15. Перша поліційна нагінка

Улас Самчук

А другого дня Володько вставав рано, але Василь ще раніше, бо на подвір’ю вже стояв високо вимощений, готовий до виїзду віз. Запрягти лиш коні і їхати. Вони мали разом їхати до Тилявки, але тепер Володкові треба йти до Мизоча за тим чортовим пашпортом. Це їх обох лютить, але нема ради. Вони проїхали разом лишень «до Черешеньки» і тут розлучились. Василь позичив Володькові на потяг грошей, бо може прийдеться вертатися тому залізницею через Крем’янець, а сам поїхав далі на Мости. Володько пішов пішки через Осовець в напрямку Мизоча.

Ранок барвистий, свіжий, радісний… Лишень думи тяжкі і гнітючі. Знав ці стежки і ці дороги з раннього дитинства і не міг згодитися, що якась чужа сила має вносити сюди це пониження і цю зневагу.

До всього не застав коменданта в уряді, довго на нього чекав, настрій мав препоганий. Нарешті з’явився і той комендант. Володька покликали до головної канцелярії. Комендант сидів за великим столом, перед ним лежав потріпаний Володьків документ. Він мав сердитий, ворожий вигляд, ставив знов ті самі питання, а хто, а звідки, а чого сюди прибув. Володько намагвся все це вияснити і нарешті комендант заявив, що той документ тепер вже не важний, що він відсилає його до староства в Крем’янці, куди Володько має звернутися за новим пашпортом. Тим часом Володько не має що тут робити, а тому хай негайно вертається назад до свого села. Чи він зрозумів? Негайно! Інакше може бути погано.

О, так… Він це зрозумів. І йому це дуже і дуже не імпонує. Розуміє, що справа тут далеко не в документах, а в чомусь зовсім іншому і що вона ускладнюється та набирає загрозливого вигляду.

Володько, вже без ніякого документу, залишає поліційний уряд і одразу бере напрям, спочатку пішки вісім кілометрів до станції Озерани, а вже звідтіль потягом до Крем’янця. Була година пів на дванадцяту, а о першій відходить його потяг. Чи він встигне його піймати? А тому він вирушив і майже побіг старим залізничним насипом з погнилими шпалами, що по ньому до війни ходив невеликий локальний потяжок, якого скасувала революція і ще не відбудувала нова влада. Революція була тут вельми злюча, сліди її ще й тепер на кожному кроці – розметені рейки, зірвані мости, постріляні написи, розшарпані буди.

Щастя Володькове і на цей раз йому не сприяло. Засапаний і впотілий, він прибіг майже під станцію майже саме тоді, коли невеликий потяг Рівне – Львів, зі старим чорним паротягом, який розкидав по полях шмати чорного диму, відірвався від станції і прочмихав сливе перед самим його носом, щоб десь там далі за горбами розчинитися в просторі.

Дуже невелика це втіха. Наступний такий саме потяг, що має сполучення до його фатального Крем’янця, відійде звідсіль аж по дванадцятій годині ночі, а прибуде до Крем’янця десь біля шостої рано. Володько, розуміється, лютий до краю, він вже без поспіху дійшов до станції, знайшов її почекальню, сів на найближчій, вичовганій лавиці, розгорнув пакуночок з їжою – хліб зі салом, що йому загорнула у шматину дядина, їв повільно і оглядав порожню, невелику залю з її спорожнілим в куті буфетом, за яким молода панночка, з великою чорною родимкою на щоці, збирала посуд.

На передній стіні залі висів портрет Пілсудського у сірому військовому одязі і мацєювці з орликом, а трохи далі від нього, над буфетом, такий самий портрет президента Войцеховського з вусиками у цивільному одязі. На бічній стіні зліва, вивішено кілька оголошень, а між ними також плакат корабельної лінії «Кюнард», який закликав їхати до якоїсь незнаної і далекої Канади. Великі, червоні на синьому тлі кораблі, а над ними зграя білих альбатросів. Ними можна відплисти за океан і взагалі кудись далеко поза межі цієї невеселої дійсності.

Години чекання, як звичайно і як завжди, дуже ліниві і проходять вони дуже повільно. Володько сидів, нудився, думав свої турботні думки, виходив на двір, йшов куряною дорогою геть туди далі аж до поля, оглядав довкілля, приліг було під кущем бузини з наміром заснути… Але сон не квапився на очі. Його розганяли і проганяли далі ті самі настирливі думки… Так багато є про що думати, він такий ще молодий, його умови тут такі безвиглядні, його майбутнє таке невиразне. Гнітить і болить тупим болем поневолення чужого, ворожого займанця. Ніяких надій, ніколи ніякого вдоволення, вічна туга за повнотою самого себе…

Довго і барвисто заходило сонце, довго тягнулось смеркання. Біля десятої години вечора до станції почали стягатись люди. Переважно селянські жінки, босі з великими за плечима клунками. Це ж післязавтра «Вшестя» і вони напевно їдуть до Почаєва на прощу. А все-таки їдуть. Як і колись, як і давно, як і завжди. І моляться. Переважно старі, спрацьовані, добрячі бабусі. Голова кожної пов’язана старосвітською, ритуальною повязкою з великої тернової хустки.

З часом їх прибувало все більше і більше… Засіли всі лави почекальні, а не хватило місця на лавах – щось розстеляли і сідали де лиш було місце на брудній, бетоновій долівці. Їх босі худі ноги виднілися скрізь по залу. Сиділи мовчазно, або потиху між собою гомоніли.

Ще далеко перед дванадцятою годиною, всі бабусі заворушилися, вставали і юрбою виходили на перон. Стояли там збиті гуртами довго і терпеливо, а коли по дванадцятій годині, з гуркотом прибув потяг, бабусі з клунками на плечах, пішли в наступ на вагони, чіплялися за поруччя східців і силою втискалися у вузькі двері переділів. Їх сила не дуже велика, їм не легко здолати труднощі такої операції, одначе всі вони настирливо, крок за кроком, здобували собі місце і заповнили сливе всі вагони.

Потяг рушає і поволі їде далі. У Дубні Володько висідає і довго чекає на пересадку до Крем’янця… Бабусі їхали далі до Почаївської Рудні. О шостій рано Володько все-таки висідав на останній зупинці Крем’янець – Дубенська Рогачка.

Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо і яскраве, сліпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Підводи збивають її хмарами, що повільно осідають по полях. Жита саме квітнуть. Кожне їх стебло стоїть тихо, ніби у щось заслухалось. Пшениця вибиває колос. З полів раз-по-раз випурхують такі і інші птахи.

П’яні, крикливі жайворонки висять у небі, таємнича і скромна перепілка зненацька вкрадливо визирне на межі, зирне туди й сюди і знову пірне у гущавину збіжжя. Жита, пшениці, знов жита. Отам далі темно-зелена купа дерев. Невеликий, застиглий хуторець – біла хата, сіра клуня, кудлатий, як вівця, вишняк. Лінива, поплямлена маковим цвітом, долина, таємничий закритий величезною черешнею, ярок. А поміж цим – на схід і захід, дорога. Знана, як старий на покуті образ.

Тією дорогою вертався зі своєї подорожі Володько. Обвітрений, обпалений, втомлений. Курява підфарбувала його шапку, одяг і взуття на сіре. У правиці мав костурбатий кий… І коли сонце застигло над Башковецьким лісом – він підходив до свого села.

Воно… І ще, і ще раз воно. Зачароване царство його мороки. Завжди переходив його зі спрагою на устах, а цього разу особливо. І не пішов одразу на другий його кінець до свого дому, а завернув у суточки до Сергія.

Чи застане бодай дома? Є! Застане!

– Дай Боже! – голос його, ніби після тяжкого перепою, сів тяжко на лаву біля столу, відкинув на бік шапку. – І де ти в дідька пропадав? – питав Сергій.

– Давай бодай води! Але свіжої! Проклята пилюга! – відповів на це Володько.

Сергій подав йому велику, мідяну, з гарматної гільзи, кварту, Володько переняв її посередині палькатою рукою і перехилив над устами. Пив жадобо. Краплі води спадали на запорошену пазуху, під підборіддям моргало Адамове яблуко.

Випив воду до дна, відорвав від уст кварту, хвилину потримав її в руці, глянув по хаті, тупнув ногою і поставив кварту на стіл. Поставив твердо зі серцем.

– Де пропадав, питаєш? Не повіриш. Гонився за хмарою. І не догнав. І буде кара… А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цілу ту їх ойчизну. Дай ще води!

Сергій подав… Дивився здивовано на Володька, не зовсім його розумів…

– Як то? – запитав він, а його тонкі уста з молодим пушком на верхній губі болісно всміхалися.

– То ж пашпорти! А чи пригадуєш, як два роки тому їх нам видавали? Як ми днями стояли у чергах? Отам біля староства… У Крем’янці. Тепер вони на сміття. Вимагають інших. А чи коли хто нам казав, що їх треба міняти? – казав Володько. Слова виривались так, що мусів кричати… І при цьому викричав Сергієві цілу свою макабричну пригоду. І так дихав, ніби боровся з биком. – Ну, а що тут? – хотів змінити мову.

– Нічого, – буркнув Сергій… І одразу додав: – То ж на Зелені свята у Наталки весілля.

Володько відчув, що його чимсь дошкульним шмагнули через голову… Виняв з кишені зім’яту і нечисту, як помисли злодія, хустину, витер чоло, уста… Тоді встав…

– Треба йти, – сказав напружено, ніби боявся звалитися… – П’ять днів не був дома. Може проведеш?

Сергій безсловесно насунув свою заялозену кашкетку і обидва вийшли. Йшли мовчазно. По якомусь часі, вже на вулиці, Володько порушив мовчанку:

– Знаєш? Йду! Рішився! Будь-що-будь! – І після короткої перерви додав: – Але ти не думай, що я тікаю. Ні. Так не думай. Просто піду… Мені тут тісно…

А ще по хвилині мовчанки, продовжував:

– Потребую світу… Простору… Знання. Мені треба вчитись… Шукати якогось права… Якоїсь правди. Місця! Йшов я оце і думав… Дуже не весело думав.

Сергій, можливо, ще ніколи не бачив Володька з таким настроєм… Розумів його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу не брав її аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Він був проти такого рішення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз відчував, що перечити тут було б зайво. Не мав аргументів… Намагався перевести розмову на інше… Нагадав, що і Ганка пішла зі села, кудись «на міщани», до тітки чи щось таке… А потім перейшли на Йона. Збирає біля себе хлопців і щось затіває – невідомо поки що.

– Хай збирає і хай затіває, – зі серцем казав Володько.

– Хочуть ніби перебрати читальню, – вів своє Сергій.

– Хай.

– Йон проти церкви.

– Бо знайшов віру, а церква безвірна. Кар’єристи, інтригани… Візьми той наш Крем’янець. Самі брати Борецькі чого варті… А та єпископська пані Радченко… А весь той славетній причт церковний. А Йон… Душа, жадоба, суцільна людина і він шукає повноти. Ти ж знаєш: коли одна віра вигоряє, її заповняє інша. Відчуваю, що і ми тут роздвоєні… Навіть я сам. Я ще лиш шукаю себе… І свого місця. Відчуваю, що я половина чогось, а міцні люди є цілість. Ось, як мій батько.

Це був несподіваний, під тиском настрою, провокаційний вибух, Володько сам не сподівався такого, а тому швидко отямився і замовк. Він глибоко в собі відчув, що відруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш… Треба віднайти також міру своїх почуттів… А головне характер. Самі балаганні протести – солом’яний спалах. Характер, послідовність, логіка… Ах, це так все гарно сказати. Треба все це наперед перевірити. Все!

Далі йшли мовчки, дарма що виповнені думками. Йшли здовж села, починало вечоріти, у вікнах хат появились бліді світла, зустрічались люди, мінялись «добрим вечором». Володько все був під тиском протестаційного настрою і не міг стримати свого язика.

– І взагалі, – казав він. – Всі ті наші порядки. Де наші ідеали? Чим цікавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: немає в світі менше зацікавлених проблемами людей, ніж наша інтелігенція… Нічого не знають, нічого не хочуть знати, живуть днем заїжджені провінції… Зрештою, чи мені це казати? Питання, що я сам зробив… Ось лише серджусь на всіх і все… І себе не люблю, і іншим дорікаю… Але інколи, Сергію, так виразно здається, що я міг би багато зробити чогось доброго… Чогось… Чогось… Зрештою, це невловима тема, але було б образливо для людського роду, з’явитись отак на цій планеті, з’їсти сорок вагонів хліба і відійти з чим прийшов… До дідька ясного – треба ж залишити по собі якийсь слід і ця думка не дає мені спокою… А може це лиш моє зарозуміння…

У таких випадках Сергій як звичайно мовчить, але він слухає дуже уважно. Ціла його, на вигляд спокійна, істота майже помітно насторожується, він також щось би хотів сказати, але, мабуть, слова його не конче слухняні на таке. Чи не краще тоді помовчати і вже самою мовчанкою стверджувати погодження.

Коли дійшли до колоди, що лежить в долині між селом і дерманськими хуторами, ставав кольоровий, сизо-синій, теплий, як кожух, вечір. Володько втомлений, голодний, розбурханий, а тому чи не краще розпрощатися з товаришом і розійтися. Завтра свято і вони напевно знов стрінуться…

А другого дня, у четвер було Вшестя, у Жолобках храмове свято, вже зрання відійшли туди цілі юрби дівчат і хлопців у святочних одягах… Кликали і Володька, але він відмовився… Далебі, чи не краще його побути дома, походити по садку, на полях… Батько ось вже другий день з дядьковим Василем, що прибув з Дерманя, вони обидва люблять бути разом, мають багато спільної мови…

Ходили разом оглядати Ронівське поле, обговорювали ціну. Матвій в таких випадках ще раз переживав свою молодість, а Василь набирався досвіду свого улюбленого дядька… Разом пройшлися здовж і впоперек Матвієвим полем. Василь весь вдоволення, отакий би і йому шматочок землі, а тоді розгорнись душа. Цілими годинами на полях та на полях, під сонцем і вітром, міркували, купували, будували, їх постаті видно було здалека і, здавалось, вони не йдуть, а пливуть у високому збіжжю…

Володькові не хотілось казати батькові про свої пригоди, не хотілося нівечити його доброго, святочного настрою… О, забрали там документ, велика біда, дістанем інший… Він такий захоплений тим своїм чудовим ланом, тими переливами жита, тими пшеничними, золотими килимами, що було б гріхом руйнувати його це близьке, рідне щастя.

Під вечір Володько йде до села… Йому хотілося бачити Наталку. Від коли Сергій нагадав про неї – думка Володька не могла звільнитися від її присутності, її образ переслідував його уяву і хотілось її бачити, чути, бути з нею… Але як, але де її зустріти? Зайшов знов до Сергія – одинокої його поради… На щастя застав його дома, був розкошланий, майже заспаний, невдоволений. Зі Сергієм пішли до Мокрини, Мокрина пішла до Наталки, але даремно, бо не застала Наталки дома… Хто зна чи не пішла вона до Жолобок на відпуст.

Але вечором, зовсім випадково, на вигоні біля знаних колод, Володько зустрів Наталку, коли вона йшла з дівчатами на музики. Відкликав її набік, були такі близькі і подібні, загорілі, засмажені сонцем, свіжі, молоді і здорові… Як звичайно, йшли далі від зору людського здовж долиною понад річкою…

Десь там далі у селі грали музики, бухкав барабан, співали парубки, але їм обом це нічого тепер не казало… Вони ось знов разом, такі безмовні і такі напружені… Над ними лиш зоряне небо, довкруги весна, так багато треба б сказати… Він питає її, вона питає його і обоє знають, що їм не знайти відповіді, бо між ними не лишень їх велика любов, гаряча, майже огненна сила, яка їх розриває на кусся, мов звір свою жертву.

Володько не раз казав їй про свої наміри відійти, вона це знає, але цього ніяк не досить. Ніч, така ніч, така сила втоми, така жагуча заграва ранкового неба і півні довкруги по селі сповіщають світання і втихла музика, і роса холодна по траві…

– Як буду без тебе? Як? Скажи, Володику, як? – шептала вона… Нема на це відповіді. Ніхто не може сказати як. Це приречення. Домовлялися не сходитись більше, але що ті їх домовлення, коли над ними така велика сила іншого, незнаного, божого примусу…

«Ти будеш мені, як радісний, чарівний сон життя, як казка, що її я одного разу пережив тілом, духом, надхненням… Ти зоря, що родилась у синьому далекому просторі і що світила мені полум’яним сяйвом недосяжного щастя. Ми розійшлись, але я понесу тебе зі собою на всі боки світу – цього і поза-цього, до кінця, до краю, до останьої секунди буття…»

Це, можливо, те що хотів би сказати їй Володько, але в такий час такі слова не приходять. Вони бояться торкнутися цього напруження, як голі пальці бояться торкнутися проводу високого наладовання електрики.

У п’ятницю Володько працював біля будови хати, підвозив тачкою мулярам цеглу, повільно здіймалися вгору стіни, підносилось рештування, вставлялись одвірки, рами дверей і вікон, але це діяння було для Володька ніби чужим і, можливо, зайвим… Його думи, як завжди, відносять його у ті інші заморські царства-государства де він має зустріти своє якесь незнане призначення…

Але поки що він ось тут… Сьогодні і завтра і після завтра. У суботу знов на будові і тільки вечором прибув зі села староста і вручив йому ту фатальну повістку, з’явитися в повітовому старості вже в понеділок рано о годині дев’ятій. І це отруїло йому весь наступний недільний день. Не міг цього прогнати з думки. Був на музиках… Танцював і співав з хлопцями, але нерви, ніби струни перетягнуті, грали фальшиво. Відчув жаль і зневагу – головне, що не міг боронитися, що не мав для цього сили… Ах, ті його товариші – Антін, Сергій, Демид, Кіндрат… Ніколи, ніколи не любив їх такою гострою, відданою силою, У них стільки ще молодості і яка шкода, що вона змарнується у цій затруєній атмосфері чужої, насильницької влади…

А в понеділок, раненько, мовчазно зібрався, не сказав нічого ні батькові, ні матері і відійшов до Крем’янця… А там набридло знаний, червоний, урядовий будинок… Володька направили одразу до карного референта, довго сидів і чекав разом з іншими незнаними людьми на вимір своєї кари і щойно біля першої години, відчинилися високі, вузькі, руді двері і з них вийшов малого росту, передчасно лисий, у сірому одязі референт карний…

Викликались прізвища, а коли дійшло до Володька – «Володимир Довбенко, син Матвія… Пан староста карає вас за несвоєчасну зміну особистого документу тридцятьома злотими гривни і заміну, в разі незаплачення, двома тижнями арешту. Підписати»… «Влодзімєж, син Матєя»… Володько знає, що в його роду ще не було караних, ні судом, ні адміністрацією і справа тут не в висоті кари, а в її суті. Він знає, що це лиш шикани, попередження, що далі чекає багато іншого, що він натрапив зуб за зуб, що він ображений і що цього він ніколи не викине з пам’яті…

Коли вийшов зі староства і опинився на вулиці, все довкруги видавалось йому чужим, ворожим, зненавидженим. Назви вулиць, написи крамниць, нічого ніде свого, ніяких ознак співжиття, ти тут, хлопче, чужий, це все не твоє, тобі все забрали, заперечили, вимазали з життя.

Йшов без поспіху вверх Костельною вулицею, вневдовзі повернув попід мури ліцею, дуже потребував з кимсь говорити і думав куди б його зайти, щоб знайти когось зі своїх людей. Пригадав Лазюка. Чи не зайти, бува, до нього і щось запитати? Машинально прямував попід високим, сірим муром, дійшов до ринку перед ліцеєм, що його вже касують і на його місці мають зробити сквер, квітник, щось для розваги і окраси. На хвилинку зупинився і, ніби вперше, дивився і бачив велику стару, барокову будову ліцею, сполучену з церквою чи тепер костелом, на вежі якої годинник показував дві години.

Саме скінчилася наука і з широких брам ліцею юрбами виходили молоді люди – хлопці і дівчата, у синіх, чотирьохкутних шапочках, гарних чистих одягах з книгами і портфелями. Йшли, гармидерили, пустували, сміялися і розходились хто куди на всі боки.

Володько стояв і дивився на них аж поки вони не розійшлися. І відчував виразно у своїй істоті згустки недоброго почуття, дуже виразної заздрості, а може не так заздрості, як гніву, почуття кривди, а одночасно і почуття гострого докору і самому собі. Пригадав і ті лави шкільні забрані з Дерманської семинарії і перевезені сюди, на яких колись сидів також він сам і на яких напевно можна знайти його і яким правом заперечує твоє право до неї? І чому основні літери В. Д. вирізані на ляді лави. Це ж твоя земля. Володьку! Твій край, твоє місце на землі! Хто то дозволив на цю ганебність? Навіщо годишся з цим грубим пониженням. Ти – жива, розумна людина!

І при цьому його вигляд говорив, можливо, більше, ніж його думки. Така неприхована, безпосередня погроза, такі насуплені ті молоді брови, такі сердиті сині очі, такі затиснуті уста. Дивився на ті мури ліцею і бачив їх, як виклик сумління… Як кару за минувшину… Колись давно прийшли вони сюди і вкопалися у твердінь цієї землі, як бастіони твердині, як символи чужої надвлади. Можливо саме вони, ці мури і винні за цілу цю моторошну дійсність. Можливо саме в них і таїться виправдання отих хлопців і дівчат в рогатівках. Можливо сама гола земля ще не земля, а лиш місце змагання за владу над нею? І можливо ті мури є свідченням, ордером, пашпортом її приналежності.

Такі ось думки бентежили того Володька і чи знайде він місце на землі, де зможе їх висловити повним голосом з висоти якоїсь трибуни? Чи може він сказати це своїм хлопцям у Тилявці? О. він вже їм про це казав і то не раз, а все це ще мало. Це мало. Це дуже мало. Треба більше, багато більше… Виразніше, глибше, сильніше…

У цей саме час із-за рогу ліцейного муру, вулицею Директорською, почали виходити також учні української гімназії… Десь звідти згори, де там далі в кінці стоїть невеличкий, жовто-рожевий, старий одноповерховий будиночок – власність місцевого торгівця Лазаря Бакімера. Це там міститься та українська, ім. І. Стешенка, гімназія… Без права, без місця, без якої будь державної допомоги… А ті хлопці і дівчата, що відвідують її, належать до місцевих, сільських родин розкиданих по всій цій провінції.

– Здоров, Володьку! – чує Володько знайомий голос. О, це ж Олег Левинський. Біжить назустріч з другого хідника нерівною кострубатою вулицею, весь радісний, лишень трохи зблідлий без кашкета, волосся розкуйовжив вітер. – Що тут робиш?

– Я? – зніяковів Володько. Так собі… От ішов.. Був у старостві…

– Зайди до мене, – казав Олег… Переночуй… Вечором підем на гори… У кіно… Чи маєш гроші? Чого насупився?

Володько хотів було по-своєму відповісти на це захоплення, але Олег розброював його своєю безпосередньою безтурботністю і йому було шкода нівечити цю щирість. Вони такі різні і такі ще не зіграні.

– Зайду опісля, – сказав Володько з ноткою поблажливості. Тимчасом маю справу.

А трохи згодом Володько стукався до старих, вилинялих дверей скляного ганочка на вулиці Підгірній і йому відчинив середнього росту молодий добродій у одній сорочці без комірця і в підтяжках не конче старанно голений. Це був Лазюк. Він зрадів Володькові, запросив до своєї невеликої, зі старими меблями кімнати, де так пронизливо вражав запах якогось сильного тютюну…

Володько сів на канапі, відмовився від цигарки, оглядав стіни зі старими літографіями і портретом Шевченка у відомій папасі; етажерку з українськими, переважно не оправленими книжками, незастелену постіль, розкидані речі убрання. Як і багато інших, Лазюк належав до ідейних, заклопотаних справою визволення, людей, а тому його побут не виявляв для нього особливого значення. Володькові це кидалось у очі і йому здавалось, що в цьому таїться якась, ще незбагнута для нього, кволість істотності тіла і духа… Але цього він ще нікому не говорив. Люди назвали б це міщанством, а інколи ще гірше, «буржуазним забобоном»…

Володько обережно розповів Лазюкові пригоди своїх останніх тижнів і нарешті висловив бажання йти до Києва.

– Тепер? – вирвалось у Лазюка.

Володько підтакнув головою. Лазюк хвилинку подумав, обличчя його набрало виразу поважності.

– Я б вам не радив туди… Це не вихід… Ви думаєте… – він підійшов до заставлених книжками полиць і виняв кілька книг… –…думаєте там Україна? – договорив він свою думку.

– А де ж тоді Україна? – сперечався в думці Володько, але в голос цього не висловлював. Тож міліони людей… І Дніпро, і Київ… І оті книги… І Державне Видавництво…

Але Лазюк вибрав одно місце з книги і своїм пальцем з довгим нігтем, підкреслено вказував.

– Ви ось читайте… Ви ось тільки читайте… Дивіться!

І він прочитав кілька речень, у яких говорилось про пролетаріат, про спільність його інтересів, про злиття мов, культур… І нарешті про… Лазюк це особливо наголошував… Про велику мову Леніна, що на ній висловлені найбільші правди людства…

– І так, – казав Лазюк… – дуже виразні ті правди…

Хоча Володькові вони не були аж так виразні… І десь в душі він не погоджувався з Лазюком.

– Це писано, щоб когось дурити… Нас! Мене і вас… – казав далі Лазюк.

– Я мушу вчитися, – відповів на це спокійно Володько. – Я десь мушу вчитися… Я не маю де. Я мушу щось робити… – Володько повільно перегортав сторінки книги, очі мав опущені… Книга друкована в Києві. Рідною мовою… Чого той Лазюк ще хоче?

– Знаєте, мій друже, – тут у нас у Крем’янці діє Пілсудський з отими чотирикутними шапочками… І він хоче лиш Польщі «від моря до моря». Але там, у Києві… Там діє Ленін… І він хоче… Все! Весь світ! Пролетарі всіх країн єднайтеся! На мові Леніна… Про Україну там не може бути й мови…

– Але ж ми люди і ми маємо право, – хотів було відповісти Володько, одначе вийшло це у нього не досить переконливо…

– Там, мій голубе, не думають категоріями людей, там думають категоріями чотирикутних шапочок, або «пролетарі всіх країн»… Це… Мій милий! Це епоха! Така епоха… На краю між чуттям і глуздом… Ви хочете вчитися… Наша школа ось тут, – вказав він на чоло… І тут, – вказав ще на серце. – Мусимо самі створити свою школу… Думати треба… Самостійно. По-своєму… Їдьте до Праги, – несподівано закінчив він свою думку.

Володька ця думка, здавалось, заскочила, він хвилинку вагається…

– За що? Мені навіть не дадуть пашпорта, – відповів він. Відчувалось, що він тут сперечається сам зі собою, що його наміри інші.

– Їдьте до Праги! Без нічого… Без пашпорта… Ідіть пішки… Ламайте закон, але йдіть. І більше нічого. Туди, де ще є живий людський глузд. Шукайте людського глузду, бо тут у нас його ще не має. Просто не має! Пам’ятайте, що одного разу і шапочки, і ті пролетарі полетять до чортової матері, а без глузду не можна! Без глузду не можна! Раз назавжди це затямте!

Володько виразно збентежений, він не був готовий аж на такий вибух саме такої думки. У ньому вже горить і пече зовсім щось інше. Ніби розуміючи його, Лазюк зненацька пропонує:

– Як можете – ходіть зі мною до кіна. Там якраз дають «Нібелунгів». Варто це бачити.

Володько розуміє тенденцію Лазюка, він вже знає також що таке «Нібелунги» і йому справді хотілося б це бачити хоч би у кіно, але при цьому пригадав свої фінансові гаразди…

– Може іншим разом… Мушу йти до дому, – відповів він.

І вони розійшлися недоговорені. А коли Володько опинився знов сам і знов на вулиці, він був деякий час, мов би виколієний зі свого напрямку, чуття його виразно двоїлося і він почувався винятково не певно. В його вухах все ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило ще одно уявлення, яке ніяк не лишало його. Мати свою думку! Це дуже гарно, але я можу мати її не лишень у Празі… Але й… де інде… Навіть у Києві. А хіба не можна ніяк бути там самостійним?

Він відчував тут вагання, він вже вистарчально знав і розумів, які саме думки і сили там домінують, відчував їх настирливу динаміку… Це щось не знутра, а зі зовні і не від думки, а від простору, повітря, маси, чогось загального, з якоїсь висоти… Можливо це є воля доби і люди тут не мають голосу. Вони заражені, унесені, обезвладнені… Вони лиш медіум на яких невидимий гіпнотизер вправляє свою волю.

Йшов поволі вузькою, головною вулицею, що її названо Широкою, проходив побіля кіна «Пересвіт», де давали тих самих «Нібелюнгів», зайшов навіть оглянути рекламні образки – Зігфрід і Крімхільда… Перемога над країною туманів чарівною силою ясного, соняшного генія… Ось він Зігфрід – молодий, юний, чистий зі своїм мечем, серед білих ромашок клячить біля чистого потоку і долонею черпає прозору воду… А там он він прощається з Крімхільдою… Вона благословляє його в далеку переможну дорогу… І Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою… Зовсім як Крімхільда – висока, струнка, спокійна… Поважно схвильована. О, коли б вона благословила мене так само віддано і спокійно…

А потім він йшов далі, проходив побіля Просвіти, на цей раз оминув її, але тут трохи далі, несподівано побачив невеликий, втиснений у вузьку щілину крамнички, мабуть недавно відкритий кіоск. Книжки, картини, часописі… Невелика, виложена червоним вибійчаним папером вітрина… Орамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом Маркса… Внизу на передньому плані роман «Залізна п’ята» Джека Лондона, у густо-багряних палітурках.

Володько зупинився перед цією вітриною і не міг позбутися почуття здивовання, ніби він стояв перед своєрідним вівтарем чи престолом. Все тут наповнене якоюсь магічною, вражаючою і чаруючою силою. Кольори, книги, портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати і корити.

– Мам, товаришу, що? – почув Володько голос від дверей кіоску. – Зайдіть. Може потребуєте яких книжок?

– Ні… Я лиш дивлюся, – відповів Володько.. Але все-таки чомусь зайшов до кіоску… Там, у вузькому заставленому речами просторі, у різних позах, стояло і сиділо кількох молодих людей, переважно хлопців з розкуйовдженим волоссям, або у старих, пом’ятих кепках, які напевно про щось сперечалися, їх обличчя були розчервонілі, їх руки нервові… Один з них, одягнений у старий, рудий піджак і в кепці, що нагадувала підпалка, трохи старший, на коротких грубих ногах, запально говорив щось про Просвіту…

– Власне, власне! – казав він з ораторською вирвою… Нам якраз на цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як Просвіта, служила інтересам не петлюрівщини й буржуазії, а працюючим. Нам! Мені, тобі… Всім, що з народом і що працюють. Розвісили: гетьмани, отамани, куртизани, попи… Вимагаємо, щоб там були вожді працюючих… Робітничі журнали… Твори пролетарських письменників, книги радянських видань. І вимагаємо перевиборів управи… Засіли тобі всілякі буржуйчики, розвели «ще не вмерла» і хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортів і саме це я хотів підкреслити… І ми будемо так довго…

А його опонент, ще зовсім молодий хлопець, можливо гімназист української гімназії, весь, як лампіон червоний, хотів було і собі вставити до цього якесь слово, але добродій у рудому піджаку не давав йому для цього ніякої можливості…

– Але… – починав він на кожній зупинці патетичного промовця, одначе ніколи не міг вияснити, що це мало значити… А коли по довгому часі, йому все-таки пощастилося увірватися до потоку мови добродія у рудому піджаку, він встиг лишень вирікти: – Але не забувайте, що для влади цього тільки і треба… Вона вже давно шукає причини закрити Просвіту. А то скажуть, що вона комуністична і закриють. Кому це потрібно?

– Хай! – рішуче казав головний розмовник. – Ми від цього не потерпимо. Потерпить хто інший. Ми своє діло знаємо… А маси будуть розбурхані… – висловив він це останнє речення з винятковим підкресленням. При тому, виняв з кишені штанів брудну, білу хустину і голосно висякав носа. І одночасно нагло помітив Володька, який переглядав збоку часописі і прислухався до розмови.

– А ви, товаришу, хто будете, – звернувся він до Володька. Володько відповів. – А! То ви, – зрадів він, напевно знаєте Йона Пацюка. Володько і це підтвердив. – Як він там поживає? Добрий парубяга! Люблю. Скажіть, що його вітає Шпачук… А як там взагалі?..

І вони розмовились… Володько, як селюх, почував себе не конче найкраще, названий Шпачук закидав його питаннями, він був гаразд обзнайомлений з його селом, вимагав, щоб він зійшовся ближче з Йоном, виясняв, пропагував, вмовляв… Тим часом хилилось до вечора, входили й виходили інші хлопці, всі вони між собою зналися, віталися кивками голови, кликали один одного товаришем. Обступили також Володька і в скорому часі він був весь втягнутий у загальну течію загального настрою, так ніби він завжди сюди належав… Показували йому нові книги з Києва, цитували твори нових письменників, читали навіть листи з поштовими марками «Київ» і обіцяли додати йому повну, нову, люксусову збірку творів Лесі Українки – улюбленої його поетки, яку він давно вже хотів набути…

Але взагалі він не міг сказати, що мова з цими новими його приятелями йому подобалась. У ній було стільки своєрідного недомовлення, що робилося моторошно, так ніби ті люди намагалися заплутати його у якусь недозволену змову, звести його на якісь темні дороги, позбавити його власної волі і навіть відобрати від нього його ідентичність. Одначе, коли по часі, він залишив цей червоний кут з тим Марксом і тією «Залізною п’ятою», він мав враження, що він безповоротно кудись відходить і вже ніколи не знайде дороги назад. Таке якесь терпке, нищівне, обезвладнююче почуття… Він починав не думати, а вірити, не бачити, а уявляти… Речі і факти затратили вартість і все довкруги затягалось гнівом, образою, мраком і нетерплячкою.

Лазюк, з яким так недавно говорив, відійшов назад зі своєю мовою і всі його інші клопоти, ніби на сцені, накрились завісою… Усе замінилося і затьмарилось одним одиноким стремлінням – йти до Києва. Ось завтра рано встане і піде… І ніщо не зможе його зупинити… Здавалось, він вже був в дорозі і тому відчував у собі стільки рвучої сили, що ніяка втома ні голод не були на заваді, щоб зірватися від землі і летіти, як це інколи ввижалося у сні. Там он зовсім близько границя, а за нею простір… Свій, рідний… Дороги, будівлі, люди… Все живе, реальне, намацальне, повне життя і повне надії.

Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь обрій, малювалось місто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами великої ріки з історією, що вгрузла у глибінь землі і йому хотілось самому стати частиною тієї сили впоєної у чорнозем, у камінь, у береги ріки і будови… Як можна закрити очі, вуха, чуття, щоб не чути й не бачити, щоб не відчувати себе в собі, щоб позбавитись волі і не бажати вирватись з низин низинності і безсилля.

Так відчував Володько… Той м’який, вкритий глибокою курявою шлях Крем’янець – Тилявка, був його червоним килимом простеленим у простори вічного. Доходячи до села, він вже не йшов, а майже біг, а коли затемна, він прибіг до дому, всі зрозуміли, що з ним нема більше мови. Він одразу почав збиратися в дорогу, дармащо ніякого особливого збирання не вимагалося, за винятком хіба вузлика, на пару днів, з харчами. Він гнав від себе всі розважання з цього приводу… Він йде навмання, заплющивши очі, на щастя чи нещастя, на прю з умовами, на виклик долі. Від цього залежатиме бути чи не бути – ціле його життя, яке ще цілковито у майбутньому. Треба йти і нема відклику.

Це була безсонна, напричуд довга, хворобливо-містична, повна дивовижних уявлень ніч, що в ній брала участь ціла Матвієва родина… Для Володька вона здавалася фатально-вирішальною, це своєрідна межа долі, яка визначить його буття назавжди – в минулому, теперішньому і майбутньому. Відійти кудись в невідоме з цього місця – значило порушити приречення віків. Вирватись від коріння, залишити замкнений круг роду, переступити лінію огнища часу і, можливо, ніколи не вернутися, це далебі в його застиглій від давнини уяві, було б порушенням закону землі і неба цього простору.

Його сливе мовчазна, насичена німою волею материнства мати, була для нього найсильнішим вузлом, що в’язав його особисту волю… Його прекрасна, ніжна і розумна сестра тримала його за руку, мов дитину, його сухий, холодний брат заморожував його своїм презирством і нарешті той батько…

Батько. Ессе гомо! Він не скаже нічого. Його мовчанка страшна. У ньому горить огонь спротиву, але його уста затиснуті і ні один звук скарги не вирветься крізь них назовні. Не легко лишити його самого в такому вигляді… Ні, ні, ні!

Поволі, як ціла планета, оберталась ніч борюкань зі собою. Спати не міг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив ложе і був переконаний, що повороту не може бути.

Мати і сестра тихо плакали, брат був здивований і не розумів куди і для чого він йде, батько перед відходом сина, пішов було до комори і вернувшись подав синові малий, зав’язаний у шматину, тяжкий вузлик.

– На. Можливо придасться. Знай, що волі моєї з тобою нема… Але маєш свою голову і свій розум…

У вузлику було шість золотих, з царськими головами, монет. Кожна п’ять карбованців. Цими днями старий продав корову, ці монети мали було піти на закінчення хати…

– Хата ще почекає, – подумав він.

Потім Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лісом, як завжди, сходило сонце… Це так само, як і колись, коли щоосени відходив до Дерманя. Сам один, за плечима клунок… Тільки цього разу, він пішов не дорогою, а полями… Був вітер і захід погрожував негодою… Володько поглядав на небо, на хмари, оглядався на поля, городи і сади села… Думав про Наталку, уявляв її і дякував їй в думці.

Земля поволі відходила з-під ніг… Небо крилось хмарами.

Дія цього розділу відбувається у травні 1923 року (Зелені свята – 7 (20) травня 1923 р.).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 230 – 249.