4. Вистава. Танці. Ганка

Улас Самчук

Робиться велика тиша. Заля швидко вмовкає, тільки за стінами шкряботять і туляться хлопчики. Завіса поволі, майже непомітно розходтиься двома половинами на боки. На залі гасне світло, на сцені збільшується. Перед глядачами картина: хатина з одним вікном і дверима. Від неї вправо, на кілках, за плотом соняшники й рожі, на плоті в’ються гарбузи, на кілках, не дивлячись на вечір, глечики. Вліво садок і ріг повітки. Вечір. Світить місяць. Тихо – ні одна гілка не ворушиться. Здалека долітає парубоцька пісня.

На призьбі перед хатою сидять мати й дочка. Мати трохи похилена, а дочка їй оповідає: «І от сниться мені, мамо, ніби біжу я… коло такого-то вітряка»… Серед глибокої тиші її м’який, ніжний голос бринить, мов срібна струна. Тріпотливі, повні остраху звуки вириваються з тієї живої картини, несуться над головами слухачів, долітають до найдальших закутків і десь там зникають. Куди залітають вони й де зникають?

Там десь у тих палаючих цікавістю очах, у тих розкритих, висохлих від напруження устах, у тих вухах, що з напруженням ловлять кожне таке просте, але таке чарівне слово. Ось дівчина, що не може всидіти на місці. Вона бачить все, але їй здається, що це мало й вона поволі, непомітно спиняється на вшпильки… Її очі бігають по сцені, ловлять кожну дрібничку, слух напружений. Обличчя весь час міняється. Жаль, скорбота, радість, сміх – все, що бачить перед собою, все чистою, невинною душею приймає і страждає, чи радується.

Ціла зала – всі уважно дивляться, всі слухають цю дивовижу, це життя, цю живу красу. Бачать і розуміють серцем, цілим єством. Бідна дівчина просить матір вплинути на батька, щоб пустив її вечором погуляти. Там так гарно. Там стільки молодих, веселих істот. Там так хороше бавляться. Там у гаях, у тих садах, під місяцем, серед чудового співу розцвітає барвистим, пахучим цвітом перше, жагуче кохання. Там ходять вони, ті, що тільки що вступили у справжнє життя, ті, що чують себе й хочуть жити повно, барвисто й широко.

Дівчата слухають ту казку й розуміють її. І коли б творилась вона перед очима не годину, а цілу ніч, вони прослухали б її з такою самою увагою від початку до кінця, бо ж як не слухати… Хто з них коли бачив щось кращого в життю? Хто показав їм щось, що діється на широкому світі? Хто кинув їх жагучій цікавості хоч один шматочок поживи? Ніхто, ніколи. Росли, жили, плодились, вмирали.

А там бореться старість з молодістю, минулість з сучасністю. Там цвіте велика любов, що захоплює все молоде, все живе. Всемогутня, чудова любов!

Проходить велика година. Для цих людей пройшла вона по землі майже непомітно, мов тінь, але скільки яскравого, гострого, незабутнього лишила по собі… Сцена доходить до кінця. Серед великої тиші на залі хтось сильно, дико вивиснув. Це Оксана. Ось на сцену виходить похилий, старий з калаталом сторож. Оксана пізнала в ньому свого Карпа й не вдержалась… Голос сам вирвався, серед тиші промчав стрілою й завмер.

Завіса швидко закривала кінець.

Але щоб продовжити програму, Володько вивчив Женю кількох танців. Ось знову розійшлася завіса й на сцені дівчина в розкішному вбранню. Вишивки горять, мов живий мак. Намисто, стрічки, квіти. Коло дівчини моторний парубок. Вдарила музика, і пішов буревійний, сміливий, широкий танець. Парубок не жалує своїх ніг. Пішов навприсядки, аж іскри сипляться, а дівчина, мов метелиця, мов гонивітер, тільки спідниця та стрічки розвіваються, тільки чобітки миготять.

Глядачі не можуть всидіти на місці. Очі у всіх загорілися, руки й ноги затремтіли, кожна жилка напружилась, мов струна. Так би хотілося й собі зірваватись та закрутитись у тому шаленому танці. А музика все тне, все жене вперед… Танцюристи ось-ось зірвуться й відлетять від землі.

А коли скінчився танець, все, що було на залі, вибухло буревієм радості й захоплення. Заплескали, загукали, замахали руками. Вийшли на сцену всі грачі, а на них посипались квіти. За сцену тиснуться всі хто може, щоб привітати Володька й інших. Андрій Андрійович вдоволений своїми артистами. Всі веселі, піднесені, захоплені. Сотні очей сяють нестримною радістю.

– Гарно! Чудово! Молодці! Показали себе! – тиснуть Володькові руку. Навіть комендант поліції і той стратив свою насупленість і прийшов на сцену.

– Добже, добже! – сказав він. Габель приніс своїй племінниці цілий оберемок жоржин, повняків, астрів. Володько дістав китицю від Галі, Жені та Саші. Оля від Андрія Андрійовича, навіть Лінкерт потиснув руку Романові й буркнув:

– Шкода, що й ви не вдарили гопака…

Володько відходить на бік і присідає. Він втомлений танцем. З чола сочиться рясно піт і тече по обличчю, але з огляду на грім обтертися не можна. Він до глибини душі зворушений і вдоволений. Намагався, напружувався, не шкодував своїх сил, але кажуть, що було добре.

Одначе нема часу відпочивати. На залі знову рейвах. Виносять лавки, очищають місце для танців. Люди виходять на двір, але ніхто не йде до дому. Вечір темний. Десь-не-десь мигне на небі зірка, щоб за хвилину знову сховатися. Музика готується, дівчата чепуряться й оглядаються по своїх…

Володько встав і почав робити порядки. На сцені за лаштунками повно людей, хоч вони зовсім не мають що тут робити. Грачі змивають барви, переодягаються. Ось на залі вдарила музика й Володько пішов відкрити танок. Он стоїть Женя. Стрічки, корсет, вишивки… Веселі, сині очі… Взяв її й закрутився в буйному колі валься. Яка вона легка, тонка й звинна. Вона не ходить, а літає. Земля сама тікає з-під ніг, а цілий світ, мов каруселя, крутиться. За ними пішли й інші. Спочатку Олег, Оля, Роман, Галя, а далі численні Гольденберги, за ними відважніші парубки. По часі вже не було місця й Володько з Женею виступили та відійшли за сцену.

– Панно Женю! Вам так це личить! – шепнув Володько майже на вухо Жені, вказуючи на її вбрання.

– Та невже? – жартом відповіла Женя. Мовляв, сама знаю. Вона все жартує з Володька, не бере його поважно. Вона нікого не бере поважно. Для неї все, жарт, ціле життя, весь світ.

Від’їжджала Неоніла Андріянівна. Сказала, що хоче попрощатись і з Володьком. Підійшов до неї.

– Да, да! Далжна атдать справєдлівость. Андрєй Андрєїч всєгда гаваріл, что ви талант. Да свіданія і благадарю!

Володько цілує старої руку, дякує, що відвідала такий скромний, селянський театр…

Сергій приніс касу. Цілий мішок паперових грошей. Ніхто не сподівався, що матимуть такий збір. Володько перебрав гроші й відтинки квитків, а Сергія послав за горілкою для музик. Габель заробить перший, а без цього не можна обійтись.

Володько почав розкладати гроші на купки й рахувати. Стане на залу, на всі видатки, і зістанеться для Просвіти. Ах, як буде чудово, коли на другий тиждень Володько з’явиться в Крем’янці й передасть Просвіті стільки грошей.

– Володю! Ах, ви мошенник. Запросили мене на танець і забули! – Це Женя. Коло Володька нікого нема, всі пішли танцювати. На столі маленька нафтова лампочка й купи лапатих зімняних банкнотів.

– Ах, Женю! Дивіться! Тут сто тисяч! Купа марок. Це ж ми витанцювали. Рахуйте!

Женя також захоплюється купою грошей. Бере пачку й швидко маленькими прозорими пальцями рахує. Володько рахує також. Вона часто його перебиває, обоє збиваються й починають спочатку. Женя весело сміється, б’є його по руках.

На сцені виграє музика танець, на залі танцюють, але Володько не чує того. Женя також швидко забула про танець. За лаштунки прибігає Олег.

– Олег! Ви не танцюєте? – кидає Женя між рахунками, дивиться на нього, а пальці її швидко перебирають папірці.

– З ким? – питає Олег.

–…двадцять один, двадцять два, двадцять три… Боже мій! З Розою, з Неонілою Адріянівною, з Галею, з Олею, зо мною, з дівчатами… Тьху! Чотири, п’ять… Проклята лампа. Так мало світла…

– Йду! Танцюю! – крикнув Олег і вибіг.

– Ах! – вирвалось у Жені, і вона відірвала очі від грошей.

– Що, Женю? – спохватися Володько.

– Злякалась. Ні, то парик. Фу, яка я дурна! – вона дивилась просто на Володька. Він не міг видержати її погляду, червонів, дивився на другий маленький столик. Там перуки, барви, маски… І раптом Женя збирає всі полічені гроші в одну купу й гукає:

– Володю! Дивіться! Володьку!

Володько здрігнувсь і поглянув на неї. Вона тримала на руці купу грошей, але дивилась на нього.

– Нате! – сказала. – Ви сьогодні принц, багач, красунь! Ви… – увірвала, але одразу додала: – чудовий! Я вас люблю, Володю!

Вона це хотіла сказати жартом. Вона говорила таке всім. Але це вирвалось у неї по-українському, через те вийшло трішки інакше. Це вона також відчула й густо почервоніла. Одна її рука лежала на столі з грішми, і Женя помітила, що вона тремтить, і що Володько бачить це також.

– Ах, це дурне! Нате гроші! Ходім. Тут нікого нема! – викрикнула вона вривно й схвильовано.

Володько встиг сказати:

– Панно Женю! Дякую за ваші очі! Я їх буду носити з собою.

Він взяв від неї гроші й запхав до всіх кишень.

– Підем в танець! – сказав швидко.

– Підем!

Взяв її руку й потиснув. Вона швидко, нервово відповіла. Зніяковілі обоє й просто через сцену коло музик вийшли. Музики саме урвали танець. Володько й Женя лишились у всіх на очах. Хтось гукнув: Женю! Другий (це був Олег) крикнув:

– Володьку! – і всі голосно, рясно заплескали. – Козачка! Козачка! – загукали. Але Женя червона, мов жарина, вирвала від Володька свою руку й плигнула між публику. Володько вернувся назад за лаштунки.

Це сталось несподівано, і через те схвилювало Володька. Підійшов до столу й присів на стілець. Ліва рука лягла на столі. Чув неспокій, тремтіння… Боявся, що ось зараз сюди ввірвуться люди й побачать його таким. Одночасно було йому приємно й весело. Ріс, горів і, здавалось, виповняв собою цілий простір.

І дійсно. За хвилину було тут повно людей. Лінкерт, Саша, Роман. З’явилися вже пляшки.

– Пий! – підносять Володькові чарку.

– Ні! Сьогодні не п’ю! – відмовив твердо й рішуче.

– Дурень! – проговорив Роман і вихилив.

– Браво, браво! Володя не п’є! Принаймні один знайшовся – загомоніли дівчата, а особливо Галя й Женя.

– Кричіть! – говорив Лінкерт, – Горілка шана й радість. Хто не курить, не п’є – не мужчина. А жінки, що таких люблять – кури й мізерія.

– А ті, що п’ють – тваринки, що хрюкають! – докинула котрась. Шум, гамір, рух. Галя знайшла собі обрізок дошки й присіла. У неї на руках примостилась Женя. Оля принесла торти. Самі пекли, самі принесли й самі себе гостять. Оля вся сяє, до всіх сміється, меле приємну нісенітницю й сама з себе регоче. Володько хвилинку сидів тихо.

– А, панове! Забули! Скільки грошей? – викрикнула Галя.

Володько зрозумів, про які гроші гутірка. Він став і вдаряючи себе по кишенях, казав:

– Ось! Тут! Повно! Ще не встиг полічити!

Женя швидко затупцяла ногами й закричала:

– Галю! Ти ідіотка! Як тобі хочеться говорити про гроші! Рома! Дай мені чарочку. Скорше!

– От, це так! – сказав Лінкерт. – Лий! Женя герой! Повно лий!

– Ха-ха-ха! – заходилась реготом Оля, а Галя зіпхнула з колін Женю. – П’янице! Геть! – сказала вона й струсила на колінах сукню.

Роман підскочив з чаркою. Женя взяла її, дзвінко засміялась і випила половину. Решту вилила через голову.

– Так п’ють в селі! – весело сказала вона й взяла кусник хліба.

Увійшов Сергій з двома порожніми пляшками.

– Ну, що? – зірвався до нього Володько.

– Витягли! – сказав Сергій… – І ще хочуть. – Досить! Хай грають. Почастуй краще хористів.

На залі також рух. Скрізь набито молоді, всі гарячі й веселі. По часі Володько лишає товариство за лаштунками й виходить на залю. Музика заграла. Володько оглянувся навкруги, побачив Ганку й підійшов до неї.

– Дозвольте вас попросити на танець, – сказав їй. Вона зашарілась і віддалась мовчки в його руки.

Володькові дуже приємно, що так сталося. Вже давно не зустрічався з цією дівчиною, вже давно не бачив її зблизька. А тепер ось танцює з нею, чує її зовсім близько коло себе, чує дотики її грудей, чує навіть її хвилювання, що передається також на нього. Хотів би з нею заговорити, але не знаходить відповідних слів. Вона заговорила сама:

– А ви ще не забули мене? – запитала непевно з посміхом… Блиснула на нього очима й одразу сховала їх.

Володько посміхнувся також.

– Певно, що ні, – сказав він. – Як можна.

Вона:

– Ой, йой! Напевне забули. Я кілька разів зустрічала вас. Навіть у мій бік не глянули.

Він:

– Бо мабуть вас не бачив.

Вона:

– Бо не хотіли бачити.

Він:

– Або може вас не пізнав. Будете багаті.

Вона:

– Хто не хоче когось пізнати – не пізнає. Запаніли.

Він:

– А, де там запанів.

Хвилина тиші. Після знову починав вона:

– Цього Великодня на цвинтарі коло церкви з Даркою коло вас пройшла й кинула на вас паперову квітку. А ви?..

Він:

– Це ви були? Ах, Ганусю! – вирвалось у нього зненацька. – Я вас пізнав, але ви дуже швидко тікали. Перед людьми не відважився вас доганяти. Ви були в голубому. Ні? І з вінком на голові…

Вона:

– Е-е, хто! Хтось…

«Така сама як і тоді» – подумав Володько.

– А пригадуєте, Ганко, там у школі? – запитав по короткій перерві. Вона:

– Ще б ні. Ой-йой, як пригадую… І не раз. Як то на Ронівському… Знаєте? Ті проліски для учительки Маші. Як то ви мені оповідали… Це було давно.

Мовчанка. Музики грають. Вони спокійно, плавко обертаються під їх звуки. Він чує її коло себе й хоче ще ближче пригорнути, але не відважується. Навколо стільки людей. Одягнена вона у білу, тоненьку блузочку. На грудях червона в’язанка. Спідниця гладенька, чорна, майже до колін, коротка. Володько хоче їй ще щось сказати. Від неї віє свіжістю, здоровям і ще чимсь, що хвилює його.

Ага. Он танцює Олег з Женею. Бачить його й моргає очима. Володько нагнувся до вуха Ганки й шепнув:

– Ну, а коли б я тепер до вас заходив?

Вона запаленіла, мов жарина й мовчала.

– Ну, чого ж мовчите? – спитав її знову.

– Хіба я знаю…

– А хто ж може знати?

Вона нахиляється до нього й шепче:

– Прийдіть… Прийдіть, Володьку! – і затремтіла, мов пташина.

Володько виразно відчув те радісне, лячне, жадібне третміння. А по часі несміло, уникаючи його погляду, ще тихше сказала:

– А знаєте що? Прийдіть до Євдошки. Ми маємо там вечорниці. Сергієві скажіть. Він вас заведе. До нас заходять хлопці з Башковець, з Людвищ. Заходять і свої – Антін, Ілько, що прийшов оце «з поляків». Багато заходять. Зайдіть і ви… Але де там… Ви не зайдете. Дурите… Он на вас дивиться ота… Боже, яке гарне у неї вбрання. Вкраїнське, ні? Гарне, і корсет оксамитовий… А скільки стрічок… Як ви танцювали з нею мені здавалось що то… Не скажу, а вже хотіла сказати… – і замовкла.

– Що ви хотіли сказати?

– Не скажу. Сміялися б.

– Шкода. Хіба я такий насмішник.

Вона не відповіла. Натомість промовила своє:

– Думаєте, коли б я надягнула таке… Дарка сказала мені… ха-ха-ха! Не скажу. Знову не скажу! Їй-Богу не скажу!

– Що там таке? Чому не скажете?

Вона таємничо підтягнулася, притиснулася до нього й майже на вухо шептала:

– Казала мені: ти дурна. Купи собі таке вбрання, такий корсет, такі стрічки, і він тебе полюбить. Будеш, каже, бачити. Вона мені весь час, цілі роки вами у вічі цвіркає. Каже: це твій. І завжди так каже.

Замовкла. Треба було крутитися. Володько запитав її, окручуючи:

– А ви?

– Сміюся тільки. Бо куди ж… Я, знаєте, зовсім не сподівалася ще з вами говорити. І тоді на Великдень… Взяла на себе голубеньке, віночка… Воно мені так подобається. Дарка каже: а ходім, Ганко, на цвинтар. Там дівчата кривого танця виводять. Мені якось не хотілося, бо думала йти на міщани до тітки. (У мене на міщанах тітка, Ольга, є)… Але вона все: ходім. Ну, я й пішла. Ілько саме тоді був на відпустці, пристав до нас з Наталкою. Ви знаєте Наталку? Вона не ходила до школи… Ількова сестра. О!.. Перестають грати…

Музики урвали гру. Танцюристи почали поволі розходитись. Володько взяв Ганку за руку й сказав:

– Ходімо на хвильку на двір…

Вона згодилася.

Двері тепер відчинені навстежінь. Світло з клуні б’є в темноту ночі. Багато хлопців і дівчат виходять парами й зникають по різних кутах. Протискаючись поміж людьми. Ганку хтось майнув хустинкою по носі, і якийсь дівочий голос гукнув:

– Ганко! – і більш не сказав нічого. В тому голосі чулась усмішка, заздрість і щастя. На обличчю Ганки помітне те саме. Вона оглянулась і кинула: – Ти!

На дворі холоднувато, але молодь на це не зважає. Наліво веде доріжка в садок. Там повно людей. Чути сміх, дзенькіт шкла. Коло плоту ряд слив.

Під одною сливою Володько й Ганка зупинились. Вона стала коло плоту й оперлася. Він взяв її обидві руки, і так стояли. Руки її теплі, тверді. Деякий час стояли мовчки, ніби набирались сили. Зненацька вона засміялася.

– Чого ви смієтесь? З мене?

– З вас? Ай! Якби я з вас могла сміятись?

– А чого ж?..

– Ах, так… Не знаю… – знизала плечима та спустила вниз очі. Вона хвилювалася, не знала які вибрати кращі слова.

– Як то? – питав її Володько, хоч добре розумів її.

– Я кажу: ми сільські дівчата всі дурні.

– А то ж чому?

– А так. Не знаю як вам сказати… Ми дуже віримо.

Володько перебив її і нагадав нескінчену розмову.

– Е-е, – сказала вона. – Не можу вам усього розказати. Це було б на цілу ніч. А тоді на Великдень підходимо до цвинтаря. Сміємося, жартуємо… Знаєте, як то наші сільські дурні дівчата… Невчені, прості… Всі отак, знаєте… Підходимо. Дарка ще на дорозі кричить: Ганко, Ганко! Глянь! Куди, кажу. Он туди… Я глянула, дивлюся: а ви стоїте коло попівського паркану з Олегом… Мені щось так зробилося… Не можу й слова сказати. І радісно, і соромно…

Та, ніби мене хтось накрутив і раптом поставив на землю. Дивлюся, знаєте, чую, що вся горю з сорому, але кажу: та що? Чи ти, кажу, здуріла? Ай, кажу: Гетьте! Вирвала від Ілька свою руку, він мене за руку вів. Ви всі, кажу, дурні. А вони в сміх. І так увійшли ми на цвинтар. Ви якраз хотіли відходити, а я не знала що робити, вирвала з вінка одну квітку і кинула на вас. Ви оглянулись, засміялись, але пішли далі й не вернулись. Я тоді пізнала, що ви вже мене забули. Мені було так сумно, так сумно. Не знала де подітися.

А Ілько ще договорює: ааа! Втріскалася! Він на тебе й не дивиться! Йди, кажу, ти нещаснику рогатий! (він тоді саме рогату шапку носив). Не хотілося співати, була зла, здається, когось роздерла б. Куди там, думаю, йому до мне. Там за парканом на доріжках та лавицях Галя, Оля, ще якісь панни. За нас своїх він вже забув. Ще й тепер на вас зла. Так, так! Зла й кінець!

– Невже! Чому? Ганусю! – проговорив лагідно Володько, особливо останнє слово.

– Тому! Бо зла! Серджусь на вас! Мала б казати вам ти, як колись. Хіба ми що? Інші? Те саме грішне тіло, і ті самі руки… Тільки тепер з мозолями. Ваші, мабуть, ні? А я думала про вас: думаю, чому він ніколи до нас не загляне? Запанів, забув. А я все думаю, все думаю. Колись очей з мене не спускав, а тепер… Все чисто забув… І село, і нас… От чому на вас зла!

– Я хотів прийти, – сказав Володько.

– А не прийшли. Чому?

– Боявся.

– Дурите. Чого боялись? Мене? Хлопців?

– І вас, і хлопців, та й дівчат.

– Дівчат? Ха-ха-ха! Ну чого? – Ганка дивувалася щиро. Не розуміла його. – У нас, знаєте, просто: прийшов, обняв, вщипнув. Захотів, поцілував… Що хотів, сказав. Ми ж не панянки… Пужалуста, пужалуста… Ми вам не пужалуста. Прості дівчата. Що на думці, те й на язиці, і так добре. Менше брехні…

У клуні знову почали грати, але ні Володько, ні Ганка не квапились туди йти. За плечима лоскотав холод. Ніч темна, мов вугіль, але та темнота сьогодні приємна й чарівна. Такі ночі не трапляються часто. Такі свої, довірливі…

Тримаєш руки тієї істоти з двома довгими русявими косами, синіми очима, з тонким гнучким станом і, хоч її не бачиш, але чуєш кожним нервом, віддихом. Чарівна темнота пливе навколо тебе, а ти тримаєш чиїсь руки й думаєш якраз так, як часом марив в ті найкращі, найяскравіші дні молодості.

Так. Це «вона». Вона і є. Близька, доступна, пружня, мов тятива й п’янюча, мов добре вино. Таку тільки бачиш у снах, у мріях, а тут вона на яві… Тут вона в твоїх руках – та величезна дорогоцінніть, що тільки молодості дається зовсім даром.

А Ганка оповідає далі. Оповідає про себе, про своїх приятельок, про досвітки, що там роблять, що говорять. Вона бажає розповісти йому всі дні й години свого цілого дівоцтва, щоб він знав ЇЇ і більше не боявся. Час все йде поволі, ніч відходить все далі й далі. У клуні грала музика, то знову вмовкала. Люди входили, виходили, танцювали, бавилися…

І от Ганка, здається, сказала все. Володько знає, хто до кого залицяється, хто за ким плаче, хто сміється…

– Ах, як гарно було там! – завершує свою думку Ганка. Під «там» вона розуміє сцену, декорації, співи. – Так би й я хотіла жити. Я плакала разом з Оленою.

Володько посміхається. Він розуміє її та її плач. Це не плач, а радість. Але треба все-таки розходитись.

– Ну, – каже нарешті Володько, потягнувши Ганку за руки, – підемо. Там нас чекають.

Вона погоджується, але ставить умову:

– Прийдете до нас? Направду? Дурите! Не вірю! Ну, побачимо.

Розійшлися. Володько спішить на сцену. Тут уже розходяться, прощаються з Володьком. Женя жартівливо йому погрожує. Габель забирає свою Розочку, хоч це недовподоби Романові.

Володько почав розплачуватись. Заплатив Яковові. Той не спав цілу ніч, все навкруги обійстя бігав та відганяв напасників. Дістав за своє. Після підійшли музики й просять «на дві пляшки» для кожного. Подивився на них сердито, але розплатився.

– Йдіть! Пийте!

– Підем, – сказав «бідний чоловік» Симон. – Може й ви з нами?

– Йдіть самі. Я не п’ю. Потребуємо ось на Просвіту…

– То знаєте… Просвіта Просвітою, але наш брат мусить зайти до Габеля. Такий, бачте, закон.

– Дурний закон. Розстріляти його варто.

– Но… Не ми його встановляли, не ми й будем розстрілювати… – завершив Симон.

Після підійшов до Володька Антін і говорить потиху:

– Там он чекають хлопці. Знаєш… Вони стільки для тебе попрацювали. Дай їм. На другий раз ще підуть. Хоч «по пляшці» дай.

Володько не стримався:

– Для мене? Працювали? Хіба то для мене. На, дай їм! Хай п’ють… Чорт з ними. Але працювали вони не для мене.

– Ну… – затупцяв Антін. – Хто там буде розбирати для кого… Що виробили, то виробили. На чарку стане…

– Говори з кобилою отченаш, – думав Володько. А це ж найповажніший парубок…

Володько нарешті розплатився зо всіма, а решту сховав на Просвіту. П’ятдесять тисяч зісталось, і то добре. Розпрощався з Олегом і Сергієм і пішов сам до дому. На вечірці були Василина й Хведот, але ті вже мабуть давно сплять дома. Ніч уже минає. Ось на сході починає ясніти… Володько ледве ступає. Втома, враження, плани на будуче навантажили його тюгарами, а він несе все, мов добрий бендюжник. Ноги ступають по землі, а вона, здається, гнеться від його тягару. Але він йде, все йде, все ступає туди на схід, на зустріч сонцю… Перебирав у думці всі враження, посміхався не раз, зупинявся і, здавалось, з кимсь говорив. Може з’явилася перед ним синьоока Гануся, може весела Женя, можливо згадав ті слова, що чув сьогодні…

Але все те разом – добре. Тепер, здається, зрушилось, тільки треба впертості й бажання. Коли дійшов до свого хутора, зупинився й ще раз глянув на село. Добраніч. Підем відпочивати. На перший раз досить. Завтра встанемо й будем рухатись далі…

Дія цього розділу відбувається восени 1922 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 47 – 59.