7. Початок нової книги

Улас Самчук

Прокинувся пізно. Соромно було ввійти до хати. Боявся, що зустріне батька і не знав, що має йому сказати. Але батька не було ні в хаті, ні на подвір’ї, ані в полі. Ще раненько він від’їхав з Хведотом до млина. У хаті була сама мати, а Василинка була в школі.

– А де батько? – запитав Володько.

– До млина поїхав. Зовсім не було муки. Чекав, чекав поки ти не прийдеш і не дочекався. Поїхав з Хведотом. Вчора цілий день ходив по полі. Він нічого про тебе не згадує, але як дивиться. Як він дивиться… Боже, як він дивиться! Скільки-то він побігає по тих полях, по скибах. Скільки він пополітає там. Так все те любить, так страшно любить. Для нього то все, що є найкращого. Чому ти не хочеш його трохи змінити? Вчора кажу: та посидь трохи дома. Чого бігаєш? Чого? Ось, каже, поля мої, як пустка. Лежать, а господаря нема. Нема кому їх передати, каже. Нащо ціле життя дерся, як той останній каторжник? Так страшно, сину, нарікав, що Господи.

– Що ж я можу зробити? Що я поможу? – сказав Володько.

– Що? Хіба не знаєш що? Ти вже дорослий. Батько твій у твої роки женився. Земля є, господарство… Все маємо. А підросте Хведот, віддамо його в приймаки. А господаря треба. Він старий, а не так старий, як недужий. Ні одної здорової кісточки не має. Подивися, як він рано зводиться… Я ось також ледви руками ворушу. І я помічницю потребую… Василина? Що вона. Мале ще, дитина. Правда, рветься воно до всього, кидається на працю, але воно ж мале… Аж страх бере, коли воно набере оті повні відриська води й несе… А ти все ходиш, все ходиш… Ось десь там вийдеш, а мені вже й туркають у вуха: а він там. А він те робить. А він за тою бігає… Кажуть, он ти цілу ніч на весіллі гуляв та пив. Чи правда те? Та мені краще ніж у серце, ніж слухати про тебе таке.

Володько мовчки їв і слухав. Настя вичитувала своє горе, дивилась на сина благальним поглядом, а коли вже не мала більше слів, стулила щільно тонкі, сухі уста й чекала, що скаже він. Володько довго не знайшов слів для відповіді. І аж коли скінчив сніданок і мав відійти з хати, спокійно й байдуже промовив:

– Ні, мамо! Господарем я не буду.

– А чим будеш? – піднесла голос Настя. – Жебраком? Підеш у світ? Своє кинеш, а підеш тулятись по чужому? Що? А для кого то батько ціле життя тягнув, як віл? Для кого?

– Не знаю для кого. Для мене – ні. Я того не потребую. Піду у світ, знайду для себе роботу.

Ці слова вдарили Настю, мов грім. Не знала що сказати й безнадійно стояла, опершись на комин. Володькові стало її шкода. Підступив до неї.

– Мамо. Не дивуйтеся, що так кажу. Батько знають своє, я своє. Я не хочу так жити, як жили ви, як жили батько, як жили мої діди. Не хочу. Хочу жити краще. Не хочу сіяти й орати. Хочу щось інше робити. Не хочу заграбатись тут на трьох досятинах і починати каторгу з початку…

– А що будеш, дитино, робити? Куди підеш?

– Щось буду. Знайду місце. Світ великий. Піду до міста.

– Але всі панами не можуть бути. Хтось мусить і свині пасти.

– Для свиней є свинопаси. Хто для чого родився. Але я не для свиней.

Після того Володько вийшов на двір. Не знав за що взятись. Все, на що падав його погляд, здавалось йому чужим. Обійшов ціле подвір’я. Ось дровітня. Купа грабових полін. Одно з них сучкувате й раз коло разу порубане лежить на землі. На ньому рубають дрова й через те воно порубане й через те майже на половину вгрузле в землю. Ось і сокира стоїть сперта на поліно. Володько пізнав ту сокиру. О, вона знайома йому. Це стара, давня батькова сокира. Ось як її старе, вичовгане долонею топорище. Воно аж жовте, здається, вигризене. Це вичовгали його батькові руки, батькові мозолі. Скільки разів тримали вони його, скільки разів махнули цією тяжечою, старою сокирою…

Після Володько поклав сокиру на її місце, але вже, куди не подивився, скрізь щось побачив, чого раніше майже не зауважував, а що тепер само лізло у вічі. Скрізь щось з батькового знаряддя. Все таке ж, як сокира, старе, тяжке й вичовгане. Он під стріхою свининця кілька старих кіс. Деякі вже давно сторчать там, ніхто їх не вживає більше, але вони все-таки зберігаються. Хто зна, від коли вже вони існують на цьому світі. У деяких навіть повідпадали кульки. У тих, що кульки ще держаться, вони також повичовгувані, як те топорище. Старі батьківські речі.

Он під брамою стоїть перевернутий плуг. Старі, почорнілі, залізні чепіги, старий дерев’яний граділь, старі колісцята. Ручки чепіг так само повичовгувані та ледви держаться на своїх місцях. І плуг старий, ще з тих часів, коли Володько бігав по полях і лугах Лебедщини. Перемінили тільки кілька разів плиту, леміш, а плуг все служив без зміни. І тут, і там… Куди не глянеш…

Ось дильована клуня. Кожний диль вирізаний, чи обтесаний батьковими руками. Частокіл, живопліт, садок. Чепурні яблуньки стоять рядочком і скидають решту зіржавілого листя. Хто їх приніс сюди? Хто покопав ямки? Хто садив? Хто прив’язував їх до кілків, щоб не вихитав вітер? Хто обчищав, обкопував, підливав? Він. Батько. Батько все ніс на своїх плечах, все тягнув своїми руками, все обійшов своїми ногами. Цілі роки, десятки років, півстоліття. Тягнув, рвав, тремтів над кожним зерном. А чи для себе?

Ні. Це не для себе робив. Сам він не має нічого й не потребує нічого. Он його кут у клуні. Оберемок соломи, тверда, напхана сіном подущина й старий кожух. Тут, коли приходить ніч, складає на відпочинок свої кості. Не любить м’якого, вигідного. Сам твердий, ціле життя мав тверде, через те й голову на твердому любив схиляти. Так і дітям казав…

Ось вбитий у диль старий зуб з борони. На ньому висять старі батькові одяги. Ватовий піджак з рукавами, що приняли форму батькових рук. Такі самі штани… Ось і стара, порепана, зсохла батькова попруга. Володько добре тямить її. Багато років минуло, попруга зсохлась, порепалась, але Володько пам’ятає її ще з часів, коли була нова, тверда й гнучка. Пам’ятає, як свою сувору, тверду вчительку. Взяв у руки, потримав… Бідна, стара попруга! Ніхто вже не користується твоєю силою. Стара, батькова попруга…

Після Володько змінив на постелі солому. Викидав збиту мерву, а приніс і настелив свіжої. Витряс рядно, кожуха. Напхав до подушки м’якого, свіжого сіна. Все поклав на своєму місці… Після дивився, що б міг ще зробити батькові. Але нічого зробити не міг. Так, ніби батько навмисне не хотів від нього нічого.

Все, здається, казало йому: бери! Бери ось ціпа, молоти. Машина он стоїть. Бери її, це твоє. Садок, поля. Бери! Твоє це… Твоє, Володьку! Все аж руки до нього простягає, просить. Ні, ні! Володько не чує того голосу, а хоч чує, закриває вуха. Не хочу, не можу.

У всьому чує дух батька, дух дідів. На всьому лежить їх знак. Довгі, довгі покоління, що відходять у безвість минулого… Безславні, страшні роди й покоління. Рабство, рабство й рабство… Коса, серп і рало. Нагнута вічно спина й схилена голова. Праця, піт і смерть у муках. Німа безмовність, страх перед всім. Безправність, погорда, сваволя.

О, ви мої далекі покоління! О, ви батьки й діди мої! Ви всі тут коло мене. Бачу вас і чую ваші скарги, болі. Чую ваш біль і ваші скорботи. Беру їх на себе й піду з ними на суд, але тут вже не зостанусь… Прощайте! Не кличте мене даремно! Прощайте на вік! Ні, ні! Не кричіть! Не послухаю!

Володько вийшов у поле й пішов межею до Угорщини. Вітер віяв, сяло сонце, синіло небо. Розлягався синій, далекий простір. Гаї й ліси облиті золотом. Поля, мов озера топленого заліза. Купаються у них листочки, скиба, мов хвиля біжить кудись. Вітер дзвенить, мов дика струна. Тисяча осінніх скрипок там і тут виграють. Обертається все навкруги, коло сонця, коло Володька, коло батьківського грунту, що стелиться ось під ногами, мов покірний раб. Топчись по ньому досхочу. Край його, ріж його, бери його! Мовчатиме в німій покорі…

Ах, ви лани мої! Ах, ви мої болючі! Це ви вмовляли моїх дідів бути такими. Це ви, лани мої! Ану пройдуся ще по вас вздовж і поперек. Хочу, щоб кроки мої відчули. Може відчуєте те, що йде за мною… Га? Армія йде там, військо велике! Вгинайтесь і тремтіть лани! Майте, мов прапор, бойовий! Ви – золото моє, ви – небо моє високе!

Поле лежало перед обличчям Володька зоране, опоране, обведене дбайливо межами. Ось рівна, поскороджена рілля. На ній видно ще широкі батькові сліди. Оглянув їх, зміряв оком, хотів сам по них ступати, але сліди скоро стратились. Ні. Далі треба йти по-своєму. Далі тратиться батькова стежка. В цей час щось в собі відчув. Щось поворушилось в його душі й забреніло. Почув в собі силу велику. Здавалось, у нього виросли крила – широкі, довгі крила – і ось він махне ними, підніметься над полем… Все вище й вище летітиме над своїми полями, над своїми межами, над долинами та лісами, над борами та гаями… Боже, скільки пісні, скільки радісного крику, скільки сили та любови у грудях. Ось розірвуться вони від тієї нестримної повені, серце вискочить, кров жива поллється й оросить землю.

Володько пішов швидко додому, знайшов шматок паперу й почав писати. По короткому часі паперу стало мало. Знайшов ще шматок, але й цього не вистало. Почав шукати ще й ще і все писав, писав і писав. Писав з поспіхом великими, нерівними літерами, руки тремтіли, кров грала й припливала до щік, горіли очі… День тікав, але він не бачив дня. Сонце заходило й гасло, стелилась пітьма, а Володько сидів схилений, нервовий, розгорілий. Мати підходила до нього, дивилась, зітхала й знову відходила. Боялась торкнутися його, бойлася заговорити з ним. Бачила, що діється з тим парубком. Бачила його палаючі уста й його хворобливо блискучі очі.

І аж коли стемніло зовсім, Володько відірвався від свого писання. Оглянувся навкруги. Було чорно, німо, коло печі поралась мати, коло неї Василина. Вузька, низька, закурена хатина. Розхитаний стіл, старі, почорнілі образи, міцне ліжко, плита.

– Володьку! – проговорила мати. – Ти ж не обідав.

– Ага! Так. Я не обідав. Ні, ні! Я не хочу їсти. Або ні. Дайте мені щось…

Було щось там, стояло від самого полудня. Мати піднесла йому, він мовчки почав їсти…

– Що ти, дитино, пишеш? – несміло запитала вона. – І що з того буде?

– Про вас пишу, мамо! – сказав певно й майже весело Володько.

– Про мене? Що можна про мене писати? Кому я потрібна? – казала вона. Син напевне жартує. Він взагалі дивак, невдачник. Напевне жартує.

– Як то кому? – кричав вже Володько. – Не кажіть так. Я хочу книгу про вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хіба ви ніщо? А хіба ви не мати моя? А хіба ви мало попрацювали на цій землі? А скільки раділи, скільки сліз вилили, скільки пережили? Хіба це ніщо? Ні, мамо! Про все це напишу… А ті, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що перед ними також були наші люди, і також жили, і також любили все на Божому світі. Я хочу, щоб почалось нове життя. Щоб покоління наші не тратились, не западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слід, слово, музику, барву. От, що я хочу. Я хочу також розказати про свого батька. Хочу полічити його дні, його діла. Хочу все покласти на папір. З повітря виловити розсіяні звуки, з оцих предметів зняти мірку й описати… Все, все мусить бути колись, що є тепер. Щоб знали його й бачили… От, що я хочу, мамо!

Настя дивилася на нього й думала: здурів! Напевне здурів. Господи, Господи! Спаси, схорони. Заступись, Царице Небесна, почаївська Мати Божа! З ума зійшов.

Володько встав, вийшов і не вернувся. Довго чекала його, але той не прийшов.

– А вийди но, дитино, за ним. Куди він побіг, – казала Настя Василині. – Хто зна, що з ним діється…

Перелякана Василинка побігла на двір, оббігла все навкруги. Клуню, повітку, хлів. Заглядала на горище.

– Володьку, Володьку! – гукала. Мало не плакала… Але вернулася до хати. – Нема його ніде, мамо. Скрізь оббігала. Певне в село пішов.

У хаті було темно. Засвітили. Мати довго сиділа коло печі, у печі горів огонь, варилась вечеря. Чекала на Матвія, але час йшов, а він не приїжджав.

Приїхав зовсім пізно. Хведот розпріг коні. Матвій ледве ноги волоче. Прийшов до хати й сів. Одяг його в муці. Настя подала вечерю, прийшов з двору Хведот, і всі почали їсти.

По вечері, коли Хведот вийшов, а Василинка заснула, Матвій запитав тихо:

– Ну, як? Був дома?

– Ох, був, був, – зітхнула Настя.

– Нічого не говорив?

– Я почала йому говорити. А, кажу, ти не роби так. А подивись, а послухай. Зглянься, кажу, на батька. На женячку йому натякнула. А він встав і каже: не буду тут. Піду в світ. Не хочу господарем бути! А потім десь пішов. Робити нічого не робив. Пішов десь у поле, а після прибіг і почав писати. Як сів у полудень – писав до пізнього смерку. А сам такий гарячий, червоний… Я після кажу: а що ти, дитино, пишеш. А він почав кричати: – Про вас, про вас! Про батька! Про все… Господи святий, як кричав. А після вийшов і не вернувся. Певне знову подався в село… І це все. І так от, як бачиш…

Матвій вислухав спокійно Настині скарги, не промовив ні одного слова й вийшов на двір. На дворі темно. Старий обійшов подвір’я, скрізь заглянув, подивився до хліва. Після став коло клуні, зняв кашкета і, поклавши на себе потрійно знак хреста, почав в голос промовляти молитви, «….найпаче омий мя от беззаконія мойого…» «гріх мій предо мною…» «і Тебе єдиного возхвалю…» «работайте Господеві зо страхом і радуйтеся йому з трепетом…» «благодатна Маріє, Господь з тобою…» «Боже милостив, будь мені грішному, без числа я згрішив, прости мені…» – закінчував Матвій і бив себе кулаком у груди.

Коли він молився, думав увесь час про Володька. Здається, молився за нього. Старий не любив молитись довго, при людях. Але тепер почав все частіше й частіше звертатись до Бога, особливо після того, як не вернувся Василь. Десь у темноті, у закутку, щоб не побачило його стороннє око, зупинявся, стягав з голови кашкет і говорив ці молитовні слова. Були вони гарні, величні, якось особливо сказані. Чув коло себе Бога. Великого, свого Бога. Чув якусь силу, що кермує його долею, бо ж бачив: все, що він планував колись замолоду у своїй голові, не так завершилось, як думав. По-своєму. Діти, цілий світ, господарство. Все не так, як думав, сталося.

Після пішов спати.

А Володько вже сидів у Сергія. Був тут, як звичайно, Кіндрат, був Никон і пара менших хлопців та дівчат. Кіндрат голосно просторікував своїм хрипливим голосом. Сергій мовчав і посміхався. Никон час до часу кидав якісь слова й скорочено матюкався при тому.

– Ні чорта! – казав Кіндрат. – Буде наша! Боятись нема чого. Учитель також з нами. Є дехто проти, але так і треба. Ні? А папір весь рознесли. Тепер скрізь повно. Хай читають.

Забалакались до пізнього вечора. Нарешті при розході Кіндрат сказав до Володька:

– А ми вже й читальню маєм.

– Де? – запитав зацікавлений Володько.

– Е-е-е! Вчора ми всі тут радились. Никон нам свою комірку відпустив. Мати перечила, але хто її послухає… Ще не докінчили. Я сьогодні цілий день стола та лавиці тесав. Шевченка та Франка також маємо. Нема тільки книжок. У нас на горищі є, та хто тепер такі читатиме. Триста літ дому Романових, Святий і равноапостольський князь Владимир, Смерть Івана Ілліча. Це ще Демид колись брав у школі й так зостались… Батько деякі обкурив, але…

Володько сказав, що книжок дістане. Тяжче з часописами. Треба грошей. Кіндрат тут мовчав. Ну, але завтра сходимося в читальні. На чотирьох, місця досить, а більше не прийде.

– Чому?

– Ну. Хто тепер покине досвітки, дівок…

Сергій Володька проводив.

– Знаєш? Бачив Ганку.

– Ну?

– Казала, щоб прийшов на досвідки. Хоч?

– А чи варто?

– Варто. Там не тільки дівчата. Там і хлопці. Походиш – побачиш. Треба тільки їх підібрати. Вони всі по вечорницях та досвітках розсипані. А Ганка каже: чому не прийде? Хай прийде.

Володько уявляв, як вимовляла ці слова. Уявляв її цілу. У темноті зовсім виразно перед ним з’явилась і стояла. Променисті, сині очі, рожеві щоки і тонкі, червоні уста. Вагався. Сергій мовчав і чекав.

– Ніколи ще не був на досвітках, – сказав Володько.

– Не важно.

– Йду! – рішив Володько.

Обидва повернули й через городи пішли. Темно було. Зорі зникли, по селі співали півні на зміну погоди. Вітер час від часу пошарпував верхами дерев, ніби сердитий учитель своїх школярів…

Зійшли в долину, перейшли кілька подвірь, перелізли кілька перелазів, роздражнили собак. Хата Євдошки стародавня, в зруб, з малими вікнами. Світло ледви пробивається на зовні, у вікнах людські плечі. Чути лагідний, дівочий спів і регіт парубків. Десь вирвався пес і загавкав.

– Ти! Пішов геть! – крикнув Сергій, і пес одразу сховався. Володько почував себе не гаразд, але бадьорився. Думав, що казати як прийде, як тримати себе.

Сергій іде попереду. Повернув дерев’яну завертку й пхнув скрипучі двері, що провалилися в чорну яму. Переступили високий поріг, зігнувши порядно голови.

Двері з хати відчинились самі.

– Гей! Хто там ще? Нема місця! Вертайсь! – кричали з хати.

– Зачини губу! – суворо крикнув Сергій. – З дороги!

Знову високий поріг. Знову низький одвірок. Простора, низька хата й повно диму та людей.

– Дай Боже вечір добрий! – театрально гукнув Володько. Парубки, дівки, прядки, дим, сміх, пісня.

– У-у-у! – загули парубки. Тут вони всі. Ілько, Антін з перев’язаною головою, Демид, Йон. Кинулись до Володька. Той підняв голову, як на сцені.

– Здоров, братва! Як є?

– Живем та хліб жуєм!

– Дай Боже дівчата! Чи приймете?

– Дай Боже! Самі вступитесь. У нас не приймають. – Хором відказали.

– Ну, й хороші!

– Та не ваші!

– Рада душа в рай.

– Та хвіст не пускає, – додав котрийсь з хлопців.

– Ха-ха-ха! – зареготали всі, навіть ті, що сиділи навкруги на лавках і що здебільша слухали та мовчали. Верховодили Демид, Ілько, Антін та Йон. Здорові, широкоплечі, справжні козарлюги. Тільки коня та шаблю і на Запоріжжя.

Володько оглянувся по дівчатах, але Ганки не бачив. Це неприємно, але не подавав знаку… Не бачив також і Наталки. Самі молодші дівчатка. Зо старших одна Дарка. Всі прядуть. Тільки прядки гурчать.

Настрій приємний. За вікном свище холодний вітер, а тут тепло, горять дві лампі, молоді, веселі люди. Чимсь старим, давнім віє, ніби тут панує дух предків. Так, мабуть, було сто, двісті й більше літ перед цим, так і тепер. Тільки одяги дещо змінилися. Нема ні корсетів, ні вишивок, ні свиток. Легкі перкальні блузки, спідниці… У хлопців кепки, штани-галіфе й чоботи.

Всі якісь напружені. Очі, уста, щоки свіжі, здорові, блискучі. Кожний хоче з чогось сміятись, показать свою силу, свій дотеп, свій розум. Всі, ніби на картині… Вище, нижче, ще нижче… Там далі тіні – чорні й сірі, невиразні, ворухливі. Профілі, вираз, мерехлива зміна, на і дай… Ось, здається, чекають чогось… Очі, уста й груди… Гаряча іскра спаде й спалахне, і серце заб’ється, і сміх розкотиться – бадьорий, лоскотливий, жадібний. Ось ноги тупотять і просять ритму, тремтять коліна, вигинається пружній стан, випинаються груди. Все тепліше й тепліше стає. На чолі сходить піт, мов роса, мов дихання. В очах легкий туман, як душного вечора… У вухах дзижчить нап’ята струна.

За вікном собачий гавкіт і спів півня. Вітер підхоплює звуки й відносить їх куди хоче. У сінях рипнули двері й у затишку, під зрубом вже стоять. Вітер б’є об зруб своїми грудьми. Сердито, поривно. Відступить раз, затихне, ніби збирається з силою. Розігнавсь і тарах! Тільки заскрипіли крокви вгорі, і солома піднялася. У щілинах на кілька ладів засвистало.

– Ні, ні! Чекай!.. Йон! – Чорно так, а в хаті регочуть. – Сказився!.. Йоне!.. Ой!.. – Гарячі уста, що горять і тут… Вітер знову вдарив, знову відбився, знову заскрипіли крокви й знову всі щілини засвистали. Недалеко голосно заспівав півень. Оленка вирвалась, стріпнулась, скрипнули двері, а Йон став проти вітру…

– Дми! Бий у груди! – Тільки кучер має по вітрі. Ніби на летючому їде коні…

– Просто на тебе? – кричить Антін.

– Просто на мене! Розмахнувся, вдарив і той ліг! – чітко, ясно відрубав Демид.

– Трупом! – хльостко додав котрийсь.

– Не трупом! В зуби калатнув, а душа не в зубах. Думав, мене не візьме, – завершив Демид, повернувся рвучко й заспівав.

– Хто бреше? – хильнулись сюди й туди двері, бо вступив Йон. Йому ніхто не відповів, бо всі співали. «Ой, у полі вітер віє, та жито половіє. А коза-ак дівчину, та вірненько лю-у-у-бить, а зайнять не посміє…» Дзвенів тенор, рвався на кусники, носився в повітрі. Його підхоплював бас, що ревів на всі боки. Хитались голови, миготіли носи й кучері, напинались карки й підборіддя.

Серед пісні знову відчинилися двері й всі оглянулись. В одвірках стояла Ганка. Уста сміялись, очі сміялись, сміялась ціла у шовковій, бронзової барви, хустині.

Володьків тенор ще звучніш задзвенів, перелився кілька разів «…зо женитись дума-а-а-а-ає, ой, і того ж він… та і не горне-е-е-е-ться, бо й пого-о-о-о- вору бої-і-і-і-і-іться…»

Ганка протискається до дівчат. Їй підставляють ноги, Антін, басуючи в пісні, півкроку поточився, і Ганка опинилась за його широкими, як мур, плечима:

– З дороги! Антоне! Пусти! – кричала вона й гатила обома кулаками в Антонові плечі. Але Антін співав собі, тільки бас його в деяких місцях дереньчав.

Нарешті Ганка прорвалась до дівчат. Ось підбігла до одної, до другої. Тій щось шепнула, ту обняла, нагиналась, розгиналась, відкинула велику, теплу, що мала на плечах, хустку, поправила коси… Заложила обидві руки за потилицю, а груди повні, круглі й пружні вип’ялись під тонкою блакитною блузкою. Одна тільки мить… Ось вона вже поправила коси й обернулась, хитнула головою…

Пісня скінчилась.

– Хлопці! Оброку! – крикнув котрийсь.

– Давай!

– Хай буде обрік.

– Сип! Хто кормить? Терешку! Тримай шапку! – кричав Антін. – А ви, шушвалля, на бік! – крикнув на менших хлопців, що коло судника.

«Шушвалля» розсипалось, куди могло. Терешко вмощувався коло судника й тримав на колінах шапку.

– Хто лягає? – кричав далі Антін.

– Бий! Чорт з ним – сказав Демид, заклав руки назад, нагнувся й сховав обличчя у Терешковій шапці.

Парубки збились всі позаду нього. Бий – показував мінами Антін, але сам вже розмахнув своєю здоровенною, як лопата, долонею. Зробив собі місце для відступу, два рази розмахнувся й чалапнув. У Демидові щось йойкнуло, а Антін швидко пару кроків відступив. Його заступили інші хлопці. Демид поволі підвівся, весь червоний…

– Ну. Це, їй-Богу, Антонова робота, – сказав і подивився на Антона, що стояв, як мур, непорушно. Зав’язане його чоло відкидало на припічок велику, балухату тінь. – Сукин син!! – проговорив він добродушно й без найменшого спротиву схилився до шапки.

Парубки замазали руками. Кожний хотів вдарити, але Демид не бажав дарувати свого. Розступіться – показав міною, блискавично мазнув рукою й припік Антонові обрік. Той увігнувся.

– Міг би краще, Демиде, – сказав він встаючи. – Лягай!

– Бачив, – казав Демид лягаючи.

– Твою бабу в запічку! – відповів Антін. – Не бачив, але руку пізнав одразу. Як копитом.

На цей раз захотів спробувати сили Володько. Я! – показав пальцем на свої груди, розмахнувся й впік що сили.

– У-у! – загув Демид. – А хто це? – дивився по всіх обличчях. Якась свіжа рука. Чи не Володько?

– Він і є! – сказав Володько, виступив, сховав обличчя в шапці, відчув запах поту й чекав на удар. Пройшло трохи часу. Терешко тримав міцно його обличчя. Нічого не чув і не бачив. Чекав ось-ось хтось припече. Бах! Володьків зад увігнувся, ніби на нього звалилася ціла хата. Не подав ніякого вигляду, звівся й глянув на парубків.

– Цікаво, чия це була довбня, – казав, дивився всім у вічі. Всі були спокійні, тільки Йон холов, ніби його тільки що викинули з жару. – Ти! – тикнув пальцем на Йона.

Йон захитався направо й наліво та виступав наперед.

– Лягай, лягай! – говорив Ілько. – Ще й я мушу раз стукнути. Тільки тримайся цупко.

Били, аж гуло. Входили в запал. Долоні кожного горіли. Клались, вставали, знову клались… Дівчата дивилися на своїх дужих, здорових хлопців. Не боялись їх, ані їх страшної гри. При кожному ударі реготалися й чим був удар сильніший, тим сильнішав регіт. Ганка реготалась також, бігала, вертілася. Була така весела, що, здавалось, це її пошкодить. Володько почувався дуже добре. Чув весь час на собі чиїсь очі, хотів показати себе зо всіх боків, чув силу в собі, кров грала, блищали очі, голос дзвенів особливо.

Ось Ганка протиснулась і вийшла в сіни. Пройшов деякий час, а вона не верталась. Володько також виступив з юрби й пішов у сіни. Двері на двір відчинені, а в одвірках чиясь постать. Розгорнув руку й опустив її, ніби крило, на чиєсь плече…

– Ого! Хтось має тяжку руку, – сказала Ганка.

– Це ви? обізвавсь Володько.

– Господи! Невже ви? – ніби здивувалась. – Сама не вірю.

– І тепер не вірите? – запитав і обняв її обома руками. Вона затремтіла, розп’яла руки й хустку. Відчув її тепло, її груди, її тремтіння. Замовкла, голова її опала на його груди, пригорнулась. – Ще не вірите? – вже зовсім пошепки говорив Володько й все міцніше горнув її до себе. Вона кивнула головою.

– Вірю! – зашептала вона, відхилила швидко голову… Він відчув її гаряче дихання, тршки схилився й доторкнувся своїми устами її палаючих, тріпотливих уст.

– О-ох, Боже! – відриваючись вирвалось у Ганки. Вона хотіла тікати. Ноги мліли під нею, тремтіли руки, сильно до болю билось серце. – Пустіть мене! Володю! Не втримаюсь…

Ноги Володька також підгиналися, в очах туман, все перемішалося, але він все-таки тримався міцно й тримав її в обіймах. У хаті все сипали обрік. Час до часу виривався регіт. Рипнули двері, і хтось вийшов. Ганка й Володько розступилися. Стояли обоє, мов дві непорушні, чорні тіні. Це вийшла господиня хати, набрала води й знову пішла. Знову темно, тихо й безлюдно. Володько знову підступив ближче до Ганки, знайшов її руки, взяв і міцно стиснув. Відчув такий саме сильний потиск. – Яка шкода, що я вас не бачу, – сказав він і зовсім близько нахилився до неї. Дивилась просто йому в обличчя, чув її дихання.

– Ні. Дуже добре, – шептала вона. – Я зараз напевно дуже смішна. Володю? Невже це ви? Не вірю. Ніяк не вірю. Володю? Господи! Як чекала я на вас. Вчора навмисне ходила побачити Сергія… Казав він вам?

– Казав, – тихо проговорив Володько.

– А я все не хотіла вірити. Сьогодні прийшла до нас тітка. Я не хотіла йти на досвітки… Зісталась дома. Оце недавно… Вже ми хотіли лягати… Чую хтось у вікно: тук-тук-тук! Нахилилась. Хто там? – кажу. А вийди сюди, чую Дарчин голос. У мені одразу забилось серце. Одразу за вас подумала. Не знаю що таке… Щось чула. Накинула теплу хустку й вийшла. Ходи, каже. Він прийшов. Володько? – перепитую ще. Ну, певно! Я кажу: біжи, а я прийду. Думала, що б його тітці сказати. Вони пішли спати, а я за хустку й сюди! Але ходім звідси. Тут весь час ходять…

Преступили через поріг, зачинили двері. Перед ними чорна, глупа ніч і вітер. Рве з Ганки хустку, вона горне її до себе. Володько не знає ні подвір’я, ні місцевосте. Вона кудись потягнула його. Якась дерев’яна стіна, піддашшя. Вітер сердито шмагає, але там за стіною.

– Вам не холодно? – сказала вже трошки голосніше Ганка й вкрила його своєю хусткою.

– Мені? З вами? – здивувався Володько. Коли б тут мороз, буревій, коли б тут хто зна що і то не чув би ні холоду, ні огню… Хіба ж можна. Намагався її краще загорнути, після тулив її до себе. Перше хвилювання минуло, віднайшлась сила, мова…

Ніколи не почував ще такого чудового, лоскотливого в собі вогню, такого приємного схвилювання, такого солодкого остраху. Вітер бився за стіною, ніч, тиша. Там далеко на подвір’ю мерехтить віконечко й в ньому трошечки світла. Регіт звідти доноситься, там люди, життя. Але для Володька все те вже зникло. Чув, бачив тільки це щось тепле, приємне, тріпотливе коло себе. Хотів би тиснути його до себе, горнути…

Хотів би казати ласкаві слова. Воно ось горнеться, тулиться. Той самий вимріяний стан… Рука лежить на ньому… Ті самі не раз уявлювані груди. Ось вони. Торкається до них своїми грудьми. Тільки щік, уст і очей не видно. Зате чує їх. Вони такі гарячі, такі солодкі, такі ніжні… Так солодко торкатись до них устами й пити з них чад, втому, розкіш… Ні, ні! Відірватись від них нема сили. Якісь окови на ногах. Звідсіль не зрушиш їх. І руки оковані також. Все стискають її, але розгорнути їх нема вже сили.

– Ку-кур-і-і-ік-у-у-у! – десь зовсім близько закричав півень.

– Боже! Це вже перші півні! – схаменулась Ганка. – Так пізно! А в хаті все ще світиться.

Вже кілька разів хтось відходив. Чути було вигуки хлопців по селі… Перегукувалися дикими совами, і гук той летів по вітрі десь у безвість.

– Моя шапка там, – сказав Володько. – Не хочеться вже заходити.

– Я винесу. Деякі хлопці тут ночують.

– Тут? – здивувався Володько.

– Певно. У нас така звичка. З діда й прадіда. І це нічого. Ніхто не дивується. Йон напевне з Даркою залишиться, – пояснювала Ганка.

Володько й сам знав звички свого села, але не міг про це навіть подумати. Чув в собі забагато сили. Боявся самого себе, тікав як міг. Спокуса гналась за ним, ловила за поли. Озирався назад, бився з нею, відкидав і знову тікав, страшно тікав.

Боровся з собою поки Ганка ходила по його шапку, а як прийшла, сказав:

– Піду, Ганнусю! Хто там є?

– Не бачила. Вже згасили. Я ледви знайшла шапку.

У темноті щось затупало й підбігло просто до Володька. Він відступив.

– Не бійся. Це Євдощин Жук, – сказала Ганка. – Жучку! Де ти був? Ти, ти!! – і погладила пса по голові. Він радісно махав хвостом, нюхав Володька і скакав.

– Піду, Ганнусю, – ще раз сказав Володько.

– Тікаєте? – проговорила вона.

Пообіцяв, що прийде, вирвався силою з обіймів і побіг в густу темноту.

Сам не знав, куди бігти. Стежку, якою провадив його Сергій, стратив. Біг просто через якісь городи, натикався на плоти, перелазив, спотикався, падав. З заходу дув холодний вітер, шарпав деревами. По селі кричали півні.

Дія цього розділу відбувається восени 1922 року.

Смерть Івана Ілліча – повість (1886) російського письменника Л. М. Толстого (1828 – 1910).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 99 – 115.