12. Висока гра

Юліан Опільський

Синяві клуби пахучого диму добувалися з булькотячої наргіле, яка стояла на низенькім, багато перловою масою викладенім стільчику. Побіч, на другім, дещо вищім, але, видко, тої самої роботи, стояв срібний піднос, а на нім маленька чарочка та високий вигинчастий турецький імбрик з кованого срібла. На великій пухкій подушці сидів рослий муж у тюрбані та широких турецьких шароварах, але без каптана, який лежав поруч нього. За поясом у нього торчав дорогоцінний кинджал та один пістоль, багато кований сріблом. Другий такий самий лежав поруч на подушці.

Одначе, мимо сеї східної обстановки, пізнати було відразу, що сей муж не турок, ані татарин. Не було в його рухах тої східної поваги чи міни, якою відзначаються мешканці Орієнту, вони мали в собі зате щось вимушено оживленого, ніби панського і чванькуватого.

Через хвилю глядів сидячий на стіну, де багаті орнаменти спліталися у мережки, коврові узори, творили коня, звізди, полоси, своїми правильними і заразом хаотичними сплетами манили, бавили, а вкінці обмотували око і ум видця і звільна уводили їх у безчуть – сон. Ум сидячого не давався, одначе, заманювати в сей чарівний круг, бо не находив в ньому принади. Бистрі очі швидко звернулися в сторону дверей, де недвижно сидів на коврі малий хлопчина, з вигляду татарин, зі скісними очима та вистаючими лицевими кістьми. Він кивався безустанку взад і вперед, мов маятник, видко, дрімав.

Знадвору не доходив до кімнати ніякий гомін. Не чути було ні криків перекупнів та погоничів, ні прокльонів скороходів, які випереджали лектики багачів і розганяли народ, що товпився по вузеньких переулках Кафи. У пристані, де стояв відділ флоту під проводом Чікалі-паші, ладовано на кораблі поживу для яничарів та веслярів-каторжників. При сьому грала яничарська музика, свистіли переразливо сопілки, гудів бубон…

Але з усіх сих гомонів у парадну кімнату не доходив ні один. Навіть лучі сонця спинялися та розсівалися на грубім соковитім тлі невеликих вікон, які виходили на подвір’я.

Муж, який сидів на подушці, думав, а думки його були, видко, дуже невеселі, бо раз у раз стягалися грізно брови і затискалися уста.

– Пся маць! – ворчав раз у раз, тер чоло рукою та пускав з тихим булькотом густі клуби диму зі своєї наргіле. По хвилі відломив чубук і плеснув у долоні. Мов ошпарений, зірвався хлопчина і прибіг до пана.

Він зложив руки на груди і похилив голову.

– Мустафа-бей не приходив? – спитав з нетерплячкою в голосі пан.

– Ні, ефенді! – відповів скромно запитаний.

– А Абазе-бей?

– Йок, ефенді, не було його.

Пан тріпнув пальцями. Хлопчина глядів зі задуманням, що хтось уполудне так дуже гарячкується, і у кутиках його уст показався злісний усміх. Але його пан замітив се в одній хвилі. Лице вигладилося. Він погладив хлопця по лиці і спитав ласкаво:

– Халі, емек газир мидир?

– Еввет, ефенді, газир дир, – відповів з поклоном Халі. Рівночасно відчинилася завіса, і в кімнату увійшов той сам татарин, який недавно був у пана Бялоскурського у Коросні. За ним поступав поважно у турецькім наряді високий чорний муж – Івашко.

Оба вони поклонилися і посідали по обох боках господаря.

– Халі, вуамін кагве! – приказав.

Хлопчина побіг до кухаря за кавою, а всі три присутні поважно накладали люльки. Івашко сягнув до підносу, але, глянувши у срібний імбричок, поклав його назад.

– Ракі! – сказав з усміхом і налив Мустафі чарочку.

У посудині, в якій звичайно держали каву, була горівка.

Мустафа радо випив чарочку, одну і другу. Пророк заборонив був вправді пити вино, але горівки ні, бо за його часів ще її не було. В очах татарина блистіла радість задля вдоволеної пристрасті. Ракі з Ляхистану була чималою рідкістю у краях ісламу. Івашко не пив нічого і насмішливо глядів на господаря, який, видко, сильно роздратований, дрожачими пальцями накладав люльку і навіть очей не зводив з Мустафи.

Вкінці принесено каву, усі понадпивали густої, чорної, пахучої течі з маленьких стаканчиків і затягнулися димом.

– Габер вар-ми? – спитав по-турецьки господар дрожачим зі зворушення голосом.

– Чок габер дір! – відповів Мустафа спроквола і замовк, киваючи головою, наче у подиві.

– Які ж то вісті? – спитав по хвилі мовчанки господар. Він замітив, що Мустафа не називає його «ефенді», ані не відповідає, як нижчий вищому: «Ти знаєш, пане», лишень, як рівному, – значить, вістка недобра. Але татарин повторив се двічі:

– Чок, чок габер, фена габер!

Вкінці підняв палець догори.

– Насух-паша елю!

– Елю! – крикнув господар, а лице його поблідло. Абазе-бей насупився.

– Чи Акмеші-ага заодно мусить нагадувати собі пана Яна Бялоскурського? – спитав їдко.

Пан Бялоскурський обтер піт з чола, але не дався успокоїти одним словом.

– Помер, помер? – питав. – А від чого він помер?

– Від того, що надто багато ходив по султанських садах.

Акмеші-ага зрозумів. Насуха-пашу убила садова сторожа султана, т. зв. бостанджі. Був се для нього страшний удар. Насух-паша був великим візиром і зятем султана, особою наймогутнішою у всім цісарстві. Сам султан боявся його і не раз не міг спасти перед його гнівом власних людей.

Але ось він не сповістив султана про козацький напад на Синоп, і падишах озлобився чимало на нього та побив його буздиганом. Він дізнався від великого муфтія, від свойого ходжі і від кізляр-аги про всі справи Насуха. Все-таки становище найбагатшої людини у цісарстві було ще не захитане. Від нього сподівався саме пан Бялоскурський якогось дохідного місця при війську, в управі держави або на дворі. Він пообіцював йому здати якнайдокладніший звіт про безсильність Річи Посполитої, про шляхи, якими мали йти султанські війська на Польщу, бо Насух-паша бажав затерти вражіння від миру з римським цісарем в Житваторок коштом Ляхистану. За те сподівався нагороди, а тут отеє якийсь чортяка вмішався у сей гарний план. Чікалі-паша, який саме тоді був з відділом флоту у Кафі, мав поперти його змагання.

– Як же ж то сталося? – спитав удруге.

– Аллах є всевідучий і премудрий. Він один знає, який йому кісмет писаний. Тому не слід нам слідити за ходом волі великого падишаха. Аллах бажав, падишах приказав – і сталося. Коби Бог умножив його силу і славу навіки!

Мустафа схилив голову, Акмеші-ага і Абазе-бей також.

– А прецінь… – начав по хвилі Бялоскурський. Татарин кинув головою взад і цмокнув.

– Йок! – сказав і показав рукою на Івашка. – Він усе знає, бо я від нього усе те почув.

– Івашко? – зчудувався ага і з такою злістю глянув на свойого бувшого пахолка, що сей аж широко усміхнувся зі вдоволення.

– Так, – сказав, – я знаю те від Берама, конюшого, Насуха, який недавно приїхав…

– А з чим? – вирвалося у аги.

– Сен білір мендім! – відповів бей насмішливо і продовжив оповідання.

– Муфтій, ходжа і кізляр-ага підшіптували падишахові всяке, а каймакам Ахмед Етлакмі-заде і райс ефенді Язіджі-заде помагали їм. Ви знаєте оба, що Джанібек-Герай…

Але тут Мустафа встав, видко, обурений.

– Басміллах! – закликав. – Не хочу я чути всіх святих тайн султанського та ханського сараю. Хто багато знає, той недовго живе на світі. Аллага ісмерладик!

І скорим кроком вийшов.

– Стара лисиця боїться, щоби його хто не зрадив. А ось перед годиною розказав я йому все.

– Пощо? – спитав Бялоскурський, який між тим кинув тюрбан в кут і став швидко бігати по кімнаті.

– У нас є у Царгороді справи, бо ми належимо до прикордонників Джанібек-Герая…

Бялоскурський здержався у проході і зблід. Він нагадав собі, що переписувався з Мухаммед-Гераєм, а саме Мухаммеда попирав Насух. Він зробив, отож, ще й другу дурницю, яка могла коштувати йому дуже багато, може, навіть життя.

Івашко удав між тим, що не замічає збентеження свойого бувшого пана, і продовжав.

– … Джанібека-Герая, який продав підступом Мухаммедові Берама. Берам вкрутився в службу Насуха і поміг йому навіть отруїти його ворога Мурада-пашу. Від того часу не мав Насух вірнішого слуги від Берама. Але ось знаєш, вашмость, що хлопська кров, яка пливе у жилах вельможі, жене його у безмір – я се чую і знаю, що і мені, хто знає, чи не така сама доля писана. Візир Насух приїхав до сараю як бальтанджі, вийшов відти як чауш, і так підходив все вище і вище, доки не став зятем султана і найбагатшим чоловіком у краях ісламу. Се скрутило йому в’язи, бо він не вмів вкрити свойого багатства, а, противно, показував на кождому кроці, що має більші скарби, чим сам падишах. Він гордився сим, що у нього були кращі коні, соколи, самоцвіти, чим у тестя, а тут між тим султанський скарб світив пустками; чи ж дивно, що муфтій, ходжа і кізляр-ага мали легку роботу? Між тим великий візир задумав, як кажуть, посадити у Бахчисараю на ханськім престолі Мухаммед-Герая і, спровадивши його у Царгород, усюди з ним їздив. І ось використали нащадка його вороги і сказали, що Насух-паша забажав посадити потомка Чингіз-хана на престолі Османів… Падишах страшенно озлобився, а коли ще раз на ловах сокіл Мухаммеда пірвав султанському соколові з-перед носа добичу, Ахмед сказився і порішив смерть Насуха. Та сей знюхав письмо носом і зажадав скарати своїх ворогів, а коли султан не хотів, тоді він, звичайно, хам, по-хамськи до падишаха: «Або буде по-мойому, або я складаю візират. Печать возьме хто-небудь з твоїх рабів, а мені остане отруя». «Зраднику, то се правда, що ти отруїв Мурада!» – крикнув султан і відійшов. Тоді саме велів Насух Берамові розставити коні аж до Албанії, щоби втікти, а сам остав ще один день у Стамбулі. Але сей день був його погубою, бо тої саме днини убили його бостанджі, післані Ахмедом.

– Розуміється, Берам зрадив наміри візира! – вмішався ага. – Щоб він був радше околів…

– Тсс! – писнув бей поспіхом. – То не Річ Посполита. Там кричать, але нічого не роблять, хіба безсильним та слабим, тут не говорить ніхто, а діють всі. Тут падуть перед усіми найвищі голови, які виросли понад товпу. Тому мовчіть, вашмость, бо, як візира погубив конюх, так вас може погубити хоч би ось сей Халі!

– Як-то, то султан не судив Насуха в дивані? – спитав Бялоскурський прибитим голосом.

– Ні! Другої днини, коли візир мав проводити падишаха (коби Аллах умножив літа його царювання) до мошеї, Насух зголосився недужим. Тоді післав Ахмед свойого бостанджі-башу зі соткою вояків, і ті заопікувалися здоров’ям візира.

Акмеші-ага ходив по кімнаті якийсь час, вкінці налив собі горілки і випив.

– Спасибі тобі, Івашку, що розказав мені усе як слід, – дякував. – Тепер знатиму, чого держатися. Сейчас напишу до Муфтія, бо я його знаю… ти чого смієшся?

А Івашко сміявся злобно і радісно заразом.

– Ні, ага, не втічеш! – сказав з вдоволенням. – Муфтій умер саме перед двома тижнями, його брат Ессад наслідував по ньому, а того запеклого мосліма і турка не переконає ані перекупить ніхто. Се справжній турок, не потурнак!

Зламаний, закривши лице руками, упав ага на подушку.

– Значить, згину, – крикнув з розпукою. – О Боже! На те я їхав сюди з Польщі, щоби тут гинути через якогось конюха, – я, що кпив собі з короля та не вагався навіть короленятам оказувати контемпту і сміявся з цілого світа, з людей і Бога. Горе мені!

А Івашко тішився. Він мав уже в кишені іменування на райса галери, яка належала до відділу Чікалі-паші, у найближчому часі задумав привести у дію свої наміри, про які не знав ніхто, хіба він сам.

Але до сього треба було йому багатства Бялоскурського. Тому своїми словами відбирав йому послідню надію.

– Так-то, так! – говорив. – Я завсіди казав, що Польща – се край малих злодіїв-карликів. Тут не те! Тут кожде слово важить більше, чим у Польщі діло, а хто бажає підійти вище, той повинен бути тигром у гадючій шкірі. Тут волю вищого мусить відгадати, або пропала голова. І мусиш її сповнити або того вищого повалити і самому станути на його місце. Насух упав, а за ним разом упали і всі його поклонники і не один, хто колись до них належав.

– Хто ж став великим візиром? – спитав ще ага.

– Мухаммед-паша, який уже є у поході на Персію, а його місце заступає, властиво, Галіль, капудан-паша турецького флоту, вірменин.

– Га, се свояк Чамчана з Ярославля! Чи ж усе пекло сприсяглося проти мене? – крикнув пан Бялоскурський у розпуці і, вхопивши імбрик з горівкою, випив усе, що було в ньому, а відтак вибухнув плачем. Хлипаючи, встав з подушки і кинувся до ніг Івашкові.

– Івашку, брате, нагадай собі мою доброту, мою приязнь, нагадай собі, що я увів тебе у вищі круги нашої Річи Посполитої, тебе, нікчемної кондиції лика. Сальвуй мене з обєжи, а Матка Боска винагородить тебе, і я не забуду тобі того, поки віддиху в грудях, поки гроша у калиті… Ти бував уже тут у тому пеклі, знаєш усі входи й виходи, рятуй мене! і – Ха-ха-ха! – зареготався Івашко голосно. – Як на побожного мосліма, гарно молишся, ага!

Запанувала мовчанка. Бялоскурський глядів перед себе тупо, без виразу, без думки. Він зрозумів дуже добре, що промовляє до каменя. Тому встав і сів знову на подушку. Його думка працювала усильно, але годі було що-небудь вигадати. Він знав, що в турецькому світі провини не забувалися нікому й ніколи!

А й у ханаті не держав хан Джанібек-Герай людей, про яких знав, що сприяють Мухаммедові. У сей же чи інший спосіб вмів він усувати навіть впливових людей. А він, Бялоскурський, вплив той саме втратив. На морі, по всіх пристанях володів також його недруг – капудан-паша Галіль, свояк його непримиримого ворога. Чамчан, певно, знав, де Бялоскурський дівається. Ба, й Беата, певно, звістила те, кому треба. Жінка, мов падишах, віроломному чоловікові не дарує ніколи… Хіба вертати в Польщу, а радше тікати, і то тікати лиш з душею, без гроша при душі і знову зачинати на старі літа глядіти фортуни на те, щоби умерти худопахолком?..

Івашко відгадав душевні муки Бялоскурського і зрозумів їх добре. Бялоскурський, бач, відразу по приїзді перейшов на іслам, а дочку замкнув у гаремі разом з кількома купленими на базарі невільницями. Відтак негайно написав до всіх достойників, які мали вплив у дивані султана, одержав від них відповідь, дарунки, відзначення. Одним словом, став звісною особою у Кафі.

Він не подумав про се, що великий візир в Туреччині був меншим паном у дорогоцінній кімнаті, чим козак у своїм хуторі на Україні або польський шляхтич у своїм «дворку». Він не подумав про се, що турки – то нарід лінивий, спокійний, навіть добродушний, але що не вони правлять державою, а тисячі потурнаків з усяких країв і народів, які, продаючись за гріш і значіння, не мали ніколи милосердя над собою. Чим більше їх гинуло, тим більше багатства оставало до поділу між других. Всіма можливими способами старалися вони підкопувати значіння своїх суперників і добивалися достоїнств султанових рабів, якими не хотіли ставати родовиті османи.

Відти-то й бралися ненастанні переміни на дворі падишаха, де одна підступна жінка, один зрадливий євнух мав більше власті, чим сам султан. Султан часто-густо навіть і не знав про справу, а двірські партії правили при помочі ренегатів, як хотіли. Турецький нарід глядів на усе те, наче ситий лев, який, уполювавши буйвола, бачить, як ним граються вовчі щенюки. Оті-то ренегати, потурнаки заливали кров’ю величні палати султанів, вони унаслідили усі найтемніші здобутки візантійських каверз, вони були тим опирем, який ссав кров покорених турками й татарами народів. І від того опиря не сподівався пощади пан Бялоскурський, коли раз опинився між побідженими.

Але усе те, чого не знав або над чим не подумав пан, подумав пахолок, і Івашко пішов зовсім іншою дорогою. По приїзді він порозумівся відразу з Махмудом Чікалі-башою і за поміччю Галіля-паші одержав місце капітана галери. Загадкою було лише, відки знає Івашко Галіля, але про се це говорив гайдук свойому панові ні слова, а свої заходи пояснив йому ось як: «Хто думає про моряка у державнім перевороті? А все-таки моряк буває у Царгороді, Синопі, Трапезунді, на Родосі, в Афінах, Александрії, Тунісі, Очакові, Парні, Кафі, Смирні, Акконі і знає багато дечого, чого не знає зв’язаний з суходолом дворянин».

Івашко рішився у слушний час віддати свої услуги побідникам ділом, не словом і взяти нагороду так, щоби про се не знав ніхто, і попри то приготувати виконання власних планів, які мали дати йому велике значіння, багатство і, може, ще щось. Він мовчав, нічого не питав, але нюхався з усіми і кождому зумів зробити якусь прислугу. Він спритно пересмикувався поміж партіями у Стамбулі і Бахчисараю. Кожда з ним при побіді мусіла його винагородити, а ні одна не знала, що він служив і її противникам.

Насух-паша уважав Івашка своїм прихильником і, певно, був би дав йому місце при дворі, коли б Івашко того бажав. Але той не хотів сього ще тепер. Візир вірив Берамові, який був другом Івашка. Між тим Івашко знав також муфтія, і він розказав йому про отруєння Мурада-паші Насухом. Берам був слугою Джанібека, який від Мустафи та Івашка дістав у Стамбулі вісті з Криму. Але Мустафа і Берам були вірними слугами хана і зраджували йому Мухаммедові наміри.

Між обома противниками стояв і тут Івашко, який попри усе постарався уже, що султан почув від Берама його ім’я, а хан подарував йому за вірну службу отару овець з пастухами. При тому він від першого свойого виступу у Криму, де здавна мав між татарами і вірменами знакомих, поводився як справжній мослім, ходив до мошеї, давав милостиню, сповняв приписані намази і умивання. Ніхто й не сумнівався, що він мусульманин з діда-прадіда, а, що важніше, ніхто й не припускав, що він українець, так мало підходила його вдача до загальнозвісних ціх української вдачі.

Дивлячися на розпуку пана Яна, усвідомив собі Івашко свою вищість над «малим злодієм». Він сам, певно, не втратив би голови у скруті, а завсіди найшов би якусь дошку рятунку і якусь драбину до значіння і власті. Та свідомість власної сили була йому дуже по нутру, і він забажав її показати тому і так уже нешкідливому чоловікові. Тому поклав руку на плече Бялоскурському і сказав, наводячи слова Корану:

– Не побивайся, аго! Аллах великий і ласкавий. Признай, що нема Бога над Бога, а Мухаммед є його пророком. Він спасе тебе, якщо слухатимеш слів мудрості і поміркованості «Справді, навіщу вас страхом, голодом, утратою майна, душ і плодів, але стійкому звіщу спасеніє».

Він говорив поважно, наче який ходжа у школі. Пан Ян слухав його з повислими вусами та червоними очима, але уважно і доволі бадьоро. Він швидко прийшов до себе.

«Він, певно, захоче Агнешки!» – майнула йому думка крізь голову, і мимоволі засміялося йому щось в душі.

«Наймудріша людина стає віслюком через жінку! – подумав. – Хто б думав, що той твердосердий чоловік може когось любити?»

Між тим Івашко говорив дальше, уважно й поволі, щоби не сказати правди.

– Я спасу тебе, якщо зможу у найближчих днях поговорити з Мустафою. Я обіцюю ханові виїхати з Кафи з флотом і пустити козаків на побережжя. Вони сейчас нападуть на Трапезунд, Кафу, Самсун або і Стамбул, а се відверне увагу султана від Криму. Свята згода з Польщею розхитається, а тоді татари знову, як у тім році, підуть на Волинь, Поділля або Молдаву. Татари обловляться, хан назбирає гроша, ненависні генуезькі купці присмирніють, а за все те попрошу твоєї голови – голови мойого «кайні баба». Панна Агнешка…

– Доволі того, Івашку, sufficit, – закликав пан Бялоскурський весело, не бачучи усеї неправдоподібності таких намірів. – Годжуся на усе, бо бачу, що ти один маєш силу і волю двигати нашу фортуну угору. Передаю тобі у руки дівчину і майно, орудуй ним, як воля, остав мені лише життя, достаток і мій гарем! Пізніше, коли розживешся, а по моїх промахах поросте трава або прийде війна з Річчю Посполитою, нагадають собі мене, і тоді я знову випливу!

Відвага вступила у серце пана Бялоскурського. Він подав руку Івашкові, і оба спільники заключили союз. Чи щирий? Не знати, але Аллах є всевідучий і премудрий… Оба союзники курили люльки. Рівномірно бухали клуби диму, ритмічно булькотіла вода у черевах водяних наргілів.

Акмеші-ага віддихав уже свобідніше, але думки його не були спокійні. Той його сусід Абазе-бей, Івашко, – то був страшний чоловік. Поминувши те, що зумів у цілім тім хаосі турецьких переворотів найти стежку виходу і виплисти на становище хотяй і не визначне, та зате безпечне, поминувши се, він не зрадив ні словом про свої плани або погляди перед будучим тестем. Бялоскурський був йому вдячний, подивляв його, але чув, що між ними лежить пропасть, якої не виповнить ніщо – навіть біле тіло панни Агнешки. Тому став поволі в душі аги будитися страх.

«Невже ж я з рук ворога, якого ще не було і який, хто знає, може, мені і не грозив, попався в кігті дияволу?» – подумав. Скоса став поглядати на свойого сусіда, не знаючи, а якого кінця начинати розмову, коли Івашко вийняв з рота букштин від цибуха і сказав:

– Ваша милість зволять ласкаво покликати панну Агнешку до селямлику і уб’ємо справу на місці. Я не бачу потреби сидіти у Кафі. Тут знає нас забагато людей, а крім того, здається мені, що по Синопі і Очакові черга на Кафу…

– Як-то? – крикнув пан Бялоскурський. – Вашмость супонуєш, що козацьке гультяйство може туди інкурзію вчинити?

– Так. У пертурбації послідніх днів не дізналася ваша милість про се, що приїхала велика каравана з Польщі з караван-баші Кіркором. Каравана не станула у ніякім абдест-хана, лише на горбках поза стінами города.

– Яка ж з сього конклюзія?

– Така, що у городі небезпечно, а Кіркор знає про се. Алі-паша не остоїться проти козаків, бо з ними буде сам гетьман… Вкінці краще спітніти під кожухом, чим мерзнути в атласі.

– Правда єсть! – кивнув головою пан Ян з признанням і велів Халі покликати Агнешку.

– Так само радив би я сю Попелівну чи яку там дівку взяти зі собою і продати декому за добрі гроші або подарувати за які користі.

Пан Ян усміхнувся вперше від довшого часу.

– Її саме на те і взяв я з Іванівки під Теребовлею. Тут вона відгодувалася і стала така гарна, що навіть мені моїх п’ятдесят літ видаються дрібницею при її проспекті. Думаєш, ось-ось і заіржить старий кінською манерою.

Івашко усміхнувся злісно.

– Вдоволіться, вашмость, витертими одалісками . Не змучишся, а будеш рад. Вони тобі всяку контентацію подадуть без фатиги, а тут утомишся, а то й по плечі набереш. Краще вже взяти гроші або що інше.

Пан Ян зареготався.

– Та, певно, ти сам, Івашку, полакомитися хочеш?

– Я – ні! – відповів холодно бей. – Але як добре піде, то Галіль-паша або новий візир…

– Інш Аллах! – закликав пан Ян.

У кімнату ввійшла Агнешка, тихо, нечутно, у золотом шитих турецьких черевичках. Волос упняла на висках золотим обручем з величезним рубіном на чолі. Підчорнені очі видавалися глибокими, як море, чорними, мов ніч, а горіли неначе огнем Джегенни. Їх темна краса відбивала ярко від кармінових уст та білих, наче слонова кість, зубів.

Вузька, пристаюча до повних форм тіла, майже зовсім просвітляста опинка ослонювала долішню часть тіла, якої обриси зовсім виразно виступали, наче з-за хмарки місячне світло. Опинка та сягала лише понижче гарних, повних, наче овоч, грудей. Два круглі, гранатами саджені щитики з великими рубінами посередині покривали грудні бородавки, а від них дві вузькі, перлами нашивані борти, перекинеш через плече, піддержували спинку. Проти турецького звичаю, не мала Агнешка під опинкою шароварів, а волосся, розпущене свобідно на плечі, укривало усю стать дівчини аж до колін. Бялоскурський зірвався, і аж уста відчинив з зачудування.

– Беата, далебі Беата тому двадцять літ, – промимрив, а очі засвітилися йому якимсь злим огнем.

Але не меншим було вражіння, яке поява дівчини зробила на Івашка. Він зблід і затрусився увесь, випустив чубук з руки і мимохіть витягнув руки наперед себе.

А Агнешка підійшла до батька і, зложивши руки на груди, віддала йому належний поклін.

– Чи подобаюся тобі так, батьку? – спитала лукаво.

– Виглядаєш, як Венус! – заопінював пан Ян. – Лише так… як би то… Треба би офіцини краще накрити, бо Івашко ще готов сказитися.

– Ха-ха-ха! Скажи, таточку, хто кращий, Галя чи я?

– Куди їй до вацьпанни, – відповів Івашко, який нагло покраснів, мов грань. – І думаю, що нема у світі краси, яка б могла зрівнятися з твоєю. Не дивуюся тепер, що стільки поетів співало про жіночу красу. Справді днина, коли тебе відслонятиме перед моїм оком, буде для мене хвилею раю, по якій буду готов хоч би й на смерть. Гляди, красавице, я хам, лик, але тільки жару та любові, кільки криється у моїм серці, не найдеш у всіх шляхтичів світа. Ось у мене більше сили піднятися вище, чим вони. У краях падишаха більше цінять силу, спосібності та розум, чим рід. Ходи за мною, я кину під твої ніжки усі багатства Сходу, рабів, золото, самоцвіти, власть, вплив, я заволодію світом, щоби стати посліднім з твоїх рабів. Вислухай мене, гурія моя, подай мені в сьому житті розкоші Едему, а я тобі віддам кушу…

Він вкляк і жадібно цілував її рожеві повні ніжки. Змішаний з сильними арабськими пахощами запах її тіла одурював його, відбирав йому тямку. Івашко, той кам’яний, немилосердний чоловік, що не знав пощади, ні чуття для нікого, лебедів, як дитина, а вкінці став хитатися. Його очі зайшли кров’ю, наче у скаженому гніві, усе тіло дрожало судорожно, лице то блідло, то червоніло, аж синіло. Гидко було глядіти на нього в сю хвилю.

Саме у хвилі найвищого підйому енергії у людини, коли він добуває собі товаришку життя, саме у хвилі, коли виходить на світ найглибша її тайна, тайна любові, – саме у сій хвилі з лиця Івашка била лише змислова пристрасть, яка опанувала усе його єство і скидала його ще нижче з позему злючої, безжалісної людини до уровня самця.

Але Агнешка не дуже цікавилася душевним станом або прикметами Івашка. Вона бачила лише його покору, а жар його пристрасті, який бив від всеї його постаті, запалював і в неї огні молодої пристрасті, нестримної крові. Вона відвернулася з коротким, уриваним, нервовим сміхом.

– Забуваєшся, козаче! – сказала. – Хто вам позволив?..

– Позволь, Агнешко, – вмішався пан Бялоскурський, – що представляю тобі твойого чоловіка. Після звичаю, не повинна ти його бачити, ні він тебе, але що ви побачили себе – то нічого. Завтра приїде кадій…

– Нині, аго, нині! – благав Івашко. – Сейчас!

– Ні нині, ні завтра! – рішила Агнешка невідклично. – Доки не позбудетеся з гарему Галі або доки не візьме собі її батько, досі не стану я жінкою Івашка.

У її голосі звучала зависть. Глибока, страшна зависть плиткої, але гарної жінки, коли бачить другу, гарнішу, благороднішу і розумнішу, але лише податливу і менше вабну суперницю. Така жінка знає, що маків цвіт краси зів’яне скоро, а зі змисловим жаром улетить і любов. Але вона знає і се, що її суперниця саме тоді набере повабу, яка навіки прикує до себе мужа не лише тілом, але усею душею, і ніяка зверхня принада не відбере їй уже назавсіди ласки володаря. Він або взагалі ніколи не відвернеться від неї, або швидко верне туди, де благородний огонь правдивого, усе єство людини обіймаючого чуття огріває його душу. Вона знала, що Івашко в сій хвилі скочить в огонь за нею, але за місяць-два відвернеться, а пізнавши невільницю Галю, пристане до неї усім єством навіки. Тому ненавиділа її і бажала її позбутися.

Івашко встав.

– Гаразд! – сказав. – Завтра не буде Галі в сім домі, а ти будеш моєю.

– Іншаллах! – закликав пан Бялоскурський.

В сій хвилі почувся у передсінку гамір. Хтось сварився з Халі, який бажав здержати прибувшого. Агнешка кинулася до дверей у стіні, які вели до дальших кімнат пана Бялоскурського. Акмеші-ага підійшов до входових дверей, накидаючи тюрбан на голову. Одначе не наложив його. У передсінку почулися кроки мужа, пан Бялоскурський випустив тюрбан з рук і подався взад… Перед ним стояв Юрко.

Він стояв, похилений наперед, вдивляючись у лице пана Яна лискучими очима. Його лице було бліде і на вид спокійне. Але унутрі душі шаліла буря. Перед ним був його лютий ворог, який йому, безвинному, відібрав щастя усього життя і кинув його у несказанну гидь-погань. Сей чоловік упав у його життя, неначе шуліка у гніздо співучої пташки, збурив, спустошив його, обдер з усієї краси, усього добра, а полишив лише пекучий жаль, сором і безмежне, страшне, до розпуки зближене обурення, якусь звірячу, скажену лють.

Треба було усіх сил духа, щоби удержати на прив’язі змія жорстокості, який зродився у серці Юрка Угерницького, а зродившися, дер і рвав стіни невтомно, завзято, люто. Серед купецької валки, серед небезпек та пригод Дикого поля підгоїлася дещо важка рана. Тепер вона отворилася, мов огняна гора, полум’я і дими обняли голову, кров залила мізок, здавила віддих, скорчила руки, і зі здавленого горла людини вийшов лише більше до харчання, чим до мови, подібний запит:

– Де Галя?..

А пан Бялоскурський одубів і, відхилившися взад, вигнув руки перед себе, наче той, що на порозі власної хати стрітиться з барсом, який шкірить зуби, витягає страшенні кігті і з дрожачими задніми ногами присідає до смертельного скоку. Ось так виглядає і убійник, коли у гарячковому сні покажеться йому його окервавлена жертва і спитає:

«Де душа моя? Де молодість, сила, краса?»

Та пан Бялоскурський був гірш убийника, бо він смертю не облегшив горя своїй жертві.

– Де Галя, де, де вона? – питав Юрко раз у раз і поволі посувався до аги.

В міру наближування прибирало лице знову природну здорову краску, голос ставав чистим і звучним – тупа звіряча скаженість перемінювалася у злість і бажання месті. Також і пан Ян звільна приходив до себе. Члени тіла вертали до природного положення. Інстинкт самозаховання прояснив ум аги і підсунув гадку про страшну небезпеку, яка грозила його життю. У широко відчинених очах аги появилися перші іскри отямлення.

– Де Галя? – гукнув Юрко востаннє вже перед самим лицем ворога і витягнув руку, щоби вхопити його за груди. Наче гадюка, загрожена рукою чоловіка, кинувся пан Бялоскурський взад.

«Він або я!» – майнуло йому крізь голову. Стрілою побіг в кут, де лежав на подушці пістоль.

– Не понюхаєш її, чапкіне, – сказав і пустив в рух колісце. Дзенькнуло колісце, посипалися іскри, але вибуху не було. Підсипаний порох не запалився. Юрко, збентежений зразу утечею ворога, стояв хвилину без руху. Але іскри, які викресало колісце, неначе просвітили його, одним скоком найшовся при подушці… Душа сказилася з переляку у пана Бялоскурського, та в тій хвилі нагадав собі другий пістоль, який стремів у нього за поясом. Один движок – і у кімнаті грянув вистріл.

Одначе непевною рукою кермована куля не влучила нікого, а пропала у м’яких складках занавіси, яка заслонювала двері. В сій хвилі почув пан Ян, що підіймається в повітря… Відтак – що летить. Нелюдський крик вирвався з його грудей, але рівночасно зі страшним ломотом гепнув собою об землю і врізав головою до важкої стоячої спижевої лампади.

Надлюдська сила вселилася у молодця. Мов дитину, підняв він пана Бялоскурського угору і кинув ним до стіни. Бухнула кров, розбризкалися кусники мізку по пестрих, узорчастих стінах. Дригнуло ще тіло раз і другий, руки і ноги корчилися судорожно ще якийсь час, відтак устало і те. Пан Ян Бялоскурський, Акмеші-ага, другий баша, а може, і візир був вже лише трупом.

Незважаючи на те, побіг Юрко далі в глибину дому. Заглядав за кожду занавісу, у кождий кутик – шукав Галі. Не бачив він, що Халі давно уже покинув селямлик і вибіг до городу. І якраз, коли у одній з кімнат почув людські голоси, між якими, як здавалося йому, почувся і голос Галі, якраз, коли її личко майнуло йому поперед очі, мов привид, у повітрі свиснув аркан, а кількох парубків кинулося на молодця і зв’язало, мов барана, мотуззям.

Примітки

Житваторок – місцевість при впадінні річки Житава до Дунаю (в сучасній Словаччині). Тут в 1606 р. було укладено між Туреччиною та Австрійською імперією, який закінчив «13-річну війну» (1593 – 1606). Мир був корисний для Австрії, тому турки при його згадці іритувались.

На горбках поза стінами города – Кафа лежала в долині над морем, а городська стіна проходить у значнім віддаленню від города хребтом доволі високих горбків.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 261 – 276.