5. Алла! Алла!

Юліан Опільський

Вийшовши з ізби, удався Остап до стайні, біля якої відпочивали гайдуки пана Василя, узброєні від стіп до голови, в нарядних одягах. Угорські магерки та дольмани сяяли від золотих та срібних шнурків, а збруя мало не вся була німецької або й турецької роботи. На приказ Остапа вивели вони коня, а двох з них взялися його супроводити. Їдучи через місто, бачили вони, що товпи, які залягали ринок дниною, вже кудись пощезали, і життя йшло своїм давнім руслом.

Жидівські родини сиділи на підсіннях домів, немов у себе в Палестині, шваркотіли щось та числили гроші. Коли під’їздив Остап, вони низько кланялися і уступали з дороги найбагатшому дідичеві з околиці. Кількох підозрілих та дещо підпитих парубків стояло при долішній брамі, але і вони вступилися перед дідичем, не зачіпаючи його. На брамі лежав мертвецьки п’яний сторож, а в поблизькій коршмі ревіли не своїми голосами старостинські вояки та нічні сторожі. Кількох псів волочилося понад Гнізною, немов шукаючи чогось, а один з них, сівши на задні лапи та звернувши голову до ріки, вив жалібно, немов прочуваючи смерть або заразу. Вкоротці пішли за ним також інші пси, і серед їх виття в’їхав Остап на місто.

«Цікаво було б знати, – подумав собі, – чого саме виє проклята собачня. Невже вони вітрять утопленого трупа?»

– Брр… – здригнувся Остап. – Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Він зіпнув коня острогами і переїхав чвалом через міст, немов боявся, що з сеї каламутної води протягнеться рука топельника і потягне його зі собою.

– А щоб вас хороба, а щоб ви повиздихали, а щоб вам на жидівський день прийшлося, – проклинав один із гайдуків, занепокоєний проймаючим виттям псів. Другий не говорив ні слова, лише раз у раз спльовував через голову коня та шукав під сорочкою свяченого хрестика. Ніч була доволі холодна, західний вітер проганяв по небозводі пірвані дощові хмари, дерева, що росли при дорозі, свистіли чогось, наче порожнє гілля восени. А собаки вили. Невпинно та безперервно голоси їх то заводили високо, то опадали до нижчих тонів, деякі нагло уривали, а заки ще умовкли, починали інші.

– Що до лиха? – кликнув вкінці Остап. – Гей, хло!..

– Слухаємо, прошу ласки пана, – відповіли оба гайдуки і присунулися ближче кіньми до пана.

– Який се чортяка вселився сьогодні в собачню, що так погано виє?

– Се, прошу ласки пана, – відповів один із гайдуків, – коли має прийти зараза або війна, то пси завсіди виють. Але ось зараза є, та і війна так якби була, хоч і не у нас… Се, за перепрошенням вашої милості, або татарва десь недалеко, або вони жалують за своїм братом.

– За яким братом? – здивувався Остап.

– А ось за сим стервом, що ми кинули в Гнізну…

– Не верзи чого-будь! – розгнівався Остап. – Доки він жив, то був стервом, а тепер він небіжчик. Нам лише молитися треба за нього.

– Та вже, прошу ласки пана, – відповів гайдук, – усе, що прикажете, зроблю. Але, хоч би мені язик у роті покрутило, то, бігме, за таку собачу душу і плюнути не зумів би.

– Еге, – піддав йому другий гайдук. – Хіба до чорта поламалися. Але сей, бач, сам знає, хто йому рідня: той, певно, сам одною лапою держав опришка за карк, коли ви йому так справно відчесали маківочку.

Остап бачив, що гайдуки мали охоту розговоритися таки надобре, а що у нього на се не було охоти, тому поїхав швидше і швидко опинився в лісі на дорозі, яка вела у Лошнів. Його ум займався тепер тим, що жде його далі. Він бачив любе, затишне життя серед сільської обстановки, при боці дорогенької Марусеньки.

Він бачив перед собою дні тихої, пожиточної праці, зі своїми підданими, які відносилися до своїх панів з любов’ю та вірністю. Бачив чудовий спочинок дома у липовім садочку, прикрашенім веселими оченятами його єдиної та її сріблистим сміхом. І не буде вона, як досі, гніватись за кожде щиріше слово та за кождий поцілуй, а й сама прийде й покладе на його груди свою дорогу головку. І йому буде так любо, так любо, неначе у Бога!

А вечорком, коли червоне зарево кидатиме дивні тіні дерев на широкий майдан, коли старий Дрогомирецький принесе відомість, що брами позамикано і розставлено варти, тоді і вони підуть у своє солов’їне гніздечко, а сверщок, що загніздився під печею, заспіває їм пісеньку про відраду домашнього раю. І так буде довго-довго, доки повагом, звільна та незамітно не прийде старість, не покриє їх голов снігом проминулих зим.

Молодець потонув усею душею в сих чудових картинах будуччини, а кінь, не чуючи над собою руки їздця, ішов поволі, відмахуючись від комарів, і повільною ходою спинався на горбок, що лежав поміж Теребовлею та Лошневом.

– Адіть, ваша милосте, горить! – крикнув один із гайдуків, і голос вирвав Остапа з задуми.

– Де саме? – спитав і розглянувся.

Поміж деревами лісу просвічувало місцями рожеве світло, наче зарево при сході сонця, але що ліс був доволі густий, не видко було, відки се світло береться. Остап пустив коня вчвал, щоби виїхати на вершок горба, відки отвирався доволі широкий вид на полудневий схід. Він перший виїхав туди і нагло зупинив коня, так, що сей копитами зарився в землю.

– Ісусе Христе! – крикнув. – Се орда! Орда в Іванівці.

– Нехай один з вас їде чвалом назад, що сили в коня, ми – до Теребовлі.

Один гайдук звернув коня на місці і пустився чвалом, Остап насунув на очі шапку і, свиснувши коня нагайкою, пігнав, мов вітер, щоби заздалегідь забезпечити свою Марусю від небезпеки та зарядити тимчасову оборону двора перед можливим нападом орди.

Гайдук, який вернув, не доїхав до половини дороги, коли побачив панів з усією двірнею, які чвалом їхали дорогою. На чолі – Олекса, Іван і Юрко. Виїхавши нагору, поглянули вони на широку луну на полуднево-східному виднокрузі. Не було ніякого сумніву, що се орда, бо лише при її нападі могло горіти ціле село одразу. Юрко вхопився за голову.

– Матінко Божа! – крикнув у розпуці. – Як же ж се могло статися? Їдемо туди, може, ще урятуємо з пожежі хоч декого. Моя Галочка! Боже! Боже! Ходи, Іване, поїдем передом.

Але Олекса вхопив за поводи Юркового коня і сказав суворо:

– Не дурій, вашмость, бо і нікого не врятуєш, і сам даси шию у татарський аркан. Ось гляди! Іван теж боїться про своїх, а тямки не тратить. Поїдемо всі три поволі і обережно, зробимо, що буде можна, а не вдасться, то на те допуст Божий. Адже годі лізти самому у пащу татарви, де їх мов муравлів у муравлищі та де розжеврілі крокви та солома падуть на голови. А ви, панове, – тут звернувся до товариства, – їдьте домів та ладьтеся до оборони. Се не може бути ніяка орда, бо про се були б вісті. Се, певно, лише один загін.

– Ба, тому два дні, – сказав Танас, – чув я вістку, що величезна орда показалася на Покутті, але певних відомостей нема, бо в гетьмана Жолкевського нема ніякого війська, то ж ніхто не думає боронитися.

– То добре, – відповів Олекса, – але ось татари нізащо не пустилися б всією силою на Поділля, коли в нас на Запорожжі всі дома. Бо тоді, здається, і не було б їм до чого вертати. Зладьте зброю, скличте хлопців, роздайте самопали й луки, а баби з дітьми та товаром нехай зберуться на двірському майдані. Ми три поїдемо звідатися, що сталося.

Їздці розділилися. Олекса, Іван, Юрко поїхали стежкою до Іванівки і швидко побачили на своїх лицях кривавий відблиск пожежі. Вони не говорили ні слова. Юрко та Іван у найстрашнішім неспокою та в лютій тривозі про долю своїх найдорожчих у світі осіб, а Олекса знав, що всяке потішання було невмісне та марне, неначе крапля оливи проти розбуреної хвилі Чорного моря. Він не говорив ні слова, тільки пильно уважав на обох молодців, щоби котрий з них не втратив розуму з розпуки та не полетів у село на очевидну погибіль. Вони їхали з лісу, і нагло очам їх показалося село.

Але не була се та сама картина, яка так любо вражала всякого, хто приїздив в Іванівку. Не було вже білих, соломою критих хатчин, що цікаво виглядали з-поміж галуззя садків, не було товару, що вертав з пасовиська домів, та веселої дітвори, яка бігала по лугах, не було легкого диму, що з-під курних стріх синявою хмаркою випливав у небо. Усе село гуділо, ревло та тріщало зловіщим гомоном пожежі. Неспалені дерева садів чорніли на кривавому тлі огню, немов огорожа пекла. Горі летіли у небо плахти полум’я та вибухи іскор або чорні, сподом червоняві клуби диму, які хвилями прислонювали собою стіну пожежі та під крилом вітру летіли на схід, несучи вістку, про загибіль села, про смерть та неволю соток людей, про знищення добра та надій тисяч. Хвилями, коли притихав гук огню, почувалися страшні, пронизливі зойки та плач або дикі оклики, подібні до вовчого виття: «Алла! Алла!»

Всі три їздці позлазили з коней і стояли, мов скам’янілі, дивлячись на страшне видовище. Серце Юрка обізвалося нагло і раз у раз повторяло безрадне та розпучливе питання: що се таке? що се значить?.. Іван глядів понуро на пожежу і слухав плачів, стону та татарського реву і почув нагло у своїй душі якусь дивну порожнечу. Він знав, що тут нема ніякої ради, ніякого рятунку. Коли татари зуміли зовсім ненадійно напасти на село з усіх сторін, то не було найменшого вигляду на се, щоби хто-небудь урятувався. Коли б хоч на хвилю перед тим дізналися мешканці про ту небезпеку, то все-таки можна було надіятися, що хоч дехто спасся.

Щоби тепер кого-небудь врятувати, на се треба було щонайменше кількасот вправних і добре озброєних їздців, а сих не було навіть у самого гетьмана, а не то в повіті. Всі східні воєводства були віддані на поталу татарам. У всій Річі Посполитій не було нікого і нічого, щоби стримати загибіль і руїну кількохсот тисяч людей. Іван знав се, і коли Юрко, кинувшись на землю та, добуваючи зі себе невиразні слова, гриз землю у безмежному болю та розпуці, Іван стояв понуро, зложивши руки на грудях, немов уособлення народу, який глядить на власну загибіль завдяки безсовісності заведеного ладу.

А лад сей, відібравши йому збрую, сам до оборони проти ворога мав лише одно – соромну утечу. Тим часом запримітив Олекса, який на свойому віку бачив уже немало подібних картин, що огонь став у декотрих частях пригасати. Він скинув з себе жупан і кирею і звернувся до молодців:

– Коли присягнете, що ні один з вас не відізветься словом та не учинить нічого без мойого дозволу, то позволю вам іти з собою. Поглянемо, чи багато татар, та дізнаємося, куди вони вертатимуть.

– Присягаємо на Спаса та Пречисту! – сказали молодці, отямившись вмить. Перед ними явилось ось діло – одинокий вихід та одинокий рятунок від страшної душевної муки. Їм видалося нагло, що, будь вони в селі, не сталося б нещастя, а коли тепер туди підуть, то, може, ще дещо і врятується. Вони швидко поскидали зі себе верхню одіж, і всі три пішли берегом потічка, який плив у село і вливався вже селі в Іванівський потік.

По боках потоку росла осока та високі трави, росло збіжжя, так що швидко дісталися всі три до згарищ перших хат, які вже були пригасли. В сім місці росло кілька верб, з яких витинано пруття на плоти, і тому кожда з них мала немовби велику голову, з якої виростало цілим корчем густе, на кілька пальців грубе пруття. На знак, даний Олексою, молодці повилазили на верби і звідтам, серед горячі та гризького диму, глянули на головну вулицю села та на все, що там діялося.

Коли хто зумів би зобразити собі пекло, всі його страхіття та всю погань, сей побачив би якраз таку саму картину, яку ось побачили Юрко, Іван та Олекса.

Село горіло. Деякі хати стояли в огні, неначе смолоскипи, а гук полум’я мішався з ломотом перегорілих дахів та зі сиком іскор, що вибухали вгору. Разом з хатами горіли також і дерева, а сі, в яких було більше води, стояли обгорілі та чорні, і лише менші галузки тліли від страшної горячі. Довкола них на обійстю лежали чорні, звуглені вже вчасті тіла – се трупи людей та звірят, яких не могли або не хотіли татари брати зі собою. Головно горіли або вже й попеліли крайні хати, які зразу запалили татари, щоби відтяти мешканцям дорогу до втечі. На других щойно горіли стріхи, а далі ледве указувалися по рогах та углах перші язики полум’я.

Побіч сих хат розгравалися страшні сцени. Озарені кривавим сяєвом пожежі, неначе справді чорти, увихалися десятки татар довкола хат. Одні виганяли товар на головну вулицю і гнали ошаліле з переляку стадо повз потік за село. Другі серед дикого реву та реготу ловили мешканців, що з руками над головою утікали перед ними, потикаючись та падаючи. Ярке освітлення огню надавало сим лицям якогось страшного вигляду смертної розпуки та перестраху.

Зловивши кого-небудь, татарин придивлявся, кого саме зловив. Старі жінки та чоловіки і всі малі діти діставали ножем по горлі й конали у калюжах крові серед вулиці, топтані ногами татар, коней, товару та власних земляків, що утікали. Коли татарин зловив молодицю з малою дитиною при груди, виривав дитя з рук матері та кидав ним об найближче дерево, стіну або у найближчу звалену хату, а остовпілу матір, що заводила нелюдським голосом, тягнув за собою туди, куди товариші гонили товар та виносили достатки.

При хатах, до яких можна було ще приступити, товпилися татари цілим роєм, виносили щонайкращу одіж, посуд та знущалися по-звірськи над господарями домів, щоби дізнатися, де вони поховали гроші. Їм обпалювали ноги та руки, відрізували уха та носи, жінкам – груди, випалювали очі, а вкінці різали і полишали трупа огневі та собакам.

Усе спішилося, гнало, верещало, деякі бранці пручалися, боронилися та заводили, інші тупо гляділи перед себе на кров, огонь та розпуку інших, але їх грудь не мала уже ні стонів, ні жалю, їх очі – сліз. Татари гонили до поспіху, хрестячи всіх дротяними нагайками, ременями, плазом шабель та прокльонами, а від часу до часу вибухав серед їх товпи проймаючий рев: «Алла! Алла!» – на знак, що все те діється не лише для наживи татарського люду, але і на славу Аллаха.

Татари спішилися, бо огонь, який самі вони розвели, зближався чимраз більше, охоплював чимраз ближчі хати, й пройти вулицею ставало неможливим. Далі стали погасати перші хати, а по них оставала лише купа обгорілого румовища. Ліплені з глини печі торчали поміж спопелілими згарищами, наче нагробні камені. Головна вулиця села, що вела повз потік, опорожнилася від людей і звірят, остали лише трупи та почорнілі у жарі калюжі крові. Воздух став нагріватись чимраз більше і більше, він дрожав від жару, мов у хлібній печі над розкиненим вугіллям, вкінці одна хвиля – і всі останні хати бухнули огнем, а його вибух приглушив на хвилину всі інші гомони.

– Боже, Боже! – стогнав Юрко, глядячи на все те у якомусь отупінні, яке прийшло на нього після першого вибуху розпуки.

«Пропало все, – подумав Іван. – Помолімося за душі всіх, що погинули. Коли б хто хотів виявити хоч крихітку свого жалю, той мусів би хіба стрімголов кинутись у се пекло…»

Олекса, що весь час глядів на страшну картину знищення з затисненими губами та грізно стягненими бровами, отрясся також зі задуми і сказав:

– На жаль та плач буде час опісля. На се остається вам ціле життя, а коли і сього замало буде, так монастирів на Україні доволі. Тепер треба нам учинити все, що лише можливе. Злазім з дерева! Тут нам нічого робити. Сюди й так зараз над’їдуть татари, щоби поглянути, чи хто де не сховався та не втік ще в останній хвилині.

Мовчки услухали молодці приказу і вернули до коней. Якраз думали на них сісти, коли побачили кільканадцять татар, що під проводом якогось старшого над’їхали від противної сторони села.

– Чвалом! – крикнув Олекса, і всі три пігнали щодуху в сторону лісу.

Татари запримітили їх і, видавши дикий оклик, пігнали за втікачами, розвиваючи по дорозі прикріплені до сідел аркани. Але коні татар були змучені, то швидко остали позаду майже всі. Лише сам старший зближався чимраз більше до лісу, в якому скрилися утікачі. Коли минули перші дерева, Олекса здержав коня і, відчепивши від сідла свій аркан, зіскочив з коня і пішов назустріч татаринові. Юрко та Іван вооружилися тим часом, палаючи жадобою хотяй одного ворога покарати за страшний злочин одноплемінників.

Але до сього не прийшло. Татарин боявся їхати в ліс сам-один серед пітьми, і то ще за невідомим ворогом. Тому здержався і оглянувся за своїми. Його стать відбивалася докладно на тлі кривавого неба, і Олекса не потребував його довго шукати. Сеї одної хвилі було доволі. Гук пожежі глушив собою всі гомони, отже, також і кроки Олекси. Він зблизився до татарина… аркан свиснув у воздусі, кінь станув дуба і, обернувшись на задніх ногах, пігнав до своїх. Зв’язаний татарин лежав на землі, але Олекса не мав часу з ним довго бавитися.

– Вставай, харцизе, і махай у ліс!

Татарин зірвався, мов ошпарений, а, знаючи, що небезпечно було б зволікати, побіг. Так довів його Олекса до Юрка й Івана. Тут приказав татаринові сісти на коня, а, висадивши його туди, сів сам за ним у сідло і поїхав у ліс. Коли вже від’їхали доволі далеко, Олекса зліз з коня, кинув татарина на землю, наче клунок, і приказав молодцям також злізти. Відтак, вхопивши ніж і нагайку, підійшов до татарина, що ще дотепер не міг ані одної руки освободити від справно закиненого аркана.

– Ти, скоте, – начав до татарина по-татарськи, – такий старий опришок, то ж знаєш, що тебе не помилують, коли не схочеш відповідати або коли збрешеш. Тому кажи правду і відповідай скоро, бо в нас нема часу. Відповіш на наші питання швидко і отверто, то виміняємо тебе або позволимо викупитись, коли ні, то згинеш, мов собака, таки сейчас.

– Питай, багадуре! – відповів, дрожачи, татарин, який в Олексі пізнав одного зі своїх найближчих ворогів – козаків.

– Хто ти?

– Я – Арслан-мурза.

– Начальник сього загону?

– Начальник хто інший. Таки ваш чоловік.

– Хто такий?

– По-нашому він зветься Абазе-бей, по-вашому – Івашко чи як там.

– Івашко! – кликнули оба молодці, хоч і не розуміли, про що саме питає Олекса.

– Так, – сказав Олекса, – але не Івашко навів на нас сю орду.

– Се ще справа Бялоскурського та Зглобіцького, – докинув понуро Іван.

– Кілько вас? – питав Олекса дальше.

– Лише один загін, ефендім.

– За чим же ви аж сюди пригнали? Адже загони так широко не йдуть.

– Ми прийшли сюди лише на осібний приказ калги-султана, якого до сього намовив один з ляхистанських бояр, якого очі відчинилися на світло правдивої віри. Ви ось перед хвилиною назвали навіть його ім’я.

Козак перекладав Іванові слова татарина.

– А що, не казав, – замітив Іван, – що се справа Бялоскурського?

– Так саме він називався, – сказав татарин. – Він тут у селі шукав когось, якоїсь дівчини для Чікалі-баші.

– А найшов її? – спитав Олекса.

– Чому би не мав найти? – відповів татарин. – Аллах завсіди ласкав на сих, що увірують в нього.

– Мовчи, псявіро! – крикнув Олекса. – Чи ти думаєш, що коли тебе зараз не вб’ємо, то не зможемо вбити пізніше? Де ваш кіш?

– По тому боці села, у липовому ліску, – була відповідь.

– А бачив ти сю дівчину?

– Бачив, – відповів татарин, а його очі аж засвітилися від згадки про се. – Вона справді гарна, наче гурія в раю Аллаха, і я бажав би, щоб ся, яка колись по смерті в раю подасть мені чарку розкоші, була б хоч через половину так гарна, як саме вона. Її і до султанського гарему не було б мало!

– Що вона за одна?

– Аллах знає, ефендім. При ній був лише старий батько, що дуже люто боронився, а навіть убив кількох товаришів при нападі. Він мав великі сиві вуса та глибокий кривавий зубець над правим оком.

– Де ж ти його побачив, що так добре тямиш?

– Я бачив його, бо я сам убив його ятаганом, зайшовши збоку.

Татарин розказував усе те спокійно, наче чванився своїм ділом.

Олекса усміхнувся люто.

– Чи ви знаєте, вашмость, – сказав до Івана, – що татари приходили лише сюди за вашою сестрою, щоби її пірвати для гарему турецького капудан-баші, а сей ось мурзака вбив вашого батька власною рукою.

Іван здригнувся увесь і нагло, неначе лютий звір, кинувся на татарина…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 188 – 197.