16. У кременецькій тюрмі

Улас Самчук

У Крем’янці на «Дубенській рогачці» стоїть просторий, битий часом і погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як туман, стояла понура тиша. Він відділений від вулиці городом і оточений високим, дерев’яним, гострошпилим частоколом… З вулиці видно лишень його бляшану, червоно-буру покрівлю.

Це повітова тюрма. У п’ятницю, о другій годині, двох звичайних поліцаїв у темно-синіх уніформах з білими цифрами на своїх кашкетах і рушницями за плечима, привели до канцелярії цієї тюрми кількох молодих людей. Всі вони брудні, зімяті, немиті й неголені. Всі вони мовчать і виглядають байдужими…

I лишень один з них проявляє трохи зацікавлення. Його помітно цікавить все – поліцаї з їх шкіряними торбами… Меблі і люди з їх обчовганим виглядом. Тупість, безбарвність, понурість. Все манекенно штивне, кам’яно сіре, тваринно безмовне. Всі погрузлі самі в себе, на приведених людей не звертають уваги. Один з поліцаїв підступив до бюрка з безвиразним обличчям урядовця, відкрив свою торбу і подав кілька листків паперу, Безвиразне обличчя, навіть не глянувши на подані папери, механічно передало їх свойому довгошийому сусідові. Той приняв папери і почав однотонно вирікати:

– Платон Дуб, адміністраційно-покараний – три місяці й п’ятсот злотих.

– Єст, – понуро озвався голос з юрби новоприбулих.

Довгошиїй вирікає далі: Іван Собчук, адміністраційно-покараний – місяць і сто злотих…

– Єст, – озивається ще один голос.

Володимир Довбенко, адміністраційно-покараний і… слідчий. Три місяці й п’ятсот злотих…

Довгошиїй вперше кинув погляд на чергове «єст» і побачив немите, заросле стернею волосся, виснажене обличчя зі запалими синіми очима. Погляди цих двох протилежностей на мить зустрілися, довгошиїй перший опустив очі і почав писати. Мав тонкі, худі, бліді пальці, що тримали посередині довге перо. Уста видні, ніби для поцілунку.

Скінчився переклик, відбулася ревізія речей, з’явився невеличкий, округлий, одягнений у тверду синьо-сіру уніформу чоловічок і новоприбулі йдуть за ним. Вони вже в’язні.

Після канцелярії ще лиш хвилинка по цей бік брами. Дерева, зелень, люди… Брязкіт ключів, відчиняється тяжка, обкована бляхою фіртка… Новоприбулі один за одним переступають поріг. Зникають дерева і зелень. Довкруги частокіл, зліва сіра, поплямлена стіна і загратовані вікна. У вікнах, у кожній гратці, кругла, бліда, стрижена голова.

– Скільки? – падають запити. – Звідки? – цікавляться стрижені голови. Ніхто не відповідає. Новоприбулі швидко перебігають подвір’я і зникають у відкритих дверях довгого, сирого з мокрою, цегляною долівкою тунелю з цілим рядом позначених цифрами дверей. Всі вони, за винятком Довбенка, босі, порвані штани, блюзи, пом’яті кепки… Через діри просвічує тіло… Закордонці. Всіх їх направлено до камери з числом 12.

Володька натомість впущено до камери 7. І йому було шкода розставатися зі своїми новими знайомими… Особливо з тим Платоном Дубом – міцним, широкоплечим, у підраній військовій блузі, що мав гострі, розумні карі очі. Його понурість і мовчанка свідомо напущені. Його погляди завжди щось питали. Розійшовся з ним без єдиного слова і ще бачив, коли він разом з іншими, зник за дверима камери, яку було з брязкотом замкнено. За пару хвилин після цього і сам він був під замком.

І нарешті дивне, збаламучене, тупе й німе почуття безсилля. Невеликий, цвілий, сирий, зплямлений простір, вигнилий, полатаний, дерев’яний поміст, загратоване, високе вікно, довгі, широкі причі, купа сінників, сірі ковдри… І тузи різноманітних, різнокольорових, білолицих, переважно босих, або в шкіряних відпорках на босу ногу, людських постатей, які сиділи, лежали, ходили.

Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань – звідки, за що, скільки… Малий, щуплий, зі золотим зубом чоловічок – староста камери. Він зупинився перед Володьком, що стояв біля дверей розгублено, і польсько-московською мовою сказав:

– Нє бойсєн. Всьо будєт харашо. А передачі будеш мати?

– Буду, – відповів Володько.

– Пустоє. Півроку… Ха… Я, браток, два з половиною і то плювать…

Володько не мав наміру вдаватися в розмови, йому хотілося лиш без перешкоди присісти, сімдесят кілометрів пройшов пішки, кілька ночей провів без сну, вчора, здається, в останнє поїв… Відійшов від дверей і на першому ліпшому вільному місці присів просто на долівці під стіною.

– Я втомлений, – сказав він невідомо кому. Зайві слова і так видно. Сидів з підігнутими ногами, коліна під саме підборіддя і зовсім не збагнув, як це сталося…

– Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! – почув він над собою, ніби з неба, глухий голос і одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед ним стояв той самий староста, що сміявся золотим своїм зубом. Збоку стояв, розкарячивши ноги у шкіряних отпорках, широкоплечий чоловяга у російській офіцерській військовій блузі. Борода його була заросла густою, чорною щітиною, що гостро вирізнялася на блідому тлі обличчя.

– Розкис, хлопче? – говорив він по-українськи. – У цей час спати тут не приписано. Привикай, привикай…

– Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! – вигукнув один, що сидів на причах у мишатому тюремному одязі… Одночасно він схопив з полиці череп’яну ринку з водою і вилив її на Володька.

Володько миттю зірвався на ноги і без надуми кинувся на свого напасника.

– Що? – вереснув той високим фальцетом. – На мене? Ти, паршиве щеня, – і рванувся злісно на Володька. Володько був вищий, підняв руку, щоб відбити напасть, але його схопили ззаду. Одночасно відчув кілька ударів в лице. Він люто копнув ногою і малий чоловічок у мишатому одязі полетів на парашу.

– Гетьте! – шарнувся зі всієї сили Володько і вишарпнув одну руку. Його блуза біля пазухи тріснула й розпоролася. На нього накинулось ще кількох в’язнів, відчув кілька ударів по голові, щось дошкульно торкнулось носа, потекло щось мокре і тепле, не міг обтертися, кілька червоних крапель впало на пазуху.

Володька осадили… Мав розірвану блузу, замазане кров’ю лице і був, як чорт лютий.

– Битись не маєш права! – кричали на нього. – Ти новий! Тепер ти побачиш!

– Плюю я на вас. Я бачив краще… Я два дні перебув на поліції!

Це мабуть вплинуло.

– Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловікові спокій. Не бачиш хіба?.. – Це був той самий зарослий чорною щітиною. Володько поволі обтирав носа… Виняв з кишені шматок брудної матерії і витирав кров. На деякий час його лишили, а один навіть підійшов і спитав:

– Їв що?

– Сьогодні ще ні, – байдуже відповів Володько.

Той підійшов до полиці, зняв шмат хліба і обрізану з пляшки склянку зі смальцем… Відкраяв окраєць чорного хліба, намазав смальцем і подав Володькові. Обтираючи далі кров, Володько взяв окраєць, байдуже подякував і почав їсти.

Цей наглий випадок вплинув на Володька добре. Боліла голова, але сон проминув. Міг принаймні триматися на ногах, або сидіти з піднятою головою. Оглядав поволі камеру. Той, що частував його хлібом, здавалось, був йому трохи знайомий. Десь його бачив. Середнього зросту, молодий у цивільному одязі, не селянського вигляду, парубок. Мабуть, вже сидить довше… Блідий і ніби опухлий.

О третій годині камера йшла на прохідку. Володько йшов також, хоча це було для нього зайве. Він і так чорний від сонця, вітру і дощу. Навіть синці обличчя, що їх дістав на поліції, майже непомітні.

В’язні не ходили вколо, як це він уявляв подібні прохідки, а ходили по залитому сонцем подвір’ю свобідно, пустували, бавились, перекидалися словами зі знайомими з інших камер під оклики «відділового», що стояв з рушницею на сторожевій будці понад частоколом. До Володька також підійшов незнайомий, молодий парубок інтелігентного, здавалось, вигляду, який запитав:

– Слухай. Ти часом не з Погорець?

– Ні, – відповів Володько.

– А мені видалось… Ми, здається, десь бачились, – казав той. На ньому дуже брудна, пропечена, розхристана в позакачуваними до самих плечей рукавами, синьо-смужаста сорочка.

– Не пригадую вас, – каже Володько.

– Чи не міг би ти позичити мені на короткий час свого пояса? – запитав той. До речі, Володько справді мав доброго, нового, жовтої шкіри пояса, що кожному падало у вічі. – У нас, каже той, позабирали пояси, а ми потребуємо нагострити бритву…

Володько подивився на нього підозріло й недовірливо, але чомусь зняв свого пояса і подав його незнайомому.

– На, – казав він, – поверни до сьомої камери.

Той забрав пояса, відійшов, на ходу подякував і зник у темній норі коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, підтримував їх рукою, мав розірвану поплямлену кров’ю блузу, з під якої визирала брудна, промочена дощами і потом, давно не біла, а майже руда, сорочка… І виглядав, ніби обмолочений ціпом, сніп збіжжя…

І був неймовірно вибитий зі свого звичайного поточного, дотеперішнього життьового наставлення, так ніби його раптом переселили на якусь іншу позаземську планету зі зовсім відмінними щоденними інтересами. Все ще був під тим ударом, що його дістав на самій границі тієї темної, дощової, бурхливої ночі одним тим словом «стуй!»

І що це мало те «стуй» значити? Яке його приречення? Добре? Зле? Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття. Розсипались всі його гарячі прагнення, а перед ним лиш цілий ряд гострих нових неприємностей. Але досить про це. Його мозок і так пухне від думок, що розпирають його, мов динаміт.

О шостій годині розносили коридором велику, чорну діжку з паруючою юшкою, яка своїм запахом нагадувала старі, залежані лахи. Це був варений у чистій, благородній воді погано дертий пенцак, або «перлова крупа», що міг зватися також шротом для ладування зброї. На цю появу, з винятковим грюкотом, відчинялися одні за одними двері і з їх отворів витикалися переважно голі і худі руки зі всілякими черепками, до яких міцний, з облізлою, мов старий кожух, головою кухар, великим дерев’яним черпаком наливав юшку. Володько не мав ще своєї посудини, але йому хтось подав поливаний глечик чи краще пів глечика, черепок з відбитою шийкою, і йому налили його майже по вінця… Перша тепла, за кілька днів, рідина, яка могла навіть дуже добре заміняти їжу…

А дві години пізніше – молитва. Всі ставали у два ряди, чоловічок зі золотим зубом польською мовою давав команду, всі решта старо-слов’янською мовою і грубими голосами співали «Отче наш»… Всі вікна всього будинку були відчинені і з їх загратованих отворів виривався одночасно той «Отче наш» і понад частоколами летів просто у високе, вечірнє небо, на якому все ще десь горіло також сонце…

Після цієї церемонії залишалась ще одна подібна з назвою «апель». Ще раз всі ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже помпезно, ніби генерал, ходив старший, високий у напнутій шапці дозорець з книгою в руках, за ним появлявся його помічник з довгим дерев’яним молотком. Старший вислухував «мельдунки» і рахував присутніх, молодший постукував молотком грати, оглядав поміст, а далі «добраніч» з «добраніч пане старший», двері зачинялися, замикалися і починалась друга, темна половина доби – ніч.

Володько дістав місце на стертому, набитому ніби січкою, заялозеному сіннику на долівці під самим вікном… І як тільки до нього торкнувся – стрімголов провалився і зник. Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство демонів, небуття.

І коли його хтось штуркнув носком отпорка під ребро, він нагло прокинувся. На диво це був, без сумніву ранок, день другий, ще який один небувалий шматок часу. На коридорі розпачливо дзвенів дзвінок, до вікна лилось справжнє раннішнє сонце, на протилежній замацаній долонями стіні чітко зарисовувались квадрати гратів. Володько деяку мить не міг отямитись… Де він? Де він? Де він? Ага! Є! Он біля дверей параша і над нею за чергою стоять цибаті, голі, волохаті ноги. А який це день? Субота? Боже мій! Тож завтра Зелені свята і… Наталчине весілля… Він ще раз на хвилинку закрив очі…

Але лишень на хвилинку… Над ним і біля нього дуже наглий обов’язок безвладної замкненої людини на самому дні існування. Він мусить швидко зриватися згортати свого сінника, митися, виносити парашу, бігти за тим, за іншим, мовчати і не думати…

Але ж як не думати? Він зараз весь переповнений найдошкульнімими враженнями свого життя, він увійшов у одно ще незнане буття на цій землі, за яким, можливо, починається безлюддя. Он той щуплий, сухорлявий, рудий зі золотим зубом – звичайний кишеньковий злодій з Лодзі. Верткий, рухливий, неспокійний… Дитина вулиці і підсвіту. Йому не можна ні довіритись, ні повірити, ні сполягтись. Він може тебе вкусити кожної хвилини у кожне місце. Він бреше, він хвалиться, він залякує, він бере підступом. Ніяка мораль його не обов’язує. З ним мусиш бути обережний, мов з гієною… Ім’я йому Слюсарській, і він тут головує – староста келії і коридорний писар.

Той он, що вилив на Володька воду – «пан Будний», або «Баня», опинився тут за згвалтовання нелітньої дівчини, за що мусить тут перебути шість років… Куций і череватий з рудоватою, твердою мефістофельською мичкою на бороді. Єхидний, підлесливий, трійливий… Легкодух і тиран одночасно… Ворог всіх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.

Той блідий зі зарослою бородою – колишній царський старшина… Твердої волі і добрих намірів і оскаржений за вбивство власного батька на тлі любовної трагедії з власною жінкою. Одинадцять місяців чекає на закінчення слідства і всіх докруги запевняє, що він лиш жертва неймовірного збігу обставин.

А між ними і той, що подав Володькові шматок хліба. Молодий, надхненний, з ясними блискучими, синіми очима і сидить він, загально знано, «за Україну»… Поповнення найбільшого злочину доби… Поборюваного писаними, а ще більше не писаними законами і надзаконами молодого ладу двох держав, побудованого після останньої великої війни. Він тут вперто мовчав. Така глумлива неспівзвучність душ і сердець, що годі знайти для цього потрібне слово. Але з Володьком він міг говорити, а що він був поет серця, він намагався сказати більше ніж міг сказати, бо висловити цей згусток надмірної його правди, було для нього найвищою вимогою.

– Знаєте, що таке Україна? – питав він з тихим патосом і очі його горіли тим огником святості, що його можна бачити лишень у надхненно віруючих. – Це наш закон… Мораль… Приречення. Це не тільки те, що бачимо, а також те, що не бачимо… Запізнене вийшло з минулого і йде неухильно назустріч, як день, як ніч, як смерть, як народження. З глибинності життя, від серця планети, з кожного нас… З частинок нашого щоденного думання, з болів наших нервів і кожного тільця крови… Покоління, історія, могили, кохані люди, народження і кості в землі… І я вам, ще такому молодому, хочу сказати: України до цього часу ще не було… Вона щойно тепер на наших очах родиться… Воїстину, вона щойно родиться.

Вони, звичайно, ходили поруч по камері зі заложеними назад руками кілька кроків вперед, кілька кроків назад, як це роблять часто замкнуті до клітки звірі і їм здавалося, що саме вони є учасниками такого народження. І ніхто не звертав на них уваги тут у цьому маленькому просторі, але здавалося, що їх бачили з багатьох високих місць гень там у просторах поза гратами.

– Ви, – казав той поет, – йшли «туди»… Не шукайте її виключно там. Шукайте її також в Нью-Йорку, Лондоні, Харбіні. Вона в цілому світі, у всій планеті… Хіба ви цього не чуєте?

Володькові хотілось іноді запитати, за що саме конкретно його післали сюди, але відчував, що таке питання зайве. Навіть Слюсарський, навіть Баня знали його параграф і всім їм тут здавалося, що це один з найбільших й найнебезпечніших злочинців світу. Їх карають і тут і там, і завжди за те саме. Бо вони родилися не так і не там, як це подобається багатьом іншим.

Трохи згодом Володько довідався, що тих «за Україну» у цьому повітовому ув’язненні багато більше. Він знайомився з ними по всіх камерах і пізнавав їх серед людських відпадків на перший погляд ока. Вони були всі різні, але в чомусь також подібні. Завжди незалежні, не пов’язані з цим місцем, з думками у якомусь, для них знаному, просторі майбутнього.

І особливо цікавила Володька камера число 12, а згодом також 11. Там «закордонці». Їх пригонили цілими юрбами майже щодня. Однаково всі босі, завжди обідрані, так ніби вони верталися з якоїсь довгої подорожі по недоступних диких країнах. І чого вони йдуть сюди? – питав себе Володько, маючи на увазі свою останню мандрівку «туди». Він намагався їх пізнати і почути їх думку. Але всі вони були німі і не тільки замкнуті на замки камер, але також самі в собі. Кожний з них був силою вирваний зі землі предків і його тисячелітнє коріння кривавилось таяжкими згустками болю…

Кілька разів, там то там, зустрічав свого знайомого Платона Дуба, (хто його знає, яке його справжнє прізвище), вітався з ним, намагався розмовитись, але той, так само як і інші, виглядав понуро і не прозраджував наміру наближення. Володько приносив йому кусники хліба, які він почав діставати через сестру Василину, з дому, той приймав хліб раз мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третім разом посміхнувся… Ще іншим разом промовив кілька слів. Володько не був настирливим… Зустрічалися в робітні кошиків, десь випадково на коридорі, на дворі під час прохідок… І одного разу Дуб запитав:

– Ви напевно тутешній?

– Так, – відповів Володько.

– Ви йшли до більшевиків? – питав той далі.

– Не до большевиків… На Україну.

– То, чоловіче, Совдепия. Окрема планета. Затямте собі це… Раз на завжди! – Він висловив це з таким притиском, що Володько відчув удар. Те «депія», щось як деспотія… Подражнена уява верталася до років недавнього минулого… Большевики, курява, їх обози, їх брудні обличчя, пошарпане лахміття, матюки… Пролетіли ватагами на худих конях і думалось зникли. Ні. Вони десь є. За тією границею. Там їх царство. Совдепия.

Розмови на цю тему множились, Володько довідався більше, дальше, глибше про ГПУ, про «допри», про «радянське правосудіє», про тисячі вигнаних, засланих, знищених, розбитих, змарнованих. Від цього ставало сумно, соромно, тісно. Не хотілось вірити, але вірилось і дивувалось, чому саме все це мусіло діятись на землі наших предків.

А трохи згодом Володькові випадково пощастило побувати кілька днів у найбільшій гущі совдепських жертв дванадцятої камери. Пів сотні люда – тіло на тілі – голодні, сухоребрі, бліді, нагі і брудні. І справді вирвані і викинуті під ноги життя.

Володько ніколи не був большевиком, він лиш з болем мирився з цим все-таки людським явищем, але після дванадцятої камери, йому спротивилась сама ця назва. Він її зненавидів. Йому хотілось плюнути в її лице, вирвати її зі словника, випекти з уяви…

Камера дванадцять не стояла на місці. Вона йшла. Вона поволі текла. Кіжного дня притікало і витікало п’ять, десять, дванадцять – більше, менше, все інших, але все тих самих. Скільки протече їх за рік? За два? За десять? Куди жене їх той садизм. Чого шукають вони у світі? Де були до цього часу?

І після цього Володько пригадував собі всю Волинь… Місто… Той червоний кут з Марксом… Своє село з Йоном… Ті патетичні люди в кепках… Яка глибинна безодня жорстокої, первісної, дитинно-чистої наївності. Яка армія напоєних дурманом патологічних покручів.

«Ніколи, ні одно століття, ані тисячоліття не простить большевизму. Ніхто його не виправдає. Він буде вічним мінусом в історії людства» – слова Платона. Коли б їх висловив бородатий професор, чи побожний проповідник, чи знаний президент, чи великий мистець – Володько не так повірив би в них, як тепер з уст цього обідраного велетня з дванадцятої камери. Слова легко кидати у простір, або класти на папір, але вони мають виправдання лишень тоді, коли походять з уст, на яких позначилась спрага пекла.

Червень, липень – літо. Були і проходили чудові дні за мурами, за гратами, за частоколом. Володька викликали на допити, вимагали признання… Чого йшов? Що там шукав? А чи справді з власної волі? І сам? Хто його посилав? І з якою метою? Пороли одяги, взуття – шукали доказів. Не вірили ні одному його слову…

Та, зрештою, не легко було і повірити, що він хотів лишень до Києва, а тому ламав границі й порушував закони. А йому хотілося крикнути їм у вічі: для мене ваші границі не границі, а кайдани! І я не визнаю їх ніде й ніколи! І вони це по-своєму також розуміли, а тому він не міг знати, коли він звільниться з цього павутиння і чи звільниться взагалі.

Формально це мало б бути лишень три місяці і п’ятсот злотих, що мало б значити три додаткові місяці, бо ніяких злотих він не міг платити. А до того додатковий суд за відібрані золоті монети, яких він не мав права виносити за кордон… А ще до того – не вирівнені залеглості у справі пашпорту. А на завершення, слідство з вимогами признання до неісунючих гріхів. Направду цей хлопець мав над чим думати, бо відчував, що грунт під ним западає і він грузне й грузне в якесь багно і що годі з нього вирватись. Він був ще, далебі, надто молодий і не конче вправний до такої безглуздої акробатики цього трагі-кумедного цирку.

Були ще й деякі інші, також дошкульно болючі, але все-таки зрозуміліші моменти його теперішнього борюкання за життя. Кожного понеділка і кожної п’ятниці під тюремну браму приходили, мати, або сестра і приносили ті ославлені «передачі». Приходили, просили побачення, їм відмовляли, але вони все-таки вперто і довго чекали безнадійно надіючись. Засуджених, звичайно випускали за браму, вони могли бачитись з рідними, але Володько, як слідчий, до таких не належав. Та одного разу…

Падав якраз дощ… Володько випадково був на подвір’ю і йому пощастило підбігти до брами і через дірку виглянути на зовні. Побачив багато людей, переважно жінок з пакунками, які просто під дощем без ніякого накриття, чекали перед брамою і між ними побачив також і свою таку знану, близьку, рідну і таку невисказано скорбну, втомлену матір, яка мусіла дуже рано вставати, зробити пішки п’ятнадцять кільометрів дороги і стояти тут під дощем у тому своєму старенькому темно-синьому жакетику, пов’язана старосвітською, обрядовою пов’язкою «тернової хустки», з тим повним рогозовим кошиком…

Її глибокі, сірі, вигорілі очі були вперті в браму, а її округле, порізане зморшками обличчя, як здавалось, було мокре не лишень від дощу, але й від сліз… Потім вона підійшла до дозорця у світло-синьо-сірій уніформі, що стояв з рушницею біля брами і мішаниною українсько-польської мови просила:

– Пане! А може б ви пустили! Прошу, прошу!

– Казав же вам, що не можна! – такою ж мішаниною відповідав дозорець. – Не од мене це залежить. Йдіть до слідчого – хай вам дасть дозвіл.

Мати не знала що далі робити, вона повернунулася, розгублено постояла, верхом долоні обтерла очі і відійшла від воріт…

Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду ще ніхто ніколи не бував за гратами, а також ще ніколи нічия мати не мусіла переходити такого тяжкого пониження. Але він також починав розуміти добу, у якій народився… Він бачив у камері одинадцятій багато матерів подібних до його, які мусіли десь там кинути свою дому взагалі, переходити кордони, щоб дійти ось сюди, а далі невідомо куди…

А скільки їх таких по всій його замученій землі… Гноблених, морених, гнаних, ображених… І з цього моторошного видива почали виринати одно за одним нові питання: а що, як ми тут ще сліпі, немічні і безпорадні, дарма що пишемо томи книг, кладемо границі і виголошуємо так багато пустослов’я про справи яких не знаємо? Ціле сплетіння моторошних питань…

Він ще також далеко не готовий давати на них відповіді, бо це лиш перші натяки сумнівів, перші проблиски власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не відповідь І можливо Лазюк мав рацію: не хапайся беззастережно магічних фраз унесених магів словоблудія про чудодійне спасіння людства, а намагайся знайти дорогу до звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як і де його знайти?

Одначе цього самого гострого на враження дня, гень по обіді, майже під вечір, коли вже давно скічились «передачі», Володька викликають знов до брами. О, напевно ті три посіпаки з тими сірими холодними очима «дефензиви», що викликають його на постійно нові і нові допити… Але був здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санітарної амбулаторії, де звичайно ті допити відбувалися, а просто до брами і коли відчинили фіртку, він одразу за нею побачив знов свою матір.

Вона там, зовсім сама, стояла з тим своїм кошиком і якось незграбно, крізь сльози, посміхалася… Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку і хистку, ніби перший раз у життю і відчував, як тремтіли її руки, а коли цілував її щоку відчував солоність її сліз і хоча давно перестав дощ, але її одяг був все ще мокрий. І так хотів їй щось виняткове сказати, що від цього зворушення забув і ті найпростші слова, а жив лишень глибинним віддихом відчуття єдності з цією силою любови.

– Ну, ну, ну… Все добре… – Все буде добре, – казав він у відповідь на її сльози, що лилися з глибоких її очей.

– А тебе не б’ють? – було першим і питанням.

– Ні-і-і, – відповів він з притиском.

– А я чула, що б’ють. Хтось там тебе в старостві бачив – Боже, що я пережила. Кожний тиждень у понеділок і п’ятницю, то я, то Василинка, йдемо… А дома жнива, роботи стільки… Батько сердитий. Каже: і чого ти ходиш!.. А до нас, чуєш, два рази зі староства приїжджали, все шукали чогось – хто їх знає чого шукали… Перерили, перекидали… Всі твої папірці забрали.

– Я знаю, – казав Володько.

– Знаєш? Тобі казали? Приїхали раз – шукали, шукали, нічого не знайшли й поїхали. Потім знов приїхали. Людоньки Божі, кажу… І чого ви шукаєте? У нас нічого нема… Комуністичеського ніби шукали. Господи! А батько, чуєш, сердитий – страх сердитий! Казав, каже, йому… Не хотів слухати… Пішов знайти собі біду… Кажуть мені: там, чуєте, б’ють… Там всіх б’ють… А я не сплю і не їм… Били тебе? – І вона дивилася на сина такими очима, що той не міг перед тим поглядом встояти…

– Ні, ні! Хто вам таке казав? Бачите ж… Все добре… Я скоро вийду!

– Вийдеш? А мене не хотять все пустити… А сьогодні пішла до того слідчого. Що я, дитино, находилася… Шукала того слідчого по цілому місті, питалася, питалася… А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть пізно. А я стала вже і плачу. Потім все-таки змилувався, написав якогось папірця й каже: ідцє з тим папєркєм… Вас пустять. Прийшла і ото пустили… А Василинка… Що вона, бідачисько, поплаче… Господи, Господи!

Вона говорила швидко, хотіла все сказати і боялася, що не хватить їй ані слів, ані часу, а тому решту договорювала сльозами, які вона витирала своєю шорсткою, брудною долонею. Біля них на щастя не було нікого, а дозорець, що трохи далі стояв зі своєю рушницею, мабуть навмисне одвернувся…

З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав не погано, намагався допомогти їй прийти до себе і навіть посміхався…

– Тепер, мамо, – казав він, – до такого треба призвичаюватись… Нас не залишать в спокою… А це ще тільки початки…

Потім Володько мусів відійти. Мати стояла і дивилася, поки він не зник за брамою. Їй було все це дивне і незрозуміле… І те, що він сказав в останнє, а ще більше те, що ось вона його мати, яка його породила і яка вже більше не має на нього права… А мають те право інші, чужі, грубі, нерозумні, які беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зі злодіями та розбійниками. І вона не може нічим запобігти, нічого помогти, нічого навіть сказати.

Місяці йшли далі… Володько знав вже добре цій свій інший світ за замками і гратами… Кожна його камера це окремий розділ однієї повісті, яку він перечитує просто з долоні буття. Ті натовпи різних людей, що проходили перед його зором, залишали в його істоті безліч цінного матеріалу для пізнання істини, байдуже якої вартості вона була. Такого він не міг би бачити там на своїх рідних полях, на ріллі, між деревами, будовами, звірятами і птахами свого старого, одноманітного села…

І одно лишень турбувало: коли він звідсіль вийде? Слідство затягалося і, здавалось, воно не скінчиться. Йому просто не вірили, що він не шпигун, не «вивротовєц», не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землі свого законного людського права і місця.

Їм хотілося б конче бачити його в ролі найбільш зрозумілій для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної уяви… Вони вдиралися до його дому, грабували його власність, копалися в його думках… Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в переконанню, що цим вони оберігають границі своєї держави. Ніколи не догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серці і душі звичайного Володька зі звичайного села Тилявки. Тисячі і мільйони нещасливих душ і сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скільки б поставити на них охоронників у тих чи інших уніформах.

Серпень, вересень, жовтень… На дворі сіро. Дощі ллють. Сонце виглядає рідше.

Одного негожого понеділка Володька покликали за браму, напевно на побачення, дарма що він просив матір у такий час не приходити. За брамою, як звичайно, багато матерів, жінок і сестер, які прийшли навідати своїх синів, чоловіків, братів. Володько сподівався побачити між ними також своїх рідних, але нікого з них не міг взглядіти, а натомість до нього підступила одягнута у міський одяг чужа молода жінка.

– Це ти? – здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокійна, вирівняна, здавалось, похорошіла. Володько ніколи не сподівався її тут побачити.

– Пізнав мене? – питала вона з ноткою кокетства. – Я тут на міщанах у тітки. Почула, що і ти тут… Моя тітка має знайомого дозорця… Той дістав мені дозвіл… Ну? То як?

Вона дивилась на нього все тими самими синіми, злегка посмішкуватими очима, які він знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована, коли бачила Володька в цьому мишатому тюремному бушлаті… Володько не знав що й відповісти, така далебі несподіванка.

– Принесла тобі ось, – і подала йому невеликий пакунок.

– Була ти в Тилявці? – запитав він нарешті і приняв без подяки пакунок.

– Була. На Чесного хреста.

– Що ж там?

– Нічого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.

Володькові хотілося знати чи не забули там його, але вагався про це питати. Вона відгадала його думку.

– Тебе також згадують… Сергій хотів навіть зайти сюди, але його не пустили. Я танцювала з Йоном.

Ці її останні кілька слів, хотіли мабуть сказати значно більше, ніж лишень про танець з Йоном і Володько це відчув також. Здавалось, він бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком білих пролісків і тепер йому було ніяково дивитися їй у вічі.

– Ага, – відповів він невиразним звуком. – А як там читальня? – квапився перейти на іншу мову.

– Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергій з Роною. Не розумію того Сергія… А знаєш? – Ганка на мить завагалася… – Наталка не вийшла заміж.

Володько швидко глянув на неї, ніби його вкололи.

– Як то?

– Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко захворіла… Мала запалення легенів… – і Ганка замовкла.

– Ну, і що? – хотів він довідатися більше, але очі їх зустрілися і настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докір, жаль і щось ще інше, чого б не міг висловити. Після цього Ганка скоро відійшла.

Але залишила по собі враження. Навіть вже в камері, Володько все ще бачив її докірливий погляд, а разом чув її голос повний натяків і тривоги. Як також та вістка про Наталку… Така справді болюча рана в його серці – хотів було позбутися цього разом зо всім тим, що там було, але один тільки маленький натяк і все знов оживало величезними хвилюючими картинами чогось такого, що раз приходить у життю і лишається в ньому назавжди.

Дарма, що за цей короткий час його мандру, Володько помітно змінився. Змінився сам його м’який, довірливий погляд і навіть лагідність усмішки… І вдача його затратила можливо ту найдорожчу свою прикмету – безпосередність і довір’я, особливо те до людини. Починав бачити противенства між думками і ділами, однаково, як там десь високо на горі, так і тут на цьому найглибшому дні. Правдоподібно, людина не хоче, або не може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її мати вища сила поза нею. Поняття доброго і не доброго, дуже виразно розмежовані і треба бути дуже вправним знавцем цієї штуки, щоб ці речі відповідно бачити.

Змінився Володько і зовнішньо, зорово, тілесно. Здавалось він виріс, змужнів, згрубів, спотужнів… У кутиках його рота залягла твердість. Міг бути різким і міг без надуми кинутись у бійку і битись до крові за передачу, яку хотіли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого кривдили інші, за свій пояс, якого не хотіли йому повернути… При цьому міг впасти окривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув переконання, що в цьому тваринному світі, упокорені можуть мало сподіватися від норовистої фортуни, байдуже до яких категорій добра і зла вони б належали.

Місяці йшли далі: листопад… грудень. Різдво. Новий Рік. Січень… Лютий…

Дія цього розділу відбувається від літа 1923 до лютого 1924 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 250 – 267.