17. Комуністична агітація

Улас Самчук

У Матвійовій хаті вже давно не було так тісно. Вечір. Над столом висить восьми-номерна нафтова лампа. У плиті топиться. На лаві сидять Стратон, Іван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-Тоє… Всі вони курять. Над їх головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Він роздягнутий до сорочки, комір рощеплений, обличчя виголене, вимите, свіже. Волосся дбайливо зачесане і розділене зліва проділом. Перед ним тарілка яєшниці. Їсть виделкою і розмовляє з сусідами.

Матвій сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу і слухає оповідання сина. Той щойно вернувся з тюрми.

За вікном виє метелиця і раз-у-раз сипле у шиби снігом. Володько говорить спокійно, байдуже, ніби він зробив звичайну прогулянку до міста і назад. Рухи його, здавалось, менше різкі, зате потрібніші і певніші… Голос ніби понижчав, очі дивилися певно і рівно.

– То він, їй-бо, у тій казелюпі поправився, – казав Іван Кушка, вітаючись з Володьком.

– То може б і вас, куме, туди послати, – відповідав на це Стратон. На це, як велить звичай, всі відповіли дружнім сміхом…

Володькові було приємно бути знов між цими сирими обрубками людських подобизн з їх незмінністю природи, що своїм виглядом сягає можливо в далекі правіки минулого і що їх думав було залишив назавжди і більше ніколи до них не вернеться. Він ще ось не може як слід прийти до себе… Сталось щось несподіване. Ще цього самого ранку – гамір, метушня, тіснота, сморід, грати, а це ось знов запах махорки і тепло родинної берлоги… Рано о дев’ятій годині, його викликали до канцелярії «з речами», боявся, що це може бути вивіз до іншої тюрми, а тут несподівано сказали, що він може йти на всі боки.

Зайшов лишень до старости полагодити справу пашпорту, бігав по місті, щоб знайти яку підводу, а тепер ось знов дома… Перед ним ті ось дядьки. Говорять, як і завжди, про «порядки в світі», про Польщу, що на їх думку «не вдержиться довго», про «совєтів», які кажуть «змінилися», про ціну жита, про вивіз гною на придатки… Стратон так само, як і колись, оповідає про Антихриста-Троцького, безупину курить ті свої товстючі цигарки з бакуну і газетного паперу, від чого кінці його пальців і зарість під носом набрали кольору рудої глини.

Іван Кушка купує знов землю і на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське під саму границю. Його численна родина так збільшилась, що змушений шукати також і більшого місця. Кузьма потовстів, збагатів, побудував нову муровану хату, помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього сім’ї лишень дві дочки і цього йому досить. Хома Ет-Тоє помітно постарів, його і так шлаковата борода побіліла зовсім, його старший син коваль давно відділився, перебрався на хутір, а живе він тепер з молодшим німим Романом і наймолодшим Олексою.

Усі ті дядьки, що з ними свого часу мав стільки клопоту Матвій, вже давно тут обулися, вросли в нове місце і дуже його полюбили. Одначе, як і з початку, тримаються від села здаля. Їх мало обходять справи села, вони собі самі по собі… І дивуються, що отой Володько весь час тільки там й чапить. І що йому до села? Щоб тільки дражнити поліцію?

Але, як відомо, Володько думав про ці речі далеко не так само, село для нього жива, велика, кровна справа, від якої залежить майбутність цілого народу. Усі ті «сільські справи» не лишень сільські справи, а також його особисті справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя і як місяць під сонцем. І особливо тепер. Ось він довідався, що за час його відсутності у селі збільшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон, що несподівано одружився з Ганкою і тепер там на всю ширінь верховодить.

І навіть ось зараз, не дивлячись на вечірню годину, ані на те, що тільки-що прибув, як тільки наївся, встав і почав одягатись. Настя з острахом лишень запитала:

– Що? Ти хочеш йти? А куди?

– Вийду в село, – буркнув Володько.

– Але ж там мете… Світу не видно.

– Кому треба – видно, – відповів спокійно він. Матвій, як звичайно, до слова не втручався, а сусіди дивувалися. Трохи згодом, Володько був одягнутий, вийшов і пішов проти вітру в напрямку заходу. І коли вийшов – відчув стільки пружності й сили, що далебі не йшов, а гнався, біг, летів. Хотілося швидше там бути. О, як він все-таки зрослий з тією сірою просторовістю заставленою купками солом’яно-білих хижок з тими прорізами розсвітлених віконець. З тими дядьками, тітками, запахом диму і гною, гавківнею собак, скрипінням воріт та криничних журавлів.

Так. Село. Ось воно довкруги в темноті, тут затишніше, вітер топчеться по верхах дерев і шумить навіжено, до очей сипле дрібним снігом… Віконечка в темноті ледве манячіють, темна закутана постать, «добривечір», копка, біла під ногами рівнина.

А ось і читальня, всі вікна світяться, через них видно людські постаті в середині. Володько рішає не заходити одразу до читальні, це наробило б забагато метушні. Чи не краще було б знайти десь Сергія і розвідатись, що тут властиво діється, але він напевно тут в читальні. Вирішив все-таки йти до Сергія і коли б не застав його дома – просив би когось, щоб його покликали.

Але Сергій був дома і не сам, а з ним Кіндрат і навіть Антін. Звичайно нудились, сиділи похнюплено, перекидались окремими словами і коли відчинились хатні двері і в них появився у своєму жовтому кожушку і чорній кепці Володько, вони всі троє зірвалися зі своїх місць, мов облиті окропом.

– Свят, свят, свят! Чи не є це мара, хлопці! – викрикнув, звичайно не голосний, Сергій.

– Амінь! Справжня! Здорові, козарлюги! – енергійно увірвався Володько і міцно потиснув кожному руку. – Що нового?

– Що нового! – озвався бурхливо Кіндрат. – Тут, брате, без тебе просто канітєль. Ось сидимо і радимось. Добре, що прибув – тепер рішай. У нас війна.

– Що за війна? – сміявся Володько.

– Йон. Той сучий пасинок, робить наступ на читальню й кооператив. Розкажи… – звернувся Кіндрат до Сергія.

– Е-е-е! – досадно говорив Сергій і його верхня зі заростом губа помітно здригалася. – Йона ти знаєш… Ходив, ходив аж доходився. Тепер він тут пан, Троцький… Як тільки ти відійшов – почав збирати та намовляти… І на тебе вказував… Диви он, мовляв… Ге! І багато пішло за ним… І Ілько вже там, і Никон там, і Демид хитається… Побрався з Ганкою, а вона тепер Клара Цеткін, обробляє жінок… Хочуть перебрати кооператив… Стара управа… Ти ж знаєш: Рона – голова, Ілько – секретар, я – бухальтер, Кіндрат, Антін і Симон – члени… Але ж Симон – зайво казати… П’яниця, нероба, його втягнув Рона задля товариства «мокрого клубу». А я оце був у Крем’янці і мені там сказали: як тільки переберуть камоністи – кінець нашій лавочці… Тепер до нас перевели «постерунок», у дяковій хаті сім поліцаїв, по селі бешкети… На Різдво Йон зробив дебош у церкві – зібрав свою галайстру, зайшли до церкви в шапках з’ цигарками в зубах… Люди мало його не розірвали. Тепер вони збирають підписи, щоб зібрати надзвичайні збори і завтра це має статися… Я, Антін і Кіндрат вирішили воювати. До останнього. Проти Йона… А тепер нам цікаво, що на це ти…

Всі три дивились на Володька.

– Я з вами, – промовив він. – Ясно. Я «туди» йти – йшов, але не дійшов і добре, що не дійшов, а за науку заплатив, бо бачив на власні очі людей з того ославленого раю… Тисячами тікають… А тут ми мали б самі лізти в його лабети. Хлопці! Кажу. Це не большевизм, це чума! З Йоном будемо боротись… До останнього! Або ми, або він.

На це звівся Антін, а його дебела постать сягала під самий сволок…

– Ти, Володьку, викликав того вовка – ти його мусиш загнати назад. Село кипить, як казан, по хатах деруться. Я вчора одному паршукові викрошив кілька зубів. Йди ти, кажу, ік чорту з тими своїми ленінами… А він до мене з матюком… О-о, коли ти вже до матері заїжджаєш, то вже зась. Мазнув його по зубах, що той полетів в коцюбник, а два зуби у смітник виплював. На мене хотіли накинутись, але не вдалось. – І Антін байдуже підняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на його барки.

– Зате Йон. Ех! У нього ще всі зуби і тверда рука, – докинув Кіндрат.

– Ну, що ж… У нього зуби – у мене зуби. Будемо гризтись, – розвів незграбно руками Антін.

– А знаєте… Я чув, – заговорив Кіндрат, – Йон хоче відкрити свою «лавку». На місці козака… У Григорковій хаті…

– Та бре… – озвався Антін.

– Їй-бо! Ганка намовляє Григорка, щоб той викинув козака… А козак зв’язався з комендантом…

– О-ха-ха! Отоді б наш кооператив дійсно ляснув, – сказав Володько. – Але ж то буде коломийка. І козак… А в нього все ще купують? Питав Володько.

– Як не будуть купувати, – озвався Сергій… То ж наш «прикажчик» там днює й ночує. Ех, Рона, Рона… Казав йому не в’язатись з таким пройдисвітом… Всіх покупців до козака спрямовує. А Рона не вірить… То ж його Бухлов… Інтелігентний человєк… Щоб він здох такий.

Говорили довго, жваво, гаряче. У хаті дим від цигарок. На сірих стінах балухаті тіні. Аж то прийшов Сергіїв батько, був трохи на підпитку і розмова припинилася. Почали про вечорниці… А трохи згодом, коли розійшлися і Володька проводив, як звичайно, Сергій, вернулися знов до тієї ж справи. – Маю найбільшого ворога: батько. Злигався з «ними». І все за Мокрину. Доносить їм на мене…

Метелиця не втихала, біля церкви зайшли під дзвіницю і стали в затишку…

– А, – казав Сергій, – тут, знаєш, все так чортячо сплилося, що сам дідько не розбереться. Село дійсно кипить і я не знаю, яка з цього вийде юшка. Як завтра програємо – все пропало. Козак веде свою лінію, злигався з поліцією, доносить, що у нас тут діється, але добре, що він стявся з Йоном…

Володько вислухав цілий довгий звіт про ці справи до найменших подробиць, йому ця картина стає ясною, відчуває і свою вину, а головне – повна несвідомість людини у всіх її промірах. Вкинуто бациль «класової боротьби» туди, де не існувало ніяких класів, а тому постала боротьба для боротьби, гарячка мікробів тифу в примітивно-здоровому організмі недорозвиненого інтелектуально людського єства.

Розуміється, що це пов’язане і з національною амбіцією цих людей. Вони тут «під Польщею», а там же Україна, байдуже яка за формою, а коли це лиш «трудящі», «робітники і селяни», то можливо ще краще, дарма що і тут ніяких інших класів, за винятком до кінця спролетаризованого колишнього поміщика Рони, вони не бачать… Але він – лиш одна, в деяких справах дуже корисна, а морально знищена алкоголем, істота і ніякої небезпеки для «трудящого народу» вона не може творити. Чому ж тоді боротьба з «поміщиками й буржуазією»? На це питання ніхто не збирається відповідати, бо його давно вияснив Карло Маркс і Володимир Ленін. Тому навіщо про це думати.

– А слухай… Що з Наталкою? – обережно запитав Володько.

– Хворіє. Тяжко… Сухоти чи що… Не виходить ніде. Зараз, як ти відійшов – лягла. Кажуть, дуже простудилася… Десь там по полях ходила… Була, мов непритомна. Мокрина відвідує її. Я казав Ількові: не силуй її. Не хоче – то не хоче. Але Ілько, як Ілько, розуму в нього, як у доброго козла… Боїться, що заміж не вийде і застанеться йому на шиї. Хіба ж Наталка з таких, що сидітиме комусь на шиї… Ілько страх проти тебе… То, каже, він все наробив… Його стримував Йон, думає, що ти з ним, але тепер, як довідається… Знаєш, як то там у них водиться. Поки ти «з ними» – все добре… Не з ними – біда. З тебе зроблять сміття. Це їх етика – також «для добра людства».

Володько мовчав. Згори, з піддашшя, особливо коли повівав вітер, сипало дрібним снігом, але холодно не було, а було тихо і навіть затишно, лишень ті неспокійні думки і ті болючі відчування.

– Наталка ані тепер не виходить? – запитав Володько.

– Ні.

– Лежить?

– І лежить і не лежить… Ти б її тепер не впізнав. Один кістяк. Я оце було до неї зайшов… Вона запитала: думаєш, він мене ще буде любити? Я кажу: хіба я знаю. Зовсім занепала. Зовсім. Каже: я хочу вмерти. Попівська Ольга також вмирає. І взагалі, у Левинських, – продовжував Сергій, – тепер дуже кепсько. Вмирає також о. Клавдій. У хаті двоє вмираючих і обоє на сухоти. Гліба інспектор хоче перенести на інше місце… Роман пиячить… Олег залишив гімназію й перейшов до духовної семинарії, щоб уникнути побору… Одна матушка все ще держиться на ногах, але також дуже підупала.

Володько, розуміється, мав про що думати. Йшов поволі до дому, темна ніч, засипана снігом дорога, шумів вітер… І всі ці клопоти, що зібралися нараз, ніби зграя хижого вороння. Що ж треба платити тридцять злотих кари за пашпорт… А де ті гроші взяти… Нема ось за що сестрі чобіт купити, на сіль, на сірники, на нафту не хватає… А тут ще один суд над головою. Не сьогодні – завтра викличуть на суд за ті золоті монети, що їх відібрали на границі… І мало – відібрали, прийде нова кара… Добре, що бодай слідство припинили… Невідомо як надовго, але поки що видається все гаразд.

А головне, те село! Те село. Його болюча рана. Так багато було зроблено… Що буде з ним. Воно зовсім хворе. Воно в гарячці лихоліття і треба негайно щось робити.

Другого дня Володько встав рано, метелиця трохи ущухла, збиралося на відлигу. Матвійове подвір’я завалене заметами. Володько одразу взявся прочищати сніг, кормити коней, худобу… Матвій знов мав діло зі своєю спиною, а тому мусів зрання полежати. Настя зробила сніданок і покликала Володька.

Снідали самі чоловіки – батько й сини. Мати поралась біля печі, а Василина виносила свиням помиї. За звичкою, Настя почала бідькатися за Володька… Знов з тим селом… Мало йому старої біди, то шукає ще нової… Володько відповідав рішуче й остаточно:

– Це, мамо, треба! Не можу стояти осторонь. Я мушу там бути!

– Господи… Хоч, щоб знов замкнули.

– Замкнуть – то замкнуть.

До розмови встрявав батько:

– То є, як було і зо мною. Я вивів людей з Дерманя… Купив їм тут землю, а ти бачила, що вони робили? Тепер господарі, а тоді мало мене не загризли. Коли б був піддався – затоптали б. Такі ми люди.

Володькові ця батькова мова дуже подобалась, сподівався іншого. Він знає, що старому та його мандрівка дуже не була по серцю, він сердився, ні разу не відвідав у тюрмі… Старий, як сердився-то сердився, але тепер це, здається, минуло.

Володько розповів про кооператив.

– Я-то вже чув, сказав старий. – Того чортового комунізму не допустіть. Я вже раз бачив його… В революцію. Досить.

Володько не гаяв часу, настрій йому сприяв, на дворі розпогодилось, потепліло, світило сонце, сліпуче блищало біле рівне снігове поле. Він одразу вибрався, просто через поля, сади і долину до Рони. Було біля години десятої, але Рону застав ще у постелі. Він читав щось з Купріна… У кімнаті, як звичайно, «ліричний непорядок», а до того сьогодні додавався ще й «собачий холод». У сінях розчухраний Марко возився зі самоваром.

– Володько? – викрикнув Андрій Андрійович, коли Марко доложив його прибуття. – У-у! Прошу! Розуміється!

Володьків вхід нагадував вихід на сцену якогось артиста. Рона був дійсно несподівано заскочений, не міг заховати свого вдоволення, просто як був у нижній білизні, зірвався з постелі і почав швидко натягати зімяті, доброї, темно-синьої матерії, штани.

– Марку! Швидше самовара! У мене тут… чортячий холод… Не має дров. А це прекрасно! Коли ви прибули? А що там? А як там? Кажіть, кажіть, кажіть. І дуже добре що вас там на тій границі… Що? Не добре? Посидів трохи. Ха! Велика справа! А ми тут по шию в клопотах. Безліч. Жах. Сьогодні у нас загальні збори. Чули? Хочуть нас викинути. Ну? Що ви скажете? Мене? З мого кооперативу? То ж я її викохав. Я вдержав її при житті… То ж туди пішли всі мої… Га! У мене он нема за що дров купити, а Йон – буржуй! Тобто, за Йоном – я буржуй… Ну? Що ви? Кажіть. Ви напевно за Йоном!

Володько спокійно посміхнувся.

– Ні, Андрію Андрійовичу, – відповів він.

– З нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужі. Але чого хоче той самий святий пролетарій Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу, хочете до управи? Прошу. Дамо вам функцію. Тільки працюйте. Ні, він, бачите, хоче сам керувати. Хоче викинуть мене, Сергія, Антона… Але ж дурень. Не розуміє, що без нас це діло не піде. Не хочу хвалитися, але ж всі недобори покривав я. Зі своєї і так порожньої кишені. Десятини продавав. Загляньте тільки до книг… Приватники нас б’ють і в хвіст і в гриву… А він тут з тим комунізмом… То ж там ні одної грамотної людини і сам Йон женився на куркульці і затіває он забрати місце козака. Як вам це подобається. А влада матиме блискучий претекст розв’язати всю ту нашу лавочку… – Рона говорив поспіхом, шукав без пенсне на столику цигарки, нічого не бачив, нервувався… – Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип’єте також скляночку…

– Дякую. Я вже поснідав.

– Е! Вип’єте! Це вже обід. Не роздягайтесь – замерзнете. У мене недавно був турнір. Грали й комуністи. Але мене ті турніри зажеруть. Ледве хватає на призи. А ваш браток вже засіяв на моєму озимину. Чули? На весні переїде. Тринадцять десятин відпустив і вже просвистав… Хай хоч хтось працює. Я… Ет… Який я, скажіть, господар.

Шахові турніри, після кооперативу, театру, футбольної гри і пиятики – ще одна хронічна пристрасть цієї своєрідної, загубленої у глибокій провінції, людини. Він помітно, добровільно, добродійно здавав своє життя в ломбард і єдиною його чеснотою було не сперечатися з долею. Так, мабуть, хтось хоче і нема потреби робити якісь зусилля спротиву.

Марко приніс на дерев’яній таці дві порцелянові чашки чаю, обидва присіли до круглого, розколотого посередині, мармурового, холодного столика, пили чай і Володько, своєю плутаною мовою… (він завжди, в товаристві Рони, почував себе не свобідно), намагався пояснити поступовання Йона.

– Я знаю Йона, – казав він. – Як також про що їм ходить. По-перше, Йон не з тих, щоб ділився з кимсь владою… По-друге, вони мають згори інструкції перебирати на місцях всі організації… Що ті організації, під претекстом комунізму, влада може закрити, це їх мало турбує. Для них важливі не організації, а настрій народних мас… По-третє, це буде корисне і цим і тим, і там у Москві, і тут у Варшаві… Буде рух, фермент, невдоволення, покривджені… Причина для визволення тим і причина для ліквідації цим.

– Можливо, можливо, – байдуже казав Рона, – але у нас тут… Тож кооператив народові… Це його хліб… Коли я відійду… Що це їм дасть?

Володько делікатно перебив:

– Дозвольте, Андрію Андрійовичу… Хочу звернути вашу увагу на одну справу… Оповідають, що ваш прикажчик приятелює з козаком. – Володько на хвилинку замовк… – І ще більше… Що він посилає покупців до козака, навіть коли має потрібні товари у себе.

– Не вірю, – рішуче відповів Рона. – Не може бути… Що Бухлов сволота – так, але що аж така сволота – не вірю.

– Але чим пояснити, що постійно маємо недобір?

– Бо мало купують. Всі їдуть до міста.

– А чому козак не має недобору?

– Бо він, по-перше сам… По-друге – наш народ ще не звик до кооперації. Це… Зрештою, ви це добре знаєте… – казав Рона.

– За шість років був час призвичаїтись. Колись же торгівля йшла… І були зиски.

– Розуміється… Були зиски… Бо були люди… Зацікавлення… Тепер молодь думає за все, лишень не за те, що треба.

Володько не вважав за потрібне вдаватися в суперечки, він мав на це свій усталений погляд. Козак вів справу сам, особисто, незалежно… Кооператив – це інституція, форма, бюрократія. Все догори ногами… У м’ясниці привезуть оселедців, у піст їх забракне. Але такі думки на Рону не впливали… До того ж, він не економіст… Він тільки цю справу любить і в неї вірить… Хоча самої віри для цього мало.

Зрештою, це ціла філософія, тим часом треба думати про конкретне. Всі їх справи поважно загрожені і треба знаходити вихід. І саме про це йде мова… Яка кінчається гень по обіді…

– Ах, Володимире Матвійовичу, – казав на закінчення Рона, весь зачаджений тютюновим димом, – село страшна потвора. Головне, що воно дуже глибоко вросло у землю… А треба б трохи і неба…

Цього самого часу у хаті Трохима Пацюка, у тій самій низькій з малими вікнами кімнаті, де то за війни штабс-капітан Смірнов робив звичайно свій «рощот» за працю на окопах, велася жива нарада. Сиділи, стояли, ходили Йон, Ілько, Никон, Демид, кілька молодших парубків… Було і пару старших хазяїв – Терешко Соловей і Гнат Чорноокий… Одягнені у чорні ватові піджаки, настроєні ударно. Йон вів промову… Одруження надало йому поваги і взагалі він, як казав, Сергій «є дурний дядько».

– Отже, кажу вам, товариші… Наша перемога в наших руках. Маємо сімдесят п’ять відсотків членства. Я був у старости. Так і так, кажу… Мусимо забрати діло в наші руки… Дамо молодших людей, рухливішу управу… А то ці проп’ють. Сам пан Рона проп’є ту крамничку. Тепер ніби він її підтримує, але питаємо чому? Бо вложив туди свої гроші… А коли не стане грошей, що тоді? Пан Рона набирає все в борг, розплачується раз на півроку, капіталу нема.. Його прикажчик веде коншахти з козаком… Це ж ми всі знаємо і знає це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо ж з ким пан Рона, коли прийде до крамниці, буде грати в шахи. Це, товариші, ніякий жарт… А правда… Гниль… Залишки зі старого часу… І чи треба це терпіти далі?

Відповідь на це була проста:

– Викинути їх всіх до ста чортів і все, – загули всі майже в один голос. – В кооперативі треба навести порядок!

До Йона підступив маленький, згорблений у підраному ватовому піджаку, спитий дядьчина. Це Сергіїв батько Макар.

– Знаєш, Йона, – казав він. – Вернувся Володько.

– Товариші! Вернувся Володько, – оголосив на голос Йон.

– Вернувся? Гов! – загули довкруги голоси.

І в цьому гаморі була ще одна мовчазна людина, яка почула цю вістку і сприйняла її діткливо. Це молода Йонова жінка Ганка, яка поралась у ванкірі за бугаєм і виглянула на хату, ніби хотіла краще чути, що скаже Йон.

– Ви його бачили, Макаре? – запитав він.

– Був у нас вчора.

Йон не питав більше, але Макар сам додав:

– Було там більше. Мабуть радились.

– Нам їх наради не цікаві, – відповів Йон рішуче. – Хочу сам з ним бачитись.

Йон довго не роздумував, зняв з вішака короткого кожушка, підтягнувсь поясом, нічого не сказав і вийшов. Було після полудня, через молошно-сіру поволоку неба просвічувало сонце, зі заходу подував теплий, одлижаний вітер.

Йон одразу подався «на Дерманці», мав намір зайти до Володька, не застав його дома, невдоволений вертався назад, але біля Стратонової хати вони все-таки зустрілися. Володько вертався від Рони.

– Здоров, товаришу! – весело привітався Йон. Його широкі енергійні уста дійсно посміхалися, міцне підборіддя напружено витягнулось.

– Здоров, Йоне! – і потиснули міцно руки.

– А виглядаєш добре. Коли прибув? Не хотів би пройтися зі мною? – енергійно говорив Йон.

– Спішу до дому, ще не обідав. А в чому справа? – відповів у тон Володько. Вони пішли в напрямку дерманських хуторів.

Йон не гаяв часу і одразу коротко, ясно і рішуче вияснив своє становище. Володько уважно його вислухав і без вагання заявив:

– Я, Йоне, не схвалюю твоїх намірів!

– Можливо маєш на це свій план? – запитав він стримано.

– Мій план простіший простого: не розбивати села партійними чварами, кооператив лишити кооперативом – увести хіба до управи кількох енергійніших членів і звільнити Бухлова.

– Залишити Рону? Симона? Чайо-шахо-пияцтво? – підносив тон Йон.

– Краще це, ніж мали б закрити її взагалі.

– Її закриють так чи так. Не сьогодні так завтра. Всі ті ваші чудові читальні та просвіти – закриють геть чисто до цурупалка. Треба лишень, щоб закрили не задурно, не за прекрасне спасибі. Забрати все в народні руки і тоді хай нам вирвуть.

– Про які такі народні руки мова? – питав невинно Володько.

– Трудящі руки комунізму! – патетично відповів Йон.

– А, Йоне! Які там трудящі і якого там комунізму. Коли ти став тим комуністом і що ти на цьому тямишся? От пішов би краще та побачив… А тоді й казав… Скільки їх там щодня тікає… З наших селян такі ж комуністи, як з тебе китайський мандарин. Я ніколи не мав ілюзії з цього приводу, але після того, що я там побачив… Ні,ні,ні! Тепер мене на це не візьмеш.

– Бачу, бачу! І не сумніваюся. Видно там тебе напомпували. І так скоро. Не маємо про що говорити, ти там не був, а судити по втікачах може хіба сліпа курка. Всіляка та буржуазна сволота, класова наволоч, відпадки народу. Тікають, бо знають чому!

– О, напевно знають. Але ти не знаєш. Ти лиш можеш сердечно блюзнірити і коли б ти це розумів – це був би страшний гріх, але ти, не дивлячись на всю твою бундючність – звичайна, жалюгідна, замотиличена вівця… І одного разу… Пам’ятай! Ти будеш гірко розчарований! – казав Володько і дивився гостро до очей Йона.

– Так ось за що пустила тебе офензива, – відповів в’їдливо Йон. – Ніяке диво. Аж тепер ми тебе розкусили – куркульська ти воша. Маєш щастя, що ти туди не попав, але ми і тут з тобою порахуємось.

– Ха-ха-ха! – розсміявся Володько. – Бідний, зворушливий біднячок Йон… Світовий пролетар! Ха-ха-ха! До побачення! – І Володько приспішив крок.

Йон було на хвилинку зупинився, був приголомшений, спочатку не знав що сказати, такої реакції він ніяк не сподівався, сердито дивився у спину противника, ніби бажав його знищити, а потім круто повернувся і швидко пішов назад.

Ці дві чорні постаті на білому тлі землі, таїли в собі початок глибинної і вічної протидійсності, що на ній, можливо, побудовано і саму цілість дії у всій її маєстатній красі і славі.

– Тут приходив отой… Як його… – казав Матвій, що зустрів Володька, виходячи з клуні запорошений, як мірошник.

– Йон! – допоміг пригадати йому Володько.

– Еге. Хотів з тобою говорити, – казав Матвій, обкидаючи з бороди куряву, що набралася цілими френдлями. І до цього додав: – А як воно там? Чи не міг би і я заглянути на ті ваші збори?

Володько здивовано глянув на батька. Що це, мовляв, має значити? Він ще ніколи не чув, щоб батько якось цими справами цікавився.

– Певно, що можете, – відповів він. – Це дуже важливі збори. Навіть дуже важливі.

Дія цього розділу відбувається (орієнтовно) на початку 1924 року (6 років від реформи кооператива = 1918 + 6).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 268 – 281.