1. Викрадення Марусі

Юліан Опільський

Старий Попель був незаможний чоловік, та, проте, мав чимале значіння між дрібною подільською шляхтою задля свойого великого досвіду та вродженого розуму. З небіжчиком князем Острозьким він на всі «потреби» ходив і, певно, й тепер радо «татарським процедером» був би бавився, коли б не те, що його жінка померла. А померла вона від зарази, коли несла поміч недужим у селі, про яких ніхто не журився.

По її смерті перейняла її обов’язки дочка Галя, а й сам батько не забороняв сповняти заповіту помершої. Господарство пана Попеля було невелике, та все-таки молода дівчина опинилася перед чималими труднощами, коли сама стала господинею. Швидко перемогла вона сі труднощі, причому помагав їй брат словом і ділом. Вона сама споважніла над міру і протягом двох літ стала з дитини тямущою, зрілою людиною.

Тоді-то находила вона часто свобідні хвилі, щоби брати участь у науках хлопців, і тоді пізнала Юрка… Любов прийшла незамітно, як незамітно прибували роки, досвід, і як незамітно кріпилася вдача тихої, на вид покірної дівчини. Вона сама зразу не стямилася, але коли почула вперше слово «люблю», пробудилося її серце, і ось появилася йому ціль – осягнути щастя. І вона заховала сю любов у глибину своєї душі, бо з глибин душі вона зродилася, і на запитання батька сказала одверто, що любитиме тільки Юрка і більше нікого!

Була се любов, яка ломить окови і стіни, сідає керманичем на чайку життя і гине хіба разом із ним. Се була любов, яка буває тільки раз у житті, в душах чистих, святих, що блистять, мов жемчуг, серед життєвого бруду.

Старий батько бачив се і засумувався. Він глядів на світ іншим зором і бачив перешкоди, які ледве чи можна було побороти. І він заговорив про се з молодятами, та, на диво, вони відповіли йому: «Ми знаємо, що пан Василь буде противитися, але ми від свого не відступимо». Отець Андрей зрадів, коли про все дізнався, і відповів, що «яже Бог сочета, чоловік да не розлучаєт», поблагословив молодят і радив ждати.

Аж приїхав старий Угерницький і розлучив їх. Приїхав із двірнею так, що старий Попель мусів його аж святими іконами від гніву відводити. Юрко пішов у світ, а Галя остала сама. Але ні Юрко, ні дівчина не покинули своїх задушевних бажань. Старий Угерницький бажав було, щоб Галя віддалася за якогось там шляхтича, обіцяв навіть придане. Галя відказала, що за нікого іншого не піде, а Юрко втік.

І ось по трьох місяцях сиділи батьки при меду у світлиці, але їх лиця не були грізні, на дворі не було галасливої двірні, пахолків, ні гайдуків, тільки оба старі – козак, пан Цебрівський, та Іван. Галя при полиці з блискучою циновою посудою держала в руці збанок із медом. Вона ждала приказів гостей та споглядала час від часу на Юрка, що аж дрожав увесь, сидячи на лаві. Він не смів зразу до неї наблизитися.

Між присутніми залягла мовчанка. Ні старий Попель, ні Галя не знали ще, чого саме приїхав Угерницький до Іванівки, і ждали вияснення. Аж ось старий попив меду та почав.

– Галю, дитино! Ходи-но сюди до мене!

Галя спаленіла, але послушно підійшла до пана Василя. Сей узяв її за руку і усміхнувся. Дівчина прийшла швидко до себе і спокійно глянула в очі старому.

– Чи дуже гніваєшся на старого? – питав Василь дальше.

– Ні, батьку! – відповіла дівчина, називаючи старого «батьком» по давньому звичаю.

– Ось бачиш, я обидив тебе, а у нашому народі не слід і молодшого обижати. Чи не проклинала ти коли мойого кам’яного серця?

– Ні, батьку! – повторила дівчина. – Ти батько мойому Юркові, і проклін сей упав би на мене, коли б його висказала або хоч подумала. Усе, що з Юрком в’яжеться, се для мене святе, бо ми обоє належимо до себе, і не розділить нас ніяка обида, ні сила – хіба смерть!

Юрко зірвався та почервонів, мов грань.

А дівчина говорила далі.

– Коли хочеш, батьку, насилу нас розділити, то нехай, але не присилуєш ні мене, ні його продати себе проти нашої присяги.

Старий Василь слухав поважних та рішучих слів дівчини усміхався, а старий Попель гладив сиву бороду, коли чув, як розумно говорить та думає його дочка.

– Не бійся, дитино! – сказав вкінці зворушений Василь і погладив похилену голову дівчини. – Не бійся! Нехай Всевишній Бог дає долю та щастя тим, кого злучив, а простить мене, що я сій злуці противився.

Старий Попель зірвався з місця, а Юрко підійшов до Галі, взяв від неї збанок, поклав його на стіл і станув поруч неї. Усі присутні повставали також, а старий Василь звернувся до Попеля і сказав:

– Ходім, любий свате, поблагословимо наші діти!

Юрко і Галя клякли, а батьки поблагословляли по закону молодят.

– А тепер, – крикнув Угерницький з охотою, – подавайте меду для князя і княгині!

Іван метнувся живо за медом, але батько здержав його і сам вийшов з кімнати. За хвилю вернув із шовковою платиною та великою, мохом порослою пляшкою. Добувши затичку, розвинув платину, і очам усіх показався прекрасний, щиро золотий кубок старогрецької роботи з горорізьбами, – давнє споконвічне добро родини Попелів. Хто знає, якими шляхами дістався він у руки родини та яким чудом передержався у її руках серед нахабної польської «браці». Цілий берег був висаджений карбункулами і бірюзою, а старий Угерницький зчудувався, коли побачив під убогою стріхою такий скарб. У кубок налили блискучого меду, і по цілій хаті розійшовся чудовий аромат.

– Сей мід, – замітив Попель, – ситив ще мій небіжчик дід, і йому буде поверх сто літ. Се буде остання чарка сього меду, нехай же вона освятить нинішній день, щоб ще других сто літ цвіло щастя у нашому роді. Напийтеся, діти!

Галя випила дещо з поданої чарки, а Юрко випив решту.

– Ну, а тепер поцілуйте, діти, себе та нас, старих!

Юрко поцілував Галю, і аж очі загорілися в обох. Відтак старі обняли молодих і пили по черзі з чарки, доки стало меду. Коли Остап Цебрівський узяв з руки чарку, вийшов на середину хати і поклонився старому Угерницькому в пояс.

– Простіть мені, батьку! – почав. – Коли нині день весілля для всіх, у мене тим дужче болить серце, що моє щастя ховається за хмари… Не тільки вашому Юркові, але й мені дав Бог «возраст», у якому всякому пора пошукати собі дружини. Тому я й прибігаю до вас та прошу: при розділюванні щастя не забувайте і за мене! Віддайте за мене Марусю! Я раз уже просив вас, та ви висміяли мене. Чи й тепер не найду ласки перед вашими очима?

Бадьорий тон, яким начинав Остап свою мову, тратив звільна силу і змінявся у покірну просьбу. Голос високого та, мов дуб, кремезного парубка задрожав і, певно, був би скінчився плачем, коли б Остап не перестав говорити та не впав із ломотом до ніг пана Василя. Усі засміялися, бо ніхто не сумнівався у відповіді пана Угерницького супроти його попередніх натяків, а ціла подія була дуже забавна. Старий батько сміявся також і по хвилині дав бажаний дозвіл.

Тим часом сонце клонилося до заходу. Гості розпрощалися та сіли на коні. Юрко лишався в Іванівці, зате проводив їх Іван. Коли попрятано посуд, старий пішов у поле, а молодята остали разом у садку на камені, який стояв під величезною грушею. Було тихо й любо, тільки на заході вкривали небо хмари, що стояли низьким валом на овиді.

– Бачиш, Галю! – почав Юрко, а вся стать його аж сіяла з радості. – Перебороли ми лихо, і вже ніхто не розділить нас на віки! Ось і уловили золоту пташку, та вона нам співатиме, поки нашого життя.

Галя усміхнулася, але якось сумно.

– Дивно мені, Юрку! – сказала і провела рукою по чолі. – Розвіялася хмара, та чи назавсіди? Мені чомусь не видиться, і якийсь біль давить серце. Чомусь і батько невеселий…

– Бачив се й я! – замітив Юрко, і нагло почув сам, як щось підсувається до серця, мов зрадлива гадюка. Він обняв Галю, а її русява головка впала йому на груди.

– Поцілуй мене, мій соколе! – сказала. – Я не хочу, щоби ти сумував: сум – се ворог душі.

Юрко поцілував її, приговорюючи ніжними словами:

– Моя ти перлино чудова, мій самоцвіте, мій ангеле Божий…

Дівчина відповіла на поцілуї одним довгим та щирим, а у відповідь на слова сказала:

– Слухай, Юрку! Коли б якась люта рука ще раз розділила нас, покинь мене!

– Галю, дитино, що тобі? Як же ж ти можеш таке балакати? – Юрко аж відсунувся, збентежений до краю.

– Бачиш, ти не знаєш, скільки крові пролило моє серце, коли твій батько розділив нас. Він тоді бажав тобі багатої польської панянки, і мене не раз гризла совість, що я саме перешкоджаю тобі до значіння та достоїнства. Один Бог, перед яким я день у день сповідалася, знає, що витерпіла я тоді. Але коли б щось інше нас розлучило, то не знаю, чи змогла би остати стійкою. Мені видавалося, що саме небо не хоче нашої сполуки.

– Галочко, серце! – крикнув молодець і зблід, як смерть. – Невже ж ти не любиш мене?

– Люблю тебе, козаче, більш душі моєї, більш життя та сонця, і не раз здається мені, що моя любов – гріхом проти любові Бога. Але, бач, я люблю тебе, щоби дати тобі щастя на весь вік, а не сльози!..

Юрко увесь спалахнув та здавив Галю в обіймах, що аж віддиху бракло їй у грудях.

– Дівчино! – крикнув. – Хоч би все пекло відкрилося та всі його чудовища простягли кігті по тебе, хоч би ти сама не бажала нашої злуки, не віддам тебе нікому, нікому! Чорт чи чоловік захлиснеться кров’ю, коли стане мені в дорозі, Хіба самого мене роздавить судьба, – аж тоді умре моя любов та присяга враз зі мною!

Галя усміхнулася.

– Так нехай нам поможе Господь у всіх допустах, хоч би й найстрашніших! Знай тільки те, що коли не стану твоєю, то можеш мене сміло вписати у пам’ятник своєї родини, бо тоді не буде мене вже в живих.

І Юрко усміхнувся…

Весело доїздили гості пана Попеля до Лошнева. Коли, одначе, під’їхали до хати, застали браму отвором, двері також, а ніде – ні живої душі. І, нагло скочивши з коней, подалися всі прожогом у хату. Нікого!

– Що се? – спитав пан Василь зміненим голосом, впав на лаву, мов без сил, і, витираючи піт з поблідлого лиця, водив переляканим зором по присутніх. Вони мовчали, бо вправді не могли найти відповіді на се просте питання. Уся хата мов вимерла, на поклик не обізвався ніхто…

– Чи повтікали, чи що? – крикнув знов пан Василь і зірвався. – Шукайте їх!

Пани Цебрівські розбіглися, а Іван пішов до городу. Не застав і тут нікого. Аж ось у куті городу, біля валу, побачив товпу людей. Рівночасно углядів і козака, як біг, придержуючи шаблю. Бігом подався туди й Іван.

Уся двірня стояла товпою при отворі у частоколі, який виломано сокирою та пилою. На валі лежала наймолодша донечка Угерницького з розваленою головкою, а мізок оббризкав палі кривавою масою. Над нею клячала мати з закритим лицем, непорушно, мов надгробна статуя. Пан Василь надбіг і, розділивши товпу, найшовся усередині. Коли, однак, побачив сю страшну картину, обімлів. Його очі розкрилися широко, лице поблідло, відтак посиніло, а він став бити руками повітря, мов поцілений кулею в груди.

Нагло загудів страшний, дикий голос Олекси.

– Гей, гайдуки! Щезайте відси до чортової матері пильнувати статку! Геть відси!

Хлопи й жінки розлетілися, мов горобці перед яструбом, а козак прискочив до старого, що упав був у рамена Івана, і потряс ним, мов билиною.

– Що ти, старий, Бога не боїшся? Схаменися, отямся!

– Се кара! Кара за відступство, – прохарчав старий, переводячи дух, мов у агонії.

– Живо, хлопці, вина або горілки! – гукнув козак, і два Цебрівські скочили до хати.

Козак обернувся до матері.

Але, на диво, підняла вона бліде, мов полотно, лице мучениці і сказала:

– Лиши мене, козаче! Я стара, до горя звикла, шукай Марусі!

– Господи, де ж вона? – крикнув Остап.

У тій хвилі принесено вино, і насилу влив Іван старому спорий лик у горло. Лице з синього стало поволі червоне, віддих звільнів.

– Мамо! Скажіть, де вона? – благав Остап.

– Бог вість! – відповіла пані Марта. – Тому дві години був Зглобіцький з двома прислужниками пана Корніцького і питав за тобою. Маруся пішла з Ганнусею в сад, а Зглобіцький заговорив зі мною.

– Зглобіцький! Га, злодію! – заревів пан Василь. – Гей, хлопці, ну же на коні!

– Тсс! – спинив його козак. – Куди хочете їхати?

– За ним! Не тратьмо часу! Гай!

– Еге, дядьку! То ви хіба з глузду теє… Хіба знаєте, куди саме сей чортяка попхався? Ось пождіть, почуємо, то й поїдемо.

– Кажіть, мамо, далі! – додав, звертаючись до пані Марти.

– Я вислала людей, щоби розпитали в селі, чи не було де більше опришків, але дізналася, що ні, тому не «політикувала» зовсім, і коли спитав, відповіла йому, що Маруся заручена. Тоді Зглобіцький встав і мовчки вийшов з хати. По годині стала я кликати дочку, але ніхто не відзивався. Я стала прочувати щось недобре. Усі кинулися шукати і найшли… ось що.

Тут Марта ухопила себе обома руками за серце і нагло вибухнула плачем. Старий водив непритомним зором по зібраних, а козак став видавати прикази панам Цебрівським.

– Зберіть, панове, так до двадцять мужа на добрих конях, та й самі, коли ласка, їдьте зі мною!

– Ласка? – гукнув Остап. – Ми йому язик вирвемо!

– Кіньми розірвемо! Злодій! Собака! – В млі ока всі приготувалися до походу, а двадцять лошнівських драбугів, здорових, знаменито уоружених а, що важніше, вправлених в уживанні зброї, ждали приказу.

Сонце вже зайшло, і хоч було ще доволі ясно, то все-таки ніхто не вірив, що Олекса найде слід.

А він підійшов до дірки в паркані і побачив, що її вирізано звичайною пилкою та що роботу виконали люди зручні й вправні. Се пояснювало й те, що пан Зглобіцький пірвав дівчину підступом. Він не мав, бач, достаточної сили, щоби заїхати рійну, оружну і укріплену субстанцію пана Василя. Пам’ять воєн іще не забулася, а лошнівські хлопи – се не були іванівські піддані, загукані та зголоджені. Пан Зглобіцький знав се і взявся до справи хитрістю.

Олекса вийшов крізь діру в частоколі в рів, перейшов на другий бік, але гайдуки та хлопи затоптали всі сліди. Тому пішов здовж рову на віддаль кількадесяти сажнів, а відтак став обходити місце злочину широким півкругом. Іван пішов за ним, не розуміючи, чому козак тратить дорогий час.

Але Олекса знав, що робить; він терпеливо йшов далі, вкінці спинився і показав на землю.

– Бачиш, – сказав, – се сліди чотирьох коней!

– Відки знаєш? – спитав Іван.

– По відтисках копит.

– Де ж вони?

– Ба! Ти, брат, вперед навчися, потім журися! Сі собаки їдуть поруч себе замість один за другим, то й прочитати легко.

І справді замітив Іван по хвилі якісь відтиски у зеленій мураві луки.

– Підемо тепер за слідом! Гей, хлопці! – гукнув Олекса, і громада їздців під’їхала з гомоном.

– Як же ж ти найдеш сліди поночі? – спитав Іван, що замітив з подивом зміну, яка зайшла в поведінці козака.

Його худощаве лице неначе загострилося, очі блистіли, мов у вовка, а ціла стать стала немов живішою та гнучкішою. Подоляки не бачили нічого, лиш око козака розрізнювало серед сумерку загнену травичку, кождий зірваний листок, кождий, хоч би найменший відтиск. На слова Івана засміявся.

– Ха-ха-ха! До чого бик навик… Бачиш, Зглобіцький бував у степу, я його знаю, то мені й дивно, що він так необережно їде. На Україні кожда дитина найшла би його слід напомацки. А тут ще й місяць…

– Ну, пане Зглобіцький, попрощайся на той раз зі своєю добиччю!

– І життям! – закінчив Остап.

На краю неба стояв великий червоний місяць. У лузі було вогко, довкола пахло сирістю. Комарі раз у раз дзвеніли над ухами їздців жалібною музикою. Коні відмахувалися хвостами, хвилями бряжчали вудила коней та шаблі їдучих.

Усі мовчали і поволі зближалися до ріки.

Нагло почули за собою тупіт коня. Іван занепокоївся.

– Хто се може бути? – спитав.

Похід здержався, й усі вслухалися в темряву. Від ріки подував легенький вітрець та перепинював хвилями гомін, який плив із противної сторони.

Перед їздцями чорнів ліс. Тут кінчалися лошнівські поля, й годі було надіятися, щоби промені місяця могли продертися крізь густе склепіння дубів та вільх і освітити сліди. Олекса оглянувся й указав рукою в сторону Лошнева.

– Ось там двір, – сказав, – там, за лугами. Правда?

– Так, – відповіли хором гайдуки.

– Злочинець їхав, отже, просто сюди в ліс.

– Авжеж, – сказав Танас Цебрівський. – Дорога до Теребовлі за нами відти наліво, до Іванівки якраз по противній стороні, а направо – дорога до Тернополя.

– В такому разі Зглобіцький їхав у ліс! – замітив козак. – Що ж там є в лісі?

– Як-то? Звісно, що, – відповів Микола. – Серет, за ним дерева, корчі, ягідник, а вкінці Стрипа.

– Пусте говориш, брате! – махнув рукою Олекса. – Я питаю, чи там є де яка хата?

– Є арти! – замітив один з парубків.

– Арти? А багато?

– Три.

– А де саме?

– По лівій стороні, від Теребовлі…

– Ага! – крикнув Іван. – Дальше у тім самім напрямі лежить стара лісничівка. Коли в лісі були арти, то там сидів старостинський побережник.

– А тепер?

– Тепер нема там нікого!

– Є туди яка дорога?

– Дорога була! – відповів другий парубок. – З Теребовлі до лісничівки, але вже заросла.

– Гм!

Козак задумався.

– А віднайдете її?

– Чому ні? Ми всі їздили сею дорогою, – сказав Микола. – У нас були зі старостою справи за ліси.

У тій хвилі над’їхав чвалом їздець, і всі пізнали в ньому Юрка. Він пробрався через стоячу юрбу і під’їхав до Олекси.

– Ти, Олексо, ведеш погоню? – спитав.

– Я!

– Спасибі тобі!

На лиці молодця закаменів вираз болю і лютості. Лиш в очах миготіли іскорки гніву, і ні словом не згадав він сього, що побачив дома по повороті.

– Ти певний того, що їдеш за злочинцем? – спитав.

– Так! – відповів Олекса, дивлячись зі співчуттям на молодця. – Так, – повторив, – і зловимо його, хоч би й під землю скрився. Він, певно, в лісі сховався або держить у нім коні. Все-таки когось найдемо, а щонайменше – нові сліди. Ану! Вперед!

Всі з’їхали вділ до Гнізни та в’їхали, не шукаючи броду, в річку. Вона була не глибока, лише дуже болотиста. У світлі місяця було дуже добре видко пообриваний копитами берег, куди їхали втікачі. Але по тім боці ріки починалася діброва, і там губився всякий слід. Молодці стали розглядатися, коні раз у раз потикалися і падали, галуззя било їздців по лиці, а пітьма була кромішна.

– Далеко ще до тої лісничівки? – спитав козак Юрка.

– Миля!

Олекса став поганяти коня швидше.

– Ти відки знаєш, що Зглобіцький там? Мені не видається, щоби він так близько задержався. Він, певне, утік аж до Бережан або ще десь дальше! – сказав Попель.

– Еге ж! Ти думаєш, брате, що мене такий бісів шляхтич виведе в поле? – розлютився нагло козак. – Почисли лише: Зглобіцький в Микулинцях не може бути, бо там чимало знакомих, так само в Тернополі, Теребовлі і Струсові. Правда?

– Так!

– Отже, він їхав через ліс, десь від Бережан. Дві милі такої дороги, як отся, і то туди й назад, – се зовсім вистане, щоби помучити коні до останку. Отже, Зглобіцький мусить мати в лісі коні до переміни або сховок з хатою. А хата є лише одна.

– Чому ж саме хата?

– Адже він не сам. Хто знає, чи він не держить де у лісі якого духовника, щоби таки зараз взяти шлюб, і тоді буде забезпечений до певної міри перед пімстою, бо вся католицька шляхта стане за ним!

– А не діжде він, собачий син, вінця! Хвороба зжерла би його скоріше, чим стане перед аналой, – проворчав Остап. – Ба, пусте твоє, козаче! Коли б його Маруся лише раз рукою, то би дрантя полетіло. Не така вона, щоби датися…

– Ба, коли зв’язана!.. – сказав козак, і молодець замовк.

Перед його очима майнула картина зв’язаної дівчини та гидкої тварюки Зглобіцького. Він зціпив зуби, закляв чортами, і картина зникла, наче чорна тінь. Його нагай свиснув у воздусі, а кінь, зірвавшись, напер на кущі груддю…

– Поволі, козаче, бо спізнишся! – крикнув Олекса. – Коли скрутиш карчило або розіб’єш голову, чим думатимеш?

Усі замовкли, але кождий підганяв коня скоріше, і чимраз швидше просувалися їздці крізь гущавник. Козак приказав їхати всім гусаком, так що лише один кінь мусів поборювати перешкоди, а інші поступали вже протореною стежкою. Зразу їхав передом сам, відтак пустив Юрка, Юрко – Івана, а сей – Остапа і так дальше. Сим способом не потомлено так коней. Аж ось по двогодинній їзді виїхали молодці з лісу.

– Серет! – крикнув парубок, який їхав на чолі. – Отут буде й дорога на лісничівку попри чорторию.

Їздці з’їхали з берега на підмоклий луг, що купався тепер у срібному місячному світлі. Легесенький мрак простягся понад річкою, яка недалеко під берегом вирила чималу яму. В сю яму плили хвилі, відбиваючися від берега та звалених деревних пнів, і шуміли, мов на лотоках. Густий шувар сріблився у світлі, а пасмуга води блистіла, наче викута з металу. Комарі цілими роями дзвеніли у воздусі, а віддаля серед рахкання жаб почувався раз у раз голос чаплі, а з другого берега гуділо хвилями грімке «гуп! гуп!» птиці пугала.

Хвилинку спочивали їздці, любуючись сим казочним, мов вимріяним, раєм природи. Кождий згадав сі чудові ночі, коли-то ходив на лови водяної птиці та вишукував співаків нічного хору Поділля. Але хвиля, в яку вслухувалися в сю музику ріки, минула.

– Де тут брід? – питав козак.

– Тут всюди переїде в сій порі, – відповів Іван, – лише, щоби не поплисти у чорторию.

І, тонучи в болоті по черева, полізли коні у воду понижче чорториї. На середині ріки втратили коні грунт під ногами, але лише на малу хвильку, а відтак усі виїхали щасливо на той берег і стали спинатися на правий берег, який стрімко піднімався вгору. Зараз на горі замітили вузьку стежину, зарослу до половини травою та лозами, і при ясному світлі місяця вказав Олекса на неї.

– Бачите? Зглобіцький їхав у ліс простою дорогою, у лісі скрутив наліво, хто знає, чи не завадив Струсів, але відтак доріжкою поїхав знову в ліс, бо думав, що ми підемо аж завтра рано просто за слідом. Слід зовсім свіжий, не минуло й години, як сюди переїздили коні, – се вони.

Всі були очаровані такими певними висновками степовика і голосно висказували йому приймання.

– Тут нема нічого дивного, кождий найде слід, треба пише роздумати, як належить, куди міг поїхати втікач, а куди ні, ось і все!

– Доволі балакання. Вперед! – крикнув Юрко.

І всі чвалом погнали стежиною.

Примітки

Карта околиць Теребовлі

Цифрами позначено: 1 – ; 2 – ; 3 – ; 4 – ; 5 – ; 6 – , 7 – (колишній маєток Яна Бялоскурського, який він продав на користь Коросна); 8 – Тернопіль.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 153 – 163.