13. Признання любові

Улас Самчук

Великодні дзвони віддзвонили. Довго ще по широких соняшних полях стояли в повітрі їх звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого місця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлітаються по всіх полях і застигають.

Кожний день щось ставалось нове. То розцвіли черешні, то підросли й пустили бульбахи півонії, то розгорнули перші липкі листочки косаті берези. На полях кожний день ішли орачі. Вони співали пісні, розгортали землю, сіяли зерно. На городах з кожним днем творились нові грядки. Хати були білі, ще великодні, осяяні сонцем. Навкруги церкви стоптана земля. У Левинських праця, рух і клопіт. Олег від’їхав. Пан Гліб знову ходить учити. Ольга лежить, о. Клавдій лежить. Матушка бігає по господарстві. Решта хто де…

Село також працює. Сергій ходить на поденне до цегельні. Кіндрат кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччині. Демид у полі. Йон їздить на Угорщину по дрова. Ілько працяє в дворі.

Матвій має нову турботу. Володько хоче відходити. Куди? У світ, далеко… На Україну… Він так і сказав: на Україну. Хоче, мовляв, її бачити цілу… Сходити її хоче здовж і впоперек власними ногами. Якийсь дивак той Володько. Раз стялися обидва – батько й син… Ні один не переміг. Обидва лишились при своєму.

Матвій тоді подумав: хай! Не буду йому перечити. Хай іде! Він так говорить, ніби Україна це його подвір’я, де він може йти, куди захочеться. Але хай іде. Кілька днів ходив старий понурий і сердитий. Був такий і на полі, і вдома. Ніхто крім Володька не знав, що з ним сталося.

Настя працювала на городі. Силу-силенну має тієї праці. Василинка мало може їй помогти, бо ходить до школи. Це вже останній рік. Прийде зі школи, візьме книжку й на город. . Там присяде біля матері на грядці, в одній руці книжка, а другою поле зілля. При тому вчить:

«Бяла паєнчина стерніско укрила,

Ой, жебим я прендзей шиць сен научила…

Вишила-бим собє бєлюхнон хустучкен,

Брацікові мему пєкнон кошулячкен…»

Мати довго, терпеливо слухає її, а після не видержує:

– І що ти, дитино, ото цілий час мелеш?

– То, мамо, така пісня…

– І ти то розумієш? – При цьому Настя зводить на дочку свої вилинялі, запалі очі й дивиться на неї з жалем.

– Ну, мамо… Спочатку ні… Потім нам пояснюють… Знаєте що то «кошулєчка»?

Мати поважно й здивовано дивиться, але не відповідає. Василинка сама пояснює:

– То сорочечка…

– А-а-а! – махає рукою Настя. – Таке воно тобі потрібне, як мені біда. Будеш з того щось мати… Господи, Господи! Які ті люди… – додає зрезиговано й знову поле грядку.

Хведот у полі за копанкою скородить. Мати про нього казала:

– Но! Вже до тієї роботи пнеться… Можливо, хоч цей буде до чогось… Але надто вже він крутий.

Хведот дійсно крутий. Це ані Василь, ані Володько. В духовому житті він не бере участі. Воно для нього не існує. Він жиє кіньми, коровами, господарським начинням, полем. Володько, на його думку, «дурний». Його читальні, вистави… Його мандрівки по ночах з хлопцями, особливо його книжки й писанина… Кому то потрібне? Хведот дивиться на свого брата виразно згори. Нічого з нього не буде. Ані пан, ані Іван…

Володько сам знає, що він не пан і не Іван. Це і є причиною, що він тепер такий розгублений, такий не свій. Чує себе розірваним на кілька шматків. Знає, що йому поплутано всі стежки. Всі дороги, якими йшов до цього часу, перетято… Треба шукати нові.

Бо ж він знає, що не тут, не в цьому селі його справжнє місце.

Але куди йти? Як? На це не дає ніхто відповіді. Ні рідні поля зі своєю вічною красою, ні предки, що нікуди не ходили – тут родились, жили й тут лишили могили, ані живі люди, що оточують Володька. Він тільки чує, що мусить іти. Чує навкруги себе якесь коло, якусь межу, що її мусить переступити. Треба вирватись тільки звідси, з цього ось місця, з цього села. А там вже знов віднайде свою дорогу…

Його дні йдуть неспокійні, нервові. Його не тішить ні рілля, ні сад, ні чепіга. Біжить у поле, у ліс… Шукає самітності. По часі хоче бачити біля себе людей – живих, чогось спрагнених, неспокійних. Вирватись! Вирватись з цього місця! Воно засмоктує в глибінь… Ноги грузнуть по коліна, а тут треба йти… Завжди один і той саме наказ…

Через те він і сказав батькові, що відійде. Вирвалось з уст слово Україна, бо не міг його обійти. Не міг! Він вже зрісся з тим словом і його тягне далечінь, що простяглась туди далі на схід. Ріки туди течуть, дороги туди біжать… Думки все туди й туди летять… Боже! Чому не так є, як має бути?

У Провідну суботу Володько вийшов з дому й пішов. Ще сонце стояло високо. Напередодні випав перший весняний дощ. Все зазеленіло. Навкруги зелено, зелено й зелено. Свіжо так і тепло. Він пішов через поля до «предатків», потім вузькою дорожиною до Одерадівського березового гаю. Тут повернув вправо й розмитою дорожиною пішов униз до села. Перейшов село, долину, річку й пішов на гору.

Коли вийшов на рівне до Тетильківської діброви, йому здавалось, що вже можна й не вернутись. Варто йти далі так само на схід, все на схід… Там десь у тих полях границя… Переступити її ось так, як цю межу, і йти собі по землі. І там так зелено, так свіжо, так гарно. І там люди свої, і села, і яри, і гаї різного дерева.

Ще сподівався Володько, що зустріне тут Наталку. Вона має десь вертатися з Тетильковець. Чекав її до заходу сонця, але марно. Геть вечором вернувся додому й застав дядькового Василя…

Він тільки що прийшов з Дерманя. Сидів і вечеряв. Біля нього сидів Матвій. Настя поралася біля печі. Хведот і Василина вже полягали спати, але тепер повставали знову.

Василь засмалився від сонця, вуса його підросли. Одягнений в чорне. На ногах черевики.

– Що нового в Дермані? – питав Володько.

– Нема, Володьку, нічого доброго, – сказав рішучо Василь. – А потім продовжував перервану розмову з Матвієм: – Ціле Застав’є – все заселили. Геть туди, як їхати цим боком до Лебедів. Хати вже ставлять. Ліс дали їм, землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була над нашими сіножатями, майже вирубали…

Ще довго оповідав, про це все і не було потреби щось питати. Всі й так знають. Мова йшла про так званих польських осадників. Матвій довго мовчки слухав Василя. Голову держав рівно й дивився просто перед себе. Нарешті проговорив:

– Не встигли тоді викупити… Ах, дерманці, дерманці!

Володько відчув у цих словах тяжкий докір. Можливо навіть не за те, що не встигли викупити. Здається, за інше… А Василь так і зрозумів…

– Знаєте, дядьку, – сказав він на Матвієву мову. – Дерманців треба ганьбити, але хто тоді знав? Ну, от я. Що я міг знати? Звідки? Цар був над всім. Ні? А прийшла Україна… Ет! Те повстання, ті всілякі Каміняки, ті крикуни… Села наші тепер за них несуть покуту й будуть довго нести. Але скажу: народ встав! Так! Встав народ!

– Ось, наприклад, – провадив далі Василь. (Володько подумав: звідки він навчився «наприклад»? Раніш все казав «напримєр»). – В нас помер Ферапонт Яковлевич…

– Ферапонт помер? – раптом перебив Василя Володько. – Що йому?

– Помер. – Коротко відповів Василь. – Не знаю, що йому було. Кажуть, сліпа кишка… А був він уже другий рік… Ну, ніби директором, чи що… Народної школи. Тепер, «семиклясувка»… Наш Андрій ходить до п’ятого класу. Прийшов раз зі школи й розказує: дали нового директора. З Познаньщини… Каже, одразу наказав учителям вивчити дітей державного гимну… Почали вчити. Перший раз як заспівали… Діти нізащо не тягнуть… А тільки вийшов учитель – як вдарять свого… І ніхто їм не казав. Самі. Учителі перелякались, директор почервонів, сердитий…

Говорили до пізньої ночі. Про землю, про дерманські новини, про рідню. Всі були в доброму настрої. Василь хоче покинути Дермань. Нема там місця для людини, що хоче рости. Хоче по Матвієвих слідах іти. Прийшов розвідати, чи не продасть часом Рона свою землю. Охоче б з того щось купив…

Потім полягали спати.

Володько заснув не одразу. Розмова й настрій Василя піддали йому завзяття. Порішив знов іти в село й знов там працювати. Він є з роду Довбенків. А це міцні, тверді люди…

Другий день – Провідна неділя. Люди йшли на могили, правили панахиди. Потім відходили на бік, розстеляли на зеленій траві білі настільники, розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглі… Сходилися куми та свати й поминали мертвих. Після кількох чарок робилося весело. Під вечір верталися, і зо всіх боків села було чути співи.

Володько був у читальні. Справа з виставою вирішена й підписана. Бракує тільки дівчат. Над вечір Сергій сказав Володькові:

– Не хотів би часом зо мною?

– Куди?

– Побачиш.

Відділилися від хлопців і пішли просто селом. По селі повно люду. Деякі так розспівалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У Польона, що йому під Сапановом обірвало пальці, справжня гульня. Вікна відчинені, за столом повно гостей, мов на весіллі. Співають «Чарочку». Під вікнами бігають і бавляться «у цвіт» діти.

Сергій і Володько пішли далі. Сонце заховалось за обрій і там лишилось. М’яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свіжо й тепло.

На колодах, що лежать на вигоні, сидить Мокрина. Вона загорнута в велику, чорну хустку. Голова відкрита, а волосся заплетене в дві довгі, чорні коси. Вона чекає на Сергія…

Ось і він, але не сам. З ним Володько.

– Це добре, що ти його привів, – сказала Мокрина. – Та дурна Наталка не дає мені спокою… Хочете її бачити? – запитала рішуче.

Для Володька це несподіванка.

– Вона не в Тетильківцях? – промовив він.

– Та де… Вже три дні тут… Вчора в дворі сіяли разом квітки… Все співає… А часом набреде на думку щось і питає: а ти пішла б до читальні? Певно, що пішла б… Чому ні, кажу. Володьку! Ви! Халярнику! Вона до вас втріскалась по вуха… Я знаю.

Володько не знав, що відповісти. Йому було приємно це чути, але не виявив нічого назовні. Присів до Мокрини й жартом її обняв.

– Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дівчина! – майже вигукнув.

– Так. Золота… Біля золота лежала… А ти, Сергію, дивись: обнімає…

– Хай. Для Володька все… Ми з ним одно. Оп і місяць починає сходити. Це також для нас.

– Хочте, Володьку? Піду викличу? – запитала Мокрина… – Дивіться. Вона там…

Володько знає, про кого мова.

– А вийде? – запитав непевно…

– Ха-ха-а! – голосно засміялась Мокрина. Голос у неї дзвінкий, низький, сильний. Сміх покотився долиною. Потім зірвалась з місця, кинула «чекайте» й побігла. Скоро вона зникла за річкою…

Парубки зістались самі. Мовчанку перервав Сергій.

– Як тільки Наталка погодиться – одразу за виставу… Але рішучо!

Володько думає щось інше, але відповідає:

– Так. Одразу. Тільки чи знайдуть час хлопці…

– Мусять. По вечорах… Все одно не йдуть одразу спати.

Обговорювали подробиці вистави. Сходив місяць. Поволі, маєстатно. Небо прояснювалось, земля підносилась. Від дерев лягли на бік довгі, невиразні тіні. В декількох місцях заблищала річка. На горі виступили з темноти й підступили ближче білі хати.

Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у великій хустці, з відкритою головою. Була весела, жива… Принесла дві квітки турецького часнику. Володько не міг її пізнати.

– Це вам принесла квітки, – казала вона. – Бігла з Мокриною й вирвала… У нас вже розцвіли. Хочете? – і подала квітки Володькові.

– Якими словами вам дякувати?

– А частець би на вас, – казала Мокрина. – Вони тут роздякувались, ніби пани. Володьку! Отак її! – Кинулась на шию Сергія, міцно пригорнулась і дзвінко, соковито поцілувала. Після зареготалась, аж луна покотила долиною.

– Не моя… Не смію. Інакше знав би, що робити, – сказав Володько.

– Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Ніби це мед. Розлижуть… А ми йдемо. Сергію? Йдеш? Мені ще до двора треба. Завтра «бариня» встане: Макріно! Оп’ять за парнямі бєгала! Сматрі в міня! Ха-ха-ха! Добраніч!

– Мокрино! Куди? – крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було. Зірвалась, гукнула Сергієві «лови» й побігла в місячний туман здовж річки. Сергій також побіг за нею…

І ось вони самі. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому місці, де були у вербну суботу… Думки пролітають, крутяться. Що сказати? Сталося це несподівано, як і все, що цікаве. Підступив до Наталки й взяв її за руку. Не вирвала, навіть не поворушила. Від цієї близькості, від хвилювання, від непевності його рука затремтіла.

Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очі, яких і так в темноті не було видно, і мовчала.

Та мовчанка ще поглиблювала інтимність, родила надію, а одночасно творила ледве помітну непевність. Варто тільки потягнути за руку, пригорнути і все… А як образиться? Сполохається? Втече? Ні. Нема сили. Коли б це Ганка, чи яка інша. Ця зовсім відмінна й не може робити з нею так, як радила Мокрина. Він знає, але не може. Руки відмовляють послуху. Серце міцно б’ється в грудях… Почуття набралися повні груди. Ціле тіло в його владі й навіть язик не хоче повертатися… Але не видержав:

– Наталю! – Це був майже шепіт, а хотів сказати твердо.

– Що? – подібно вирвалось у неї…

– Я вас… – слово урвалось на середині. Заплутався язик. Але все-таки доказав виразно: – Люблю.

Хвилина тиші. Великої, напруженої… Що він сказав? Що вона? Від серця догори напливає повінь і, здається, з нею підноситься само серце. В очах туман.

– Кажете правду? – ледве чує слова, що майже так само звучать, як його власні.

– Дуже велику… – А на це мов луна, з туманної далечини прилетіло:

– І я вас…

Зненацька стало ясно в його душі, голові, очах. Здрігнувся… Впало слово, мов щось гаряче… Боже мій! Це ж значить… Це… Значить воно є. Все є. Значить можна її пригорнути й загорітись… Огнем, сяйвом, щастям…

Від неї почув глибоке, кілька разів розірване зітхання. Вона підняла голову. Бачив її обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й щасливе. Щастя видно на ньому. Навіть при місяці. Очі поблискують, широкі такі, відкриті, ясні й глибокі. Заглянув у їх глибини і йому захотілось підняти її, бігти з нею й співати пісню. Так весело на душі, так багато сили в грудях, так неуявно багато навкруги життя.

Слова, півслова, питання, відповіді. Місяць все плив і все догори. Ніч, десь пісня, срібний туман… Могло б це тягнутись у вічність, коли б так треба було…

Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:

– Ось воно те справжнє! Прийшло!

Все навкруги: і місяць, і зорі, і дерева – все то щастя, щастя й щастя. От яка ніч… Вдивіться в неї… Ах, що й казати!

Ступав широко, легко… Ніс у собі ще тепло дівчини. Її ім’я звучало в ухах. Вибіг нерівною, кам’янистою дорогою під гору й тут на перехресті доріг зустрів… Йона.

Несподівана й неприємна зустріч.

– Куди біжиш? – грубо запитав він Володька… – Дивлюсь… Володько. Стрибає, мов теля…

Йон – завжди Йон. Грубий, сердитий… Хто його бачив несердитим? Вічно клямцає зубами, мов вовк. Ось вже рік він трошки зрохманів. Вже не чути, щоб когось побив, але при кожному дотику їжить шерсть. Ось-ось вгризе. Довший час Володько не бачив його. Десь було зник…

– Звідки? – знову впав запит від Йона.

– Не знаєш? – так само відповів Володько.

– Від дівки. Ну! – Це «ну» витиснене з уст, ніби погроза.

– А ти звідки? – запитав і Володько.

– Я? Бував скрізь… У Рони тепер п’ють. Наші там всі. Ідіоти!

«Звідки в нього те слово?» – подумав Володько. У голос сказав:

– А ти? Тебе десь не видно… Де буваєш?

– Пити не ходжу… Бував у Крем’янці. – Хвилину помовчав і сказав: – А ти киснеш? Читальня, Просвіта… Петлюровщиною зайнявся… Йшов би краще на Україну…

– А тут що? – запитав швидко Володько. – Звідки ті слова, Йоне? Це щось не наше…

– Вгадав. Наше це не є. Наше: Просвіта, пан Рона, дівки… Такий ось ти… Вчився, вчився, а сидиш у батька на карку. Думаєш, поможе Просвіта?

– А хто по-твоєму?

– Гм!.. Є трохи більша сила. Тож два кроки на схід межа, ні? Тож сила наша там, ні? Мій брат у Ленінграді командує баталіоном, а тут тебе навіть волосним писарем не пустять. А ми ідіоти: Просвіта, читальня, вистава… Може Петлюра прийде й ще раз продасть за миску сочевиці. Туди треба йти. Займати місця. Хай зо мною поговорять, коли за плечима сто міліонів стоятиме…

Володько не перечив. Йонові слова ясні, а Володько не має такої ж відповіді. В його голові непевність. Можливо й так. Там все-таки сила. Цей клаптик землі… Милий він, але все-таки клаптик…

Йон провів Володька аж до дерманських хуторів і повернув до села. При цьому весь час кидав свої сердиті слова. Володько більше слухав. Після, як залишився сам, міг подумати над ними. Одночасно йому хочеться переживати те, що наповняло його сьогодні. Радість ту велику. Ось перед ним батьків хутір, цвіте молода черешня, розцвітають яблуньки. Скрізь така весна, скрізь так молодо… Можливо не варто зараз розривати це все на шматки. Треба ним пожити…

Все, що говорив Йон, було дуже важливе, але Володько не придав йому великого значення. Він дуже жив… Жив своїм молодим тілом, своєю свіжою душею, своїм нерозвиненим розумом. Навкруги так добре. Батько й Василь ходили оглядати землю. Потім Василь відійшов. Вечором Володько подався в село. Був захопелний і це захоплення передалось на хлопців. Через те взялися завзято до вистави. Треба було дівчат – знайшли. Звели з Башковець, з Угорського, прийшла Наталка, Настя, Ганка… Грали, співали, танцювали… Вечорами Володько виминав Ганку, й зникав несподівано… Можливо він недобре робив. Дуже можливо. Але він не міг інакше. Ще в читальні Наталка казала:

– Я вийду під черешні…

Володько добре знає, де ті черешні. Там за городами, де починається широке, до самих Людвищ, поле. Черешні старі, широкі. Під ними довгий хвилястий пліт, під плотом молода, зелена трава. Далі поля засіяні яриною й межі, що біжать далеко, майже до обрію… Не можна було не йти туди, хоч Наталку проводив додому Ілько, а дома часто чекав на неї Іван з Людвищ.

І Володько, і Наталка крали своє щастя. Тільки Сергій та Мокрина знали про це. Часом Володько приходив «під черешні», сидів там довго, вдивлявся в темноту, тратив віру, що прийде, але все-таки сидів. Завжди приходила. Насторожена, трохи перелякана. Пригорталась ціла – гаряча, гнучка, тріпотлива… Часом знов Мокрина викликала її «на колодки». Тоді були вони всі разом – Володько – Наталка, Сергій – Мокрина, мов дикі птахи, зривалися й відлітали в темонту. Звідти чути було дзвінкий Мокринин сміх. Вона не боялась сміятись.

А ті, що лишались? Наталка не вміє й не може так сміятись. Вона трагічна. Коли навіть сміється – через сміх проривається щось поважне. Вона тепер ціла горить. Коли цілує, напружується, мов струна, і тремтить. Вібрації її тіла передаються на Володька. Він тоді забувається й йому здається, що земля під ним вгинається.

Додому верталися пізно.

– То нічого, – казала Наталка. – Висплюся – А прийдеш завтра? Прийдеш? Правда, прийдеш?

Володько вертається завжди долиною. Сюдою найкраще йти. Тут не ходять люди. Свіже, передранкове повітря охолоджує його розпалене чоло.. Часом заходить до криниці, сідає на цебрині, черпає долонею кришталево-чисту воду й п’є. Навкруги велика тиша. Думає про себе й Наталку. Що буде з нею? Ще кілька тижднів, ще місяць і вона не його. Вона належатиме іншому. Як буде він без неї? Як? Любить її, не може бути без неї. Колись цього не розумів, але тим краще розуміє це тепер.

А чи може з нею одружитися? Ні. Що з нею робитиме? Куди піде? Ні батько ні мати не дозволять цього. І сам він знає, що це неможливе. Про це навіть не сміє ніхто знати. Ні Ілько, ні Ганка, ні Іван, ні навіть Йон. Цей ніби з презирством ставиться до жінок, але все те брехня. Він любить Наталку. Можливо він і Володька через неї ненавидить. Він не знає, що між тими є, але знає, шо є щось…

І це помічають інші. Вони зустрічаються вечором у читальні. Вони разом грають. Часом вони непомітно сходяться й щось говорять. Ілько уважно слідкує за своєю сестрою… Він знає ЇЇ. Може бути погано…

Ще гірше з Ганкою. Вона також ходить до читальні, але чому Володько уникає її? Чому відмовляється провести? А як проводить, чому такий байдужий і холодний. Колись того не було…

Але Ганка розумна й горда дівчина. Вона не хоче виявити своїх сумнівів. Вона тільки іноді каже:

– Володьку. Ти мене вже не любиш. Правда, ні? Ну, скажи… Це ж правда…

Що їй відповісти? Мила, добра, весела Ганка. Знає її від дитинства. Любив її. Ходив з нею прилюдно.

– Не кажи так, Ганко, – говорить він. – Не кажи так…

– Але то ж правда, – налягає вона…

– Ні.

– Можеш забожитись?

Починає говорити їй про все, що разом пережили. Згадує минуле. Як може її не любити?

Вона слухає уважно, не перебиває… Увага її аж надто велика. Так, ніби хоче вловити в тих словах все, що між ними заховане. А потім каже:

– Вірю. Ти любиш мене… Але ти мене не кохаєш. Ні, ні… Мовчи!

Після цього й сама мовчить. Він також не знає що сказати…

– Ах! – зрезигновано перериває мовчанку Ганка… – Інакше й не могло бути…

Ці слова найбільше ранять Володька. Він спокійно, але певно каже:

– Не можу себе перемогти. Я, Ганко, інший. Не такий, як всі. Мене навіть і любити не слід…

Ганка довго мовчить. Передумує слова, що вирвались у Володька. Потім, ніби сама до себе, каже:

– Але… Володьку! Я тебе так люблю… Так люблю! Ти може не віриш. Але скажи мені: Ганко! Скоч у ту річку! Скочу! Я не знаю… Сама не знаю, що це таке… Я знаю, що ти зо мною не будеш, що ти… Ах, цього навіть не хочу висловити… Ти знайдеш собі іншу, не таку просту… Я проста і… дурна. Так. – У неї на очах з’являються дві сльозинки, відриваються й спадають. Голос її тремтить.

Після таких слів Володько ніяк не може сказати їй правду. У нього не стає відваги. Йде з певним наміром сказати, а вертається ще з більшою непевністю, ніж було до цього часу.

Тимчасом ішли проби вистави. Треба знову дозволу. Володько дуже був вдоволений, що цю справу взяв на себе пан Рона. Той найняв підводу, парадно одягнувся… Їхав на високо вимощеному й застеленому килимами возі. Вернувся з добрим настроєм, повний надії.

– Дозвіл буде, – казав він урочисто.

Це всіх підбадьорило. Праця пішла ще жвавіше. На селі рух. Під вікнами читальні товпляться люди. Один Йон був завжди насуплений і невдоволений.

– Що з тобою? – питає його Володько.

Йон замість відповіді сплюнув набік. Потім вирік:

– Ет… Все те дурниця!..

– Що дурниця? Чому дурниця?..

– Бо дурниця! – казав він рішучо й сердито. – Вистава! Велике діло! Поможе це нам, як мертвому кадило.

– Але ж, Йоне! Хіба ти не бачив, що творилось минулої осени? Ту радість, те захоплення… То не була вистава… То було свято. Ти ж бачив…

– Ну, й що ж?.. Бачив! Тобі свято… Нам гнуть карка, а ти свято… – І Йон презирливо глянув на Володька.

– Йоне. Кажу тобі! – рішучо проговорив Володько. – Це людей ушляхетнює, вчить. Люди бачать крім будня щось інше. Їх думки збуджуються, голови думають…

Йон розреготався.

– Ушляхетнює… Ха-ха-ха! Нам не шляхетності, а сили треба. Сили! Не розумієш? А ще й вчився!

– Ну, як собі хоч’… Я не можу відняти народові кришку розради. Це роблять всі… Хочу сказати, всі народи, що звуться культурними. А з тим самим народ росте! Так так… Можеш не кривитися. Росте й потужніє! Вростає в силу…

Так і розходились. Володько на своєму, Йон на своєму. Не розумілися. Йон відмовився грати на сцені. Добре. Може не грати. Натомість Йон все ходить до Крем’янця та збирає біля себе різних хлопців. Він щось говорить з Никоном. Никон приходить раз до Володька й швидко, спльовуючи через зуби, розповідає:

– Знаєш? Той Йон… (чвиркнув). Він мені говорить: заложім комуністичну ячейку. Що за ячейка? – кажу. Така, каже, мала група людей. Як ти думаєш? Сергій не хоче…

– І я не хочу, – престо відказав Володько.

– Ну, але… (Никон мнеться). Там за границею… Йон там був…

– Йон був там? – швидко запитав Володько.

– Але ти мовчи. Він мені сказав так собі… Просив мовчати… А може правда… Володьку? Ти подумай: там все-таки наші. Ні? Наші ж… Як щось – до кого звернешся? А там, знаєш, таке… Йон приніс цілу купу. Газети – ось такі! (Никон широко розвів руками). По-українськи. Їй-бо! Книжки. Шевченко. Листа показував. Дивись, каже: марка наша. У всіх, каже, школах по-українськи… Ну, а це ж що?.. А там…

Володько не знав і тут, що сказати. Він нічого не знає. Звідки він може знати, що там і як там? Границя близько, але вона зачинена. Заходив до пана Гліба. Гліб був рішучо проти:

– Не вірте! Москві не вірте ніколи. Де Москва, там не може бути України! Ось поговоріть ви з нашим Сашою…

– Саша чорносотенець.

– Не чорносотенець, а москаль! – рішучо казав пан Гліб. – Цей тільки дурний, а там розумніші…

Це все Володька мучило. Де правда? А що, коли б так піти та все власними очима побачити? Та сходити всю Україну здовж і впоперек? Та доторкнутися ран її? Та відчути її цілим нутром? Приваблива думка. Володько не може з нею розстатися. Бачити Київ! Київ! Над Дніпром! Справжній Київ! При цьому в нього загорялися очі, ніби в малого хлоп’яти.

В цей також час Матвій розпочав будову нової хати. Копали фундамент, прийшли мулярі, рух, гармидер. Ціле подвір’я завалене цеглою, дошками, колодами. Володько в подертих, заляпаних штанах, без сорочки, у патинках на босу ногу мішає вапно, підвозить цеглу, носить з батьком дошки, будує риштування. Прийшли гарячі дні. Сонце смажить, обпікає спину, руки, обличчя. Шкіра стала гнідою, волосся вилиняло, щоки запали. Він зовсім змінився. Став костистим, худим, витягнутим. Спина гнучка, випинається хребет і ребра.

Але все-таки він щасливий. Так. Він весь заповнений. Не чує часу. Ось він дістав якусь книжку. Передав йому її Лазюк з міста. Спеціяльно йому… Нікому іншому. Хай прочитає й поверне. Написав листа. «Ця книжка дечому вас навчить і допоможе розв’язати питання, що вас сьогодні хвилюють».

Володько читає. Під час снідання, в обід, у перервах. Всі дивляться на нього, як на дивака. Але він весь у тій книзі. – Англія. Вісімнадцяте століття. Невелике, приморське місто. Море, рибалки, пірати, кораблі, брудні шинки й сильні, суворі люди. На вітрильних кораблях вони пливуть через океан у всі кінці світу. Для них відкрита Канада. Для них доступна Індія. Крок за кроком вони підгортають Африку… Підгортають собі, мов купу виграних грошей.

У тому містечку живуть два приятелі: Йонатан Блек і Гораціо Нельсон. Обидва ще малі хлопці. Перший не має батьків. Він прислуговує в шинку своєї старої й сварливої тітки. Другий є сином поважного морського старшини й він ходить до школи. У школі вчать його не так граматики, як почуття гідності, обов’язку й витривалості. Сварлива тітка часто нагороджує Блека стусанами, але він на це не зважає. Він дуже захоплений гостями, що приходять до шинку, придивляється до них, прислухається до їх розмови.

Туди заходять матроси з далекого плавання. Вони оповідають цікаві пригоди. Між ними трапляються пірати. Одного разу Блек підслухує розмову таких піратів. Довідується, що на рейді стоїть корабель з вантажем золота. Власник корабля намовив піратів перенести золото на другий корабель, а той затопити. За нього можуть дістати від забезпечальні Ллойд десять тисяч фунтів.

Ця справа приголомшує малого Блека. Він не може прийти до себе. Пірати дали йому фальшиві гроші, але він того не помічає. Тітка б’є його за недогляд і викидає на вулицю. Але й це його не пригноблює. Він весь під враженням новини. Біжить з цим до свого приятеля. Але той у школі. Викликав його через вікно й оповів все, що знав.

– Поїдеш зо мною? – питає.

– Куди?

– На той корабель.

– Не можу, Йонатане. Мене не пустять…

– А пам’ятаєш нашу умову? – каже Блек. – Кожний з них мусить один одного послухати. Не послухає, дістане бокс.

Граціо пригадує умову й погоджується. Йдуть. Беруть чужого човна й під вечір виїжджають на море. Гребуть по черзі. Почасі знаходять корабель і по линвах вдряпуються на нього. Вилізли. Обидва засапані, з обох сочиться піт. Дивуються, що корабель порожній, але побіч нього на прив’язі другий корабель. Ходять по чердаку, але нікого не бачать. Нарешті з доку вийшли люди. Хлопці сховалися. Бачуть власників корабля, бачать піратів. Потім бачать, як пірати перекладають золото. Хлопців після помітили. Почали за ними бігти. Ті пострибали в воду й поплили. За ними стріляли, але даремне.

По довгих зусиллях хлопці виплили на сухе й заховалися в очеретах. Що тепер? Треба сповістити про це забезпечальню Ллойд у Лондоні. Але це за сто миль. Як туди дістануться.

– Пішки, – сказав Блек. – Інакше ні.

Нельсон не погоджується.

– Забув умову? – знов сказав Блек. Добре, Нельсон погоджується. Вони підуть.

На другий день Блек чекає Нельсона на умовленому місці. У нього за плечима на палиці клунок. Він готовий в дорогу. Нельсон довго не приходить. Блек терпеливо чекає, але ось і Нельсон. Він одягнений зовсім не по-дорожньому. Подає приятелеві руку й з жалем говорить:

– Не можу, Блек, з тобою. Мене віддають на службу. Буду моряком і буду воювати іспанців.

Це причина важлива. Блек жалує, що Нельсон не може, але погоджується.

– Добре, – каже він. – Тоді я йду сам. Будь здоров!

– Але… – мнеться Нельсон. – Я порушив умову. Ти мусиш мене вдарити.

– Ні. Не можу тебе вдарити, – каже Блек.

– Мусиш! Я вимагаю! Бий! – гнівається Нельсон.

Блек легко вдаряє його в щелепи.

– Слабо! – каже Нельсон. Після прощаються й розходяться.

З великими трудами дістався Блек до Ллойду. Його там приймають, нагороджують, пояснюють що таке Ллойд.

– Наша велика країна тримається торгівлею. У всі кінці світу сягає наша торгівля. Але все то побудовано на честі й солідності, – кажуть йому там. – Тільки чесна й солідна праця дає великі наслідки.

Блек слухає ці засади.

– Так! – вирішує він. – Я буду працювати чесно й солідно.

З тим він віддається праці. Він думає, як поліпшити інформативну службу. Він винаходить перший, примітивний телеграф. Він наражується на небезпеку й висліджує таємниці ворожої Франції, що намагалась знищити потугу Англії. Він рятує від переслідувань Наполеонівських гвардійців жінку великого аристократа, закохується в неї, закохує її в себе. Він закладає в Лондоні власний картель, здобуває велике майно.

Він бореться з власним громадянством, що намагалося змусити міністра флоту, щоб той дав наказ воєнним кораблям охороняти торговельні кораблі. Блек перечить цьому. Воєнний флот не сміє бути розділений. Треба з’єднати всі сили й змусити Францію залишити переслідування англійської торгівлі. Громадянство з ним не погоджується. В рішучий момент Блек пускається на обман. Їде через Ла-Манш і подає фальшиву звістку: французький флот розбитий. Всі приймають звістку з захопленням. Флот лишають цілим.

В той час адмірал флоту скупчує всі свої морські сили, змушує французький флот до бою й розбиває його. Це сталося під Трафальгаром. І адміралом тим був ніхто інший, як колишній приятель Блека Нельсон. У тім бою Нельсон був смертельно ранений, але сила, потуга Англії врятовані назавжди. При цьому багато помогла Блекові жінка, що його кохала. У критичний час вона віддала для його картелю все своє велике майно, щоб спасти його від упадку…

Володько проковтнув ця книжку за раз. Між його вапном, цеглою, між мулярами миготів у його очах Лондон, забезпечальня, море, бої… Дужі, могутні люди… Великі пристрасті, великий спокій, великі наміри й великі наслідки.

Це все оповідає Володько Сергієві, потім Наталці. Наталка любить таке слухати. Він оповідає їй зрозуміло. Вона дивиться йому просто в рот і живцем вириває слова. Потім Володько каже:

– Ну, от… Ти бачиш. І я хочу бути таким Блеком, чи таким Нельсоном. Думаєш, не можу?

– Чому? Можеш, – відповідає Наталка.

– Але я мушу звідсіль іти. Тут нема місця.

– Куди ж ти підеш? – В це питання Наталка вкладає можливо більше спокою. Але слова не виходять рівними…

– А-а! Наша країна дуже велика, Наталко. Дуже велика. – Він намагається їй пояснити, яка велика його країна. Вона не зовсім це уявляє. Вона ніколи не була далі, як у Крем’янці. Хто зна, яка та країна.

– І ти мене покинеш? – питає потім Наталка…

Володько боїться їй відповісти.

– Ти все одно не будеш моя.

– Коли б ти тільки хотів. Ти ж знаєш.

– Ах, Наталко! – пристрасно викрикує Володько. – Я дуже багато люблю. І то нараз. Люблю нашу землю. Люблю батьків. Люблю світ і люблю тебе. Я все люблю!

Враження, що зробила прочитана книжка, довго не залишало Володька. Його це підсилило. Він не тільки мріяв, але й хотів. Його мрія спліталась з планами, як досягнути вимріяного. Навкруги стоять «обставини». Нема грошей. Нема пашпорту. Нема свободи. Границя. Ну? Що робити? А треба щось робити. Так не можна.

Володько живе свої дні напружено, радісно. Все буде добре. Він знайде вихід з цього положення. Одначе за його обрієм вже збиралися хмари. Щось буде. Часами, коли його душа втихомирювалась, він чув щось непевне. Іноді йому снились турботні сни. Він тікав, за ним бігла стежа. Він ховався, відбився від напасників. Все це збільшувало його підсвідомий неспокій. Але не було часу піддаватись цьому. Та одного разу, коли Володько прийшов на пробу, до нього підступив Ілько.

– Слухай, – сказав він. – Наталка більше не прийде на проби.

– Чому? – швидко запитав Володько і насторожився.

– Ти сам знаєш. У неї скоро весілля. А ти залиши її в спокою. Я так хочу.

Це Володька обурило.

– Але ж, Ільку! Зрозумій. Ми перед самою виставою. За тиждень все готове. Ми не сміємо самі розбити це. Стільки праці.

– Сестра не може, – понуро й тверо проговорив Ілько.

Наталка грає головну ролю. Ніхто її не заступить. Пан Рона здивований і сердитий. Всі обурені.

– Як то? Чому? Чому не піде Наталка? – налягали на Ілька.

– Не піде і все! Не мушу вам казати! Він знає! – викрикнув Ілько й тикнув рукою на Володька.

Більшість знали, про що йде. Не знав тільки пан Рона.

– Посвятіть нас у ваші трагічні таємниці, – казав він напів жартом. Ми сплетем дві драми в одну… Любов?

Ніхто не засміявся, тільки дехто підсміювався. Між ними був Кіндрат. Він вже давно знає «що в світі робиться». Але не моє, не лізь. Він знає, де Володько по вечорах зникає…

Але що робить Ганка? Вона забилась у самий кут, трошки почервоніла, споважніла й мовчить. Потім вона непомітно висмикнулась і зникла. Володько навіть не бачив, як це сталося. Вона вже догадалась, у чім справа. Вже й так давно догадувалась. Пан Рона дуже зацікавився.

– Володьку, – сказав він вже серіозно. – Хочу з вами поговорити.

Володько вийшов і проговорив прилюдно:

– Андрію Андрійовичу! Нічого нема. Скажу вам всім: Ілько боїться за свою сестру. Це дуже дивно. Вона вже не дитина, а скоро має весілля…

Вечір пройшов напружено, цікаво, схвильовано. Центром уваги був Володько. Наталки не було зовсім. Володько дуже хотів її побачити й не знав як. Пан Рона вже на дворі, коли розходились, підійшов до Володька й почав говорити: –

– Володьку. Краще признайтесь. Що сталося?

Володькові неприємно, що втручаються в його справи.

– Нічого! – різко й коротко відповів він. – Просто Ілько збожеволів.

Володько дійсно не знав, що сталося. Покликав Сергія, але й той не знає. Тільки догадується: Наталка напевне не хоче Івана. Але що собі думає Ілько? Вистава мусить відбутися! Ми будемо вимагати.

– Ільку! – гукнув Сергій. – Ходи сюди.

Ілько залишив товариство Антона й Демида й підійшов до Сергія. Всі троє – Володько, Сергій та Ілько пішли дорогою.

– Що тебе напало, Ільку? Здурів? Вистава. Хочеш її розбити? Боїшся за сестру?

– Ні. Не боюсь, – проговорив Ілько. – Але Володько сам винен. Він закрутив їй голову. Батьки сердиті. Вона знов робить веремії. Не хоче Івана… Ви ж знаєте, що вона мусить вийти заміж…

Володько мовчав. Ішли дорогою в напрямку до Сергія. Зрівнявшись з дяківською садибою, з-під Григоркової брами хтось неголосно покликав Володька.

– Хто там? – сказав Сергій.

– А тобі нащо знати? – почувся знов голос. Там було темно й не видно, хто говорить. Голос дівочий…

Володько подумав, що це напевне Наталка.

– Я йду, – сказав він. Попрощався й відійшов.

Але помилився. Кликала його Вірка Григоркова. Вона повела Володька в сад і там побачив Ганку. Сиділа на перелазі загорнута в хустку й мовчала. Вірка одразу відійшла. Навмисне лишила їх самих. Це Володькові неприємне. Таж він зовсім не знає, що має казати цій дівчині. Зовсім не знає. А казати щось треба.

– Нічого, Володьку, – проговорила дівчина. – Я нічого. Я тебе не буду держати. Я… – але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем, зірвалась і хотіла кудись бігти. Володько схопив її за руку. Вона шарпалась і все казала: – Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!

– Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала?

Вона сіла знов на перелазі, тяжко хлипала, втирала очі хустиною, що тримала в лівій руці. Володько все повторяв: – Ганко. Отямся. Ну, що хоч сказати?

– Ти… зна…єш, – хлипала вона, мов мала дитина. Володькові зробилось її шкода. Підступив до неї ближче, обняв і пригорнув. Вона не боронилась.

– Ганнусю! – сказав він тихо й ніжно. – Не плач, люба! – гладив її рукою по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину біля очей. У саду зовсім темно й Володько не може бачити її. Потім вона встала.

– Ходім, – ледви чуйно проговорила. – Проведи мене.

Володько її провів. Мовчали. Вона сказала йому все своїми сльозами. Він зрештою розумів її мову, але як міг відповісти. Нема відповіді. І аж прощаючись запитав її:

– Будеш ходити на проби?

Вона довго не відповідала.

– Не буду. Не можу з нею… Не хочу її бачити… – сказала почасі.

– Але ж вона нічого не винна. Винен я.

– Вона знала, що ти ходиш зо мною…

Володько почував себе дійсно погано. У ньому боролось дві силі: добра й зла. Він хотів би віддати себе цій дівчині, а з другого боку не міг. Одночасно мусить вмовити її, щоб ходила на проби. Що може на неї вплинути? Підлесливість, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справді велике й справді святе почуття мусить вноситись цей бруд. Він не шукав Наталки. Він не хотів зраджувати Ганку. Це прийшло само від себе. Це було гарне й він не міг відгорнути від себе його. Нічого, що перечило б його сумлінню, не знаходив у своєму поступованню.

По часі Володько відкидає підлесливість:

– Ганку – сказав він звичайним, спокійним голосом. – Май розум. Сталося. Я не хотів так, але так сталося. Ну, що тепер? Будемо топитися, чи вішатися? Розпочали виставу. Мусимо її кінчити. Ти ж сама знаєш… Подумай і скажи: підеш, чи ні? Ти була завжди розумна дівчина. Вірю, що зісталась такою й тепер…

На цьому скінчилося. Вона сказала, що подумає. Розпрощались і Володько пішов у темноту.

Йшов швидко під гору. На горі зупинився й подивився на протилежний бік. Нічого не видно, але думка Володька була там «під черешнями». Можливо й вона тепер там. Дуже можливо, чи не піти? Ні. Вже пізно. Це було б божевілля…

Зайшов натомість до Сергія. Той вже спав у клуні. Збудив його.

– Хто? – з просоння крикнув Сергій.

– Не лякайся. Я! – сказав Володько. – Вже спиш? Чуєш мене?

– Ну? Що хоч? Де ти був? У мене була Наталка…

– Була? – Володько схопився. Мало не викрикнув. – Я хотів сказати, щоб ти завтра пішов і вмовив Ілька…

– Не треба, – сказав Сергій. – Наталка казала, що все одно буде ходити. Була зовсім спокійна й поважна. Думала, що ти прийдеш.

Голос Сергіїв хрипкий і заспаний. Темно. Недобре пахне мерва. За стіною шелестить листя горіха.

Володько пішов додому.

Дія цього розділу відбувається навесні – початку літа 1923 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 190 – 211.