11. Статисти

Юліан Опільський

Сагайдачний з товаришами дігнав каравану Кіркора під Шаргородом на перевозі. А каравана та була чимала. У самого Кіркора було п’ятдесят возів, тяжко навантажених медом у бочках, воском у кругах та в’ялою рибою. Був се, як показували папери та пернач від беглербега Дауда-паші, ладунок, призначений саме для нього. Кіркор мав його доставити до рук капудан-паші Галіля у Варні.

При ньому було, як виказував спис учасників, п’ятдесят візників, стільки ж парубків до коней та для оборони ладунку, сто пар коней до запрягу і десять запасних верхових бахматів з двома пахолками. Сими двома пахолками мали бути Юрко й Іван. Всі прочі учасники мали ще поверх того верхові коні, збрую, вози з припасами – словом, каравана виглядала радше на воєнну виправу, чим на купецьку поїздку. Треба було хіба звести битву, щоби розграбити навантажене добро. А й то ворог мусів би був виступити з переможними силами, бо кождий візник чи парубок мав самопал або півгак та пістолі.

Дивувало то вельми Юрка й Івана, бо на возах не видко було нічого ціннішого. Дивно їм було те, що кошовий отаман їхав з купцем, наче сам перевозив який крам. Вкінці дізналися, що в Чорному лісі на Уманщині має відбутися велика нарада, але з ким та над чим, не знав ніхто.

У Брацлавщині застали все в великому замішанні, бо між населенням стали ходити вісті про великий похід турків на Поділля та Україну, а вслід за сим почалася загальна втеча. Шляхта, польська служба з фільварків з паном Струсьом та Калиновським – на захід, а останки мужицтва тікали на схід, у козаки. Пустіли цілі села. Брацлавські міщани та козаки в королівщинах та панських добрах сиділи спокійно і тільки мужикам радили тікати перед опирями, польським та турецько-татарським.

– Тікайте, люди! – казали козаки. – Тікали б і ми, але нам не ялося. Татари нам не новина, а баборізові зась до нас! Комісія, бач, ще не покінчена.

По селах їздили якісь люди, які нароком ширили тривогу, і швидко в цілому окрузі не стало підданих. Хто з панів не втік, оставав перед жнивом зі самими дармоїдами-гайдуками та пахолками. За Брацлавом проїздила каравана через кілька непопалених та нерозграбованих сіл, але ні живої душі не було в хатах. Вкінці прибули в околицю Чорного лісу, яка належала вже до Уманського староства. На першу ніч здержалися мандрівники у степу недалеко лісу і розташувалися табором. Від виїзду з Бару аж досі не мали молодці нагоди поговорити гаразд зі собою, бо аж нині позволено вперше поставити шатра, а Кіркор відступив одно для них та Олекси Коршуна.

Мимо цілоденної подорожі Сагайдачний та Кіркор навіть не злазили з коней, лишень тепер поїхали далі на схід, де на виднокрузі чорнів ліс. Олекса давав порядок усьому. Візники годували, поїли та чистили коні, парубки розводили костри, варили кашу, розставляли варти. Юрко й Іван посідали при вході до шатра біля невеликої ватри та довгу хвилю приглядалися рухові в таборі.

Над степом піднялися тумани, з недалекого мокляка обзивався деркач та гупало, а їх голоси ставали щораз виразніші в міру того, як слабли гомони в таборі, і всі стали збиратися біля козаків. Небо прибрало зеленаво-синю краску, а на його тлі все виступало темними п’ятнами: дерева, бур’яни, вози, коні, люди. Найбільш чудували Юрка справність парубків Кіркора у виконанні завданих робіт, і він зразу стежив пильно за їх рухами.

Але звільна, наче туман зі широкого степу, який вечором окутує все білою габою, налягла і на їх душу хмара гадок і споминів. Пригоди, нові люди та події прислонили дещо собою біль та неспокій. Жива діяльність стала благодатно впливати на уми; розпука ізвільна переходила в глибокий, але поважний смуток, який у здорових одиниць являється замість зневіри та красить молодече чоло зрілою повагою. З тою повагою і з сим спокоєм ішов Юрко просто на смерть, у люту, безпощадну пащу ворога християнства. Наче той козак, що зі шаблею в зубах спинається по високому чердаці турецької галери під час, коли за ним потонула чайка, – ішов він рятувати Галю. Але в його постанові не було вже почуття, що він іде відбирати її для себе…

Його нове оточення дивно відбивало від давнього. Там, на заході, люди ломили всі найсвятіші закони людства та природи, щоби вдоволити тільки власні бажання чи забаганки, а тут всі особисті змагання містилися в крузі народних справ. Не дивно се було у Сагайдачного! Гетьман Війська Запорозького не повинен був мати своїх особистих примх, але Кіркор, візники, парубки, козаки, міщани, старий Дзік? Чи ж дивно, що і почування молодця губилося в тому морі, а він сам починав займатися загальними справами?

У ще більшій мірі проявилося то в Івана. Він не любився ніколи, а тепер встидався навіть роздумувати над своїм горем. Юрко, бач, втратив суджену, Іван – лише сестру, а один жаль другому не рівня. Тяжко було Юркові сказати собі «вона пропала!», а відтак жити далі. Але Іван бачив вже перед собою ясну ціль і знав, що в стремлінні до неї забуде люте горе і найде в козацькому гнізді і для себе теплий куток, а доля народу стане і його долею. І ось тепер заговорив до товариша, який німо вдивлявся в сходячі зорі.

– Що ж, брате, їдемо?

Юрко здригнувся і повторив мимоволі:

– Їдемо!

По хвилині, одначе, звернув лице в сторону Івана і додав:

– Долі конем не об’їдеш, тому краще самому настріч їй виїхати. Що судилося, тому й бути!

– Се правда! – замітив Іван. – Все-таки вільно і людині дечого сподіватися, а другого ні. Отже, я бачу, що наше горе в дечому переживається. Кіркор і Конашевич впливові, знатні люди, хто знає, може, вони й поможуть нам осягнути нашу далеку ціль!

Слова Івана подіяли на Юрка, наче удар батога.

– Ссс! Не тикай присохлої рани, бо заболить! – відповів схвильованим голосом. – Не буди надії, якої майже вже вирікається душа. Остав рішення Богу і молися йому, безсмертному, та й тільки! Ми робимо, що в наших силах, але надіятися на них може хіба дурень!

– Чому дурень? – противився Іван. – Імієй уха, не чуєш, а маючи очі – не бачиш. Чи гадаєш, що мудрий Кіркор в’язав би ся з таким, що їде викупляти бранців з ножем за халявою? Він сказав тобі, прецінь, що Галі не викупиш, якщо вона Бялоскурському потрібна до якихось лайдацтв. А що, мимо того, їде з тобою, то, видко, надіється. Чому ж не слід надіятися нам?..

Юрко зірвався і став ходити туди й назад, далі вхопив себе обома руками за голову і стояв, закривши очі долонями. Коли їх відняв, на його лиці, у блудному виразі очей та у дрожанні уст відмальовувалося все, що діялося в його душі. Насилу успокоївся, вкінці затиснув п’ястуки, зціпив зуби і сів.

– Пожди! – почав. – Ти кажеш?.. Але ні… Ти городиш пусте… Але все-таки… може… може, ах! Твої слова, Іване, рвуть серце більш, чим само нещастя.

В його голосі звучала страшна нетерплячка, з якої так і била вся велич горя, весь неспокій, вся розпука, безнадійність. Бо ось знову озвалося в душі Юрка те саме слово проклятої певності, та сама свідомість дійсності, як тоді, коли виїздив із Лошнева.

– Сором та вічна ганьба для Галі, для твоєї дівчини, твойого життя, твойого серця… Вічна ганьба та гниль проклятого, поганського гарему – житла якоїсь татарської чи турецької скотини, а тобі, хлопче… головою об стіну!

Совісно стало Іванові, що мимохіть позривав перев’язки з душевних ран приятеля. Щоправда, не гадав він, що Юрко є одним із людей, які не забувають, але і не вирікаються нічого в житті. Знав він, що вдача його приятеля ніжна га м’яка, в разі потреби м’якість змінюється в залізо та камінь, – але не знав, як-то любов змінює людську душу, а зокрема в Юрка.

– Жаль мені, брате, – сказав, – що начав з тобою розмову про будуче. Жаль і прикро! Встидайся, ти ж не баба, а козак, і козаком останеш, чи знайдеш Галю, чи ні. Кождий рад її визволити, я не менш, чим ти. Та все-таки повинен ти втямити, що козак добуває долю, а не добуде, то сам гине або мститься, але… не заплаче!

Юрко понурив голову.

– Я знаю! Але ось я від усього життя одного тільки бажав, а й то не діждався. Та просто до бабія мені ще далеко. За свою месть заплачу, хоч би власним життям, піду хоч би до Стамбула, хоч би від стіп падишаха пірву Бялоскурського, хоч би мав і здохнути відтак на гаку.

– Добре! Се гарно, що своєї кривди не думаєш дарувати. Подумай однак, що гарячкою тут нічого не вдієш, уважай, щоб ти через неї усеї справи не занапастив.

Юрко перейшовся кілька разів перед шатром, вкінці сів знову при боці товариша.

– Говори! Я так лише розгарячився. Вибач мені, я завсіди спокійний і лиш там, де річ іде про Галю, трачу голову.

– Видиш ті вози з бочками меду? – почав Іван. – Мід, як мід, але встроми пальця у нього, та недалеко заїдеш, бо ось на напівп’яді під медом друге діло…

– Друге діло?

– Еге ж! А чув ти, як Олекса казав вчера Омелькові Кривопиському, якому куля зі самопалу вигаратала усі зуби з правої сторони: «Здалека, Омельку, з люлькою від меду, бо не наїшся, а луснеш». Розумієш ти то?

– Не дуже!

– А ось бачиш, де вози стоять?

– Звісно, стоять під вітром, щоби кіпоть та воня не засмородили меду. Так казав Сагайдачний.

– Ага! А куди кіпоть дійде до меду – через деревляне дно?

– Хіба ні! Що ж, отже, є в тих бочках?

– Який-бо ти недогадливий, Юрку, звісно, що порох!

– А!

– А чи бачив ти коли, щоби віск був такий тяжкий, як той? Я позавчора вдарив ножем об один круг, та найшов під тонким пластом олово.

Юрко тріпнув пальцями з нетерплячкою.

– Усе те гарно, – сказав, – але я не бачу в тому ніякої потіхи для себе.

– Дивний-бо ти, Юрку. Кому ж везе Сагайдачний зброю? Везе її або волохам, або якомусь бунтівникові проти Високої Порти, а в одних і других, певно, є знакомі у Криму та у Стамбулі. Від них можна буде дістати листи, поміч, вкінці хіба я знаю що? Все-таки попробувати можна.

Юрко засміявся з огірченням.

– А мовчав би ти краще, якщо нічого путнього не знаєш. Я не бачу ніякого зв’язку між сим оловом а Галею. Тому лиши мене в спокої з моїм горем, нехай втихає, а коли втихне, тоді, може, і я придамся до чого людям.

– Лихо діяло б ся на Україні, – замітив Іван, – коли б усі нещасні відсувалися від неї. Всі, що попаніли та поляшіли, відцуралися її, тепер покинуть її і нещасні, а хто остане? Тирса і чайка? Вітер і могила?

– Не кидай мені в лице того гіркого закиду, – відповів Юрко зломаним голосом, – не в кождого кам’яне серце в грудях.

– А хіба ти подобаєш на момсика або похнюпу? Є у тебе чимало рішучості та сили, лише ось, як бачу, волі нема.

– Може бути! – зітхнув Угерницький. – Воля найдеться, коли спокій прийде. Я не з тих людей, що вирікаються щастя, не порушивши вперед неба і землі, щоби його добути. Не добуду його, оглянуся за чим другим, але доки не впевнюся про його загибіль, не буде мати ніхто з мене потіхи. Є люди, що небагато від життя вимагають, але те «небагато» мусить найтися.

– В Бозі надія, найдеться! – перехрестився Іван.

– Амінь! – закінчив Юрко і замовк.

При огнях став якийсь голос співати думу про козака Байду. Кількох козаків пригравало йому на теорбанах складно та гарно. Голос був молодий, сильний, звучний. Чудова то була музика. Всією душею приймав Юрко у себе звуки, гадки, образи. Він співчував Байді, що кинув турецькому цареві у вічі слова: «Твоя дочка погана, твоя віра проклята!» І він так вчинив би, і його не заманив би той загадковий, величний і страшний світ – царство падишаха.

Уся душа здригалася, коли зображував собі «турецьким добром», себто коврами, подушками, мозаїкою, золотом та сріблом прикрашені, амброю та жіночим тілом пахучі кімнати, в яких красавиці з усього світа ждуть із тугою обіймів володаря – власника гарему. Йому видалося, що бачить серед них Галю, тривожно засунену в куток, як тужливим зором глядить на занавісу, чи з-за неї не вийде той, що має стати прокльоном усього її життя та відділити її від гарної будуччини непробитною стіною ганьби…

Але ось повис на гаку Байда, взяв лук, стрілив царя, царицю і погиб… Але слава не поляже до кінця віку між козаками, на вольній Україні. І Юркові видалися ті степи, крізь які іти доводилося, якимись коханими, любими. Він зрозумів тепер шум трав та очеретів, спів птиць, свист вітру у балках та байраках. Се й була та пісня слави, що лунає у степах про погибших героїв, то були пісні тих всіх, що погинули у татарській і турецькій неволі, то був голос крові, виссаної опирем з живого тіла України.

Десь у віддалі почувся тупіт коней. При огні замовкла пісня, козаки лежали мовчки і вслухувалися у тишину літнього вечора, як вміють вслухуватися лишень жильці сих безкраїх степів, сини її родючої чорної почви. Вони вертають, так сказати б, до землі, з якої виросли, завмирають на її груди і приймають в душу та серце всього її генія, усі її болі, бажання, думки, надії.

Відтіля-то взялися і сі всенародні зриви, які часами без приготування, без вступу, без поклику проводирів підіймають рівночасно всіх українців до діла – всенародного діла. Ті зриви родяться, як степові анемони у пухкому чорноземі, запахом свіжої землі всякають в душу хлібороба, міщанина, козака, зацвітають в глибині чудною квіткою надії, а в даній хвилині видають прегарний овоч – одностайний подвиг всього народу.

Мовчали козаки, вслухуючись у степову думу, а з віддані доносився тупіт коней чимраз виразніше, ближче, але рівномірно, одностайно, наче шорох капель дощу в осінню сльоту, наче такт похідної козацької балади.

Аж ось почувся брязкіт металевих частей упряжі, запити вартових і відповідь прибулих. До огню приступило п’ятьох мужів. Двох перших, у багатих деліях та червоних сап’янцях, з багатими самоцвітами, садженими карабелами, були, видко, польськими панами, і то магнатами. Смушеві шапки з чаплиними китицями та брильянтовими аграфами положили оба на тім’я по-козацьки, а підкручені вуса та підголені чуприни надавали обом вигляд лицарських, воєнних людей.

Одначе оба молодці знали, що сей вигляд – то лишень верхній блиск. Доволі було глянути на випещені рученята їх ясновельможностей, щоби пізнати, що вони займаються більш чаркою та грою, чим всім іншим. Тому-то ні Юрко, ні Іван не думали уступати з дороги прибувшим.

Аж коли побачили двох других, зірвалися оба і з шапками в руках кинулися вітати. Був то Сагайдачний і отець Андрей.

Сотки питань тиснулося молодцям до уст. Відки взявся старенький аскет тут, на пограниччі диких піль, і то уже в дві неділі по їх виїзді з Лошнева? Яким чудом перейшов він сей величезний простір через спустошений край? Видко, мусів відразу за ними виїхати, післаний якимсь більшим та могутнішим володарем, чим сам король, бо він без власної волі не оглядався на нічиї прикази. Одначе годі було приступити до нього, бо п’ятий з прибувших, Кіркор, давав їм знаки з-за плечей гетьмана.

– Позвольте, хлопці, нам свойого шатра на хвилину. Ті ясновельможні і всесвітліші князі бажають собі з нами розмови, а у мене нема саме своєї хати.

– Все, що наше, і що маємо з вашої ласки, ясновельможний гетьмане, готове на ваші услуги! – відповів Угерницький з поклоном і збирався було вийти з шатра.

Але гетьман здержав їх.

– Не втікайте від нас, хлопці, – усміхнувся, – останьте тут і вчіться, як кують гаряче залізо на святий меч для козацтва.

Попель і Кіркор присунули кілька скринь з товаром, і на них посідали всі прибувші. Гетьман Петро дивно відбивав від тих вичепурених магнатів, а так само й отець Андрей здавався людиною зовсім окремої породи в порівнянні до сих двох гостей. Здавалося, два зовсім відмінні, зовсім чужі світи зійшлися тут на розмову… Ось-ось – і ударять в сей сірий, чорний берег ті податливі, лискучі та шумні хвилі… і розсипляться у немічну пиль…

– Ви знаєте, мості старший Війська його королівської милості Запорозького, за чим ми приїхали, бо в сій матерії ми вже перетрактували. Просимо, отже, о респонс, – сі слова сказав вищий ростом магнат, прегарний собою чоловік, який міг мати двадцять п’ять-шість років.

– Так, – відповів гетьман, – про всі бажання вашої княжої милості мав я письмо з Корця.

– І що ж ви на ті бажання кажете?

На уста Петра Конашевича заблукався блідий усміх.

– Що ж маю казати? Мало-то чого забагається чоловікові на віку. На ваші бажання відповів би я двома питаннями. Якщо ваша милість і його милість князь Михайло Вишневецький зволять на них відповісти, можемо говорити далі.

Князь Корецький кинув гордо головою.

– Дивно мені, – проговорив, мов від несхочу, – про що тут вашмость питати завагається. Справа ясна, як сонце. Впрочім, питай, пане старший, а ми постараємося відповісти, о скільки нам то видасться потрібним.

Сагайдачний відіпняв шаблю, яка йому вадила, і поставив в куті шатра. При тому заблистів червоний, мов грань, величезний карбункул, вправлений в ручку оружини. Був се камінь великої ціни, цінніший, може, чим уся виставна одіж магната. Вишневецький простяг руку по шаблю і став пильно приглядатися самоцвітові, а між тим гетьман питав:

– Pro primo, чи ваші ясновельможності роздумали гаразд над наміреним походом? Чи розважили всі його «евенти» для Річи Посполитої, Молдави, Високої Порти? Чи знають, що се може бути casus belli для султана? Чи зібрали відповідні середники, гроші, збрую і людей?

Корецький почервонів нагло з досади, наче почув яке обидливе слово, і встав.

– Ба, вашмость, питаєш нас, наче praeceptor своїх «жаків». Ми не діти і з імпріми уже вийшли. Не думай, вашмость, що ти один на світі. Крикну – і тисячі стануть на поклик…

– А що буде, як почує той крик Річ Посполита? – спитав холодно Сагайдачний, а в кутиках його очей блиснули жовтаві огники.

– Річ Посполита? – гарячився князь Самійло. – А де ж вона? Ген за Сяном, під Краковом і Варшавою. Кажете, пане старший, що вона кричатиме? Хай кричить, здорова! Корецький і Вишневецький не стануть оглядатися на крики різних п’яних худопахолків або і сенаторів, яких перше-ліпше підплачене розжене на чотири вітри. А чи найдеться у всій Річі Посполитій сильніша від нас manus armata, і то ще питання! Ходім, швагре, наша комбінація оказується невідповідною. Треба буде прошульгувати похід по пограничних селах і містечках, там зберемо, як колись бувало на кресах, прибулих молодців…

– Так, – вмішався Кіркор, – але ваші милості назбирають п’ятсот, може, тисячу мужів одчайдухів, опришків, сабатів, татар, поляків, волохів, дещо хлопської голоти, що пішла у козацтво по останнім татарськім набігу, і на тому кінець. Чим їх уоружити, нагодувати? Як їх повести? Як справитися зі старостами пограничних замків? При тому дізнаються про вашу виправу і турецькі власті заздалегідь, а що тоді?

Корецький сів, Сагайдачний усміхнувся, Вишневецький поклав шаблю гетьмана в кут і вперше заговорив:

– Ти, любий швагре, загарячо береш всю справу, а при тому не естимуєш як слід своєї позиції в світі, яку, без сумніву, і єгомость пан старший відповідно оцінити вміє. Відповідай на питання, постав наші домагання, він послухає нас, ми дамо йому за те, що захоче, і запевнимо у всіх його дезідератах нашу протекцію, а певно дійдемо до бажаного «евенту» всієї імпрези.

Корецький бурмотів щось через хвилину, зняв шапку і потирав густу чорну чуприну. Вишневецький зі знудженим виразом лиця гладив свою гладко, на іспанський спосіб підстрижену борідку і мовчав.

– Ви знаєте, пане старший, хто був молдавським господарем передше? – спитав вкінці Корецький.

– Знаю, – відповів гетьман. – Константин Могила.

– Знаєте також, що то господарство віддав султан Степанові Томші, а Могили мусіли тікати в Польщу. І князь Вишневецький, і я жонаті з двома дочками господаря, Регіною і Катериною. Наші роди в порозумінні з обома другими зятями – паном Самійлом Потоцьким та краківським паном Мишковським – рішили прогнати того султанського хизуна, а край поділити між себе. До того маємо потрібні гроші, около чотири тисячі оружної служби, ренкодайних і жовнірів.

– Кілько всього війська? – вмішався гетьман.

– До двох тисяч! – відповів князь. – Калькулюю, що та сила замала, щоби повалити ingens potentiam турецького цісаря, і тому звертаємося до вас, мості пане старший, щоб ти, звісний зі своєї експерієнції in re militari та у процедері з татарами, подав нам помічну руку і прийшов нам в сукурс людьми, зброєю і стрільбою, а ми, зі своєї сторони, вас у всіх ваших потребах контентувати обіцюємо, якщо нас своєю щирістю сконвінкувати зумієш.

– На моє питання, – замітив гетьман, – даєте мені відповідь менш-більш таку: «Так, хочемо йти на Молдаву, але ти, Петре, дай нам все, чого потреба». Правда?

Оба князі, збентежені, мовчали.

– Ви забули, видко, титул, яким самі ви мене привітали, – продовжав гетьман, – а саме титул старшого Війська його королівської милості Запорозького. Знаєте, отже, що мене поставили тут, на кресах, для ладу, а не на те, щоби розсварювати Річ Посполиту з її союзником із-над Босфору. Як же тут погодити одне з другим? Я повинен радше веліти ваші милості закувати в кайдани і доставити його ясновельможності пану гетьманові Жолкевському як небезпечних ребелізантів до укарання.

Слова сі сказав гетьман грізно, рішучим голосом, наче справді задумував ввести в дію щойно висказаний намір. Корецький глянув зі страхом у сиві очі Сагайдачного, а й Кіркор і оба молодці дивилися з зачудуванням на «січову лисицю», щоби вгадати, до чого вона гне. Один Вишневецький розгадав тут загадку й усміхнувся.

– Ваша ясновельможність! – сказав. – Ми називали вас старшим над козаками з привички, забувши, що ми не самі. Ми прийшли на ділі до гетьмана України. Королівський старший не потребує нічого знати про те, що робить гетьман.

Сагайдачний кивнув поважно головою.

– Коли так, – відповів, – то можу поставити вашим і милостям друге питання. Які користі даєте мені за мою поміч?

– Primo, гроші! – кликнув Корецький, який, завстидавшися своєї незручності, бажав затерти некорисне вражіння другими.

– Ваша милість таки справді зволять забути, що мають перед собою слугу! – закпив гетьман. – Слугу, якого купують грішми на якесь-то лайдацтво. Мене за гроші не купите! Ви дайте плату краєві, який вас має спомагати, а не мені. Чого ж може від вас сподіватися Україна?

Тут Вишневецький тріпнув згірдно пальцями.

– Nescio, що б там вам, ясновельможний пане гетьмане, на сьому проклятому хамстві могло залежати. Розумію то добре, що край треба гарно загосподарювати, щоби від державців могти тим більшої правити тенути. Але побиватися за золотими свободами для хамства, то, вибачте за слово, деменція. Бо хамство є невдячне і потурає тільки звірячим інстинктам, і надається лише до ціпа, вил, плуга, неволу, гаті. Пфуй, ясновельможний гетьмане! Се incredibile, щоби чоловік так небуденного ума і так пшедньої фантазії так дуже свій шляхетський посполітував гонор, мішаючи себе з хамами та ликами і називаючи усе те Україною. То вже не деменція, то просто crimen на тілі золотої нашої свободи. Се…

Але не скінчив своїх слів, коли побачив зміну, яка зайшла на лиці гетьмана. Воно поблідло, зуби задрожали, між бровами указалася глибока брижа гніву, а очі засвітили недобрим огнем.

– Доволі того! – сказав піднесеним голосом гетьман. – Не тикайте, ваші милості, того, чого не розумієте і не зрозумієте ніколи. Україна є для мене тим, чим для вас ніколи не була й не буде Польща. Се не дійна корова, від якої хто тільки може доїть у власний глечик. Україна – се поставник у церкві, де кождий, навіть найбідніший, хоче, може і повинен поставити свою свічку. Вона для мене усе: король, сенат, рід, добра, майно, розкіш, бо у мене всього того нема… Воно є тою стопленою грудкою золота, яку погорілець найшов у згарищах своєї хати… але, правда, ви не зрозумієте того, – додав по хвилині спокійніше, – шкода моїх слів… Тому оставте ваші ради і обіцянки для мене, а відповідайте на другий мій запит.

– Enfin! – сказав недбало Вишневецький. – Бажали ми дати вам, ясновельможний, господарство намість Олександрові Могилі, бо він і так нерадо до того горнеться, а нам ходить головно о добра, а не о клопоти правління, одначе тепер самі не знаємо, що вам обіцяти. Кажіть самі, чого вам треба? Протекції, впливів?

– Ні! – відповів холодно гетьман. – Ми не думаємо бунтуватися, але і не думаємо про що-небудь просити. Бунтувати нема проти кого: по-старому в Річі Посполитій нема сили покорити сорокатисячну силу козацтва, яка стає на перший мій поклик, ані спинити тих шістдесят, які розкинулися по королівщинах – духовних та панських добрах. Нема про що і прохати безсильного володаря. Треба самим взяти то, що нам належиться. Йдеться, одначе, про те, щоби магнати на власну руку не шкодили нам у ділі обнови життя українських земель. Нема й у них, щоправда, сили зруйнувати козацький лад, але їх оружні банди заллють волості кров’ю, попалять міста і села, поруйнують церкви, а саме тому вважав би я перешкодити. Я не хочу крові Україні, і ви, ясновельможні, зволите дати пароль і присягу на святий хрест, що до українних справ устрявати не будете, ані не візьмете участі у комісії, яку ладить гетьман Жолкевський.

– Які ж у вас наміри, в чім саме маємо вашмостям не чинити встрентів? – спитав Корецький.

– По-перше, в приверненні православних єпископів…

– Як-то? Прецінь, у вас є єпископи! – здивувався князь.

– Так, але уніати!

– А хіба ж то не все одно?

Тут підніс голос о. Андрей.

– Все одно! – закликав. – Як можете, ваша милість, таке казати? Унія – то запад, хитрий тлетворний запад, іже от благочестія устраняєт, єресями отравляєт і соділиваєт отступниками от православния віри. Унія – то лакомство на латинську мудрость, іже безчестять простоту і премудрость Божію. Се поганський красномовний Арістотель, лживії діалекти, філософскоє киченіє, се вавілонськія страсті музики і прочоє цвітнорастучоє зєліє, іже погубляєт душу і кидаєт її у нідра сатани. Тому уніатськії владики нам не владики. Благочестиві братства самі взялися за возстановленіє благочестія і кличуть ось через мене, смиренного раба Божія, помочи рицаря Конашевича з усім воїнством його, кажучи: «Утверждаємо і украшаємо церков, утверждаєт і украшаєт душу свою».

– Concedo, – закінчив Вишневецький, – що вашмостям бажалося б мати власну церковну зверхність. Але nescio, quomodo зможете обійтися без латини у сій Річі Посполитій.

– Ми самі, – відповів о. Андрей, – постараємося про дисципліни, в них же нуждається наша молодь.

Вишневецький здвигнув раменами.

– Ваша милість, – замітив гетьман, – зволить нагадати собі слова короля Стефана Баторія, коли його папеж до введення унії аби згола й латинства інцитувати бажав. Не хочу я, каже, у згідне contubernium обох вір вводить незгоду. Ми хочемо злуки зі западною церквою і западним світом, але не з тими, не через тих, що вже далі і дихнути не дадуть руському племені на його таки власній землі. Зважте, ваші милості, що між блаженної пам’яті Баторієм а теперішньою хвилею лежить тридцять літ гнету і… ну і Солониця.

Вишневецький зблід і закашлявся. Він здавна хирів і, мимо молодих літ та чепурного вигляду, не ворожив довгого віку.

– Кінчи, ясновельможний гетьмане, – сказав, з трудом переводячи дух. – Бачиш сам, що ми не порозуміємося щодо інтенцій і рацій. Погодімся, отже, в самім ділі.

– Гаразд, – відповів гетьман. – Ми й так забагато говорили. Я заміряю приступити до братства Київського з усім Військом його королівської милості Запорозьким, заложити друкарню, піднести братську школу і поставити православних єрархів. Патріарх Теофан обіцював їх посвятити, а ви, панове, маєте на те згодиться.

– Про мене! – вирвався Корецький і махнув рукою, як хтось, кого усе те ні крихітки не обходить. Але князь Михайло глядів глибше від свойого легкодушного шурина і підняв змучені очі на гетьмана.

– Далеко й високо міряєте, мості пане гетьмане! – сказав. – Але, проте, годі не похвалити інтенції. Вона високої міри, а для Річи Посполитої вельми небезпечна.

– Авжеж, що не тільки ваша, панове, родинна імпреза, – відрізав гетьман. – Мої інтенції бажають дати королеві свобідний край, а ваші стягають на нього інкурзію поганства. Годитеся, отже, ваша милість?

– Годжуся!

– Ще про одно позволю собі помолестувати їхмость панів. Мені треба післати в Крим довіреного чоловіка, а знаю, що ваші милості мають ковпак хана Джанібек-герая і пернач Алі-паші, який жде саме на мене з флотом при дніпровському гирлі.

Вишневецький усміхнувся.

– Радо послужу вам, ясновельможний, тими речами і вірю, що союзник такої sagacitatis, як ви, чимало нам поможе.

Жовтаві огоньки блиснули знову в очах гетьмана.

– Якщо мене послухаєте, поможе, як ні, то зле буде з вами, бо се гра на власну голову, на горло і майно тисяч. Уважайте, проте, щоби не покпили справи. Ви не козаки. Раз поб’ють вас – пропало! Ви не станете по-козацьки і десять раз на ноги, мов коти, якщо вас побідять.

Корецький обурився і, почервонівши, бажав знову протестувати. Але князь Михайло успокоїв його.

– Уважай і disce puer, – сказав, – ось говорить за тебе чоловік, який ніколи ще в житті не промахнувся.

– По приході в Молдаву проженете швидко Томшу, бо у вас буде більша сила, як у нього. Волохи – нарід без волі і душі, нарід рабів, справжні безвольні турецькі раї. Вони нам у дорозі не стануть. Великий візир пішле найближчого пашу Сілістрії проти вас, і ви його побідите, бо старий Ібрагім-паша – пияк і хабарник, тому беги посилають йому щонайгірших людей та найслабші коні, а він глядить на то крізь пальці, бо за се одержує готовий гріш. Але відтак, – тут Сагайдачний зморщив брови і підняв руку, – відтак прийде або беглербег румільський Дауд-паша, або Іскандер-паша, угорський намісник, а се тугі люди. Один відзначився у перській війні, другий воював з римським цісарем. Тоді пильнуйтеся! Не тратьте часу, збирайте не багатства, а військо, і перш усього, – гетьман встав, – не надійтеся ніякої помочі з Річи Посполитої. Тут буде й так страшенний крик, що ви розбиваєте щойно з таким трудом склеєну згоду. По-друге, не покладайтеся на ренкодайних, ані на волохів, лише на тих людей, які ждуть вас уже під Хотином і Сучавою в двох полках.

Розмова була скінчена. Гетьман добув з-за пояса писану, заздалегідь зладжену умову, її прочитали і підписали, а відтак вийшли оба магнати з Кіркором і отцем Андреєм. За ними пустився іти й гетьман, та швидко вернув до молодців і подав їм зелену оксамитну, золотом нашивану шапочку і короткий пернач.

– А ось вам, хлопці, ключі хоч би до Бахчисараю, – сказав, а заки одубілі зі зачудування і щастя молодці змогли отямитися, почвалав за прочими.

На жаль, не судилося їм уже бачити отця Андрея. З його слів при переговорах догадалися вправді, що його десь відразу після їх виїзду на Схід вислали до гетьмана православні братства, але тільки й усього.

Тої самої ночі покинув Сагайдачний табір, з магнатами та отцем Андреєм поїхав у незвісному напрямі. Над ранок рушився і табір, і величезна, з кількохсот людей та коней зложена каравана попрямувала найкоротшою дорогою у Перекоп.

Примітки

Корецький – князь (1586 – 1622), історична особа.

Вишневецький – князь (? – 1616), історична особа.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 248 – 261.