2. Сільска інтелігенція
Улас Самчук
По обіді ціле, за виїмком Гліба, товариство вибирається на прогулку в ліс. По дорозі зустріли Лінкерта. Високий у гнідому френчі, у кепці блідий юнак. У сусідньому селі живе дві його бабуні. Обидві мають порядні маєтки. Одна – жінка недавно померлого генерала, Маклакова, друга її сестра, фрейліна двора його імператорської величності, Вероніка. Лінкерт єдиний їх спадкоємець.
Не дивлячись на це, він встиг побувати в бригаді Котовського, після дезертував, сидів у польській в’язниці, у таборі інтернованих, поки не витягнули його звідти бабці.
Роман побачив Лінкерта й побіг йому назустріч. Хотів сказати, що має в буді дві пляшки… В товаристві Лінкерт дещо Рому легковажить. Підпускає йому шпильочки, кпини. Роман приймає це за жарт, легко відгризається й терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа має велике значення. До всього, коли вони самі, завжди добре розуміються, попивають і співають соромницькі пісні.
З рештою товариства Лінкерт поводить себе досить офіційно.
– Ви, пане Лінкерт, мов президент Сполучених Штатів, – заговорила звичайним своїм жаргоном Галя.
– Урочисто вдячний за шану, – відповів з легким кивком голови Лінкерт.
– Ні. Пан Лінкерт справжній Льот Кнобль з романів Сталь, – засміялась цілим обличчям Оля.
– Віддаю шану вашій вишуканій фантазії, хочби такого Кнобля й не було у Сталь, – відповів Лінкерт.
– Сьогодні чудова погода, – чітко, протяжно з натяком, щоб перемінити тему розмови, проговорив Саша.
– Дякую за спасіння потопаючого. Ваші родички мають досить гострий язик, – зрозумів Лінкерт наміри Саші, але хотів показати, що він і сам впорається з тими родичками.
– Кинь, брат, брудне діло… – вставив своє Роман.
– Так, Ромушка. Іноді й бруд золото. А ви ж, Олег, як? Чого відстали, мов хвостик?
– Ха-ха-ха! – засміявся Роман.
– Панове! Хто це показав Ромі два пальці? – презирливо сказав Олег. – Пане Лінкерт? А чи показував він вам свою курточку?
Засміялась панна Оля.
– Ну, розуміється… І курточку, і цигарки, і м’язи, і перейняті від Саші дотепи про двох гусарів. Все знаю, через те й про хвостика згадав, – проговорив з посміхом Лінкерт.
– Ах, лишіть це панове! Така чудова осінь! Ліс, небо! – захоплено вигукнула Оля.
«Гей, хто в лісі озовися!
Хто за лісом обізвися!» –
затягнула вона своїм милим, слабеньким голосом. Олег, цей вічний ентузіаст, одразу підхопив, викрикнув неозначеним тоном, на що закричав Роман:
– Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег співає!
Олег перервав свій спів на пів слові й почав, наслідуючи студента з «Дні нашей жізні», жалібно скаржитись:
– Але ж я хочу співати! Яке кому діло до мого голосу? Я хочу співати!
Перейшли город і вийшли до валу. Тут починаються зруби, ще неорані просяниська, засохлі коло пнів будяки. Вискочив звідкись перестрашений зайчик. Він розігнався було просто на товариство, але всі підняли крик, зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся і стрімголов помчав під угорську долину.
Олег зірвався й собі побіг за ним, хоч розумів, що нічого з його бігу не вийде. Але він біг довго й вперто, а вернувся засапаний з краплинками поту на чолі. Оля одразу йому зауважила:
– Олег! Ти не смієш так бігати! Це тобі шкодить.
Після увійшли у смужку рідкого лісу над угорською межею. Це старі, добре знані місця. Особливо знає їх Володько. Тут пройшло його хлоп’яцтво… Худоба, вогні, бої з угорщанами. Пригадав Ганку й той весняний день, коли зустрівся з нею. Пригадав праліски, її червоненькі ще дитячі щічки, її сині, теплі оченята. Захотів знову зустрітися з нею, відновити з нею своє знайомство. Багато разів бачив її в церкві, на вулиці, але не підходив, не заговорював… Сказав привітання й далі. І вона так само. Гляне тільки на нього, скаже, що треба, і далі. А вже дівка. Висока, струнка, весела. Гуляє з дівчатами, виспівує дужим голосом, гарно й дотепно жартує.
Увійшли в густі кущі ліщини. Товариство само собою почало ділитись на гуртки. Галя весь час з Сашою. Ользі з чемності підтримував товариство Лінкерт. Біля них також крутився Роман. Володько хотів зістатись з Олегом.
По часі вони були самі. Кущі, долина, озеро. Направо запуст. Сонце скісно освічує лгдви помітно зжовкле листя.
– Люблю ці місця, – казав Володько. Він дійсно почував себе тут значно краще, ніж у їдальні. Від того піднявся його настрій. – Отам бачиш, – казав він, – високі дерева? Під ними галявина. Трава висока, м’яка. Ляжу не раз і думаю… Ах, скільки я там передумав. Коли б міг все це висказати. Ну, як гімназія? Сядьмо.
Сіли.
– Цього року перевели на третє місце, – сказав Олег. – Спочатку були в ліцею – вигнали. Присусідились до вище-початкової школи. Ходили на другу зміну. Тіснота… Мусіли й звідти вийти. Тепер у жидівському будинку. Гнилі помости, стріха тече, через вікна дме. Ходимо одні другим через класи… Оце й є наша гімназія. Але вчимось. Не маємо ні кабінетів, ні бібліотеки, ні порядних лавок…
– А я вчора з Дерманя, – сказав Володько. – Там вивезли семинарію. Скільки там було майна. Знаєш… Книги виносили оберемками, як дрова… Насипали в драбиняки й так везли… Лавиці, залізні… Знаєш? З рухливими столиками й стільцями… Бачив свою лавицю. Я там вишкрябав В. і Д. Кабінети які були. Всі апарати фізичні, геологічна збірка – самі учні зложили, зоологічний кабінет… Все вивезли.
Олег слухав Володька з широко відчиненими очима. У нього добрий, отвертий, юначий вираз.
– І куди вивезли? – здивовано спитав він.
– До ліцею…
– До Крем’янецького?
– Розуміється.
Обидва замовкли. Володько вирвав травину, відкусував від неї кусники й випльовував.
– Нічого, – перший проговорив Олег. – А ми навчимось, і без кабінетів, і без лавиць…
– Навчишся… Де? Олеже, де? От я… Куди дінуся? Таж я ту науку… Сам знаєш… Я виривав її з землі! Я так хочу вчитись!.. – останні слова вирвались Володькові через заціплені зуби. Поглянув навкруги сердитим поглядом, ніби когось шукав.
– Не можеш до нас? – швидко проговорив Олег.
– Певно що ні. Коли б міг – пішов би. Не видержу іспитів. Я не знаю мов. Два роки чекав на ту семинарію, два роки думав, мучився… Ти думаєш це легко… Ні. Я вже передумав. Вчора йшов з Дерманя до Озерян на станцію й думав: піду я звідсіль…
Знову коротка перерва.
– Ну, а куди? – глянув Олег на Володька допитливо.
– Я вже говорив з тим… З Лазюком… Знаєш його? Він має зв’зки з Прагою. Таж там наш університет, учительський інститут, матуральні курси… Чорт бери! Ми скорше дістанемо університет у Токіо, ніж тут… Вчора я їхав і два рази питали мене про документи… Раз тут під нашим селом, біля Івана Бога…
– Добре, що ти хоч маєш ті документи… Наша ціла родина взагалі нічого не має… «Картки перебування». Тут родився батько, дід і прадід, а нам сьогодні дали «картки перебування» з обмеженням цілого терену держави, за винятком нашого повіту… Ет… Все, друже, речі, за які не варто говорити. Так можна дійти до істерики, до божевілля. Я тепер вже собі постановив: мовчи, дихай, думай і вперто працюй. Я, Володьку, вірю, що ніякий Люципер нічого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його не крути – все одно чотири. Ні?
Володько не відповів нічого.
– Чотири… Чотири… – сказав він по часі й зараз добавив: – Олеже! Слухай мене. Знаєш, що думаю?.. Вгадай!
– Ну, то кажи… Якого біса…
– Думаю дати виставу…
– Де? Тут? З ким? Можливо з дядьком Архипом, чи тіткою Домкою…
– А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Піде. Я обдумав. Вчора їхав і думав, йшов і думав, ліг спати й ще думав… Все є… От тільки Романа піймати. Він надається… А уяви. Тилявка й театр! Уяви! Я вже й одноактівку маю.
– Чому якраз тепер?.. І я міг би…
Володько перебив:
– Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осінь… Ну, що буду робити? Ти ж уяви… Я знаю минулу осінь. Таж я формально, дослівно божеволів… Я дивувався, як мої предки могли віки прожити на селі й ніколи не сумувати…
– Сумували… Але… Горілочка розраджувала. Ні?
– Я потребую п’ять дієвих осіб, – швидко, піднесено говорив Володько, не слухаючи Олега… – І я їх маю. Вони вже мої. Я – раз, Роман – два, – Ольга – три, у Габеля гостює тепер якась племінниця… «Я, знаєте, тоже іграла». І ту потягну. П’ята роля маленька. То вже й кінь може заграти… Ех, як вшкваримо!.. Приїдеш – побачиш.Сьогодні мушу підчепити Романа… Він же рускій…
– І за Габельом підеш?
– Все що є стягну. Після буде інакше. Початки…
Олег розумів свого приятеля. За останні два роки вони навчились себе розуміти. Вони ж обидва читали Майн Рідів, Куперів, Лондонів. Обидва мріяли про далекі світи, нові країни, бігуни та рівники. Покищо нічого не сталося. Село, повіт і границя, але в їх головах ті самі думки, в їх жилах плине та сама кров. Вони знають обидва, що живуть на своїй землі, на тій самій, на якій жили їх предки.
Було тихо, лагідно. Небо вкрите сіруватими баранчиками хмарин. Час від часу з запусту чути сміх Галі. Лінкерт з Романом затягнули якусь вояцьку пісню ген аж там десь у долині.
Володько й Олег змінили розмову. Говорили про Галю Їжакевич. Олег зустрів її у Ронів, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер також у школі… Говорили довго. Почало хилитись до вечора.
Сонце сповзало по небі, подував західній вітер, час від часу спадали листочки, вертілися в повітрі й припадали до сухої землі.
По часі Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якісь осінні віти, весела, з блискучими очима, з широкими на цілу щоку румянцями.
– Ал-л-льо-о-о! – Ал-льо-о! – крикнула вона таким голосом, так сильно й дзвінко, шо луна покотилась долиною й відбилась від другого схилу.
З кущів запищав слабий голосок Олі, і по часі з’явилися Лінкерт і Роман.
–А ви чого надуті, ніби міністри Бритійської імперії? – запитала Галя Володька та Олега і, не чекаючи відповіді, сіла на пеньочку. – Опеньки ось ростуть. Збирайте, панове! – показувала ногою на купу опеньків. – А я попеклася. Фу-у!
– Жорстокі це люди, – сказала Оля і вказала на своїх кавалірів. – Знаєш, Галю, що є їх ідеалом?
– Які там у Романа можуть бути ідеали. Випивка! – виразно й рішуче сказала Галя, роззуваючи черевик.
– Військо, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою, – пояснила Оля.
– Ні, панове! – заперечив жартом Лінкерт. – Це Роман. Я хочу бути парагвайським або болівійським міністром. Інакше не бажаю… Можу ще погодитися на ефіопського канцлера, чи сіамського короля.
– Ніякого чорта ви обидва не бажаєте, – проговорила знову Галя. – Тепер вашим бажанням – зчигатися нас і випити.
– Ви, мадмуазель Галя, вгадали, – підтвердив жартівливо Лінкерт.
Верталися додому. Дівчата квапилися щось там помагати матері. Саша похмуро мовчав. Роман і Лінкерт змагалися дотепами та сипали калямбури. Лінкерт декламував пародію на «Бурю» Пушкіна. Володько та Олег йшли окремо й радились про виставу.
Коли сонце збентежено торкалося пригірка на Чешчині, товариство ввійшло до саду. Овочеві дерева стоять, ніби діви-мироносиці перед своїм царем. Прозорі папірівки, рожеві панянки, налиті, повні, закохані самі в себе висять на гілках спокійно, велично, урочисто. Скісні проміні ще прориваються крізь віти, пронизують кілька дерев і зникають. Обтяжені овочами гілляки гнуться мало не до землі. А тиша велика й чудова.
Володько почував себе дуже добре. В уяві бачив сцену, лаштунки, живі постаті. Крізь обтяжені синіми сливами віти сміялись до нього великі, яскраві, радісні очі. Безліч захоплених облич, безліч ясних очей. І регочуть, і рвуться, і червоніюють, і хвилюються, як море, як буревій.
По вечері Роман і Лінкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають.
– Володя! Підеш з нами? – питає Роман.
– Куди?
– Побачиш.
Хоч у пекло, хоч у прірву. Володько скрізь, Володько не боїться ніякого диявола.
– Добре. Тільки ти мусиш мені щось пообіцяти. Підем на двір.
– Що за таємниці? – проговорив Лінкерт.
Але Володько й Роман вийшли. По деякому часі вернулись. Роман весь сяє.
– Чудесно, Володя! – говорив він захоплено. – Це, чудово! Я можу. Так!
– Я чудово можу грати на сцені. Я колись у гімназії хотів виступати. А все решту ми обговоримо.
– Що там? – питає Лінкерт.
– Ура! Ми з Володьком умовились зробити у нас театр! Лінкерт! Приступайте до нас! – захоплено гукав Роман.
– А що будете грати? – байдуже й іронічно проговорив Лінкерт. – Як Гапка закохалася до кума. Е-е! Гапко! Люблю тебе! Не можу без тебе! Нап’юся горілки. Гапка плаче. Не плач, дурна. Не реви. Вдаримо краще гопака. Чудово, ні? Хто буде кум? Ви, Роман?
Володько подивився на нього й не сказав нічого. Але Лінкерт зрозумів його погляд. Роман почувся трошки засоромлений. Увійшов Саша, і всі подалися в сад.
Вечір широкий, рожевий, наливаний. Небо вип’ялось, вгрузло й зорі ядерні, мов кулаки, всипали його ширінь. З села долітала широка з безконечним підголосником парубоцька пісня.
Увійшли до буди. Роман десь вискіпав церковну свічку, але Саша ревнув:
– Геть з світлом! Хай живе темнота!
– Хай живе сорок п’ять! – підхопив Лінкерт.
– Хай живе життя! – додав Олег.
– Хай живуть дурні, ідіоти й політики – крикнув Лінкерт.
Почалося. Через п’ять хвилин буда почала поволі, несміло обертатися. Робилося тепло, затишно й голосно. Ще раз! Ще! Наливай, брате! Пара краплин огріє людину! Комусь на голову впала згори порожня пляшка.
– Лінкерт! – вигукнув Роман. – Я вас, мов павука! Мов павука! Пуф!
– Мочи, Роман! Все одно розумним не будеш!
І предкі маї пакалєньє рабов!» –
продекламував несподівано Лінкерт. – Жарь Блока!
– «І нєжності ядам убіта душа!» – кричав Лінкерт і гримав кулаком по розхитаному столику. – Саша! Співайте! Брудний буде фінал! Карнілова жарте!
«І ета рука нє паднімєт…»
Кров моя чиста, мов шкло! Ви думаєте, що я п’яний? Дурень так думає. Ех, Володя! Чорт з вами! Можете бути українцем, турком, макогоном. Мені все одно! Плюю я на всі держави, тільки Росію обпльовую навкруги, бо люблю її, чортову дочку. Великанська, чудова Росія.
А тєпєр гнійот твой дух!
Бєзабразний труп ужасний,
Пасінєл і весь разпух», –
затягнув він низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша кинувся йому перечити.
– Не лізь, Саша! – хрипів Лінкерт. – Не знаєш, що кожне слово моє – рубль царськими або сто міліонів марок жечпостолітих. Я до Володі хотів сказати. Ви, молодий чоловіче, гадаєте, що я п’яний. Помиляєтесь. Глибоко й глупо помиляєтесь і не знаєте людської психології. Все, що я кажу, так собі – нісенітниця. Розумію, але взагалі зміст у цьому є. Так, так. Я людина широка, російська… От і живи. Ніде й кулаком махнуть. Махнув і одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша!
– «Бо-оже царя храні!» – Почав знову Лінкерт. Підхопили Роман і Саша.
Сі-ільний, державний,
царствуй на славу нам!
Ца-арствуй на страх врагам».
Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з буди, й розлягався по саду. Володько встає й виходить з буди. Перед ним кущ бузини. Він підноситься, хитається, ніби бажає вихитатись з коріня. Обтяжені яблуками яблуні також хитаються. З села ревуть парубки. Дужі, крикливі голоси витягають під саме небо:
«По Дону гуля-я-яєт казак маладой…»
З буди виривається:
«Ца-ар православний!
Боже царя храни!»
Слова, звуки й ціле довкілля кричать, репетують. «Цар православний!» Вірні, завзятущі його слуги скрізь, де тільки поглянеш, під кожним кущем, під кожною купою, у кожній калюжі. Тікати кудись! – Ні! Куди тікати! Стій тут! Мов камінь стій! Почекай, перетерпи! Ось там бачиш щось миготить, ніби світло. Так. То світло. Галя й Оля сидять у своїй кімнаті, читають якогось Арцибашева й марять.
Вийшов також Олег.
– Ти тут, Володя? – запитав він.
– Тут! – відповів Володько.
– П’яний? – запитав знову Олег.
– П’яний! – відповів Володько.
– З’їж огірка! Хоч? А я почуваюся добре. От тільки земля трошки крутиться, але ж Галілея за те спалили. Ні?
– Так, Олеже!
– Завжди були дурні, і була темнота, і було світло. Бог сказав: хай буде день, і став день. А після ще проговорив: хай буде світло, і стало світло. І це тривало днів шість, хоча Бог зовсім спокійно міг це все в один день зарядити.
– Ти розважаєш, мов мудрець, – сказав Володько й хотів щось відповісти, але з буди почали гукати:
– Во-ло-дя! Олег! Хахли! Хай живе Вкраїна! Сюди. Нова пляшка в поході!
– Ідіть ви до чортової матері – буркнув Володько.
П’яний з пляшкою у руці Лінкерт виплутався з темноти.
– Прошу, – зовсім серйозно й рішуче сказав Володько, – до мене не підходити! Три кроки!
– Панове! Панове! – закричав Лінкерт, – Володя п’яний!
– П’яний Володя! П’яний! – біжить і кричить Роман, – Молодець Володя! Наш! Панове! «Ще не вмерла». Для Володі!
Роман і Лінкерт ревнули «Ще не вмерла», але Володько й Олег покинули їх і відійшли. Ті перестали співати, побігли за ними, Лінкерт взяв Володька за руку і, дихаючи під ніс горілкою, почав швидко говорити:
– Ви ображаєтесь? Ви? Ви, розумний, солідний? Не розумієте жартів? Ви, дивіться! Який- небудь дурачок Ромка…
– Я ніколи не ображаюся! – перебив Лінкерта Роман, – коли це говорить Лінкерт.
– От бачите! Ми розуміємось. Ми свої люди! Нам все ніпачом! Нам плювать на всі закони, на всі правила, на всі моралі! Вузькі міщанські рамочки, забобончики, пампончики, Собакевичі, Манілови – все нам плюнув і стер. Ні, Рома?
– Так, Лінкерт. Ви князь!
– Я ефіопський імператор! Це відомо всім! Місяць робив дурний кравець з Гамбурга. А дурень. Не мав й поняття про місяць! Так говорив Гоголь, так говорив Заратустра, так говорю я, Лінкерт. Розумієте, Володя? А через те наплюйте на все, робіть свій театр, запрягайте оцю корову, збирайте всіх страждущих і плєнєнних… А покищо випийте з нами. Роман, як мул. Тягніть його куди хочете. Позволяю!
Перейшли знову до буди. Лінкерт присів до Володька.
– Даремне ви думаєте, – говорив він, – що я проти України. Я є півнімець. У мені німецька кров! У моїх грудях тільки б’ється руске серце, бо люблю широку, велику Русь, люблю Достоєвського, читав, жер його, спав з ним. У грудях моїх справжнє, руске серце. А на Романа не звертайте уваги. Хахол, мазниця з діда-прадіда! Який він там рускій. І теля може себе таким рускім поважати. У мене бабці, діди все то звідси, з півночі, від тайги й океану. Цар якійсь моїй бабці наказав взяти собі опричника Лінкерта й та взяла. І я прийшов на світ і став рускій… І люблю свою Росію кровно. За одну распутінську лапу сорок Вашингтонів віддам. Бо я рускій! Так само як Лєнін, чи остяк, чи тунгуз. Троцький жид, як сонце, а все-таки руска людина.
І чим далі говорив Лінкерт, чим більше вливав у себе чарок, тим мова його все більше плуталась, моталась у клубок. Змішалися всі планети, всі мови, всі люди землі. Їли огірки, житній хліб, пили солону воду з оселедця, розбили стола й аж над ранок прилягли, хто де знайшов місце, й заснули.
Один Володько не заснув. Пив, ввійшов в азарт, лаявся, кляв все навкруги, але все-таки тримався на ногах і, коли скінчилось, залишив усіх і пішов у морок осінньої, холодної ночі.
Було вже тихо. Село спало, тільки перекрикувались голосно й сотужно ранішні півні. Схід зблід, починав рожевіти, гасли менші зірки, тільки ті більші, ядерніші цупко трималися своїх місць. Хати понуро задумані й задивлені самі в себе стояли в тіні дерев, ні одно вікно не світилося, ні одна людина не показалася на дорозі, тільки на перехрестю коло Гершка стояли одягнені в кожухи два вартівники.
– Хто йде? – озвався від них голос.
– Свій! – байдуже буркнув Володько й не зупиняючись пішов далі.
За дерманськими хуторами було вільніше. Починалось поле. Темнота поволі розвивалася й далеко долеко ледви помітно на обрію чорну смугу жолобецького лісу. Володько почував себе погано. Сором, невдоволення мучило його, і йому не хотілося так вертатися додому. Чи не краще завернути в поля, чи в ліс і сховатися. Ніч то ніч, але й ніч має свої чорні очі. І в ночі є щось гострозоре, насмішкувате, що сверлить тебе до самого сумління.
Але й так добре! Нічого, що перед тобою, не обійдеш. Мусиш торкнутися того й другого. Мусиш вкусити кожного овочу, а раз почав – іди, вези, тягни… Пий до дна свою чару, що б там не було…
Дія цього розділу відбувається восени 1922 року.
Дні нашей жізні – п’єса (1909) російського письменника Л. М. Андреєва (1871 – 1919).
Слаб, і сміріться гатов – з поезії російського поета О. О. Блока (1880 – 1921) Ангел«-хранитель» (1906): «За то, что я слаб и смириться готов, / Что предки мои — поколенье рабов, / И нежности ядом убита душа, / И эта рука не поднимет ножа…»
Русь, і ти била прекрасна – невідома нам пісня, мабуть перифраза з поезії О. С. Пушкіна «Утопленник» (1825): «Безобразно труп ужасный / Посинел и весь распух».
Арцибашев Михайло Петрович (1878 – 1927) – російський письменник.
Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 22 – 33.