9. В татарському таборі

Юліан Опільський

Цілий день їхали лісом у віддалі кількох тисяч кроків за кошем краєм пустим і безлюдним. Здавалося, що сам Бог покинув його, та тільки ватаги опирів остали, щоби скавуліти ночами по пустирях та пажерливо накидатися на усі прозябці воскресаючого життя. За рік-два позеленіє тільки Чорний роз’їжджений шлях, поля заростуть травами та квітками, а там і щезне останній слід людської праці на довгі-довгі літа…

Під вечір повернули татари направо під Коржовець. Над згарищами села не видко було навіть диму. Попіл уже простиг, зате цілі гори трупів валялися поміж обгорілими коминами. Видко, перетяжені добичею татари не брали вже так багато ясиру, а з черед вибирали тільки що кращі штуки.

Від Коржівця повертав шлях круто на південь. Оттут, на невисокім горбику, стали татари на нічліг у тіні малого проліску. Табуни та ясир станули від дороги з сеї сторони горбка, череди з чабанами та вартовими – над потічком, який плив у Буг по той бік горбка.

Сумно та понуро умирав день. Вечірній подув надніс з південного заходу чорні, скублені хмарюки. Наче олов’яне покривало обгорнуло сірий небозвід так, що навіть вечірнього зарева не було видко на ньому. Навіть водяна та болотяна птиця, яка звикла вечором оживляти лісні озера га степові балки, мовчала чомусь-то, і тільки від коша йшов гамір, а над ним на небозводі чимраз яркіше виступало зарево – сходив місяць.

По правому боці дороги росли високі трави, за ними ліс, а з-під ліса приглядалися укриті їздці усьому, що діялося у коші. Вітер кріпшав чимраз більше і вкоротці приглушив своїм шумом гомін табору. Він розвівав по просторі крики та гамір людей, рев товару, скрип возів. Темні постаті пережувалися на тлі огнищ, наче які тіні-привиди, чимраз неясніше, невиразніше. Ясне шатро світило якийсь час поміж другими, золота куля кидала миготячі проміння, аж погасли й вони, а ясне п’ятно розплилося у сірині окруження – западала ніч.

Чорна, аж густа пітьма відділила кіш від чатівників у лісі. Високо палаючі ватри потухли, щезло зарево на небі, остали тільки на тлі чорного гаю маленькі огники догасаючих кострів, наче святоіванські хрущики. Поза тим замовкло усе, і, хто б не знав, що на горбку за дорогою стоять татари, думав би, що він на самоті в пустині, де гуляє свобідно вихор, що ніде не видко нещасного та заразом і проклятого роду людей.

– Час і нам! – проговорив Олекса, який через увесь час не казав ні слова.

– Час, а до чого? – питали молодці, зриваючись.

– Підемо поглянути, хто саме сидить у сьому шатрі. Може бути, сам Бялоскурський.

– О, тоді хай Бог змилується над його душею, – проворчав Юрко, – бо я її не пощаджу.

– Хіба що віддасть Галю! – докинув Іван та стиха вдарив рукою по шаблі.

– Тсс! – псикнув Олекса. – Шаблі геть! Возьмемо тільки ножі та пістолі, а я ще й аркан, більш нічого. Нам прийдеться плазувати.

Повсідали на коні і мовчки їхали за осаулом. Сей здалека об’їздив табір від південної сторони, бо знав, що перед табором дорога певно свобідна, під час, коли на шляху, яким переїхало стільки людей та коней, могли крутитися відставші татари. Там лежали і згарища села, на яких вили пси, лежали трупи, і вже само те проймало душу дрожжю.

Без пригоди об’їхали табір та стали під’їздити до нього від півночі. Уся трудність була в сьому, щоби продістатися поміж чередами товару, возами і ясиром до дерев та кущів проліска. Знав, бач, Олекса, що там уночі, певно, ні один татарин не стане вештатися, і саме тому рішився пролізти туди з товаришами. Татари уміли вправді ходити і лісами, але їх не любили і тільки з конечності стали кошем під лісом.

Тепер мусів один із молодців лишитися при конях і в разі небезпеки підвести їх товаришам. Ся задача припала Іванові, бо він був спокійніший від Юрка, сей-бо діставав просто гарячки, як тільки погадав, що там перед ним ті самі вороги, що пірвали йому його щастя, а може, й воно само…

Олекса і Юрко швидкою та тихою ходою пішли передом, а за ними поступав Іван з кіньми, щоби держати звірята якнайближче їздців. У кущах та лозах над потічком велів йому Олекса остати, а сам з Юрком пішов далі.

Нічого не спинювало молодців. Від табору не було ніяких варт, бо татари знали, що їм не грозить ніяка небезпека. Перші козацькі оселі, населені свобідною людністю під козацьким присудом, лежали дальше на південний схід, у Брацлавщині та Уманщині. Тут були тільки панські маєтки, населені безоружними кріпаками та трусливими панами-шляхтою, яка давно спасла свої голови на захід, або… або була у порозумінні з наїзниками. Ось чому оставили татари товар без сильнішого прикриття та не розсилали роз’їздів по околиці.

У частині табору, де перебували бранці, вигоріли вже високі костри, а над вугіллям пекли татари цілі барани собі на вечерю. Бранці мусіли вдоволятися відпадками та ячмінними паляницями. Вони сиділи рядами повз арб, які окружали ту частину табору. Окремо сиділи жінки та діти, окремо парубки, яких для безпеки пов’язано ремінням.

Усе те розглянув Олекса вмить і усміхнувся.

– Їй-Богу, маємо щастя! – сказав до Юрка. – Я зроду не бачив ще так необережних татар. Двадцять козаків було б аж надто до того, щоби опанувати кіш. Піший татарин – неначе рак на суходолі. Заки поганці половили би коней, можна б їх витовкти до одного.

– Справді! – завважив Юрко. – Тут коло бранців нема їх і п’ятдесят. Що сам загін пішов передом, те знаю, але що сталося з прочими вартовими?

– Вони при огнях! Бачиш відблиски огню за ліском? Воно близько, але між ними і бранцями лежить темний лісок га потомлений товар, а коні чорт знає куди порозбігалися у темряві. Аж ранком позбираються докупи, а поки що зробимо, що вдасться. Бачиш, не раз лучалося, що бранці тікали, якщо додав їм хтось відваги та дав провід, а варта була лиха…

– Як-то, ти бажав би?..

– Не знаю ще, не знаю! – звинявся Олекса. – Але послухай, брате, що тобі скажу, а ти будь обережний і не зрадь себе ніяким движком ані криком. Перш усього підемо поглянути, що чи хто знаходиться в сьому шатрі під ліском. Якщо не найдемо там нікого, то ти вернеш до Івана, й оба поїдете під сам табір від протилежного боку. Під’їхавши, вистрілите з рушниць та пістолів, розуміється, не на вітер. Опісля чвалом тікайте на те саме місце, відки ми вечором виїхали. Заки татари спроможуться вас наздогнати, я буду уже при вас, а якщо ні, то ви тікайте далі, але не на Бар, а назад, в сторону Проскурова. Поняв?

– Твої поручення поняв, але всеї справи таки не розумію. Що ж буде, як тобі щось станеться? Ми ж тебе прецінь не кинемо татарві на поталу, хоч би й сам хотів. Разом виїхали, разом нам життя і смерть! Олекса усміхнувся.

– Не так, козаче, – відповів. – Знай, що де мені прийдеться загибати, там ви мені не підмога. Ми виїхали разом, то правда, але виїхали за Галею, а не погуляти в компанії по диких полях. Що ж з нею станеться, як вам що погане приключиться?

– Правда твоя! – відповів по надумі Юрко. – Все-таки…

– Доволі! – перервав осаул дальшу розмову. – Ти дав слово, що мене слухатимеш, отже, слухай і мовчи!

Юрко повинувся.

Хильцем, обережно ступаючи, підкралися Олекса і Юрко під лісок. На правому узбіччі горбка лежали збитою масою воли та вівці. Важкий стогін та сопіт потомлених звірят долітав з тої сторони всуміш із гризькою вонню. В кількох місцях у темній масі блимали вигорілі огнища чабанів та вартових. Вони, видко, спали, і ніхто не підкладав свіжих дров, бо лише вітер добував вряди-годи ясніші огоньки з-під попелу погасаючих кострів. З лівого боку панувала також тишина, тільки хвилями, коли стихав вітер, почувалися відти якісь звуки, наче тихе скавуління собак у місячну ніч. Олекса стиснув Юрка за руку.

– Чуєш? – спитав шепотом. – Люди плачуть!

– Плачуть! – повторив Юрко мимохіть, а в його голосі прозвучав тупий біль безпомічності.

І обом стало лячно серед тих відзвуків терпіння рабів, найбільшого терпіння, яке коли-небудь життя принесло людині. Над ними лягла важка, чорна, душна, беззвіздна ніч, і тільки погасаючі огні блимали, наче очі вовків.

Не кажучи більше ні слова, Олекса піднявся на весь ріст і під ослоною дерев та кущів пішов далі. Мовчки перекралися через лісок, аж вийшли з нього якраз напроти білого шатра, яке сіріло дещо яснішим п’ятном на тлі нічної пітьми. Оба поклалися ниць і поповзли ближче. Важка се була праця, зокрема для непривичного Юрка. Треба було, бач, підсуватися на руках та колінах без шороху та голоснішого віддиху, що вкінці Юрко зовсім вибився з сил.

Наблизившись, замітили, що крізь щілини у полотні добувається світло. У шатрі не спали… Олекса мусів ужити всеї сили, щоби вдержати при землі товариша. Якби не се, певно, Юрко був зірвався або хоч би поспішився і зрадив себе. Він і так намагався вирвати своє плече з рук запорожця, але безуспішно. Ще дужче здавила його залізна рука осаула, а грізний голос розгніваного мужа проказав слова:

– Не казися, гляди!

Олекса показав рукою на темну стать, яка кілька кроків дальше лежала на землі поміж ним і шатром. Був се татарський вартовий. На двадцять кроків перед татарином догоряв чималий костер, а при ньому сиділо ще чотирьох татар.

Вартовий спав вельми чуйно. Як тільки голова Олекси найшлася над його лицем, він розплющив очі, хотяй усі рухи запорожця відбувалися без найменшого шелесту. Здавалося, що татарин в одну мить підійме на ноги увесь кіш, бо на то вистало б було раз крикнути…

Одначе в останній хвилі Олекса спокійно, певною рукою ударив ножем лежачого в серце… Очі вийшли з оправи, великі та страшні, рот відчинився, і знову здавалося, що вартовий зверещить на весь кіш… Але з рота вийшло дещо кривавої піни, члени простягнулися, руки затиснулися у передсмертних судорогах, остання дрож прошибла тіло, і життя покинуло його. Лише очі остали відкриті зі застившим виразом страшенного переляку у витріщених галинях.

Усе се було дією одної хвилини.

– Навіщо того? – спитав шепотом Юрко, який все ще тільки з трудом привикав до страшних умовин життя на окраїнних землях Річи Посполитої.

– Ти, брате, не знаєш татарських варт, – відповів запорожець, витираючи ніж в кожух татарина. – Ми не пройшли би попри неї неспостережно. Зв’язати його не можна було теж, бо тамтих чотирьох заблизько. Впрочім, мало-то наших кісток біліє по шляхах, мало-то крові виссе нас татарський опир? Вбити татарина – то богоугодне діло, якого ніколи не треба занедбувати… А тепер, – тут Олекса взяв Юрка за руку, – іди у шатро, а я остану тут. Нехай Бог приведе тебе туди, але й ти не забудь, що один рух або крик, – чий би він не був, – погубить і тебе і… Галю!

Олекса поклався біля татарина під кожух, щоби ніхто не пізнав, що там лежать два тіла, а не одно. Юрко підсунувся зате під саме шатро, підняв голову і заглянув крізь щілину досередини.

Войлокове шатро розіпнято на двох дрючках, а боки й долівку виложено коврами. По боках лежали взористі подушки, а побіч них – дві скрині, накриті килимами. На одній із скринь на срібному підносі лежала нетронута вечеря: баранина, коржі, конфітури й вода. На срібнім ланцюжку висіла величава срібна лампада, видко, заграблена з якоїсь церкви, та обдавала ясним, хоч лагідним, світлом стать жінки, яка сиділа на другій скрині. Юрко глянув на неї, а серце його стиснулося розчаруванням. Була се Беата. Галі не було!..

В одну мить перед очима молодця станули всі картини страшних, а так недавно переживаних подій. Згадалося Коросно, пан Бялоскурський, його друзі та противники, розвернулася вся сіть вчинків та змагань, яка зв’язувала сю людину з його судьбою, стала прокльоном всього його життя і ворогом його щастя.

І тому бажав він у першій хвилі відійти так само незамітно, як прийшов. Яке ж діло було йому до тої жінки з чужого, а так поганого світа? Згодом, одначе, переміг молодець відразу до Беати. Від неї він міг, прецінь, провідати не одно. Галі тут не було… Бути може, вона й зовсім туди не їхала, а як так, то за всяку ціну треба було се справдити, не числячися з нічим і з ніким.

Щадити пана Бялоскурського або його жінку не було у нього ніякої причини, бо було очевидне, що раз вона тут, то й пірвання Галі не сталося без її відома. Тому, добувши ножа, розтяв войлок, а коли, налякана шелестом, Беата відвернулася, станув перед нею з ножем у руці і тихим, але виразним шепотом проговорив:

– Якщо тобі життя миле, мовчи!

Беата зірвалася, поблідла і подалася взад, наче бажала крикнути. Та в сю мить сильна рука молодця вхопила її та посадила назад на скриню.

– Мовчи, кажу! – повторив грізно. – Мовчи і відповідай тілько те, про що питатиму. Якщо вчиниш се по правді та совісті, то відійду з миром, як прийшов.

Беата мала хвилину часу, щоби очуняти з переляку, тому хотяй не зовсім розуміла, про що йдеться Угерницькому, то все-таки відзискала спокій і рівновагу. Зміркувала, бач, що йому її на щось потрібно, то й небезпеки нема. Усміхнулася блідим усміхом печалі і відповіла:

– Відколи ж то єгомость пан Угерницький інзультує бідні жінки, ведені проти волі у татарську неволю, замість подати їй помічну руку у так «срогіх термінах»?

Се сказавши, глянула в очі молодцеві з німим докором та з так добре удаваною журою, що не одного звела б була своїм виглядом. На жаль, її рух та підлесний погляд нагадав Юркові Агнешку. Відраза й погорда засичали гадюкою у його серці та забезпечили перед злудою та ошуком.

Юрко добре знав, що сеї жінки не слід йому питати просто, бо правди, певно, не почує. Потрібну відповідь міг добути лиш підступом, бо не мав ніякої певності, чи вона й під загрозою не збреше. Тому усміхнувся приязно, а згадавши політику панів шляхти, став звинятися.

– Вибачайте мені, єймость пані, моє згола не політичне поведіння, але надзвичайність імпрези, яка мене сюди спроваджує, вскорі сама мене оправдає… Впрочім, самі знаєте, що один рух, одно слово віддали б мене в руки кровожадних головорізів.

Пані Бялоскурська заспокоїлася зовсім щодо своєї безпеки. На лице повернули рум’янці, а в очах засвітила знов іскорка самовпевненості.

– Невже ж, вашмость, гадаєте, – заговорила, – що ті головорізи мені приятелями? Чи думаєте, що я по добрій волі волочуся з вонючим татарським кошем аж у далекий Крим? Відкіля мені така наруга, та ще й від вас, пане Угерницький, якого я сама і моя бідна доня завсіди належно естимували?

Нагло ухопила пані Беата себе за голову.

– Ах, Боже, Боже! – зітхнула. – Де вона, сердешна, дівається? Куди тікати їй від сього проклятого хама, того кровожадного тигра, якому віддав її шакал-батько.

Пані Бялоскурська гірко заплакала. Біль її був так правдивий, природний, що Юрко завагався, чи сказати їй зараз одверто, чого йому від неї треба, чи лукавити дальше. Але ось пані Беата простягла руку, взяла з підносу збанок водою і підняла його до уст. Збанок був чудової італійської роботи, з кованого срібла, а на ньому видніли всякі фігурки, які зображували винобрання в Італії.

«З такого збанка не п’є везена проти волі нелюдським мужем татарська бранка, – погадав. – Вона пішла з ними добровільно, одначе чи й тепер має охоту йти далі, не знати. Та, проте, довіряти їй не слід».

– Як-то? – спитав голосно. – То єймость пані проти своєї волі їдуть у Крим? Се дивне! Знаю, прецінь, що єгомость пан Бялоскурський є якраз провідником загону, до якого належить сей обоз. Як же се розуміти?

– Молоді ви, пане Угерницький, та багато речей не пізнали у житті. Ось я вам усе поясню. Мій чоловік боявся процесу з паном Пєньонжком зі Сянока і прилюдного насильства, тому попродав усе, навіть субстанцію в Коросні, а сам зі мною, Агнешкою та Івашком удався на Поділля. Там прибули до нього післанці з Криму, і ми рішилися, властиво, він рішився їхати з ними на Україну, а там і в Крим… Ми маємо в Кафі чимале майно, зложене у генуезьких купців. Є у нас і у Смілянщині хутір, а у ньому… якраз я гадала остати. Але хто ж опише мій переляк та індигнацію, коли той потвір Ян за протекцію, давану йому Івашком, рішився віддати йому нашу єдину рідну доню! У Івашка є в Туреччині різні знакомства та впливи, бо він уже в Турцех бував… – Тут пані Беата знову просльозилася, але швидко протерла очі та продовжала:

– Опісля пірвав якусь напрочуд гарну дівчину зі шляхетської хати та поїхав у Кафу з першою ватагою бранців, бо бажав перед другими запевнити собі відповідне становище між турецькими верховодами. Мені велів воліктися за обозом з останнім ясиром! Чи се не гидко, не страшно бідну, спроневірену білоголову?..

Але Юрко не слухав кінця жалів пані Беати. Коли почув, що Галі тут нема, рішився сейчас устати та побігти за нею далі. Йому видалося, що він тратить тільки дорогий час на непотрібні допити, і дика нетерплячка огорнула його.

Пані Беата бачила, що з Юрком діється щось незвичайне, що її слова вразили його над усяке сподівання, і зміркувала, що сказала забагато. Що його саме так схвилювало, вона не знала, але замітила, що годі їй сподіватися від нього піддержки. Се рішило.

Тихо, мов кітка, встала і підійшла до занавіси шатра. Ось, там, при виході, лежала на подушці мала, сріблом кована довбенька. Швидким рухом ухопила її і підняла над великим звучним мідяним кругом, який звисав на ланцюжку при занавісі. В сій хвилі підняв Юрко очі і, побачивши, що діється, стрепенувся увесь від переляку й отямився вмить.

Беата засміялася стиха.

– Ха-ха-ха! Молоді ви, пане Угерницький, і недосвідні. Не вам іти взаводи зі мною! Ха-ха! Ось тепер ви мовчіть і слухайте! Один рух з вашої сторони, один найменший непослух, а вдарю довбенькою і покличу сих чотирьох чортів від огнища, щоби зловили вашмость і відвезли пану Янові перед його ренкодайного.

Юрко помертвів зразу. Сталося те, чого боявся Олекса. Він був ось у власті підступної жінки, і один движок її руки міг його погубити. Одначе не був се той сам Юрко, що перед місяцем. В одній хвилі оцінив своє положення і успокоївся.

– Єймость пані забувають, що моя загибіль, що моя погибіль почалася б від її смерті, – сказав, а його очі блиснули зловіщо з-під стягнених брів.

– Все одно, мене пімстять!

– Котра-то пімста стане незвичайно милим кордіалом для трупа єймості! – засміявся Юрко і видобув із-за пояса набитий пістоль.

Хвилину стояли так обоє проти себе і міряли себе зором. Молодець ударив о найвразливішу струну душі єймості, її прив’язання до життя, а через те відразу став паном положення. У його очах блистіла дика рішучість.

Піднята рука пані Беати опала. Юрко вийняв з-поміж її пальців довбеньку і посадив пані на її давнє місце.

– Чого ж, отже, вашмость, від мене хочеш? – спитала голосом, з якого щезла м’якість та ніжність, а у якому зазвучала злість.

– Дрібниці, – відповів Юрко, – де є пан Бялоскурський під теперішню хвилину?

– Правдоподібно, у Брацлаві або в околиці.

– А опісля куди дінеться?

– Опісля поїде просто через Перекоп у Кафу.

– З Івашком чи без?

– Івашко поїхав передом.

Пані Беата відповідала швидко, без надуми. У її голосі звучала правда. Відповівши уостаннє, нагло зірвалася зі свойого місця і живо приступила до молодця.

– Вашмость, не дивуйтеся, що так одверто зраджую аркана мойого чоловіка. Бачите, я вирішила не їхати за ним у Крим, а остати на Україні, в якій-то справі очікую від вацьпана сукурсу.

– А до чого ж єймость пані вернуть, коли вся субстанція в калиті пана Яна?

– Ах, то вашмость не знаєш, що він давніше… то єсть у Смілянщині набув хутір… Маю і я суми гідно та безпечно депоновані, а єгомості пана Яна фортуна не втіче від мене, якщо йому якийсь казус лучиться, о що в Турцех, як у поганському краю, вельми легко. А його особа, як знаєте, в певних руках.

Юркові стало все ясно! Уже двічі згадувала пані Беата Смілянщину. Видко, справді гадала туди поїхати, а чому, здогадався Юрко з того, що вже двічі мало що не вибалакала якоїсь тайни. Ся тайна мусіла відноситися до казочних московських скарбів пана Яна, які щезли безслідно після останньої війни. Навгад рішився дослідити справу основніше.

– А що буде, як Івашко дізнається, що єймость пані у Смілянщині? – спитав.

– Як-то? – кинулася Беата, наче вжалила її гадюка. – Ви знаєте?

– Тсс! Тихше, єймость, бо збудите варту. Авжеж, що знаю багато дечого, хотяй мене се мало обходить.

– Ох, я його упереджу! – успокоїлася Беата. – І хіба сам чорт сховав ті скарби, коли їх не найду… Бялоскурський від мене їх не зажадає, а Івашкові зась!

Юркові аж страшно стало говорити з тою жінкою. Йому нагадалися різні подібні справи, про які говорила, ба, й кричала вся шляхта у Річі Посполитій. Велетенські суми та маєтки щезали безслідно з рук осіб, яким їх повірено, хотяй би то були руки перших осіб у повіті чи воєводстві. Князі, пани, сенатори – і ті не нюхали вкраденого добра, як колись кесар Веспасіан. Все-таки на тому скарбі Беати прикипіла кров многих людей, а свіжо мала його оросити кров пана Бялоскурського…

– Єймость пані, – сказав, – домагається від мене помочі у так поганому ділі, що я безумовно подати її вам не можу, і зі собою вас не візьму…

Ох, я не бажаю…

– Я знаю, що ви бажаєте тільки помочі, а не товариша-свідка. Знаю також і те, що ви можете у розпуці погубити себе і мене, а моє життя належить не до мене. Тому покажу вам тілько дорогу до рятунку і ручу, що втеча з табору буде залежати тілько від вашої волі й обережності. Але зроблю се аж тоді, коли буду мати певність, що єймость пані не кидаєш килимом.

Пані Беата спаленіла і зірвалася знову. Вона заговорила швидко, поривисто, а з усієї її появи так і била щира правда.

– Ні, пане Угерницький, признаю, що в мойому житті небагато мала я нагоди казати правду, а й сих нагод я рідко користала. В нашій вітчизні та у славному шляхетському стані здавна-давен прийнята засада, що ціль освячує дороги. Навіть наші святці, отці єзуїти, приучують своїх схолярів словами не так висказувати, як укривати гадки, щоби, хрань Боже, не сказати того, що чує серце. Чи я маю і можу бути іншою? Куди мені до того? Я бажаю осягнути свободу тіла і духа, а про проче мені байдуже! Дотепер брехнею було моє ціле поступування з Яном, Агнешкою, Івашком, з вами, але ось тепер признаюся до своїх намірів одверто. Так, я бажаю покинути Яна. Він і так по мені плакати не буде. За моє майно, яке він взяв зі собою, візьму його скарб, а там і він не вічний… Ви, вашмость пане Угерницький, виведіть мене відсіля. Я висповідалася перед вами з моїх намірів та бажань, а від вас прошу тілько лицарської прислуги. Не цікава я навіть знати, чого саме вам треба від пана Яна. З нинішньою дниною щезну з ваших очей раз навсігди, та ні словечка від мене, а, може бути, і про мене не почуєте.

Юрко зміркував, що продовжати розмову було лишнє гайнування часу, тому встав і собі та розхилив дещо порізаний войлок. Крізь отвір показав пані Беаті убитого вартівника.

– Що се? – спитала пані Беата, яка через плече Юрка гляділа у нічну пітьму. Тепло її тіла почув молодець на свойому плечі, та тепер вже не боявся, що вона зрадить його. Недосвідному, невченому удалося, бач, заглянути на само дно її душі.

– Се вбита варта! – прошепотів. – Туди просто дорога в ліс, лісом наліво дорога до Проскурова. Заждіть ще дещо тут. Я піду передом і підійму тривогу у таборі. Тоді тікайте в ліс. Якщо буде погоня, то не за вами. Бувайте здорові!

І заки Беата спромоглася на слово подяки й отямилася, висунувся зі шатра.

Швидко вийшли оба поза обсяг табору й опинилися під дубами. Кількома словами розказав усе Олексі.

– Катюзі по заслузі! – сказав сей. – А ти, козаче, не ув’ядай! Брацлав не Кафа, Кафа не Стамбул, а Кіркор не брехун.

Хильцем побігли оба з ліску вдолину, а коли були вже оддалік від табору, розійшлися. Олекса поліз на череві просто в сторону арб, за якими сиділи бранці, а Юрко стрінув вскорі Івана, який дожидав його нетерпеливо. Вислухавши оповідання товариша, Іван впав у злість.

– Нехай Олекса не гадає та не надіється, що я по вистрілі тікатиму. Годі! Ти знаєш, Юрку, що я вмію себе вдержати, коли треба, але тепер хіба кров розсадить мені мізок, якщо хоч одного з сих гололобих не кину в траву.

Юрко порушився на сідлі.

– Про мене! – заявив. – І я не від того, та, бачиш, Олекса розсердиться на нас.

– Коли все гаразд буде, то не розсердиться. Бо й чого?

– Тсс!

Огні татарської ночівлі заблимали ось-ось.

– Роз’їдьмося! – порадив Юркові Іван. – Ти ліворуч, а я вправо. Коли свисну, тоді стріляй!

Він щез у пітьмі. Юрко остав сам. Перед ним росли густі кущі ліщини і доходили мало не до самих огнів табору. Юрко овинув коневі ніздря шматою, щоб не іржав, і під’їхав нечутно по м’якім підложжі аж на відстань стрілу. Розвернув клоччя, яким забезпечив був замок від самопалу, ладився Що вистрілу.

Довкруги найближчої варти лежали, неначе жмутки баранячих кожухів, сплячі татари. Кількох вартових грало в кості баранячими скоковими кістками та сварилися між собою. Другі стояли поруч і сміялися або брали живу участь у суперечці. Юрко вимірив самопал у гурток при огні…

Нагло дійшов до його уха з другої сторони табору якийсь шум. Вартові замовкли та пильно наслухували, а відтак заговорили всі враз, показуючи рукою в той бік, де сиділи бранці. Коли гамір не втихав, татари позабирали батоги і відійшли усмирювати розрух побоями. Остав тільки один, який почав будити сплячих. Юркові дрожали руки від нетерплячки, а очі аж зайшли сльозами, так дуже вдивлявся в огні.

Тихий гамір між ясиром кріпшав звільна, почувалися проймаючі крики битих батогами людей, аж нагло нелюдський рев розбішеної товпи приглушив все проче. Наче у вертепі ляльочки, позривалися зі землі татари, а в сій хвилі грянув вистріл.

«Се Іван!» – подумав Юрко.

Татарин, який все ще держав у руці коробку з кістками, покотився в огонь, заметушилися побуджені татари. Одні побігли до зброї, другі звернулися в сторону ясиру, а тоді Юрко вистрілив з самопалу та раз по раз з обох пістолів. Один татарин упав, а чотирьох чи п’ятьох завили, наче вовки. Січене олово та ухналі, якими Юрко набив пістолі, покалічили їх вельми болючо. Усього того татари, очевидно, не надіялися, і воно їх незвичайно збентежило.

Але ось почулися слова приказу та свиставка начальника. Татари поділилися на дві громади. Кількох, які мали рушниці, вистрілили насліпо в сторону, відки впали несподівано вистріли. Прочі брали ножі в зуби, а шаблі та палки в руки. Робили те з великим гомоном та криком, але, видко, нерадо. Вони не любили пішої боротьби ніччю та ще й серед ліса. Тому, заки татари вспіли приготуватись до випаду, Юрко набив самопал і пістолі вдруге.

Шість вистрілів один за другим загуділо, і товпа татар при огні розскочилася. Ще дужче зверещали ранені й умираючі, але прочі устремилися безладною юрбою на невидимого ворога. Глухий поговір «Аллах! Аллах!» почувся замість крику, і крізь темряву та гущаву підходили татари до укритих в кущах молодців. Голоси їх звучали, наче гаркіт собак, які, давлячи в собі злість, збираються кусати.

Юрко ладився саме звертати коня до втечі, коли нагло з-поміж ясиру загудів зично поклик приказу чи команди, виданий молодим, звучним голосом. Вслід за сим протягнувся рев товпи, яка зривається до бою, потряс повітря, і з кута обозів вибігла юрба парубків з косами та дрючками в руках. За ними гурмою повалили останні бранці голіруч, але зі скаженим завзяттям у серцях.

Татарів, які з батогами вкорочували сваволю рабів, роздавлено, наче їдку гадюку, а опісля весь ясир, відібравши побитим зброю, грянув обвалом на оторопілу татарву.

Се Олекса вкрався й порозтинав ремені на руках деяких бранців, а сі, освободивши прочих, на приказ освободителя всі зразу ударили на вартових. При непевному світлі догасаючих огнів розігралася на очах молодців коротка та страшна дія.

Вся безодня тілесного та душевного болю, весь жаль за свободою, розпука по втраті найближчої рідні, словом, все божевілля, яке огортало сих навіки проклятих, у безпутну скотину повернених людей, вилилося нечуваним завзяттям у боротьбі. Одно слово подало напрям зусиллям всіх, тож ніхто ні хвилини не вагався хоч би і коштом життя стреміти до свободи. Вона могла їм ще вернути коли вже не щастя, то принайменше людську гідність, а чого ж стоїло бідолашне життя раба, яке могло бути ціною волі? Кого тільки допали бранці, з того тільки хіба ворон позбирав другої днини криваві шматки. Кігтями та зубами рвали бунтівники тіла вартових, а на вид падучих гнобителів вибухали викликами дикої радості.

Мало не всі татари лягли у нерівній боротьбі, і тільки деякі вспіли захопити коні й утікти. Гамір в коші глушив тупіт кінських копит, і, наче привиди, промайнули тікаючі татари попри молодців. Прочі погибли, всі без виїмку, страшною смертю, збагнувши на собі, що самовільний перехід народу від рабства до свободи веде через звірство.

Тим часом Юрко й Іван не ждали на кінець різні у таборі. Число та завзяття борців було так велике, що годі було надіятися ще якоїсь бійки. Тому вернули до Олекси, який ждав на них над шляхом.

Також і він покинув кіш перед кінцем боротьби, бо бачив, що вона й без нього скінчиться щасливо. Він був з сього вельми радий, та, проте, не жартом накинувся на молодців, що забарилися.

– Ціле щастя, – сказав вкінці, – що у татар не було під рукою коней, а то була б біда. Аж жаль мені, що так не було, бо ви повинні були тямити, що ваше життя належить перш усього до України, відтак до сестри Галі, а аж опісля до вас чи до тої сволочі, якій ви його піднесете в дарунок.

Знищення татарського коша підняло дещо духа в обох шляхтичів, а Олекса зручно роздував те вдоволення і на кождому кроці підносив заслугу, яку вони поклали, освободивши бранців.

– Україна, – говорив, – потребує всіх своїх синів та дочок для свойого добра та розвитку. Чим більше їх, тим краще, тому ми ось неначе дарунком післали їй кількох здорових козаків, а се неабияке добро. Ми ось приспорили Сагайдачному більше вояків, чим баборіз має у цілому «компуті».

Під вражінням таких слів та під впливом Олекси навчилися молодці мимохіть мізкувати не тільки над своїм добром, але і над справами та положенням українського, руського племені.

До розговорів, які вели дорогою про сі речі, бачили на кождому кроці живі приміри. Раз у раз переїздили попри спалені села та хутори, бачили череди вовків, які навіть у днину не боялися заходити до сіл, та хмари круків, які з противним кряканням здіймалися з вонючих трупів людей та коней. Ті так звичайні види втратили вже для молодців всяке глибше значіння, і їм видавалося, що вони є нероздільні від краєвиду їх рідної землі.

Аж тепер у довгих розговорах, ведених по дорозі, оживляли ті картини перед очима їх духа та змінювалися в чергу причин, самих подій та їх наслідків, у ряд дієвих осіб, у виновників та обвинувачених. І тоді вперше заболіло їх серце не тільки над власним горем і горем людини взагалі, зокрема – над судьбою сеї кров’ю та слізьми напоєної, обездоленої землі, яка доводилася їм обом рідним краєм. Вони пізнали ось, що їх горе – се тільки одна колючка у терновому вінці України, а їх сльози – тільки краплиною в морі несказанного горя, яке її заливає. І з тої скорботної свідомості черпали оба першу потіху-розраду.

Деколи стрічали також недобитків населення, які ледво з життям, а зрідка навіть з нав’юченим на коні майном уходили на схід. Були се подільські мужики, які користали з нечуваної тривоги між шляхтою й утікали під козацький присуд. Одначе не були се вже ті самі люди, яких бачили молодці між Львовом а Тернополем.

Мужик-утікач або їхав із бадьорим виразом лиця, озброєний чим попало, але певний себе та своїх. Глядів, щоправда, з-під ока на з-шляхетськи одітих молодців, але, почувши рідну мову та пізнавши, що Олекса справжній козак, а не переодягнений панський посіпака, ставав приязним і чемним. Говорив ясно та радо, давав усі потрібні вказівки, ані сліду не було у нього рабського лизунства та брехливості.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 224 – 238.