8. Шакали

Юліан Опільський

Прегарний ранок устав після спокійної, тихої ночі. Весь світ вийшов неначе з холодної, свіжої купелі і вкрився рожевою, перлистою росою. З блискучих зелених листків падали її крапельки на розбуджених мандрівників та проймали їх тіла свіжістю. Якась відвага та бадьорість оживляла їх уми після вчорашньої втоми. Вони гляділи на світ майже весело. Здавалося, що вони, забувши горе, заспівають радісну пісню втіхи та щастя, немов ті зяблики та синички у гіллі, які забули про вчорашню шуліку.

Одначе тільки зразу, у першій хвилі, витала радість на молодечих лицях. Якраз сей святочний стрій усеї природи дав відчути Юркові й Іванові усе темне горе їх життя. Вони споважніли вмить, швидкі, жваві рухи сповільніли, вкінці Юрко, який упорався перший з конем, опер голову на руку та, приклонившися до кульбаки, завмер у мовчанці, дивлячись у глибину лісу.

Ось так і молодий послушник, який вирвався з монастирського запертя і біжить у гай над воду, нагло спиниться, коли побачить у плинному зеркалі бліде лице і чорну рясу. «Стій! – скаже тоді до своєї душі. – Усе те не для тебе. Молися, читай писаніє, спасайся! А цвіти, зелень, гайок над річкою, а, може, навіть, десь у кущах і дівчина-ягідка… усе те суєта, мирська похіть, сатана!»

І меркнуть очі у послушника, і він вертає у келію зламаний, зневірений, нещасний. Ось і Юрко звернув вмить до свойого болю і потонув у ньому, неначе в темряві. Кінь, осідланий і заховстаний, оглянувся на свойого пана, а, бачучи, що сей не рухається, став спокійно скубати траву. При сьому потрясав раз у раз головою, видко, бажав позбутися залізного вудила.

Іван осідлав коня також, а опісля став викручувати набій з рушниці, бо забув її на ніч обвинути клоччям, то набій міг замокнути. Він також похнюпився і не говорив ні слова. Олекса глядів з-під ока на молодців, вкінці не видержав і гримнув на них:

– Чого похнюпилися, мов беззубий на празнику? Лихом об землю! Ми ж не на те їдемо між татарву, щоби дутися, мов сичі, але на діло! Нуте в дорогу весело і жваво!

Хлопці стрепенулися.

– Твоя правда, Олексо! Журою і мухи не вб’єш, – скочив Іван. – Їдьмо, Юрку!

Юрко скочив на коня за приміром товариша, і мандрівники рушили з місця. Їхали краєм ліса орішником та молодняком і минали одну за другою хвилі поземелля, з яких складається усе Поділля. Аж гульк! За однією з таких хвиль розвернувся перед їх очима величавий вид на околицю. У широкій багнистій долині протікала річка Плоска. Правий її берег поріс був молодняком, який належав ще до Медведівської діброви. Густа ліщина, калина, терен, вовчинець стояли тут щетинкою, а у самій долині поблискували зеркала численних ставків та баюр, оправлені в ясно-зелену раму шувару.

У віддалі біліли хати города Проскурова, а оддалік від нього, таки на правому березі річки, при дорозі, яка вела у Коржовець, кидалися у вічі чорно-сірі дими. Вони підіймалися над землею, наче над пожарищем або табором війська. Сонце обдавало усе те своїм ярким промінням, всі краски виступали виразно на голубому тлі неба, і тільки одна ся чорна пляма разила око мистця, наче діра у картині.

На перший погляд пізнав досвідний осаул, що се був кіш татарського загону, який, запустившися аж під Теребовлею та Тернопіль, вертав туди осібняком. Замітив також, що »се тільки обоз із бранцями та добичею, а властиво татарва пішла передом або мишкує ще у околиці. Видко, на чолі загону стояв хтось, хто добре знав, що на пограниччі нема ніякої оружної сили, та умів оминати місцевості, населені покозаченою людністю.

Осаул здержав коня і глядів через хвилину на дими табору. Юрко з Іваном намагалися пробити зором віддаль, щоби доглянути, чи нема там серед сих возів та коней тої, задля якої вони оба не вагалися лізти змієві у пащу… Одначе з-над огнищ здіймалися дими все новими клубами та стелилися по долині або чіплялися галуззя діброви, так що годі було що-небудь ясніше розпізнати недосвідному.

– От і найшли! – сказав Олекса. – Се саме ті татари, за якими шукаємо.

– А чи ти певний сього? – питав Юрко з блискучими очима та дрожанням у голосі.

– Зовсім певно! – відповів Олекса. – Тут у околиці нема іншого загону. Один загін легко може заховатися у лісі, два або більше чамбулів – ні. Ви знаєте, прецінь, татари, йдучи на виправу, діляться на малі відділи і розходяться на означені місця. Аж опісля, вертаючи, горнуть зі собою усе, що запопадуть, і аж тоді видко їх разом у більшому числі. Кількасот, а навіть тисяча татар перейде незамітно ніччю, особливо, коли йдуть лісами та відповідно розділяються. Зате п’ять чи шість тисяч їздців – не те! Ми знали б були про них уже за тиждень перед нападом. Купець Кіркор недаром посилав вас на Бар і Брацлав. Він знав або догадувався, що теребовельський чамбул туди вертатиме та що й він сам тим самим шляхом поїде у Крим. Се ж Чорний шлях…

Юркові й Іванові просто вірити не хотілося, що вони настигли саме тих татар, у яких в обозі мусіла бути Галя. Поволі минає час у горю та скорбі, і їм здавалося, що від пірвання дівчини минули віки… Не брали вони в рахубу сього, що запорожець провадив їх найкоротшою дорогою під час, коли < татари пустошили та розграблювали ще по дорозі різні села та хутори, йшли з обозами, ясиром, гнали товар. Поява коша під боком на шляху була для молодців несподіванкою.

– Кажеш, ми знали би про кождий другий чамбул? – питав Іван. – Як-то? Прецінь ніхто у селі тут татарським процедером не бавиться. Відки міг Кіркор знати, куди піде або куди пішов загін?

– А чи ти, пане Іване, – усміхнувся запорожець, – гадаєш, що гетьман Конашевич не має у всіх городах цілого Руського воєводства очей та ух та що ті очі та уха не знають про се, хто я, де я та що зі мною? А що ж було би, якби Жолкевський велів мене вбити на кіл? Гадаєш, що вони не знають, хто се Кіркор, ти або вашмость пан Угерницький та чого вони їдуть у Крим? Від того вони й є, щоби знали про все, та, що треба, донести гетьманові. Бо гетьман дбає не тільки про свій загумінок, а про всі землі православного руського народу.

– Як так, – не втерпів Юрко, – то їдьмо!

І, вколовши коня острогою, скочив вперед.

– Куди? За чим? – спитав козак, хапаючи за поводи Юркового коня.

– У кіш, у мене гроші, попробую викупити Галю. Пускай!

– Стривай, козаче! Зажди і послухай! – гукнув Олекса. – Чи ти сказився, чи що? Солі, мовляв, їдеш купити у прасола… Отямся, схаменися! Се ж татари, не купці!

– То, може, пішлім кого! – налягав Юрко, силкуючись висвободити свого коня з залізних рук Олекси.

– Стривай, кажу, не дурій і не казися! Поїдемо, поглянемо, побачимо. Кіш не втіче. Се вози з бранцями, які їдуть поволі, бо нікому за ними гонити. Вечором поглянемо, де стануть, зловимо язика, а тоді можна буде й уложити все як слід. Ти, друже, десятьфунтову свічку з червінцями постав святому Миколі за се, що поміг тобі найти слід – познаку. Дякуй Богу, що нещастям проскурівських сіл поміг тобі, бо, поїдь вони просто на Кам’янець, пропало твоє, брате! А так хоч знаєш, за ким і куди їдеш.

Насилу успокоївся молодець. Правдоподібна близькість Галі та її гнобителів відбирала йому панування над собою. Усе єство молодця проймав огонь запалу, у серці ізривалося ніби хлипання скорбі, ніби оклики радості, радості-розкоші, яка запирає у груди віддих і, здається, ось-ось розірве її надміром почування. З трудом опанував себе вкінці, вмовивши в себе, що поспіхом тілько попсує справу. Всі три звернули тепер праворуч, щоби зблизька поглянули на кіш. Швидко в’їхали в молодняк і просувалися здовж з річкою та багном, щоби якнайбільш наблизитися до табору.

І нагло з кущів ліщини вийшло трьох мужиків і стануло на стежині, якою проїздили молодці. Одні і другі пристанули і змірили себе очима.

– Чолем вашмосте панам! – сказав один із них, низький, присадкуватий шляхтич, видко, ренкодайний якогось більшого пана, з червоним лицем та великими, як віхоть соломи, вусищами. Засунувши магерку на зад голови, загородив їдучим дорогу чеканом, який держав у руці.

– Чолем, чолем! – відповіли молодці. Вони по вигляді та поведінці незнакомого догадалися без труду, що се панський висланець, який збирає людей, утікачів, недобитків з погрому тощо. Не знали тільки, навіщо йому їх.

– А чого, вашмость, нападаєш на людей у дорозі? – спитав жартом Іван, який бажав відразу добути довір’я шляхтича та потягнути його за язик.

Червонолиций єгомость усміхнувся приязно.

– Ну, коли вашмостям кротохвілі в голові, то так, думаю, що і на мої пропосіта глянете ласкавим оком. От злізьте з коней, козак вашмостів їх подержить, а ми поделіберуємо дещо про матерію, яку вам зараз якнайдокументальніше виексплікую.

Юрко й Іван переглянулися з Олексою. Сей кивнув головою на знак, що годиться на роль, яку згори визначував йому шляхтич, іменуючи козаком, себто слугою обох молодців. На даний знак під’їхав і, похилившися, ухопив за поводи коні своїх товаришів. Оба «пани» позлазили з кульбак і привіталися до шляхтича, питаючи, хто зач та чого хоче. Шляхтич підкрутив з «фантазією» вуса й обізвався:

– Я-м єст Юзеф Остоя Кровінський, ренкодайний його милості пана Станіслава Тишкевича, старости барського. Що у сьому неспокійному, воєнному часі сповнювання агенд свого високого уряду є екстраординарійно утруднене, що вашмостьове під час своєї перегринації самі лацно могли вирозуміти, а praecepique се, що тенути ніякий чортяка не лише залеглої, але і на сей рік припадаючої платити non vult. Тому вельможний пан староста порішив дорогою реквізиції будь то у грошах, будь то in natura підняти належні суми з сих сіл і дворів, які заціліли по страшливій ворогів інкурзії. Позаяк, одначе, у згаданих дворах чимало гайдуків та інших continetur пахолків, тому і вельможному пану старості придалося б декількох резолютних кавалерів, з якими він і фруктом своєї виправи по честі і совісті поділитися обіцює.

Юрко й Іван не були б, певно, порозуміли, про що йде річ, або не повірили б у можливість подібного підприємства, якби не бачили були інеквітації у пана Залушковського та не знали подвигів пана Бялоскурського чи Зглобіцького. Також Олекса розказував їм, як то кресова польська шляхта любить користуватися татарськими нападами і, підшиваючися під татарську шкіру, наповняти коштом сусідів надшарпану розпустою фортуну.

Тому-то зовсім не здивувалися, почувши зазив Кровінського взяти участь у подібних вчинках. Зате Юркові прийшло на думку, що від пана Кровінського краще можна розвідатися про різні обставини, чим від переляканого татарського язика. Йому ходило тільки про те, щоби дізнатися, що діється в околиці, де діваються татарські чамбули, а головно, що се за кіш відстав так далеко від своїх. Він усміхнувся приязно до пана Кровінського і сказав:

– Будьте певні, вацьпан, що я і мій коммілітон уміємо як слід естимувати ціле lucrum вашої пропозиції і радо до всіх єгомості пана Тишкевичевих дезідератів акомодуємося. Знаєте, одначе, що всякий, хоч би і як резолютний, кавалер розглядається на боки та на задні колеса, і так гадаю, що пан воєвода та їхмость панове гетьмани не дуже-то радо глядітимуть на такі експропріації, item timeo, чи татарський загін, який саме стоїть кошем перед нами, не обжене та не нападе на нас і не забере собі овочів нашої праці або ще й нас самих в додатку.

– Ха-ха-ха! – засміявся пан Кровінський. – Вацьпан, видко, з місяця до нас приїхав, коли не знаєш, що тут у нас, де нема козаків, ані інших непослушних гультіпак, у цілій повні процвітає золота свобода. У нас найкраща запорука фортуни та закони посполитого права ось де! – Тут пан Кровінський ударив по рукоятці шаблі і погладив рукою густі вуса.

– Так-то? – кликнув Юрко, удаючи здивування, а заразом вдоволення. – То тут у вашмостів просто рай для всіх резолютів, які на жаль, всюди так дуже урядом бувають опримовані. Хіба би ще татари…

Шляхтич підняв руку, наче бажав перервати Юркові бесіду.

– Не втручайтесь, вашмость, – сказав, – чи знаєте, може, хто проводить сей загін?.. Акмеші-ага, поляк з роду і з серця, повний не лише лицарського анімушу, але і добре свідомий справ українних. Се pro primo, а pro secundo, тут нема ніякого татарського комонника, а лиш кіш, обоз і бранці. Само військо пішло вже вчора вечором на Кам’янець чи Бар.

– Якщо так, – крикнув живо Іван, – то, зібравши годну компанію, можна б легко напасти на кіш та освободити бранців. Се ж була би вельми корисна імпреза. Багато всяких достатків награбили татари на Поділлі, була б нажива. Ну і заслуга се чимала – тільки нещасних liberare бранців із бусурманської неволі!

Три молодці глянули бистро на пана Кровінського, щоби збагнути, яке вражіння зробить на нього предложення Івана. Пан Остоя Кровінський задумався і, наче поражений влучною гадкою, витріщив очі та розняв рот. Одначе по добрій хвилі надуми замкнув його знову, аж клацнув зубами і махнув рукою, наче відганяв влізливу муху.

– Бач, – сказав, – се згола не шляхетська імпреза – наражати життя і здоровля і освободжувати кого? Хамів? А добича? І чорту на чоботи не пригожа. Трохи худоби та вошивих кожухів, а чи є там ще які гроші, то ще питання. Впрочім, яке діло нам, коронним чинам, до сього таналайства? Нехай подихає під татарським канчуком, коли тут своїх природжених панів і оборонців слухати збороняється. Крім сього, зважте, вашмостьове, що наше підприняття довершуємо за згодою і дискрецією могучого і достойного аги, а ласка його та опіка кримського царя більше значать, чим вдяка якихось там чорнописких хлопів.

– Рація, рація! – сказав Юрко, але мимо волі та панування над собою приязний усміх щез з його лиця. Олекса почервонів, а Іван задивився чомусь-то в ліс.

– Але, але… – спитав Кровінський, – скажіть ще, вашмость панове, з ким маю гонор трактувати, і якщо моя пропозиція вацьпанам по нутру, то приїдьте до трьох днів у Бар і привезіть зі собою товариство, Може бути, що удасться вам декого скаптувати для нашої імпрези.

Юрко усміхнувся злобно, але відповів поволі.

– Я-м єст Войцех Круковєцкі, а се мій товариш Януш Гарбовський. Оба маємо інтенцію послухати єгомості пана бажання, мусімо, одначе, ще дещо порадитися зі знайомими. Гадаю, проте, що до трьох днів привітаємо вашмость у Барі.

Юрко й Іван посідали на коні, які справно подав їм Олекса, а Кровінський звернув доріжкою, яка вела в ліс, видко, у хату побережника.

– А то сволоч! – не втерпів Юрко, коли ліщина закрила їх від шляхтича.

Іван закляв, а Олекса сплюнув з досади.

– Найгірше те, що всі вони знаються між собою, як лисі коні! – сказав. – Кождий пересічний шляхтич чи підпанок підшитий злодієм і завсіди найде у своїх піддержку, а ніколи відмови або кари. Гей! Показав би я сьому Остої, що се таке «резолютний кавалер»! Все-таки, – додав по хвилині, – спасибі й за се, що завдяки йому знаємо, хто перед нами.

Олекса засміявся весело, а навіть став собі під носом мугикати пісеньку. Видко, якась думка засвітила у його голову, і він радів нею. Всі три попрямували в сторону, в якій понад корони дерев підіймалися чорні клуби диму з татарських огнищ. Ліс, у якому знаходилися, складався здебільшого з молодняку та дещо дальше, в міру того, як їздці наближалися до річки Плоскої, переходив постепенно у високий чорний праліс. Стрункі ясени, гнучкі граби та кучеряві дуби ослонювали склепінням землю, а де листя пропускало хоч трохи сонячного світла, там буйно виростали кущі ліщини. Ветлина, лозина, вільхи та трепети виповнювали собою всі заглибини, у яких збиралася вода або де було джерело.

В одній такій заглибині Олекса зіскочив з коня, а товариші пішли за його приміром. За своєю природою став він їх проводатором, і вони слухали його без спротиву. Коні прив’язали на арканах в тіні двох величних осокорів та поприв’язували їм мішки з вівсом, а самі пішли далі пішком. Добру хвилю продиралися крізь гущавник, доки не станули на окраїні лісу. Він кінчився лозиною, бо підложе було підмокле. Дальше ріс уже тільки очерет аж до самої води. Легкий вітерець колихав ним, а смуги тіні пробігали по рівнині, наче гребені хвиль по морі. Сама річка та очерети лежали дещо нижче, чим ліс, і з-поміж кущів лозини могли молодці гаразд розглянути всю околицю.

Наліво у віддалі синіли стави та біліли хати города Проскурова, направо на вузькій смузі землі над рікою чорнів кіш. Туди і звернулися з напругою очі та уми видців. У коші кипіло та кишіло, наче у муравлищі. Татари вибиралися в дорогу. Перш усього розвіялися та щезли дими, які аж досі затемнювали вид чорною хмарою. Темна пляма у краєвиді змінилася у пестре скопище товару та людей. Зовсім добре можна було пізнати поодиноких людей, які бігали туди і сюди, зганяли товар, вантажили вози, а хвилями почувалися дикі оклики та вигойкування татарських чабанів.

По якомусь часі шляхом, який із Проскурова ішов до Бару на Коржовець, висунувся Довжезний змій – череда рогатого товару й овець. Поперед ступав рогатий товар, а за ним щойно збитою, чорно-сірою масою – вівці. Чабани з довжезними тиками, до яких прив’язано кінську щелепу, гнали череду наперед, помагаючи собі у сьому протяжними криками, сажневими батогами та арканами.

Коли вийшли череди, опустів кіш значно, і аж тепер замітили молодці, що поміж шатрами було одно нарядніше, з золотистою кулею наверху. Довкола нього вешталося кілька жіночих постатей. Здригнулося при їх виді серце молодців, і здавалося, що вони оба змінилися тільки у дві пари очей, які бажали угледіти, чи вона там, чи ні. Але з віддалі годі було розпізнати черти лиць або хоч би подробиці одягу.

Кількадесят темних постатей, імовірно, татар, бігали сюди й туди, розмахуючи руками. Вони носили на плечах всілякі клунки, жмутки, звої, ладували їх на двоколісні арби. За ними у одній збитій масі брудно-білої краски татарський ясир ждав хвилі виходу. Поза табором бігали коні у табуні, вибрикуючи з розвіяними гривами, а за ними вганяли їздці, які з дикими криками вимахували над головою ремінними арканами та закидали їх справно на шиї відсталих бахматів.

Се заняття прикувало до себе на часок увагу видців, і аж коли увесь табун, наляканий криком та батогами, попрямував у табір, вони знову глянули туди. Та ось шатра не було тоді уже, а з табору виїздила теліга з будою. Її супроводжало кільканадцять татар. За возом рушили бранці, а за ними арби. Аж виїхав останній віз, а на місці коша остали лише почорнілі недогарки огнищ, поломані колиби, які будовано наскорі з галуззя, кінський та товарячий навіз і декілька трупів. Були се бранці, які не мали сили йти далі. Один удар ножа освободив їх від дворічної каторги. Наче стерво, лежали вони на шляху, а над ними у синяві неба кружляли уже чорні точки хижаків: стерваків та вороння.

Олекса зітхнув важко, а його товариші поблідли, мов полотно. Та ні один із них не проговорив ні слова. Як усі сильні, усім єством потрясаючі почування, так і тут, жаль, обурення, непевність і надія не мали слів…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 216 – 224.