плюща можна залічить з число декадентів естетів, бо він мав великий потяг до краси в людях та в природі. Але чи думав так автор за українську широку й не широку публіку, пишучи свої утвори якоюсь мішанкою з усяких слів та форм, ще й роздираючи слова на частки? Його тенденція завела в якісь мовні пущі та нетрі, і в його вийшла якась карикатура на українську народну мову.

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 198 – 201.