6. Виборче віче

Улас Самчук

Рано Володько прокинувся й довго не міг отямитись. Чужа хата, чужі люди, взутий, вдягнений. Одяг зімятий, чоботи в болоті. У голові все ще шумить, очі невиразно дивляться на світ Божий. Встав на ноги й заточився.

– Ну, що? виспались? – запитала господиня, тітка Домка.

– Де ж хлопці? – запитав Володько, не відповідаючи на її питання.

– Які? Кіндрат? Той десь повіявся. Сергій раненько приходив, але не хотів вас будити. Казав, що прийде… А Ганка тут майже до ранку чепіла.

– І вже пішла?

– Певно. Що ж. Вже люди з церкви повиходили.

– Ну, я піду, – сказав Володько.

– Куди? А поснідати. Ось підсмажила яєшню. Поснідайте.

Володько відмовлявся, але врешті сів до столу й почав їсти.

– Не маєте кислих огірків? – запитав.

– А чому б ні. Я зараз. – І побігла з мискою до льоху. По хвилі миска огірків стояла перед Володьком.

Увійшов Сергій.

– Ну, що? Вже? – питався Володька. – Як чуєшся?

– Уяви, як може чутися свиня, коли проведе ніч у багні, – сказав Володько.

– Свиня кращого місця й не знає. Для неї то найкраще, – відповів Сергій.

– Ну, але йдем до Крем’янця! – рішуче проговорив Володько.

– Думаєш, підем? – перепитав Сергій.

– Невідмінно. Клич хлопців і з місця! Ні хвилини далі. Віче в дві годині. Якраз встигнемо! Але раз-два.

– Тут ще будуть музики. Ганка просила задержати тебе, – казав Сергій.

– Ні. Досить! Я мушу йти. Не підете ви, сам піду. Я мушу! Досить цього. В голові у мене, як в улію. Фу! Чорт його знає, як це все сталося.

– Це мусіло бути. Не пішов би ти з нами, не пішли б ми з тобою. Ще я пішов би, але інші… Зрештою, чому не можна випити…

– Хіба це зветься випити?.. Положити чоловіка… Це випити? Де Кіндрат, Никон? Піди за ними…

Але йти за ними не прийшлося. Обидва прийшли самі, бо не знали, що сталося з Володьком.

– Хо-хо-хо! Він вже танцює знову, – проговорив весело Кіндрат. – Чи не варто б похмелитись?

– О, ні! Це вже ні! Йдемо до Крем’янця! – сказав Володько.

– До Крем’янця? Що ти здурів? – здивувся Никон.

– А що? Ти думав, я жартую? Зараз йдем. А не підете ви, я сам піду.

– Нє, брате! Я вчора сказав! – рішуче сказав Кіндрат. – Слово святе. Сказав, то сказав. Пообіцяв – зроби. Хай у пекло, а йди. Підем!

– Ну, але треба поснідати, – сказав Сергій.

– Поснідаєм! – кинув презирливо Кіндрат. – Зайдем на весілля й поснідаєм. Ще й чарку дістанем. А Ганка також зрадіє. Вона щось до нашого Володька – того. Дівка, мов куля.

Вийшли з хати й перейшли на весілля. Там нікого вже не було. Всі розійшлися. Хто був, то спав. Молода вже встала, ходила по хаті і робила порядок.

– Ну, що? Як, Оксано? – підморгнув Кіндрат…

Молода зачервоніла й вдарила його жартуючи кулаком.

– Западенний Кіндрате! – проговорила.

– Ну, й дивіться. Запитав її по-доброму, а вона б’ється. Давай ось краще миску холодцю. Хлопці снідати хочуть! А де Сидір? Спить? Намучився бідака? Трохи затовсту жінку взяв. Ну, нічого. Помічник скоро знайдеться. Так, Оксано? Де Ганка?

– Ганка пішла до церкви. Співає.

Оксана принесла миску холодцю, хлопці сіли, змололи її й рушили в дорогу.

Виходили на край села, під черешні Ількового батька… Тут починалась дорога, що веде на шлях. Зустріли Ілька. Вертався десь від дівчини з вечорниць.

– Куди, хлопці? – запитав.

– Хоч, приставай і ти! Кидай мрежи своя, в які ловиш дівчат і ходи за нами! Святим будеш! – сказав Кіндрат. – Йдем до Крем’янця, на весілля.

– Ні, справді! Куди? – допитував Ілько.

– Правду кажу! До Крем’янця. Взад кругом і з нами, – жартував далі Кіндрат.

– Як хоч, ходи, – сказав Володько. – Шкодувати не будеш.

– Де наше не пропало! Піду! – сказав Ілько, тріпнув кулаком і засміявся.

Товариство збільшилось. З заходу повівав вітер. Небо досить чисте. Дорога майже висохла. Хтось затягнув пісню й хлопці рушили.

Йшли швидко, розмашно. Ні один не хотів зменшити ходи, кожний тримався шику. Вийшли на шлях. Почали зустрічати людей. Деякі їхали на возах. Ілько не знав куди йде, але не питав, бо не хотів виявити цікавість.

За дві з половиною години підійшли під місто. Доходили до міщанських садків й тут зустріли людей.

– Куди, хлопці? – спитав один дядько.

– До міста! – майже разом відповіли.

– А маєте документи? Он там далі стоять жандарми й без документів арештують. З пів сотні вже забрали.

– Стоп! – сказав Володько. – А дійсно! Маєте, хлопці, документи?

Виявилося, що не всі мають.

– Не біда! – сказав Володько. – Хіба до міста веде одна дорога?

– По всіх дорогах стоять, – сказав дядько.

– Пусте й це. Знайдем стежку. Ходім, братва! Вперед! Все вперед!

Парубки зійшли на бік і межами пішли просто на міщанські сади. Виминали дороги, хати. Перейшли кілька садів, гаїв, заплутались у городах, заблудилися. Нарешті натрапили на двох молодих хлопців.

– Куди йдете панове? – питає один з хлопців.

– Ми ніякі панове, а чесні люди, – сказав Кіндрат. – А йдемо собі до міста. От і все.

– Не потребуєте нас боятися. Ми можемо випровадити вас на дорогу. Може на віче йдете?

– Так, – сказав Володько. – Йдемо на віче. Поможіть нам вийти на якусь дорогу.

– А ви хто будете? – спитав знову Кіндрат.

– Ми з української гімназії. Всі наші учні розійшлися проводити людей на віче. По дорогах скрізь стоїть поліція.

– А що це вони хочуть? – питає далі Кіндрат.

– Хіба не знаєте? Напевно знаєте, чого хочуть. Віче дозволене й законом і чим хочете, тільки пан староста задумав перевірити людям документи. Знає, що не кожний з документами за поріг виходить…

– А ви не знаєте такого Олега Левинського? – запитав Володько.

– Чому ні. З нашого класу. Він також десь тут. Сьогодні ціла гімназія в роботі.

– А хто вам казав це робити? – запитав ще раз Володько.

– Ніхто. Самі. Ми ще вчора знали, що сьогодні буде… Так завжди буває, коли наші щось задумують робити.

Йшли й вийшли на вулицю. Гімназисти провели парубків до самого місця, де має відбутися віче. Дійшли до кіна «Пересвіт». Тут було вже скрізь повно народу з села. Старші, а переважно парубки, трохи дівчат. До початку віча ще доброї пів години, а ціла вулиця забита народом. Володькове товариство вмішалося й собі між народ. Всі говорили про вибори. Поміж людьми ходили молоді хлопці й роздавали плакати, нумерки, брошурки, часописи. Всі брали, ховали в кишені, щоб почитати дома.

Володько хотів знайти Олега, але це йому не вдавалося. Пішов до нього на квартиру, та не застав дома. Шукав його скрізь між людьми, але дарма. Занадто багато було скрізь людей…

У дві години відчинили кіно й люди почали входити. За пів години в залі не лишилось ні одного вільного місця. Люди тиснулись у двері, щоб якось дістатись до середини, товпились, натискали на передніх.

– Не тисніться! Люди! Нема більше місця! – гукали спереду.

Володькові та його товариству вдалося заняти добре місце. У великому натовпі всі, навіть Кіндрат, споважніли. Ілько аж тепер довідався, куди він попав і то зовсім несподівано. Сьогодні хлопці йдуть до Башковець на весілля, будуть напевне чекати і його, а він, як крізь землю провалився. І цікаво. Матиме що оповідати після.

А людей все прибувало. Ціле подвір’я перед кіном було заняте народом.

– Бачте, що нашого люду насунуло, – казав Володько своїм хлопцям. – Бачте, як люди цікавляться життям. Тільки наші села, як копиці гною. Лежать собі й спокійно гниють…

Ніхто Володькові не перечив. Навіть Кіндрат. Дома він знайшов би і слова й аргументи, але тут, серед цієї людської маси, серед цієї велетенської сили, він не знайшов своїх слів. Думав: а може воно щось і потрібне, коли за ним стільки народу зійшлося. І грошей тут не дають і не поять горілкою, а дивись скільки народу зійшлося. Мов хмари люду найшло.

А народ хвилюється, гуторить. Всі очікують, аж відкриють віче. За добру півгодину до залі увійшло кількох людей. Їм зробили дорогу й між людьми почали шептати:

– Це кандидати! Наші! Отой невисокий, товстенький в окулярах кандидат від Крем’янеччини. Бачите? Той другий також. А той товстий з великим носом, це з Дубенщини. Сьогодні будуть всі промовляти…

– А он і поліція. Ого. Сам комендант. Ага! Засів на трибуні разом з послами. Пан який!

Задзвенів дзвінок. Всі вмовкли так, ніби вимерли. На сцену вийшов той самий кандидат з Крем’янеччини в окулярах і почав говорити:

– Вельмишановні збори! Дорогі товариші й товаришки! Іменем виборчого комітету нашого повіту відкриваю сьогоднішнє віче! – бурхливі оплески й крики «слава» перервали промовця. Кіндрат, Никон і Ілько зніяковіли, але отямившись і собі почали плескати. Промовець говорив далі.

– Завданням сьогоднішнього віча є познайомити наших виборців зо всім тим, що розуміється під словом «вибори», чому то вибирають і куди вибирають. Також завданням нашого віча є познайомити наших виборців з іншими виборчими листами, що ведуть між нашим народом агітацію й пропаганду з наміром перетягнути наш народ на свій бік…

Промовець говорив про довгий час царського режиму на наших землях, коли то наш народ був зовсім відсунутий від всякої політики, коли нашому народові дозволялося тільки пити горілку та молитися за царя, що ту горілку робив. Через те ми непризвичаєні думати політично, ми не розбираємося в партіях, ми не цікавимося ніякими законодатними установами, ми не знаємо: що є над нами якісь уряди, які беруть податки, беруть у військо, коли треба женуть на війну, але що то за держава, який то уряд, хто в ньому сидить, для кого й нащо платимо податки, за кого й пощо йдемо на війну й кладемо там своє життя, це все ми напевне не всі знаємо.

А все це, шановне громадянство, треба знати. Бо інакше ми не можемо вважати себе громадянами держави, а скорше громадянами якогось звіринного царства, отак, як скажемо, десь у лісі живуть звірі. Ми мусимо знати, хто ми, де живемо, на якій землі, чи самі собою управляємо, чи нами хтось управляє. Мусимо знати, кому ми платимо податки, мусимо знати, хто над нами панує і мусимо знати, які права нам належать. Це ми мусимо знати!

– Ми, – говорив промовець – є українці! Ми заселюємо цілу цю землю… Всі села, що густо розсіяні по цілій землі є українські села! І цього ніхто не мусить забувати! Бо з цього випливає все дальше, все що торкається цілого нашого життя. Ми не маємо своєї держави, але ми живемо в іншій, чужій державі, якої закони й конституція гарантує нам певні права, і ті права мусимо вміти до останнього використати.

Також мусимо вміти домагатися від урядів, щоб законом і конституцією гарантовані нам права були урядами респектовані, щоб їх не ламали, щоб ними не зловживали. Ось через те ми мусимо мати там на горі, коло уряду когось від себе, якихось своїх людей, щоб пильнували наші інтереси там і не допускали до порушення їх урядами.

Далі говорив промовець про вибори, про сойм, про сенат. Пригадав скільки є в державі партій, що то за партії, скільки є виборчих лист. Потім перейшов до їх пояснення. Перебирав одну за другою, починаючи від першої, казав, хто за тими листами стоїть, чого вони хочуть, за що борються. Перебрав так всі й почав поволі підходити до тієї, за яку маємо голосувати ми.

На залі було зовсім тихо. Люди стояли без руху, без віддиху, без найменшого звуку. Всі слухали, хапали слова, намагалися їх зрозуміти. Кожне обличчя напружене, розчервоніле. У залі півтьма, тільки на сцені трохи світліше, і через те ця суцільна, збита, мовчазна маса людей видавалась ще грізнішою, ще потужнішою.

Володько слухав також уважно, але не міг стриматися, щоб не обернутися, щоб не подивитися в обличчя свого сусіда, своїх товаришів. Всі були однакі: поважні, спокійні й суворі. Справжні, розумні люди. Хотілось їх завжди такими бачити. Скрізь, на кожному місці. Зо всіх далеких сіл прийшли сюди, зійшлися і збились в одну, велику, сильну, тверду масу. Приємно й радісно бачити їх. Душа пружиться й тіло набирає сили, коли дивишся на той вибраний народ. Бо сюди пішли переважно кращі, сильніші, розумніші…

А промовець все говорить. Ось вже він доходить до своєї виборчої листи, коли зненацька спереду хтось крикнув. Серед глибокої тиші той крик, крім голосу промовця, пролетів над головами всіх слухачів і викотився десь на двір.

На сцені встав комендант поліції.

– Іменем закона розв’язую віче! – проголосив комендант.

– Що? Як? Що сталось? – пронеслося між народом. – За що розв’язує? Чому? – Просимо говорити! – почали кричати зі залі. – Просимо далі. Ніхто не сміє нам заборонити говорити!

– Тихо! – крикнув рішуче комендант. – Пан староста сказав розв’язати віче й так має бути!

– Але ж за що? Ми маємо право робити віче! – казав здивований кандидат на посла. – Пан староста мусить це знати.

– Прошу розійтись, – різко й рішуче проговорив комендант до народу.

– Не підемо! Як? Яким правом не дозволяється нам говорити? Всім можна, а нам ні? Не дозволимо!

Почався гамір, крик, метушня. Володько поглянув на Кіндрата, на Ілька. Ці також кричали:

– Не дозволимо! Ми маємо право! Хай говорить! – Кіндрат навіть захопився. Він увесь червоний, сердитий. Хтось крикнув знову…

– Тихо-о! – закричав комендант. – Як не хочете вийти й розійтися по-доброму, то ми вас попросимо! Розійтися!..

В цей час знову вийшов на трибуну кандидат на посла:

– Шановні збори! Прошу спокою! Розв’язання нашого віча є виразно незаконне й ми цей факт мусимо вияснити. Прошу розійтися. Спротив все одно не доведе до нічого. Тепер ви й так знаєте хто ми, яке є наше на землі право й за кого нам треба голосувати. Прошу розійтися!

«Ще-е не вм-е-е-е-рла Україна

І сла-а-ава і во-о-оля!» –

вирвалося зненацька з середини збитого натовпу. Це було, як блискавка, як іскра в бочці пороху. В одну мить ціла заля вибухнула могутнім, розлогим співом. Спів той все ширшав, мов огонь, мов пожежа. Ось він вже вирвався у двері, ось бушує вже на дворі, ось прорвався на вулицю. Тисячі уст, тисячі грудей злилися в одному, великому звуці, в одному викрику, в одному кличі… Всі, мов заніміли, стояли без єдиного руху на одному місці, а тільки уста й груди співали, тільки очі горіли вогнем, тільки серця сильно чітко й нагально бились у тісних грудях.

Володько весь горів. На ньому тремтіла кожна жилка, кожний нерв. Серце билось так, ніби хотіло його розтрясти, а поза шкірою на спині пробігав то холод, то жар. Він поглянув на своїх хлопців. Всі, як один стояли витягнуті, ніби перед генералом і всі співали. Властиво співав тільки Сергій. Решта не знали слів тієї пісні, але в цей час їм було соромно не знати її, соромно перед цими тисячами таких саме, як вони, людей. І через те вони все-таки співали. Уста їх також ворушилися, а груди також видавали якісь величні звуки… І Володько ще більше радів, дивлячись на них.

Ось гимн скінчився.

Після цього всі почали поволі, мов лавіна, що сповзає з верха гори, виходити на двір, на вулицю. Ціле широке подвір’я, ціла, як глянеш, вулиця була забита народом. Деякі все ще не могли втихомиритись і співали на хідниках, серед вулиці. Десь взялися відділи пішої і кінної поліції.

– Розходьтесь! Розходьтесь! – гукали вони… Люди поволі розпливалися у бічні вулички, пливли широкою вулицею на обидва боки.

– Хлопці! Тримаймось разом! – крикнув Володько. Але втриматися було тяжко, бо натовп все розхвильовувався, все ставав бурхливішим. Всі рвались кудись, мов хвилі розлитої в повінь ріки…

– Ах, чорт! Ах, чорт! – кляв весь час Кіндрат.

Було вже шість годин. Починало темніти. Всі відчували порядний голод, хоч кожний не мав часу й нагоди про це сказати. І аж коли парубки витиснулись на вільніше місце, Володько обернувся до них і сказав:

– Хлопці! Чи підем просто так додому, чи зайдемо щось з’їсти?

– А куди? – запитав Сергій.

– За що? – додав Кіндрат.

Я, – сказав Сергій, – маю кілька тисяч марок. Може вистане!

– Так ідем! – сказав нарешті Ілько. Він майже весь час мовчав і тільки дивувався. Тепер вже перестав дивуватись і почав бути чинним.

– Ах, чорт бери! От так-так! – казав він, розмахуючи руками. – Оце, таку йо-ма, коли б так… Е-е-е! Я вмію з гармати бити! Я вмію громить! Ану братва! Веди, Володьку! Хоч в пекло!

– Перш усього до Грицюка. Це мій знайомий. Там поїмо, від почнемо й на цілу ніч додому. Добре?

– Добре! Смали!

По короткому часі парубки входили до набитого людьми ресторану Грицюка. Не було вільного ні одного столика. Коло прилавку юрбилось кілька тузинів людей. Але Володько був знайомий з сином старого Грицюка й через те йому вдалося скорше дістати, що треба.

– Куди йдете? – питав молодий Грицюк.

– Додому. Були на вічу.

– Добре випало, ні?

– Було чудово! Я ще нічого подібного не бачив, – казав швидко Володько, беручи через плечі людей шинку й ковбасу. Він спішив у третю кімнату, де було трохи вільніше. Його нараз хтось вхопих за плечі. Швидко оглянувся – Олег!

– Олег!

– Володю! Яким чином? На мітінг? Чудово, ні? А бачив, як співали! А бачив, які сердиті всі були? Чудово! Розкішно! Це було щось! Я мало не здурів від радості. Ми цілий день працювали, але не даремно. Я сам з пару сотень людей перевів. Поліція помітила. Ми йдемо, а вони через город. Ми до хати одного міщанина, та через пліт… Вони хотіли за нами, але той чоловік замкнув двері й сам сховався. От було праці. Ти сам?

– Де там. Дивись! Хіба не бачиш? – і Володько показав на своїх товаришів. Олег був такий захоплений, що дійсно не бачив нічого. Був втомлений, виснажений, блідий, але очі його горіли, грали, сміялись, уста хотіли весь час говорити, ноги й руки рухатись…

– Кіндрат! Сергій! Никон! Ілько! – вигукував Олег ім’я кожного зокрема, ніби поперше побачив їх у свому життю. – Яким чином? Як ви сюди заблукали?

– А що? Хіба нам не можна? – хрипів Кіндрат. – Захотіли й прийшли і ще, як треба буде, прийдем.

Олег тільки глянув на Володька, моргнув, але не сказав нічого…

– Ми ось, – сказав Володько, – голодні, як вовки, а тут і присісти ніде… Вчора цілу ніч на весіллі гуляли, а сьогодні ось тут. Життя наше, мов буревій.

У всіх кімнатах ресторану було повно народу. Все переважно ті, що були на вічу. Скрізь розмови про те, що сталося у залі кіна. Знайомі радісно вітаються й діляться радістю, що так випало.

– Е-е, – говорив один дядько, жуючи оселедця, – народ є народ…

– Нічого, – додавав інший. – Глечик так довго носить воду, поки не розіб’ється. Колись і на нашій вулиці буде празник.

А Олег говорив Володькові:

– Але ви мусите тепер взяти з собою проклямації й нумерки.

– А де? – питав Володько.

– Давайте! – ревів вже під’ївши Кіндрат. – Цілу хуру візьмемо.

– У виборчому комітеті, – казав Олег. – Там дістанете скільки хочете. А може хотіли б піти до кіна? Сьогодні гарний фільм дають.

– Підем! – вирвався Ілько. – Раз вже стільки йшли…

– А гроші маєш? – поставив питання Сергій.

Так. З грішми справа нелегка.

– От, – каже Володько. – Коли б вчора менше пропили, сьогодні мали б на кіно.

На це йому ніхто не відповів. А вечір ішов, на дворі все темнішало. Дорога ще далека і нелегка. Час збиратись. Парубки наїлись, розплатились, пішли до виборчого комітету, навантажились паперами й відійшли.

Йшли так само, як і сюди, швидко. Ніч була темна, хоч зоряна. На поля впала холодна осіння роса. Всі були надзвичайно піднесені, бадьорі. Всім хотілося співати. Проспівали кілька пісень. Чисте осіннє повітря розносило далеко їх сильні, молоді голоси й розсипало десь там по широті землі. Це чув кожний. Від «казьонного» лісу, що ледве манячів на обрії, відбивалась голосна луна. У Башківцях також чути, як виспівують парубки, і, хоч це не близько, їх голоси дуже виразно досягають на шлях…

– Ех, земля наша! – зненацька вирвалось у Кіндрата. – Сидиш у селі, п’єш чарку й нічого не бачиш. А тільки вийдеш за село – ширінь, краса. Ні?

– А що ж ти думаєш? Земля наша над усі землі! – сказав Володько. – Край наш над усі краї край… І попрацювати для нього щось варто. Рови копати, дороги класти, будинки нові здвигати… Тільки ми, чорна, земляна мужва не бачимо ані його краси, ані багацтва…

Інші приходять і вичавлюють з нашої землі собі пошану, честь і золото. А ми тільки те, що зо столу комусь спаде. А ми тільки у себе в селі герої. В землі, в хаті, в гної… Жінка та льоха – от наша культура. А поза тим все порожнеча. А вийди тільки отак в любе місце і стань та подивись гарненько… Одразу крила відростуть…

Одразу захочеш щось діяти, захочеш вести когось, вказувати дорогу вперед. О, я це дуже добре розумію… А думаєш, легко отак йти щовечора кудись, шукати людей? Питають: чого йдеш? Куди йдеш? Чи вистане у мене ніг? А я кажу: мало ходжу. Більше треба ходити. По всіх дорогах – скрізь, де тільки хата, стріха, вікно – скрізь треба бути й казати.

Бо ж подумайте, хлопці: ні батько наш, ні наш дід, ні прадід не ходили нашими дорогами, а ми за всіх них відходити мусимо. Скільки треба слів, скільки діла. Хай інші думають, що тільки лопата й ціп праця… Інше ніщо. Але я відрікаюсь і лопати, і ціпа. Тисячі тисяч копачів навкруги. Самі копачі, землеїди, борозняки, сліпаки…

Досить їх у нас. А там за нами… Там повно праці… По містах, по фабриках, по залізних шляхах, по школах, по церквах… Скрізь там порожнє місце. Так, хлопці! Порожнє! Там нас нема. А де нас, чоловіче, нема, там пустка для нас, порожнє місце. Розумієш?

Володько говорив все сильніше й сильніше. Пружньо ступав зо своїми товаришами, чув за собою силу, відвагу. Хотілось все сказать, що сидить у грудях і чого не завжди сказати можна.

Я тут, хлопці, не своє діло роблю. Не для того родився. Тягне мене інша робота. Світ, слава, широта мене манить, але поки тут, поки бачу оці поля, оце небо – не можу сидіти й дивитись. Ось чого я ходжу!

А думаєте так легко щось здобувати? Думаєте легко було прип’яти крила, щоб летіти? Чи легко було океани переплисти? Чи в глибінь землі увертітись? Ні! Скрізь було тяжко, але через те думалось, шукалось, творилось. Ті люди не спали, як спимо ми. Ті люди не тікали від книжки, від газети…

Хапали її самі, виривали, де тільки могли, а не було де взяти, самі сідали й писали. І не тільки писали книги… Скрижалі писали, заповіти писали, закони писали… На камені, на залізі… Огнем і кров’ю писали, щоб було, щоб бачили, щоб читали. Ех, товариші, товариші! Коли б я так міг вас щось навчити… Але слів нема… Бо ні одно з моїх слів не є те справжнє, чисте й тверде. Тут треба б таких слів, щоб пекли вогнем, залізом розжареним… Таких треба слів… А я їх таких, хоч маю, та сказати не смію.

Ось ми підходимо до нашого села. Скільки я вже до нього підходив і з яких тільки боків. Скільки разів ставав на цьому місці й чого тільки не передумав. Мене мучили тут думки, росли й зріли слова. Знав, що треба сказати… Скільки тих слів приходило таких якраз яскравих, сильних, твердих… Але не мав місця, зівдки б міг їх сказати. Треба було шукати місця. Широкого, високого. Може треба йти в світ і там його знайти. Бо хотілось сказати, щоб чули мене й ви, і інші, і сьогодні, і завтра, і за сто літ… От, що хотілось мені, дорогі товариші!

Володько на хвильку замовк. На хвильку не стало йому слів. Він навіть зупинився серед дороги, серед чорної ночі. Хлопці зупинились також і слухали його. Він стояв чорний у мороці ночі і з уст вилітали слова. І кожне було, мов іскра. Яскраве, живе, болюче. Кожне било й стьобало, ніби гарячий дріт.

– Ах, як би карав я їх, коли б міг! – говорив він по часі. Затинав зуби, п’ястуки. Здавалось, бачив перед собою тих Юд, і тільки якась залізна перешкода хоронила їх від його кари і гніву. – Як би виполов з рідного грунту. Ні одного корінця б не лишив. Бо ми є ми й собою мусимо бути! Ми ж народ, люди! Моя мати є мати! її мова – моя мова! І хто цього не знає – не людина той, а кусень гною. Хто цурається слова матері – худоба. Хто йде продавати нас – проклятий, нікчемний. Хай наша земля не прийме їх трупа. От, що я вам кажу, хлопці! І хочу, щоби ви це затямили. Хоч ви, що тут зо мною. Хай нас буде не п’ятеро, а двоє… Хочу, щоб вірили мені й, щоб мені допомагали. Я не янгол. Я грішна людина, але разом з великими гріхами, хай зробимо ми хоч одне велике діло Боже. Це буде добре!

Володько закінчив. Минули хутір Івана Бога й спускалися вниз. Було вже досить пізно. Село вже майже скрізь спало. Тільки в деяких місцях миготіло кволе світло. По долині, що йде з напрямку Башковець, чути якісь крики, тупіт. Так, ніби там біжать люди.

Парубки зупинилися й наслухували. Але скоро й крики, й тупіт замовкли, й парубки спокійно пішли далі.

– Ну, так що? Хто куди? – сказав Ілько. Його хата на цьому боці й він хотів йти одразу спати.

– Зоставайся. Ми підем кожний своєю дорогою, – казав Кіндрат. Ілько зостався, а решта парубків пішли далі. У Кіндратовій хаті світилося, і чути там гармидер.

– Зайдім, – сказав він. – Це певно Демид вернувся з Башковець. Розкаже, як там було.

Завернули з вулиці й зайшли до хати. Тут було повно парубків. Антін, Демид, Йон, якого вчора не було на весіллі, Михалко й багато інших. Всі були розбурені, схвильовані. Антонові з голови тече кров. У Йона перев’язане око.

– Го, го! – вступаючи до хати, ревів Кіндрат. – А це ж що за віче?

Всі хлопці, як ті, що увійшли, так і ті, що були у хаті, з ніг до голови заляпані в болоті. Ті й другі піднесені й розхвильовані. Ті, що увійшли, не могли одразу зрозуміти, що сталося, а ті, що були в хаті, не могли довідатись, звідки привалили тамті.

Антін і Йон стояли серед хати й, розмахуючи руками, сильно матюкали.

– Все, що не було Ілька! – кричав Антін. – Нас було мало! Коли Йон тарахнув того в зуби, я вже одразу знав, що діло зле. Я вирвав з плота кілка, але десь чорт Демка Коварду приніс. Він накинувся на мене ззаду, а в цю мить хтось пожбурив на мене пляшкою. Пляшка бамцнула мені в лоб і розсипалась. Я вже не міг нічого робити, бо в очах сто блискавок стояло…

– Але що було? Що сталось? – ревів далі Кіндрат, криючи все матюком.

– Що сталось? – кричав Йон. – Побили нас! Башківчани! Перший раз від коли земля стоїть! – і після цього закляв. – Куди вас чорт носив. Тебе не було, Ілька не було. Хто мав виступити? А їх, тієї дрібноти, з п’ятьдесять на нас навалило. Гнались за нами майже під Тилявку.

– Ну, але хоч тим останнім дісталось, –трохи відрадніше говорив Демид, що вийшов з бою без ніяких знаків. – Знаєш, – казав він братові, – гнались за нами аж під село. Ми тікали, бо нас було всього чотири. До того Антін з розбитою головою, а Йон також вже дістав кілком по черепі. Я збив кількох на товч, але їх там було стільки, що й не перелічиш. Почали тікати. Біжимо, біжимо… Їм не хотілося всім бігти. Бігло лише кілька. Ми підвели їх під село й раптом на місці обернулись. Ті оглянулись, а вони самі. Ми дігнали їх і кількох так і лишили на місці. Мабуть і ще лежать.

– Ах, чорт бери! – обтирав Антін закривавленою рукою з носа кров, що весь час сочилась йому з чола.

– Ну, ми їм цього не подаруєм, – додав Йон.

– Ми їм ще покажемо, де раки зимують. А все Ілько. Нас так мало. І де він в чорта подівся? По цілому селі шукали. Як у землю…

– Хо-хо-хо! – зареготав Кіндрат. – Ілько був з нами.

– Де? – запитали всі разом і наставили вуха. Володько, Сергій і Никон сиділи спокійно коло мисника й тільки посміхалися.

– Е, де! – говорив Кіндрат. – І вас, чортяк, треба б туди повести.

– Володько завів? Так? – питав Антін. – А нам нічого не сказав.

– Ти ж не знаєш ще де, – казав далі Кіндрат. – Можливо тебе туди й гаком не затягнув би. Ми були не на весіллі й не в Башківцях. Ми були на вічу, у Крем’янці. А ось тут паперів нанесли. Беріть всі й читайте. Розумієте? Але не куріть. Двадцять другого вибори. Всі, щоб вас сам чорт куди інше тягнув, мусите на ось це число голосувати й батьків та мамів своїх на це підбити! А козака не слухати. Дає чарку – пий, а каже що – мовчи та своє діло роби. Ось тут наше число й усі маємо на нього в другу неділю голосувати. Кожний має одну купу оцих паперів поміж своїх сусідів рознести.

– Знаєте що, хлопці? – вмішався до цього й Володько. – Менше тільки говоріть, хто вам то давав. Особливо не дуже перед Габельом та козаком відчиняйте губу. Питатиме хто: дістав і все. А тобі що?

– Правильно! – хрипів від напруження Кіндрат. Йому вже й в горлі висохло, і випити він хотів, і закурити не мав чого. Але терпів, говорив, розмахував своїми довгими руками, хвилювався.

– А кому що до того, що між нами робиться? – кинув котрийсь між хлопцями. – Ми є ми, а інші хай собі по-своєму.

– Ех, там і говорили! – кинув ще Кіндрат, сідаючи коло столу. Всі звернули на нього очі. – А комендант! – добавив по хвилі… Ні! – мотнув головою. – Не забуду! Їй-бо не забуду! – А ще по короткій перерві додав: – А пісню ту навчитись мушу! Хай тут що, а мушу!

Решта хлопців не розуміли, що він там говорить, але розуміли, що коли вже Кіндрат чимсь захопивсь, значить то варте уваги кожного.

– Володьку! Співай! – кричав по часі Кіндрат і зірвався зо свого місця. – Співай!.. – І він сам затягнув хриплим, порваним голосом…

– Ні, Кіндрате! – говорив спокійно Володько. – Не тепер. Не тепер! Іншим разом.

Пізно в ночі розійшлися. Володько пішов додому також. З ним ішов Антін. Говорили дорогою про різні речі, а коли мали біля Гершка розходитись, Антін сказав:

– За тобою сьогодні питала Ганка.

– Так? – проговорив Володько, розпрощався й пішов далі. Думав про Ганку, але одночасно пригадував собі ту, що зустрів на весіллю. Її великі, карі очі, її червоні уста… Не міг забути за них, але був утомлений, розбитий. Хотілося скорше дотягнутися до якогось свого місця, десь там схилитися й заснути.

Дія цього розділу відбувається восени 1922 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 83 – 99.