1. Родина Левинських

Улас Самчук

Жолобецький ліс був ще чорний, хоча над ним уже зносилось сонце, яскраво, радісно, барвисто. З полів стікав в долини молошний туман, що відпливав у напрямку лісу й там зникав. По стернях, по свіжозораних нивках розсипались соняшні проміні і все навкруги починало сміятися.

На хуторі Матвія зчинився рух. Володько прокинувся також, але з приємністю пригадав, що сьогодні неділя і він може трохи повалятися. Спав у клуні високо на стіжку свіжої вівсяниці під самими кроквами. Сонце продиралось у кожну щілинку, будило, вабило на двір, жартувало. Володько вдоволено потягнувся. Вчора пізно вернувся з Дерманя, йшов кілька десятків кільометрів пішки, і ноги ще не встигли відпочити.

Матвій з Хведотом спали також у клуні, але з другого кінця, біля машини. Старий не мав звички засипляти, чи валятись у постелі. Вставало сонце – вставав і він. Йому боліла спина, але він підпирав її правою рукою і, заціпивши зуби, зводився. Тепер він лишив Хведота поспати, заложив коням зеленої конюшини і почав вбиратись на утреню.

Настя подоїла корови та помогла Василині вигнати їх на стерінь. Володько це чув і йому шкода було Василини. Найменша, а мусить найранше вставати. Навіть у неділю. Йому не раз хотілося змінити її, але кожного ранку почував себе таким ледачим, що не міг виконати свого наміру.

Зрештою Василинка нікого й не просить її зміняти. Своє діло робить щиро, віддано й завзято, так що Володько дивується: звідки та її сила й енергія? Йому робилось заздрісно. Чому й він не може бути завжди такий бадьорий і пружний? Ще сонце не зійшло, а вона вже встає, вмивається, на ходу молиться, бере своє вишивання та сніданок і біжить за худобою. Все робить швидко, добре, просто. Ніколи не почувається втомленою, ніколи не скаржиться, ніколи не треба її будити, хоч завжди просить з вечора матір:

– Мамо. Прошу, прошу. Розбудіть мене завтра… Але раненько! Чуєте?

– Ну, ну, – каже Настя – чого так намагаєшся…

Бо Василина не перенесла б сорому, коли б останньою вигнала свою худобу.

А в полі сяде під півкопою, вишиває та голосно на ціле поле виспівує. Вишивання свого не показує нікому. Одна мати знає про це. Хоче зробити Володькові несподіванку. Сама хоче вишити йому сорочку. От він здивується.

Між Володьком та Василиною завжди непомітна, таємна приязнь. Вони про це не говорили, намагалися ховати свої почуття, але обоє це розуміли. Василина горда своїм братом. Він, на її думку, вчений, розумний, гарний. Володько знову намагався допомогти сестрі в науці, давав їй книжки, поради. Йому подобалось також, що вона хоче скорше бути дорослою. Щоб виглядати такою, вона робить все, що роблять дорослі, хоч їй це часом тяжко дається. Допомоги ніякої не бажає і вважає це для себе за образу.

– Господоньку святий! – говорить часом Настя. – Що я, людоньки мої, намучилася з тими хлопчиськами. Прийде ото ранок, сонце геть на небі, а його хоч колом підважуй… А ця… Ще навіть я лежу, а вона вже біжить, рве… І в кого воно вдалося? Коли б Пречиста Мати її хоронила.

Поки Володько надумується встати, Василина давно вже в полі. Він чує її спів і рішає піти звільнити її, щоб могла піти до церкви. Вона любить це…

Він поволі встає. Здоровий ранок гарно впливає на його настрій. Сонце вже високо піднялося. В повітрі літає бабине літо. З полів чути спів пастухів. З села долітає бамкання великого дзвону. На городі видно великі гарбузи, дині… Непорушно стоять високі, пожовклі соняшники. Зернята їх повидзьобували птахи… Лишились порожні, широкі, мов решета, голови.

Володько вмивається на дворі. Вода холодна, вчора звечора привезена. Не шкодує її. Міцно натирав милом обличчя, шию і руки. Після обливається водою і витирається шорстким рушником.

Потім входить до хати. Мати розчервоніла, підтикана варить обід.

– Ти вже прийшов? – питає заклопотано. – А ми й не чули. Напевно голодний ліг. Треба було збудити. Підеш до церкви?

Володько не знає, на що скорше відповісти.

– А ви не підете? – каже він, розчісуючись перед шматком дзеркала.

– Сьогодні служба в Башівцях, – відповідає мати.

– Ах, правда… То йдіть до Жолобок, – каже Володько. Йому досадно, що не зможе вслужитись Василинці. – А де батько?

– Хіба я знаю. Десь вже поволікся. Певно найшов когось і просторікує. Хоче йти з Хведотом до церкви.

– До Башковець?

– Ні, до Жолобок.

– А коні в хліві?

– А де ж. Тільки вас є, а не витягнете їх, щоб попаслися. Все готове даєте. Навкруги паша вилягає, а вони кошеним годують… Хтось мусить хоч до води повести.

– Я думав, піду зміню Василину, – не видержав і похвалився добрим наміром Володько.

– Думав, думав… Ти б не думав, а хоч би раз встав раненько та погнав за неї. Воно, бідачисько, досить за цілий тиждень набігається. Ах, Боже! Коли б я мала хоч двоє таких дівчат. А хлопці… Тільки й знаєте: поспати, поїсти… А до роботи… – не договорила. Саме дувся в печі горщик, і вона кинулась його рятувати.

Володько дивиться на матір, в душі погоджується з нею, але все-таки перечить:

– Ну, ну… Коли б но вам самі дівчата… Побачили б…

– Побачила б, побачила б… Що побачила б? Он у Грирорка дівки, а подивись: не тягнуть косу, не йдуть за плугом, не водять на нічліг коні? І тягнуть, і оруть… все роблять. А я ось від світанку тупаю, тупаю, а помогти нема кому… А що там у Дермані? Як наші? Певно не був «у дідуня». Ніколи туди не зайдеш. Скажуть – загордів, цураєшся.

«У дідуня» – це у матірньої рідні. Сам дідуньо помер ще в революцію, але говорилося й далі «у дідуня». Володько знає, що мати не любить, коли він оминає її рідню, але там нема нікого, з ким мав би якісь спільні інтереси. Не любить вона також, коли син ранком заспить. Та це ж непростимий гріх! Сонце світить, а він собі спить. Нащо добрий Бог дав день і ніч? Прийшов день, звелося сонце – зводься і ти, людино. Вставай, випростуйся, закачуй рукави й до праці.

А прийде свято Боже – не зловживай. Полеж, та не залежуйся, бо ж дзвін бамкає, а там церква, а в церкві Бог… Піди й подякуй йому за всі блага, що дістаєш, людино, від жизні земної. Так треба. Такі наші закони. Не встановляли їх, ані ми, ані батьки наші… Встановив їх сам Сотворитель і не нам їх касувати.

Так розважає Настя. Вона й сама любить, щоб її пестун трохи довше повалявся в постелі, але це не сміє бути ледарство. Полежи хвилину і вставай. Все навкруги рухається, жиє… Треба й собі жити… Як не шкодувати того чудового ранку, того повного, гарного шматка життя?

Володько дуже добре розуміє свою матір. Дивиться на її висохле, пооране зморшками обличчя, бачить добрі, заклопотані очі і йому хочеться сказати щось приємне.

– Ну, мамо… Не сердьтесь. – Зненацька підходить до старої і ніжно її обнімає. Тон і пестощі сина зворушили її, але вона того не зраджує. – Йди, йди, йди! Геть від мене! А то, як візьму костура…

Інших слів вона не знайшла у своєму словнику, але очі її дивляться на сина так, як тільки вміють це робити очі матері.

Володько посміхнувся і вийшов на двір.

Навинувся Матвій. Він ішов повільним, широким кроком з поля і ніс в руці кілька підібраних на стерні зчорнілих колосків. Його постать все ще дебела і кремезна, хоч останні роки досить лишили на ній слідів. Очі його поглибшали, волосся майже посивіло, рухи стали ще повільніші, обличчя має вираз кам’яної твердості. Воно нагадує морську скелю, що бачила на своєму віку багато буревіїв, і ніякі нові хвилі, ніякі вітри не здивують більше її.

– В ночі вернувся? – запитав він байдужим голосом сина.

– В ночі.

– Йшов пішки?

– До Озерян пішки. З Озерян до Крем’янця машиною, а тут знову пішки.

– Сім миль волом, а милю сідлом… З Мизоча не йде машина? Зірвали… Коли то направлять? Зірвати легко, але направити… А що ж там… у Дермані? Як семинарія?

– Закрили.

– Таки закрили, – сказав понуро Матвій. – Два роки дурили…

– Якраз бачив, як вивозили… Все вивезли… Книги, лавки, препарати. Там того було. Підвід сто…

– А куди повезли? – знову запитав старий.

– Кажуть, до Крем’янецького ліцею…

– Та… Воно то й… Ет! Що тут казати! – не знаходив потрібного слова. – Сто літ була школа… Ну, що ж. Чия сила, того й право. Тепер куди підеш? Виріс, вигнався… А як же вчителі?

– Хто його знає…

Саме вставав Хведот. Йому трохи соромно, що заспав і через те неохоче показується на очі батька і брата.

Матвій не хотів довго розмовляти. Намірився йти до хати, але прийшов його зять, Катеринин чоловік, Микола. Приніс від старости Володькові часописи. Це високий, тонкий, побитий віспою чоловік.

Володько взяв часописи й одразу почав читати.

– Ну, що там? по «казетах»? – питає Микола. Він любить політикувати, хоч до «казет» ставиться трохи зневажливо. За це Володько його не любив.

– Скоро буде війна? – питає знову Микола, бо Володько мовчав. – То знаєте, – продовжує свою мову, не діставши відповіді. – Так воно не може довго бути… То було государство, цар, порядок… А це… – і він, як звичайно, сплюнув.

Микола повторює це завжди при кожній нагоді. Володько знає його звичку, тому не хоче встрявати з ним у зайву розмову. Одначе Микола не вмовкає. Нарешті Володько не витримує і сердито вибухає:

– Ніякої війни не буде! Чуєш? Ніякої! Програли ви війну й досить! Сиди й мовчи!

Микола не ображається. Він тільки підносить голос і провадить своє:

– Не буде? Ти думаєш? А знаєш, що сказав Габель? Все в руках Англії. Так. А та захоче війну – війна. Захоче революцію – революція! А хто зробив світову війну? Вона… Англія. О-о-о, ти ще не знаєш. Англія, велика справа!..

Володько зневажливо посміхнувся. По хвильці не видержав:

– Твій Габель дурень, а ти, як папуга, повторяєш, що той скаже. Знаємо й без нього, що таке Англія. Але ніякої війни не буде. Нема війни! Війну вже скінчили.

– А чи на довго, – вже спокійніше, зрезигновано і трохи ображено говорить Микола. – Ось тільки зійдуться знову міністри…

Володько перебив:

– Не говори, Миколо, дурниць. На Бога, не говори дурниць… Які міністри? Де? Коли? Міністри сходяться завжди… Війна скінчена й досить. Нас з тобою збили на нюх табаки, німця збили, турка збили… Світ пересунули на другу колію. Одні гинуть, другі пробують панувати… Ет, що про це! Треба щось робити! Тут! У нас! Серед нас! Ми тільки говоримо, а прийде до праці…

В розмову вмішався Матвій:

– Досить, – сказав він. – Ми робили, що могли. А тепер попробуйте ви! Але робіть! Ми жили на широкій землі. Ви на вузькій. Хто знає, хто скорше до правди дійде…

Настя покликала всіх до сніданку. Їли й говорили. Про нові кордони. Про порядки. Про зміну, що настала тепер. Згадали Василя, що пішов і не вернувся…

Потім Матвій зібрався й пішов до Жолобок. З ним пішов також Хведот. Микола зібрався до дому, пообіцявши прийти на тижні з Катериною до картопель. Володько покищо зостається дома.

Вийшов на город. Сонце яскраво освічує кожну дрібницю на землі. Синяве, густе повітря затягнуло обрії… І там під жолобецьким лісом, і на Угорщині, і під сільськими пастівнями. Тонке мереживо повітря повільно хвилюється… На полях з місця на місце перелітають веселі зграї шпаків. Рухливі, гамірні вони швидко бігають по ріллі, видзьобують зернята, червяки, час від часу, ніби налякані, з шумом зриваються і, облетівши коло, осідають на другому місці. Між ними люблять бувати галки. Незграбні, тяжкі вони ледви встигають за своїми легкими приятелями, одначе міцно тримаються їх товариства.

Володько вийшов у садок. Молоді, обсипані овочами яблуньки. Деякі з них пошкоджені революцією, але більшість видужали, підросли й ось вродили. Ренети, тирольки, цегелки, райки. Білі, жовті, зелені, червоні. Батькова праця, думав Володько. Нагинався й піднімав якесь яблуко та відкидав його на купу опадків. Осінь. Чудова, соковита, барвиста осінь. Її видно скрізь. На кожному кроці помітні її сліди… І на городі, і в садку, і на полях. Вона була на кожному місці, зробила все, що треба було й пішла далі…

Любить її Володько, тільки ця осінь, так само, як і минула, наводить скорше сум, ніж радість. Він звик бути в цей час у школі, а тепер ходить ось тут і не знає до чого взятися. Має один план, думає над ним і хоче перевести його в життя. Треба ж щось робити. Тепер все ясно, школа закрита, треба шукати щось інше…

З цього приводу порішив відвідати Левинських. Сьогодні, здається, буде дома його приятель Олег Левинський. Поговорить з ним про гімназію. Після навідає Сергія…

Перед тим, ніж відійти, повів до води коні. Вернувшись, одягнув нове вбрання – білу з виложеним коміром сорочку, чорні штани й такі ж черевики, причесавсь і відійшов.

Він жив і виріс на хуторі, тому не дуже любив село. Воно тягнуло його, цікавило, але до цього часу він боявся торкатись його. Залюбки виминав його й обходив. Воно дратувало його, особливо це село, своїм спокоєм, байдужістю, солом’яною красою, глиняним добробутом. Дикуваті дерева, лопух, безладдя…

Сірі, обмиті дощами стіни, валькуваті призьби, маленькі віконця. Повільні, а що, а як, люди… Позіхання, чухання, сплювок на бік і при тому чорт… Як можна жити так з дня на день – роки, століття, родитись, вмирати й завжди пити, пити й пити. Сорок п’ять, сорок, спирт, ханджа, самогон – хай царська, хай панська, аби тільки гірка та п’янюча.

Це є село. Як підступити до нього, взяти в руку й звести? Вставай, село! Відчини очі й дивись! Скільки їх сіл таких навкруги… Таких як це, провалених у власне нутро, заспаних, зачуханих… Можливо це й є причина, що так ось сталося, як є тепер…

Володько виминає село. Йде здовж валом, що відділяє, колись панський, ліс від селянських городів. Городи городами зістались, але ліс щез. Тільки зрідка розкидані насінники та високі, в пояс людини, оброслі губками й пасинками пні. Це свідки часу, коли отам далі гули гармати, а ледачі сапери стинали ці дерева на дорогу й окопи. Тільки над угорською границею ще гурток дерев, що нагадують вимираюче племя. Все далі й далі відступає воно під натиском дядьківських плугів. Решта поля, межі, просяні стерні, оброслі опеньками пні…

На городах ще не вибрана картопля. Не межах плоти з пожовклим бур’яном, кущі ліщини та широкі черешні. Отам кілька диких, розлогих груш, за ними сливки. Там також соняшники, кукуруза, коноплиська, а за ними зчорнілі стріхи…

Ось стежка, що веде до попівського саду. Ось і сад. Зпочатку старі вишні, купка диких слив. Далі в неладі горбаті яблуні, покручений частокіл, що відділяє «другий сад» від «першого», збоку густий бузинник з другого боку горожений пліт, а скрізь кропива, лопух, кінський щавель, дикий хміль…

Колись тут були доріжки, але тепер вони обернулись у звичайні, химерно виведені стежки. Одна з них тягнеться здовж саду під високі, розлогі горіхи. Тут перехрестя зі стежкою, що веде до хати й тут почорнілий, похилений стіл та кілька лавиць. Звідсіль через віття слив видно стару, білу, дерев’яну церкву. Перед церквою окремо дерев’яна дзвіниця і два хрести – «фігури». На них вішають фартушки, квіти, віночки з паперу.

На лавицях під горіхами сиділа панна Ольга у білому. Біля хати пасіка й там гудуть бджоли. За садом на подвір’ю гавкає собака, Казан. Деякі дерева обтяжені овочами. Сонце м’ягко, по осінньому освічує все навкруги, вникає через віти до землі, падає на зімяті кущі лілей, гвоздиків, орхідей… Високі, білі стіни хати поплямовані сонцем і тінями. Великі вікни видаються зовсім чорними, хоч деякі з них відчинені й завішені мережовими занавісками.

Володько не охоче заходить до хати. Всілякі ті вітання, запити. Краще їх оминути. Але сад порожній. Хлопці не відомо де, і треба їх шукати. Володько підходить до Ольги. Вона хворіє на сухоти, але виглядає добре. Обличчя кругле, повне, загоріле. Очі чорні з хворобливим відблиском та приємною усмішкою. Волосся заплетене у дві чорні косі, посередині виразний проділ.

Вона побачила Володька коли той підійшов зовсім близько. Відірвала погляд від книжки й весело проговорила:

– А-а-а! Володя! Здрастє! – Не встаючи, подала м’яку, теплу руку. Володько трохи збентежений.

– Приїхав Олег? – запитав одразу.

– Так. Приїхав. Алєг! Алєг! Валодя прішол! – загукала вона в напрямку хати. – Садітесь. Как поживаєте?

– Дякую. Що ви читаєте? – присів і запитав Володько.

– Какая-то чепуха. Це ще старі пріложенія до «Вокруг свєта»… А знаєте. Я б хотіла дістати одну книгу… Може ви знаєте? (назвала автора й книгу). Гліб сказав, що це необхідно перечитати. Недавно мені Андрій Андрійович передав кілька річей Бальзака. Він дуже любить Бальзака. Бальзака й Ібсена. Я перечитала. Ну знаєте: я це читала другий раз, але враження… Велетенське! Колосальне!.. Перший раз я читала Бальзака ще в Острозькому брацтві. Ну, що я могла тоді розуміти? Мені тоді імпонували…

Її мову перебив Олег. Він біг від хати довгими кроками й захоплено гукав.

– Володя! Здоров! Скільки зим, скільки літ? Де тебе, друзяко, чорти носили? Коли в гімназію?

Щире, радісне вітання. Ольга встала, вибачилась і відійшла…

– Не міг зайти до тебе, – казав Володько. – Праця, а це їздив до Дерманя. Все надіявся, що буде семинарія.

– Кинь ту семинарію! Вали до нас… В гімназію…

– Добре тобі сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь…

– А я тебе давно чекав. Бачив Сергія. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак той Сергій. Хоче йти в бандити. Каже: куди піду? Ні, ні! Ти його рішуче збаламутив.

– Я? Чому я?

– Рома! Рома! Стой! Прішол Валодя! – гукнув він на свого брата вже по-московському. Той саме вставав. Спить він у куріні. Немитий, розхрістаний біг до хати.

– Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прішол? Вот ета харашо! Паді ка мнє.

Володько підійшов.

– Ми вчера с Сашей і Мішей Лінкертом здораво клюкнулі, – похвалився одразу Роман.

– Видно по тобі. Зовсім рознесло, – зауважив Володько.

– Валодя! – заметушився Роман. – Ти єщо нє уходіш? Падажді мєня. Алєг! Ти всєгда куріш маї папіроси! І тєпєрь маю куріш! – сердиться він.

– Врьош, Рома. Я сваї курю, – відгризнувся Олег.

– Сваї. Чорта старова – сваї. Пастой, Валодя, Абажді. Абажді. Я раскажу тебе про вчерашнєє. Ех, і весело било. Па бутилкє на каждаво. Ілі… Паслушай. Пайдом в комнату. Нікаво нєт. Пайдьом.

– Ні, Володю. Зістанься краще тут, – просить Олег.

– Алєг! Ти падлєц. Нєт, Валодя! Нє слушай дурака. Пайдьом в комнату. Я покажу тєбє свою новую…

– Сам ти дурак са сваєй новой курткой. Зробив якусь нову куртку і всім хвалиться, – перебиває його Олег.

Це Рому зриває.

– Мєрзавець! Всю тваю рожу разтварожу! – кричить він хриплим голосом і кидається на Олега.

– Е-е, ні! Стій! Якого чорта! Розійдись, бо стріляти буду! – крикнув жартівливо Володько. Олег швидко замахав руками, а Роман застрибав, мов півень. Він розмахнув кулаком і намагався вдарити Олега. Володько рішуче встряває між них, і по часі обидва втихомирюються. Всі йдуть до хати. Входять до кухні. Там порається з обідом матушка й німа з червоним, як жар, обличчям служниця.

Побачивши Рому, матушка накидається на нього.

– Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а він тільки встає – говорить вона мішаною мовою, зчіпивши обидві руки.

– Мама! – сердито вибухає Рома. – Ти всєгда тичеш нос нє в свайо дєло.

Володько вже звик до таких виступів свого товариша й не дивується. Підходить до матушки й цілує її в руку.

– Дивіться, людоньки! – тошніє вона. – Нє майо дєло! А чиє ж то дєло?

– Ето майо дєло і я уже многа раз гаваріл: не пазволю вмєшіваться в маї інтереси!

– Боже, Боже! – сумно говорить матушка. – Вже ти йому не маєш права щось сказати. Вже він, бач, пуриц великий. Треба їхати до школи, треба робити екзамени, а він волочиться по ночах, п’є й ані іа зубок нічого не робить. Боже, Боже!

Але Роман вже не слухає її. Пішов до передпокою й почав готуватися до миття.

– Дура! – сердито завершує він свою думку. – Єй всєгда нада сунуть нос, куда нєт надобності.

Володькові це не зовсім подобається. Тим більше неприємно, бо Роман говорить таким тоном, ніби вірить, що Володько йому співчуває.

Володько переходить до їдальні.

– Закурі, Валодя! – кричить з передпокою Роман. – У мєня прекрасниє папіроси. Сам набівал.

Володько відмовляється курити. Сідає на широкій, твердій канапі й чекає. Перед ним довгий, застелений настільником стіл. Навколо нього шість досить незграбних стільців. Над столом велика, висяча лампа. На стіні портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цілий задній кут, а коло нього висить такий самий стінний годинник з широким, мідним вагалком.

Вганяється Олег. До нього знову вернулось його захоплення. Він радий, що може хвильку побути дома, що гарна погода, і що несподівано прийшов Володько. Кидається до свого приятеля, обнімає його.

– А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собі план на сьогоднішній день. Завтра від’їжджаю знову, роботи покищо нема. Зараз отже обід. Ти обідаєш з нами. Ах, коли б куди віднесло Романа. Вічні з ним скандали. Ну, але… Допустимо, що він з нами. Чорт з ним… Має прибути Лінкерт і він буде з ним. Галя, Оля, Саша. Підемо на прохідку, накладемо на зрубі багаття, будем… Ах, коли б прийшла Галя Іжакевич. Ти знаєш її. Чудова! Чудова! Мушу до неї зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронів. Хочу й тебе познайомити. Вона напевне й тобі сподобається.

– Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не піду, – сказав Володько.

– А чому ні? Чому ні? – кричить Олег.

– Что за шум! – Відчиняються з дівочої кімнати двері, і звідти виходить старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.

– Здрастє, Валодя! Нічево, нічево; Сідітє на мєстє. А наш Алєг, как жерєбчік… Крічіт! Ужас! – швидко проговорила Галя. Володько потиснув її руку.

– Майо пачтєніє, – поважно, дивлячись з-під лоба, проговорив Саша і подав Володькові широку, тверду руку.

Галя пройшла через їдальню і зникла в кухні. За нею вийшов Саша. В той саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до вітальні, входить пан Гліб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Він у цьому селі учителює, часто зустрічається з Володьком і часто веде з ним на різні теми дискусії.

При його вході Володько зводиться на ноги.

– Моє поважання, Володю! – ввічливо з усмішкою вітається пан Гліб. Володько з пошаною стискає його руку й сідає знову. У руках Гліба розтягач для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута стара, барви хакі, куртка. Гудзики на ній масивні, позолочені з московськими двоглавими орлами. Він щойно вправляв перед ганком на сонці, трохи вгрівся і, накинувши від протягів куртку, увійшов, щоб поставити в кухні самовара.

– Що робите, Володя? Читаєте? Маєте що? Читали ви?.. – і він назвав книжку, що недавно згадувала Ольга.

Володькові трохи ніяково. Не читав.

– Раджу прочитати, – казав Гліб. – Найдете частинно відповідь на нашу останню розмову. Питання проводу в минулій революції… Ні, ні. Цим не легковажте. Ми ж розбиті. У нас члени одної родини належать до двох націй… Всі: соціалізм, соціалізм… Дайте спокій. Нам вже нудить від нього, а говорити ми ще не навчилися… Зюся руская, Маня німецька, Леся австрійська… Ми не народ, а вінігрет. І подають нас, як вінігрет на закуску.

– Це тільки у нас… На Волині, – пробував перечити Володько. – Але ви не заперечите, що національна свідомість…

– Ну, ясно. Безперечно, – перебиває Гліб. – Національна свідомість росте. Ясно. На жаль поволі. Поволі, Дуже поволі. І не тільки в нас. І там, і там… На всіх землях. Прошу вас. Та ж була революція, йшло наше військо, лишились могили, кров, пісні… Що ви хочете. Мене цікавить проблема проводу й характер… І власне в тій книзі… Ви прочитайте. Обов’язково! Після останньої нашої розмови я довго розважав і прийшов до висновку, що тут у нас на Волині дуже й дуже розложений характер. Не кажу в селян. В інтелігенції. Жахливо! Просто жахливо. Ми якісь… Ну, я б сказав…

З передпокою висуває голову матушка.

– Ти тут, Глібчику? А йди, дитятко, поможи Галочці.

– Зараз, мамо! – говорить Гліб, перериває мову, зривається, на бігу вибачається і зникає у кухні.

Роман миється довго й уважно. Докладно вимиває руки, груди та спину губкою, а потім витирається шорстким, домашнього виробу, рушником. Вмившись, робить кілька ледачих рухів руками, що має значити гімнастичні вправи. Після по черзі корчить і напружує то ліву, то праву руку й мацає їх м’язи. Намацавшись, іде без сорочки до їдальні, щоб похвалитись своїми м’язами Володькові.

– Володя! Пащупай! – Крекче, напружує м’язи й підходить до Володька. Той мацає, мовчить. Роман весь червоний і напружений чекає, що той скаже.

– Да! – резюмує Володько. – Мускули імєєш желєзниє.

– А знаєш, что я кушаю? – з задоволенням питається Роман. – Картошку. Знаєш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам дєлаю.

З кухні знов обережно виглядає матушка. Шукає когось очима й говорить:

– Рома! Ти б пішов прив’язав Казана.

– Разве ти не відіш, что я без рубахі! – сердито відгризається Роман. – Пусть пайдьот Алєг. Он нічево нє дєлаєт.

– А ти ужасно занят. Да, да… Олег гість, а ти… – і не договоривши, вона ховається за дверима.

– Я, мамо, зараз! – зривається за нею Олег і вибігає.

– Ех, і мазнули ми вчора! – хвалиться Роман. Говорить, розуміється, по-московському. – По пляшці на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.

– А хто був? – перебиває Володько.

– Саша, Лінкрет і я. Після пристав дядя Кіндрат.

– Хто платив? – запитав знову Володько.

– Я. У мене завелась «дєньга»… На пляшок десять. Ти сьогодні не відходь з Олегом, – каже Роман. Говорить з посміхом, ніби хвалиться. Володько байдуже вислухує і каже:

– Ні. Я мушу побути з Олегом. Він завтра їде.

– Ну, то ми й його загорнем. Як хвостика. Знаєш? Саша назвав його хвостиком. Чудово, ні? «А как же он сюда папал?», знаєш? Хе-хе-хе! – засміявся Роман.

– Ні, не знаю.

– Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.

– Нащо?

– Ну, але скажи. Так собі…

– Вийде по-дурному. Для чого сердити. Мені це не зробить ніякої приємності.

– Бо він ще зовсім хлопчина, а уявляє себе дорослим, курить, залицяється.

– Але ж і ти не багато старший.

– Як не багато. По-твоєму два роки не багато?

– По-моєму, не багато.

– Але ж я голю вуса. Ти тільки помацай. Справжня під носом щетина. – При цьому Роман надув губи, щоб Володькові вигідніше помацати.

Володько засміявся.

– Так. Якийсь мошок маєш, – підтвердив він.

– Але у тебе… У тебе вже й борода росте, – заздрісно зауважив Роман. Володько не відповів нічого й одвернувся.

Після Роман почав так само уважно й довго вдягатися. Довго шукав краватку – метелика, лаяв усіх, щоо йому кудись її закинули. Володько сидить і чекає. Йому досить неприємно. Чи не краще б встати й піти до Сергія. Він давно не бачився з ним. В останнє дав йому читати «Саша Жегульов» Андреєва й від того часу не бачив його.

Увійшла Галя і почала накривати стіл. Прийшов також Олег. Роман хотів кудись вийти і кликав Володька, але він не пішов.

– Ну, що? – питає Галя. – Ви ще не закохались?

Володько почервонів.

– Чого червонієте? – продовжує своїм дзвінким, жартівливим контральто Галя. – Нема чого червоніти. І не такі зубри закохуються. Чула, що ваш тато збирається вас одружити. Якась там багата жолобянка, три десятини землі, пів тисяча доларів. Ну що ж… Женіться. Почекайте з пару років, відпустіть вуса й вйо! Чого там… Наші он по всіх хуторах за дівчатами гасають.

– Не можу закохатись, – рішився щось сказати Володько, розуміючи жарт.

– Ой-йой-йой! Дивіться мені. Весь, мов з кришталю, аж ніздрі тремтять і той бреше. От дісйно кам’яне серце – Апроксін Кападокійський. Ага! – перервала раптом мову Галя. – Папа прієхал.

У кухні заметушились. Приїхав з Башковець о. Клавдій. Високий, рівний з широкою лисиною, завжди поважний, він вступив до їдальні. Був засапаний, втомлений. Він хворіє на сухоти, здебільша лежить у ліжку й ледви відправляє свою службу.

Володько шанував цього священика від давна. Встав і потиснув його руку.

– Тато дома? – спитав він Володька.

– Дома, отче Клавдію, – відповів він.

– Вже зібрали з поля? – запитав він ще раз.

– Вже. Зісталась тільки насінна конюшина й картопля, – ввічливо й ділово відповів Володько.

– Ага… Ну, й добре! До свідання! – байдуже, сапаючи проговорив о. Клавдій і пішов до своєї кімнати.

Займав велику, соняшну кімнату, що колись була для гостей. Там жив, там проводив увесь час, там обідав й вечеряв. Там спав, зрідка виходив на сонце пройтися. Вів тихе, відокремлене життя, що догоряло, мов свічка, але обов’язки свої виконував точно, пильно й сумлінно. Ніхто в селі не може на нього поскаржитись. Всі люблять його й шанують, хоч з людьми він не дуже любить стикатись.

Нарешті стіл накритий. За вікном чути скликають на обід. Входить Оля, пан Гліб, Саша. Приходить і Роман зо своєю краваткою, одягнений у свою улюблену коротеньку курточку. Матушка вибачається і відходить до кімнати о. Клавдія, щоб робити йому товариство. За господиню сьогодні панна Галя, через те увійшла вона за німою, що несла велетенську мису борщу.

Всі розсілися коло столу, забрязкали ложки, ножі, видельця. Володько сидів між Олегом і Олею. Оля пробує жартувати, але не влучно. Її добре, наївне обличчя одно тільки реагує на власні жарти. Володько не звиклий до товариства, намагається бути поважний, одначе робленість його виразу й рухів всім кидається у вічі. Він і сам це розуміє, хвилюється й через те почуває себе недобре.

Розмова ведеться московсько-українською мовою. По-московському вперто, демонстративно говорять Саша, Роман і частинно Галя. По-українському пан Гліб, мішано Олег і Оля. Володько, як гість, говорить так, як вимагає ситуація. Між Сашою й Глібом на цьому тлі напруження. Зустрічаються і говорять тільки з чемності. Завзятий, хоч не завжди вигідний помічник Саші є Роман. Він завжди хриплим голосом співає «Боже Царя», кпить з Гліба, його мови. Гліб ігнорує його йнамагається бути від нього подалі. Саша й Роман певно хоронять чистоту своєї культури й виховання. Босяцькі та вояцькі пісні, пляшка й коркотяг це їх оздоба.

А пан Гліб навіть у їдальні помістив портрет Шевченка. Навмисне. Сам щодня читає, вправляє, бере соняшні ванни й щодня ходить вчити дітей.

І портрет на стіні в їдальні, і людина, яка щодня бере соняшні ванни, що робить «той ідіот», як його в душі називає Саша, впливають на нього, мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут гість, емігрант, приїхав зі своєю сестрою, що вийшла за одного зо старших братів Левинських. Сестра з чоловіком погостили й від’їхали до Данцігу, а Саша лишився. Село, нудьга, безробіття. Поволі, поволі й хоч не хоч візьмешся за чарчину.

Дія цього розділу відбувається восени 1922 року.

Саша Жегульов – повість (1911) російського письменника Л. М. Андреєва (1871 – 1919) про терориста з 1905 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 5 – 22.