13. Кісмет

Юліан Опільський

Зімлілу Галю увозила скрипляча арба разом з татарським ясиром все дальше і дальше. Товпа бранців з пов’язаними руками ступала босоніж Чорним шляхом, заливаючи сліди кров’ю і сльозами. Коли хвилями будилася дівчина зі свойого безпросвітнього горя, то чула довкруги себе стогін, плач, зойк. Сі гомони нагадували їй знова порожнечу, у якій жила вона, – сама-одна у татарській пащі, де ждала її ганьба, неволя, смерть душі і чуття, а вкінці, вкінці, десь-колись по літах муки – спасителька-смерть.

Її везли… Чому ж се так? Довкола свистять нагайки над упавшими з утоми бранцями, на шляху валяються трупи порізаних, які не могли дальше іти за ордою. Їх різали на пострах другим, щоби, бач, не внадилися удавати безсильних, лише бігли до останнього віддиху за своїми панами, їм смерть, труд, розпука, їй – вигода. Чому се так?

Галя не бачила сих Дантівських сцен. Не бачила матерів, яких татарин за волосся відривав від трупа дитини. Не бачила по нічних постоях сцен мордування і насильства, які розгравалися при червонявім світлі огнів. Сим разом не берегли татари жінок і дівчат зовсім. Було їх доволі і на продаж, і для особистої розкоші. При тім лилася струями зрабована по селах горівка та мід, і п’яні крики озвірілої товпи опришків лунали в нічному повітрі.

Дикі оргії святкувала татарва у таборі, оргії, в яких примха або напівсвідома забаганка п’янюги рішала судьбу або й життя нещасної бранки. Щодня, побіч тих, що померли від втоми, полишали за собою трупи жінок і дівчат, часто навіть десяти- або дванадцятилітніх дівчаток. Одні самі відбирали собі ганьбою зломане злиденне життя, других різали і пороли самі татари у скаженім, звироднілім любовнім шалі.

Не бачила усього того Галя. Пекло сонце, віяв вітер, дощ сік різками, та вона не чула того, бо грубе полотно покривало арбу будою. Біля неї порався старший уже чоловік, високий, мов тичка, з жовтим, поморщеним лицем, який говорив неймовірно тонким, високим, прямо жіночим голосом. Він говорив багато ламаною руською мовою, але Галя не звертала на нього уваги. Все-таки по кількох днях удалося йому привести її до того, що вона прийняла деяку поживу, а тупий біль і німа розпука виллялися рікою сліз. Була се наче злива по довгій томлячій жарі. Тоді товариш Галі засміявся:

– Ну, коли плачеш, пек єї, чок єї. Ось ти глядіти много, много кізляр іти з нами. Їм біда, ті усі хірдізляр їх бити, мучити… тебе йок, ясак! Не можна, не вільно, заборонено!

І старий євнух цмокав з одушевленням, наче захоплювався ласкою, вчиненою дівчині.

В нього були якісь східні пахощі та ліки, і він при їх помочі умів наводити на Галю сон або спонукувати її до їди. Вкінці одної днини, коли він знову одушевлявся вигодою, серед якої відбувала Галя всю дорогу, спитала дівчина:

– А від кого мені ся ласка і навіщо?

– Го-го! – засміявся ласкаво євнух. – Великий ага, могучий ага, – ба, він башею буде – казав так робити. Акмеші-ага казав, го-го, великий ага. А ти, звичайна собі кіз, станеш одаліскою від великий Чікалі-баша, що то єсть на кораблях у Кафа.

Зразу світ померк перед очима дівчини, але по якомусь часі отямилася. При усій глибині і м’якості чуття було у неї багато духовної сили і відпорності. З властивою жінкам гнучкістю ума, який не раз вміє примінитися до обставин там, де найбільш дебелий муж не бачить можності виходу, Галя порозуміла, що небезпека їй самій поки що не грозить та що й на будуче не слід їй журитися собою. Одначе навіть на думці не постало у неї, щоби примиритися і погодитися з ганьбою, і тому уложила собі цілий план свойого поступування на будуче.

Коли минув перший жаль за утраченим раєм та затерлися дещо справжні сцени мордів і пожеж під час набігу, нагадалися дівчині її сумніви та побоювання, які висказувала вона колись Юркові. І дивно: у душу її завітав на гадку про се неначе якийсь спокій… Так, вона надіялася чогось страшного, якогось горя, нещастя. Тепер, коли воно сподіялося, видалося їй се лихо легшим, чим колись. «Жити, доки дасться, але не пережити ганьби!» – ось що оставало для неї. Як же ж жити у сій геєнні, в яку везла її скрипляча арба?..

У душі відновлювалися різні картини минувшини. Головну роль грав у них Угерницький. Його гарне, усміхнене лице, його руки, слова, діла – усе те було змістом споминів Галі. Гарні були сі спомини! З них опала уся буденщина, уся сірина побуту, а остала лише чиста, гарна поява благородної людини. Ба, ще більше, чим людини!

Картина молодця ставала для дівчини чимсь надлюдським, навіть божеським, ставала символом несказанного щастя, снаги, сонячної будуччини, життєвого добра взагалі, а розпука задля розлуки з любим та його безповоротної втрати змішалася у глибокий, тихий смуток. Сум той затемнював душу, наче чорна хмара зоряний небосхил, наче мертвий приморозок, убивав він цвітку життєвої краси, але не відбирав сили волі та тямки.

Сумно, але спокійно глянула Галя у будуччину, а її одиноким стремлінням було роздобути ніж, щоб оборонити себе перед ганьбою або й самій умерти, її глибока релігійність чомусь-то не робила їй закидів. Самовбивство не видавалося їй гріхом, бо у неї більшою була відраза до сорому та ціна чистоти, чим любов до життя. У ній жила одна з сих геройських душ, які радіють, люблять, тужать і надіються самітно та ніколи не відступають від раз повзятого рішення, з сих душ, яким любов і ненависть товаришать аж до гробу.

Впевнившися щодо своєї долі, Галя стала прохати у євнуха їди. Сей утішився зразу.

– Ха-ха-ха! – підсміхувався. – Ти, чічко, знаєш добре, що ти худа нічого не варта, два динари… три… помивачка… жінка для бостанджія або гальтанджія; а ти товста перепелиця… як місяць уповні… так ти гурі-ханум від великий капудан-баша! Го-го-го, мудрий кіз!

Але дівчина бажала чимраз більше їди, хотяй сама не товстіла. Євнух зачудувався, але швидко вислідив, що Галя роздає поживу між дітей та слабших жінок. Він дуже озлобився, приніс Галі лише її звичайну, доволі велику пайку, а до сього ще різних бакалій і сказав:

– Ти лихий, недобрий кіз! У тебе диявольські гадки. Хто тебе казав давати вобаб, дактилі і хліб тамтим… скотина?

Але Галя знала, що відповісти, і, відсунувши тарілку з поживою, сказала холодно:

– Якщо не даси стільки, як вчора, то я не їстиму! Се ж мої брати!

– Брати! Куди там брати! Се лилик, се кепек, се… тьфу! А ти… гурі, ганри від велика баша, ти… о! – євнух підняв горі палицю і широко відчинив очі.

Але остаточно поставила Галя на своїм. Не одну жінку і дитину спасла від смерті, а деколи навіть брала зі собою дітей у арбу, на превелику розпуку євнуха Урхана. Та вкінці і він погодився з примхою будучої улюблениці якого великого гарему, і сам приводив їй потребуючих потіхи і помочі. Під кінець дороги устали навіть нічні оргії, бо Галя заявила, що не може по ночах спати і не бажає собі пиятики та убійств в таборі.

У Перекопі чамбул остав з бранцями, але Урхан з Галею та кількома вартовими їхали далі степом, який уже став жовкнути від сонячних лучів літа. Цілими днями не стрічали подорожні і живої душі, крім отар овець і татарських чабанів, які уднину дрімали у тіні розвішеного на жердці вовняного покривала, а вечорами при криваво горючих кострах вили дикі степові пісні або вигравали на сопілках якісь карколомні мелодії.

Від часу до часу стрічали на широкому шляху каравани бранців, бачили лежачі по боках дороги трупи нещасних, а над ними хмари вороння. Здригаючись, відвертала Галя очі від тих картин, але вони не робили на неї вже того вражіння, що передше. Людський дух привикає й до найбільшого страхіття, якщо бачити його часто. Наче битий шлях поміж двома рядами дерев, проходило життя дівчини поміж рядами страшних картин несказанного горя, горя, для якого нема назви в людській мові. Але як у огні сталиться залізо, як у бою заправляється борець, так і ніжна вдача дівчини змінилася за сей місяць і одержала з молодечою силою та молодечим огнем старечу розвагу, повагу, а навіть хитрість.

Вкінці в’їхала арба на вузьку гірську доріжку, що вела через східне підгір’я на побережжя у Кафу. Гарячий воздух похолоднів значно, рослинність набирала звільна весняного блиску, маленькі струмочки показувалися чимраз частіше, а на їх берегах паслися серни, олені, сайгаки. Череди рогатої худоби, табуни коней стрічалися чимраз частіше, а на склонах гір на скелях, наче ластів’ячі гнізда, лежали татарські саклі. Не раз забігали мандрівникам дорогу жильці околичних сіл, питаючися, хто їде, з чим і до кого. Старий Урхан говорив їм кілька слів, і вони розступалися відразу, прицмокуючи устами і кажучи:

– Якші, якші, поїжджай далі.

– Алляла ісмарнядік! – відповідав по-турецьки Урхан, і село за селом оставало за подорожніми.

Аж третьої днини, відколи в’їхали в гори, побачила Галя уперше в житті море. Але велич того явища не подала їй розради у її печалі. Ба, напротив! Воно указало їй у цілій величі її горе, безповоротну розлуку з усіми, хто лише думав чи мріяв про неї чи був предметом її думок та мрій по той бік Яйли. Той велетенський водяний туркус був каменем надгробним її щасливих днів молодості, був бездною, яка ділила її від батьківщини, родини, честі. Усі ті добра оставали по тім боці синьої пропасті. По сім були лише сором, бездушне звіряче клигання у гаремовій духоті, смерть душі, безнадійність. Ось чому не гляділа Галя на се, колись руське, море, лише в глибині власної душі відшукувала давні рішення, віднаходила силу умерти в слушний час при виборі між ганьбою а смертю.

І вона найшла її. Без усміху і без сліз увійшла вона у гаремлик Акмеші-аги, де саме панна Агнешка нашивала собі якусь одежину золотими бортами. Вона відложила роботу і стала згорда оглядати прибувшу. Відразу вкралася у її серце нехіть, і се було перше вражіння, яке зробила на Агнешку Галя. Від першого погляду не злюбила її ляшка; свідомість тої ворожнечі виразилася б у слова: вона гарніша, чим я!

І з чисто жіночою бистрістю стала Агнешка розбирати в душі наслідки тої нової появи.

«Хто знає, – думала вона, – може, батько сказиться і захоче на місце усіх тих наложниць, якими я помітую, дати мені мачуху, яка помітувати буде мною? Він завсіди був падкий на жінки. Якщо у тої русинки є розум, а здається, вона має його доволі, – то моє царювання скінчилося. Проклята упириця!»

Будь на її місці Беата, то вона, певно, подумала б про усунення суперниці усіма можливими способами. Вона не завагалася б ужити клевети, ножа, отруї. Одначе, при усім зіпсутті, не було в Агнешки енергії матері. Вона не чулася в силі боротися з противником такими обосічними засобами. Вона сама боялася отруї, ножа і мішка, у який на Сході люблять зав’язувати жінок і топити в морі, боялася каверз гарему, клевет, доносів, уповала лише на всі поваби, красу, веселість, дотеп та умілість грати на лютні. Ось чому жіночий інстинкт казав їй заховати нехіть у серці, а з приязним лицем наблизитися до тої, що мала стати її необмеженою володаркою.

– Відки веде тебе, дівчино, Аллах? – спитала легким голосом. – Сядь, спічни та розкажи. Амра принесе нам ташлі, наллє шербету та наложить наргілю пахучим джебеллі. З його клубами нехай з твоєї душі улетять сумні гадки, а з аромою нехай завітає у неї спокій.

Наче серна, що втікла перед вовками, оглянулася Галя на всі боки, заки сіла.

– Чому оглядаєшся? – спитала Агнешка. – Ага відбуває свій кир і сюди не прийде…

– Я не аги боюся, а купців або посіпак, що заведуть до гарему свого, хто купить мою красу та мій дівочий встид…

Агнешка відітхнула. «Значить, – подумала, – вона не для батька…» І якесь приязніше почування збудилося у її серці.

Галя розказала їй про свою долю. Агнешка захоплювалася подіями і пригодами, а головно воодушевлялася тайними зносинами Юрка і Галі проти волі батька, оподалік від людей і світа, а вкінці так радісна і так величава розв’язка.

Вона зітхнула і, випавши зі своєї магометансько-турецької ролі, заговорила:

– Ах, вацьпанна, можеш сказати, що не надаром пережила молоді літа, бо, певно, що ви не любилися так довго, не зазнавши ніякої «щасливості», правда?

– Звісно, що ми були щасливі, мов Божі ангели у раї…

Агнешка замахала руками.

– Я ні, не про те… я питаю, чи там… межи вами не було нічого… ну, як би се сказати… поважнішого… ви знаєте, прецінь…

Холодом повіяло на Галю від сих слів. Вона наче доторкнулася слизької гадюки.

– Не знаю, що ви розумієте під щасливістю! – сказала. – Ми не розуміли під тим нічого, чого не можна назвали по імені.

Але Агнешка, увійшовши у свій улюблений круг зображень, не зважала на зміну, яка зайшла у поведінці Галі.

– То зле, то дуже зле, превелика шкода. Нагода минула, а тут ніхто не знає, який йому кісмет судився. Ми ніколи не бачимо того, хто має стати нашим паном. Тутешнім жінкам те усе одно, бо вони і так не покидають ніколи гаремів і не бачать нікого, але ми… польки…

– Я не полька! – відповіла Галя. – Для мене розцвіло щастя при боці одного вибранця моєї душі. Для мене любов – се Боже діло, а не горівка, якою упиваються люди у всіх коршмах. – І її очі глянули суворо на розпалену і розніжену оповіданням любовних пригод Агнешку.

– Ах! – закликала по хвилі Агнешка. – Як гарно ти се кажеш. Видко, не занедбували твої прецептори науки. Упоєння! О так! Любов – то вино, мід, ба, більше, чим мід, се горівка, гашиш, се шал! А я, нещасна, не переносила сього. Раз лучилася нагода, і ся минула безповоротно. Раз, перед нашим виїздом сюди, був у нас один молодий шляхтич Єжи, Юрко – по-вашому. Кажу тобі, чудовий мужчина…

– Юрко! – скрикнула Галя нагло і поблідла, наче платок білої рожі. – Юрко? Ах, і мойому було ім’я Юрко!

– Так, Юрко Угерницький! Він став ренкодайним у мойого батька. Я його страшно полюбила і раз навіть поцілувала його…

– А він… він тебе також? – запитувала Галя.

– Ах ні! Ще ні! Він чомусь-то бочився на мене, хотяй я добувала усіх способів, яких научилася від моєї мами. Одначе я, певно, була би добилася солодкої хвилі, сповнення моїх мрій, коли б не се, що ми розлучилися. Він утік від нас і оставив тугу по собі у мене, а батько так перейнявся його утечею, що сам чимскоріш винісся з Коросна… Але що тобі?

Галя плакала. Наївні слова Агнешки страшно рвали її серце. Отже, він, той її вимріяний герой, знав… ту дівчину, і вона бажала добути його для себе… ся негідниця, ся безглузда чепуруха, ся гуска! О, сього не дарує суперниці ніяка жінка.

– О ні! – відповіла. – Дуже душно тут зробилося, мені ніяково, але то вже перейшло. Розказуй дальше!

– Ти втомилася дорогою! Іди і спічни!

– Противно, я відвикла від замкнених кімнат, мені через хвилину бракло повітря до віддиху.

– Так ходім у сад.

– Ні, розказуй! Мене дуже цікавить твоя минувшина. Що ж, він не хотів тебе?

– Не хотів! Чим ближче я до нього присікалася, тим більше він усувався, а коли раз поцілувала його, то він, болван, віддрулив мене і побіг за товаришем… Коби був хоч на одну нічку вернув… Я через кілька ночей не засувала ні дверей, ні вікон і, подумай собі, не прийшов. А тепер батько хоче мене віддати свойому бувшому слузі, який тут є уже беєм і має перед собою чималу кресцитиву. Ну що ж, піти піду, але все-таки, що хам – то не шляхтич. Піду, бо мушу, бо вже мені час… а сей хам нічого собою. Тугий, здоровий, чорнявий.

Розійшлися. Галя пішла у самітну кімнату, але п’яні співи пана Бялоскурського, регіт його невільниць, гра на джієнурі, флейті та брязк тамбурина не давали їй спати. Але над раном зморив сон дівчину, і вона заснула у щасливій свідомості, що нікому і ніколи не удасться життєвою грязюкою опоганити вимріяний образ її дорогого хлопця.

Ліниво, одноманітно, безпросвітно стали минати дні за днями. День у день, ніч у ніч – усе те саме, усе однаке. Здавалося, що час не посувається вперед, що не стало у Бога помислів, щоби уводити зміни у поодинокі дні життя. Нудьга, мука налягли на Галю, але, з другої сторони, загострили її умілість помічати всякі появи, на які в інших обставинах вона не звернула б уваги.

І так перш усього замітила, що Агнешка всіми силами не хоче допустити до того, щоби ага часто її оглядав. Сей повинувався дочці, бо, впрочім, вона, і властиво, була панею у хаті. Вона давала припоручення і прикази, вона карала виновних, і всі слухали її приказів та і терпіли її примхи без спротиву. Зате зачула раз Галя розмову дочки з батьком, в якій Агнешка жадала від батька, і щоби раз уже позбувся Галі зі свойого гарему.

– Вона марніє узаперті! – говорила. – Тепер вона гарна, сам цвіт, а за місяць-два висохне, пожовкне, грудь зів’яне, ягоди опадуть, при очах покажуться курячі «лапки», і хто тоді її возьме?! Баша відішле її тобі, а євнухові прикаже дати бастонаду.

– Не можна, Агнешко, ще баша нічого не обіцює, ще не час, – відповів ага, – ясіндзька хай потерпить ще якийсь час. Чи бранка, може, тобі допікає?

– Та ні! Але я не люблю її. Вона може знадити Івашка, бо бачиш…

– Ага! – засміявся батько. – То вона небезпечна? – зацікавився.

– Вона гарна! – зітхнула з жахом Агнешка. – Ви оба бачили її лише раз чи два у тих самих шматах, в яких приїхала. Я не дала їй нової одежі, але боюся, що вона колись сама возьме собі те, чого забажає…

Галя чула доволі. Обурена, хотіла було відразу розправитися з зависливою ляшкою і вияснити їй, що вона воліла би сто раз умерти, чим запродати себе хоч би й не знати кому. Як низьким, підлим видався їй круг понять Агнешки. Як далекими від її почувань були стремління і зависті, надії і обава гарної ляшки. Вона бачила виразно, що між ними не то про приязнь, але і про якесь порозуміння не може бути бесіди.

Слідуючої днини прийшов враз з Урханом другий євнух, грубий, мов бочка, з трьома підборідками, що звисали йому на груди. Товсті, лискучі, обвислі ягоди та розтовстілі всі м’ясисті часті тіла чинили їй усю появу того євнуха противною. Євнух підійшов до неї і став прицмокувати малим червоним отвором, який находився на місці уст. Опісля простягав короткі, товсті руки, щоби її обмацати, неначе товсту безрогу, яка призначена на заріз. Але вона вдарила його по руці смоктальцем від наргіле.

– Ау! – запищав євнух. – Язік, що за лютай, прелютай кіз! Але гюзель, пек гюзель. Ти мудро вибрав, Урхан. Твій ага вибрав хорошо, дуже хорошо. Аферім!

– Коли ж вам її прислати? – питав Урхан.

– Не знаю, коли саме великий баша захоче понюхати ту прегарну цвітку могучого Ляхистану (коби Аллах спалив невірних і усі волості їх), поки що ти намовляй її, щоби перейшла на іслам. Вправді пророк, якого слава і блаженство нехай вічно зростають, каже, що жінки можуть собі вірувати в що хотять, але наш ефенді – генуезець з роду, а такі мусульмани не люблять невірних, які ще не відчинили очей на світло, що пливе з Мекки, ще більше, чим ми, вірні з діда-прадіда.

Опісля приказував дівчині пройтися по кімнаті, і вона послухала його. Євнух заодно прицмокував, дивлячись на неї, а вкінці казав їй роздягтися…

Зразу не зрозуміла, чого від неї хотять, одначе, коли Урхан з’ясував їй, про що ходить, кров ударила їй до голови, і уперше від свойого приїзду вибухнула уся її молодеча сила з цілим розгоном у непотамованім гніві.

– Проч мені відси, злодії, поганці! Щоб вас так у пеклі зі шкіри роздягали! О, ще не вродився той, хто здійме з мене ту послідню плівку сорому!

І, вхопивши малий стільчик, бажала кинути ним у грубезного євнуха. Сей метнувся тікати, але спіткнувся і впав зі звуком чвертки вола, киненої на землю. Аж хляпнуло на долівці від сього упадку, а чотири короткі, грубенькі кінцівки замаяли у повітрі. Здавалося, що се груба черепаха, яку збиточний хлопець покладе на хребет.

Худий, високий, мов тичка, Урхан вибіг за двері і з-за котари слідив з переляком за рухами дівчини. Але Галя не вдарила лежачого череваня, який пищав, наче кіт у шатрі, і рачки ліз до дверей, соплячи, наче ковальський міх. Її око угледіло щось, що випало з-за пояса євнуха, коли падав на землю. Був се недовгий, але острий, мов бритва, турецький ніж. Махом схилилася і підняла його. Заблеяв не своїм голосом черевань і викотився за занавісу.

А Галя, вичерпана вибухом гніву, сховала ніж на серці і, кинувшися на подушки, заридала гірко, тяженько. Аж тепер наближалася до неї ся стоголова татарсько-турецька гідра, аж тепер простягав по неї руки другий опир руського народу, і знову приходило їй боронитися за свою честь. Та тут не було вигляду, ні надії на поміч – хіба у Бозі, – і дівчина тихими сльозами прощалася з життям.

А між тим грубий євнух піднісся і сказав до Урхана, який ще довго не міг очуняти з переляку:

– Аферім! Та кіз варта багато, дуже багато мішків грошей. У неї не знати, що більше, – краса чи сила. Вона ж не буде простою одаліскою. Хто знає, чи вона не стане ще першою жінкою баші. Він таких жінок ще не видав, а і я також; а я ж бував уже і в осідку щасливості падишаха (щоби Аллах умножив його побіди) і бачив не одну ханум. Ти, Урхане, станеш славним, тому бережи її, як ока в голові, бо така жінка – се неначе мішок з блохами, якого годі устерегти. Чого одному боронить ножем, кігтями та зубами, се віддасть другому ні за що, прив’яжеться до нього, лише ним буде жити і стане не лише його жінкою, але його душею. Бо лише така жінка має волю і душу. Старайся отож, щоби тим «кимсь» був Чікалі-баша, а ніхто другий. Усім прочим – вара від неї! Розумієш мене?

– Єввет!

– Гляди ж!

Грубий євнух упорядкував свою одежу, погрозивши пальцем Урханові, вийшов. Він знав, що Галя має його ніж. Чому він не відібрав їй небезпечного оружжя? Чи бажав забезпечити її тим від напастей у домі аги? Чи, може, думав сам при її помочі добитися ласки якого ще вищого достойника, якщо вона уб’є Чікалі-башу? Хто знає!

Важко засумувалася Галя після сих відвідин грубого євнуха. Вона знала, що по тих оглядинах, певно, прийде купець, і вона рішила не вийти поза поріг своєї кімнати під ніяким предлогом.

В кілька днів опісля Агнешка принесла їй чудовий одяг з турецьких шовків і адамашків, барвистий, прибраний золотом, сріблом, жемчугами та самоцвітами, сережки, діадему, кілька перстенів, дві золоті бляхи, углублені, наче чаша, які відповідали зовсім видові жіночої груди.

Галя бачила вже примінення сих прикрас при строях Агнешки. Вони мали звертати увагу видця саме на сей перший поваб жіночого тіла – круглу, упругу грудь. З відразою відкинула вона усі ті прикраси, той однострій розпусти і гнилі, проклятих колись великим пророком та обожнюваних його вірними. Але відтак вибрала дорогоцінний перстінь і дала кадієві за те, щоби він дав їй знати, що діється в домі.

І ось на другий чи третій день каже їй хлопчина, що ага чомусь-то дуже не свій, що ніччю приходили різні люди і щезали так само потемки, закутуючись у плащі. Якась небезпека загрожувала, видко, домові аги.

Тоді дівчина вибрала з одежі, принесеної Агнешкою, найтемнішу та, попоровши, перешила її на звичну юбку, які носили на Україні шляхтянки. Не знати чому, здавалося їй, що вскорі придасться їй ся одежина. І вона не помилилася.

Одного дня почула вона гамір, крики та ломіт у селямлику, а по хвилі заговорили у сусідній кімнаті два голоси – мужеський та жіночий. Без труду пізнала Галя, що се Агнешка говорить з якимсь мужем. Був се Івашко, якого Галя і не знала.

– Царице моя! – благав Івашко. – Бачиш, уся моя душа горить, а все тіло в’яне з туги за тобою. Позволь, щоби я покликав кадія. Нехай заспокоїть се одно-одиноке бажання мойого життя, а відтак, про мене, убий мене! Я високо міряю і далеко зайду, але на один твій движок остану твоїм покірним рабом і нічим більше. Покину усі замисли, а обнявши твої божеські коліна, скоротаю весь вік при них…

– Ха-ха-ха! – засміялася Агнешка. – То ти уже забув рішення, яке повзяв тому хвилину?

– Ні, не забув, але я не можу… не можу ждати. Я усе, усе зроблю, що хочеш, але не кажи мені ждати… не кажи ждати! Клянуся тобі Богом і пеклом!

– Ха-ха-ха!

– На кості мої і батьків моїх!

– Ха-ха-ха!

– Де вона, ся дівчина, якої ти бажаєш позбутися? Я зараз возьму її і продам на базарі…

– Не можна, вона батькові потрібна для Чікалі-баші!

– Ах, Чікалі-баша не поможе уже Бялоскурському. Якщо не спасу його я, то і сам Ібліс не врятує його. Де вона?

– Де вона?! – залунав нагло голос, на звук якого Галя скочила до дверей. Пізнала сей пам’ятний для неї а так дорогий голос Юрка.

– Юрку! Юрку! – кричала, біжучи.

Одначе, заки вбігла у кімнату, знялася метушня, гамір та крик не до описання. Товпа парубків тягла до дверей людину, яка з усіх сил пручалася та бажала вирватися. Лискавкою кинулася Галя за ними, але залізна рука Івашка віддрулила її. Тоді наглим рухом сягнула за ножем і, добувши його, ішла до дверей, готова отворити собі дорогу силоміць.

Злісно сміючись, глядів на неї Івашко. Агнешки не було, бо вона, дізнавшися про смерть батька, вибігла передягнутись. Одначе, в міру, як Івашко приглядався до Галі, змінювалося його лице, скорчене судорогами гніву і пристрасті. Воно вигладжувалося звільна, і подив огортав його. Велична краса дівчини мусіла поділати на нього, хотяй з іншого боку, як поваби Агнешки. І Галя відчула се вражіння, яке зробила її поява на Івашка, бо нагло сховала ніж за пазуху і кинулася йому до ніг.

– Чоловіче! – благала. – Якщо у тебе є крихітка милосердя, дрібка серця та любові Бога, визволь того молодця від його катів. Я дам тобі за нього усе, що хочеш… навіть себе! А не хочеш, то пусти мене саму туди, а я визволю його або й сама згину разом. Се мій суджений!

– Ах так? – зацікавився Івашко, і якась нехіть, так сказати б, зависть прошибла його. – То пан Угерницький – се твій суджений?

– Так, перед Богом і людьми!

– Ну, то ти забудь його, красавице, бо він уже повінчаний!

– Що, як? – крикнула Галя, наче громом уражена. – З ким?

– З каторгою на моїй галері! Він убив мосліма і заслужив на смерть. Але я дарую йому життя.

Галя бачила у відповіді Івашка, що вона не упросить його, і лють обхопила її, мов полум’я. Зірвалася й видобула ніж з-за пазухи. Його вістря стреміло у гарній, набиваній золотом піхві. Вона відкинула піхву і, заки Івашко докінчив слова, підняла над ним свій ніж.

– Коли так, то проч мені з дороги, бо вб’ю! – крикнула, не тямлячи себе.

Івашко відскочив взад і усміхнувся.

– Га, коли хочеш побачити свого любка, то добре. Гасан!

З-за близької завіси вийшов високий, кремезний парубок у короткім одязі, з голими руками й ногами, що виглядав, наче пегліван, яких держать для забави турецькі султани й вельможі. Могучими звоями оплітали тут м’язи грубі кості парубка. З широким усміхом на лиці підходив він до дівчини, яка з перестраху відступала під стіну.

– Бери її, занеси на галеру і пильнуй, як ока в голові! – приказав.

Тоді пегліван кинувся, наче барс, на свою жертву і оплів її раменами. Ніж заблистів, скрикнув силач, але обійми не звільніли. Лише ніж упав на землю, вирваний з рук дівчини. Гукнувши радісно, ніс силач безсильну до дверей, як малу дитину. Свою широку, мов лопата, руку поклав їй на уста, щоби не кричала. Надармо намагалася дівчина підняти ніж зі землі. Залізні рамена силача давили її, наче полоз сайгака у степу.

– Ну, швидко! Люди йдуть, не чуєш? – напирав Івашко.

Справді, з селямлику стали наново доноситися оклики, а гамір більшав і наближався з кождою хвилею.

Та силач чомусь не спішився. Він здержався, рука, яка лежала на устах дівчини, опала, а у веселих, сміючихся очах великана нагло появився вираз смертельного переляку. Він поступив ще крок, ще два, а його відносно мале, на грубезній шиї посаджене лице поблідло в одній хвилині, мов віск. З його рук скотилася дівчина, яка вправді не знала, яка-то сила розв’язала руки її ворога. Вона вмить скочила на ноги і, піднявши ніж, оглянулася за Івашком. Але ось побачила, що Івашко, також поблідлий, глядів на силача з кута широко відчиненими очима.

– Кинь ніж, кинь! – крикнув. – Він отруєний, погубиш себе, коли лише царапнеш шкіру вістрям.

І, витягаючи руки проти себе, відступав до дверей настріч голосам надходячих людей.

Одначе Галя не йшла за ним. Її зір приковувала страшна дія, яка розгравалася перед нею, сцена боротьби між великаном і отруєю. Силач ще стояв, але раз у раз хитав собою то в сей, то в той бік, завертав довкола очима, а могучі м’язи рук то корчилися, то розтягалися, неначе при гімнастичних управах.

З горла нещасного став добуватися стогін, який по хвилі перейшов у крики страху, звірячої тривоги перед смертю, яка ось знічев’я непреодолимою силою підривала могучий корінь його тілесного буття. Нагло дрогнуло усе велетенське тіло, лице почорніло і наче обернулося вмить, очі станули стовпом, з уст поточилася піна… Ноги заплуталися о себе, і з ломотом, властивим мертвим тілам, грянув великан на землю. Ще один нелюдський рев умираючого потряс душею видців, кілька судорожних рухів – і великан сконав.

Коли кільканадцять осіб вбігло у кімнату в оживленім розговорі, очам їх представився потрясаючий вид. Посередині валявся труп силача зі скорченим, почорнілим лицем і вишкіреними білими зубами, з’їженим волоссям та витріщеними очима. В куті лежала зомліла дівчина, а під стіною стояв недвижно блідий, мов смерть, Івашко.

– Взиваю тебе, кадіє, видати у мої руки усе майно, яке остало після смерті Акмеші-аги, мойого батька! – кричала Агнешка. – У нього нема ніяких спадкоємців, крім мене. Уведи мене урядово у посідання того.

– І я домагаюся того, я – Абазе-бей, райс султанської галери. Якщо треба порук за правду слів тої дівчини, то ось вона!

Агнешка, яка вспіла, вибігаючи, накинути на себе широку чадру, станула при Івашкові. Між тим кадій зі сивою бородою, у довгім кафтані та широкім тюрбані простяг руку. Всі замовкли.

– Не по се прийшов я у сей дім, щоби порядкувати наслідство, – сказав повагом, гладячи бороду, – бо Аллах в премудрості своїй постарався уже і вибрав наслідника для Акмеші-аги. А є ним його величність могучий хан усіх орд, син і брат небесних тіл, якого слава підіймається аж до неба і гомонить аж до окраїн землі. Великий пророк каже: ось який приклад даси їм. Життя за життя, око за око, ніс за ніс, ухо за ухо, зуб за зуб і заплата за рани… Хто не судить після того, що зіслав Аллах, той є неправедний! Власник тої хати був приятелем великого злочинця – візира Насуха-паші, якого падишах (коби Аллах одарив його найвищим щастям у сім і на тім світі) засудив на смерть за крадіж і убійство, за убійство його вбили, а з ним рядом мають згинути всі його друзі. За крадіж його майно вернуло до скарбу великого падишаха, а майно його друзів також має перейти в посідання падишахом поставлених намісників і володарів. Отсим переходить усе, що остало по злочинцеві, у власність Кримського царства.

Агнешка була б, певно, упала, коли б не піддержав її Івашко. Ось з-під її ніг усувалася остання дошка рятунку – майно. Тепер була вона лишень жебрачкою у власті Івашка. І він покористувався щасливим складом обставин. Він посадив її на якусь подушку і підійшов до Галі, щоби взяти її під опіку, доки кадій не опечатає дому і не спише рабів.

Нагло з гуртка вийшов якийсь по-турецьки одітий молодець і станув між Галею та Івашком. Наче мерця побачивши, відскочив бувший гайдук назад. Пізнав Івана.

– Чи сам сатана розбиває нині мої наміри? – проворчав.

– Стій, Івашку! – сказав шепотом Іван. – Де Юрко?

– Запитай її! – відповів, вказуючи на зомлілу дівчину, а сам, кивнувши на Агнешку, подався до дверей.

Іван мимоволі глянув на лежачу дівчину…

– Галя, Галя! – крикнув, мов божевільний, і кинувся приводити її до пам’яті.

– Що се? – питав кадій, обурений поведенням молодця.

– Се моя сестра, пірвана агою з моєї хати! – відповів Іван.

– Обвинюю агу за чікарму, – вмішався поважний муж з чорною бородою, який виступив з-посеред присутніх і вийшов на середину кімнати, указуючи рукою на дівчину. – Ся кіз – се моя дочка, а сей молодець – се її муж. По закону беру собі її назад, але щоби скарб хана не потерпів втрати, складаю на руки кадія тисячу цехінів як ціну бранки і башвербі за християнку у краях ісламу.

Поважний кадій усміхнувся і взявся уважно до перечислювання грошей.

– Язіджі! – звернувся до малого, худого чоловіка. – спиши, що бачиш, і додай, що хірдізляр вбили агу ще перед нашим приходом, а дочку купця Кіркора віддали ми власникові по закону. Усе проче опечатуємо до дальшого приказу. Аллах є справедливий і премудрий.

Справді, Аллах оказався дуже мудрим, бо Кіркор та Іван взяли Галю. Івашко щез, а з ним разом і Агнешка і доволі велика скриня, яка стояла під ліжком аги; кадій хватив подушне лише за підданих падишаха, але не за підданих польського короля, а ханові оставив дім, гарем і товари.

Зате по Юркові і слід застиг. Галя знала, що його Івашко ув’язнив, одначе, як достукатися до Івашка, не знав ніхто.

Кісмет!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 276 – 291.