V

Володимир Самійленко

Невже для нас одних минають дурно роки,

Як перейшли вже сотні літ?

Невже не кинем ми й тепер свій сон глибокий,

Коли вже всі вітають світ?

Коли добро життя спізнали й полюбили

Найменші людності землі,

Коли вже всі, хто міг, на працю поспішили

Робити на своїй ріллі?

А ми ще все спимо, і міцно так нам спиться…

Чи шкода нам себе будить?

Чи досить нам того, як часом нам присниться.

Що в нас іще життя тремтить?

Чи як гукнем крізь сон, що ми ще не померли,

То тим себе ми спасемо?

Чи, може, нам тепер, як нас кругом обдерли,

Спасіння з’явиться само?

Нещасний краю мій! Ти як мала дитина,

Що, сівши в човен без весла,

Дрімає без страху; аж ось пройшла хвилина,

І хвиля човен понесла.

І він пливе, пливе; веселим роєм мрії

Перед дитиною блищать, –

А нижче ждуть її пороги кам’янії,

Що в шмаття човен потрощать.

21 вересня 1890 р.

Вперше, під рубрикою «З пісень про Україну», надруковано в журн. «Правда». – 1890. – Т. III. – Вип. 9. – Падолист. – С. 202 – 203. Підпис: Сивенький.

Вірш входив (під заголовком «Невже для нас…») у збірку «Україні». Подається за виданням 1906 р.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 69.

Лист на сайт