2. Лови

Юліан Опільський

Було ясно і свіжо. Від ріки подував вогкий легіт і відривав від легкої мряки, яка лежала над Серетом, малі клаптики та устеляв ними стежку. У глибині лісу, праворуч, ясніло сріблом порохно, та блистіло у світлі місяця вогке листя.

Коні, які вирвалися з поплутаного коріння, гниючої верстви торішнього листя, обламаного галуззя, вибоїв, вирв та яруг, їхали скоро й охоче, форкаючи раз у раз на добру ворожбу та розглядаючи довкола. Раз у раз підіймали уха, надслухуючи на нічні гомони птиць та шуму вітру, або скакали на боки, стривожені якимсь незвичайним, чужим собі предметом. Се все вказувало, що їзда не потомила їх.

Лошнівські хлопи говорили шепотом між собою, згадуючи виправи пана Угерницького на козацьких ватажків, які колись брали участь у королівських війнах. Тепер ось явилася нагода урядити лови на одного з сих мості панів, які й носа не показали були на війну, а зате загорнули всю її користь. Воєнне життя та добробут дома виробили у сих мужиків чимале розуміння політичних та суспільних справ часу. Вони розуміли добре різницю, яка ділила православний світ від польського, та у нічній виправі бачили нагоду заплатити ворогові таки його власним грошем.

Тихо та без слова на устах їхав Остап Цебрівський, але зате дуже обережно пообвивав прядивом замки двох широких турецьких пістолів, які висіли при сідлі. Його зморщене чоло та стягнені брови не віщували нічого доброго. А самі очі, сі завсіди лагідні очі залюбленої дівчини, стали грізні, на їх дні проблискувало щось дике, люте, наче у освоєного ведмедя, якого подразнять псами пахолки. Він терпить і позволяє себе мучити, коли діти їдуть на ньому верхом, тягають за уха та ніс. Але коли наблизиться пахолок… гей, як не ревне тоді, а лагідні, вогкі очі розіскряться, запалають страшним огнем, довгі, острі, клеваки блиснуть з-під викочених губ, – тоді блідий страх огортає влізливого пахолка. Лише діти сміються…

Юрко мовчав також. В його умі помішалися страшні картини, які бачив через весь час своєї мандрівки, з картиною розбитої головки дитини. І маляр його душі кинув на полотно величезну, безвидну стать опиря Польщі та її ладу, а на сім тлі бліде личко Галі і її слова: «Покинь мене!» Із завітного спокою сільського життя, науки та молодої, щасливої любові вирвав його сей опир та вселився в батька, в Бялоскурського, в Залушковського.

Усіх сих вражінь було стільки, та всі вони були так сильні, що ні одно з них не взяло верху в його уяві. Вони оплели його душу звідусіль так, що молодцеві здавалося, немов йому душно, наче бракне йому місця у світі, воздуху до віддиху. І тоді з живловим розмахом зірвався у його молодечій душі великан – сила. Незломна, непопсована, непродайна сила чуття, яка бореться проти кождого зла, кождого ворога, яка навіть опришкові не дає спати уночі, кажучи: «Ти злодій!», почуття права, слушності, невіддільного від сеї душевної сили, яка ломить мури та кайдани, зриває народи до святої боротьби за волю та з карликів творить великанів.

«Діл! Діл!» – кликала душа молодця під страшною вагою гніту, ненависті, жалю, любові.

І незчувся молодець, коли козак спинив похід та заявив, що тут їм прийдеться пождати. Він наче збудився зі сну, а бачучи, що Остап оглядає замки пістолів, зчинив мимохідь те саме і підсипав на панву свіжого пороху.

Всі стояли непорушно, навіть коні надслухували у пітьмі. Здається, що вроджена бистрість звірят зраджувала їм гомони, та коні, недоступні людським змислам, лише раз у раз стригли ухами та втягали у теплі ніздрі холодний нічний воздух. І, певно, за хвилину залунало би хором іржання, коли б не спинювали коней їздці.

Аж ось зашелестіло перед ними галуззя.

– З коней! – приказав півголосом Олекса, який успів за сей час підкрастися й розслідити положення.

– Є, є? – питали Іван і Остап.

– Є всі! Стоять біля змучених коней, нема лише Зглобіцького. Видко, він у хаті. Поміж пахолками є і ксьондз.

– Ксьондз? – крикнув Остап. – Га, злодію!

– Ти не кричи!

Між хлопами, які позлазили з коней, запанувала метушня. Вони голосно нахвалялися розірвати на шматки «свяченого лисого стадника». Бач, латинські духовники, яких вони знали, не визначалися аскезою… Але козак спинив їх.

– Тихо, товариші! – сказав. – Вони близько!

– А скільки там їх? – спитав Юрко.

– Коней є дванадцять. Один ніс ксьондза, один дівчину, отже, Зглобіцький має дев’ять пахолків. Коли їхав з нею на одному коні…

– А, собака! – проворчав Остап.

–…то має їх десять. Треба їх, отже, окружити. Ти, Іване, зажди тут з половиною, я з другою обійду їх, а коли почуєте тричі голос малої сови, тоді всі просто на хату та Порозганяйте коні. Се одна хвиля… Відтак хапайте і в’яжіть усіх, хто попадеться, а хто тікатиме, сьому кулька в лоб, і то зараз. Краще вбити, чим лишити, бо полетить у світ та наведе на нас усякої сволочі, заки справимося зі Зглобіцьким.

Коршун узяв з собою п’ятнадцять хлопців та повів їх у ліс, збочивши з дороги. Юрко, Іван, Остап, панове Цебрівські й інші хлопи остали на дорозі.

– Їдьмо! – сказав Остап, коли Олекса зник у лісі.

– Пожди! – здержав його Іван.

– Але ж він може через сей час…

Оба стали сперечатися, аж під’їхав до них Юрко.

– Не сварися, Остапе. Тут не лише твоя кривда, але й наша, і то кривава кривда!

Важко дишучи зі здавленої злості, стояв Остап. Очі вийшли йому з оправи і набігли кров’ю, а в руках держав добуту вже шаблю. Її ясне вістря заплило вже росою. Аж ось почувся далеко у гущавині проти них голос сови-пугутьки. Усі здригнулися. Іван стиснув ручку шаблі, Остап і Юрко похилилися вперед усім тілом, як сі, що думають бігти навздогін і ждуть знаку.

– Полишіть піхви при конях! – порадив Іван. – Ще хто з вас спотикнеться і впаде.

Усі послухали мовчки, і промені місяця відбилися сріблом на ясній сталі. Сова озвалася вдруге, відтак утретє, і всі рушили з місця.

Ліс кінчився нагло низькими корчами ліщини, грабини та калини, і їздці побачили малу поляну з хатиною на середині. Місяць освітлював її старий, подертий дах та пообдирані стіни. Біля хати видко було огорожу, з якої, одначе, тільки що кільканадцять палів сяк-так держалися. При сих палях стояли коні, а поміж ними крутилося кількох людей.

Звільна підсувалися молодці, криючись за корчами, та уважали, щоби ніяким гамором, ні шелестом не сполошити ворога. За хвилину опинилися при останніх корчах, і від хати ділило їх тільки кільканадцять кроків.

Нагло серед нічної тишини залунав у хаті крик, видко, якоїсь до крайності розбішеної людини, відтак ломіт, вкінці – вистріл. А рівночасно, наче куля з півгака, влетів Остап між занепокоєні гамором коні.

А тоді ожили корчі, і півкругом пустилися до дверей хати лошнівські хлопи. Туп, туп, туп, – дудніли їх ноги по землі, а голосний віддих добувався з могутніх грудей.

– Бий! Лови! – гукнули панове Цебрівські, вже біля коней.

Наглий вибух крику та громадна поява чужих темних постатей наполохали звірят. Хроплячи з переляку, стали одні спинатися та рвати поводи, інші, всадивши голову між передні ноги, били задніми довкола себе. Спорохнілі палі ломилися або, виважені, воліклися за кіньми та били їх по ногах. Очі ошалілих від переляку звірят вийшли наверх, уха лежали на головах, зуби блискали з отворених писків, а проймаюче іржання глушило всі інші гомони. Один із пахолків кинувся втихомирювати коні, але копито вдарило його в груди. Він підняв руки, мов поцілений кулею в голову, отворив широко очі та рот і впав під копита інших коней, які й потратували його до смерті.

Аж ось хтось стрілив ухналями між коні, й вони нестримним бігом помчалися в ліс, де зникли з ломотом і тріскотом.

Тим часом на гурток пахолків наскочили панове Цебрівські, Іван, Юрко та лошнівські хлопи, і з тридцяти грудей посипалися градом прокльони та невиразні оклики скаженого гніву, а вслід за сим забряжчала зброя, і почувся хляст шабель, що вдаряли плазом о м’яке тіло, свист острих ударів та зойки поранених.

Притьмом кинувся Остап до порохнявих дверей, але двері були зачинені й засунуті. Молодцеві замигтіли перед очима іскри, а коли зникли, їх місце зайняла кривава плахта. Тоді Остап розігнався й усім тілом гепнув об одвірок. Не вдержали напору двері і з голосним ломотом, серед хмари пилу, порохна та обламків упали на долівку, а Остап влетів у хату, потикаючися та вдаряючи собою об вистаючі ломаки.

З посинілим лицем та очима, набіглими кров’ю, станув укінці посеред сіней чи світлиці, яка займала одну половину лісничівки. Посередині лежала купа дощок та порохнявого ломаччя, видко, останки поторощеного стола. У куті видніла струнка стать Марусі з піднятою рукою, в якій держала шаблюку. На долівці лежав саме вистрілений пістоль, а з дула добувався ще гризький дим. Проти неї у поставі зачаєного кота стояв похилений муж із червоним волоссям та рижим заростом. Скажена злість викривляла черти його лиця, очі горіли пристрастю, пальці рук були закервавлені, мов кігті хижої птиці.

На комині палахкотів огонь і кидав на цілу картину ярке світло. У другому куті на малому стільці стояв хрест і дві свічки, щойно запалені.

Молодець в сю хвилину відгадав усе. Зглобіцький, бач, розв’язав дівчину, щоби прикликати ксьондза, але вона вхопила пістоль і вистрілила до нього. Тоді кинувся він удруге зв’язати її, але вона вихопила йому з піхви шаблю й ударила його рукояткою в лице. На його чолі виднів чималий кривавий синяк, а по землі валялися шнури.

Все те окинув молодець скорим поглядом, а відтак крикнув лише хриплим голосом і, мов ранений тур, скочив на Зглобіцького, що зблід з переляку і звернувся лицем у сторону ворога. З тріском та ломотом упали оба між порохняві обломки стола, а по хвилі піднявся Остап над лежачим без пам’яті ляхом. Його руки давили шию злодія, а уста з трудом вимовляли слова:

– Га, маю тебе, скоте, хробе плюгавий, антихристе проклятий! Ти берешся панни плюгавити, ріжеш діти, мордуєш скрито своїх другів? Ось я тобі виплачу все, що заробив, злодію, єхидно анахтемська!

І він, певно, був би задушив його, коли б Маруся, прийшовши до себе, не кинула шаблі та не здержала його.

– Не вбивай, Остапе, ти не лупій! Ось краще зв’яжи його!

Зглобіцький не рухався, його лице було чорне, а коли Остап відняв руки від його шиї, став віддих зі свистом протискатися крізь гортанку. Молодець зв’язав шляхтича так цупко, що аж кров виступила на руках та ногах зі здертої шкіри. А відтак піднявся, відітхнув і підбіг до Марусі, де перше стояли свічки та хрест.

В його раменах вибухла дівчина плачем, а Остап став успокоювати її всіма найніжнішими іменами, які лише тямив. Він знав, що геройство не є прикметою жінок і являється в них лише, мов цвіт весною, коли на холодну землю падуть проміння сонця – любові.

Довго хлипала Маруся, але звільна втихомирилася, успокоєна ніжною ласкою молодця.

– Не побивайся, зіронько моя! – говорив він. – Не плач, голубонько, не виплакуй своїх зоряних оченят! Ось побачиш, я при тобі, ворог побитий, а страшна кара його не мине. Чого ще дрожиш, рожечко моя? Не бійся вже тепер, вже й я тебе підіпру, обороню, а в мене сили доволі, ніхто не важиться піднести рук на твої цвітучі платочки. Но, цить, дитинко!

І Остап цілував дівчину, а вона звільна отворила очі.

– Я не за собою плачу, Остапе, лише за Ганнусею. Бач, я вийшла з нею до саду, і ми збирали квітки. Я думала саме про тебе, коли нагло з частоколу випало без тріску і ломоту кілька палів…

– Вони їх заздалегідь підрізали пилою, – пояснив Остап.

–…І нагло обскочило мене кількох гайдуків, вхопили мене, заткали рота і зв’язали хусткою. Ганнуся стала кликати о поміч. Тоді Зглобіцький вдарив її п’ястуком в лице, але се не помогло, і дитина стала кричати не своїм голосом. Зглобіцький впав у лють, вхопив Ганнусю за ніжку і вдарив головкою об частоколи… Головка розскочилася. Я втратила пам’ять, і що далі діялося, не тямлю. Збудилася вже аж у лісі.

В очах дівчини змалювалася тривога, а лице її стало бліде, мов стіна. На землі харчав зв’язаний Зглобіцький, а Остап глядів на нього з німою, але тим страшнішою злістю. Хвилями стрічалися їх очі, та тоді так огні займалися в очах Остапа, що Зглобіцький замикав чимскоріше свої. Все тривало лиш коротку хвилю. Тим часом знадвору долітали до хати крики, стони, вистріли, тупіт коней та метушня мужиків, що боролися між собою. І все те – брязкіт шабель, сама боротьба, прокльони падаючих і вмираючих утихло дуже скоро, саме тоді, коли Маруся скінчила своє оповідання.

При дверях почувся грімкий голос Олекси:

– Всі є?

– Всі, але п’ятьох, здається, пішло «ідіже ність болізни», – закпив Іван. – Варто би їм до товариства післати ще і їх духовного провідника.

– Давайте свяченого! – крикнули голоси.

– Де лисий? – питали другі.

– Остапе! – крикнув Юрко.

– Я тут! – відгукнувся Остап. – Ходи, Марусю, – сказав, підіймаючи дівчину, яка тим часом знов стала плакати. Вона старалася побороти зворушення, але проти її волі текли по личку сльози, а грудь підіймалася хлипанням. Вона заслонила лице рукавом і вийшла, а Остап вхопив Зглобіцького за руду чуприну і потяг по землі, мов зарізаного кабана. Шляхтич став верещати, але молодець не зважав на се і виволік зв’язаного перед хату.

Тут Маруся привіталася з Юрком, та коли він побачив її сльози, нагло нагадав собі втрату любої сестрички і заридав сам.

Один з хлопів копнув Зглобіцького і приказав йому бути тихо. Сей замовк, і в цілому зборі запанувала мовчанка. Посередині стояли Маруся, Юрко й Остап. Побіч них лежав Зглобіцький, довкола – п’ять трупів у калюжах крові, серед повириваних палів та поритої землі. Здовж хати валялось п’ять пов’язаних та поранених пахолків, а між ними видніла оголена голова ксьондза з виразом переляку на худому, мов у лисиці, загостреному лиці.

– Творім суд! – гукнув Олекса. – Панове браття! розступіться і розведіть огонь!

Парубки метнулися одні за дровами, другі – за кіньми. Вкоротці палили перед хатою великі ватри, а попутані коні спочивали або гризли високу, буйну траву. Панове Цебрівські, Юрко, Іван, Остап і Маруся посідали на застелених коврами колодах та радилися. Дівчина прийшла вже до себе, а, чуючи плече і руку Остапа, набрала відваги, і зворушення уступило місце жадобі пімсти над ворогом.

– Пахолків пов’яжемо і полишаємо, а з Теребовлі пішлемо кого, щоби їх порозв’язував, – радив Юрко.

– Пощо? – замітив Іван. – Зглобіцький мав лише двох власних людей, а я постараюся, щоби ні один з них не оглядав вже броду. Інші – се люди пана Корніцького, а сей хіба не признається, що брав участь у пірванню дівчини…

– Так, се горлова справа! – закинув Микола.

– Можемо їх, отже, пустити на чотири вітри, – докінчив Попель.

– Так! – крикнув Олекса. – Але не завадить дещо їм доложити. Ану, хлопці, влупіть їм, сим собачим хвостам, по п’ятдесят буків!

– Добре, добре! Ось ми їм усолимо, – почулися голоси.

З-поміж хлопів вийшов молодий парубок, який був постійно при пану Василю під час походу і тішився його особистою ласкою.

– А що буде з голеним? – запитав.

– Повісити! – гукали деякі.

– Для гонору… сто буків! – предложив хтось.

Козакові блиснули очі, і хто знає, як було би се все скінчилося, але Юрко прийшов за сей час до себе і отямився.

– Стійте! Пожди, Петре, – сказав, звертаючись до парубка, – хоча він голений, але се духовник…

– Так, а попа у Зборові вбив п’яний лях на вулиці, – гарячився парубок. – Ми тут сього кабана не пустимо!

– Не пустимо! Смерть йому! – закричали усі і метнулися до зв’язаного ксьондза.

Але в Юрка збудилася залізна воля, приспана хвилево горем. Очі заблистіли, шабля вискочила з піхви.

– Стій! – гукнув так, що найближчі аж подалися взад. – Хто його діткне, упаде трупом. Ми не мордуємо, лише караємо. Геть відсіля!

Відразу потух огонь в очах хлопців на сей смілий виступ молодця. Щось неначе встид здержало їх, лише Петро запитав несміло:

– Певно, пане, що се ваша панська воля… мужик слухати мусить… але як? Без кари за погань… за смерть?

Лице Юрка стягнув знову судорог болю. Він протяг рукою по чолі, зціпив зуби, але відповів:

– Я не говорю до вас, як пан. Ви мені тут не піддані, а товариші. Але подумайте: польське право вас нищить, правда?

– Ой, правда!

– Мій батько і я – шляхта, правда?

– Авжеж, авжеж! Що шляхта, то шляхта!

– Ну, а нищить він вас? – питав далі Юрко.

– Паночку! – відповів за всіх Петро. – Хто таке сказав би, то щоби з пекла не виглянув!

– Бачиш, отже! Хоча є на світі всякі скоти, то се не ми. Розумієш? Коли ти вліз у грязь, то я за тобою не полізу!

Парубки замовкли. По хвилині пішов поміж ними говір одобрення. Але про Зглобіцького ніхто й не згадував, наче боявся.

Нагло заговорила Маруся.

– Прив’яжіть Зглобіцького до коня, а ксьондз хай його поведе! Се буде для нього кара.

– Еге ж, поведе хіба на кладбище! – промовив Остап.

– Він до кладбища не доїде! – докинув Юрко, а лице його наче скам’яніло в сій хвилі.

Усі мовчали. Ніхто не думав навіть ставати в обороні Зглобіцького.

– Чому ти не вбив його, Остапе? – спитав Іван. – Що ж ми тепер з ним зробимо?

– Вб’ємо! – відповіли всі в один голос. Але ніхто не подавав способу. Кождий чув себе в праві пімститися на злочинцеві, але ніхто не мав охоти мордувати безборонного. Присутні гляділи по собі, тим часом пан Зглобіцький пильно приглядався усьому. Він слідив за ходом розмови і визнався дуже скоро, з ким саме має діло.

– Мості панове! – начав…

Усі глянули в сторону, де лежав шляхтич, стогнучи, обірваний, окервавлений. На лицях усіх малювалося зчудування і безмежне обурення, що така людина в такому положенні може ще що-небудь говорити.

– Мості панове! – повторив Зглобіцький. – Peccavi. Раз тому, що вчинив лятроцініум, другий раз – що дав себе зловити. Але ви не вбили мене in recenti, ergo, мусіте мене завести до гроду. Везіть, отже! Я вам не втічу, кара не мине мене, і ніхто з вас не буде мати на совісті, що вбив inarmen.

Але пан Зглобіцький перечислився. Юрко і Цебрівські не мали охоти вбивати його, але й не хотіли пускати живим.

– Мовчи, злодію! – відповів коротко Остап. – Мовчи і молися або сповідайся у свойого ксьондза. Я присягаю тобі на спасіння душі, що скоріше сам уб’ю тебе власною рукою, чим дозволю тобі втікти.

– Я не хочу втікати, – відповів шляхтич, – я не хочу пише гинути з хлопської руки.

– Моя сестра і Цебрівський згинули із злодійської руки! – відповів Юрко.

Пан Зглобіцький зблід з переляку.

– Панове! – заговорив шепотом Іван. – Сей скот хоче їхати до броду. Коли староста переведе контроверзу зараз при нас і скарає його на горлі, то добре. Коли ні, то ми самі справимо йому весілля. Позір треба заховати. Ксьондз міг би прокламувати і протестувати в гроді, а так не зможе, бо сам буде свідком усього, що сталося. Буде крик, але не буде процесу, а про се головно ходить.

– То їдьмо! – згодилися всі.

Попель пішов давати «напімнення» гайдукам, і вкоротці почувся свист буків і рев битих пахолків пана Корніцького. Присутність Івана була конечна, бо хлопи пана Василя були б, здається, ні одного не лишили в живих. Побитих і обдертих пущено в ліс, де вони скоро пощезали, кленучи й нарікаючи. Відтак усі сіли на коні, прив’язали Зглобіцького до кінського хребта, а поводи дали в руки ксьондзові, який мав іти пішки. І так усі рушили в дорогу до Теребовлі, до старости пана Струся.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 163 – 171.