4. Гнат Хоткевич
Іван Нечуй-Левицький
До декадентів належиться і д. Гнат Хоткевич (Галайда) в своїх останніх новіших утворах.
В давніших своїх оповіданнях д. Хоткевич виступає як песимістичний письменник. В давньому його оповіданні «Як тітка майстриха глечика скидала» (цебто ставила на животі баньки глечиком) він взяв сюжет з народного життя, з відомих народних ліків од болісті в шлунку. Це оповідання написане гарною чистою народною мовою, якраз такою, як Іродчук (П. Куліш) написав відоме оповідання «Сіра кобила». Такий самий реальний зміст і гарну чисту народну мову ми бачимо і в другому оповіданні – «Шлях альтруїзму» [«Літературно-науковий вісник», книга 3, 1900 р.].
Але потім згодом, 1902 року, він видав кільки оповіданнів в опрічній чималій книжці, котра надрукована не чорним чорнилом, а зеленим з зеленими малюнками в заголовках, що робить її схожою на фарбовані ботанічні видання. В цій книжці сливе усі оповідання написані вже в іншому тоні, в декадентському. В першому оповіданні під заголовком «Поезія в прозі» автор оповідає, як один добродій, на прізвище Лоріо, раз увечері гуляв з своєю знайомою якоюсь панною по улиці великого міста. В одному вікні магазину був виставлений чималий портрет красуні на предиво гарної. Вони прийшли до вікна й роздивлялись на той чудовий портрет. Лоріо, як великий естет, не міг одвести очей од тієї дивної краси. Тоді панянка сказала, що вона знає і ту красуню, котра звалась їда, знає й за її роман, і що вона вже недавно вмерла, знає навіть її батька, котрий з горя став жити якимсь одлюдком.
Лоріо закохався в той портрет так, що зараз допитався за житло батька-одлюдка, [який] десь стикнувся з ним, познайомився і почав одвідувати його. Батько, поховавши Іду, засумував так, що з туги неначе трохи збожеволів. Уся його світлиця була обвішана портретами коханої дочки. Вони вже вдвох журились і плакали за їдою. Лоріо намовив батька піти з ним на кладовище і викопать поховану красуню та подивитись на ту дивну красу. Батько згодився, і вони удвох в місячну ніч забрали заступи, пішли на кладовище й розкопали могилу. Застукотіли та залущали дошки домовини, застукотіли кістки…
Вранці люди запримітили розкопану могилу: в могилі лежав мертвий батько, а в трупа Іди були одкушені два пальці на руці, неначе якийсь вовкулака їх одгриз. Сам Лоріо десь подівся й зник. Це оповідання за такі страховища написане неначе якимсь романтиком старої романтичної школи або й самим Гофманом ще сто год назад.
Решта оповіданнів у зеленій книжці не такі страшні і написані реальніше, навіть є гарні й поетичні картини природи, обписання краси людської; як і в декотрих декадентів, прикладом в Пеладана, трапляються місця в оповіданнях великої краси, але тон, колір цих оповіданнів одгонить фарбами, звичайними в декадентів. Д. Хоткевича ми залічуємо до декадентів естетів та еротистів. В його трапляються й деякі чудернацькі слівця, сербське – «юнак», а часом і полонізми, перейняті з галицьких книжок. Мова вже трохи попсована. Значення їх і самий декадентський сутінок в них добре й правдиво були показані й оцінювані в свій час д. Єфремовим.
Але, невважаючи на сутінок декадентщини в утворах Плюща, на декадентський ярий колір в д. Хоткевича, їх обох можна назвати виявцями одної з прикмет загального національного українського типу – ідеалізму. У Плюща примітно великий потяг до ідеалу. Скільки ідеалізму в його ломоватому й зателепуватому по мові заспіві «Моя Муза»! Які ідеальні потяги й бажання, навіть при його невеликому таланті!
В їх обох ми знаходимо потяг до краси, до любові ідеальної, а не матеріальної, животинної, як у декадентів Л. Андреєва або Ф. Сологуба, Каменецького, в «Саніні» Арцибашева. В їх обох нема й сліду соромітчини, як, прикладом, в згаданих великоруських письменників, а найбільш у Ф. Сологуба, котрий безпремінно роздягає своїх героїнь або хоч заголює по коліна і обмальовує усі дріб’язки, ще й показує, де потрушено пудрою, а де ні, і через це їх утвори вийшли схожі до французьких же утворів декадентів і сливе порнографістів, а не до їх німецького прадіда Гуцкова. Бо в них ця доктрина – визволення Тіла злучена з визволенням і політичним, і соціальним. Такої доктрини краси Тіла нема й сліду ні в Плюща, ні в д. Хоткевича.
Правда, що в Хоткевича мова попсована механічною позичкою з галицьких книжок, а в Плюща це ніби теж декадентська доктрина, щоб вживать чудернацькі слова, часом стародавні, часом забрані з галицьких старих підмов та говірок, як у французьких декадентів. Але видно, що хоч Плющ і був дуже добре освіданий [Осведомленный (Липовецький повіт).] в українській народній мові, тільки він мав на думці хибний принцип – змішать докупи українську мову й галицьку підмову в книжній українській письменській мові, щоб догодить і нашим і вашим, як кажуть у приказці.
Але така думка хибна. Нігде й ніколи в європейських літературах так не робилось. Та й не один Плющ так думав. Такої думки держаться й інші наші письменники, держався й д. Грінченко, і тільки в останній час він випадком дізнався за свою помилку й тоді почав писати гарною чистою українською мовою, досвідчившись і стямкувавши, як іде справа скрізь і велась в літературах і як вона повинна йти і в нас, за що дуже молодий та недосвідний Плющ певно і тямку не мав.
В латинських плем’їв та народів та і загалом і в інших націй довго писали книги латинською мовою, ще навіть в середні віки. В XIII віку Данте, сам флорентинець, перший написав свою «Божественну комедію» осередковою італьянською народною мовою, котра згодом потім і стала літературною італьянською мовою. У Франції наука почалась спершу в Провансі. І ще в IV віку візантійські принци, Юліан Одступник, Констанцій і інші вчились у школі в Маргені. Карл Великий, з початку IX віку побувавши в Провансі, звелів священикам говорити проповіді народові не латинською мовою, а народною, провансальською, бо дізнався, що народ вже не розумів латинської мови. В Провансі швидко розвилась література трубадурів ще з початку XI віку.
Але столицею Франції стала Лютеція (Париж) на півночі, і там через сто год розвилась поезія труверів та менестрелів. Од того часу літературною книжною мовою стала північна мова – французька. В Німеччині, як Лютер в XV віку переложив біблію на центральну німецьку саксонську мову, ця мова, займаюча найбільший район, стала літературною. В Польщі спочатку книжна мова розвилась в Кракові, але мова в Польщі сливе скрізь однакова. В Великоросії літературною мовою стала центральна московсько-владимирська мова. В Англії так само книжною мовою стала південна, коло Лондона широко розповсюднена мова, а не шотландська. Нема що казати, що в нас на Україні літературна мова повинна буть наддніпрянська, бо однаковісінько говорять од Кубані й Воронежа до Хотина й Дубна, Бреста й Білої під Седлецем. Усякі підмови й говірки по Бузьких полосах на краях нації повинні поступитись своїми старими формами мови, часом чудними, вже вимираючими.
І справді, чи було б пак можна утворить граматику великоруської мови, якби в неї (та і в книжну мову) натикали отаких форм – орловських, курських та воронезьких, з їх формами дієслів та падежів: «Сястра мая едя ca мною и кажа мне: я ня буду тебя слушать и ня сделаю, как ты хатишь. Трошки абаждём да й падумаем».
В усяких граматиках і без форм усяких підмов – багато правил, ще й безліч усякових вилучок (исключений) та винятків з правил і в самих центральних мовах.
Примітки
Каменецький – треба: Каменський Анатолій Павлович (1876 – 1941) – російський письменник. Для його творчості характерні біологізм та еротизм. Разом з М. Арцибашевим був виразником літературного розпаду в роки реакції після революції 1905-1907 pp.
Юліан Одступник – Флавій Клавдій Юліан (332 – 363) – римський імператор (361 – 363). Був ворогом християнства.
Констанцій – 337 року був імператором Східної імперії, 350 – 361 (до Юліана) – імператор усієї Римської імперії.
Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 201 – 204.