8. Читальня. Наталка

Улас Самчук

Йшла осінь. Дощем, поливались поля, вітер отам з-під ліса виривавсь і біг шаленим бігом над селами й полями. Дерева шарпались, сердиті, злі. Поля терпіли мовчки. Хати на цей час приникли, заплющили очі, огортались чим тільки могли. Ранками й вечорами курились димарі. Дим виривався і, схиливши голову, чим скорше намагався сховатись за стріху, припасти до землі, але вітер налітав, топтавсь по ньому, сік батогами, шарпав і розривав його на дрібні куски.

Хмари по небі плили гуртами, горами. Вайлуваті, сірі, потужні. Тяжко їм рухати своїми незграбними, членами. Але йшли! Вперед! На схід, ніби армія. Місцями чомусь згорталися, родили дощ, що летів униз скісно, ніби віття косатої берези.

Такі були дні. Були й ночі такі. Доба, як і завжди, мала двадцять чотири години. Тільки тепер вона видавалась довшою. Сонце, що світить, гріє 8 оживляє все, тепер мало з’являлось на небі, а ще менше було його на землі. Дні були сірі, а ночі чорні, мов угілля.

В ці дні поволі, але певно росла Тилявка. Росла вечорами, довгими, осінніми вечорами. Кільчилась і витикала паросток читальня. Маленька, закидана сотнями хат. Десь там у присінку з вікном заложеним лубком, з Шевченком і Франком тістом приліпленим до нерівної стіни. П’ять-шість людей приходило… Сиділи, слухали, дивились. Кволо горіла лампочка. Півтьма й тиша.

А серед тиші й півтьми з’являлися гетьмани, буньчуки, ревли гармати. Чорне море, і Дніпро, і гори сині… І запорожці йшли лавами через степи, через моря. З-під Босфору. З-під Очакова і Москви. З-під Жовтих Вод, з-під Корсуня… З-під Пиляви, і з-під Збаража… І незабутній, славний Хмель, ніби живий, в киреї ставав отут, і булава горіла діямантами. Палали очі всіх. Серця тремтіли враз. Йшли могутні полки, і земля дудніла. Греміла слава на цілий світ!

А пересунулось кілька днів вперед, і в читальні стало тісно. Перейшли знову до Сергія. Говорили, співали, читали. Прийшли й минули вибори. Село, як один, віддало свій голос за себе. Козак живим ліз на хрест за двадцять два – не взяло його жертви небо.

Одного вечора під вікнами Сергієвої хати з’явилися чорні люди з багнетами. Хлопці почали сипать оброку, ті послухали й пішли. Хлопці слухали з-за кутів, як чвакають у грязюці їх чоботи.

Володько жив селом. Щось сталось з ним і він весь увійшов у село. Кохання, втіха молодості, буйне, молоде товариство. З кожним днем вростав у село, вшрубовувався в нього, до самого дна вникав. Приходив додому, але був тут несвій. Батько дивився на нього й мовчав. Син і батько йшли поруч. Один через свої поля, другий через село. Мовчали, тільки йшли вперед.

Часом, коли Володько відходив увечорі в село, Матвій також виходив по вечері з хати… Обійшов, як звичайно, своє господарство, а після виходив трохи далі за дорогу на пригірок свого поля. Звідсіль найкраще видно село. Ось там воно лежить. Тепер ніч темна й нічого не видно, але Матвій і так знав, що там село. Там і Володько десь у тій темноті, між тими хатами.

Знав добре ті хати й тих людей, що в них живуть. Не завжди любив їх. Ще колись, коли чув силу в руках і грудях, не раз підганяв тих неповоротних дядьків. Не раз кляв їх останнім словом і знав за що. Знав глибоко всі їх хиби й іноді побоювався за свого сина. Чи видержить він? Чи не звалиться у багно разом з яким-небудь Тараском, а потім ціле життя стругатиме нецьки і пропиватиме їх? Тяжко було б батькові бачити свого сина не на тій дорозі, яку вже давно для нього вимріяв. «Ну!» – завершав свої думки. «Рід наш був завжди міцний. Кожний з наших чоловіків мав не тільки руки та ноги, але й голову на в’язах. Чому якраз мій син мав би її стратити?»

Це заспокоювало Матвія. Вертався, йшов подвір’ям, думав думу свою, шептав з різними духами, що наповнювали хату, клуню, кожний куток в господарстві. Все знав своє. Зо всім розмовляв, як з живим. Все шанував однаково: і корову, і курку, і ту машину, і навіть той кусень дерева. Все, що тут на подвір’ю, все це потрібне – значить і ціну має.

Після Матвій говорив голосно: з Богом! І тут любив ясність. Кожне слово вимовляв «трезво», повно. Не любив дрібних, звичайних молитов, любив псальми. У них говорилось до Бога гарною, вибраною мовою. Кожне слово, мов ядерне, пшеничне зерно.

«Ех, якось треба ще дотягнуть, поки той виросте», – думав лягаючи. «А кості все частіше й частіше відмовляються носити грішне тіло. Не шанувалось їх колись, тепер віддячуються…»

Тихо ставало на хуторі Матвія. Тільки вітер дув, свистав між дилями, та час від часу гавкав Пундик. Матвій натягав на голову кожуха й засипав…

Прийшли запусти. Парубки не можуть пустити цей день у небуття, не прогулявши його до решти. Простора хата Демида не вміщає молодого народу. Бовхає здоровенний бубон, реве труба, кларнет випіскує високу ноту. По втоптаній, мокрій долівці йдуть трусячка.

На дворі холодний дощ і грязюка. Сонце виглянуло було на короткий час, поки знову не наповзла на нього велетенська, мов сива ведмедиця, хмарина. Всі тиснуться до сіней, до хати. У коморі також повно. Там старші парубки частуються, а між ними і Володько. Мала скляночка кружляє від одного до другого – «дай-бо!» і лигнув. Щелепи швидко працюють, розжовуючи закуску. Пляшка одна за одною підходять, Кіндрат тріскає дном об долоню, вилітає корок. Далі – «дай-бо!», далі кружляє скляночка. А коли вийшли всі пляшки, відчинилися двері і кільканадцять парубків виринуло з комори. Антін, Йон, Ілько, Кіндрат, Сергій. У кожного блискучі очі. Обводить ними всіх, кого б у танець взяти.

Володько танцює з Ганкою. Носить її, мов пір’їну навколо себе, тільки спідниця розвівається та б’ється іншим по ногах. Крутиться, мов вихор, притуптує, виспівує. Решта хлопців також не дармують. Стогне від їх танців земля і тремтять стіни.

Є тут також Наталка. Володько взяв і її в танець, але танцював з нею, мов з панночкою. Дуже тонкий і гнучкий у неї стан, дуже чисте і свіже личко. Задивився на неї. Очі самі впиваються, така вона яскрава й барвиста. Пробував заговорити з нею. Відповіла поважно й мовчала. Тільки уста її трошечки тремтять, ніби бажають посміхнутися.

Після танцю потиснув їй руку й подякував.

– Нема за що, – сказала й відійшла у сіни. Глянув туди Володько й побачив коло Наталки якогось у чорному галіфе з кучером, що ледви в шапку влазить.

– А це ж хто, Сергію? – запитав.

– Не знаєш? Наталчин наречений. З Людвищ, – байдуже кинув Сергій.

– Не боїться до нас заходити, – додав ще Володько. Оглянув того з ніг до голови.

– Ілько ж є. Поки не було Ілька, не показувавсь. Досить вже з’їв кілків від наших хлопців.

Заграли знову музики. Володька злість взяла. Ану підступлю ще.

– Наталочко! Дозвольте запросити! – хоч знав, що не піде. Хотів спробувати.

– Дякую. Танцюйте собі на здоров’я, – відрізала. На цей раз посміхнулася.

– А ви собі мур-мур!

– Смійтесь. Може і з нас люди будуть.

– Та ще й які.

– Не гірші від сусідських.

«Ой, спасибі батькові,

Та спасибі матері,

Що нас добували…»

Це Йон реве басом. Вивалився звідкись, руки в кишенях, голова, ніби віхоть сіна, очі червоні. Направо й наліво, ніби очерет, розгортає народ. Наштовхнувся на людвищанина.

– Е-е, Іван! Здоров! Яким вітром завіяло тебе до нас? – Не виймаючи з кишень рук, підійшов до Івана зовсім щільно. Той відступив.

– Та от ішов і по дорозі чую музики, – пробує він жартувати.

– Брешеш! Не по дорозі, а в хаті. Що це по-твоєму? – вказав навкруги. – Дорога? Дім! Розумієш? Живе тут славний громадянин нашого села Юрко Кравченко з жінкою, дочкою і двома, як орли, синами. І це не звичайний тобі Кравченко, а генерал. Все одно, що Потьомкін-Задунайський. Чув про такого? Нічого ти, мудра голово, не чув. Чого шарпаєшся, як блоха на припоні. Постій! Просто стій! Дивись у вічі чесній дюдині! – тут Йон протягнув руку до Іванового горла.

– Е-ей, ей! Не рвись, бо зірвешся! – почав відгризатись Іван. Коло нього Наталка і як тут дозволити творити над собою такі жарти. Кутки його уст вигнулись, брови піднялися.

– Ти-и-и! – протягнув Йон, напнувся і ще далі подався на Івана. – Забуваєшся! – хрипів низьким басом Йон. Уста його розтягнулись і затремтіли, а зуби зціпились. Очі ще більше почервоніли і вперлись у Івана, як два мечі.

Володько бачить, що буде зле, робить рішучий крок і стає між Йоном та Іваном.

– Кинь, Йоне! Плюнь на все! Ходи сюди! – говорив Володько.

– Ні! Він мене, сучий син, вразив! Він халера харкнув мені в лице – ще лютіше заревів Йон. – Пусти! – крикнув він на Володька. Обидва його кулаки корчаться й випинаються взад. Сильними вигнутими грудьми напирає на Володька, ніби бажає його роздушити. Володько хапає його за обидві руки.

– Йоне! – кричить Володько. – Отямся! Що з тобою?

Але Йон весь тремтів, ніби в пропасниці.

– Геть! З дороги! кричав він, як бугай. Мушу його розчавити! Мушу висипати з тузин його поганих зубів, тоді знатиме, хто ми!

– Ні, Йоне! Відступи! Ходи! Маю тобі щось сказати! – говорив Володько і пхав його на бік. Іван робив відступ. Наталка дивилась на всіх, бігала швидко поглядом по кожному, ніби вичікувала, коли і вона мусить виступити до боротьби.

Але Йон здався.

– Що хоч? – ревів він перед Володьком. – Хоч, щоб і тебе чалапнув? – Одначе не чалапнув нікого, а відійшов з Володьком на бік. – Ну, що? Кажи! – сердито питався.

– Дурень ти, Йоне! От що хочу тобі сказати! За що лізеш на рожно? За ту людвиську гниду? Не соромишся? Чого до нього вчепився? – так само відповідав і гостро дивився Володько.

– Чого? Не знаєш? Як сміє у наше село заходити? І до того сам… Знаєш же, що і я не зайду сам на музики хочби до Людвищ. Я! Йон, що оцім кулаком зіб’ю з ніг озимка. А він прийшов. Як сміє?

– Бо ж чому ні. Село наше не святе.

– Брешеш! Святе! Не сміє ніхто до нього торкнутись чужий. Від коли воно на цьому клапті землі – ніхто не сміє у нього вступати без дозволу нашого. Звичай такий!

Наталка кинулась шукати Ілька. З’явився Ілько.

– Хто? Хто там розбивається? – кричав Ілько.

– Я! – захрипів з кута Йон.

– Ти, капустяна голово? Хочеш і мене до халери вмішати? – відповів Ілько.

Йон шарпнувся, мов опарений і кинувся на Ілька. Але Володько затримав його. Взяв його за руки, зо всіх сил напружився і втримав.

– Йоне! Халєро! – сичав сапаючи Володько.

– Тихо! Тобі боротись з биками. Дужий чорт.

– Не можу! Не можу! – хрипів розлючений Йон. – Серце моє не видержить. Трісне, як черепок. На мене нападають, по мені топчуться. А я що? Терпіти?

– Ні! Не терпіти. Чекай, Йоне! Ходім на бік!

По часі Йон все-таки скорився. Володько обняв його за стан, розбили натовп, і відійшли. Іван, Наталка та Ілько зосталися на місці.

Починало сутоніти. Небо затягнулось хмарами. Час до часу сіє дощ. Йон з Володьком довго про щось говорили. Після навинувся до них Кіндрат.

– Кіндрате! Голубе сизий! Знайди оцьому харцизяці хоч кварту якої запіканки. Серце його палає образою, і треба гасити.

– Ходім, – сказав Кіндрат…

Зайшли знову до комори. Кіндрат знайшов пів пляшки. Розлили й випили. Володько почав просторікувати.

– Не розумію, – казав, – чому ми одні з другими маємо ввесь час, мов барани човптися. Тільки через те, що той з іншого села. Дурниця, хлопці! Сором! Там такі самі люди, як і ми. Битись. Розумію. Не мусимо бути, як ягнята. Але треба знати з ким битись і за що битись. Треба…

– А-а-ах! Кинь то! – перебив Володька Йон. – Ти мудрий, але й ми не хвости собачі. Іванові морду наб’ю і кінець!

– Але за що? – питав сердито Володько.

– Бо так хочу! Зрозумів? – і Йон поліз у глибоку кишеню штанів за махоркою. Виняв і скрутив цигарку. – Маєш, Кіндрат, сірники? – кивнув головою на Кіндрата. Руками шукав по кишенях сірників, крива цигарка сторчала в зубах.

– На! – сказав Кіндрат і подав сірники. – Але ходім звідсіль. Батько не любить, коли в коморі курять.

Встали й вийшли. У хаті грали музики. Густою масою йшли всі до танцю. Душно. Володько знайшов Ганку й також пішов у танець. Ганка почала випитувати, що там було, чого кричав Йон. Володько відповідав виминаючо. В його голові вертілась якась думка. Ноги його танцювали, але ж очі й думка були десь інше. Вони виривалися від Володька, відділялись від нього, лишали його, летіли повільно над танцюючими людьми, вилітали у вікно і линули десь туди далеко, дуже далеко у невідому, чудову країну І аж по хвилі помітив, що з тими думками вітає також ще хтось… Хто? Придивився, прислухався… Ага! Знаю… Посміхнувся і труснув головою. Одночасно сильніше стиснув Ганку, так, ніби це була та, яку щойно бачив у своїх думках.

Йон також «гуляв», після ходив сюди й туди по хаті, по сінях, чіплявся до кількох дівок, спіткнувся на ногу, що йому підставив Антін, сунув його кулаком під ребро, але більшого не зробив нічого. До Івана зовсім не підходив. А той весь час тримався Наталки, час від часу водив її в танець. Часом підходили до нього Ілько або Демид, щось говорили, сміялися… Дарка весь час також танцювала та кидала погляди на Йона. Всі знають, що вона кохає його, але це все одно, що кохати хмарину, або вітер.

Час біг швидко. Коло дванадцяти підійшов до Володька Сергій.

– Не хотів би вже йти додому? – запитав Володька.

– Більше не маю чого тут сторчати, – сказав понуро Володько. Настрій його чогось зкапсів. Ганка дивилась на нього й не знала, що сказати.

– А до нас не зайдеш? – сказала нарешті.

– Сьогодні ні. Втомився. Піду з Сергієм. А ти з Даркою…

Після цього Володько й Сергій відійшли. На дворі чорна і глупа ніч. Мрячить дощ. З заходу повіває вітер. По всіх хатах вже сплять.

Йшли спочатку мовчки. Сергій ішов перед Володьком, чвакав чобітьми по грязюці, але темнота майже ховала його з-перед очей. Тільки час від часу Володько уловлює обрис Сергієвої спини й чобіт. Перейшли перед хатою Никона й Володько згадав його. Чомусь не бачив його на музиках.

– Сергію? – промовив Володько.

– Чого, – озвався з темноти голос.

– А не знаєш, де подівся Никон? Його ж не було у Демида.

Сергій довгий час не відповідає. Дійшли до місця, де мають розійтися.

– Як хоч, – сказав Сергій, – зайди на хвилину до мене.

– А не буде пізно? – відповів Володько.

– Скажу тобі про Никона.

Хата Сергієва зараз за Никоновою. Вузенька, огороджена хворостяним плотом, вуличка веде до неї. Вправо садочок – тих кілька випадково втицьнутих деревин.

Звернули й пішли вуличкою.

– Ваші сплять… Ще побудимо, – сказав вже під вікнами Володько.

– Не графи… Не здивують, – байдуже промовив Сергій і відчинив незамкнені двері сіней. Володько пішов за ним. Рипнули другі двері й тяжке, тепле повітря хати вдарило в обличчя Володька. Сергій черкнув сірником і, тримаючи його над головою, оглянув хату.

Батькова постіль порожня. На долівці розстелено куль соломи, на якій спить молодша Сергієва сестра Мотря, з своєю сусідською приятелькою. На лаві спить разом молодший Сергіїв брат Онисько. Він вкритий старою, витертою, вояцькою «шинелею».

Сергій засвітив лампу й одразу подався до печі. Відхилив посмалену затулу й дістав горщик з якоюсь стравою.

– Хоч їсти? – кинув байдуже Володькові.

– Е-е, лиши. Йду ж додому, – сказав той.

– Ні. Як хоч – бери он на миснику ложку і присідай.

Володько відмовився. Сергій швидко їсть з горшка. Не дивлячись на світло й гармидер, всі сплять глибоким сном. Володько оглядає хату. Нерівні, знайомі, трохи закурені стіни. Старі занедбані образи. На них кілька вилинялих ще від празнику паперових квіток і кілька паперових барвистих рушників. Були й білі, але Сергіїв батько їх покурив. Після сповз очима на долівку. Сергій помітив його погляд.

– Хоч? – питає він. – Лягай ось з краю. – І тикнув ложкою на дівчат. Володько подивився на Сергія. Його обличчя було байдуже, трохи суворе і спокійне. Ні. Він це не жартує. Він каже це зовсім поважно.

– Ти мав говорити мені про Никона, – сказав Володько.

Сергій не відповів, тільки все черпав ложкою в горшку і швидко жував. Була глибока мовчанка. Ось одна з дівчат заворушилася, щось пробурмотіла зі сну й одно її коліно виглянуло з-під рядна.

Ніхто не звернув на це уваги. Сергій довго їв, а докінчивши сказав.

– Ну! Нарешті за цілий день трохи напхався. А тепер підем до клуні. Я там сплю.

Зняв з полиці електричного ліхтарика, згасив лампу й обидва вийшли. Перейшли до клуні. У правому засторонку, на купі околоту Сергієва постіль. Рядно, зім’ята без наволочки подушка й старий кожух. Сергій освітив свою постіль, після тік. На току стоїть віз, збоку січкарня і клька міхів з січкою.

– Сідай, – посвітив Сергій мішки й сам сів. – Вже мабуть пізно. Співають півні. Дощ, халєра, як нанявся… Не закуриш? – казав він.

– Ні. Хіба у клуні можна?

– Нічого. Я курю люльку. Понюхай як пахне… Як Тараскова шапка… – тут, мабуть, Сергій криво посміхнувся. – Собака десь бреше. Певно Кіндрат подався до Теклі.

– А батько ж де? – запитав Володько.

– На Угорську. Мабуть напився й заночував. Теклю знаєш?

– Розуміється.

– До неї ціле село ходить. Цими днями хлопці витягнули від неї батька… А Никона. Знаєш? Забрала поліція… – спокійно сказав Сергій.

– Поліція? За що? – здивувався Володько.

– У тієї самої Теклі вкрали теличку… Вона твердить, що то Никон.

– А як ти думаєш? Може це бути?..

– Який там чорт! – перебив Володька Сергій вже сердито. – Теличку вкрав Никонів швагер, що також у Теклі ночував. Вони тільки всі на Никона, бо Никон не може терпіти того всього… Що там робиться, не дай Бог. Та Текля… Ти ж тільки подумай: мій батько – раз. Никонів швагер – два. Часом Кіндрат – три. А до того всього скільки там хлопців кожної ночі попід вікнами. Ганьба! Мій батько все до неї переносить. Я не можу через нього одружитися з Мокриною. На Никона вони тепер всі. Батько свідчить проти нього, Текля проти нього. Той не може вказати на свого швагра, от і попав у злодії…

– Чому не може проти швагра? – запитав Володько.

– Шкода сестри. Минулого року щойно вийошв з тюрми, тепер знову забрали б. А в сестри його троє дітей… – Тут Сергій замовк. А по часі продовжував:

– Я записався за свідка, що минулої ночі ходив разом з Никоном на вечорниці. Мушу свідчити… Ах, брате! Село наше темне, темне… Як ніч, як дерево… Тут праці треба. Тут треба страшної праці. Тут, брате, треба когось, що б не боявся всього того: бруду, розпусти, брехні, піяцтва. Я читав недавно, як один лікар лікував народ від холєри… Сам один серед безлічі трупів, де на кожному місці смерть, де кожне дихання сметрь… А все-таки той не боявся. І тут треба такого. І от я тобі, Володьку, кажу: добре, що ти остався з нами. І коли ти підеш – все залишиться, як було. Тисячі літ було так і знову так станеться. А не злякаєшся, пізнаєш нас і видержиш – ми врятовані. Нам треба тільки початку. Нас тільки рухнути треба… А далі вже піде… Коли б тільки не припинили…

– Оцього я й боюсь, – сказав Володько. – Я не піду тепер. Видержу. Я знаю, що треба робити. Але влада… Ми думаємо так, а там інакше…

– Але треба бодай почати, – понуро звучав Сергіїв голос.

– О! Це безперечно! Ми ж почали. У нас все йде, як по дроті… Ми маємо сили. Наші парубки золото. Подивись на них. Це сила, відвага, розум. Але що з того…

– Як не піднімемось тепер, не зробим цього скоро. Колись всі кидали село. Як тільки з’явився хто розумніший, одразу пішов у світ. А Росія була велика. Курко десь у Петрограді служив у банку. Мифоль Сорока у Владивостоці на залізниці. Федір був лісничим. Брат Йона у большевиків командує бригадою. Хто тут хотів сидіти? Хіба, коли б не ці відносини, ти тут залишився б? Ніколи. Та й я напевно знайшов би собі трохи краще місце на землі… Тепер всі до села вертаються. Федір он вже ставить хату. На його місце дали когось… із заходу. Викидають нас. Нікуди не приймають… Ну, куди йти? В бандити, хіба ні?

Сергій на хвильку замовк. Володько мовчав також.

– Це, брате, Волинь, – байдуже проговорив Володько. Серед пітьми й тиші ці слова прозвучали особливо. Чути, як Сергій сплюнув. По короткій мовчанці Володько добавив: – Я міркую так: чого конечно в бандити. Є що робити. Є, друже! Є праця. Тут, між нами… Ти сам знаєш… Можливо ці роки і зроблять нас, дурних баранів, трохи ліпшою звіриною.

– А – Йон? – нагло змінив Сергій мову. – Ну, що ти думаєш? Він тобі сьогодні піддався. Такого ще з ним не бувало. Таж він міг би звалити тебе одним помахом кулака.

Володько сам собі посміхнувся.

– Кулак не завжди найбільша сила.

– Смішно, – говорив Сергій. – Попручався, побурчав і підгорнув хвоста. І плаща гумового купив. Зовсім, як твій. Навіть краватка подібна. Має Іван щастя. Інакше Йон збив би його на квашу. Він же також стріляє за Наталкою…

– Хто? – швидко запитав Володько.

– А Йон!.. Я знаю, хоч він того не казав. Я раз приніс Наталці книжки…

– Вона читає?.. – перебив його Володько.

– Та-ак! І багато. Вона мудра дівка. А скільки знає пісень! Цікавих, старих. Десь там у Тительківцях навчилась… А Йона не любить…

– А Івана?

– Хто знає. Він гарний і багатий. А у Наталки одна краса. Правда, має ще дві сестрі й п’ять братів. І це на трьох десятинах. Ілько заробляє поденщиною.

Володько мовчав. Потім розмовляли про Никона, про Сергієвого батька. Нарешті Сергій сказав:

– А знаєш? Ти б все те описав. Я ще ніколи не читав про нас так, як воно є. Перецукровано, медово. Люди янголи, або шалапути… А ти додай крові. Нашої, селянської, густої…

– Побачимо, – відповів на це Володько. – Тепер піду. – Попрощався і відійшов. Було пізно. Село спало глибоким сном. Навкруги велика, чорна тиша…

Дія цього розділу відбувається восени 1922 року.

Потьомкін-Задунайський – князь Г. О. Потьомкін мав титул «Таврійського», а граф П. О. Рум’янцев – «Задунайського».

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 116 – 128.