10. Сагайдачний

Юліан Опільський

Вкінці по дводенній дорозі вечором станули на ринку в Барі. Крізь отворене вікно великої коршми при торзі падало жовте світло лоївки на площу, покриту гноєм, грязюкою та всякими відпадками. Олекса звернув туди коня а, заїхавши під ворота, зіскочив на землю. В сій хвилі з-під вікна піднялася темна постать, а тихий голос запитав:

– Яке діло коршунові до кананів?

Олекса живо відвернувся та старався пізнати говорячого.

– Уважай, бра’, що чотири собаки, то й зайцеві кінець! – продовжав тим часом таємничий бесідник.

– Чи ти, небоже, не став одною з тих собак, коли на місяць розбрехався? – спитав осаул.

– На місяць як на місяць, але на чуму то й Смаровіз забреше!

– Смаровіз? Се ти? Гей, здоров був, брате! – зрадів Олекса.

Обнялися, а Юрко й Іван приглядалися обом та прислужувалися химерній розмові, яку вони вели, не розуміючи ні слова.

– Відкіля ж тебе чорт приніс? – спитав Олекса. – Яким світом?

– Яким світом? – відповів незнайомий. – За возом причвалав, а тепер мазі шукаю.

– Таке? Ага! Але навряд чи ти упорожні приїхав. Признавайся!

– Звісно що, петрушку привіз!

– А що то за кажани в хаті?

– Струсенята!

Олекса обернувся до молодців.

– Ідіть-но, вашмостьове, в хату! – сказав. – Найдете гам когось, що вам зможе дати поміч в не одному. А якби з того вийшла яка потіха, то ми вам поможемо. Той козак – то Грицько Смаровіз зі Запорожжя, нашого гетьмана орудар. Давайте сюди коні.

Смаровіз забрав коні та поприв’язував до палів перед хатою, а оба молодці ввійшли досередини. При середущому столі сиділо кількох шляхтичів та пило пиво з глиняних збанків. На начальному місці, на превелике диво, побачили… Остою Кровінського, який живо розправлявся зі шляхтою. При бічних столах сиділо всуміш чимало міщан, купців, пахолків, а в куті при шинквасі – тугий, чорнявий муж з довгою бородою та вірлиним носом.

– Кіркор! – бажав було кликнути Юрко, але сидячий підняв руку, звертаючи долонею до молодців, а відтак поклав на уста палець.

Юрко й Іван перейшли незамітно поміж зібраними і посідали біля Кіркора.

– Повідаю вашмостям, – правив тим часом пан Кровінський, – що, поминувши татар, всім нам, киненим на сі східні креси, велика якась imminet небезпека es parte козацького гультяйства. Ось три дні тому напали вони на бялоглову, яка везла різні свої достатки до Брацлава, яка-то лише із життям втікла від гвалту, а може, й горло сальвуючи.

– Хто ж се такий нападав і тікав? – спитав підстарший вже шляхтич у шарачковій капоті, з довжезною шаблюкою при боці. Сивавий уже вус звисав долі на козацький лад.

– Єймость пані Беата Бялоскурська, а ті лотрикове – се козаки та покозачена шляхта з Поділля. Встид й ганьба гербовому з хлопами спільність та братерство управляти! Зачуваю також, що і син Беліяла Конашевич крутиться по околиці. Гей! Коби б так зловити собачого сина!.. На два коні всадив би я його!

– Ба, ба! В тем сенк, – підтвердили деякі.

Але старий шляхтич відставив зі стуком допитий збанок, звернувся до всіх і відповів по-українськи.

– Дивно мені, як Річ Посполита може ось таке стерво та сюди нам посилати!

І рукою вказав на Кровінського та товаришів.

– Що-то? Як-то? Оказія! – запиндючилася шляхта. Кількох встало, але старий пересунув пояс зі шаблею наперед і зморщив брови.

– Говорили ви, – гукнув, – я мовчав, говорю я, мовчіть ви, бо рот заткаю! Коли скінчу, брешіть, здорові, хоч би й на місяць!

– Вархол! – обізвався Кровінський, та прочі замовкли, бо ось міщани та українська шляхта стали збиратися біля бесідника з буками, шаблями, збанками. Спинився рух, а в сю мить і Кіркор пересунувся попри стіну і сів при молодцях.

– Завтра, – сказав шепотом, – виїжджаємо досвіта на Перекоп. Для обох вашмость панів маю місце при каравані, бо двох моїх людей втікло до Кровінського. Воліють, бач, грабити своїх, чим берегти чужого добра. Але ось слухаймо, що вийде з тої потіхи. Коли старий Дзік говорить, шляхта завсіди казиться.

А пан Дзік говорив дальше.

– Нас сюди у різних часах чимало шляхти наїхало, одні з наданнями, другі таки й так, а, найшовши спокій та дозвілля, розжилися серед українців без перешкод. Мимо татарви та всіляких лотриків, тепло було нам і безпечно. Ходили в козацтво люди, ходили і ми, пізнавав нас турок, знав кримець. А тепер… Боже, пожалься! Налізло всіляких ясновельможних з дірявими калитами та цілою тічнею всіляких голишів, обдертусів, митарів, гайдуків, сабатів, венгжинів, підстарост, карбових. Господи, як же хлопу не тікати? Як козакові не ворогувати? Ба, і на нас, осілу шляхту, сипляться кадуки і гонять нас із батьківщини, нас, поляків з діда-прадіда, за те тільки, що були людьми, як другі, а не скаженими собаками.

– Так, так! Святі слова вашої милості! – загуділи міщани.

– Кольоризуєш, вашмость! – засміявся Кровінський.

– Такий із васті поляк, як із мене голендер. Цілий ти вже скозачів, а рихло і від шляхетства тебе відсудити прийдеться.

– А за яким чортом я тут на Україні живу? – озлобився Дзік. – Годі усьому народові оляшіти задля мене. В руській землі нема місця для шляхти, яка цурається руської мови!

– А для руської чи зрущеної таки не буде! – крикнув Кровінський, і в сю мить понад столом перелетів чекан, вимірений просто в голову пана Дзіка. На щастя, сей сподівався такого закінчення розмови, бо вчас відхилився, і чекан застряг в стіні. Мов один муж, кинулися всі присутні за злочинцем, який скоро побіг до дверей. На порозі стрінувся, одначе, зі сутулуватим, пикатим мужем у червоній киреї.

– Пахолки зі замку! – гукнув хтось, і всі вмить забули за пана Кровінського. Міщани і мужики всіма вікнами та дверима поперли на двір, за плечима входячого заховався противник, а в сю мить в ізбу ввалилося чотирьох гайдуків зі шаблями та самопалами.

– Арешт кладу! – горлав із-за їх плечей Кровінський, показуючи на пана Дзіка. – Сей чоловік інзультує королівського висланця і тримає зі схизматиками.

– Протестуємо! – заявили на те Юрко й Іван, добувши шаблі.

Кіркор кинувся до них здержувати їх від нерозважного вчинку, але ось через вікно сунулася знадвору голова Олекси з насмішливим виразом обличчя.

– Ось, може, краще зі самими схизматиками погуляєте! – сказав і переліз в кімнату, а за ним Смаровіз та іще кількох козаків, які не знати відки вигреблися.

Кімнату залягла на хвилю мовчанка. Гайдуки й товариство пана Кровінського подалися до дверей, а з козаків дехто став на присошки, другі стиха бряжчали шаблями. Ніхто не говорив ні слова, але в повітрі чути було неначе громовицю.

Нагло з кута, де сидів гурток дрібної подільської шляхти, вийшов високий, тугий муж – ні то козак, ні то міщанин у простій витертій шарачковій капоті. Зате за шалевим поясом аж горів від самоцвітів дорогоцінний кинджал, а від пояса низько звисала шабля у багатій оправі. З-під високого чола гляділи чорні лискучі очі з виразом безмежної вищості на закукурічені лиця панів Дзіка, Кровінського та прочих, на заляканих купців та побілілого коршмаря. Козаки, як на команду, зняли шапки. Все застигло в ожиданні слів незнайомого.

– Вашмость панів і купця Кіркора прошу зі собою, а ви, пахолки, відки прийшли… марш! – і вказав рукою на двері.

Наче побиті пси, потяглися вусач, Кровінський та пахолки до дверей, Кіркор здавив рукою плече Юрка.

– Сагайдачний! – шепнув.

– Коршуне! – говорив тим часом до Олекси гетьман. – Підеш на замок до пана старости Тишкевича, занесеш жалобу на Кровінського та зажадаєш покарання, бо інакше самі з ним справимось. Моєю, бач, повинністю є дбати і глядіти, чи тим з міщан, що під наш присуд горнуться, не діється якась кривда від татар та лотриків. Опроче, Боже борони, щоби я посмів устрявати у справи урядовця його королівської милості. Поняв?

Ледве замітний усміх промайнув по губах Сагайдачного. Олекса поклонився в пояс і вийшов за пахолками. Коли відчиняв двері, догляділи молодці перед хатою чималу юрбу людей, освітлену кривавим світлом смолоскипів. Ті люди мали на собі високі шапки та довгі киреї й усі були озброєні.

– Хто се? – спитав Юрко Кіркора шепотом, наче боявся в присутності гетьмана голосніше говорити.

– Се козаки! – була відповідь. – Гетьман дізнався, що гетьман коронний не в силі боронити українських земель від татарської навали, і тому всіми дорогами йшов сюди зі запорозьким лицарством. На жаль, прибув запізно, бо пограничні старости робили йому труднощі. По дорозі у Брацлаві дізнався про змову Кровінського з татарами та старостою в Барі, тому поступив сюди, щоби припинити злочинну сваволю. Які ще там у нього замисли, не знаю.

А гетьман сидів на лаві та видавав різні прикази. Вкінці звернувся до Смаровоза.

– А де мої уха? – поспитав.

– Під дверима, батьку! – відповів козак.

– Так поклич їх сюди!

По хвилі в кімнату ввійшов який десяток тугих мужів у мужицькій ноші.

– Здорові були, молодці! – привітав їх отаман.

– Здоров і ти, пане отамане! – відповіли хором.

– Що чувати?

Прибувші через добру хвилю радилися між собою, вкінці виступив один з них наперед.

– Відай, у тебе, брате, найдовші уха, – зажартував отаман.

– Звісно, – відповів спокійно запорожець, – то ж твої уха, батьку!

Козаки зареготалися, усміхнувся й отаман.

– Здорово відрубав, козаче! – сказав. – Але тепер розказуй, що у вас тут діється?

– Небагато нового. Після нападу орди люди просто збожеволіли з переляку. Дехто втік в ліси, дехто в болота, вертеби або й городи. Найбільш бояться, одначе, не татар, бо сі як прийшли, так підуть, – але Кровінського. Він, бач, справді з приказу старости…

– Знаю! – перепинив отаман козака. – Ось і його роботі край. Що ж тутешні козаки?

– Котрі саме? Чи справжні, чи ті, що вдають послушних, чи шляхта?

– І одні, і другі, і треті!

– Справжні застукали кілька татарських загонів, але то не було добре, бо орда налякалася, перейшла Дністер і пішла волоським боком. Лишень листа вислав сам хан до короля. Більше не могли ми зробити, бо нас тут всього…

– Говори далі, ми самі знаємо, кілько нас!

– Від наших нібито послушних міщан та підсусідків знаємо, що до старости Тишкевича приїхала якась пані, що їхала з ясиром, але бранці розбили табор…

– І се знаю! – тут отаман кивнув головою в сторону Юрка й Івана. – Се вашмостів справа!

Козак покрутив головою.

– Е, та бо ти, батьку, сам все наперечот знаєш, як турецький султан! Навіщо ж питаєш нас?

– Хочу знати, чи мої уха ще здорові, чи таки справді пристали на ослячу віру. Що ж то був за чамбул?

– Того не знаємо і не будемо знати, бо ні один татарин не остався в живих, а пані втікла.

– Але ми знаємо! – вмішався Юрко. Козак усміхнувся.

– Ось бачищ, пане отамане, – завважив, – що шляхетське ухо ще довше за наші.

Юрко спаленів, але Кіркор успокоїв його вмить.

– Чи не видиш, вашмость, що в сих людей навіть гетьмана можна піднімати на сміх? Тут, бач, всі однако уроджені. Що інше дотеп, а що інше послух.

Тим часом козак говорив дальше.

– Всі ніби послушні негодують і кажуть, що вони вже доволі довго жили у страху під польським правом і хочуть піднімати ворохобню та заводити козацький лад або тікати на схід.

– А шляхта?

– Шляхта прохає тебе, ясновельможний пане гетьмане, начинати! – відповів за козака пан Дзік.

Всі оглянулися і привіталися добрим словом до шляхтича.

– Здорові були, братчики! – відповів черевань. – Зачинати, правда?

Козак не відповів зразу, а й отаман мовчав, тільки пильно з-під ока приглядався козакам. Вкінці почухався козак у потилицю і відповів.

– Рада б душа до раю, так що ж? Годі! Зима далеко, турки Тягинку та Аслан-город на Дніпрі будують, гарматою рештують, тисячі наших у полоні… Турки в Молдаві поможуть ханові… баборіз вмішається… непевно! Ще нам самим байдуже, але жінки, діти, батьки, земленька свята, православна віра! Усе те пішло би на грабіж, та торжище… у Кафу, у ненаситну пащу опиря!.. Ні, ваша милість, ще не час начинати. Ще не з’єднані сили народу, ще нема у ньому карності та послуху, бо ми надто довго жили у Річі Посполитій, і в нас ще раз у раз підіймає голову дух спротиву. Тому, хотяй і козаки, і православний народ бажають отвертої боротьби з вельможами та коронною шляхтою, мимо того треба ще ждати…

– Ах! Доки ще ждати? – гукнув пан Дзік. – Ви, русини, завсіди ждете, наче кріпак на панський нагай, та й тільки. Ось ви підійміть нарід, а побачите, що ждати не було на що. Де ж сила, яка могла б вас побороти?

– У Польщі завсіди найдеться сила на збунтованого хлопа! – відповів козак. – Нема її на татар, але на хлопа є, бо турок, татарин і лях – се союзники проти спільного ворога – українського мужика!

Пан Дзік понурив голову, наче від стиду.

– Терпцю треба і часу, начинати годі! – повторив козак. – Придавимо татар, позбираємо під нашим присудом більше народу, а тоді аж прийде день суду…

Настала мовчанка. Холодні, ясні слова козака зображували наглядно напрям змагання Сагайдачного, і досвідний шляхтич добре відчував їх правдивість.

– Ось вашмості відповів осаул Дорошенко! – сказав по хвилині гетьман. – А я, як кошовий і гетьман, не з’ясував би тобі краще нашої скрути. Ми не можемо начинати боротьби з Польщею, маючи за плечима татарву. Будь вона при нас, друге діло, а поки що… годі!

В голосі гетьмана звучала ласкавість, співчування, смуток, аж після останніх слів змінилося лице, змінився і голос. Він встав і звернувся до козаків:

– Підете всі, – приказав, – у староства Барське, Проскурівське, Тернопільське, Теребовлянське та всі околичні і дасте поміч, провід та опіку всім, кому надоїв шляхетський рай. Виходців оселите на Тясмині, бо се землі мойого знайомого, теж козака.

Юрко спаленів. Якесь дивне – ніби тривожне, ніби радісне – почування огорнуло його. Ось дають лад православні православним, руською мовою, не чуть клятої лящини! Бог, гетьман і ми!..

Кинув оком на Івана і вперше від нападу татар на Іванівку побачив погоду на його лиці, а в очах іскру захвату і довір’я. А гетьман говорив далі:

– Полковники й отамани, яких військо є з ними, мають пильнувати всіх шляхів, по яких їздять польські пограничники, щоби ловити та перепродувати втікачів. Коли зловите шляхтича, гультяя чи татарина, усім… мотуз! Наш терпець скінчився!

Козаки, мужики та шляхта заворушилися і подалися до дверей. Гетьман стояв спокійно, заложивши руки за пояс, їдоки вся товпа не розійшлася. Тоді вийшов і він, сів на коня та повільно, наче володар по вулицях своєї столиці, поїхав до моста на річці Рові, де стояв замок старости. Проводило його кільканадцять козаків зі смолоскипами, яких блиск -цупко освічував його величну появу.

У замку панував між тим гарячковий рух. Блимали світла, темні постаті бігали туди й сюди, почувалися прикази та прокльони. Саме коли Сагайдачний під’їздив до замку, і з відкритої брами вискочив їздець і чвалом прямував у город. Був се Олекса. Він зняв шапку і звістив:

– Усе гаразд, батьку!

– Кровінський?

– Сидів зі старостою при столі. Почувши, з чим я приїхав, зірвався й утік верхи до Проскурова.

– Чому ж вони не їхали разом? – дивувався гетьман.

– Не знаю! Коли почув своє ім’я з моїх уст, побілів, як стіна, виплював вино на обрус, ухопив магерку і пігнав за конем. Тишкевич бажав, видко, щось путнього відповісти, але я сказав йому, що гетьман прохає про діла, бо слова були вже на комісії. Тоді він з дуже приязним усміхом обіцював усе і вийшов, а в сю мить зчинилася в замку така Содома й Гоморра, що я сам мусів відшукувати свойого коня. «Сагайдачний іде!» – кричали пахолки і кинулися грабити панське добро. А пан староста… ось глядіть, батьку, він там!

З брами замку виїхало чвалом кілька возів, окружених комонниками, і завернуло на дорогу до Проскурова. При виді гетьмана їздці наче збожеволіли. Засвистіли батоги, звірята витягнулися, як струни, й уся кавалькада щезла в пітьмі дуже швидко.

Сагайдачний усміхався.

Відтак відвернувся до Юрка й Івана, які враз з Кіркором слідували за ним.

– Бачите, вашмостьове, – сказав, – що в нас є вже зав’язки ладу та держави, краще майже, ніж в Польщі. Бачите, що злочинець тікає від лиця власті, чого в Польщі не буває. Тому не бійтеся, пане Угерницький, за свою займанщину на Тясмині. Є там доволі землі для вас і для нас, а й вам корисніше буде з нами, чим без нас. Самі бачите, що тут сей, хто з козаками тримає, того й Острозький або Збаразький не рушить з місця ніяким кадуком, ні гайдуком.

Юрка вразили ті слова.

– Ми не з тих, ваша ясновельможність, – відповів сміливо, – ми не з тих, що приходять сюди зі заходу дороблюватися наново потраченого майна. А якщо вашій ясновельможності треба землі, то ми не лише частину, але і все подаруємо, кому прикажете, хоч би й вам.

– Горда з вас штука і благородна, се гарно! Гордість – то боєвий кінь, зарозумілість – то жидівська хабета, але ти, пане Угерницький, землею не покидайся! Усе протрать, але землі держися, бо доки вона в твоїх руках, досі вона є землею України. Коли хочеш, гинь сам, але землю остав синові та виховай його як слід у вірі та мові батьків. Бо не про тебе тут ходить, ні про нього, а про землю. Вона, бач, матір’ю для всіх!

Говорив се приязним, батьківським тоном, і спомину не було про жарти. Після всіх людей, яких пізнали молодці за час своїх мандрівок, гетьман видався їм якимось вищим єством; саме так, а не інакше зображували собі вони маєстат. Та проте ся стать була незвичайно близька їх душам почуваннями, гадками, словами, і вони ніби вдома ютилися біля нього, наче при боці батька…

Аж ось гетьман покликав Олексу і поїхав з ним передом через місто, Кіркор прилучився до молодців. У городі вже псе спало, і їздці не здержувалися ніде. Брама стояла отвором, бо вартові повтікали разом зі старостою. Без перешкоди виїхало товариство у степ. Смолоскипи погасли вже давно, зате на сході показався величезний помаранчевої краски місяць і розсвітив шлях.

Їдучи, розказував Кіркор півголосом Юркові й Іванові про заходи Сагайдачного, який по всій Україні, на Поділлю, Волині, в Галицькій та Перемиській землі мав своїх людей, які помогли йому в праці. Він піднявся важного завдання – згуртувати роз’єднані частини народу під козацьким присудом та в сій цілі стягав на Україну останки руської шляхти та якнайбільше мужиків, щоби згодом із мечем в руці відбудувати державу святого Володимира.

– Я вірменин, – кінчав Кіркор, – я сам і мої діти стаємо під напором наших сусідів поляками. Але серцем ми завсіди з вами, бо ви так само поневолені в сьому світі, як і ми. Ось і тепер гетьман має до мене повне довір’я, і я знаю, що він постоїть за мене всюди і завсіди. Се не з ляхом справа. Та ще й се одно знайте! У Стамбулі більше бояться і шанують, козака Голоту, чим польського гетьмана, ну… і більше люблять його. Тямучість та сила викликують подив та прихильність Високої Порти, а підле лизунство приймає вправді кождий із візирів чи пашів, але ним гидиться. Козака сажають на кіл, у тюрму, на галеру або продають за дорогі гроші. Ляшка держать тільки для викупу або вживають до домашньої прислуги, що вважається ганьбою. Так-то, бачите, і Сагайдачний о много більша особа між турками, чим польські вельможі, та має вплив навіть у дивані й у хана. Як хто в світі може вам помогти, то хіба він один.

– Де ж ваш табір? – спитав Іван. – Нам треба туди…

– Уже під Брацлавом! – відповів Кіркор.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 238 – 247.