24. Ліки на комунізм

Улас Самчук

Події йшли, наростали, глибшали… Котилися і вальцювали, ніби хмари, що віщують бурю. Володько не міг визначати їх напрямку, ані нормувати їх розвитку, дармащо всією своєю істотою прагнув викликати їх з небуття. І ось вони є. Вони вже тут довкруги і на кожному місці. Вони увійшли до цієї недавно первинної, забутої землі, певно, владно, незаперечно і вже ніколи її не залишать.

Як різко і як грунтовно все тут змінилося, особливо за ці останні кілька тижнів. Ось цей ліс… І Йон… І ніч… І огонь… І постріли… І перші жертви. Чи могло це статися на цій зграсованій втіленості байдужжя? Це мусіло хіба статися десь там де океани, проливи, буревії.

Ніч була густа, чорна і повна тривоги на самому дні цього темного соснового бору. Відчувалась древність, прапрадавність, дулібність, дошкульно вражаюча пристрасть віків. Пахло перегноєм хвої, калом вепря, випарами живиці… Шуміли горді корони сосон в перемішку з окликами моторошної совинної сторожкості. А все разом, сковане темнотою, давало терпкий, п’янючий напій, перенапружувало уяву, батюжило і гнало в безвість тривожні думки.

Володько спав і не спав – лежав горілиць на сирій, живій землі з підстілкою сухої хвої, без ніякого накриття – напружено думав, розгортав і згортав сувої своєї легенди, яку він викликав з царства тіней, щоб добровільно стати її рабом до останнього удару свого серця. Своїм молодим здоровим тілом чув істоту своєї землі, так само, як інколи чув живе тепло своєї дівчини. Були тіло до тіла, нерв до нерву, органічні і неподільні, як двоє близнюків.

Біля нього з одного боку, згорнувшись, як їжак на купі моху, лежав і міцно спав, незмінний, простий і безстрашний оптиміст Кіндрат, а з другого, гейби вельможний пан на пружинному ліжку, захлинався твердим сном Йон. Сонце вже зійшло і вийшло… Ліниво, мов ситий кіт, переповзало з гілки на гілку, зазирало в ту чи іншу прогалину і, як справжній драпіжник, вимагало уваги. Треба вставати і треба йти. І не знати куди. Всі дороги назад були, здається, виразно закриті. Кінець. Фініта! Він вже належить до якогось іншого світу, хто зна де і якого.

– Йоне, – починає він обережно будити. – Кіндрате! Гей!

Його не чують, у них міцні нерви, вони міцно втомлені і вони міцно сплять.

– Йоне! Побудка, побутка – гоп! – і він торкнувся до нього рукою.

– Що? – кинувся той відрухово, ніби зляканий, але одразу отямився і поглянув довкруги.

– Йдем! – з іронічною посмішкою казав Володько.

– Йдем – швидко повторив Йон і зірвався на ноги. Він змерз і закляк, кілька разів пружно підскочив на місці, зробив кілька помахів руками, машинально схопив Кіндрата за брудний чобіт і потягнув його по землі.

– Брось! Ти! Задниця! – зірвався зі сну Кіндрат і соковито матюкнувсь.

– Вставай! Піднімайсь! Поліція! – бурчав добродушно Йон.

Кіндрат незграбно, як кінь, звівся, вузловато потягнувся…

– Ех, же і спав! Щось, як було в Августовських лісах. Ну, і що ж далі? – і він зиркнув своїми білобровими очима на Володька.

– От хіба ще розвідати де ми є – раз, наїстися яєчні з салом – два і вибратись з цього затишного містечка – три. Хто в розвідку? Кіндрат – розуміється. Августовський розвідчик… – казав Володько.

– Пароль? – відповів Кіндрат і закашлявся. Він вимацував щупками своїх зачовганих пальців у верхній кишені блюзи рештки тютюнової потерухи, разом зі всіляким іншим сміттям, зліпив з того кострубату цигарку, запалив її сірником, напустив запаху палених онуч…

– Без паролю, – сказав Володько. – Нагостри лиш вухо і досить. – Кіндрат потягнув диму, сплюнув, повернувся і подався поміж соснами на край лісу. Там зупинився, хвилину постояв і несподівано зник, ніби провалився в землю.

Володько з Йоном зісталися самі. Їм було хіба дивно отак несподівано знов опинитися у одній і тій самій халепі, віч-на-віч і пригадати либонь, як то ще так недавно їх ділили цілі безодні відмінних намірів, за які вони готові були йти ніж на ніж байдуже на висліди. Але так воно є. Такий присуд долі. Тепер нікому з них не бажалося нагадувати того минулого… Справа не в минулому, а майбутньому… Але слово по слову…

Йон закурив також лапту, затягнувся бурим перегаром, випустив його шумно і приліг знов на своє вилежане за ніч місце. З’їхали на філософський, розважальний штиб і, можливо, Володько не забуде ніколи цієї розмови з Йоном в цьому лісі. Володько обережно питав коли і чому він вернувся. Йон курив і мабуть шукав слова, приплющував свої брунатні очі і його повіки моргали, як блискавки.

– О, вже два тижні, – неохоче казав він. – Два тижні не здаюсь… За мною гониться поліція, як за чортом. Сходив всі ліси, всі хутори. І народ наш, скажу – цупкий… Ніхто ще не видав… Не знаю, куди лиш далі… Подамся десь на захід.

А чому повернувся? Знаєш… На це нема слів. От просто крапка… Цього ніяк не розкажеш людським словом… Так… Ти мав правду, але все то замало. Ти мені нічого не сказав… Ти знаєш, скільки нас баранів туди пішло. Зо мною тоді шістдесят… І знаєш що сталося? Ха-ха-ха! Чорт, чорт, чорт!

Ми йшли туди… Та яке там йшли… Летіли, рвалися… За нами гнався мало не батальйон коп-у, трьох вбитих, десять ранених. То ж ми вірили, що там… Зрештою, ти сам знаєш… То ж туди пішли наші посли, сенатори, поети, учителі. На Ковельщині зробили повстання… Газети про це не писали, але там були бої у поліських багнах, без ніяких надій на перемогу, лишень, щоб показати наш спротив… З надією, як що не перелівки – махнути за лінію отам біля Корця і ми дома.

То ж Україна. То ж пролетарі всіх країв… І ми так зробили. І були як громом вдарені, коли нас там з місця відправили знаєш куди? Ти не повіриш… Ніхто не повірить… Ніхто й ніколи…

Нас просто відправили на піхоту, без їжі тридцять п’ять кілометрів до Новоград-Волинська, а звідти телячими вагонами до Шепетівки, з Шепетівки до Бердичева, а з Бердичева до Житомира… до тюрми. По двадцять до камери, що вміщала заледви половину. Шістдесят люда… З наміром послати нас назад до Польщі, а як що не захочемо – без пересадки Сибір. І ніяких тобі чортів…

Чи можеш уявити наше тоді… Не розчаровання. Розторощення. Повний, абсолютний розгром. До цурупалка. Коли, мовляв, комуністи – робіть комунізм там, а тут ми самі потрапим… Але ми зрозуміли з першого слова, що тут ніякий комунізм. Ми ж були переконані, що там… Ти знаєш… Україна і т. д., і т. д… В союзі вільних і рівних…. Наговоримось нарешті своєю мовою…

А вони сволочі: какая там мова! Гаварі на панятном. І ніде ніякої шпетки України. Ге-Пе-У. Куди не глянеш Ге-Пе-У, на кожному кроці Ге-Пе-У. Це ніяка політика, це просто голе-голісіньке Ге-Пе-У… І ми ніякі тут люди, а рогата худоба, яку пасуть, женуть, крутять роги і ріжуть. І коли хтось розкривав рота протесту – били в зуби і крапка. С намі здєсь, мать-пєрємать, нікакіє пілюлі!

І після того ми були до п’ят щасливі, коли нас викинуто назад через ту границю отак просто, як сміття, серед темної ночі. Спочатку хотіли було передати нас, честь-честю, без ніякого пардону, за всіма протокольними процедурами, польським пограничникам, але згодом роздумали. Хай, мовляв, ті панове сусіди трохи потрудяться, виловлюючи нас один по одному, як розігнаних з клітки курей.

Е-е-е-хе-хе! Братику, братику. Такі то наші пролетарські справи. Яким таким диявольським розумом їх збагнути. І бачиш, до якої падлючої точки ми дійшли? Але мушу тобі признатися, що я до певної міри ніяк не каюсь, що я в цей огонь вскочив. До цього часу я не знав ні тебе, ні себе, ні що там в тих книгах, ні кому ми молимось, ні за що йдемо на заріз за Сахалін чи Карпати, які і від кого захищаємо границі.

Колись я читав ту саму «Залізну п’яту», щось трохи Леніна, надаремно пробував гризти Маркса… Всі вони в один голос повторяли те саме: в боротьбі здобудеш право своє. Мене при цьому лиш одне дивувало: чому, до диявола, ця сама боротьба мусить обов’язково мати аж такий безобразний вираз? Тиняючись по оцих ось лісах, я все глибше і глибше почав залазити в ці наші трагедії і все більше і більше розуміти, що всі вони могли б бути звичайними людськими ділами, коли б ми потрапили думати людськими нормами. Перегризати один одному горло за кожну огризяну кістку, потрапить кожний півздохлий собака, але рішати долю людей треба все-таки трохи глузду. Коли б так всі ті генії людства могли і до цього додуматись – не було б хіба диктатури безглуздя…

Але безглуздя, як і навищий глузд є рішальним генеральним секретарем, коли рішається невирішальне: утопія. Це, здається, одного разу у Рони чи на вечорницях у Явдошки, також ти казав, з чим я тоді рішуче не годився… Мені здавалося, що перегризати чиєсь горло, а в тому також і твоє – найпочесніша місія двоногої тварі і що саме за цими рецептами живе прогресивне людство від коли світ світом і Москва Москвою. ГПУ, матюки, сірі довгі ряси, багнети! Початок і кінець – кінець і початок… Ібо безглуздя, як і навищий глузд… Трам-тарарам, тарарам!

– А тепер скажи мені, мудра голово, хто нас учора зрадив? – змінив нагло свій флюгер Йон і подивився на Володька з виразом вовка, якого загнали до пастки. Його очі від безсоння і люті мали криваві прожилки і це надавало їм хижої виразності звіря чи птаха, що кормляться кривавим м’ясом собі подібних. Володько вагався з відповіддю, він ніколи не вирікав вироків категорично і це часто лютило Йона.

– Ілько? – відповів Йон за Володька і чекав, здавалось, підтвердження цього запиту. Володько вагався далі. – А чи знаєш, – казав Йон, – що там згинула Ганка?

Ця вістка приголомшила все, навіть дерева. Володько занімів. Він раптом запитав:

– Ти це знав? І мовчав?

– Знав, – відповів Йон… – І мовчав. Я бачив, як вона впала, але я не був певний. Лиш опісля мені видалось, що її було вцілено…

– А чому ж ти… не сказав? – викрикнув Володько.

– Із-за тебе! – відповів Йон. – Не хотів, щоб ти… Щоб тебе… Там піймали. Все одно ти б нічого не поміг. Може будеш потрібен для чого іншого, а жертви завжди будуть. Привикай. Це лиш початок. Тепер нам зісталося – хто зрадив? Кажи, хто? Сам оцими руками розірву на шмаття, – казав він і зуби його скреготали.

Володько підійшов до стовбура сосни і приложив своє чоло до шорсткої її кори. Він мовчав, кам’яно мовчав, не чув навіть останніх Йонових вироків. Мав закриті очі і десь там в глибині їх глибин він бачив себе самого, як того, що дає початок цій ось лісовій епопеї, якої продовження триватиме роки і роки невблаганної цієї епохи.

Йон піднявся, присів, мав зігнуті ноги, докурював до цурупалка цигарку, пружньо на бік спльовував.

– Я передумав, – казав він, обтрясаючи пальцем попіл недопалка… – Для тебе одна лиш дорога: забрати манаття і десь отуди… За Карпати. Твоя просвіта тут скінчена. Починається епоха Ге-Пе-У… Такого твоя кишка не видержить…

Володько залишив свою сосну.

– Так, – сказав він. – Я відійду.

– Я думав було… Заложимо організацію. Щоб все заварилось. Ти, та я, та інші… А ти йдеш. Але йди! Йди! Це вже далі моє діло – не твоє. Ти вже своє зробив.

Десь трохи згодом повернувся Кіндрат, був весь розбурханий, як копиця сіна в буревій. Приніс кусень хліба і навіть сала.

– Гісерна, – казав він. – Це ж отут річка… Ех, і молодицю зустрів, ну просто тобі чоколяд. Очі, як цимбали, так і виграють, що просто танцюй гопака. Так це до нашої Тилявки яких п’ятнадцять верстов…

Поділили їжу, їли, Йон краяв малим рачком сало і казав:

– Ти, Кіндрате, спробуй на Тилявку. Збери Антона, Кіндрата Трохимового, Сергія, Никона… Направ їх на Людвиські сіножаті. Можуть повести на ніч коні… На Попівщину, де рубають діброву. Кілька ночей хай там ночують в будах з лісорубами. А «його» запросіть до Лисячого Яру. В суботу. На чотири години. Знаєш де живе Князько?

– Кого це «його»? – запитав Кіндрат.

– Сам знаєш кого. Того самого, що вчора ляхів навів, – казав сердито Йон.

– Чому думаєш, що це він? – не здавався Кіндрат.

– Роби що кажу, а там розберемось.

– Е, чорт бери! – казав Корній… – Табак дєло! Ні чорта! Вивезем!

Рішення запало, все було сказано, сніданок скінчено, всі троє піднялися і взяли напрямок через ліс, де, на їх думку, мало бути лісове село Антонівці. Дерева шуміли німими шумами, галуззя поволі гойдалося, кожна хвоя вела свою ноту. Над усім вітер ніс хмарини, а внизу, їм назустріч, по вогкій, мякій землі, йшло троє твердих людей.

Князькова хата, бита вітрами, сонцем, дощами і часом, стояла тоді ще на взгір’ю знаного Лисячого Яру, звернена обшльоганим своїм лицем до сходу сонця, яке звичайно, коли дивитися з цього місця, сходило отам далі поміж одерадівськими і тилявецькими полями понад тим березняком, що здалека виглядав ніби старий білий мур оброслий зеленим мохом.

Тут кінчалися ославлені тилявецькі сіножаті з Попівською дібровою і починались людвиські запридатки. На взгір’ю сторчало кілька молодих, моторних дубчаків, що завжди сперечалися і шуміли з вітрами, а поміж ними, гніздами розложилися надуті кущі ліщини щедро і щиро оздоблені своїм плодом… Донизу спадали полової барви смуги нив, званих сіножатями, дармащо на них, під цю пору, бовваніли на сонці золотисті півкопи вівса.

А хата стояла і не стояла, скорше приклякла на коліна, ніби поліська баба у білій сутані, йдучи на прощу до Почаєва. Вона тут урочисто сама, велично всіма забута – гонів за два від найближчого хутора відлюдної родини кацапських старовірів.

Її власник, пан і раб Князько, вельми їй до лиця своєю святочною, щирою самотою, запалий у себе самого, завуджений димом, битий вітрами, пражений сонцем, що колись, кажуть, мав і жінку Лукію і сина Марка, але злощасного, бурхливого тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року, коли військо польського генерала Гелера зробило навалу на цю землю і за непокору спалило село Людвищі, його син, тоді все ще вояк якоїсь дивізії війська УНР, був поважно втручений до цієї суперечки, а тому десь було зник з овиду на довгий час і ніхто не знав де, аж по рокові люди знайшли у кущах старого глинища кілька кістяків і між ними, по деяких ознаках, Князько впізнав свого Марка, поховав його тут же поблизу хати з написом «Тут спочиває мій син», на дебелому дубовому хресті.

Того ж таки року, бита горем та недугами, впокоїлась в Бозі і його незабутню Лукія.

А тоді Князько залишився сам у ворожому оточенню, як казали, запав у бездоння невситимого гніву, туги і тривоги з пекучою надією, що одного разу прийде і його день відплати. Цупкий, як капиця, як топорище невгинний, він вбудувався у твердінь життя, як мушля у твердінь каменю, з тими своїми далебі суворими синіми очима, що незгоряємо гнівались під високим, тяжким чолом на якому маєстатно, биті сонцем, палали на вітрі його патли…

І був він славетний на всю околицю бондар… Його багате подвір’я було завалене колодами сухого дуба, клена, ясена звезеного сюди зо всіх усюдів від незнаних часів, частинно вже згнилого і запалого в землю. Під стріхою, на вбитих до стіни кілках, висіли круги в’яленої на обручі ліски, у причепі, сінях та комірчині стояли стосами готові і не готові до продажу діжі, цебри, кадуби з терпким запахом дубової клепки, а в самій хаті, зараз за порогом від мисника з деякими ознаками посуду, стояв розлого обчовганий, поточений шашіллю старий варстат з великою збіркою різноманітних струганків, рубанків, пилок і сокир розвішених по нерівній стіні гень до самого образа Саваофа почаєвського мистецтва, що стояв у куті на трикутній поличці з почорнілою, колись мабуть червоною лампадкою, від якої трохи далі на передній стіні, виднілась засиджена мухами фотографія його сина у невиразному вояцькому однострої.

І тож у цій загрузлій у землю споруді, відбувся той суд і той засуд. Інколи це приходить, як сама доля. Суддею був Князько, обвинувачувачем був Йон, захищав Кіндрат, лаву присяглих держало дванадцять лавників з Тилявки, Угорська, Людвищ і Антоновець. Підсудного Ілька суджено за зраду.

Це був суд серця і годі було б вимагати тут рівноваги шальок справедливості чи ласки милосердя християнського розуміння, коли все тут, від правіків, було наснажене чеснотами Божої природи в її первинній чистоті і силі.

Чорнявого парубка Ілька суджено за його власну долю і не тільки, як одиницю з ім’ям і прізвищем, а його далебі викликано з віків, просторів і поколінь людських, як вказану пальцем призначення жертву на вівтар сил, що ними двигались дії і завдання у цьому відтинку нашої блакитної планети. Він був знаком сумління, що його іноді викидає вище призначення на забутий беріг долі, як передвісника грядучих здвигів, що тут постануть з новими вівтарями жертв самопосвяти й подвигу.

Тут не будуть питати хто, кого, коли і для чого зраджував за нормами параграфів держаних законів, писаних рукою людською, тут будуть судити просто силою гніву, бо держава цього виміру вкладалася в рямці законів основних клітин тіла, червоних тілець крови, руху планет і ультра-проміння сонця. Йон, що судив і засуджував, мав вигляд дулібського, лісового кудесника, моторошного ворожбита, який вирікав свої вироки словами вирваними не зі словника знаного людям, а з огню гарячого, накипілого і наболілого жагою правди серця…

«Щоб почати початок правосуддя на цій (він криком підкреслював це слово) землі за власними вимогами», щоб «ніхто непокликаний не топтав її без нашого дозволу», щоб «зникла між нами зрада, бо зрада це мор, параліч, засуд, небуття… Що її мудрі люди завжди випікали розжареним залізом»…

Ось де і як народився Йон… «Гірким досвідом, казав він, куємо цю нашу свідомість»… У хаті були люди, був Йон, його слухали і його чули. Під стелею світилась мала нафтова лампка, години тягнулись довго, повільно, вперто…

А десь опівночі з низьких дверей самітної будови над Лисячим Яром, нахиляючи голови, безмовно виступали чорні зариси людських постатей; була сторожка ніч з холодним місяцем над людвинською долиною, зі заходу від Крем’янця тягнуло хвилястим м’яким вітром.

Другого дня, у неділю, під вечір, о годині шостій, малим локальним потягом зі станції на Дубенській рогачці, Володько залишав Крем’янець. Був одягнутий у незвично новий, попелястого кольору, мішкуватий одяг, на носі мав незвичні окуляри, в руці незвичну парасолю, малу, чорну, дешеву валізку і випадкову книжку під пахвою. Був сам, виглядав насторожено байдуже, мав запалі зі синцями невиспані очі. Ступаючи на першу ступінь вагону третього класу, відрухово озирався і намагався скорше відірватися від цього місця, ніби воно було гаряче. Ще мить і він, дуже до речі, в порожньому переділі.

Сонце було там десь збоку, за вагонами, над заходом і світило ще прощально по всіх будовах, деревах і билось, як птах, до задніх вікон вагону. Володько підійшов до свого вікна і шарпко стягнув його завісу. Намагався повити себе мороком і стати невидимим. Присів на твердій лаві, намагався тримати рівновагу, але нерви не слухались і парасоля в руці настирливо танцювала викрутаси під їх музику. І яке щастя, що він тут сам… Але ось відхиляються двері, мить непевності, чути жіночий голос «чи є тут місце» і на Володькове «прошу» вони зачинилися знов. І він далі був сам у своїй темряві… Потяг починав поволі, обережно рушати.

Нерви помітно звільняли свою пружність, за вікном крізь щілину завіси, виразно відходили взад телеграфічні стовпи і будови освітлені скісним промінням сонця, блищали сірими дахами, ніби зграї голубів. На обрію лишалися знайомі, засоромлені гори з порубаним старим лісом. Поодинокі насінники виразно стояли на тлі вкритого пнями зрубу. Закинута шахта, розбитий війною завод, надщерблений димар, відступали з боєм в глибінь обрію і кілька при самій землі вікон великого цегляного, без даху муру, відбивало червоне сяйво сонця, оздоблене кучерявою хмаринкою сивого диму, що виходив з невидимого димаря і спокійно розчинявся у застиглому просторі.

Потяг набирав ходу. Ось він вже вирвався з шахівниці городів, розгорнулись рівні, чисті, зібрані, всипані білим крейдяним камінням, поля. Це ж долина… Та сама, де колись їхав з большевицьким обозом. Там он далі за Іквою село Сапанів, де збирав з Василем трупи австріяцьких вояків. А ще отуди далі – Божа Гора, що ото з неї били шрапнеллю по головах обозників. І досі лунають у вухах звуки кованих кінських копит по гладкому камені дороги. І бачить обличчя вершників, що женуться на замилених конях з голими блискучими шаблями назустріч тієї гори і тих шрапнелів.

Минулося. Все кудись відійшло. Люди змагалися з огнем, залізом, Сатаною. Люди йшли безконечними сірими лавами, люди падали до землі, люди повзли, вгризалися у твердь, знов зривалися, знов бігли і кричали глухим криком серед темної ночі, що його було чути до самої Тилявки. Володько так виразно бачить ті їх мідяні, червоні, засмаглі, грубо краяні лиця. Пізнає Йона, Кіндрата, Сергія… Що вони й далі, припавши до сирої своєї землі, повзуть у сірому мороці в невидиму атаку.

Величне, незбагнуте, незміриме диво! Волинь! Земле моя і моїх предків!

В понеділок рано потяг підходив до Львова.

Того самого ранку Матвій вставав, як звичайно, разом зі сонцем. Він знав, що там в селі сталося, як також знав куди і чому відійшов його син. Хто скаже, як надовго… Можливо назавжди. Було багато руху, багато мови, багато тривоги. Але Матвій не має права на це зважати. Його кличе земля і він мусить бути з нею.

Ось він впрягає до плуга коні і йде… Одразу від дороги вгрузає плитою під вівсяне стернисько і Бог-поміч. Коні напружились і потягнули. Земля ворухнулась, піднялась, розірвалась на кусся і посипалась шрубом до права.

З-за жолобецького лісу, як завжди, піднімалось веселе сонце. В небі по різних місцях стояли непорушно підбарвлені охрою білі хмарини. Над Мозолянкою з намагою незграбно летить і квапиться чорний птах. Побачив орача, знижує лет, плавко сховзає вниз, при самій землі робить пів зворот й осідає в борозну.

Матвій далі і далі ступає за своїм плугом, крає чорну борозну в напрямку угорської межі, його шорсткі, вузловаті долоні міцно тримають ручки чепіг. Ось він доходить до взгір’я, піднімається вище… Коні, плуг і орач на хвилину застигають непорушно на тлі синього обрію і одразу непомітно, поволі починають вгрузати у землю. Ось видно ще його спину, плечі… Ось тільки голову… І ось зник зовсім. Зісталось просторе, випнуте взгір’ям поле, перетяте чорною борозною, а над ним глибоке, широке, ясне небо.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 383 – 394.