3. Око за око

Юліан Опільський

Пан староста Струсь перебував саме у своїм замку, то якраз у правій вежі напроти в’їздової брами. Перед брамою на великих брусах тесового каменя та на повиношених лавах сиділи старостинські пахолки і власні єгомості пана Струся гайдуки. Вони курили люльки, пили принесену жидами горілку або спали. Деякі грали в кості та сварилися при сьому, проклинаючи себе взаїмно.

У брамі стояв також «опатшний генерал коронний», себто возний гроду – невеличка стать у шляхетській киреї, з величезними вусами та широким задертим носом. Він розмовляв саме зі сивавим уже, череватим шляхтичем у кармазиновому жупані зі шаблею при боці. Був се тотумфацький і alter ego пана старости, пан Вигживальський.

– Хе-хе-хе! – підсміхувався пан Вигживальський, – спокійний час, мертвий, правда, пане Задрипа?

– Но так! – відповів запитаний через ніс. – Круль єгомость лімітував усі процеси, тим-то й нових протестацій або прокламацій не оплатиться вносити. Починаються нуди.

– Хе-хе-хе! То, може би, час особистим афектам пофольгувати! Ви ще молоді, кровисті, а тут, намість за білими головами ганятися instar оленя або жеребця, шляхтич сидить дома. Се гріх!

Пан Задрипа аж почервонів від контентації, видко, розмова пана Вигживальського вельми йому подобалася. Покрутив вуса, взявся рукою вбік та відповів:

– Бачите, вельмостя, воно справді не увесь іще вігор виссала з кості королівська служба… Але все-таки…

– Пане Задрипа! Ходи-но, васть! Його вельможність кличуть! – закликав в сій хвилі покоївець старости.

Лице пана Задрипи, горде та веселе, спокірніло вмить. Він обернувся на п’яті, швидко почвалав за покоєвим хлопцем пана Струся до правої вежі.

Незважаючи на «сонсєдську беседу», яка відбулася минулої днини, встав пан староста бадьорий та веселий. Випивши кухоль сирівцю та вмившися холодною водою, пан Струсь велів пахолкам одягти себе від стіп до голови. При сьому кашляв і спльовував на всі боки, не кажучи, одначе, ні слова, бо загальний звичай викрикувати та проклинати при всякій нагоді не був його звичаєм. Коли пан Струсь брався, приказав подати собі грітого пива зі сметаною та велів покликати возного.

Увійшовши, зігнувся пан Задрипа до землі і побажав щастя та здоровля на весь день.

– Як маєшся, васте? – спитав пан староста. – Що там нового?

– Нічого! Майже всі справи лімітовано задля комісії на козацьке гультяйство, а сі, що на неї не йдуть, протестують, що се кривда – переводити над ними присуди, коли всякі лотрики безкарно гуляють.

– А як гадаєш, пане Задрипа, чи мають вони рацію?

– Звісно, що мають!

– Як-то? Як се, васть, розумієш? – спитав остро пан Струсь.

Пан Задрипа усміхнувся хитро.

– Так, що їм миліше тягнути вино та віватувати, чим горлати у трибуналі.

– Ага, правда. Проти права можна боронитися, але легковажити його non licet. Розумієш, васть?

– Святі слова вашої ясновельможності! – зігнувся до землі пан Задрипа.

– А чи шляхта з’їхалася, щоби екзекувати пані Дропновську? – питав староста.

– Ні, ваша ясновельможносте!

Пан Струсь підтягнув брови.

– Так? А оправдали себе в гроді?

– Всі до одного!

– Bene! Вважай, отже, і disce, domine Задрипа! Вони не можуть приїхати або не хочуть. Але, бач, їм вільно не хотіти, бо вони коронні сини. Не вільно їм, одначе, не оправдати себе у гроді, бо се було б згола не обивательське нехтування закону.

– Розумію, ваша світлосте!

– А що там з Гжесьом, розбійником? – питав далі пан Струсь.

– Гжесь утік, а коли тікав, то ще крикнув гайдукові, який його стеріг, що сейчас верне.

– Що ж на се гайдук?

– Сказав: добре, добре! Бач, злодій був уже за ровом.

– Ага! Бачиш, пане Задрипа, се дуже розумний гайдук, Гжесь дуже небезпечний чоловік, і тому ми його зловили. Одначе він утік, ані я, ні ти сьому не винні. Ба, ми й не обов’язані пильнувати очей духів.

– Певно, певно, не було навіть проти нього протестації.

– Так, так, domine Задрипа! Ми маємо в руках закон, а в головах знання. Але силу має «браця шляхта». Усе, чого вона бажає, діється по правній формі. Одно – се порох, друге – се куля.

Пан Задрипа не розумів вправді, чи кулею є закон, а порохом шляхта, чи навпаки, але не признався до сього. Ба, й годі було, бо в сю мить влетів у кімнату пан Вигживальський, забувши про належний пану старості «респект».

– Ясновельможний пане старосто! – крикнув, переводячи дух. – Прошу до трибуналу!

– Що сталося?

Вигживальський взявся за голову.

– Horrendum! Horrendum! Raptus puellae, vis armata та убійство – все зі сторони пана Зглобіцького, проти котрого чинять правом панове Цебрівські, Угерницькі й Попелі!

– Га, та ходім, eamus, – сказав неохотно пан Струсь, допивши пиво з кухля та з’ївши останній кусник сиру, який плавав у юшці, і пішов до брами.

Здалека вже було чути гамір та дикі оклики п’яних гайдуків, яких вид покервавленого Зглобіцького увів у захват. Нікому з них не прийшло навіть на гадку взяти в’язня під опіку або здержувати оружний та войовничо настроєний гурток шляхти, який, наче приступом, пер на сходи.

Марусі не було, бо Остап повіз її враз із ксьондзом під охороною майже всіх драгунів пана Василя до Лошнева. Боявся, бач, що теребовельські поляки нападуть на злочинців, які безчестять святість духовної особи. Тільки молоді панове Цебрівські, Юрко, Іван та чотирьох хлопців волікли Зглобіцького перед старосту.

Кілька кроків перед паном Струсем біг Задрипа, махаю чи руками, наче вітряк.

– Мості панове, утишіться! Silentium! Прошу направо до салі!

І, відчинивши двері до одної з більших кімнат, впустив туди прибувших, а сам став покликувати гайдуків та трибунальських пахолків, щоби йшли берегти поваги королівського суду. Але пахолків відстрашили грізні й дебелі постаті Олекси Коршуна та оружної челяді. Один кільки подався туди, але кілька рук вхопило його ззаду за обшивку та відтягнуло в сторону брами.

– Ти чого? Здурів? – почулися голоси. – Видиш? Запорожець.

– Запорожець! Запорожець! – пішов говір поміж гайдуками, і всі вони кивали лише головами на розпучливі оклики та рухи пана Задрипи.

Тим часом пан Струсь увійшов і собі до салі та, не сідаючи на своє трибунальське крісло, підійшов до низької решітки, яка ділила кімнату на дві половини. При бічному столику засів писар із гусячим пером за ухом та роговим каламарем перед собою.

– Чолем мості панам, чолем! Що ж нового? Як здоровля? А й пан Угерницький minor? Як там едукація, покінчена, що? Summa cum laude? О, панове Цебрівські? Де ж старший брат?.. – Пан староста говорив те все, не звертаючи уваги на обірваного та покаліченого Зглобіцького, що, мов клунок, лежав зв’язаний у поросі, якого від десятиліття ніхто не змітав у броді.

Молодці привіталися з паном старостою мовчки і не відповідали на підлесні слова. Слова сі мали улагодити їх гнів, але викликали зовсім противний наслідок. Юрко почервонів від досади.

– Ясновельможний пане старосто! – начав різко. – Всі ми здорові, але не всі живі з вини того оттут вархола, нікчемника і збуя! Ось я…

– Пане Задрипа! – гукнув пан староста. – Присунь лави і подай кушімки та мід! Мості панове браця, певно, fatigati зі своєї перегринації.

Попель почервонів і собі.

– Мості панове старосто! – відповів. – Ми не на мід до нашої милості приїхали, а задля святої справедливості, якої від вас petimus et desideramus.

– Ха-ха-ха! – засміявся пан староста. – Видите, вашмостьове панове, що гродський суд не зібраний як слід, тож годі брати річ так згаку. Треба поделіберувати, quae facienda, quae omittendo. Ви ще молоді, in rebus iuridicis imperiti, а я своєю експерієнцією радо вам послужу та, може, не одно вам виклярую, чого ви у своїй імпруденції та молодечій фурії як слід естимувати не можете.

В сій хвилі приніс Задрипа мід і подав його на срібному підносі.

– Здоровля вашмостів! – крикнув пан староста і випив чарку. – А дайте й сьому лежачому, нехай відійде!

Пан Задрипа підійшов до пана Зглобіцького, але в сю мить станув між обома Танас.

– Гарячої смоли дістане злодій, а не меду! – гукнув.

– Іди, вашмость, «на устем», – визвав його возний урядовим тоном. – Ясновельможний пан староста приказали, то так має бути!

Одначе ні пан Струсь, ні возний недооцінювали як слід настрою присутніх. Танас почервонів, як буряк, і, вхопивши Задрипу за карк, кинув ним у двері, мов грушкою.

– Проч, хаме! – крикнув хрипливим, придушеним голосом.

Але сей оклик пояснив настрій прибувших, і пан староста отямився вмить.

– Ну, коли, вашмостьове, маєте такі пильні новинки, то розказуйте!

Наперед виступив Остап.

– Ви, ясновельможний пане, знали або чували дещо про нашого небіжчика брата Григорія Цебрівського!

– Але ж так! – відповів живо пан Струсь. – Екстраординарійної фантазії був се кавалер, тільки чимало нам спричинював клопотів, бо гди повархолився з панами Вєльопольськими, багато деяких протестацій появилося у гроді.

– Панове Вєльопольські звісні всім! – замітив різко Іван Попель. – Збирали всяких лавенсів та розбишаків, допускали убійств та насильств за гроші, а раз навіть на православну церков в Іванівці, – найняті паном Корніцьким. За се пішов і спір з небіжчиком. А тепер, як зачуваю, вони у Криму потурчилися і торгують невільниками в Перекопі.

– До речі! До речі! – відізвався Олекса.

– Що ви тут, панове, вдаєтесь у розговори? – крикнув Юрко. – Ad rem.

Пан Струсь глянув з острахом на Юрка й Івана, відтак на двері, які були за його плечима, приблід дещо, але з повагою слухав дальшого оповідання Остапа.

– Гриць знався дуже добре зі старим жидом Дувидом з-під Микулинецької брами, а що сам майже ніколи не пив, тож, коли інші напивалися, він вдавався в розговори зі старшими. Старий Дувид нехрист, але по-свойому вельми учена людина, і він брався вчити Гриця по-турецьки, бо бажав втягнути його до торгівлі зі Стамбулом, до якої треба завсіди лицарських людей. Їхати Гриць не хотів, але по-турецьки навчився та невдовзі балакав із проїжджими вірменами по-турецьки, наче турок, усім навдивовижу.

Тоді жили мив приязні з паном Бялоскурським та з отсим оттут злодієм. Ми не раз з’їздилися то в пана Бялоскурського, то в Лошневі, то в Теребовлі. Зглобіцький приїздив до нас, бо мався до моєї судженої, панни Угерницької. Пан Бялоскурський з Білоскірки пиячив найчастіше в Теребовлі або нюхався з різними непевними людьми, які приїздили до нього з Волощини з молдавським вином, як казав сам.

І раз ось найшли ми нашого брата мертвим та безголовим у Микулинецькому лісі. Біля небіжчика найшли ми турецький ніж, який ще два дні тому бачили в Зглобіцького. При трупі був ще чийсь слід, чий, одначе, не знали ми зовсім і не могли догадатися… Ніхто з нас не надіявся убійства на нашому браті, тим менше, що в околиці всі вельми любили його. Опришки не могли се бути, бо все добро та одіж були ще на тілі, коли його найшли.

Аж старий Дувид пояснив нам дещо. Зглобіцький говорив по-турецьки з якимсь приїжджим купцем у коршмі. Саме увійшов туди Гриць, слухав хвилю, а відтак скочив нагло до Зглобіцького й ухопив його за груди. Прийшлося до завзятого спору, вкінці Гриць плюнув в лице Зглобіцькому, погрозив йому кулаками і вийшов. Про що вони погарикалися, Бог знає…

Тої самої днини вечором найшли ми Гриця без голови, до половини запорпаного в землю… Пан Юрко Угерницький приніс нам ось вістку, що спільником Зглобіцького був пан Бялоскурський з Білоскірки, пізніший дідич Коросна у Перемиській землі. Домагаємося, отже, щоби його милість пан староста зволили зараз перевести actum controversiae і названого пана Зглобіцького brevi manu на горлі скарати, як убійцю, якому доведено убійство.

Під час оповідання Остапа пан Струсь морщив чоло, покручував вуса, попивав мід та крутився на свойому оксамитному кріслі. Коли Остап скінчив свою бесіду, пан староста усміхнувся і спитав ввічливим тоном:

– А чи вашмость пан студіювали право посполите?

– До чорта з правом! – гукнув Олекса. – Яке тут у вас собаче право? Опришкові куля в лоб або мотуз на шию – ось се і право. Де право безсильне, рішає шабля. Що ви тут говорите про якісь розправи? Ось ми тут самі з ним розправимося краще, чим не один із ваших посіпак.

Вчувши се, пан Задрипа зблід і винісся нишком за двері. Сам пан староста скрутився на кріслі і хотів було щось відповісти, та Юрко перебив його.

– Так є, ясновельможний пане старосто, знаємо право не согірше вас, – відповів.

Пан Струсь усміхнувся знову.

– Ergo, – сказав поважно, – знаєте також, що шляхтича без actum controversia, без оборони і репліки на горлі карати non licet, а притім такі справи підлягають соймові. Звольте, вашмостьове, заждати, доки сойм не порішить вашого спору.

Юрко не видержав.

– За сто літ, – крикнув, – за сто літ хіба прийшла би на чергу ся справа! Ми суду домагаємось сейчас, сейчас, ви розумієте?

– Але ж я розумію, лише ultra formam juris, хоч і як бажав би я вашмостів контентувати, non possum. Та ось дам вам добру раду. Внесіть протестацію, справа піде дорогою цивільною, а, узискавши кондемнатку, можете її відтак екзеквувати manu armata.

Юрко озлобився.

– Що нам тут, ваша милість, дуби смалені плетете? Ми хочемо розправи сейчас, бо не бажаємо самі поганити рук бісовим стервом. Коли б не наше почуття святої справедливості, ми застукали би його таки в лісі, як він небіжчика Цебрівського.

Пан староста усміхнувся з незворушливим спокоєм а, запримітивши, що пан Зглобіцький не буде вже мати нагоди розказати за життя про його суд, відповів отверто й щиро:

– Знаєте, панове, я ось тепер сам in dubio, чи не було би воно краще так поступити, але ви розумійте самі, що actum controversiae переводиться сейчас над сим, кого зловлено in recenti.

– In recenti! – гукнув Юрко. – Ми ж його зловили in recenti. Ось послухайте, ще й не такий crimen поповнив гей опришок, але ми гадали, що й тамтого вистане, щоби спричинити розправу в суді.

І, запинюючися, червоніючи, то бліднучи, став розказувати про звірський злочин пана Зглобіцького та про участь у сьому пахолків пана Корніцького й латинського ксьондза. Коли скінчив, настала у зборі мовчанка, а пан Струсь встав із крісла.

– Дзіви оповідаєте, вашмостьове, засьби смів слуга Божий до подібного latrocinium admittere manus. Се неможливе. Коли б се була правда, я мусів би мати й сього ксьондза й сих пахолків, заки міг би справу розсудити і віддати її канонічному судові. Се справа аж надто пахне акатолицьким духом, і подібного гріха я на свою совість брати не можу. Проте можу вам лише віддати підземелля замку до розпорядимості, щоби ви там in fundo пана Зглобіцького на власному харчі, амікії та кустодії держали, доки не покличу всіх свідків. Бо, repeto, в подібний crimen духовника римської церкви і пана Корніцького – першої підойми католицизму в повіті, безумовно, не можу вірити.

– Як-то не віриш? – крикнув Олекса. – Чи ми не християни, чи ми гірші від сего опришка? Ми тобі на хресті присягнемо, ми землю їстимемо, що кожде слово – се свята правда!

Пан староста розвів руками.

– Audiatur et altera pars, – сказав поважно і звернувся до лежачого. – Пан Зглобіцький, чи правда се, що з вами був римський духовник та пахолки пана Корніцького?

– Неправда, – відповів Зглобіцький спокійно, глянувши визиваюче на Юрка й Остапа.

Всі замовкли на малу хвилину, так нечувана була безсоромність опришка. Коротка се була хвиля, і крізь голову Зглобіцького майнула гадка, що ось удасться йому відтягнути виконання належної кари на якийсь час. У душах молодців були, однак, інші гадки та почування, чим се припускав зв’язаний шляхтич. Там гуділа і кипіла страшна, безпощадна лють, що пожирала всю розвагу та милосердя, безоглядна злість та жажда крові, не здержувана ніяким сумнівом. Лиця присутніх прибрали синю краску скаженості, затиснулися п’ястуки, а з-під запінених губ заблистіли стиснені зуби. Юрко зціпив їх так сильно, що аж кров виступила на уста і двома краплями сплила по бороді.

– Ждати? – ревнув не своїм голосом. – Ждати на справедливість? А чи ждала його злочинна рука, щоби Гриць поєднався з Богом? Ні, ми ждати не будемо, ми…

– Пусте городиш! – крикнув Іван. – За слова – слова, а за кров – кров.

– Око за око, зуб за зуб, – крикнув Олекса. – Давайте його!

Остап відчинив двері, і кількох пахолків пана Угерницького вбігли до салі.

– Брати його! – приказав Юрко.

– Не можна, ваша милість, – сказав один з гайдуків, – надворі багато пахолків та гайдуків, є і кількох зі шляхти, могли б перешкодити.

Важко дишучи, здержалися молодці, але Остап отямився перший і вхопив Зглобіцького за чуб.

– Га, коли так… – прохрипів, – то ми ось тобі…

І залізною рукою розірвав сорочку й жупан на шиї злочинця. Відтам переволік його через високий поріг салі так, що лежав на порозі. В руках Танаса блиснула шабля, і нагло порозумів пан Зглобіцький, що його жде.

– Бий, Танасе! – гукнув Остап.

І в сій хвилі почувся хриплий, просто звірячий рев, відтак короткий свист шаблі – і фонтан крові бризнув на салю, аж кілька крапель упало на нові чоботи пана Струся. Гайдуки вхопили голову і трупа і поволікли їх далі сходами, щоби викинути в ріку. За ними послідували молодці, пан староста остав сам. Він глядів на велику криваву пляму на порозі салі, а на його лиці не видко було надто великого зворушення. Та в сій хвилі порушилося щось біля дверей, і пан Струсь здригнув. Одначе не був се ніхто чужий. Позеленіле зі страху лице єгомості, пана Задрипи, а за ним і цілий пан Задрипа показався в салі.

– Я-я-ясно-ясно-ясновельможний пан староста, що на се? Треба би їх пахолками…

– А чи хто протестує? – запитав живо пан староста.

– Ні! – відповів зчудований возний.

– Трупа найдено?

– Ні, ніхто його й не шукав.

– Порозумієш, отже, вашмость пане Задрипа, що ні тобі, ні мені його шукати non licet. Коли ж нема трупа, нема і прокламації, а nemine instigante res absoluturo. Затям собі і те і tace, domine Задрипа, бо будеш битий.

Ні в сих, ні в тих остав пан Задрипа в окервавленій кімнаті, а пан староста вийшов з повагою і подався в свої покої.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 171 – 181.