23. Таємна зустріч з Йоном

Улас Самчук

Один Володько не міг під вечір радіти. Староста знайшов його і «вручив» повістку на завтра до повітового староства. Володько зневажливо впхав її в кишеню, не чигав, не дивився… Але він знав, що там написано. Не треба читати. Зрозуміло. Намагався взяти себе в руки й не піддатись. Прощався з різними людьми, подавав руку, усміхався.

Потім зістався, щоб знайти Наталку. Майже цілий день не міг побути з нею. Знайшов її в Теклі разом з Мокриною, що чекала також на Сергія. Теклина хата низька, простора. Лавиці старі, вигнуті. Стіл також старий і скривлений. Дві постелі збиті дошками, щоб не впасти. Світло маленької лампи ледве освічувало простір. Наталка лежала на лаві за столом і думала: прийде? Не прийде?

Він прийшов із Сергієм. Наталка швидко звелася. Володько присів на хвилинку, потім знов встав. Наталка знає, що він нервується.

– Сергію? Що ти з ним зробив? – Голос і очі Наталки жартують… Підійшла до нього, дивиться в вічі, сміється. Володько також посміхнувся. Сергій підступив до них, тісно обняв їх обох.

– Він вас більше любить, ніж мене, – казала Мокрина й голосно сміялася… – Ви халєрники!.. Ви! Володьку й Наталко. Вам треба женитись… Землю орати, дітей плодити…

Наталка дивилась допитливо на Володька. Вона посміхалася й погоджувалась зі словами Мокрини. Обернулась у бік Мокрини.

– А думаєш! І хотіла б… Їй-бо! Дитинку… Володьку, ні?

– Що кому, а курці просо, – сказав Сергій і відійшов.

– Йдем! – Коротко кинув Володько.

– Спіть тут… Місця досить… Там, там… – казала Мокрина.

– Добраніч, Мокрино! Можливо не побачимось, – проговорив Володько й подав їй руку…

– А-а, на вас частець! – Зсунула брови і крикнула жартом Мокрина. – Вмираєте? На окописько вас винесемо. – Вдарила його кулаком по спині. – Йдіть!

– Сергію! Здуши її! За мене! – кинув Володько й вийшов. За ним вийшла Наталка.

Вони пішли через садок вниз. Володько обняв Наталку за стан. Йшли вузькою дорожиною, що поволі сходилась у стежку… Город відгороджений від, вигону плотом. Вигін круто спадає в долину до річки. Біля перелазу Володько зупинився. Він поволі, обережно, ніжно обняв Наталку й мовчки пригорнув до себе.

– Що? – шепнула вона.

Було темно. Місяць затягнутий хмарою. З заходу подуває вітер. На селі в різних кінцях чути співи й вигуки. Біля криниці хтось голосно на цілу долину верещав:

– Гва-а-алт! Гва-а-алт! Ряту-у-уйте! – одночасно звідти чути розкотистий регіт.

Володько й Наталка не звертали ні на що уваги. Він підніс свої руки й стис гарячими долонями її щоки… Хвилинку вдивлявся в її очі, але темнота закривала їх. Потім нахилився, вона піднялась і уста їх злилися. Цілував її не так, як звичайно. Цілував уста її, раз, ще раз… Цілував очі, одно й друге… Вона була здивована, чула щось і все чекала якогось слова.

– Що? – питала пошепки… Ніякої не давав відповіді, а тільки мовчки горнув, цілував і знов горнув. – Що? Що, Володьку? Любий? Що? – вирвалось у неї вголос.

– Наталко! – слово впало, і знов тиша. Вона напружилась. Ну! Кажи! Кричала її істота. Кажи!

– Ми розлучимось! – впали знов слова. Тиша зробилась ще більшою. Наталка раптом опала, ніби підтята десь у середині. Голова її спустилась вниз.

– Наталко! – Голос Володька хоче висловити те, що не скажуть слова. Чулий, з глибини, від серця. Наталка мовчить. Голова її ще нижче опустилася…

– Мушу! – Кидав він далі слова. – А так тебе… люблю! Люблю!

Вона мовчить. Його слова витискаються поволі, одно за другим в непорядку.

– Мушу! Покину все… тебе і батька… і матір… і сестру… і брата… І землю свою покину.

Вона не промовила ні слова. Чекав хвилинку й далі казав:

– Дякую!.. Тобі!.. всім. Завтра мене ще вкарають… Це буде в останнє… Ні, Наталко! Не думай – боюся. Ні! Але йти треба! Мушу!

Голова її все опускається. Вона тисне в собі чуття. Потім зненацька вибухає… Був це страшний, стиснений, невільний плач. Не плач, а ридання. Сльози лились з очей, як у дитини. Навіть не втирала їх. Текли по щоках і капали, тільки Володько не бачив їх. Він горнув її все сильніше й сильніше, ніби хотів навік пригорнути, щоб не втікла… З уст його падали гарячі, ніжні, повні кохання слова…

Грізні, суворі думки тягнулися за ним. Йшов серед темної ночі, як тяжкий злочинець… Переступав ногами по святій, рідній землі. Тікала вона з-під його ніг, не гнулась… А хотілось, щоб розступилася й проглинула його. І коли вийшов за село до свого хутора, зупинивсь, оглянувся, зняв шапку… Дивився довго, довго в темноту, звідки чути гавкання собак… Очі його широко відчинені, і на чорному тлі йому ввижаються тіні…

Безліч, безліч різних тіней, що йдуть перед ним, що повертають до нього голови, що кивають йому, що посміхаються й погрожують. Багато років бурхливого, кипучого життя… Любови, щастя, радощів, гріху й страждання. «Прости, свята, рідна земле, що мало для тебе зробив!.. Що кидаю!.. Що йду… Прости, село, Наталко, рідні люди!»

І йому здавалося, що він вже не тут, не перед селом. Йому здавалось, що він вже відійшов і тільки згадує все, що було. Лебедщина, Дермань, школа, революція, посвячення будинку.. Все те було колись і він те бачив, і пережив, і затямив. І здавалось йому також, що він не зробив усього… Що зробив не так, не добре… Здавалось, що не виконав того, що хотів… Був не добрий, не сильний, грішний… Ну! – Вставав у ньому інший, тихший голос. Ти ще зробиш! Ще зробиш! Ще зробиш! Тільки йди! Йди звідсіль. Тобі тут не місце…

На другий день рано Володько йшов до Крем’янця. Йшов через село, зустрічав людей, зупинявся, казав кілька слів, розпитував, як спалося і йшов далі. Вчорашній його настрій пропав. Сіруватий, вітряний день розвіяв його. Знав тепер що вже кінець. Він іде до староства, вислухає, що йому скажуть, вернеться, скаже батькові, матері й відійде. Напрямок Львів. Далі знайде дорогу. Це рішено остаточно. Відвороту нема.

Біля магазину побачив десятника, що приліплював тістом якісь папірці.

– Дай Боже, Арйоне! Що ліпите?

– Ет… Не знаю… Не вмію читати по-панськи… Учитель дали…

Володько підійшов і читав. Меленьке, писане гектографічно оголошення… «Зе взглєнду… так, так, так… Встомпіло… тільки то деклярацій… паньствови єнзик… школа ве всі Тилявце бендзє утраквістична…»

– А цо там написано?.. – спитав на жарт Арйон…

Володько вже на ходу відповів:

– Брехня.

Одвернувся й пішов. Вітер дув на зустріч. На дорозі піднімав куряву… Небо затягнене хмарами й погрожує дощем. Біля кооперативного будинку на хвильку зупинився. Тут ще безлюддя, тільки зівялі квітки, втоптана земля й розкидані папірці. Пішов далі…

Коло одинадцятої години прибув до староства. Увійшов у знайомий коридор, піднявся на сходи. Уявляв насуплених урядовців, непривітливі погляди, короткі сердиті слова. Ні. Помилився, Урядовці привітливі… «Цо, пану? Прошен бардзо!.. Прошен доле зачекаць… Пан референт…» І так далі, і так далі…

Володько вийшов на коридор, переступив за двері й зупинився на східцях збоку. Накрапав поволі дощ. Вітер віяв по верхах будинків і дерев. Деколи залітав униз і вривався у двері староства. На дверях різні оголошення – друковані, з орлом і писані машиною, навіть пером… Володько читає одно і друге, третє… Накази, застереження, повідомлення… Між ними більший, сірий папір з підписом міністра внутрішніх справ.

– «З огляду, – читає Володько, – що до мене доходять чутки про «нєвласціве» поводження «владз адміністраційних» зі «стронами»… «Скарги вносити просто до міністерства…» Володько усміхається й усміхається… Слова йому видаються смішні, ніби гумор це, а не розпорядження… Він тепер не боїться й так нічого. Можуть далі кричати, тупати ногами й можуть слинити… Він тепер нічого не боїться… Нема тут страшних річей і грізних слів… Все звичайне, пережите й буденне.

Почув своє прізвище. Швидко побіг на гору.

– Прошен вправо! Знайомий сам референт Ліванський… Пізнає Володька й посміхається. – Пан Довбенко. Добрий ранок… Прошу сідати. Ви в нас частенько буваєте… Ну, ну… Що там нового? – Говорить по-польськи, швидко, весело, байдуже. Подивився на папір перед собою. – Агітація, пане Довбенку! Зле! – сказав твердіше й коротко. Відірвав погляд від паперу й подивився на Володька. Хвилинку мовчав:

– Пане Довбенку. Послухайте, що вам скажу: ви ще людина молода. Попереду маєте багато років життя. Невже ви хочете їх змарнувати? Так? Хочете? (Коротка перерва) Ах, які ви легковажні. Б’єте об мур головою й плачете, що болить голова. А я вам можу від себе додати: голова ваша трісне. Так, пане! Ми вам нічого не даруємо. Що ви там у себе в селі задумали… Вам то можливо потрібне, а нам ні!.. І тут: ви, чи ми! Ні? (Знов перерва). – Ще раз вам кажу: ми нічого вам не даруємо… Нічого вам не попустимо. Хтось з нас добровільно, чи силою мусить піддатися…

– Пане референте, – почав Володько, ніби збирався казати промову. – Я збирав підписи на декларації. Це ж законне діло…

Референт його перебив:

– Вас карають не за законне діло, а за пропаганду. Ви десь, комусь сказали: «Держава ця розвалиться, а на її руїнах розцвіте новий квіт – Україна». Казали це? Кому?

Референт уважно дивився Володькові в вічі. Володько піднявся, посміхнувсь і сказав:

– Сказано гарно. Я не сподівався, що Габель, чи козак так вміють… І їх не карають?

Референт насупив раптом брови й обурився.

– Я з вами не жарти строю. Ви забуваєте, що тут уряд! – Але в цю саме хвилину, мабуть, згадав про міністерське розпорядження й знов зробився ввічливим.

– Ви це казали?

– Ні!

– Ми знаємо. Будьте ласкаві почекати внизу!

Володько вийшов і зійшов униз. Через пару хвилин його знов покликали. «Пан староста» і т. д. – сто злотих гривни! Вразі незаплачення місяць в’язниці. Прошу розписатися.

Кінець. Зроблено. Сказано. Підписано. Володько відходить. Натягає шапку, піднімає комір… На дворі дощик, вітер, рвуться на дверях оголошення, біжать по хіднику панночки, мають короткі спіднички. Хідник блищить від дощу. Зі стріх рурами біжать струмочки води.

Володько крок за кроком віддалюється від того червоного будинку. На першому перехрестку зупинився. Перед ним пройшов горбатий водонос з повними відрами. Його відра сягають майже до землі, підчеплені до коромисла довгими гаками. Це добрий знак. Оглянувся на червоний будинок, ніби казав: ну, ну!.. І далі пішов у напрямку до Широкої вулиці.

А над вечір мокрий, втомлений і голодний вертався до села. Чи не зайти до Сергія? Розпитати, що доброго в селі. Зайшов. Є Сергій? Його сестра з усмішкою сказала:

– У клуні. Зайдіть. Він там.

– Чого ви, Мотре, смієтеся? – спитав Володько й засміявся сам. Така вона молода, весела й щаслива…

– Так собі, – відповіла вона.

Володько вийшов з хати. Сергій вже відхилив широкі, з вирізьбленим тризубом двері й гукає:

– Гей, гей! Сюди! – Його майже не видно в вечірньому присмерку. Володько увійшов. – Здоров!

– Здоров, здоров, малий! – Захрипів Кіндрат. Він лежить на купі вівсяних снопів і Володько його не бачить. Чує тільки голос. – Скільки впаяли? – питає далі Кіндрат. – Сто, двісті? Батько твій за такі гроші поля купував.

– Староство також потребує жити, – відповів Володько. – А що нового, хлопці?

Після цього настала коротка тиша.

– Питай Сергія, – хрипить Кіндрат. – У тебе закрутиться голова, як почуєш… Чекаємо тільки тебе.

Сергій продовжував:

– Йон казав тебе вітати,

– З тамтого світу? – кинув Володько.

– Кіндрате. Зведися й вигляни…

А потім тихшим голосом Сергій додав:

– Йон таки вернувся. Це правда.

Кіндрат з лайкою встав і посвистуючи вийшов з клуні. Руки мав у кишенях. Його постать деякий час стояла в дверях, а потім сховалась. Володька ця звістка не здивувала, але зацікавила. Відчув, що з нутрі зводиться пружність, зникає втома. Підняв голову. Він одразу догадався, звідки «вернувся» Йон. Він був «там». Це безперечно. Ряд картин пролетів у його уяві. Він швидше підступив до Сергія, сперся на лютрину воза й уважливо казав:

– З Совдепії, ні? Кається, лютує?.. Певно. Ти його бачив?

– Бачив. Каже, був у Житомирі… Їх там, каже, цілі ватаги таких. З Луччини, Ковельщини… «Товариші» їх впакували до «Допру» – в тюрягу. Всіх… А потім половину засудили, як шпіонів, решту – фі-іть! – і назад. «Ви нам такіє нє нужни. Раз комуніст, значіт, работай на мєстє. Бєй панов! Ми своїх кончілі…» Ех, тобі треба його бачити… Володьку! Ходім. Він хоче з тобою зустрітись…

– Казав?

– Каже, що Володько? Святить будинок? І це, каже, робота, але все-таки… Не те, каже!.. Не те треба! А я сказав, що ти прийдеш. Прийдеш?

Володькові хотілось сказати одразу: прийду, з радістю! Але він не квапиться з відповіддю.

– А як виглядає? – спитав тільки, щоб закрити свою нетерпеливість.

– З борідкою. Смішний. Рудава борідка, а сам закурений. Видно, чоловік потерся.

– А де він живе? – ставить Володько далі питання. Він вже намірився сказати: йдемо!

– У, це цікаво. У лісі. У нього штаб. Він вже тут дві неділі. На хуторах має «кватири»…

– Добре! Йдемо! – Вирік нарешті Володько. – Тільки я голодний. Мушу наперед додому… Далеко це?

– Години з дві ходи…

Володько вже ожив. Він сказав А, тепер вже не може стриматись.

– Знаєш, зробим так: я йду, вечеряю, а потім сходимось у певному місці. А «він» там буде?

– Я йому сказав, що прийдемо. Хочемо зробити нараду. Ми умовились. Іди. Ми чекатимемо тебе біля цвинтаря. Добре? Кіндрат також іде.

– Готово! – І Володько швидко вийшов. Вже смеркало. Дощ не падав, але небо вкрите хмарами. Вітер гнав їх у напрямку сходу. Дерева шуміли й гойдалися.

Дома Володько скоро вечеряє. Батько питає, як там було. Добре. Все добре. Відповідає побіжно. Мати приносить вечерю. Майже не глянув на неї, бо думав за інше. Василинки нема дома, Хведот ще порається на дворі.

– Ти куди, дитино, спішиш? – каже мати.

– Побіжу в село. Зараз вернуся, – швидко відповідає.

З’їв, взяв шапку й вийшов. Мав на собі гумового плаща й чоботи. Вийшов на дорогу й одразу звернув на поле. Десь взявся Пундик. Підбіг до нього й хоче лащитись:

– Йди геть! – каже Володько. Собака ще деякий час біг за ним, а потім лишився.

А Володько спішив. Через скошені поля, через межі, через зораний переліг, попід лісом, біля запусту. Навкруги тиша й темрява. Він знає добре цю місцевість. Вітер дме йому назустріч, і поли його плаща розвіваються. Він ступає енергійно. Час від часу попадає в ямку, чи на скибу, спотикається, але це не зменшує ходи.

Скінчився «зруб» і там далі в темноті показався цвинтар. Володько зупинився, послухав і свиснув. Його свист розлетівся і, здавалось, десь тут недалеко зник. Вітер розвіяв його й загладив. Володько напружено вслухається. Деякий час не чує нічого, тільки дерева кладовища поривно з кожним притиском вітру шумлять. Але по хвильці почув інший свист. Він відповів ще раз і почасі серед темноти помітив дві чорні постаті.

– Кто йдьот? – прохрипів Кіндрат. Він мабуть уявив себе на фронті.

– Свої! – відповів Володько, а потім добавив: – Ти, брате, вже можеш забути московщину.

Кіндрат хрипло засміявся.

– Привичка, – сказав він…

– За мною, – здушено проговорив Сергій. Володько й Кіндрат без спротиву, мовчки пішли за ним.

Ніколи ще в житті не переживав Володько чогось подібного. Він бачив за свій короткий вік досить. Війна – гармати, ранені, мертві й розложені люди. Потім революція зі своїм большевизмом… Грабунки, нічні напади, стрілянина, зміна влад, розстріли… Але такого ще Володько не переживав.

Він знає, хто такий Йон. Знає, що про нього в селі думають. Знає відношення до нього урядів і влади безпеки. Навкруги темна ніч, вітер, шум лісу. Це щось з повістей про старі часи, про тих людей, що їх бачив у в’язниці… Колись про таких оповідалось у млині… Їх в той час не було на землі, хоч про них оповідали й вірили. Тепер вони є, хоч про них мовчать і ніхто не хоче вірити.

Сергій також нарешті чує себе справжнім «нащадком козацького роду». Він це любив пригадувати після прочитаної повісти Вальтер Скота, чи Кащенка. Тепер він переживає це своїми нервами, душею, всім своїм єством. Він ступає гордо, пружно й обережно. Голова його трохи театрально піднята. Слух і зір напружені. Тепер він не потребує «йти в бандити».

Один Кіндрат приймає це по-своєму. Шість років військової служби – фронт, атаки, окопи, катьолки вибили з нього все крім шибеничного, «наплювательного» погляду на речі. Так, то так… Коли б інакше – було б інакше. Але він скрізь на місці, і море йому по коліна. Він хоче побачитись з Йоном, «тим чортом», що задумав конче вмерти на шибениці. Кіндрат був проти нього, бо проти нього був Сергій. Сам Кіндрат без Сергія не вміє думати. Пити горілку можна й з дідьком, але думати тільки з вибраними людьми. Тепер Сергій з Йоном… Кіндрат відставати не любить…

Коли ми дійдем? Коли ми дійдем? – Питає себе весь час Володько. Поле, кінець, властиво клин дерманського лісу, спуст вниз, у ту долину з робитим камінем, над яким колись воював з угорщанами, біля якого клали багаття й пекли картоплю. Тут ростуть широкі, розлогі кущі ліщини, на яких ще зеленими обривали горіхи, а потім восени лазили попід віттям навколішки й вишукували ті рештки, що випадково залишилися й після самі опали… Далі сіножать Михайла Турка. Перед нею відбитий, великий камінь, що скотився згори.

Швидко вийшли на протилежну угорщанську гору. Перед березовим запустом видно багаття. Його полумя яскраво виділяється на чорному тлі. Деколи миготять якісь тіні. Пішли просто на багаття. По короткому часі натрапили на спутані залізними путами коні. Одна пара, друга, третя…

– Це угорські нічліжани, – сказав Сергій. – Стійте тут… Я зайду до них… Зараз вернуся…

– Да-а! – Протягнув чомусь Кіндрат, при тому сплюнув і почав напомацки закурювати. Довго монявся з цигаркою, потім одвернувся од вітру, черкнув сірником, полумя освітило на мить його червону, круглу подобу, і цигарка зажаріла… Міцно потягнув у себе дим і пружно, шумно випустив. – Ну, й сучий син він… – проговорив, ніби сам до себе, і чутно виплював тютюн, що налип йому на уста. Володько не відповів, хоч знав, про кого Кіндрат думає. Володько уважно вдивлявся в темряву, де зник Сергій. Час від часу він входив у сяйво багаття, і тоді видно було його чорну постать…

– А ти знаєш… Вже скоро осінь… Холодно. – Проговорив знов Кіндрат. Він, мабуть, не переносить мовчанки. Володько байдуже буркнув у відповідь. Він зовсім не про те думає.

Збоку пирхають і брязкають путами коні. Десь там далі шумить ліс, але його не видно.

Володько пригадує референта Ліванського. Ось він стоїть собі за високим бюрком. Тонкі його уста тісно затиснені. Нижній щелеп трохи вип’ятий вперед. Борода гостра, але з ямочкою. Волосся розчесане дбайливо й чіткий проділь пересікає його з правого боку. Він стоїть там кожного дня. У почекальні внизу кожного дня чекають люди. Вони приходять туди; чекають, стоять, сидять. Потім мандрують на «Дубенську рогачку», або вертаються додому… «Або ви, або ми», – звучать у вухах його слова… А збоку шумить ліс, спереду миготить яскраве полумя нічліжанського багаття. Далі вправо і ліво тягнеться велика, оповита темнотою й незнанням земля. По ній біжать свобідно західні, пружні вітри. На ній живуть люди, стоять хати, ростуть дерева.

Фі-і-іть! – Чути з темноти посвист. Вітер підхоплює його, рве на шматки й відносить. Але кілька тих шматків все-таки долітає до Володькового й Кіндратового вуха.

– Кіндрате! Ти вмієш! Свисни!..

Кіндрат вложив два пальці під язик, і різкий посвист пронизав ніч. За кілька хвилин з неї Сергій, але не сам. З ним був ще незнайомий парубок.

– Йдем! – Сказав Сергій не доходячи. Володько й Кіндрат вже йшли без його наказу. Не питали, хто з ним прийшов. Увійшли в березовий запуст. Володько так добре знає ці кущі. Бував тут стільки разів… Тільки тепер вони мають трохи інший вигляд. Можливо це… Ет, знов лізуть на думку дивні згадки й порівнання. Він вже втомлений, але обличчя його пашить від напруження й цікавості.

Через деякий час ходи спереду чути слова:

– Стій! Хто?

А потім:

– Свої!

– Де Карпо з кіньми?

– Там… На Бойковому…

– Грають дурня?

– Фільку, – чути відповідь. Далі в кущах заквилила сова. Володько виступив наперед. Йому хотілося впевнити, чи це не запорожець. Ні. То не був запорожець. У темноті його мало видно, але все-таки це звичайний нічліжанин у великому, жовтому кожусі з виложеним, вовнистим коміром. У руці в нього зложені оброті. Велика вовнянка спадає йому майже на очі. Це, мабуть, з Угорська, думає Володько. Голос хриплий, як у угорощан. Можливо, колись бився з ними каменюками там на другому боці.

Пішли далі. Кущі все густішають. Вузька стежка вється між ними. Спереду йде обережно угорщанин, за ним Сергій, далі Володько й Кіндрат. Ноги майже нечутно ступають по м’якій землі. Навкруги глибока тиша, тільки чути запах диму.

Володькові нерви помітно починають грати. Все-таки зустріч ця не звичайна. Уявляє собі Йона, все, що було між Володьком і ним. Вже наперед чує його сердиту мову, уривні, короткі слова. Вже бачить той блискучий, гострий погляд… Про що будуть говорити? Що скаже та незвичайна людина? Де він був і звідки прийшов?

Прийшли несподівано. Між густими кущами тліє багаття. Навкруги в кожухах, у гуньках, ледви помітні при землі лежать люди. Хтось тихо розмовляє, хтось коротко кашляє, хтось курить, і його цигарка під носом то розгоряється, то знов гасне. Впало кілька відривних, сухих слів.

– Знайшли коні?

– Є! Якого чорта! – озвався Кіндрат. – Хто тут?

Від землі хтось швидко піднявся й підступив одразу до Володька.

– Це ти? – почув він знайомий голос. – Йон.

– Пізнав, – так само коротко озвався Володько. Всі, що лежали при землі, почали поволі зводитись. Але на ноги не вставали. Кожний сидів на своєму місці. Йон одвернувся й підложив на огонь жменю труску. Полумя одразу спалахнуло, і зробилось видніше. Йон і Володько мовчки стояли один проти одного й дивились на себе. Здається, міряли себе.

– Та-ак, – протягнув Йон. – Часи міняються… Не сподівався тебе вже бачити…

– Міняються, – відповів так само Володько. Але в ту саме мить почув голос Сергія:

– І ти тут? Дай Боже!

– Дай Боже, – спокійно відповів Ганчин голос. Володько подивився в той бік. Так. Це Ганка. У кожусі сидить на виверненому пні. На Володька зовсім не дивиться. Він на хвилинку зніяковів. Йон іронічно, поблажливо дивився на нього, потім одвернувся й сплюнув у огонь.

– Сідай, – байдуже сказав Йон, вказуючи струхлявілого пенька. Володько подивився на Йона й присів. Йон присів також. – Мусимо почекати на того чорта… Ніколи в час не прийде – додав по хвильці Йон.

Володько дивиться в огонь. Йому пригадався інший час… Війна, табор утікачів за Шумськом на полі… Галичанин-дід з люлькою в зубах, що сидить перед огнем і згадує своїх синів. Мимохіть пригадав ту ніч блукання поміж безконечними рядами возів, огнів і наметів. Тисячі тисяч народу, що вирував перед його очима…

Пригадує свої тодішні думки, коли на його очах родилося щось таке надзвичайне, можливо якраз те, що переживає сьогодні, що бачить вже своїми очима, відчуває всіма нервами й про що не може говорити. «Буде колись мир, замовкнуть гармати, народяться й виростуть нові люди…» Це його колишні думи. Буде мир. Ось він є…

Мир. Родяться нові люди… Так. Ось вони сидять за ним і перед ним, ті самі нові люди. Здорові, вибрані люди. Люди, що родилися в минулій війні, виросли в революції, хрестилися кров’ю, огнем… Вийшли вони просто з нутра землі й сидять тут, мов тесані з каміню, коло огнища.

Що хочуть тут робити? Чого сюди зійшлися? Хто, яка сила зігнала їх сюди? Хто відірвав їх від чепіги, від лопати, від ціпа? Чого вони криються, мов звірі, в лісах? Чому сходяться по ночах у нічліжанських кожухах з обротями при боці? Е-е! Хто на це відважиться відповісти. Володько мимохіть глянув на Йона…

– Дивно воно, Йоне, – проговорив він.

– Що дивно? – перепитав той.

– Багато дивного… Що ми ось тут… Ти, я і всі ми…

– А може б починати, – озвався голос ззаду…

Йон на це не відповів. Насупив брови й дивився в огонь. Всі мовчали також. Тихо. Чути тільки, як грає в грудях Кіндрата дихавиця.

– Хотів з тобою бачитись, – байдуже, непомітно переходячи з мовчанки до мови, сказав Йон. – Мусимо змиритись.

– А як? – сказав Володько. – Ти ж…

Йон швидко перебив:

– Після за це… Тепер мусимо тільки сказати: мир! Сергій тобі казав, ні?

– Дещо…

– Після розповім більше… Я ось скликав товаришів, щоб нарадитись… Чув, чув… У тебе там свято… Будинок… Читальня. Чув, що пан Рона Курєра Ілюстрованого виписав для вояків… Мовляв, щоб заходили. Там на нас плюють, а він виписує його до читальні.

Володько мовчить. Що має казати. Потім тільки промовив:

– Йоне! Раз мир – мир! Мусимо знайти одні слова. Ні? Я тебе розумію…

Йон поволі одвернув велику, з бронзово загорілим обличчям, голову. Його широкі, дужі плечі в ватовому, незащіпленому куртасі, також повернулись. Це значить мир. Більше він не скаже тих слів… Досить їх. Вони обидва – і Йон, і Володько – тяжким досвідом купили свою згоду. Їх обох тримала в затисненому кулаці залізна рука суворої дійсності. Вони виростали поволі, тужавіли, кріпли… Їх серця наливались все гострішою й гострішою любов’ю до цієї чорної матері землі. Сьогодні вони мусять встати на весь ріст… Так! Сьогодні вже час промовити слово! Пора!

Ніби відчуваючи це, Йон повернувся знов до Володька й подав йому свою кістляву, чорну руку…

– Дай п’ять, Володьку! – сказав він енергійно.

Володько посміхнувся й «дав п’ять». Потиснули міцно собі руки.

– Хлопці, – казав при цьому Йон. – Ви свідки…

– Правильно, – прохрипів Кіндрат. – Коли б чарка… Вже досить ви дерлися…

Сталося. Це зрештою мусіло статися. Інакше не могло бути. Вони ж обидва ходили колись на вечорниці. Вони любили одну дівчину. Вони разом співали – Йон басом, Володько тенором. Вони вчилися в тій самій сільській, критій соломою шкільці, тільки Йон трохи скорше її скінчив. Вони сходились часом, коли йшли разом на угорщан. Тільки Володько якось не звертав уваги на того Пацюка. Не подобалось йому те прізвище… Йон також йому не подобався. Був завжди сердитий і замурзаний. Вони сходились, розходились і забували один за одного. І все-таки зійшлися. Довгими, крутими дорогами. Зійшлися тут, між кущами угорського запусту, де завжди пасуть коні нічліжани, і звідки кожого року чути нічліжанські пісні.

І ось вони сидять тепер тут… За плечима в них Ганка. Вони обидва, ніби змовившись, лишили її за собою. Сьогодні інші думки в їх головах. Любов, щастя, спокій… Ці слова вже втратили для них значення Перейшли кордон, що за ним туман, морок, ніч і небезпека. Кожний кущ – небезпека. Кожна чужа людина – небезпека. Кожний день – небезпека. Сонце, те велике, рідне сонце – і те небезпека. Ціла земля сьогодні пече, ніби огнем, їх схвильовані душі.

Вони обидва мовчать, але що значить та мовчанка? Ліс також мовчить, земля також… Небо й зорі – все те мовчить. Але все має в собі велике життя, що проривається через мовчанку й кричить особливим криком… Серед цієї темноти й ночі розпучливо наростає той згущений крик життя та поволі наповняє собою повітря, втілюється в ті на вигляд байдужі й мовчазні постаті в кожухах, входить у кожний день, у кожну добу, у кожне десятиліття. Росте з нього така дика, небезпечна, мов бочка з порохом, історія, напхана небезпечними людьми, що причаїлись і чекають, блискаючи сердитими очима…

А… Володько виразно пригадує дні, коли родилась ця доба і її люди. Міліони людей пройшли перед його очима… Вони йшли, співали, вмирали… Їх смерть не може забутись ось так, як минулорічний сніг, що згинув і не стало його. Їх смерть дала нове життя. Вони воскресли й воскресають далі на полях, де пролилась їх кров, де лежать їх кості, де розпорошено їх дух, що переходить з місця на місце й наново втілюється в життя.

За плечима йшла тиха розмова.

– А ти її бачив? – питає один.

– Певно, – чути відповідь.

– Ой… Слухай… Жінці не вір, – зазначив один з тих, що лежали на землі.

В цей час збоку почулися кроки, і до гурту підійшов ще один. Всі глянули на нього. Йон швидко відірвав погляд від огню й зробив два кроки в бік.

– Нарешті, – сказав він. – Тебе, голубе, посилати по смерть.

Це був Ілько. Володько зовсім не сподівався його тут бачити. Поглянув на нього, ніби зміряв. Ілько також подивився на Володька. Хвилинка непевності, але потім той зрадів:

– А-а, здоров! І ти тут? – Підступив і подав Володькові руку. Володько мовчки, без усмішки, без найменшої зміни в обличчі подав йому свою. У голові пробігло кілька думок.

Люди, що лежали в кожухах, поволі почали зводитись. Ганка встала й відійшла на бік. Кіндрат виступив перед Ілька, міцно вдарив його правою рукою по плечі й сказав:

– Де був?

– А тобі що? – відступив і сказав Ілько. Йон похмуро глянув на нього. Володько покинув Ілька й слідкував поглядом за Ганкою. Вона мовчки стояла спиною до огню й щось думала. По часі кілька людей заступило її.

На огонь підкинули ще сухого труску. Полум’я спалахнуло. Люди в кожухах відкидали на кущі густі тіни. Догори летіли іскри й там гасли.

– Можна починати, – падали слова. – Ну, можна починати!..

Тоді знов хтось казав:

– Починати!.. Скоро ранок, а ми натомлені.

Інший голос додавав:

– Я сьогодні цілий день орав.

– На валах? – питав ще інший голос.

– Ні. Зорав сіножать. Трава там не росте…

– Є всі, – сказав байдуже Йон і всі одразу втихли. – Добре, – додав по хвильці. Говорив ні до кого… Взагалі. Казав: – Ми тут, – махнув загально рукою, – порішили зробити нічліжанські сходини. Покликали кількох людей…

Тут Йон зупинився й нашорошився. Люди, що стояли й сиділи навкруги огню зацікавлено подивилися на нього. В цю саму мить Ганка, що була ззаду, крикнула:

– Поліція!

– Хлопці! Спасайтесь! – крикнув Йон і висмикнув з кишені револьвер. Він хижо зиркнув кілька разів по всіх, потім підбіг до Володька:

– Тікай! – придушено крикнув йому в обличчя. – За мною!

І сам кинувся в кущі. Володько оглянувся за Ганкою, але її не бачив. Вона вже зникла в кущах.

– Стуй! Стуй! – почулося в різних місцях, після цього впало кілька стрілів. Звуки їх відбилися луною на другому боці долини під державним лісом.

Всі кинулися в кущі. Володько побіг в бік за Йоном. Кущі густі. Він швидко розгортав їх, стрибав, перевалювався, плутався.

– Стуй! – почув він зненацька майже перед самим носом, але в цей мент гримнув постріл, блиснув огонь, почувся різкий вигук. За цим впало ще кілька стрілів, та Володько біг вперед. Дерся що сили кущами. Галуззя сікло його обличчя, чіплялося за одяг. Не було часу на це зважати. Стріли й вигуки чулися в різних місцях. Він наскочив на щось м’яке під ногами… Не зупинявся й не дивився, що там було, хоча йому здалося, що то була людина.

– Це ти? – Почув він зненацька Йонів голос. – Біжи за мною!.. – За мною! – Повторив він ще раз і побіг. Володько машинально побіг за ним. За ними чути було ще когось. Йон зупинився, присів за кущ і тихо, різко сказав:

– Стріляю! Хто там?

– Брось! Це я! – почувся хриплий Кіндратів голос. Володькові здалося, що він сказав це зовсім спокійно. Йон зірвався й побіг. За ним Володько, а за Володьком Кіндрат. Скоро вибігли на край запусту. Йон на хвилинку зупинився, махнув рукою.

– Так просто! – тихо проговорив і подався через сіножаті. У запусті все ще чути було окремі вигуки й час від часу стріли. Але то було вже за плечима. Спереду стояв густий, високий державний ліс, і вони втрьох побігли на нього.

По короткому часі були в лісі. Тут Йон зупинився.

– Володьку! Ти не знаєш нічого? – Люто запитав, ніби хотів його розірвати… Він швидко й голосно сапав. У темноті зовсім його не видно, тільки чути те уривне, напружене сапання.

– А де Ганка? Сергій? – сапаючи казав Володько.

– Побігли… Ганка кинулась перша… Сергій за нею… – говорив Кіндрат.

Йон не міг стояти на місці…

– Хлопці! Хлопці! – швидко казав він. – Тут стояти не можем… Далі… Між нами був Юда… Але хто?

– Знаю його, – сказав Володько. – Потім, потім… Ходімо далі. Мусимо до ранку вибратися з цього місця.

Всі три обернулися й пішли напомацки через ліс. Йон нетерпеливився. Йому хотілось знати, хто то був… Але терпів. Пробиралися вперед, оминаючи чорні стовбурі, зупинялися, слухали, потім ішли далі.

Над ранок вони всі три опинились на краю великого лісу. Товсті сосни помішані з такими ж дубами стояли густо й суворо. Вітер віяв по їх верхах, творив замотаний шум, зрідка долітав до землі й біг, біг, біг… Перед утікачами розклалась довга вузька долина, заросла місцями кущами молодої вільшини. За нею знов ліс, знов такі самі сосни й дуби… Долина видається довгою, нерівною дорогою між двома стінами лісу.

Володькові видається ця долинка знайомою, але встановити, де це є точно, не може. Він зовсім вичерпаний. Гумовий його плащ в кількох місцях прорваний. Обличчя подряпане й замурзане кров’ю. Так само Йон. Він до всього згубив свою кепку й має легко прострілену руку. Один Кіндрат вийшов «цєл і нєврєдім», як він казав. Він зо всього посміхається, зрідка кидає невинний матюк, спльовує…

– Да, да, Йоне! Наробив ти кваші…

Йон перев’язує вдряпнену кулею руку, сердито на нього зиркає й не відповідає. Володько вийняв хустину.

– Давай я перев’яжу цим, – каже він. Встає й підступає до Йона.

– В’яжи! – Каже сердито Йон. – Халєра… І як я на нього напоровся? Але дістав, – добавив він до всього.

Володько став на коліна, відірвав від рани брудну скривавлену ганчірку й сховав її до кишені.

– Нічого, – сказав він. – Бувало й гірше.

– Пригадуєш?.. Володьку, пригадуєш? Як то ми вернулись з віча, а вони з Башковець? Пригадуєш Антона?

– Тоді Йон ще…

– А ти мовчи, – перебив Володька Йон. – Кажи ліпше, хто привів шпаків…

– Ілько, – коротко сказав Володько. Він зав’язував Йонові руку й знову сів. Йон ще більше насупив свої густі брови, вийняв з роздертої кишені старого револьвера.

– І я так думав, – сказав він, окручуюючи скривавленою рукою валець… – Гад! Він від мене не втіче! Брешеш. Не втечеш! Задушу оцими руками! А звідки ти знаєш?

– Знаю… Він водився з Бухловим… Наталка казала, – відривно ставив Володько речення.

– Гад! – Ще раз сказав Йон і замовк. Дивився перед себе на долину. Уста його висихали від знервування. Раз-у-раз слинив їх язиком.

Ранок все яснішав. Десь за лісом, мабуть, сходило сонце. По небі летіли хмари. Навкруги шумів старий, суворий ліс.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 364 – 382.