4. Вияснення

Юліан Опільський

Початок липня приніс чимало змін у лошнівський двір. По зловленні та покаранні пана Зглобіцького запанував тут, як і в Цеброві, рід понурої радості. Слізну згадку про померших прислонював собою кривавий, безголовий труп опришка. Та не була се справжня радість, бо ж лихо ніколи лихом не направиться. Вже таки у довершеній месті бачили месники руку вічної Божої справедливості та доказ опіки Всевишнього над пригніченими.

Та хоч пан Василь і його рідня оплакували люту смерть маленької Ганнусі, у дворі роблено приготування до весілля Марусі з Остапом. А причина сього була ось яка.

Коли по всій околиці рознеслася вістка про безпримірно скорий вимір справедливості у теребовельському гроді, стали всі розвідувати, хто, кого, чому і за що убив, позивав чи карав. У справу вмішалися старостинські пахолки, вірмени й жиди, а вкоротці вийшло все наверх. Услід за сим почала польська шляхта, до якої належали мало не всі села Теребовельського повіту, буритися, лютувати проти Угерницького та складати на нього всю вину, буцімто він велів убити пана Зглобіцького задля релігійних непорозумінь. Шляхта збиралася у гроді, розпитували пана Задрипу та писаря про перебіг екзекуції та ладили чимало протестацій і позовів.

Крім сього, пан Корніцький збирав усяку сволоч, наймав її за гроші та поїв горілкою, щоби «по-лицарськи» протяти сей «боляк на здоровому шляхетському тілі», як називав панів Угерницьких. Злість пана Корніцького, який був найбагатшим дідичем у всьому старостві, надала також напрям напастям других. Бач, панів Цебрівських не чіпався ніхто; шляхта навіть боялася чотирьох молодих, мов медведі, сильних, а з роду загонистих хлопців. Пан Василь зате був доволі багатий та робив свого часу якнайкращі надії, що виховає сина на католика й поляка. Сього сина знала шляхта дуже мало, а тим-то й гадала, що його нічого боятися.

Бач, усякий шляхтич, який лише дещо визначався силою, показував її залюбки по коршмах, ярмарках, з’їздах та пиятиках. Так-то надіялися сусіди без труду розхапати між себе товсту субстанцію пана Угерницького з нагоди подій зі Зглобіцьким.

З усіх сих намірів не вийшло, одначе, нічого, бо пан староста Струсь вияснив позовникам, що у справу вмішані ксьондз і пан Корніцький. Шляхта знала своїх людей аж надто добре, тому й не сумнівалася, що вістка правдива, і позови не вплинули до гроду. Ніхто не бажав мішати церкви у «сусідські непорозуміння» або наражувати собі повітового потентата.

Зате чимраз більше левенців, опришків, загонової шляхти, гайдуків, пахолків, відправлених жовнірів, угорських сабатів стало показуватися по теребовельських коршмах та розпитувати про Лошнів.

Ось се була найбільша небезпека, і на неї мусів пан Василь придумати способи. І він найшов їх.

Перш усього приїхав до Лошнева старий Цебрівський, і, завізвавши попа таки з лошнівської церковці, оба батьки веліли повінчати Остапа з Марусею. Другої днини взяли зі собою двадцять «драгунів», Юрка, Олексу, Івана та братів пана молодого і «конно та збройно» заїхали до теребовельського гроду, де пан Василь переписав Лошнів на дочку й зятя.

Перед заїздом на Микулинецькім передмістю, куди заїхали саме прибувші, зчинилося вкоротці чимале збіговисько. Питання та відповіді летіли, мов град, і зі скорістю лискавки рознеслася новина по місті. Вона збентежила всіх, бо всі зрозуміли, що втратили, властиво, підставу до наїзду. Можна було вправді й не питати про причину, але все-таки інеквитація без ніякої причини – се річ немила.

Лошнів належав ось по закону до Остапа Цебрівського і позискав кількасот дужих оборонців у незголоджених, здорових, охочих й добре узброєних підданих з Лошнева та Кровінки. Хто зачепився з Лошневом, сей стягав на себе месть Цебрівських, і тому, коли зібрана у Теребовлі шляхта та найняті посіпаки знюхали письмо носом, запал остиг відразу. Кождий бачив власними очима справний, неначе правильне військо, вишколений відділ «драгунів» пана Василя, а поруч них задзєржисті міни панів Цебрівських, і кождий утратив охоту почути на собі їх силу.

Одні за другими стали виноситися з міста, щоби де у затиші стравити свобідно наїдки га напитки, заставлювані їм паном Корніцьким та його ренкодайними. Поміж юрбою крутився Іван Попель, наставляв уха на всі боки та радів зміною в умах і замислах «брації». Укінці зустрів жида, який позичав гроші пану Корніцькому, і сей розказав йому, що «повітовий потентат» велів йому заплатити рахунок у теребовельських коршмах, але не купувати вже ні меду, ні пива, а сам поїхав домів.

З тою веселою вісткою вертав Іван до коршми Дувида, де, полагодивши правну формальність, батьки й сини запивали могорич. Коли входив до заїзду, побачив нагло перед собою чорну, обгорілу шию та порослі темним волоссям уха, які належали до високого, стрункого, шляхетськи одітого парубка.

– Івашко! – майнула думка в Івана. – Відки він тут узявся? Він чи не він?

Іскрою дігнав ідучого попереду, саме коли той відчиняв двері до кімнати, де сиділи приїжджі.

Відчинивши двері, глянув усередину і, видко, пізнав тих, що сиділи за столом, бо кинувся взад. Іван опинився око в око з Івашком.

В першій хвилі підняв сей руку, щоби силою отворити собі дорогу до втечі. Але Іван вхопив його за руку і стиснув так сильно, що Івашко аж скрутився.

– Як маєшся, Івашку?! От бачиш, ми потребуємо тебе! Ходи до нас, побалакаємо!

Івашко тим часом отямився.

– Радо би я слухав вашмості, але часу в мене дасть Біг. Я слуга, не пан.

– Ба, йди, слуго, коли пани просять! – засміявся Іван і кинув Івашком до дверей так, що сі розчинилися, а гайдук, заточуючись, влетів у кімнату.

Всі позривалися.

Мало не всі присутні знали Івашка ще з-перед кількох літ, коли він був звичайним пахолком пана Бялоскурського. Вже тоді не любив його ніхто за хитрість і скритність, і не один підозрював його о зносини з опришками та жидами. Коли Юрко приніс відомість, що пан Бялоскурський грав при убиттю Гриця Цебрівського роль спільника, не раз прогомоніло на устах і ім’я Івашка. Коли ж тепер побачили його всі посеред кімнати, подумав кождий, що, певно, і його пан недалеко…. І гурмою кинулися молодші до Івашка. Але Івашко не втратив відваги. Одним скоком найшовся за столом біля вікна і, вхопивши стілець, кинув ним у найближчого пахолка так, що той покотився під стіл.

– Геть! – гукнув і лівою рукою висадив з оправи невеличке вікно, заліплене звіриною оболонкою, щоби собі відтворити дорогу до втечі. Але нагло просунувся хтось, мов лискавка, поміж присутніми, і, заки хто міг отямитися, лежав Івашко у куті з закрученими взад руками. Перед собою бачив червоне, грізно насуплене лице Олекси.

– Еге, братіку, – процідив крізь зуби козак, – видко, в тебе не дуже чиста совість, коли так полегшали ноги.

Рівночасно підійшов до нього Юрко і витягнув йому з піхви шаблю та ніж з-за пояса. Відтак сказав до Олекси:

– Пусти його! Якщо він винен, то не добровільно, ми його карати не будемо, лиш розпитаємо.

Почувши се, Івашко відзискав холодну кров в одну мить а, освобождений від залізних обіймів козака, поклонився присутнім.

– Здорові були, ясновельможні панове, і вибачте, якщо я вас зворохобив. Але ось у нашій Річі Посполитій ніколи не можна знати, з ким мається до діла, тому, хоча і з панами говориш, краще мати за плечима відкрите вікно.

– Не бійся, Івашку, – заговорив старий пан Цебрівський. – Ми тобі нічого злого не вдіємо. Але, бачиш, ми недавно покарали того, хто вбив у Микулинецькім лісі мойого сина. Тямиш се, правда?

Тут старий зморщив брови, щоби укрити гнів і зворушення, які огортали його завжди, коли згадував небіжчика.

– Чому ні, але ясновельможний пан знали вже тоді, що се учинив Зглобіцький, а не я, ані пан Бялоскурський. Я про сам злочин нічого не знаю. Коли ж ви мене напали, немов опришка, я подумав, що сумної пам’яті пан Зглобіцький втягнув і мене у пиво, яке наварив, щоби себе оправдати. Панове завсіди складають на підданих не лише працю, але найчастіше і вину за власні злодійства. Не дивуйтесь, отже, що я волів з вами не стрічатися.

Старий Цебрівський хотів відповісти, але Іван випередив його і, присунувши лаву, сказав:

– Пождіть-но, панове. Ось бачите, люди на нас зглядаються. Сідайте знов спокійно, сідай і ти, Івашку, а ти, жиде, давай, меду!

Івашко сів, хитро поглядаючи з-під ока на присутніх та поправляючи на собі одежу. Коли все успокоїлося, говорив Іван дальше.

– Ти, Івашку, помилився, але не зовсім. Єгомость пан Зглобіцький сповідався перед смертю і обвинив співучасть у свойому злочині вправді не тебе, але твойого пана Бялоскурського. А де ти, там і він недалеко. Де ж він?

Івашко усміхнувся.

– Ви, панове, помиляєтеся. Пан Бялоскурський зараз другої днини по нападі на Сянок покинув Коросно з ріднею і зі всім готовим грошем та домашніми достатками поїхав до Перемишля. У нього було тридцять пар коней, і він, певно, вже тепер у Тернополі або ще дальше. Свої достатки, попродав львівським вірменам, передягнув жінку і дочку у козацьке плаття і махнув що сили в конях з чаушом татарського хана до Криму. Тоді я покинув його.

– Добре, братіку, – замітив Юрко, – але ми знаємося не віднині, і так само знаємо, що пан Бялоскурський ніколи не довершував своїх подвигів без твоєї світлої ради. Бач, ти був мудріший від нього. Мусиш, отже, знати, як се сталося, що Бялоскурський помагав Зглобіцькому. Сей бідняга не мав вже часу всього розказати, бо поїхав здавати справу до найвищого хана усіх злодіїв – сатани. А й ти, – тут засвітилися грізно очі молодця, – підеш туди за ним, коли без викрутів і брехні не розкажеш нам про все, що знаєш.

Івашко глянув на Юрка і на Івана, а відтак засміявся голосно.

– Як-то, панове, ви, шляхта, домагаєтеся від мене правди, грозите сатаною, а навіть буком, а самі хочете мене, сліпородженого сина хама, обманути?

– Кпиш, хаме? – гукнув Микола, який сидів проти Івашка.

– Ні, – відповів спокійно Івашко, – лише Зглобіцький вам сього не сказав…

– А хто ж би інший? – спитав Остап, чудуючись, як Івашко міг догадатися підступу.

– Проста річ, – засміявся свобідно гайдук. – Єгомость пан Бялоскурський не оглянув дверей, коли розговорював із жінкою. І ви підслухали його. Ви зате не оглядалися назад себе, коли вели розговори, а я був недалеко. В мене ухо доволі бистре. Бачите, отже, що я міг би вам сказати першу-ліпшу брехню, і ви увірили б у неї, то я скажу вам правду, бо не бачу у брехні для себе ніякої користі, противно – навіть шкоду. Мені навіть жаль, що не можу вам видати пана Бялоскурського. Мені дуже придала б ся його дочка…

– Міркуй, хаме, з ким говориш! – крикнув Танас і вдарив кулаком об стіл, аж склянка підскочила і мід вилився.

– А ти, сину, не начинай сварки при батьках! – упімнув Танаса батько. – Беззаконності сього чоловіка нас не тикаються!

Івашко поглянув з-під ока на старого.

– Вашмость панам ніякого діла до моєї совісті! – сказав понуро. – А я знаю, кого чіпаюся, а кого зраджую! Я за гріш не продаюся, і ждіть, коли говорю, бо коли мені говорити відхочеться, то ніхто мене до сього не примусить, навіть смерть. Слухайте, отже.

Грізне лице Івашка випогодилося знову. Він спер лікоть на столі, щоби рухами надати притиску словам.

– Як уся справа началася, не знаю, бо я щойно шість літ тому вернув був з трилітньої неволі в Анатолії. Тут служив я кільком панам, та вони поводилися зі мною далеко гірше, як турецькі шмагальники. Аж ось стрінувся я з паном Бялоскурським, і ми припали собі до вподоби. Було се саме тоді, коли пан Зглобіцький посварився з небіжчиком паном Цебрівським. Тоді саме побачився він на ринку в Теребовлі з паном Бялоскурським та зі мною. Оба панове довший час гуторили про те, що то буде, коли пан Цебрівський розкаже усім, що він дізнався про пана Зглобіцького. Тоді пан Ян велів мені попросити пана Цебрівського до себе. Пан Ян запросив його поїхати в ліс, щоби переловити татарського післанця до пана Зглобіцького, про якого знав пан Цебрівський. На ділі в означеному місці серед ліса чатував на нього пан Зглобіцький. Коли ми під’їхали, вхопив пан Бялоскурський небіжчика за одну руку, я за другу, а пан Зглобіцький вискочив нагло з корчів і стрілив йому в плечі з пістоля. Відтак поглянули ми, чи рана смертна, відтяли небіжчикові голову, а його самого почали запорпувати в землю. Та ось почулося здалека іржання коней, і ми, покинувши все, утікли в ліс.

Старий Цебрівський закрив лице руками, і з старих грудей вирвалося старече хлипання.

– І чому ж ти, – спитав пан Угерницький Івашка, – чому ти не остеріг Гриця, що йому грозить небезпека?

– А що ж мене обходять спори та забави благородної шляхти? Коли б я хотів кождого остерігати, кого лише міг, певно, вже давно порозтягали б мене круки по полі. Чи є в Річі Посполитій хоч десять праведників межи шляхтою, які не вбили би в своїм життю одного хлопа? Або покажіть хоч одного шляхтича, якого за таке убійство повішено?! Ха-ха-ха! Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся!

Сміх Івашка залунав прикро серед сумовитої мовчанки.

– Воно правда, – сказав крізь зуби Юрко. – Відповідно до польських звичаїв Івашко не міг інакше поступити.

– Певно, – відповів Івашко, – що ж ви сказали би, якби хто був остеріг Зглобіцького перед вами?

– Мовчи, злодію! – гукнув Іван. – Як смієш рівняти нас із собачим кодлом свойого пана?

– Не альтеруйтеся, вашмостьове, – усміхнувся гайдук. – Такого собачого накорінку є ціла Річ Посполита, а люди, як ось ви, – се виїмки. Я тримаю з тими, хто сильніший, а ви – вийняті з-під права схизматики… Ну! Думаю, що не будете мене здержувати. Бажаю вам добра і здоровля…

– Пожди ще! – сказав зломаним голосом старий Цебрівський. – Не знаєш ти, за яку саме справу погиб мій син?

Щось немов милосердя блиснуло в очах Івашка.

– Знаю, ваша милість, – сказав. – Пан Зглобіцький і пан Бялоскурський давали татарам списки сих дворів, де були більші достатки, кращі дівчата або більші пани, які могли викупитися. Ваш син підслухав розмову пана Зглобіцького з одним висланцем аккерманських купців, що забезпечують убогу орду зброєю і кіньми та висилають на грабіж. Він загрозив Зглобіцькому, що розголосить те всюди, тому Зглобіцький вбив його. Саме тоді, як їхмость панове Угерницький молодший і Іван Попель були у Коросні, приїздив знову такий післанець від самого Джанібека-Герая до своїх спільників. Се ж зовсім звичайна річ!

І заки онімілі з зачудування мужі могли отямитися, взяв свою зброю та шапку, яка лежала на лаві, і вийшов. Ніхто його не здержував. Усі були придавлені вагою злочинів, про які ось дізналися.

– Сину мій! Бідний сину! – говорив, викиваючи головою, старий Цебрівський. – То ти за віру Христову боровся супроти супостатів? Така смерть – се також причастя св. Тайн. Легким буде тобі супочинок, легка земля, а не мине тебе Боже Царство за правдиве життя та мученичу смерть!

– Амінь! – закінчили присутні.

Старий закрив очі руками.

– І подумати, – начав по хвилі пан Василь, – що се приятелі пана Корніцького, шляхтичі заслужені, як кажуть, у війнах, то справді аж страшно глянути в будуччину.

– Не дивуйтеся, тату, – потішав Юрко, – ми не підемо за ними, а, може, колись зі сходу прийде спасіння до нас.

Але пан Василь продовжав висловлювати свої думки:

– Чим ближче приглядаюся сим, з якими колись був пов’язався, тим більший гнів огортає мене, тим тяжче каюся свого засліплення. Уся ся шляхта зі своїм ляцьким правом лежить на нашім народі, володіє та каверзує ним. Де ділися наші права, достатки, землі, де наші пани, свобода віри… Все пропало, а на нас лежить страшною вагою… Польща.

– Опир! – додав, мов відгомін, Юрко.

– Так! Се справді опир, який ссе сердечну кров хлопа, міщанина, а навіть шляхтича, якщо не хоче кинути каменем на всі свої святощі, на мову, на звичаї та благочестиву віру, щоби стати самому таким опирем, як і вони…

Пан Василь замовк і похнюпився. Молоді мовчали, лише Остап висунувся нишком з кімнати, бо задумав дременути до молодої жінки у Лошневі.

Олекса поблід, слухаючи слів старого. І коли пан Василь замовк, заговорив нишком:

– Там, на Сході, чигає на нашу кров другий опир – татарва. Нашою кров’ю годує він турків, персів, генуезців, весь світ. Тепер подали собі руки оба опирі, а поміж ними опинилися ми, мов між молотом а ковадлом. Та нам годі тратити духа, – тут підніс звільна голос, – годі плакати! Що пропало, то пропало! Але не пропала козацька воля, козацька сила і слава, вона перетриває сі злидні і засвітить опирям на погибіль кривавим заревом пожежі. У неї є ще надія на подвигнення нового ладу. Тому ми туди повинні йти гуртом, щоби скріпити собою ряди борців за віру та волю. Козак опирає вже тепер свою стопу о Перекоп. Він опре її і о Кафу, а за сей час польські пани нехай стануть без підданих та погинуть, покинені нами.

– А що буде, як пани попхаються за нами на Україну? – спитав несподівано Попель.

Олекса спалахнув.

– Га, тоді почервоніє Чорне море, і хоч би прийшлося і згинути, то, падучи, роздавимо й Польщу.

– Амінь! – сказали вдруге присутні.

Старі успокоїлися звільна і стали вести гутірку про козацькі відносини та вольності, а тим часом стало сонце заходити за ліс. Місто опорожнилося з приїжджих, які повезли по всьому воєводстві вістку про зміну дідича в Лошневі. Ізба Дувида опустіла також, а вкінці вибралися і пани Угерницькі та Цебрівські домів.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 181 – 188.