20. Перша новела

Улас Самчук

На голову Володька, крім тих кілків, валилось все більше й більше неприємностей. Кожний день приносив нове. Воно входить у його звичку. Боліла голова. Не зав’язував її, щоб не страшити матері. Прикрив струпаки волоссям і так ходив. Але з кожним днем біль не зменшувався, а навпаки. По селі скрізь говорили… Про нього, про Йона, про козака. Втручалась поліція. Кликали всіх і питали. У понеділок прийшла «повістка» на суд. У вівторок мав іти на похорон, але замість того пішов до суду. Приніс тридцять злотих кари. «Фатальне число». Тридцять, тридцять і тридцять… Запас тридцять, рублів тридцять, кара тридцять…

Читальня йшла зле. Село поділилось на два табори. Після останніх подій не було вигляду на якесь примирення. Навпаки. Кіндрат не хотів нічого чути. «Зіб’ю Йона на квашу й кінець». Говори з ним. Вечором село жило обережно. Ті й другі ходили з дрюками.

Червоні (до них придали цю назву) сходилися в хаті Йона, або в когось з «товаришів». У читальні грали в шахи, співали, читали часописи. Вечорниці частинно скасовано.

Останніми днями село облетіла вістка, що в хаті Симона Кисілюка сходяться якісь «баптисти»… Кажуть, сходяться, Симон їм читає, вони слухають, потім Симон проповідує, що настав час наближення страшного суду, на землю зійде Христос, що буде карати грішників. Має ніби приїхати якийсь чужий проповідник. На весні буде хрещення. Вже ніби приступило п’ятьдесять людей, бо кажуть, «вони» мають правду. Вони за те, щоб не пити горілки. Вони, щоб не вбивати. Вони, щоб не красти. Вони, щоб любити свого ближнього, як себе самого… А тут всі, як вовки. Жеруться, б’ються, розбивають голови, проливають людську кров. Нащо це людям?

Краще жити по слову Божому, а коли нема доброї церкви, коли її слуги впали в гріх і коли священики стали єретиками, тоді сам Бог посилає людей праведних, щоб виводили з неволі сатанської грішників. І таким правовірником, таким Божим посланником у селі став колишній столяр-п’яниця, тепер брат Симон Кисілюк. Він працює кожний день у поті лиця, як Іосиф праведний. Струже, теше…

З хати повиносив «ідолів», бо «Бога чоловіку невозможно видіти», а люди саме святе письмо поганять і малюють Бога з бородою, з вусами, з носом і рівняють до себе, ніби він їх брат. Симон зрозумів, що, як так буде далі, страшний суд неминучий. Земля провалиться, вибухне огонь і все спалить, як це було в Содомі й Гоморі.

Переконати його нема сили. Він вже інша людина. У нього руки, ноги, голова, але він не такий, як всі. Він якесь дерево. У ньому нема ні гніву, ні сміху, ні захоплення, ні обурення. Він, мабуть, своєрідно вмер, тільки один натяк його зістався на землі. Він виразно бачить Бога. Він говорить з ним у своїй робітні. Геблює, струже…

З нього капає піт, а уста його шепчуть: так, Боже! Або: даруй мені, Боже. Ти ж знаєш… Я слаба людина. Я подумав зле… Грицько наді мною сміявся. Я в душі сердився на нього, але це було зде. Я мусів прийти до нього й вклонитися йому до землі. Ні? – А Бог йому живими словами відповідає: – Певно. Так. Ти, коли хочеш спастися від вічних мук, мусиш якраз так робити… – Але це, Боже, також гріх. Я хочу себе спасти, а мої брати мають іти в геєнну огненну, у пекло. – Ти думаєш правдиво, каже Господь Бог. Але мусиш і братів вести за собою…

Через те кожного тижня Симон збирав до себе братів і смиренно переказував Божі глаголи. Слухали його уважно, побожно. Приходили до нього з Жолобок, з Угорська, з Чугалів. Він ходив на Одерадівку. Це невеличке сільце далеко від шляху, у долині серед лісу. Там люди завжди були похмурі, а тепер Симон забрав їх усіх, і вони зовсім вмерли, так само, як він. Зникли пісні, зникли вечерниці, зникли музики. По хатах тихо, тільки час від часу хтось завиє побожну псальму.

І взагалі село було якесь напружене… Так, ніби воно до цього часу не жило й не думало, а спало, тепер воно зненацька прокинулось і починає швидко думати про релігію, про політику, про науку. Думає не в порядку й надто поспіхом… Збивається, заплутується, але вперто думає далі…

Матвій дивився на все по-своєму. Спокійно, поважно, розумно. Раз після того, як Володька побили, сказав йому:

– Знаєш. Якось треба тобі змінити роботу. Так не піде. Нас заморять карами. Сам подумай, скільки я вже заплатив, а це не кінець. У нас недобудована хата.

Володько мав необережність відповісти:

– Я не за це думаю.

Батько подивився на сина суворо.

– А що? – сказав він твердо.

– Я таки тут не буду.

– Ага! – Кинув старий і відійшов.

Другим разом він казав синові:

– Як таки можна бути таким… Все кудись у чужину і в чужину… Ну, а тут? А своє? Не любиш землі?

– Я хочу здобувати право, – відповів син… – Для неї самої. Ви ж завжди мали землю! Ні?

Матвій допитливо подивився. Що, мовляв, хоч… Володько продовжував:

– Всі ми мали землю, а де було право на неї? Хто був наш дід? Раб! Прадід? також раб! Ми? – І він зухвало підкинув головою, вимагаючи відповіді. Батько мовчав. – І через те от треба йти. Думаєте, я знаю куди? Ні! Я не знаю, але йти треба. Це знаю!

У нього гоїлись на голові струпаки. В нього вже зріли нові плани. Бачив, що війна з «червоними» затягається. Ось одного разу Йона таки поважно арештували й відвели. Кажуть, він напав на екзекутора й потовк його. Потім у «гміні» стявся з «вуйтом». Це трохи зменшило напруження в селі. Вечором можна було йти спокійніше. Йонові прихильники самі не відважувались нападати. Одного разу Кіндрат стявся з Ільком і розбив тому голову. – Це, казав, за Володька. А Володько покликав Кіндрата й сказав йому: Послухай. Ти сам казав: як бути п’яним без горілки? Пам’ятаєш? – Кіндрат кивнув головою.

– Вони вірять, а ми? У що ми віримо? Яка наша віра? Ми розбиваємо один другому голови. Ранніше це було за дівчат, тепер за Леніна…

Кіндрат думав. – Я такими ділами не займаюсь. Твоє діло дати нам віру. Дивись Симон. Він найшов… А дурень набитий… Читальня, кооператива, часописи… Ну, що ще?.. Україна? Але в Україну тяжче повірити, ніж у манну небесну. Я так думаю.

Був великий піст. Поволі наближалася весна. Сніг гинув, знов падав, щоб міг гинути далі. За цеей час Володько нашвидко робив у читальні переорганізацію. Тепер це не було так тяжко, як спочатку. Матеріял готовий. Почали складати спортові дружини. Цілі години посвятив Володько для пояснення значення спорту. Одночасно вчився сам. Ходив до Крем’янця, купив підручник копаного м’яча й самий м’яч. Міркував, де б краще зробити грище. Не було іншого місця, як там на вигоні, де лежать колоди. Треба тільки їх усунути. Вони вже вросли в землю.

Робота йшла. Одно тільки турбувало Володька – що з Наталкою? Не міг з нею зустрітися. Мокрина часом казала:

– Хвора… Вас згадує. – І це все. Тоді Володько звернувся до Насті.

– Вона часом до нас приходить, – казала та. – Зайдіть…

Умовилися, що Володько зайде… Вечором. Хай прийде, як може, Наталка.

І вони зустрілись. Наталка була бліда, худа.. Очі її ще збільшились. Здавалось, вона самі очі, як це часом малюють на образах святих. Вона намагалась усміхнутися. Від схвилювання бракувало їй слів. Вона підійшла до нього зовсім близько, дивилася в вічі й обома руками гладила його плечі. Ще було в хаті при Насті, але вона не звертала на нікого уваги. Володько намагався бути веселий, та це йому не виходило.

– Що тобі сталося, Наталко? – питав. Вона не відривала від нього очей і мовчки знизувала плечима, що значило «не знаю». – Болить тебе що? – питав він знов. Вона заперечуючи хитала головою. Він не знав, що її більш питати.

– А ти за мене згадував? – запитала вона. Це були перші її слова.

– Чи згадував? Певно! Завжди! Хотів тебе бачити… Але ти ж знаєш, як воно є? Ну, от… Але скажи: що тобі? Болить що?

Вона знов заперечила похитом голови.

– Нічого. Я буду здорова. Я вже починаю їсти. Була в лікаря, а той сказав: все буде добре. Мене боліли груди… Але все тяжке минуло, – закінчила вона.

Цим ніби хотіла змінити розмову. Дивилася на нього своїми великими очима, і в їх бездонній глибині світилася радість, щастя, кохання. Було це справжнє кохання Те, що чарує… Те, що в’яже й манить… Те, що опановує й полонить, володіє над душами й серцями. Володько вже трохи збайдужілий, торкнувся знов його промінів і відчув, що знов є такий, як був. Він любить її, хотів би взяти її в обійми й нести кудись з собою. Моя ти, люба, мила, хороша, добра!.. – кричала його захоплена істота. Ти, що так полюбила… Що так віддалася… що так зріклася всього, крім мене… Він посадив її на лаву, взяв її руку й підніс до своїх уст. Вона злякалася…

– Ні, ні, ні… Так не треба, швидко заговорила вона. – Я ж не попадя… Я проста дівчина… Ти ж знаєш мене… Але все-таки їй це подобалось. Вона бачила й відчула, що він її не забув. Повіки його очей здрігалися. Самі очі горіли тим, що було в них колись. На щоках цвів румянець…

– Сьогодні я знову щаслива, – казала вона по часі. – А думала, що вже так догорю… Жила… Ах, як це сказати… Володю? Чи повіриш? Як ти відійшов… Чи маю тобі казати?

– Ну, ну.

– Я собі подумала: більше життя не може мені дати. Я все дістала. І тоді мені не захотілось жити.,. Все одно… Нащо… Я зробилась, як не своя. От так іду, а землі не бачу… Здавалось мені, що лечу… Нічого не бачила… Навіть людей… Бог мені свідок, що правду кажу… Я ходила по полях… Руки ні до чого не піднімалися, а тут до мене з тим весіллям… Дайте мені спокій! Я не хочу! Відчепіться! Я ледви живу на світі. «Він» прийшов, а я йому кажу: Іване! Ти ж бачиш сам. Ліпше зречись мене. Я тебе не люблю. Потім… мати, батько… Ілько. Ет… Я лягла і… Я… – вона не знаходила висловів. Ціла її істота хотіла говорити, тільки не ставало слів. Володько чув її й без слів. – Я не була хвора… Я тільки ниділа. Мене не брала їжа, і я навмисне не силувала себе. У мене з’явився кашель… Мені кажуть: іди до лікаря, а я навіть не могла думати за лікування. Мати були сердиті, а потім і вони зм’якли… Привели Палажку, а та подивилась і каже: вона не хворіє, а в’яне. Так і сказала… Це мене, Господи, як здивувало…

Хвилина мовчанки. Потім вона дивиться й ніби сама собі не вірить:

– Невже це ти? – Помацала його цілими долонями. – Все думаю, що це мені сниться… Мені не раз ти снився. Раз, чуєш… – і вона присунулась трохи ближче. Голос її став інтимніший. – Сниться мені, що я вийшла в поле за черешні… Сонце таке… Жита… А між житами дорожина… Тільки не та, що йде до двора, а якась інша… Йде десь туди до діброви… Така довга, довга… А навкруги жита… Я, знаєш, іду й зустрічаю… тебе… – Вона подивилась йому в вічі, так ніби ще тішилася своїм сном. – Ти тоді був у тюрмі, а я лежала. Від того дня мені полегшало…

Говорили довго. Настя тим часом лягла спати. В хаті стало тихо. До того в лампі вигоряє нафта, і її світло починає поволі згасати.

– Треба йти, – майже пошепки говорить Володько.

– Чого. Сиди.

Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста:

– То нічого… А ти ще прийдеш? Я так давно не була в селі. Ще не можу… А ти прийдеш? – повторила вона… – Прийди. Скорше. Я буду чекати… На наших не дивись. З Ільком я не говорю. Я в нього все одно не буду.

Вона провела його в сіни, потім до порога, далі на двір, хотіла ще далі, але він не пустив.

– Змерзнеш… Вернися…

Але вона тримала його обома руками…

– А ти трошки мене обійми, і я не змерзну… Ну, от… Боже мій, Боже мій!.. – І вона урвала слова. Він горнув її до себе щиро, обережно. Вона тулилася ціла, мовчки з запертим диханням, підсилена й одночасно непевна.

Ніч темна, передвесняна з приморозком. Небо чорне, густо втикане великими зорями. Густі обриси дерев закривали обрії, робили затишок і творили спокійний куток, де загорялась знов пригасла любов, готова ось-ось спалахнути ще небувалою пожежею.

Після того Володько мав добрий настрій. І дні були гарні. Світило сонце, гинув не тільки сніг, а й лід. Місцями земля протряхала й сіріла. Горобці радісно цвірінькали, стрибали, купалися в брудних калюжках. Півні виводили свої родини на городи, високо піднімали горді, оздобдені голови й дивилися, чи все кругом в порядку. Час від часу вони уважали за потрібне затріпати крилами, витягнути шию й голосно на цілу околицю затягнути своє кукуріку. Це для того, щоб і сусід його чув і заздрив йому… А заспівавши, довго вслухались, чи не почують гідної відповіді й при тому кидали оком на всі боки та похитували «коралями»…

Люди почали ходити говіти. Ті, що мали більше часу й побожніші, не бажали тягнути сповіді до останнього тижня. Йшли «до запису», чекали своєї черги й кожного вечора слухали вечірню… Настя також говіла. Потім буде тіснота, а до того не буде часу. Вона кожного вечора надягала свого, критого чорним сукном кожуха-бекешу і йшла до церкви. Сповідав молодий піп, що заступав хворого о. Клавдія.

Матвій все вів своє господарство. Як добрий капітан корабля, так і він не покладав ні на кого надії, а вів сам свій корабель. Він думав за те й за інше; там щось поправляв, там готував до весни якесь начиння, там виносив на сонце пашню, чи одежину. Мов добрий годинник, він ішов кожний день, кожну добу по заведеному порядку, не дивлячись ні на болі, ні удари, що сипались на його стару голову. Він ішов спокійно, певно й рівно. Хай там що робиться, а він тут на своєму… господар і пан. Його око завжди дивиться за господарською машиною й тільки помітить маленьку перешкоду – він іде, торкається вправною рукою й усуває її.

А Володько, крім читальні, куди кожного вечора ходив, зайнявся писанням. Що він писав? Хто може сказати. Пише. Папір, чорнило, перо… Щось там, на краєчку стола сидить і пише: Чи є хто в хаті, чи нема, найкраще ввечорі. Ні батько, ні мати, ні тим більше Хведот, не питали, що то буде. Колись питали й що ж? Наговорив, наговорив, а хто то второпав. Хай зрештою пише. Іноді він пише від самого ранку… Прилипне до того столу й не відірвеш. Аж вечором якось встане – червоний, майже п’яний, нічого не говорить, їсть, що дадуть, і відходить…

– Ах, Боже, Боже… – Таке зітхання виривається в Насті і, коли вона в церкві, вона дуже довго молиться за сина. Так, так… Дуже довго… Вона, гак за нього боїться, бож… Господи! Таж що з нього вийде? У цілому селі нема такого. І то її власний син… Мати Божа, з тим чорним, скорботним обличчям! Захорони його й поведи по добрій дорозі. Хай не зійде на безпуття, Мати Господа мого, – благаю тебе я, грішна й недостойна!..

Молитва матері мусить бути вислухана. Нема Бога, щоб не почув її… Мати… Вона вкладає в молитву огонь своєї могутньої любови, краплини крови свого серця, свої гарячі сльози, цілу, як є, себе… Нема більшої істини, як та, що вложена в слово Мати, з якої відходить навкруги все обняте життям.

Одного дня Володько захотів до міста. А чого? Іду і вже… Він потребує на пошту… А що дорога розбита, що грязюка по коліна й що дома нема зайвого гроша, йому байдуже. Батько довго монявся в своїх хустинках, де хороняться вузлики з грошима… Потім дав синові відчепного півзлотка. Син подивився, взяв, але не сказав нічого. Він переконаний, що це йому мало, а хто йому дасть ті десять, чи кілька грошів, що будуть йому бракувати. Але казати щось батькові нема відваги. Батько за нього вже стільки наплатився, що йому прикро.

Дорога дійсно погана, але не стільки, щоб не можна йти. Хто потребує – йде. Ноги грузнуть у розмерзлу землю, ховзаються… За чобітьми тягнуться закарваші болота… Ну… Воно погано… П’ятнадцять кілометрів на пошту, цілий день – туди й назад… Але, як треба…

Володько вже великий парубок, а виглядає цього дня, як дитина. Він ступає по болоті, ніби за те йому заплатять, ніби він дійсно піймає те, що бачить перед очима.. Те, щось велике, неозначене ніякими словами, невловиме й неуявно далеке… Слава його манить. Цього не можна казати. Ніхто не сміє на землі знати, що й Володько хоче бути славним… Матвіїв син… Запханий в якийсь куток на землі… Трохи зацькований, зо всіх боків обставлений сторожею. Ах, яка та дорога брудна, грузька й далека… Але, кому треба…

На пошті сердита, (обов’язково!) гарна панночка кинула Володьків пакуночок назад.

– Полєцони? Шестьдєсьонт гроши!

Він це знав. Лист тяжкий, а так звичайно пустити його не можна… Можна б ще зайти до Лазюка. Тих десять грошів… Позичить. Давно в нього не був. Соромно заходити. Він, ніхто інший, казав Володькові: нема там України, а той не послухав. За один неповний рік людина може багато пережити й багато навчитися.

Лазюка нема дома. Стара господиня сказала:

– Посидьте. Він на лекціях… Зараз прийде. – Подивилась на стінний, старий годинник і додала: – Десь скоро.

У кімнаті висить велика мапа Європи. Є ще інші оздоби, але мапа забирає всю увагу. Барвисті плями держав, державок розкиданих випадково, в непорядку, червоні, поплутані жили залізниць, чорні – річок… Велетенська, зелена Росія… Зелена. Ціла зелена, ніби овоч недостиглий. Під нею синя Україна. Посередині розгалужений Дніпро… Йде не просто до Чорного моря, а на південний схід до Азовського, але потім роздумує й поволі вертається. Ах, Дніпре,

Дніпре… Дивишся на тебе й думаєш… Ми недостойні тебе, старий діду. Потім Володько дивиться на Німеччину – ясно-жовта, ніби розлита пляма барви. Берлін, Гамбург, море… І Англія… Блідо-червоний, розтягнутий острівець, а навколо океан, вода, Атлантик. Дивно дивитися на той острівець і думати, що на ньому живуть люди… Пани світу… Володарі морів, океанів…

У сінях тупіт, брязкіт дверей…

– Ой, йой! Кого я бачу! Зараз, зараз! – Це Лазюк. Убіг розчервонілий в окулярах… За скельцями блискучі очі. Володько уперше бачить його в окулярах. Він мусить краще витерти ноги. На вулиці таке болото… – Тепер поважання! Де пропадали? Дяка Богові – знайшлися. Ну, ну… А виглядаєте добре… Я чув… Я все чув… Скільки? Сім місяців? Вісім? Ого! Трохи багато. Але тепер… Е, буде добре… Все буде добре. Альо! Пані Виспянська! Два борщі!.. Поїсте зо мною? Так? От це гаразд!

Перерва. Говорить Володько. Село, боротьба, читальня – все нудні й знані речі. Приходить борщ – один, другий… Тарілки на білому настільнику: блискучі, витерті, мідяні ложки, ножі, видельця… Карафка з чистою, прозорою водою, тонкі хрусталеві склянки.

– Будь ласка. Прошу…

– Вам треба Заходу… – продовжує перерване Володьком Лазюк, розстеляє на колінах серветку, бере ложку… – Казав вам… Вам треба туди. Тут… Так! І тут земля… Своя, дідівська, але там Берлін, там Париж, там Рим. Що ви хочете? У нашому доброму Крем’янці є все, тільки нема головного: Європи! А нам треба її. Треба! Більше її, як сонця… Я там був і знаю. Мусимо казати: ми й Європа. Інакше нічо-ого не вийде. (Він вдарив на «нічого»). Ви пробуєте писати? А бачили ви велике місто, трамвай, копальню, готичну церкву? Тюрми та поліцая не вистарчить… Ні, ні, мій голубе.

Це був його тон. Слова, що від нього виходять, усмішка, відблиск шкелок на очах, рухи – живе все, цікаве, бадьоре. У нього повно думок. Вони вибризкують у реченнях і Володько їх приймає. Він все бере з собою так само, як десять грошів і відходить. Одного йому не признався – нащо потребує ті гроші… Це слава… Будуче… Ні, ні! Про таке краще мовчати…

Над вечір Володько ступає додому. Веселий, щасливий. Погана дорога не шкодить, втома – дурниця, заляпані чоботи не мають найменшого значення. Він несе в собі радість… Тепер тільки чекати. Терпіння… Вже десь далеко за горою причаїлась і чекає його слава. Вона, мов любка, соромлива, але треба взяти її.

Догоряє гарний, передвесняний день. Над заходом кілька криваво-червоних хмарин, що погрожують нічним приморозком. Сонце пересовується з крижини на крижину, ховається, то знов виринає, а потім, потім поволі, обережно спадає десь туди за землю. На тому місці ще довго горить сяйво, ще довго, майже непорушно, лежать червоні крижини хмар… Вони поволі тахнуть, бліднуть, підносяться вище… Одночасно барва неба гусне й з нього в різних місцях виступають дрібні, мерехтячі огники. На землі в той час западає присмерк.

За такого присмерку прибув Володько до села. Все ще був веселий і бадьорий. Комусь треба б це показати. Хотів зайти до Наталки. Навіть деякий час постояв на роздоріжжі перед селом, але все-таки не відважився. Ще рано… Бачили б зайві очі… Пішов своєю дорогою. Зайшов до Сергія. Нема. Кудись подався. Пішов далі. Дорога тут надзвичайно розбита. Чоботи глибоко грузнуть у болото, але вже все одно. Проти Тараскової хати гармидер. На вулиці в болоті троє, без шапок людей. Обнімаються, пхаються, кричать. Видно п’яні. Володько підходить.

– Добрий вечір!

– А-а-а! Во-ло-дько! Дай Боже! – Це сам Тараско. Товстий, куций, без шапки з розбитим волоссям… Розставивши руки, преться на Володька. – Гість… Оце так гість!

– Що тут є? – запитав Володько.

– А, знаєш… Це я… Справляю хрестини… Породив. Сина, сина зродив.. Як той Іаков… Тільки той зродив дванадцять колін, а я щось п’ятнадцять, чи скільки… А ці ось б’ються. Кум Никон за Леніна, а кум Санько проти… І розбери. А я кажу: плюньте на Леніна. У мене сьогодні празник. Я сам комуніст, а все-таки кажу: за царя жизнь ліпша була. Ні? Володьку, ні? Скажи сам. І «водка» була як слід і свобода… Ні? Хто знає з «червоною головкою», ніколи не забуде Ніколки. Я сам його патрет повісив… Їй-бо! У мене в хаті… Зайди побачиш… Висить… Скажуть – ти комуніст, а я – дивись. І на Миколку… Який я комуніст, коли в мене цар висить… Ні, Володьку? Скажи сам… А це мій кум Никон… А це Санько… Помири їх! Плюньте на Леніна… А ти, Володьку, ходи… Ні, ні… Ходи! Ти ж знаєш мене… Не знаєш? Забув? Забув, як колись у Никона… Е, я ще тоді був «халастой», вдовець, а сьогодні п’ятнадцятий раз батько. Ти ж мене знаєш. Ні? Я ж Степан Тараско, ні? – Майже за кожним словом він повторяв своє «ні». До Володька підійшов також Никон.

– Не впирайся! Йди! Кум Тараско вженив мою тітку, тепер знову став батьком. А я хотів його Килинку взяти.

– Куме! – кричав Тараско так, ніби це вже йому остаточно вирішене. – Візьмеш. Кажу: візьмеш. Даю тобі її. Моя дочка і я – одно. Даю! Будемо кругом свої. Тільки ти того… Ну, комуніст… Ну, безбожник… Але… Володьку? Чи правильно зробив? Скажи? Родився в мене син. Кум Никон вперся й нізащо… Не хоче до попа. А я кажу. Не бійсь попа! Не з’їсть. Я комуніст також, але хрестити треба. Ні? Володьку, ні? Нехрещена дитина – не дитина. Ну, от… А я ж двадцять нецьок продав, горілки купив.. Як же його не хрестити… Але зайдем! На дорозі не хрестини. Никоне! Саньку!.. Тягніть його!..

Володька взяли під руки. Він пручався. Тараско підпихав… Тараскова хатка на пригірку. У сінях, у хаті люди.

– Не пручайся, Володьку, – крекче Никон. – Йди! А, чорт! Побачиш хто зо мною за куму… Ганка!.. Ні! Стій! Тримай, Саньку! Не вирвешся! Гей, там! – кричав він ще з порога. – Володькові горілки! Не вип’єш – вб’єм!

– Ти ж комуніст! Якого чорта!

– Не ображай, Володьку! Мовчи! – А потім, коли вже Володько випив і сидів на покутті, Никон казав: – З тим комунізмом мовчи. Який я в чорта комуніст.

– А що ти є?

– Никон. – Він це сказав і спохватився. – А раз «її» нема… Ні там, ні тут… Так що ж? Де та твоя Україна?

– А Ленін є? – Гостро сказав Володько.

– Ленін?

– Дай Боже! – перебив веселий Тараско. –Куме! А пий! Володьку! Ага! Ти ще не бачив? Дивись! Не правду я казав? Цар!

Володько подививсь на стіну. Образів на ній не було, а цар висів. У старих з образу рямцях. Володько пізнав портрет. Це зі школи, тільки обрізаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем і зуби його блищали від сміху.

– Потягнуть вас за нього, – сказав Володько.

– За царя? Ніколи! Таж це був цар усім. Ні? А Варшава не була під ним. Забув? Тото!

До Володька присіла Ганка. Вона була на підпитку… Тараско заспівав:

«Гей, куме, куме,

Добра горілка,

Вип’ємо, куме,

Ще й з понеділка!»

Ганка йому підтягнула. За нею Никон, за Никоном інші. Всі тягнули грубими, сирими й п’яними голосами. Володько відчув, що п’яніє. Йому підсунули пісну, на олії смажену капусту, і він їв заржавілою, осібно для нього принесеною, ложкою. Потім не видержав і сам заспівав. Ганка присунулась до нього зовсім близько. Очі її блищали. Вона обняла його за плечі й співала…

Всі ці люди веселі й щасливі. Їх тут повно. На лавицях, на ліжках, у запічку. Чоловіки й жінки, кілька дітей, Тараскові дочки й та сама Килинка, що її хоче взяти Никон і Горпина, що колись за війни гуляла з капітаном, а тепер у короткій спідниці, у «тухлях» та довгих панчохах прибула на хрестини з міста, де служить. Тараско дивиться на неї гордо. Справжня пані. Навіть коси підтяла.

Володькові також добре. Всі його люблять, всі до нього п’ють, всі сміються. Перед ним вирує людська маса, і він між нею, як свій, як одна цілість. Никон кілька разів намагався виправдуватись. Він тоді… Знаєш? Там у панському саду? Він там, їй-Богу, не був. Він має свідків. Як почув, що Володька хочуть бити, він сказав: хлопці! Подуріли? Як можна на Володька?.. Але Йон побив козака й уже не міг спинитись… З поліції просто забрав хлопців і пішов… Але він туди не ходив… Їй-бо, ні!

Потім він ще говорив:

– Поїду, – каже, – звідсіль… Ну, його к чорту. Минулої ночі хтось у Архипа вибрав з льоху бараболі, а мене знов тягали. Ну, подумай: потрібні мені бараболі? Що я жінку, дітей маю? – Він лайнувся матюком і сплюнув…

– Володьку, – шептала з другого боку Ганка. – Проведеш мене?

Через голови Тараско подавав нову, гніду пляшку…

– Слухай! Кумо! Ганко… Вгости-но його цим! Га? Навмисне для нього…

То була слив’янка. Володько був п’яний, але Ганка наливала, він брав і пив. Одну чарку, потім другу. А сам Тараско, ніби розчулився власною добротою, підсів до Володька.

– А я вже не раз кажу: ми тебе любимо, що не гордий. Ні, ні… Ніколи не був гордий. Зустрів чоловіка, випив з ним, поговорив… А… – Він сам себе перебив. – Кумо, Ганко. Ще!

– Ні, ні, ні! – запротестував Володько.

– Е-е, що там. Лийте, кумо! Хе-хе-хе! Кумо! Та пригорніться. Я Йонові не скажу. Хай там сидить… Йому, бачте, вліз у голову комунізм. Впертий чоловік, що не кажи… Он кум Никон хоче до Франції. Ні, куме?

– І поїду! – твердо сказав той.

– Їдь! А ми й тут не згинемо. А на ті бараболі наплюй. Хто б крав сьогодні бараболі… Архип, клятий чоловік, видумав. Так, так, кумо! Ближче до нього, ближче… Хе-хе-хе!

Ганка була вже п’яна. Вона тиснулася до Володька. Він обняв її за плечі, чув її гаряче дихання біля вуха. Вона шептала йому щось, потім зайшлась реготом. Володько не зрозумів її, але також сміявся. Робилось все веселіше. Люди зливались у щось одно. Тараско оп’янів і все вихвалював Володька, ліз з ним цілуватися, шкодував, що не взяв його своїм кумом.

– Ге! Тепер ти з нами. Йон колись казав: коли він не з нами – дрюком його! А… Ех, Володьку, Володьку! Я також свиня. І я тоді старий вечором був… За пробаченням я стара задниця пішов за Йоном проти тебе… А тепер ось… Ех, ех! Що то зробить чарка… – він був піднесений, не видержав і заспівав:

«Ой, чарочко, чарочко, медовая!

З ким я тебе пить буду, молодая?»

Пісню урвав на середині й голосно крикнув:

– Але, Володьку!? Тепер ти з нами? З нами? Ні, Никоне? А ми йдем за тобою! Далой з Йоном!

– Тихо! Не кричіть! – вмовляв його Володько. Він хотів звестися та йти.

– Нє! Досить мовчати! – кричав Тараско, схопив порожню пляшку і вимахував нею над головою. – Кричати буду! Хай чують всі! Нє, нє! Ще не підеш! Сиди!

– Піду, піду! Я вже йду! Йду! – він встав, а за ним встали інші. Ганка також встала. Тільки Никон сидів. Опустив голову на руку й сидів. Потім зненацька голосно заридав. Всі обернулися в його бік.

– Никоне! – вдарив міцно Володько по його плечах. Баба ти?

Никон зірвався, вдарив міцно по столі кулаком, аж підскочили склянки, і диким, п’яним голосом чеерез плач заревів:

– Не дозволю! Яке мають право мене робити злодієм? Я не крав! Не крав! Я нічого не крав! – Він гатив кулаком за кожним словом.

– П’яний, – добродушно проговорив Тараско. – Лиши його.

Володько дійсно лишив його й через натовп продерся до виходу. На дворі дихнув свіжий, холодний вітрець і стало краще. Але все-таки був п’яний. Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд.

– Ти тут? – це Ганка. – Проведеш мене? – Володько не відповів, пішов у сіни, знайшов Тараска, розпрощався й пішов.

– Чекай! – неголосно гукнула Ганка. – Не йди туди… Там болото. Сюдою.

Повела його городами, поза хатами, поза школою. Володько ступав навмання, спотикався. Ніч зовсім темна, тільки зорі яскраво блищать. Ганка говорила, а Володько мовчав. Пройшли попівське подвір’я. Десь там під хлівом низьким голосом гавкав Казан. У кімнаті о. Клавдія світилося. Минули попівське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана стежка до церкви. Перейшли черіез цвинтар до перелазу, перейшли город. Ганка тим часом вмовкла. Тільки дійшовши до свого городу, тихо сказала:

– Володьку. Чекай.

Тут він ішов наперед і на голос зупинився. Вона підійшла, взяла його руку.

– Володьку! Ти сердишся?

– Чого?

– Чого ж мовчиш?

– А що казати?

Вона взяла його другу руку. Зробилася рівна, ніби твереза. Мовчки дивилася в його очі, цілим тілом нахилялася, щоб не схиляти голови й кращір бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рівно. Дивився так само на неї, а потім раптом обняв її й тісно, тісно пригорнув. Вона швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей.

– Будеш? – Пристрасно, ледви чутно шептали її уста. – Будеш?

Вона сама не знала, які то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко дихала, все тісніше й тісніше горнулась… Потім підкинула голову й впилася в його уста.

– Підем! – Так само пошепки кинула. Він піддався. Був весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горіли. Швидко вела його попід вікнами за руку. Широкі двері… Відчинила й потягнула його за собою. Двері знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далі, далі… далі… Під ногами зашелестіла солома… Обняла його знов міцно, і обоє звалились у якусь бездонну прірву…

Над ранок Володько вийшов з клуні. Не хотів іти додому дорогою, через село. Там болото й можуть його зустріти люди. Ганка провела його через садок на городи. Біля задніх воріт поцілувала, спитала чи прийде ще… Лишив її й пішов.

Схід вже сірів. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було дивно, неприємно, соромно. Зупинився аж на зрубі й зненацька згадав собі: весна, праліски… Струнка дівчинка, покрапаний ластовинням носик, розумні, сині очі. – Що ти тут робиш, Володьку? Де твої проліски… А хоч, я дам тобі цю квітку?.. Ну, то хочеш цю, чи цю? Засміялася… Білі, рівні, дитячі зубки… Білі квітки й сині, блискучі очі… Тоді були діти… У душі, у серці, в голові… Спомин… Йде по тій самій землі, тільки тепер не той. Але так мусить бути.

Збоку стояв дерманський ліс. З заходу віяв холодний вітер і ліс безупинно шумів. Небо швидко крилось сірою хмарою й обіцяло сніг… Деякі сніжинки вже спадали, але не падали на землю, а летіли наперед по вітрі.

Володькові не хотілося йти додому. Краще оминув би його… Але треба йти. Прийшов. Вже було зовсім видно. Мати поралася біля печі. Василинка пішла до льоху по капусту, Хведот ще лежав. Батька вже не було дома. Вчора приїхав з Дерманя Василь, переночував тут і ледви світ, вони обидва поїхали на Ронівське.

Володько скинув свої брудні чоботи. Відчував, що мати робить йому в душі докори. Вона мовчить, але він чує її мовчазні слова. Знає їх. Також знає, що й Василинка недобре про нього думає. Це творить негарне, прикре почуття, і він навмисне швидко зриває з себе зім’ятий одяг, падає на ліжко, огортається ковдрою й засипає.

Прокинувся перед обідом. У хаті не було нікого. Він швидко почав одягатися. Увійшла мати й казала:

– Там для тебе папірець. Принесла Григоркова дівчина.

Папірець лежав на миснику. Взяв його й розгорнув. «Ниприходь володьку вернувся іон». Незграбні, криві, вправо, вліво літ.ери писані олівцем. Ніяких знаків, ніякого підпису, але Володько його зрозумів.

Вернувся Йон. Ця звістка розлетілася миттю по цілому селі. Володько пішов до читальні й перше, що довідався – вернувся Йон. Зустрів Сергія.

– Чув? Вернувся Йон.

У козака, у Габеля, у Левинських, у Ронів говорили про Йона.

Він був у селі, про нього говорили, але його ніхто не бачив. Про нього тільки говорили. Кажуть, що ще більше сердитий, ніж був. У тюрмі його били. Тепер він комусь казав, що не вернеться так довго назад до тюрми, поки буде жити на світі козак і ще дехто. Це не погроза. Це може бути. Під «ще дехто» Володько міг розуміти й себе. Тим більше, що Володька знайшла Григоркова Вірка й пошепки (хоч навкруги нікого не було) сказала:

– Я бачила Ганку. Казала, ви маєте стерегтись. Йон погрожує. Лютий страшно… Ганку дуже бив, і вона втекла до своїх.

Подібні чутки доходили не тільки до Володька. Вони розходились по всьому селі. По всіх хатах говорили про це й чекали чогось… Тим більше село було напружене, коли одного разу трапилася знов покража. У Дмитра Шепеля вибрали комору. Ніхто не думав на Йона, але це з ним зв’язувалося. Арештували знов Никона і його швагра з Башковець. Це було на поклони…

А за пару днів рознеслася чутка, що на Угорщині напали на двох жандармів, одібрали від них зброю й дуже їх збили. Пустили їх живими, але хто то був – не відомо. Їх було п’ять і всі в масках… Того дня хотіли знов забрати Йона, пішли за ним, але його не знайшли дома. Перешукали скрізь, та даремно. Розпитували сусідів, робили ревізії у Тараска, у Макара, у Трохимового Кіндрата… По селі ходила озброєна поліція. Був передостанній тиждень великого посту. Все принишкло, втихло. У церкві сповідалися…

Але читальня йшла. Володько приходив, як звичайно, урядував, організував свою футболеву дружину. До Йонівських погроз відносився легковажно. Сергій також кожний день приходив до кооперативи. Рона грав у шахи й щочетверга скликав засідання управи. Крамниця торгувала. Перед святами купували більше, ніж звичайно. Привозили нові товари.

І от у Вербну суботу, коли всі були в церкві, до кооперативи хтось забрався й вибрав багато краму. Бухлова не було дома. Злодій вийняв шибу в вікні крамниці й так вліз. Це знов зворушило селом. Управа робила засідання, сходилися пайщики, прийшла поліція… Писали, говорили, обдивляли будинок, шукали слідів, але все марно. Никона ще в селі не було. Він сидів за комору, хоча йому не могли нічого доказати. Його тримали тільки через його швагра. Тепер навіть не знали, кого арештувати. Чіплялися до Тараска, але той ту ніч мав варту на селі, його бачили різні люди.

Володько легковажно відносився до погроз Йона, але ці крадіжі поважно його турбували. Село нервувалося.

– Хто те все робить?

Це питання ставилося зо всіх боків. Деякі дядьки почали натякати!

– Е-е! Поки було по-старому – був спокій. А почав отой свої ханаберії…

Ці закиди обережно підтримував Габель. Читальня йому перешкоджала, бо хоч село пило, але не так, як до цього часу. Володько сам ніколи до Габеля не заходив і ніколи не купував у нього. Навпаки. При кожній нагоді, наскільки міг стримував хлоців від п’янства. А Габель був обережний. Він не говорив проти Володька отверто, але з приємністю підливав оливи до огню. Десь довідався, що Володько ходить за Йоновою жінкою. Зараз це пішло, куди треба. Довідався, що зустрічається з Наталкою й уже зачепив цим Ілька.

Габель знав все, що робиться в селі. Від його уваги не уникало нічого. Одночасно при зустрічі з Володьком він робив солодку міну, розпитував, коли буде нова вистава, ремствував на староство, що не дає дозволів.

– Все через староство. Коли б не робили перешкод спочатку, все було б добре. А то подражнили… – Володько знав, на що то говориться. Він не відповідав Габельові… Намагався уникати його товариства…

Але це впливало на Володька зле. Село збурене, розбите. Там Симон із своїми вірниками. Зачиняться й виють, кличуть Бога рятувати їх, бо наступає страшний суд. Їх виття затроювало село. Людям здавалося, що дійсно станеться щось погане. Може той Симон щось розуміє…

Під таким настроєм Володько проводив свої дні. Праця йшла і дома і в читальні, але він кожного вечора не засиджувався довго, а вертався скорше додому.

До дівчат зовсім не ходив. Ганка не показувался в селі, а хоч Наталка, кілька разів переказувала, щоб прийшов, одначе він відмовлявся. Бачив Мокрину, і вона сказала, що Наталка поправляється, вже ходить, була навіть на сповіді. Володько хотів її відвідати, але тимчасом не міг цього зробити.

На Володькове щастя його батько не дуже переймався сільськими справами. Він мав досить своїх. Василь поволі перевозився, і Матвій весь час йому помагав. А до того треба й своє доглянути. Почали орати на весняний засів. Скрізь стільки роботи, що старий не може собі дозволити думати про село. Він має там сина. Хай той думає. На його плечах господарство…

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 307 – 326.