6. На край світа

Юліан Опільський

Поява татар викликала у цілому повіті та в усьому Руському воєводстві несказанний переполох. Коли б шляхта з усього краю з’їхалася була разом, то її, певно, набралося б більше, чим було усієї орди. У кождого посесіоната було чимало гайдуків, пахолків, оружних хлопів, а дрібної загонової шляхти могли на поклик явитися тисячі. Але поклику не було, а гадка про опір татарві навіть не постала в умах подільських вельмож. Саме ім’я татар пройняло їх страшною тривогою, немовби якась несамовита сила привела сюди сі дикі полчища та сама заступалася за них. Шляхті видавалося самозрозумілим, що татари непобідимі або безсмертні.

Тільки пан Угерницький озброїв своїх підданих, а так само деякі шляхтичі-пограничники зібрали потрібні сили, щоби оборонити себе від напасті. На жаль, татари дуже добре знали, що сі вибранці – се здебільшого українці, а їх ватаги складаються з козацьких зайдів та молодої убогої православної шляхти, тому-то й вони старанно оминали сі укріплені та боронені двори, а накидалися на безголове і трусливе панство.

Як при кождому нападі, так і тепер польська шляхта втратила голову зовсім. Усі невирубані ще ліси зароїлися від утікачів, по всіх городах і містечках вешталося чимало блідих із переляку мості панів, які покладалися на висоту міських стін та на хоробрість «ликів». На поталу татарському живлу остав лише бідний, працею та здирством і панським канчуком до снаги винищений подільський мужик. Пани, які відібрали йому свободу та збрую, покинули його тепер у хвилині небезпеки та казали своєю кров’ю заткати хижу пащу татарському змієві.

Зате саме Річ Посполита приглядалася бездіяльно, а може, навіть і задоволено загибелі тисяч українського народу. Не одному зі західних панів здавалося, що татари – се тихий союзник польсько-шляхетського правління. Коли, мовляв, татари пустять крові мужикові, то відійде йому охота до бунту, і він покірно похилить голову під панський нагай.

Одного тільки не передвиділи правителі – зміни у світогляді сього окраденого мужика під ударами долі. Утративши все, раб сей ставав знову собою і з раба ставав велетнем. Він виростав ось із крові й боротьби як герой і кидав слово визову всім, хто йому брався кувати кайдани. Та тільки брався… бо ні Польща, ні татарва не мали сили знищити здоровий та благородніший від них мужицький нарід.

В часі, коли шляхта покидала двори, достатки, землю, піддані гуртувалися у ватаги після кождого нападу, а в роздертих горем серцях, наче криваве зарево пожежі, сходила месть! І вони йшли шукати її, та не на захід, але на Запорожжя, де з мужика виріс козак, де тисячі справних та добре озброєних месників виїздили з-під низеньких курних стріх на кождий поклик рідного краю.

Страшно гостювали в сім році татари на Покутті та Поділлі, а за весь час своїх мордів, пожеж та грабіжі не побачили піднесеної проти себе збруї. Сотки сіл та містечок пішли з димом. Тисячі народу вигинули від огню та меча, а дальші тисячі пішли своїм доробком годувати кримців у Перекопі, працюючи на них власними руками, або власним тілом та кров’ю відновляти застиглу життєву силу розніженого у свойому гнилому спокою турецького велетня. І пішов, піднявся один великий плач по всій Україні, а йому відповів оклик гніву озлоблених месників.

Зате небагато шляхти згинуло від нападу, тому й гадки у неї були зовсім відмінні. Не один із панів, вернувши по нападі до свойого майна, не находив ні одної стріхи, ні одного Кріпака, бо всі, що уйшли з життям, відплили на схід під козацький присуд. Радо були б пани пішли за ними й собі, щоби оружною рукою погнати у свої стайні нового робучого товару, але що ж? І на се недоставало шляхті сили. Щоби піти у степи, у Дикі Поля, на се треба було відваги, а то більшої, чим до вбиття мужика на гумні…

Тим-то й гадки панів, що вертали, зайнялися чимось іншим. Немов вовки, що, замкнені в одній спільній ямі на голодову смерть, пожирають себе взаїмно, так голодна та обдерта шляхта почала між собою гризтися за останки майна, наїздити себе взаїмно з позбираною голотою та процесуватися по судах.

І ось, неначе маляр, який вогкою ганчіркою одним махом зітре з полотна щойно намальований образ, і ніхто навіть не вгадав би, яким був його зміст, так і тепер затер страшний, від десятиліть небувалий напад татарви всі давні свари, пригоди та ворожнечі з пам’яті сусідів пана Угерницького. Всі мали, бач, аж надто багато діла з новим укладом відносин.

Двір у Лошневі був неначе сим плесом, яке найдеться й посеред найбільше скаженого виру. Всі вороги потратили майна, а уцілілих засівів не було кому зібрати. Подекуди появилося вправді кількох мужиків або гайдуків та пахолків, але мужики збирали, що можна було, для себе і щезали опісля з виду панів, а гайдуки, покинувши голодне панство, грабили та нищили все те, чого не знищили татари.

Пан Угерницький виріс одразу до значіння одного з найперших мужів у повіті, бо се, чого не міг добитися довголітньою службою королеві, осягнув тепер кількома тисячами злотих. Він позичив їх на «поминай, як звали» деяким сусідам, які брали хоча здебільшого відбудувати зруйновану ворогом субстанцію, а за се обіцювали не інстигувати справи пана Зглобіцького.

Вправді єгомость пан Задрипа доручив, а радше підкинув пану Василеві кілька позовів, але на означений реченець позовники не ставилися. Через се упадала ціла справа за здогадний «гвалт», довершений на особі шляхтича та за обиду духовника. Одначе інше горе чорним крилом покрило лошнівський двір. Від сього горя не можна було відкупитися ніякими сумами, годі було не зігнутися, не схилити чола під його огонь. Воно гірко буває плакати за помершим, але стократ тяжче оплакувати живих.

Коли б Галя була померла від пошесті або загинула на пожарі, пожаліли б її брат та суджений, пожаліли б і перестали. Живий живе гадає, а час – се великий лікар… Але жити з сею думкою, що дівчина десь у степу волочиться з татарським кошем, щоби відтак доконати своїх днів у поганому гаремі бусурман, – се було просто страшне. Першої днини по нападі ніхто навіть не підходив до Юрка. Всі шанували його біль, бо знали, що потіхи не може йому дати ніхто, крім Бога. Цілу днину ходив молодець по саду туди й назад, змагаючись зі своїм горем. Воно виросло перед ним, мов велетень, та придавило його, немов вагою могильної землі. Мряка, чорна, непробитна мряка смерті, обдавала його відусіль, а її не можна було продерти ні руками, ні умом.

Безрадність!.. Юрко знав, що йти у степи за татарвою тяжко, майже неможливо. Ледве чи яка сила могла вирвати їм добичу насильно. Викрасти бранку з коша могли тільки люди так само зручні, підступні та вправні у підходах, якими були татари, і то тільки тоді, коли знали, де саме той кіш та бранці. А хто ж міг відшукати дівчину у сих тисячах, які вже за два-три дні мусіли бути зібрані у величезному таборі повертаючої орди.

Не було надії і на се, щоби при нагоді якоїсь битви жовнірів або козаків із татарами напасти на кіш та освободити полонених, а в їх числі і Галю! Річ Посполита не мала війська на оборону південно-східної границі, і тільки гіркий сміх поривав усякого, хто погадав, що найбагатший та найкращий край усеї держави кинено на поталу юрбі варварів.

Давніше було се Юркові байдуже – чи є, чи нема на окраїнах Річи Посполитої безпека й лад. Тепер, коли сам на собі збагнув наслідки сеї безсовісної недбалості та безсилля, якась нова, небувала, скажена лють на Польщу та її порядки хапала його за горло. Як у кождої людини в горі, так і в нього раз у раз виринало питання: хто винен? А найшовши відповідь, аж скреготав зубами бідолаха та хапав за шаблю у безсилі й злості і не знав, проти кого добути її з піхви.

Дарма! Юрко опинився перед непроходимою стіною, якої ні мечем протяти, ні перелетіти не міг ніхто! При вступі на Дикі Поля кінчилися всі змагання людей, а починалася власть темних, необчислених сил, і кождий, хто бажав у них що-небудь осягнути, здавався тільки на Бога та його ласку. Ні хоробрість, ні підступ не покажуть дороги на пустині, і ні сила, ні завзяття не дадуть людині можності полетіти за птахом.

Татари були і – щезли!.. Хто знає, якими шляхами чи стежками повели вони дівчину? Хто відбере її? Ніхто, хіба Бог, а без його помочі оставало молодцеві тільки одно – згинути! Піти в степи, наскочити на татарську ватагу, врубатися в неї та дорого продати життя…

Але що ж? Чи поліпшить він сим долю дівчини? Ах, у сьому-то й найбільша заковика, що, попри всю розпуку, біль та жаль, все ще десь у куточку жила надія або тінь надії, бліда, слабка, але несумнівна. Юркові невільно було гинути, доки Галя могла надіятися, що колись дійде до неї вісточка з Поділля, а може, може, явиться якась можливість викупити її з ганьби та неволі…

Ходячи по саду, Юрко не замітив, як запав вечір. Чорні хмари стали висуватися з-за овиду та затемнювати останні проблиски сонця. По сто разів передумував молодець одно й те саме, врешті порішив, що одинокий вихід зі скрути є: їхати на Схід. Бездіяльно сидіти і ждати, аж десь, хтось, колись поїде у Крим та, може, дечого дізнається про Галю, – се вбило б його або, по крайній мірі, лишило розуму. Він мусів їхати, куди й якими дорогами – байдуже, чи згине, чи ні – все одно! Завсіди буде мати чого жити, доки смерть не гляне в вічі, бо так і плакати не ялося, і помогти годі було. А подумати, що там з нею може діятися…

Юрко вхопив себе обіруч за голову і поволі поплівся домів. Аж ось перед ним зачорніла темна стать.

– Се ти, Юрку? – спитав голос Івана. – Що з тобою?

– Що ж? – відповів тихим голосом. – Думаю, міркую, розважаю та шукаю дороги рятунку.

Іван узяв товариша попід рам’я та пішов поруч з ним.

– Май Бога в серці, брате, – говорив, – не попадай в розпуку та зневіру, бо се злі дорадники! Все-таки і не надійся надто багато. Адже знаєш, що видобути кого з татарської неволі, а ягня з вовчого горла – се одно…

– Знаю, – відповів Юрко, – але, бачиш, я не можу сидіти з заложеними руками, коли вона там, може, кличе моєї помочі. І хотяй не врятую її, то бодай трудитися буду для неї, поїду за нею на край світа, а якщо згинути прийдеться, то згину з її іменем на устах.

– Ба, братіку, – потішав Іван, – усієї надії тратити годі! Знаєш, що Галя призначена до Кафи та що татари ушанують її по дорозі. Заки вернуть та розпаюють бранців, у нас буде доволі часу дістатися на Запорожжя або й у саму Кафу та викупити її з неволі. А не вдасться, то хотяй пімстимося за її сором та неволю на Бялоскурському або ж довершимо силою чи підступом сього, чого не купити за гроші. До відважного належить світ, а аж там на місці побачимо, що саме можна зробити в нашій справі. Не слід нам віддаватися надіям, що щасливо проб’ємося крізь татарські полчища аж до гарему турецького баші. Не можна впевняти себе, що поборемо усі перешкоди та спасемо її і себе. Хто знає, чи вийдемо живими з усіх пригод. Жде нас холод і голод, рани, муки, неволя, а може, й смерть. Але, бачиш, на небі живе Бог, то ж покладім на нього всю надію: а може, може…

Юрко не дав другові докінчити висказу. Обнявши його за шию, вибухнув нагло судорожним плачем.

Коли успокоївся, повів його Іван у хату. Тут сиділи усі довкруги стола, а Олекса розмовляв зі старим Угерницьким про якісь важні справи, бо живо розкладав руками, а усі присутні раз у раз кивали головами або ставляли питання. Коли увійшли Юрко й Іван, розговір замовк, а мати підійшла до сина й обняла його. На її лиці слідне було усе горе останніх днів. Волосся, яке ще донедавна заховало було первісну краску, посивіло майже зовсім, з-під очіпка висувалися в неладі сиваві жмутки на бліде, пооране лице; червоні, підсинілі очі та спалені уста – усе те складалося на сумну картину безпомічної старості. Одначе незламною була: сильна вона жінка.

У хвилі, коли її одинокий син потребував потіхи, опори та материнського співчуття, виступила пані Марта зі спокоєм та гідністю, неначе й не її торкало се найлютіше у світі горе – смерть наймолодшої дитини. При перших словах дрожав ще її голос, але швидко опанувала вона зворушення, бо знала, що в Юрка доволі власних сліз та власного болю.

– Здоров був, синочку! – заговорила. – Чому не прийдеш між нас поділити горе? Ділилися добром, поділимо й журу, а коли стало нам сили перенести один удар, то й сей другий допуст перенесемо на собі без ропоту, без скарги… Скажи, сину, як помогти тобі у твоїй розпуці? Ти ж знаєш, що тут поміч нелегка.

Юрко поцілував руку матері і відповів на вид спокійно:

– Годі, мамо, журитися! Плачем не добуду, а розпукою не направлю нічого. Перш усього мусимо погодитися з горем, яке нам зсилає Бог, та тільки на Бога покладатися не зможу ані я сам, ані не зміг би ніхто інший на мойому місці. Ось бачите, – тут дрогнув спокійний голос молодця, – я не бажаю тинятися по світі без хісна для себе та других. А якщо остану тут сам зі своїм горем, то ледве чи зможу отямитися та стати людиною, як другі. Я мушу покинути хату та йти у світ шукати діл, пригод, мушу хоч попробувати помогти їй, нещасній…

Тут щось здавило молодця за горло, немов кліщами, і він не докінчив своїх слів. Сівши на ослоні, спер голову на руки та прислонив очі. Усі мовчали, тільки воскові свічки, що горіли у ліхтарях на столі, прискали раз у раз. Вкінці заговорив старий батько.

– Так, сину, ми самі знаємо, що безділля убило би тебе. Саме був тут отець Андрей, і він також радив, щоби ти їхав у світ, бо при тобі добра не буде. Осаул Олекса каже, що знає, куди твою Галю запроторили. Тож ти поїдь з ним на Запорожжя, а там, може, вдасться викупити дівчину з неволі. Вона в руках Бялоскурського, а сей вельми ласий на гріш. Дай йому більше, чим даватимуть на торзі, а він, певно, віддасть дівчину. Я дам тобі доволі грошей, і то самим золотом, а, крім сего, постараюся в разі потреби, щоби Чамчан, вірменин зі Львова, написав листи до своїх земляків у Кафі, а сі, певно, порятують тебе, якщо бракне тобі дечого у чужині.

Коли Юрко підняв очі, лице його було знову спокійне, як перше.

– Дякую вам, тату, за добру волю! – сказав. – Спасибі і за гроші. Я візьму їх, але тільки тоді, коли віддасте Марусі усе майно, яке з Лошнева має припасти мені. З грішми постараюся поїхати у Кафу всіма можливими способами. Удасться, то верну до вас, не вдасться, а я остану ще в живих, то осяду на Тясмині у Чорному лісі, оддалік від людей, як у монастирі. Ось там скоротаю бездольний свій вік. Заселю пустиню втікачами, збудую церков на Божу славу, оживлю Вкраїну і вмру з сею думкою, що не даремно прожив на світі… Тому не бійтеся про мене. Я без конечної потреби не наражу свойого життя на небезпеку і не стану шукати смерті. Бажав я се було вчинити, але ось і на мене сплила частина доброї благодаті, яка осінила мене. Я отямився вчас, бо згадав, що життя потрібне моїм обездоленим, пригнетеним землякам, православній вірі та будуччині народу. Тож поблагословіть мене на далекий шлях, а що Богу угодно, те й буде!

Юрко підійшов до батька й укляк, а пан Василь поблагословив його твердим, спокійним голосом, хотяй сам став увесь блідий, мов стіна. Батько знав, що, посилаючи сина у татарську пащу, посилає його на ймовірну смерть, та ні словом не зрадив безмірного болю батьківської груди. Мати вийшла з кімнати, щоби помолитися, а Олекса пішов таки сейчас до стайні, щоби вибрати коні та зладити усе потрібне до дороги.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 197 – 203.