21. Щоденник розбрату

Улас Самчук

Великдень злагіднив настрій села. Люди йшли до церкви… Христос Воскрес… Дзвони… Сонце. Дівчата співали веснянки й виводили кривого танця.

Йона в селі не було. Ніхто не знає, куди він зник. Володько намагається знов обняти село, чимсь його зацікавити. Він старанно підготовляє виступ своєї футболевої дружини. Відбулися збори, впис охочих займатися спортом, вибір капітана. Цей обов’язок взяв на себе Володько. Він весь віддається своїй дружині. Забув, що відіслав допорученого листа, що минуло стільки часу, а відповіді нема. Було заглядав до старости проглянути пошту, а тепер дав спокій.

Земля підсохла. Розцвіли черешні. Одного гарного дня під вечір на тилявецькому вигоні вперше стало дві дружини копаного м’яча. Дві одинадцятки молодих хлопців. Ціле село зійшлося поглянути на таку дивовижу. Люди сміялися, жартували. Дівчата соромились хлопців у коротких штанцях. Тренера покищо це було, і Володько сам керував тренінгом.

Увага! Свисток! Дружини зарухались, м’яч застрибав. Хлопці моталися по грищі, незграбно тупцяли, вимахували руками, гукали. Ось женуть у браму м’яча. Антін завзято на місці тупцяє, розмахує руками, сопе. М’яч добіг, Антін розмахнувся ногою, але поки вдарив, м’яч вже пробіг браму й був далеко за нею. Сергій на нього кричить, лається, але наступний раз та сама штука повторюється з ним самим.

Володько грає в нападі, як правий «хорварт». Розігнався, жене люто м’яча. Ось йому пре назустріч Демид. Хотів вибити з-під ніг м’яча, зо всієї сили копає сильною ногою.. М’яч від цього вилітає в бік, але й Володько падає, мов підтятий, на землю. З ноги рине кров. Здається, вона перебита. Поволі рухає нею і впевняється, що ще не перебита, але встати не може.

– Біжи, біжи! – кричить він лежачи. – Сергій! Бий! Романе! Увага! Темпо, хлопці! Темпо! Браво-о-о! Браво-о-о! М’яч полетів у протилежну браму, Володько свистить, хоче зірватись на ноги, але одразу знов падає. – У, чортова нога! – лається й кричить, що має сили:

– Браво, хлопці! Добре! Нова тура! Ти, Антоне, так не тупцяй! Скорше! А ти, Демиде, женеш добре, тільки делікатніше. Не куй, а то ми скоро всі, мов снопи, лежатимем.

Через дві години засапані, залиті потом і болотом хлопці вертаютьс до читальні. За ними йде ціле село. Всі регочуть. Багато з грачів шкутильгає, але ніхто не звертає на це уваги. Завзято сперечаються:

– Неправда! – перечить весь червоний Антін. – Я бив добре. Але моя нога трохи тяжка. Це винен воротар.

– Антоне! Не роби гріха! – перечить знову Роман, що стояв на брамі. – Коли б не я, нам вліпили б сто «голів». Ти повертаєшся, як ведмідь.

– А Роман хоче, щоб Антін одразу пурхав, як метелик, – перечить котрийсь.

– Ну, як нога? – питає Володька Демид. – Я не хотів так, – вибачливо додає.

– Не біда, Демиде! До весілля заживе! – казав

Володько й боявся поглянути на свою ногу, що зовсім над п’ятою посиніла й скажено боліла.

Спортовий клуб почав швидко розвиватися. Утворилося три дружини «Прометей» – перша, друга й третя. Закликали з міста тренера. Став ним молодший брат Андрія Андрійовича – Михайло, що навмисне для цього вернувся з міста на село. Село ожило. Скрізь говорили про «футбол». За Йона почали забувати. Його прихильники, крім декотрих найвірніших, поволі зголошувались до читальні. З тюрми вернувся Никон. Він більше не нарікав і не плакав, а почав ходити до Крем’янця. Старався дістати закордонний пашпорт і виїхати до Франції на роботу.

– Ти віриш, що я крав? – питав він Володька. – Крадуть, але тих не чіпають… Я знаю хто…

– Хто?

Никон мовчав.

– Ну, кажи! Кажи!

Приказчик, – отверто проговорив Никон.

– Никоне! Не жартуй. Маєш докази?

– Маю… Але я не дурний мішатися. Я тобі нічого не говорив… Так і розумій…

За пару днів після цієї розмови, Володько вертався вечором додому. Світив місяць, цвіли дерева, у дерманському лісі на запусті виспівували соловейки. Володько був утомлений, бо цілий день працював дома, біля хати (продовжували перервану роботу), потім тренував з дружиною. Хутір Матвія відділений від решти дерманських хуторів кількома полями. На полях сходить і яриться ярина. Тепло, приємно, весело.

Перед своїм хутором вже здалека Володько помітив чорну постать. Підійшов ближче – «добрий вечір» і… зупинився. Перед ним стояв Йон. Володько проти волі затремтів і змішався. Йон дивився на нього спокійно, з усмішкою. Він бачив, що Володько його боїться, і це його тішило.

– Я тебе чекаю, – сказав він ніби спокійно, але це не зменшило Володькової неприємності. Навпаки. Тим більше, що Йон весь час тримав праву руку в кишені. Що він там має? Володько тимчасом тільки стоїть і дивиться з голими руками.

– Не бійся! – байдуже сказав Йон. – Не хотів би зійти зо мною трохи на бік? Тут на дорозі ніяково. Хочу поговорити…

– Я тебе не боюсь. Що можеш зо мною зробити? – нарешті проговорив Володько. Намагався надати собі бадьорості, а на думці мав: «Що буде, то буде… А я з ним буду битися…»

– Можу вбити, – так само байдуже проговорив Йон і вийняв з кишені руку. В руці був револьвер. Володько випростався. Хвилинку він не знав, що йому робити. Крикнути? Хто почує. На щастя на хуторі почав гавкати собака, і це його трошки підбадьорило.

– Не бійсь… Не бійсь, – насмішкувато проговорив Йон і сховав руку з револьвером. – Нічого не зроблю. Ходім. Хочу поговорити…

Вернулися назад і попід Ет-Тоєвим городом дорожиною пішли до дерманського лісу. Володько все тримався обережно. Рука в кишені не давала йому спокою. І коли вийшли геть під ліс, Йон почав…

– Та не бійся. Тебе стріляти не буду. Так тільки – налякав… Хоча ти й свиня, але жий. Чорт з тобою! Чую, зайнявся спортом… Втихомирюєш село? Ідіот. Культура!.. – Іронічно процідив він крізь зуби.

Хвилинку помовчав і добавив:

– А хлопців моїх не чіпай. Чуєш? Це я тобі зазначую. Жінку – можеш… Плювать мені на неї, а до хлопців зась! Грай собі футбол… Можливо, виграєш свободу… Віриш ти, що так щось зробиш?

– Вірю! – твердо сказав Володько.

– І дурень! – не менш твердо відповів Йон.

– Ще не відомо, хто з нас двох…

– Ти! Це ясно. Просвіта, футбол, пан Рона… Що той ідіот? Грає в шахи й виписує Ілюстрований Кур’єр Цодзєнни? Ха-ха-ха! Культуртрегер! А ти його прибічник. Я не вірив, що ти будеш така зрадниця.

– Йоне!

– Я не Йон! – різко перебив Йон Володька. – Я був ним. Сьогодні я людина. Колись міг мене вкоськати… Сьогодні не вдасться!

Стояли один проти одного. Мосяць лив на них своє сяйво. Густі тіні клались набік. Недалеко чорною стіною стояв ліс. З другого боку хуторі, молоді садки, білі хати під місяцем.. Йон стояв спиною до місяця. Дашок його кепки кидав густу тінь, що ховала в собі чітко закроєне, виразне обличчя. Натомість Володькове моложаве, свіже лице зовсім залите місячним сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тінь над чолом. Вираз його добрий, тепер поважний і трохи схвильований.

– Знаєш, Йоне? – почав Володько. Голос його зміцнів і вирівнявсь.

– Ну? – відповів той понуро…

– Мені здається, що ми обоє зле робим…

– Що маєш на думці?

– І ти помиляєшся, і я помиляюсь…

Йон подивився на нього, мов на божевільного.

– Ти помиляєшся, – сказав він рішучо, – але я ні. Мене розуму не вчи. Сам вже виліз з пелюшок. – Тут він говорив довго. Речення певні, уривні; слова сердиті, як і колись. Він розвивав перед Володьком свої плани. Видно було, що він не стратив надії переконати того «ідіота», спасти його, повернути на правдиву стежку. Володько мовчав. І коли той скінчив, він сказав:

– Так, Йоне! Коли б ми – ти і я – разом… Ми дещо зробили б… Можливо колись ще зійдемось. А покищо наші дороги розходяться… І то протилежно…

– Але хлопців моїх не зачіпай! Ще раз кажу! Тепер можеш іти. Для тебе буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди!

Володько відійшов. Йон довго стояв на місці, проводив його поглядом. Потім повернувся й швидкими кроками пішов у ліс.

Ця зустріч здивувала Володька. Не знає чому, але Йон йому подобається. Можливо, він і сам хотів би таким бути. Рішучість, певність себе, виразність. Він був так піднесений і схвильований, що не хотів йти спати, а хотів йти кудись, з кимсь бути, якось проявляти себе. Він же такий молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна. Любити! Хай що – любити. Можливо, ще крок і він назавжди стратить молодість, весну, любов…

Йонові слова влили в нього силу. Він не пішов додому, а повернув назад у село. Через кущі, через Титів город вийшов на дорогу, що веде вниз до криниці, повернув вправо й пішов долиною. За пів години він піднімався під гору. Перед ним садок, хати й там Наталка… Але як її викликати?

Зайшов під Настану хату й застукав у вікно.

– Хто там? – почув за хвилю й у вікно виглянула пелехата, жіноча голова.

– Є Настя? – спитав Володько.

– Насте! Тебе кличуть, – чує Володько мову за вікном…

– А хто там? – питає Настя матір. – Володько, чи яка біда…

За хвилину двері сіней рипнули, і в їх обрамованні з’явилась Настя. Вона боса, у білому, накрита рядном.

– Володьку? Це ви? Так пізно?

– Не пізно… Нам ніколи не пізно! – весело сказав Володько…

– А в мене була Наталка. Довго сиділа й недавно пішла..

– Йдіть за нею! Насте! Йдіть!

– А Демида не бачили? – питала вона.

– Бачив. Завтра прийдемо з Демидом!

Настя пішла й скоро сховалась у тіні сусідського саду. Володько зістався сам. Сів на призьбі, розставив коліна, дивився вниз і посвистував. За короткий час чує тупіт босих ніг, стрибки через перелаз, тіні, тихий сміх. Він швидко встав. Назустріч бігли обидві дівчата. Наталка підбігла, кинулась Володькові на шию й при Насті почала цілувати.

– На! На! Це тобі за те, що так довго не приходив! Хай Настя дивиться.

– Схаменіться! Не робіть на ніч оскоми! Здуріла, Наталко!

Володько нагнувся, підняв її на руки й кілька разів обкрутив кругом себе. Наталка радісно притиснулась і сміялась. Серце її билось щастям, молодістю й коханням

З неба дивиться місяць… Над полем, за городами цвітуть яблуні.

А за пару днів Володько був знову у тюрмі. Не сам. З ним були: Сергій, Кіндрат, Антін, Тараско… Це сталось так несподівано, що ніхто не міг дати собі з того повного рахунку. Всіх заарештували… Зробили ревізії у Матвія, у Сергія, в читальні… Дуже гостру ревізію зроблено в пана Рони. Прийшли до нього серед ночі… Шестеро озброєних до зубів людей. Розбудили. Переляканий Марко засвітив лампу, заспаний Рона поглянув у вікно, у двері… І у вікні, і в дверях люди, багнети, кашкети з білими цифрами.

– Прошен вставаць. – Іменем права… Ордер на ревізію… Рону набік… Ніхто не сміє виходити. – Панове! Цо то єст?

Пан Рона здивований до смерті. Він весь час повторює:

– Я єстем пісаж… Жадни політик.. Тутай плакати мих п’єс… Єстем артиста.

Ті все-таки шукали. По столі, в столі, під столом. На ліжку, в ліжку, під ліжком, у шафах, під шафами, на шафах. Вийняли одяги, викинули купу черевиків, зняли з полиці книжки, колупали трухляву підлогу, заглядали за вікна. Рона стояв у одній нічній сорочці… Його волохаті ноги тремтять від схвилювання. Біля нього два багнети.

Потім пішли в інші кімнати, до дівок у кухню, в їдальню… Тут оглядали старий, закурений камін, довгий стіл, самовар… Їх гамір і стукіт розбудив стару паню. У старомодному чепці, у виступцях на босу ногу, в довгій, обшитій мережевом, нічній сорочці зо свічником у руках, вона відчинила з своєї спальні двері, побачила озброєних людей, крикнула й зомліла…

Двох поліцаїв кинулися її піднімати, підняли, положили на ліжко, а самі обшукали комоди, столи, старе трюмо… Їм, здається, було шкода, що тут так мало річей і нема чого розкидати, обдивлятися, забирати з собою. Жіночі старомодні спідниці, комбіне й чепці не могли їх вдовольнити, і вернувшись до кімнати пана Рони з порожніми руками, вони уважно заявили:

– Нам донесено, що маєте склад зброї.

Тут настала черга зомліти самому Роні, але він мужчина. Він вже встиг прикрити свою наготу й набратися духу. Він рішучо протестує проти такого поводження з ним органів безпеки й судовою дорогою буде шукати справедливості…

Органи безпеки сказали, що він може це робити, вибачились, взяли з собою купу невідомих їм паперів (недописані Ронові п’єси) і відійшли.

Раненько пан Рона побіг у села, але вже нікого не застав. Не мав кому навіть поскаржитись. Потім наняв підводу й швидко поїхав до староства.

На «Дубенській рогачці» в різних коліях сиділи тилявецькі хлопці. Деякий час не знали за що. Їх виводили, питали: де були тоді й тоді? Що робили? Хто їх бачив? Чи не знають Йона Пацюка, Кіндрата Слив’юка?… Володька брали окремо… Він мусить признатись… Так, так… Мусить признатись. Але в чому? О, він сам знає… Де він був тієї ночі? Дома? Напевно ні… За угорським заступом вбито жандарма… Він нього не знає? Ні? Ніяк не знає? А хто знає? Де Йон Пацюк? Не бачив його? А хто бачив? Не був з ним у спілці? Питання, питання, питання. Безконечна черга питань. Все тяжчі, болючі, а відповіді на них нема.

Де відповідь? Володько може собі передумувати, має час. А вони все-таки ті відповіді десь лежать. Під землею, на землі, у душах, у природі. Бог також їх знає всі до одної… О! Як приємно було б відповісти, сказати собі щиру, добру, голу правду в вічі… Не боячись її наслідків… Не оминаючи найменшого питання… Не завиваючи його в ніяку вату…

Бо чому ж так є? Чому вони себе вбивають? Закони, заповіді, добрі люди кажуть: не вбий! Не вбий людини й кінець! Не можна з цим сперечатися. Так є. Правда, Не вбий, не прелюби сотвори, не кради, не бажай злого своєму ближньому, не віднімай від нього його добра, його землі, його мови… Не ображай його матері. Не муч його дітей…

Господи! – скільки заповідей і скільки треба скрижалів, щоб їх списати! Але заповіді пишуть, щоб їх топтати, щоб над ними кпитися, щоб навмисне робити навпаки й сердитись після, що ростуть злочини, що треба тюрму, жандарма… Радість і щастя тим, що вміють тримати за горло собі подібного, а все інше тим, що горло своє спасають і кажуть, що воно їх болить… О, світе! світе!

Але за тиждень всі тилявчани знов були дома. Всі питання лишились висіти в повітрі й ні один мудрець не дав відповіді. Мовчав Володько, мовчав Кіндрат, мовчав Антін, мовчав Сергій… Тараско, і той на цей раз мовчав, хоч як любив говорити. Він би так хотів говорити. Випити чарку, говорити, захлинатися словами, судити світ, людей, царів і королів. Але на цей раз він мовчав, дивився, кліпав очима, розводив руками, шморгав носом.

За той час Тилявка трошки змінилась. Змінився староста. У село прийшла сотня пограничників. Приїздив кілька разів «вуйт». Він кричав, тряс кулаками, погрожував. У селі не стало Трохимового Кіндрата та ще кількох. На вулицях у всіх кінцях щовечора стояла варта.

Тараско вернувся на своє подвір’я веселий, щасливий. Перше, що зробив – післав до Габеля свою Калинку. Тепер він заговорить. Так. Царя з його стіни зняли – не побоялися. Нічого. Своїх товаришів горне в широкі, щирі обійми. Ходіть! Пийте! їжте! Знайте, що з вами чоловік, муж, герой. Биймо лихо об землю, плюймо на нього.

– Сьогодні тільки згадав свою молодість… – кричав він, взявшись у боки. – Жінко! В танець! – Третю жінку загнав – все танцював, все присядом ішов через життя. П’ятнадцять зродив дітей. Правда! Ось вони всі – живі, здорові, тут, там у місті, в капелюхах… А-а!.. І він тупав пристрасно куцими ногами, тряс кудлатою головою, жмурив маленькі, блискучі очі, плескав у долоні… Поля йому! Місця! Танцює герой, мученик… Поля йому!..

Цілу ніч у Тарасковій хаті повно гульні та співу. Сходились сусіди, дивились, сміялись, випивали за нього, за жінку, за дітей і за гостей. Знайшлося на всіх і за всіх. На вулиці ходила варта, а він гуляв. Не заборонять же йому молитися й гуляти…

На другий день на сільському майдані, ніби нічого не було, бігають спітнілі «прометеївці», б’ють мокрого м’яча, що весь час падає їм у річку. Крики, сміх, вигуки глядачів, що йшли випадково дорогою й зупинилися… Між ними й вояки «Ков-у» в своїх округлих, з чорним обводом кашкетах та широких, незграбних чоботях. Вони дивляться на грачів, сміються, вигукують…

Їм казали, що то бандити, злодії, гайдамаки, але ось вони дивляться на тих веселих бандитів, що з таким завзяттям «кують» один другому ноги, падають, кричать, встають і, біль не біль, – біжать за м’ячем… Дивляться, і їм в голову не приходить порівняння з бандитами. Сонце тим часом заходить на своє місце, з полів женуть худобу, мукають корови, співають босоногі пастушки з білими торбинками при боці… З гори їдуть вози з бочками по воду, йдуть молодиці з відрами на коромислі, весело вітаються, гомонять дзвінкі жіночі голоси, брязчать відра.

Перед заходом сонця на грищі натовпи людей. Дівчата стоять гуртами… Вип’яті, міцні груди, підтикані спідниці, загорілі, тверді литки… Раз-у-раз заходяться реготом. Он біжить дебелий Кіндрат, що таки не видержав і «вступив»… Він ще не має «буців», ні «трусиків», а скинув куртаха, закачав рукави і в своїх тяжких чоботях гасає по грищі. Ось він женеться за м’ячем. Йому назустріч другий грач, що намагається вирвати м’яча. Кіндрат з розгону спотикається й стрімголов «вкривається» ногами. Ха-ха-ха! – розкочується по долині…

Між дівчатами також Наталка. Віна зійшла з гори, присіла на колоді, зложила руки на грудях і дивиться. Вона вже майже здорова. Її великі, карі очі горять, ніби агати, а на устах сміх.

Свисток. Дружини зупиняють гру. Вибивають славу й гарячі зі зрошеними потом очами грачі збираються над річкою біля колод. Їх пружні, молоді тіла виграють. Їм мало того руху. Ось Юхим вийняв свою усну гармонію, обняв її обома широкими долонями, приложив до уст і заграв веселої. Хлопці беруть дівчат, і їх спідниці мають у повітрі. М’яка земля гнеться під ногами, що вибивають танець… Гарячі, червоні обличчя сміються, миготять, пашать. Володько взяв Наталку. Пішла.

– Це вперше після хвороби, – сказала.

Він ніс її обережно навколо; в очах пролітали постаті, барви, усмішки. Ще вчора був у тюрмі, а сьогодні ось знов свої люди, луг, річка, сади… Широке небо й велика любов…

Вечір швидко спадав на землю. Ясне, чисте небо вкривалось зорями. На землю впала чиста, прозора роса…

Село жило. Сто, двісті, триста чи скільки років стояли на тому місці купою хати й звались Тилявка, але цього, що тепер, вони не бачили. Військо, поліція, ревізії, арешти… Люди приходять, люди відходять. Матвій будує вперто хату. Василь перевозиться. Рух, рух, рух. Володько бігає й тут і там, а одночасно уривками пише. Він купив недавно кілька десятків аркушів чистого паперу. Згортає у зшиток і надписує: «Щоденник-хроніка». Котре число? Останні двоє чисел на сірому папері зістались у дефензиві. Перерва. Першого травня в п’ятницю:

…(виривки) «бо цю землю люблю. Не можу дивитись на світ байдуже. Хай знають майбутні, що ми жили, що я жив, що мій батько жив. Предки лишили в землі кості. Я хочу лишити списаний папір. Можливо хтось прочитає… (небезпечні місця)… Всього сказати не можу, бо живемо… (знов небезпечні слова). Точки. Ті точки хай наводять кожного на думку. Ті порожні місця хай кажуть, що в нас є думки, що їх не можна висловити тепер. Хай відгадають їх колись. У дужках завважу, що я цілий день помагав біля хати. Вечором тренували… А ще вечором у Наталки. Я її кохаю…»

А за три дні писав:

– 3 травня. Неділя. Пан Гліб уперше «святкував» конституцію. Йшов зі шкільними дітьми до церкви. Мав обв’язану шию й виглядав на хворого. Кожна дитина вперше несла державний паперовий прапорчик. У церкві були самі діти й пан Гліб. Вечором тренінг. Мені підбили знов ногу. Все-таки був у Наталки… Я її кохаю…

На другий день нотував:

– У нашому селі не переведено шкільного плебісциту. Я не мав часу, інші не догадались. Але ось продовжили на пів місяця термін. Мені заслали нашвидко декларації. Я був у п. Гліба. Він дав мені список шкільних дітей, але просив – ради Бога! Не кажіть нікому. У його кімнаті зник зі стіни Шевченко. Зістались тільки дві листівки – Міцкевича й Толстого в довгій сорочці без взуття. Я розділив декларації на половину – собі й Сергієві. Потім ходив з хати до хати. Ось розмова з Кузьмою Музичуком:

– (Довго і вперто пояснюю закони) І це треба підписати? – питає.

– Так.

– І йти до волості? – знов питає.

– Так.

– І щоб вуйт затвердив?

– Так. (Кузьма довго думає й довго чухає бороду)

– А хто ще підписав? – Кажу. (Дядько довго розгойдується). – Та… – поволі, уривно говорить, – воно, коли сказати правду… Понятно… Діло хороше… Понятно, що по-своєму воно так… Раз я, примєром, українець… значить по-моєму мусить бути… Але добре, коли дитина й чужих язиків навчиться… Примєром німецького, або, скажім, французького… Када я був на фронті… Ми от, примєром, стоїмо отак, як сусідова хата, а ниприятель отак трохи далі… Рукою подать… Бували перемирія… У німців водка, у нас хліб… Вони, сукини сини, вилізуть на окоп і махають руками: камрат! камрат! Гиб майн брот! А ти, як осел… Хоч би одно слово тямив. І бачиш пляшку й не розумієш… Аж посля догадалися, та революція прийшла…

Тривало пів години. У мене на чолі виступив піт. Дядько все-таки підписав… Обтер два рази руку й підписав.

Уривок з розмови чорноокого Степана. (Не є членом кооперативу, негамотний, п’є в Габеля, курить махорку й б’є жінку).

– Шкода? А на чорта вона мені? Хай там вчать і по-турецьки. Мене з мужика не згадять!

На його обличчі багато віків неграмотності. Залізна тупота. Я все-таки вирвав його три хрестики на декларації. До волості також піде. Як всі піду – піде… Фу! Втомився! Тридцять сім декларацій! Те саме в Сергія.

9 і 10 травня. (Пишу одинадцятого), дві біди: протокол поліції за декларації й «вуйт». На останньому треба зупинитись. Приїхав у суботу… Жовта, нова бричка, гніді з калаталами коні. Зупинився в нового старости.

Цього дня падав дощ і гриміло. Я трохи мав можливість відпочити. Зайшов до Левинських і заграв з Романом партію шахів. Він мене три рази обіграв. Потім прибіг десятник… Задиханий.

– А я, каже, за вами по цілому селу ганяю… Вуйт! Вас кличе вуйт!

Йду. Роман каже: віднеси до читальні шахи. Я взяв шахи й думаю занести по дорозі до читальні. Але читальня закрита. Йду з шахами перед «світлі» вуйтові очі.

У старости велика, нова хата. Кухня, кімната… У кухні смажиться ковбаса. Входжу до кімнати. Повно народу. За столом «його величність» вуйт. Направо й наліво дядьки. На столі білі й гніді пляшки. Вуйт червоний, мов місяць під мороз. Побачив мене… Встав… Насупив брови…

– Володимир Довбенко? – суворо. – Пустіть!

Дядьки дали йому дорогу. Вийшов… Заложив руки за спину, похилився до переду…

– То це ти? – а очі жмуряться, і губи кривляться.

– Я! – Сказав я й відступив.

– Бандите! – хрипливо, п’яно вереснув. Перейшов на московську мову. – Як з’являєшся? – Вирвав від мене шахи й вдарив ними в землю.

Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п’яними очима… мовчали… посміхалися… поважніли… знов посміхалися. Вони видавались мені ідіотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п’яні й ідіоти. Я рванувся наперед, але мене схопили за руки. Я мабуть увесь палав, бо чув, що уста мої швидко висихають і очі горять. Вуйт мене арештував. Два наші десятники посадили мене на лаві біля мисника. Вуйт ходив по хаті, кричав, тупав, йому дослівно бризкала слина. Я сидів на лаві й з-під лоба дивився. Груди мої швидко піднімалися. Я задихався від люті й образи.

Потім вуйт роздумав.

– Пустіть його! Тут для нього повістка. На! Маєш заплатити тридцять злотих…

Дав мені «наказ платничий» з суду за золото. Для цього він мене викликав, але забувся. Мене пустили. Ідіоти, що дивились на мене, зітхнули вільніше. Вони були перелякані й здивовані. Я вийшов до кухні й випадково поглянув на стіл. Там стояла тарілка ковбаси й трохи далі лежала свіжа пошта. По звичці сягнув по неї. О! Далі писати тяжко…

Там був журнал, до якого перед місяцями я вислав листа. Розгорнув… Володимир Довбенко. Це написано друкованими літерами в двох місцях товстим, чорним шрифтом. Журнал мені не належить. Він належить нашому молодому священикові, але я забрав його й стрімголов побіг. Мені хотілося скорше зникнути… Трохи далі від вуйта, від ідіотів. Десь заховатися й… Признаюсь. На очах моїх тремтіли справжні сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду: я вже не пам’ятаю, коли плакав, але тепер не видержав.

Потім я перегортав журнал. Стара зі світової війни картина. Німці вперше пускають трійливі гази. А під нею стаття. На другій сторінці заставка й під нею моє ім’я. Кому б це показати? Батькові, чи матері, чи братові, чи сестрі? їм всім не скаже це нічого. Це стверджую: я сам! А все-таки дуже тут самотний. У руках моїх моя новела й наказ заплатити тридцять злотих… До всього новий протокол і за ним нова кара… Треба знайти слова, щоб сказати це батькові. А все-таки… Я щасливий… О, Боже, як дякую тобі, що я борюсь. Я побіг через сад до копанки стежкою, перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив галузку яблуні й кілька разів поцілував. Вуйта забув зовсім.

Цілу ту ніч я не міг заснути.

День другий. Десятого. Дуже гарний, соняшний ранок і дуже погані події. Вуйт зібрав «сход». Йому прийшла в голову фантазія закрити наш кооператив й читальню. Для того змушував людей підписувати «приговор», що вони не бажають мати в селі такої установи. Пан Рона звернув йому увагу, що це не залежить від підписів, а від суду. Був сердитий, але пдіписи все-таки збирав. З тієї хмари не буде дощу.

Я був під враженням своєї новели. Показав у читальні Роні. Він мені гратулював. Потім сказав, що хоче мати авторський примірник. Пригадав, що й я не дістав такого примірника. Але завтра йду до Крем’янця й куплю.

… І одинадцятого. Прийшов тільки що з Крем’янця… Швидко занотовую події. Позичив у Сергія два злоти й купив журнали. Два примірники. Роні й собі. Хотів ще Лазякові, але він вже має. Він мені гратулював. Решта людей в книгарні, у Просвіті, хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це уваги. Я на них також не звернув уваги. Зате ціла моя увага скупчена на Лазюкові. Це людина. Решта… Ет, все одно…

Мусів сказати батькові за тридцять злотих і новий протокол. Мовчав, але це для мене було ще гірше, ніж коли б він говорив. Новелу показав також, але… Що може після того вона значити?

Ага! Бачив Ганку. Вона знов у тітки на міщанах. Я показав їй свою новелу. Розібрала моє ім’я і прізвище й не вірила, що то я написав. Зараз біжу до Наталки. Мушу їй також показати. Цікаво, що скаже…

15 травня. Знов подія. Помер о. Клавдій. З цього приводу батько перервав роботу біля хати. Ми всі були на похороні. Сонце, зелень, вінки. Похорон правили кілька священиків. Я спостерігав батька. Він вже давно не був такий особливий. Він любив о. Клавдія. Занотовую кілька своїх похоронних думок: – Признаюся, іноді я переставав вірити в безсмертя душі й позагробове життя. Але перед обличчям небуття не хотілося допустити, що розумне, досконале єство Людина вмирає й на цьому кінець. Це було б мало. Бог не мусів би тоді стільки вкладати в людину.

Увійти в землю й в землю обернутись. Можливо, що раєм є не небо, а земля. В її надрах перероджуються не тільки наші тіла, а й наші душі. Тож земля вирощує овочі, що кормлять тіло. Тож земля родить у нас найкращі думки… І нарешті вона забирає нас до себе, коли ми нікому не потрібні. Вона турботливо огортає нас своїми суворими обіймами й поволі оберне нас у свою подобу. Ми перестаємо бути трупом, стратимо свій вигляд і запах, обернемось у щось живе – у квітку, у стеблину трави, у колосок жита, у яблуко на дереві. Воістину все чудово створено. Воїстину Великий Бог! Воїстину є душа, безсмертна й розумна…

З похорону вертався з паном Глібом. Оповів мені, що шкільний інспекторат заслав йому додатково декларації за державну мову. Але ж минув термін, сказав я. Нічого, відповів пан Гліб. Я вже вислав декларації назад. З підписами? Так. А «вуйт», а ствердження? Нічого того не треба. Навіть не треба мати шкільних дітей. Тільки двадцять декларацій…

А я все ще під враженням своєї новели. Пан Гліб читав, але не захопився. Я розумію…

23. V. Субота. У Василя на Ронівському були «зводини». Зводили хату. Мій батько дуже радів. Він уперше за останні роки випив кілька чарок горілки. «Хай буде, що буде… Знаю, що одлежу, але раз так…» – і випив. Дядько Єлисей співав. Він запитав малого хлопця, що придивлявся на зводинах: «А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?» Хлопчина здивовано подивився… Потім йому зробилось ніяково. «Не бійсь, не бійсь… Рости здоров! Можливо, і ти ще будеш генералом…» Дивак той дядько… Я його люблю.

Зі зводин пішов просто до Наталки… Вона згадувала за Ілька. Казала, що довго його не було, а то зненацька з’явився, побув дома, говорив з батьком, переспав у клуні й знов кудись подався…

29 травня (тільки уривки). Вчора було Вшестя. Я запріг коні й ми їздили до Жолобок на празник. Я, Сергій, Антін, Кіндрат, Демид і Роман. Співали.

Вечором тренінг… Готуємось до першого матчу…

30 V. (також уривки)…вчора не встиг записати… Знову нещастя. Кооператив викрадено вдруге… На вулиці військова й сільська варта… Саме вартував Сергій і Никон. Сергія чомусь арештовано.

(трохи пізніше) Цього самого дня під вечір ми тренували на грищі… Прийшов Никон… Він був на поліції й бачив Сергія. Той казав, щоб я стерігся. Мене хочуть арештувати… А в полудень я був у читальні… Прийшов Роман. Знаєте, каже, що говорив козак? Коли хочуть знати, хто обікрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька…

31 V. (уривки). Раненько я вже був на селі. Заходив до Сергія… Його ще не випустили. Головне, щоб не довідались мої батьки, бо як могтиму їм це пояснити? Минулу ніч я не міг спати… У селі зустрів Наталку. Сказав їй все. Вона дивилась на мене перелякано. Не бійся, казав їй. Хто повірить, що я можу бути злодієм? Козак, вуйт і поліція. Вона засміялася крізь сльози.

(пізніше). Вернувся Сергій.

– Ну, як? Як? – засипаю його питаннями. Він невинно сміється. Вже, каже, всі з’їхали з глузду; весь час питали за тебе. При цьому він оповів також про ту крадіж. Двері кооперативу були замкнені маленькою колодочкою…

Злодій легко відкрутив її залізною палицею. Сергій, що був на варті, почув його, біг за ним і навіть схопив його за полу. Але він вдарив Сергія палицею по руці і вирвався… Трохи далі злодій заплутався в загороді колючого дроту в Семеновому саду. Тепер я розумію, чому козак радив оглянути мої руки. Але цікаво, звідки він знав про той колючий дріт?

Тут Володьків щоденник на деякий час уривається. Він не мав для цього більше нагоди. Весь час був то на селі, то на грищі, то у Сергія, то у Наталки, то у читальні. Ніколи ще не проявляв такої рухливості. Прибігав до читальні… Подивився, посидів, перегорнув швидко часопис, зривався і біг далі. У Наталки сідав і мовчав.

– Чого мовчиш? – питала вона.

– Хіба не можна? – відповів.

– Але ж не так… Не так… Ти… – вона не знала, як це висловити.

– Не бійся, дівчино. Не збожеволію. – І мовчав далі. Час до часу сердито спльовував. Наталка присідала до нього.

– Не можна ж так, Володьку, – казала вона і рукою розгортала, то згортала його волосся. Він поволі звертав на неї погляд і вперто дивився до її очей. Вона не ухилялася, а навпаки… Її погляд все глибше і глибше вникав до його очей… Він протягав руку, обіймав її, а потім казав:

– Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде?

Погляд її швидко відривався від нього й опадав… Дивилась у землю. Потім знизувала плечима й коротко казала:

– Не знаю.

– Хм… – казав він сам до себе. – От… Так…

Швидко встав.

– Іду, Наталко!

– Йдеш? Куди? – Вона не встала, тільки швидко підняла голову. Руки заціплені в пелені.

– Йду. Сьогодні мене арештують! Так. І то за крадіж…

Вона поволі піднялася, підійшла до нього… Груди її торкаються його грудей. Руками взяла його руки вище ліктів. Дивилася до очей.

– Володю… Я піду… Прошу, прошу… Ти ж був тієї ночі зо мною… Буду свідчити…

Він круто одвернув голову.

– Не потребую свідків! – твердо сказав він. – Я? Свідків? – Брови його насупились. Уста майже злилися. Потім він обняв тісно Наталку, поцілував, вирвався з обіймів і пішов.

Пішов просто додому. Вечоріло. Поки дійшов, на землю лягла ніч. Хотів їсти, але не пішов до хати. Спати ще рано, і подався на садок. Ішов стежкою до копанки й між деревами почув батьків кашель. Зупинився. Чи знає він? – майнула в голові думка. Він був у церкві, бачив різних людей.

– Це ти? – чує Володько батьків голос. Він не називає імени, але син знає, що батько думає про нього…

– Я, – відповів Володько. Між батьком і сином стоїть дерево. Вони бачать тільки свої чорні постаті. Деякий час мовчки вони взаїмно наближаються. Ось стоять зовсім близько. Батько бачить виразно синову постать, а син батькову. «Так, так…» – біжать у Володька думки… «Він знає…» Але син не відступив.

– Не спите? – спитав він. Не знає сам, чому спитав це. Не було іншого слова.

– Ні… Ні… Такий вечір… Не спиться… – Поволі, лагідно проговорив Матвій. А потім додав: – Немає сну.

– А-а, краще йдіть… Відпочиньте, – сказав Володько так само чужим голосом.

– Ходжу от і згадую… Лізуть на думку молоді літа. – Вони обидва, ніби по змові, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й зводився ледве помітний туман. Кущі густих верб поволі в загальних рисах виступали з туману. – Я оженився в дев’ятнадцять, а то ще було перед женячкою… Був молодий… Силу мав… Дітьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я, бувало, зводив у одній руці міх три пуди. На плечі міг і десять взяти. Єлисей… Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або підбігти, то я вже з ним не постачив… Я був трохи тяжкий.

А Запорожже наше було тоді ще мале. Трихон ( ще молодий. Стратон пристав пізніше, як взяв Югеню) і ми. Дві хаті й горожені клуні. А кругом були лішники… сад… (Тут Матвій себе перебив).

– Сад? Не такий сад, як це… От сторчало безладно кілька сливок, кілька морель, кілька дичок-грушок і пара, ніби кращих, яблунь-папірівок… Але гарно було… Весна, бувало, прийде, так того квіту… Я щось тепер і не помічаю такого… А що було птаства. Бувало, ранками такий гамір, що в ухах лящить. Соловії ото зграями літали… Не знаю, де вже те й поділось… А отам… Знаєш? У рові, біля копанок? Там же було багно… І річка звідти витікала… Ми вже після…

Я та Єлисей, почали його гатити, а річка на наших очах висохла. Далі за нашим почали люди «з-за рову» копани копати на коноплі, дістали джерельну воду, і знов стала річка… Але маленька… струмочок… І тепер він с… Отак було… Наш хутор на горі, як замок, а навколо долини… Хто його Запорожжем назвав – невідомо…

Ми… – я та Єлисей – не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже, Запорожже, а що то таке – ніхто не знає… Навіть ми, ніби запорожці… Тай почав я докопуватись… У монастирі був дуже старий чернець Зосима… Він знав багато… У-у-у.. (Тут Матвій трусив головою, ніби хотів підкреслити знання Зосими)…

Книги різні читав… Старі книги… Знав і перекази… Людей дуже старих пам’ятав і розпитував їх і все списував… Такий був старий… Не бачив добре… Наложить грубі окуляри, возьме в руки гусяче перо й пише… Двері його келії не замикалися… Прийдеш, постукаєш, а він не чує… Відкриєш двері, а він пише й не чує… Коли торкнеш за рукав – відірве очі від паперу… Це ти, Матвію? Мене вже знав… А говорив все по-нашому… Такий старенький, добрий дідок, царство йому небесне!

Тут Матвій на хвильку вриває мову, а потім продовжує:

– Так от він раз мені й каже: е, Матвію, Матвію… Не знаєш ти свого роду… А був то рід славний… Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А чи знаєш, що твій прадід звався Довбня-Гуца й був козаком запорожським? Тото, каже… І був то козак, каже, не посполитий, а зацний… Так і сказав… Ці слова до цього часу тямлю. І прийшов він, каже, як Січ Запорожську розбили… Точно не знаю якого року… Осів там на Запоріжжі й хутір заложив… Це був наш предок.

Матвій знов перервав свою мову… Володько ще ніколи від нього не чув такого. Його увага зовсім увійшла в батькові слова, і він ловив їх, мов щось святе… По короткій перерві Матвій продовжував:

– Минули роки… Рід наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не знаю, як стали наші діди кріпаками… Не знаю, як забули про своє накорення… Твій дід – мій батько – був вже мізерна людина… Пив, і це його згубило… Я, коли звівся на свої ноги, почав працювати… Не хвалюся, але я ще ніколи на своєму життю не встав пізніше за сонце… І от ти бачиш…

Коротка перерва.

– А от сьогодні пішов я до церкви. Чую. Так і так… Щось там, ніби, у кооперативі… Говорять, говорять і чую: ти, мій син…

Володько занімів. Дихання сперлось у грудях, і серце перестало битись. Матвій сам не договорив останнього слова. Він тільки вибухнув у гнів і майже вигукнув:

– Ні! Сказав я. Не може бути! Мій син такого не зробить. Я це всім сказав… Перед церквою…

– Тату! – крикнув Володько. Він шарпнувся вперед. Хотів обняти батька, але не відважився. Він навіть не торкнувся його, тільки руки здіймались, то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста від схвилювання тремтіли.

– Не треба! – твердо сказав Матвій. – У нашому роду були всілякі люди, але ніколи, ніколи не були це злодії…

А по часі додав:

– Не бійся! Прийдуть, то прийдуть… Візьмуть, то візьмуть… На небі є Бог… Його ніхто ще не обдурив… Не обдурять і «вони»…

З цими словами Матвій повернувся й пішов у темноту напрямком до нової недокінченої хати. Тепер він там спав. Володько не відважився йти за ним. Він зістався на місці, мов вкопаний. Він дивився в темноту, куди пішов і сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбні… Людина, що ніколи не встала пізніше за сонце…

І Володько знов відогнав свою малодушність. «Прийдуть, то прийдуть!»… «Візьмуть, то візьмуть!» – звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї душі, коли вступ до неї заставлений, а на сторожі стоїть Честь. Батько вірить йому… А решта світу може й не вірити.

23 травня припадано на суботу у 1925 році (за григоріанським стилем) і у 1926 році (за юліанським стилем). З огляду на хронологічну вказівку в наступній главі, слід думати про 1926-й рік.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 327 – 346.