7. Чорним шляхом

Юліан Опільський

Другої днини з двора в Лошневі виїхали три їздці: Юрко, Іван і Олекса. Іван не думав так швидко вертати у Теребовельщину. Він віддав свою худопахольську субстанцію, що мав по батькові в Іванівці, пану Угерницькому, щоби господарював на ній по своїй волі, а сам поїхав з Юрком у світ, щоби помогти йому та берегти у всіх небезпеках далекої дороги. Опісля задумав іти на Січ і там проживати далі та шукати пімсти на ляхах і татарах за загибіль рідні. Не було, бач, у нього охоти до осілого мирного життя. Була се вдача, яка тільки у боротьбі та подвигах, у походах та боях бачить смисл життя молодої людини.

Всі три в’їхали у Микулинецький ліс, що лежав між Теребовлею а Тернополем. Вони бажали закупити у Тернополі ще дещо потрібне до далекої виправи. Вправді могли би були вже на третій день станути у Кам’янці, але Олекса не згодився на се, кажучи, що не можна так одразу, без конечної потреби томити коні. Радив навіть у Тернополі переночувати, а при нагоді докупити ще два подільські бахмати, які були необхідні до далекої подорожі у широких степах України. Ся порода надавалася найкраще до небезпечних походів, і кінь Олекси був саме сеї породи.

По дорозі у Тернопіль стрічали мандрівники кілька разів усяких підозрілих волоцюг, які їм пильно приглядалися. Одначе грізне лице запорожця та бліді, похмурі лиця молодців відстрашували харцизів. Ось так доїхали вони до Тернополя вже під вечір.

Як у Теребовлі, так і тут мав Юрко знакомого міщанина Михайла Гудза, що держав заїжджий двір для проїжджих купців. Шляхта туди не заїздила, але повно у нього збиралося міщан та вірменських купців, які їздили караванами на Схід. Михайло привітав гостей зовсім не унижено. Він любив, бач, показувати свою міщанську гордість навіть і перед шляхтою. Але тут робив він чималу різницю між поляками і православними русинами. Так і тепер, коли чимало шляхтичів потратило майно, пан Михайло сердешно зі сього тішився, наскільки се не торкалося православних. До них звик був говорити:

– Хотяй ви ніби шляхта, а я ні, то ми все-таки одного батька діти, та одна кормига нас давить. Тож хотяй ви мені пани, а я вам слуга, то все лише остільки, оскільки молодший брат служить старшому.

Видко, що пан Михайло, який був старшим братом при церковному братстві, таки добре розумів напрям польської державної думки, а до свойого світогляду пристосовувався не лише на засіданнях братства, але й у житті. Тому прийняв запорожця, як свойого найближчого друга, з отвертими раменами і віддав йому до розпорядимості всю хату. Так само щиро пожалів Юрка та Івана, як своїх, а вже не одно дісталося при сьому і королеві, і сеймові, і гетьманам. Він прирік вистаратися коней та ремінь, з якого Олекса думав скрутити два нові аркани, потрібні конечно всякому мандрівникові у степах. Він, бач, ніколи не купував готових арканів, але завсіди робив їх сам.

Відтак запросив пан Михайло всіх трьох до себе на обід, причому видобув все найкраще, що лише було в нього в кухні та пивниці. По обіді сиділи всі разом та, попиваючи молдавське вино, говорили про шлях, яким думали їхати у Крим.

Пан Михайло вельми дивувався, що молодці відважилися на таке небезпечне підприємство, і радив не робити сего на власну руку, тільки в власній силі. Олекса годився на се вповні.

– Тепер не можна буде їхати просто у Перекоп, – говорив, – бо годі сподіватися, щоби які-небудь купці або посли туди їхали, а самі, очевидно, не попхаєтеся, немов чортові їв зуби. Поїдете на Томаківку, а там, певно, найдеться якась нагода перебратися у Перекоп, а відтіля й у Кафу. Але Юрко, якому подорож вернула у значній мірі рівновагу духа, успів ще раз передумати всі можливості успіху і не згодився.

– Ні, Олексо, – відповів живо, – ти ж знаєш, що мені ходить головно о поспіх. Якщо мав би я приїхати запізно, то волів би був таки сейчас скочити за Зглобіцьким у Гнізну… Сам чи не сам, з купцями, послами чи без них – я мушу їхати слідом за бранцями, щоби прибути принайменше на сей час, коли будуть продавати невільників у Кафі.

– В такому разі, – відповів Олекса, – мусіте мати пернач від котрогось із татарських мурзак або від когось із ханської рідні, бо інакше не проїдете і гонів, щоби вас не зловили та не відвезли у Кафу, але не як послів або купців, лише у каторгу. Вашмостьове, майте на увазі, що від вашого життя та свободи залежить інше чиєсь добро. Вам невільно пхатися нерозважно в небезпеку. Тому послухайте і їдьте зі мною на Запорожжя, а там не трудно буде роздобути потрібне, хоч би й від самого Кантеміра. Його поважають усі орди, і хоч він з нами воює, то відси радо вволює просьбу лицарських людей.

– Добре, – згодився Іван, – але як довго се потриває?

– Щонайменше півроку.

– Півроку! – крикнув Юрко. – Ти погадай тільки, що за сей час може статися! Півроку!.. Господи милостивий! За півроку буде зима, опісля прийде весна, розтопи, негода, а з ними знову який напад козаків на Крим або Туреччину, і аж тоді пропаде остання надія найти кого серед воєнної завірюхи.

Тут вмішався пан Михайло.

– А якби так ви, панове, пристали до якої вірменської каравани, яка їде просто в Крим. Воно було б і швидко, і безпечно, і певно. Купці мають знакомих у Перекопі, Бахчисараї, Козлові і Кафі і знають усіх. Якщо певно знаєте, що суджена єгомості пана Угерницького призначена для Чікалі-баші, то вірмени, певно, найдуть її і того, хто її приведе.

– Ба, але чи каравани туди ходять, куди нам дорога? Вони звичайно їздять до Стамбула або Аккермана.

– Саме в сім році, – відповів Олекса, – підуть каравани у Перекоп або й у Кафу, але се не станеться так швидко. Вправді, по нападі найлегше зробити купцеві на татарській шкірі, та не кождий посягне на сей зарібок. По нападі буває у орди чимало гроша, тож вона радо купує поживу, сукно, кожухи, збрую. Небезпечна се дорога, тому такі виправи відбуваються найчастіше під нашою охороною, але є й такі, що їдуть туди просто Чорним шляхом на Брацлав, попри Нерубайку, Вись, Інгул, біля Білих Криниць у Кизикермен. Ледве, одначе, відважиться хто туди поїхати перед осінню. Сьогорічний напад був дуже великий, самої орди було по правді до сорока тисяч, так що Чорномор’я зароїться від чамбулів, чабанів та таборів і не заспокоїться аж десь за два-три місяці. Се, бачите, наче вистрілити вечірньою порою на степовому озері. Уся пташня, яка збирається на ньому ночувати, зірветься, як пестра хмара, та довго ще відтак кричить та підлітає, хоч стрілець давно пішов уже домів… А у татар такої птиці доволі. Від одних відкупишся – прийдуть другі, відіб’єшся від них – появляться треті, а не відіб’єшся, то поминай, як звали, хоч би ти мав фірман від самого султана або ярлик від хана. Завсіди найдеться хтось, хто його не пошанує, а ніякий чортяка не зможе відтак такого злодюгу відшукати та покарати за злочин… Ось чому треба ждати, аж татарва осядеться; поки що мусімо їхати на Січ, а не на Дикі поля. З Запорожжя скоріше чи пізніше діб’ємося у Крим; а чи нам се удасться відсіля, Бог знає…

Саме в сю хвилину застукав хтось до дверей, і в кімнату увійшов високий, худощавий чоловік з чорним заростом та кривим носом, у високій смушевій шапці. На перший погляд можна було в ньому пізнати вірменського купця.

– Здоров був, пане Михайле! – поздоровив він, входячи, господаря.

Пан Михайло усміхнувся приязно та привітався з прибулим сердечно.

– Вітаємо, вітаємо та просимо у компанію!

– Хто зач? – спитав Іван.

– Се львівський торговець сукна Кіркор, вельми багатий чоловік та мій давній знакомий. Він мало не щороку їздить на Схід, та й сего року був би, певно, туди поїхав, якби не орда… Чи не правда? – звернувся пан Михайло до вірменина.

Сей усміхнувся хитро.

– Може, правда, може, ні, – відповів обережно. – Може, я тільки припізнився…

– Ах, то ви сього року також збираєтесь в дорогу? – спитав живо господар.

– Не знаю, не знаю! – звинявся купець. – Годі ще щось певного сказати.

– Шкода! – розвів руками пан Михайло а, звертаючись до гостей, додав: – Мали би, панове, неабиякого провідника та друга у своїй подорожі.

– А вашмость панове, куди вибираєтеся? – спитав вірменин, сідаючи за стіл та беручи в руки налиту чарку.

Олекса розказав купцеві про наміри Юрка й Івана, а Юрко показав йому листи до кафинських вірменів. Кіркор переглядав написи на листах, попивав вино та слухав оповідання, а від часу до часу гладив свою чорну бороду. В міру оповідання поважніло його лице чимраз більше, вкінці відповів:

– Хоч не знаю особисто пана Угерницького, але багато чув я про нього від Гошовича, і мені жаль вашмості, що попав у такі терміни. Одначе, чи подумали ви, як важке та небезпечне ваше підприємство?

– Я роздумав усе як слід! – заявив Юрко спокійно. – А якщо я раз рішився, то ніяка сила не відведе мене від постанови, хіба Бог, на якого поклав я. всю свою надію.

Лице купця дрогнуло.

– Так, на Бога надійтеся, панове! Може, він потішить вас у вашому горі та проведе щасливо крізь сей страшний край, сю геєнну християнського народу та виведе здоровими зі страшної пащі опиря, який від віків ссе живу кров руського племені. Гей, чи знаєте, панове, що татари забрали в ясир поверх двісті тисяч усяких бранців, а кільки товару та достатків, то й не зчислити. Але ось я не про се… Чи, панове, знаєте, напевно, що пан Бялоскурський приложив руку до пірвання панни Попелівної?

– Так! – пояснив Іван. – Ми зловили й убили татарського мурзаку, який зарізав мойого батька та був при її пірванні. Він зізнав, що його чамбул тільки за те напав на Іванівку, щоби її пірвати. Вправді мені не дуже хотілося вірити, щоби який чамбул запускався так далеко задля одної дівчини, з другої сторони, одначе, гарно, що навіть татарин не збреше перед смертю.

Кіркор усміхнувся знову хитро й відповів:

– Перш усього ви добре вчинили, що не оставили Арслана в живих, бо досі ніхто з татар вас не бачив і не знає. Виміняти його також не було можна, бо дівчина не належала до нього, лиш до Бялоскурського, а сей, певне, не віддав би її за життя Арслана. Видко, вона мусить бути вельми гарна, коли він за нею так побивається.

– О так! – вирвалося у Юрка.

– Що Арслан казав правду, то зовсім ясне, тільки ви, панове, не знаєте турецько-татарського світа та всіх його тайн. Ви не знаєте, якими шляхами доходять там до цілі та добиваються успіху всякі люди. Там не зважає ніхто на спільне, прилюдне добро, на заслугу хоч би на користь володаря, держави чи якого одного стану. У нас, у Польщі, міриться все користю шляхти, а там – тільки користю одиниці. Всякий має на оці тільки власне добро та власну вигоду й усіми можливими чи неможливими способами старається дійти до значіння, щоби опісля безоглядно давити нижчих та ссати їх кров. Якщо Бялоскурському потрібна була ласка великого візира Насуха , Чікалі-баші чи кого іншого, то він мусів добре розвідатися, яким робом зможе її найлегше осягнути. А таких способів є, властиво, тільки три. Старшим достойникам платять за ласку готовим грошем, молодшим – дарунками, а наймолодшим – дівчатами. Чікалі-баша – молодий чоловік, а до жінок вельми ласий. Тому, певно, Бялоскурський постарався про вибір красавиць а, вибравши найкращу, пішле її баші, щоби одержати яке місце при дворі або флоті, що завсіди стоїть у Кафі. І пан Бялоскурський, і його посіпаки довгий час розглядалися, заки найшли декілька потрібних дівчат, бо бачимо, що аж так далеко на захід за ними їхали. Видко, в судженої пана Угерницького неабияка краса, коли завдав собі задля неї аж стільки труду. Якщо він знає турецький світ так, як я, а він знає його, певно, то він і власної дочки не пожаліє, щоби задоволити башу, і нагороди доб’ється певно. Коли знаєте, то навіть жінка великого Солімана була дочкою українського попа. Тому-то я й гадаю, що, крім гроша, треба буде вашмостям іще більше хитрощів, якщо бажаєте по-доброму видобути дівчину з рук Бялоскурського.

Молодці мовчали, бо справді годі було їм що-небудь відповісти на таке вияснення справи.

– А чи не могли б їхмость панове, – спитав пан Михайло, – взяти зі собою листів до котрого з польських потурнаків, що сотками сидять по пристанях та торжищах Чорного моря і торгують невільниками? Нехай би вони намовили Бялоскурського віддати їм дівчину.

– Еге ж! На се вони самі ждуть! – відповів Олекса. – Вони возьмуть гроші, опісля скажуть, що не одержали їх або хто забрав у дорозі, та зажадають удруге або й утретє тої самої суми, аж вкінці бранка умре в неволі або напропаще щезне десь у якомусь гаремі. З гарему не видобуде її сам падишах, не то хто! Відтак вибрешуться, панове, що дівчину вбили при повороті татари або що вмерла на заразу.

Настала мовчанка.

– Що ж хочете, – докинув по хвилині вірменин. – На те вони й потурчилися, щоби добитися наживи та віддатися опісля безкарно найпоганішим та найдикішим оргіям, які можливі тільки на Сході під тайною гаремів.

– Тьфу! – сплюнув з досадою пан Михайло.

– Що ж ви нам, отже, радите? – спитав Юрко.

– Я раджу їхати чимскорше на Запорожжя, і коли не трапиться яка інша нагода, поступити саме так, як каже Олекса. Я від себе дам вам листи до кількох купців у Перекопі та Кафі, може, вони вам що поможуть, коли аж туди заїдете. Іншої ради не можу вам дати, помогти особисто також ні, бо ще сам не знаю, чи в сім році складеться яка каравана, чи ні. На всякий випадок раджу вам їхати на Брацлав. Може бути, що мене не розумієте, але як послухаєте моєї ради, то і зрозумієте пізніше.

Під час дальшої розмови привели коні, і Олекса оком знавця став приглядатися їм. Вони були справді гарні та палкі, а що важніше – оба сивої масті, так що всі три їздці мали однакі коні. При торзі показалося, що пан Михайло знаменито уміє торгуватися та що має між купцями велику повагу. Коні були дешеві, так що важкий мішок Юрка мало що зменшився.

Кіркор лишився також у пана Михайла на ніч, бо під вечір приїхало ще п’ятьох інших купців, і всі вони аж допізна вніч радилися над якоюсь важною справою. Про що, одначе, говорили, не знав ніхто, бо зараз другої днини на зорях виїхали Юрко, Іван та Олекса з Тернополя на схід сонця, супроводжені листами Кіркора та бажаннями старого Михайла, який аж сплакнув зі зворушення та не хотів і чути про ніяку заплату.

Їхали зразу лісами, серед яких лежали місцями полоси отвертих ланів та сіножатей. Ліси були густі й доволі великі, а вечорами почувалися з їх глибини голоси звірні. Бач, важко було відтіля вивозити поташ до Гданська, бо до балтійських рік було доволі далеко. Тому-то й не оплачувалося панам випалювати ліси, а зате з року на рік більшала кількість панських фільварків, а меншало число населення, яке вимирало від нужди, праці, побоїв, зарази або тікало з душею на схід.

А ось тепер і сей побідний похід великопанських обшарників підтяла поява другого ворога краю і народу – татар. Усі оселі, крізь які їхали мандрівники, світили пустками. Зі сих, що лежали на окраїнах лісів або в отвертому полі, не остало і головні. В інших, до яких не заглянули татари, не було й живої душі.

Наче крізь якесь дивовижне кладовище їхали їздці, кладовище, на якому поховано цілий народ. Ще заки показувалися перші згарища, з сумом спочивало око на здичавілих нивках та ланах, зарослих бур’яном. Витолочила їх орда кіньми, випасла здичіла худоба, перерили дикі кабани. Ні плуга, ні воза, ні мужика на всьому просторі! А ось там уже показалося руде або окіпчене гілля дерев. Легкий вітерець підіймав цілі хмари сірого попелу і, граючись ним, <идав то сюди, то туди або вертів ними, наче водою у чорториї. Опісля появлялися по обох боках шляху згарища…

Купи румовищ, попелу, головень, серед яких торчали лише виліплені з глини комини, неначе нагробні камені. Перед появою їздців раз у раз тікали зі згарищ собаки, які збігалися з усієї околиці, щоби спільно з вовками поживитися непохованим трупом. Тільки що вони одні живилися уднину, а другі вночі. Але для всіх старчило бажаної страви, а місце, де вона лежала, вказували цілі хмари гайвороння, круків, галок, що кружляли над ним. Віяло з нього страшним, прегидким ропухом трупів, а людьське око з відразою відверталося від нього, як звичайно відвертається людина від горя, якому не годна зарадити.

Мовчки, не оглядаючись, переїздили мандрівники крізь таке село. Та дарма! Не раз траплялося і на шляху побачити якусь безвидну, обгорілу та криваву масу, порозтягану на всі боки собаками, вовками та птицями. Якнайшвидше минали їздці погане місце, але ще довго-довго неслася навздогін за їздцями, неначе спомин страшної сонної мари, гидка-прегидка воня зарази…

Посеред усіх тих понурих появ у пустині, покиненій татарами, не видко було й живої душі, немов усі, що врятувалися від смерті та неволі, покинули сльозами та кров’ю насяклу землю і переселилися ген, на край світа. Аж виїхавши з лісів, під селом Качанівкою побачили їздці якихось людей, що крутилися по полях та луках. Вони підійняли похилені голови, як зачули тупіт коней, а, побачивши людей, покинули все і вмить щезли в найближчих корчах на окраїні лісу.

Не дивно! Хто ж знав, що се за люди їхали? Може, татари, а може, що гірше, гайдуки дідича, який шукав у пустині пропавших кріпаків!.. Аж коли постаті їздців пропали у гущавині за закрутом шляху або за хвилями поземелля, з куща ліщини або калини вихилялося лице мужика, яке краскою нагадувало землю. По хвилині сей чоловік вилазив з укриття і гарячково брався знову за роботу: зібрати з поля дещо збіжжя чи городини. Він спішився та добував останки сил, щоби спасти від голодної смерті !хоч сі незначні останки населення, що залишили татари. Бо вслід за татарвою ступали ще завсіди два товариші: пошесть і голод…

Через усю дорогу не стрічали їздці нікого, з ким можна б було поговорити про події, які тут скоїлися. Тому, переїхавши через Збруч, стали підганяти коні, щоби якнайшвидше минути полосу, обняту татарами. Одначе аж другої днини з полудня найшли кілька осель, неспалених, та, проте, пустих. Дідичі повтікали у Тернопіль, Збараж або і Львів, а мужики не мали ще відваги вертати до хат, де в кождій хвилі міг загостити якийсь спізнений загін. Тому крилися по лісах, печерах, доки не впевнилися, що бодай їх життю не грозить небезпека.

Коли звечоріло, їздці опинилися знову на краю великої діброви, що простягалася від села Медведівки аж до міста Бару. Властиво, дорога відклонювалася раз у раз то вправо, то вліво від простого напряму, одначе Олекса й не гадав їхати селами. Ще їдучи на Поділля як гетьманський гонець, намітив собі шлях, простий, мов лет стріли, та найкоротший. В його пам’яті лежав сей шлях зовсім ясно, так що осаул провадив Юрка й Івана швидко, певно, без надуми та вагання.

Часто приходилося з’їздити на манівці, але завсіди так, що се не спричинювало труду ні людям, ні коням. Так вміли їздити тільки запорожці. З неймовірною скорістю, серед найтяжчих умов поконували вони простори та через день-два відбували подорожі, на які хто інший потребував дві неділі часу та багато-пребагато труду.

Діброва була велична, стара, поважна. Рідко стоячі дуби-велетні чорніли на тлі неба, неначе склепіння якогось величезного храму. Широчезні, розлогі крони дерев спліталися зі собою вгорі у непробитну крівлю, а сподом вкривала землю грубезна верета напівзбутвілого листя. Воно накопичилося тут від десятиліть. Спіднє утворило м’яку підстилку, що враз із верхнім, торішнім листям розвернулося, неначе м’який ковер. Верхня підстилка, висушена продувом, шелестіла під ногою мандрівника, але зберігала завсіди вологість. Ось чому посеред сухого листя виростали гриби та губи й виводилися мільярди хрущів або нічних мотилів. У галуззях, на дуплах гніздилися цілі рої співучих птиць, а десь високо, немов орел на скелі, оддалік від усіх інших, осідав цар ночі – пугач.

Під захисним склепінням дубів находило прибіжище багато-пребагато всякої лісної звірні, що над потоками та на ясних прогалинах, порослих травою та зіллям, находила безпечну і обильну страву.

Опинившися біля перших корчів, що росли на окраїні ліса, зміркували молодці сейчас, що се більший та старший ліс, чим усі, які переїздили досі. Корені росли тільки з берега, а далі стояли лише зрідка грубезні пні столітніх дубів, на яких опиралася смарагдова кровля діброви. Молодці спитали Олекси, а сей відповів:

– Не бійтеся, товариші, ся діброва не урветься вже так швидко, як попередні. Ось ми вже минули осілі сторони. Тут, у лісі, нема вже ні хуторів, ні сіл. Аж біля Бару та Брацлава є села, але ті вже напів- або зовсім під козацьким присудом. Тому й татари пішли, здається, не туди, а на Кам’янець, щоби не зачепитись о наші уходи. Коли б ми не мусіли їхати на Брацлав, то поїхали б просто дібровою на південний схід і швидше були б на Запорожжі, чим татари у Перекопі. На жаль, нам треба у Брацлав, а я раджу вам слухати Кіркора. Ну, а тепер ходіть за мною, поведу вас у козацьку хату.

– Хату? Яку хату? – питав Іван.

– У сій хаті, – відповів осаул, – сам Бог поклав зелену стріху та устелив пол м’яким листячком. На місці сволока – столітній дуб, а на місці стіни – ліщина.

Зліз з коня і, взявши його за поводи, подався у гущавину. Молодці послідували за ним. Добру хвилю пробиралися крізь гущавник ліщини, калини та рябини, а там підшиття ставало чимраз нижче, вершилися дуби, аж корені уступили зовсім, а коні ступали нечутно по м’якому підложу праліса. Олекса виглядів місце, куди пропливає невеличкий потічок, а на прогалині росла буйно трава. Отут задержався і, оглянувши, сказав:

– Ось тут спічнемо!

Всі три поздіймали кульбаки з коней а, повитиравши звірята свіжим дубовим листям, пустили їх на пашу. Олекса поприпинав їх на аркани, щоби другої днини довго за ними не шукати, а відтак стали всі три збирати та зносити сухе гілля, якого немало пообломлювала буря з дерев, і воно валялося під ногами. Розвівши ватру, розстелили молодці покривала на коні та поклали кульбаки під голови. Потім попоїли, що Бог післав, позакурювали люльки і полягали довкруги ватри.

Недалеко чути було жування коней, що гризли траву на березі потоку, часами трісла у вогні вогка галузка, а хвилями проходив легіт понад лісом та нашіптував мандрівникам якісь незрозумілі, чарівні казки. Було тихо та спокійно і здавалося, що вся та гаєнна плачу, крові, стонів, смерті та неволі – се лише якась чорна змора, що давить груди крізь сон.

Якось дивно було пригадувати собі серед сього справжнього раю сю неймовірну вагу горя, яке звалилося на всю землю та її населення, і аж тепер порозумів Юрко, чому зажурені та нещасні тікають у пустиню. Тут душа пристає лише з Богом та природою. Вона говорить лише зі собою і звільна перестає вірити, що поза самотою та спокоєм є ще щось більше, що поза деревами є ще й хати, в сих хатах – люди, а в серцях сих людей – люта, кривава рана.

Неначе робітник, який утомився і вечором протягає змучені члени, так і тепер спочивали мандрівники, передумуючи події дня. Юрко глядів у огонь. Він чув довкруги себе безмежну тишину, а над собою бачив чорну безодню нічної темряви. У сю пітьму поринали звільна страшні картини, якими займалася уява молодця. Замовкло й горе, заснуло, уколихане до сну втомою тіла та навалою вражінь. Бач, і радість, і терпіння вичерпують свою силу і слабнуть з часом та зі зміною окруження. Хоч і яка гарна пісенька, хоч яка страшна картина, обі зуживаються, і душа ставиться до них, як до чогось знайомого, звичного… І молодець почув, що тут, серед сеї тишини, зумів би дух його віднести утрачений спокій, хоч би й утратив усе інше… Тут зумів би погодитися з долею та, обтерши останні сльози, сказати Богу: «Да будет воля твоя!»

– Скажи, Олексо, – спитав по хвилині, дивлячись усе ще недвижно у палаюче полум’я, – скажи, чому-то нам у світі так погано живеться? Здається тобі не раз, що ти ся пташка, яку пташник прив’язав, щоби на неї ловити шулік та соколів. Ось-ось із синього неба паде стрілою лютий грабіжник і розірве тебе, ще заки успієш зітхнути до Бога за свою грішну душу. Чи який проклін тяжить над нами та нашою землею, чи нам уже ніколи просвітку не буде від сеї лютої степової саранчі? Чи вже ніколи не розживемося у спокою, але завсіди плакатимемо по сьому, що добром називається? Чому воно так? Коли-то вже Бог змилується над нами та освободить нас від лихої години? Гей! Чи я кому яке лихо вчинив, чи согрішив важко перед Господом? Коли сам подумаю, то, їй-Богу, не находжу у свойому житті ніякої погани та ніякого гріха, за який так тяжко треба б покутувати.

Козак мовчав зразу і хитав головою. Іван, що лежав при огні з головою на кульбаці, підняв чоло і також глядів на Олексу, ждучи відповіли. Ватра звільна погасла, а сірий сріблистий попіл покривав звільна недопалені галузки. У коронах дубів вів легіт довгі-предовгі розговори, неначе сам бажав дати відповідь на питання молодця словами: зрости високо, як я, то нікого не боятимешся…

Одначе слова Юрка порушили в душі Олекси якусь дуже живу струну, бо по лиці його пролетіла якась тінь, а брови зморщилися грізно.

– Так, – відповів, – люта і страшна судьба нашого племені, і коли б ми знали та бачили все те море сліз та крові, яке рік-річно спливає на нашу родючу землю, ми умерли би таки зараз, а ще й на нашім трупі виросла б калина, і вирізана з неї дудка заводила б невпинно ту саму важку та сумну пісню жалю та скорбі.

І справді, над усією нашою землею висить, як каже наш гетьман, страшний проклін. Від віків стікає вся земля кров’ю, а сушить її пожар. Народ у голоді, нужді та неволі. Хто ж тому винен? Один каже – татари, другий каже – ляхи, і правду каже і один, і другий, але не всю правду.

Коли б ми не допустили були ворога у наше житло, він не розжив би ся в ньому. Коли б у пас була давніше єдність, – не ми усього світу, а весь світ нас бояв би ся. Мені розказував батько, що тому п’ятдесят піт гуляли невпинно по Україні татарські загони, а лише тут і там горнулися останки людей по городах та королівських замках. Коли ж козацтво зібралося докупи, коли народ посунув великою силою у свої давні землі в степах, розлетілася татарва, неначе пісок під подувом вітру. Ніхто не стримав того нашого походу на полуднє.

Татарва, розбита та знищена, стала відступати чимраз далі і далі, аж у сам голодний Крим та приморські солончаки. Тепер висить вона, неначе важка, громова хмара, над Покуттям, Поділлям, Волинню, бо тут, бач, нема єдності та нема сили.

А сі, що мають володіти тою землею та боронити її, – се труслива дрянь без сили та совісті, яка дбає лише за грошем та розкошами, висисає з народу всю кров, якої не виточили татари, а відтак кидає сі обездолені та безоружні останки на поталу дикому кримському звірові.

Ось і тому терпимо ми всі, от тому і ви, хлопці, їдете у саму пащу того звіра, майже на певну смерть, щоби геройством та посвятою добути добро, яке пропало задля безсовісності та зради сих, що мали його пильнувати. Важке панування Річи Посполитої, але стократ тяжче се обезсилення та знеохочення народу.

Ти на Бога надієшся, Юрку, ти ждеш, щоби який святий осінив тебе та твоїх своїм надземним покровом? А від чого ж вродилися враз із тобою два здорові кулаки та тямуща голова? Встань, подумай, вхопи за шаблюку та полатай свою нужду шматками, вирваними з тіла ворога. Сагайдачний каже: нехай стане під нашим присудом уся Україна, нехай українські пани та шляхта відчахнуться вже раз від гнилого ладу та звичаю Річи Посполитої, а й вона сама і татарське дрантя розіб’ються о нас, мов хвиля о білий камінь на Чорному морі.

Годі вже нам плакати, жаліти та тужити за сим, що було. Хто плаче над минувшим та ломить руки над теперішнім, той ніколи не діждеться будуччини. Лише наша сила вирятує нас від погибелі, лише наша сила дасть нам просвіток у нашому горю, і лише вона дасть тобі потіху у своїй власній недолі. Знай і тям се, що за себе станеш лиш ти сам…

– І Бог, – вмішався нагло Іван.

– Так, – закінчив Олекса, – Бог, що помагав тямучому та відважному. Може бути, що колись було інакше, але тепер, у наші люті часи, сам Бог призначив всіх трусів, слабодухів і гультіпак на смерть так, як у діброві гинуть усі деревця, кромі коренастого та кріпкого дуба.

Бесіда козака вплинула дуже благодатно на обох молодців. Вони найшли серед лісної самоти сю стежку, яка вела до умової рівноваги і наповняла їх серця відвагою, завзяттям та довір’ям до власних сил.

Олекса підкинув ще на огонь всякого галуззя, щоби дим відганяв комарів, та перепняв коні з одного місця на друге, щоби мали подостатком паші. Відтак, обвинувшись у покривала, заснули мандрівники кріпким сном.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 204 – 216.