11. У несподіваній ролі

Зинаїда Тулуб

Ніжно й непомітно зазеленів степ уздовж Сирдар’ї. Оглушливий гамір незліченних зграй качок, гусей, лебедів і різного дрібного птаства виповнив шарудливі хащі чагарника та очерету, де звивали вони свої гнізда, а високо в небі летіли й летіли на північ журавлині ключі. Ввечері оглушливим хором кумкали в болотистих озерах жаби. Все співало про весну, про те, як радісно прокидається від зимового сну вся природа, про кохання і про розквіт землі.

Експедиція готувалася до виходу в море.

На березі лежав «Константин», перекинутий на правий борт. Матроси уважно оглядали його днище й боки, обсмолювали та конопатили його перед плаванням, Смола кипіла в казані над вогнищем. Жовтогарячі язики вогню бігли вгору під його закуреним дном, шипіли і злизували з нього краплі смоли. Тонкий блакитнуватий димок танув у повітрі над вогнищем, і в тон полум’ю, жаринкам, по яких де-не-де пробігали сині вогники, яскравими маками палали на сонці сорочки двох раїмських теслярів, яких узяв Бутаков на допомогу команді.

Як і минулого року, Шевченко сидів на піску під повіткою, малював і намагався якомога краще передати яскраву колірну гаму цього сонячного весняного дня.

Двохвилинна розмова з Бутаковим зробила своє. Тепер Тарас Григорович розумів, чому матроси так довіряють своєму капітанові і так покладаються на його досвід, знання, вважаючи його слово надійнішим від будь-яких офіціальних зобов’язань.

Він так захопився роботою, що не помітив Жайсака, який розшукував його.

– А! Здоров, друже! – відгукнувся Кобзар на салем молодого табунника. – Сідай! Що в тебе новенького?

– Біда, Тарас-ага! Допоможи ще раз. Присягаюся бородою пророка, що більше ніколи не буду тобі докучати своїми справами, тільки врятуй Кульжан… і мене!..

– В чому річ? Розкажи все, а потім поміркуємо, як запобігти лихові.

– Вчора я був біля найдальшого табуна. Під’їжджають незнайомі люди. «Де тут кочує Джантемир? Ми до нього з Семиріччя від Молдабая-імама». Ой, як я тоді перелякався! Серце ледь зайцем з чапана не вистрибнуло… «Джантемира, – кажу, – зараз нема, але я днями його побачу. Що йому переказати?!» – «А ти хто такий?» – питають. Ой, що я тут зробив! Збрехав, що я його син! «Скажіть мені все, – кажу, – а я йому передам, тому що батько поїхав з аксакалами і родом на поминки свого дядька, Камисбая. В аулі тепер нема нікого». Подумали вони, порадилися пошепки і кажуть: «Передай батькові, що Молдабай приїде до нього того дня, коли народиться молодик, щоб сватати його дочку, яка була Ібраєвою нареченою». – «Добре, – кажу, – передам». А в самого степ перед очима, як Тениз-Арал хвилями, коливається. Примусили вони мене дати слово честі, що не забуду їх доручення, а я їх у табунний стан запросив, зарізав барана, почастував добре… Як я все це витримав сам не знаю. Вони все до мене придивлялися. «Ти, певно, хворий?» – питають. А я їм кажу: «Так, хворий, трусить мене клята пропасниця і ніщо не допомагає». Сьогодні вранці вони поїхали, а я зараз – до тебе. Ой, що тепер буде і що мені робити, Тарас-ага?! Загине Кульжан, а з нею все моє життя.

Жайсак стиснув коліна руками в цілковитому розпачі.

– Перш за все заспокойся, і нумо думати, – заговорив Шевченко.

І, помітивши здалека Вернера, замахав йому руками:

– Гей, Хомо! Іди-но сюди, братику! Тут таке заварилося, що нам удвох не висьорбати.

Вислухавши схвильоване оповідання Жайсака, Вернер знизав плечима:

– Що ж тут незрозумілого? Треба негайно сватати Кульжан і негайно відсвяткувати весілля, щоб залишити Молдабая в дурнях.

Жайсак дивився на Вернера широко розплющеними очима, здивований тим, як просто розрубав він цей складний вузол, але хвилинна радість так само швидко й згасла.

– Та не віддасть він мені Кульжан, Молдабай багатший за мене! – з розпачем вигукнув він.

– От чорт! – спересердя вилаявся Шевченко. – Скільки в тебе зараз баранів?

– Ой, багато! На байзі я взяв за Каркерата сто і половину сотні. За Карайгира, – почав підраховувати Жайсак по пальцях і одразу заплутався.

– Знаємо, – урвав його Вернер. – На байзі ти взяв двісті чотири барани. Скільки лишилося тоді в тебе батькових?

– Віддав за байгу і лишилося півсотні без одна рука, – сказав Жайсак, показуючи руку з п’ятьма розчепіреними пальцями і, як завжди в хвилини хвилювання, плутаючись у чужій мові.

– Тобто сорок п’ять, а взагалі маєш сотні дві з половиною. А сотню баранів ти купив перед байгою, – нагадав Тарас Григорович.

– Так. І від батька лишилося… – знов почав Жайсак.

– Батькових ми вже рахували, – перебив Вернер. – Отже, двісті п’ятдесят та чотири сотні купованих, а всього шістсот п’ятдесят баранів. А скільки грошей?

– Грошей дуже багато. Є три великі, де на світло видно товстий баба. У неї залізна тюбетейка на голові з хрестиком… І ще різних багато.

– Три сотенні, – здогадався Вернер. – Але скільки ще тих різних?

– Ой, не знай! Є одна рука червоних… П’ять, – виправився він, згадавши потрібне слово. – І десять як… ну як молоденька травичка… Та синіх рука, та більших строкатих дві чи три, та срібних… Ой, не знай скільки… та ще, – намагався згадати Жайсак.

– Так чого ж ти, боягузе нещасний, киснеш?! – обурився Тарас Григорович. – Кажу тобі: вистачить і на калим, і на весілля, і на подарунки, і на життя. Бери гроші і йди сміливо до Джантемира свататися.

– Ой, таж він на мене злий, як джульбарс! За байгу. Та й Шаукен нацьковує його весь час на мене… Вона теж на мене дуже, дуже злий.

– А їй чого злитися?

Довелося Жайсакові розповісти, як вона намагалась його спокусити в горах Алатау. Друзі довго і весело реготали, уявляючи собі лють перестиглої красуні і бешкетуватий напад на неї баламута Рахіма з Ісмагулом, але Жайсакові було не до сміху, і, коли Шевченко й Вернер нарешті замовкли, він одверто висловив те, що весь час жевріло в його серці останньою надією:

– Ой Тарас-ага! Попроси майирів поїхати до нашого бая. Джантемир боїться російських начальників, як самої смерті, і зробить усе, що вони йому накажуть, тому що без майирів він ніяк не проживе: нападуть хівинці – майири їх поб’ють; жатаки або тюленгути не схочуть робити – майири їх покарають за бунт; багато буде вовків – майири їх постріляють. Накажуть майири: «Віддай Кульжан Жайсакові», – віддасть одразу.

Тарас Григорович зрозумів, що для Жайсака це дійсно остання і єдина надія.

– Що ж, спробуємо попросити, – кивнув він своєю лобатою головою. – Підемо до Бутакова, до Богомолова та до осавула Чорторогова, а там, може, і раїмський комендант приєднається.

– Ой, тільки ж швидше, швидше проси! – простогнав Жайсак, – бо ж новий місяць народиться через три рази рука. А що, коли Молдабай приїде раніше?

– Сиди і про Молдабая мовчи, а коли бай прийме твій калим і призначить день весілля, – пошли до нього надійну людину, хоча б твого приятеля, з яким ти ловив беркута. Хай сповістить старого чорта, що він спізнився і що Кульжан вже одружена. Тоді ніхто не довідається про твою брехню, хіба що сам бовкнеш зайве.

Жайсак був такий стурбований, що тільки повторював:

– Ой Тарас-ага, швидше іди до майирів! Вони мене не послухають. Проси сам. Джантемирові треба казати багато слів… Різних слів… Розумних слів… Я таких не знаю.

Веселий і бадьорий зустрів їх Бутаков, і поет одразу розповів йому, що привело їх до нього в такий незвичний час.

– Чому не допомогти хорошій людині, – відповів капітан-лейтенант. – Правда, сват я без досвіду, бо ще ніколи цим не займався, але ви прийшли дуже вчасно: мені треба поїхати до Джантемира купити в нього кілька баранів, щоб підгодувати команду перед плаванням. Отже, з’єднаємо приємне з потрібним. Їдьмо всім гуртом та й Богомолова з собою запросимо. Тільки для такого урочистого випадку, як сватання, треба одягти парадний мундир з орденами. Раджу і вам причепуритися: для таких людей, як Джантемир, кожна медаль, кожна цяцька на грудях гостя багато важить і набуває особливого значення. До речі, я одержав значок члена Географічного товариства. Начіплю і його… Ти, Жайсак, не хвилюйся. Дасть бог, усе буде добре. А ви, Тарасе Григоровичу, підіть поки що до Богомолова та до Чорторогова і запросіть їх взяти участь в цій оригінальній експедиції.

Не минуло й години, як косаральське начальство з Богомоловим і Чортороговим на чолі і Вернер та Шевченко переїхали шлюпкою по-весняному повноводий рукав Сирдар’ї і весело рушили в Раїм. Бутаков зайшов там до коменданта Даміса і попросив у нього хоч якусь бричку доїхати до аулу. Даміс одразу наказав запрягати і віддав у повне розпорядження «славетних мореплавців» цілих два тарантаси, а довідавшись про оригінальну мету їх несподіваної подорожі, і сам до них приєднався разом з поручиком Ейсмонтом та прапорщиком Нудатовим. Вони теж одягли повну парадну форму з орденами та всіма іншими регаліями.

Жайсак, провівши Бутакова та інших до форту, найкоротшими стежками помчав в аул, кленучи себе, чому пішов до Тараса Григоровича пішки, а не поїхав конем. І все ж він випередив урочистий кортеж своїх сватів і встиг попередити Кульжан, що, мабуть, сьогодні вирішиться його і її доля. Кульжан захвилювалася. Він теж був сам не свій, але порадив їй вбратися в святковий одяг і вийти до гостей, а коли батько або свати спитають її, чого вона хоче, сміливо сказати батькові, про що мріє вона і чого благає всім серцем.

Оглушливе гавкання сповістило про наближення сватів.

Джантемир страшенно злякався, коли йому доповіли, що до аулу під’їжджають мало не всі офіцери. Він подумав, що росіяни вирішили зігнати його з зимівлі, або накласти якийсь новий податок, чи зробити ще якусь прикрість.

«Образилися… Озлилися на мене… До кінця тою не залишилися. Акинів не стали слухати… Тепер приїхали помститися… – мелькало в його голові. – Треба якось спокутувати… Прийняти якомога краще, урочисто, шанобливо…»

– Ой бой! Біда на мою голову! – приказував він, не потрапляючи руками в рукава святкового халата.

Назустріч трьом вершникам і мореплавцям у двох тарантасах вже вийшли Ундасин, Байсали та Ісхак. За ними, сопучи і захлинаючись від задишки, поспішав сам Джантемир,

– Гості – благословення аллаха, – приказував він, розтягуючи губи солодкою та улесливою посмішкою. – Велике свято, великий айт сьогодні в мене через ваш приїзд до мого скромного аулу. Хай буде благословенна справа, що привела вас сюди, – вів він далі, обома руками потискуючи руку Бутакова.

– Дай боже, щоб ця справа дійсно стала святом хоча б для двох людей, – відповів Бутаков, намагаючись потрапити йому в тон і не знаючи, як належить поводитися в таких незвичних обставинах.

Джантемир так само урочисто потиснув руки всім іншим гостям і продовжував жестами й поклонами запрошувати їх до себе.

– Я так шкодував, що непереможні російські майири не залишилися до кінця тою. Я лаяв своїх синів: певно, вони погано прислуговували дорогим і поважним гостям, що найпочесніші гості поїхали так рано додому, – упадав бай біля офіцерів.

– Навпаки, – навперебій заперечували вони, – ми були дуже задоволені і надзвичайно шкодували, що довелося поїхати, але ж нічого не вдієш: служба є служба і наказ є наказ.

В найбільшій гостевій юрті вже готували чай. Кумиш збовтувала плетеною з лози мутовкою перший кумис, яким хотіли почастувати гостей. Джантемир знов розплився солодкою посмішкою, а Шаукен, важко перехиляючись через свій товстий живіт, діставала з великої скрині пляшки коньяку та рому, вже знаючи, що саме ці напої п’ють «майири» з гарячим чаєм.

Джантемира весь час гризла думка, в якій справі з’явилися до нього офіцери. Він скоса позирав на їх парадні мундири з блискучими золотими ґудзиками, на ордени та медалі з барвистими шовковими стрічками і якісь незрозумілі овальні значки на грудях Бутакова й Ейсмонта, значення яких було йому невідоме. Все це надавало гостям особливого святково-урочистого вигляду, але день був буденний, коли всі російські начальники працюють по своїх місцях, і таємна тривога смоктала серце товстого бая. Збентежила його і перша загадкова фраза капітан-лейтенанта про щастя двох людей.

Він запросив гостей сідати на білій повсті, постеленій на почесному місці, а сам сповз кудись убік, аж під саме кереге, і лише старанно доливав у піали свіжого чаю, чи коньяку, або густого солодкого напою з приємним запахом апельсина. Гості присьорбували чай, а Бутаков перезирався з Дамісом, не знаючи, чи пристойно одразу приступити до справи, чи спочатку треба поговорити про щось стороннє, а вже тоді перейти до мети свого приїзду. Але ні той, ні другий не знаходили, про що говорити з Джантемир-баєм.

– А хто з акинів виявився переможцем? – несподівано врятував їх Шевченко, якому дійсно було цікаво знати, чим закінчилося змагання чотирьох співців.

Джантемир розплився солодкою усмішкою:

– Який акин кращий за Абдрахмана? – відповів він запитанням. – Найбільшу нагороду одержав Абдрахман: коня з сідлом, прикрашеним візерунками і різьбленням з кістки.

– А Азат?

– Азат теж добре співав. Халат дістав бухарського шовку, а Кокпай дістав килим. Хороший килим, гарний. Кульжан, дочка моя, ткала.

– Красуня в тебе дочка, Джантемир. Треба подумати про її щастя, – вхопився Бутаков за ці слова, які давали змогу повернути розмову в потрібному напрямку.

– Будемо думати. Продавати дочка треба, весілля грати, – закивав головою Джантемир, гублячись у здогадах; невже офіцери дійсно приїхали просто в гості, поговорити й напитися дорогого вина та кумису? – Знову той улаштуємо.

– Ось у цій справі ми й приїхали до тебе сьогодні, – раптом заговорив Даміс, не бажаючи віддавати Бутакову роль головного свата. – Є для неї підходящий жених. Людина чесна, роботяща. І калим добрий сплатить, і тобі буде вірним сином.

– Хто такий? – насторожився Джантемир. – Де кочує?

– Тут він, поруч тебе. Навіть байського роду. Бідним був, але тепер став багатий.

– Нам бідний не треба, – стурбувався Джантемир. – Багатому продамо. Щоб дочка ситий був. Щоб юрта великий і теплий мав. Барани, верблюди, коні щоб були.

Помітивши, що розмова набуває поганого напрямку, Бутаков зробив Дамісові знак і рішуче втрутився в розмову:

– Цей чоловік зробив тобі чимало послуг: він врятував твою отару під час бурану; він врятував Кульжан в Каракумах. Вовки мало не скалічили його на все життя, напавши на твій табун. Здобув він тобі й чудового беркута. Невже ти не дорожиш такою людиною, не хотів би, щоб він став тобі сином і щоб твої власні сини стали такими ж вмілими й сміливими, як Жайсак, син Какіра?

– Моя дочка не для байгуша, – раптом налився кров’ю Джантемир. – За багатого піде. Нам бідних не треба.

– Скільки ти хочеш за Кульжан? – рішуче перебив його Даміс.

– Вона вже висватана, – роздратовано смикнув плечима Джантемир. – Я взяв завдаток, коли вона такий був, – показав він на аршин від землі.

– Так, але наречений помер. А за шаріатом, коли наречений помре, завдаток залишається батькам нареченої і ніхто не має права вимагати його назад.

Цього Джантемир не знав. Очі його жадібно блиснули.

– Ой, звідки ти це знаєш, начальник? – спитав він Даміса з раптовою підозрою.

– Знаю! Я служив в Оренбурзі. Там в одного татарина помер майбутній зять. Він звернувся до муфті, а той так пояснив йому закон.

– Хороший закон, – клацнув язиком Джантемир. – Але ж дядько Ібрая хоче одружитися з нею. Вона буде багатий. В білій юрті житиме. Плов їстиме щодня. Працювати не буде. На килимах лежатиме.

– Вона майже дитина, а він міг би бути навіть тобі батьком. Соромно навіть подумати про таку гидоту! – вихопилося в Шевченка.

– Соромно для бая віддати дочку прислужникові, – огризнувся Джантемир, але одразу й схаменувся й прикусив язика, згадавши, що свати «великі начальники».

– Не прислужникові, а синові Шакіра, який був другом твого батька і таким же баєм, як ти, – раптом втрутився якийсь аксакал.

Він непомітно ввійшов до юрти під час розмови і тихо стояв біля одвірка.

– В ніч своєї смерті, – продовжував старий, звертаючись до росіян досить хорошою російською мовою, – Шакір-ага покликав нас усіх до себе. Покликав і його, Джантемира, і розповів нам, як дружив він із старим Ундасином, батьком Джантемировим; як одної зими за кілька днів з багатого бая став він під час жута жебраком, і ти сам, Джантемир, перед усіма аксакалами свого роду ствердив клятвою правду Шакірових слів. І не те соромно, щоб Кульжан пішла за людину, біднішу від свого батька, а соромно те, що ти прийняв друга свого батька і не допоміг йому, а перетворив майже на раба. І чесну вдову, його бідолашну Кумиш, аж досі тримаєш, стареньку і кволу, на важкій роботі! – гнівно підвищив він голос – Оце дійсно сором! Оце ганьба! Оце чорна пляма на честі всього твого роду! А тепер, коли Жайсак-ага став кращим табунником мало не на весь степ і хоче не піти від тебе, а стати тобі вірним сином і за нього прийшли клопотатися великі російські начальники, – ти ще насмілився образити чесного жигіта за те, що він трохи бідніший від тебе!

– Скільки ти хочеш за свою доньку? – знову поставив питання руба полковник Даміс, жестом зупиняючи обуреного аксакала.

– Я з Зулькарная мав одержати сто карбованців грішми та триста баранів, – неохоче промимрив Джантемир, тремтячи від сорому й люті, але не наважуючись накинутися на аксакала в присутності російських офіцерів. Він розумів, що за образу старого весь аул міг повстати проти нього. Рука його нервово стискала держак камчі, а обличчя і навіть потилиця аж до синього налилися кров’ю.

– А скільки ти вже одержав на завдаток? – так само гостро далі допитувався Даміс.

– Коли Ібрай був живий, ми одержали три червоненьких та сотню баранів, – сказала Зейнеб, яка весь час сиділа осторонь, а бай тільки мовчки кивнув головою, стверджуючи її слова.

– А з Жайсака скільки хочеш?

– У нього грошей нема. А я дешевше, ніж Зулькарнаю, нікому її не віддам, – просичав крізь зуби Джантемир.

– Покличте Жайсака та дівчину, – наказав Даміс, зрозумівши, що треба використати хвилинну розгубленість Джантемира.

Певно, закохані були десь зовсім близько, тому що за мить вони з’явилися. Кульжан сором’язливо вклонилася «майирам» і зупинилася біля входу, відчуваючи, що ноги не тримають її. Бліда аж до воскового відтінку, вона була напрочуд гарна в своєму найкращому святковому вбранні. Жайсак теж встиг переодягтися. Тепер він був у новому темно-червоному сукняному чапані і великому білому малахаї з розрізаними крисами. В руках тримав блискучий халат з золотого грезету, як на святкових церковних ризах, а на халаті розгорнуту сотенну. Низько вклонившись, подав він їх Джантемирові.

– Прийми, Джантемир-ага, мій калим і халат у подарунок від нового сина, – урочисто промовив він. – І накажи комусь прийняти від мене три сотні добірних баранів.

Джантемир мовчав, переводив погляд з росіян на Жайсака, з Жайсака на росіян. Губи його беззвучно ворушилися – чи то просто ловили повітря, чи то намагалися щось вимовити, та не могли. Лють, сором і жадібність боролися в ньому одразу, відбираючи змогу думати, говорити і навіть щось вирішити.

– Скажи, красуне, хочеш ти бути дружиною старого діда Молдабая чи волієш піти за Жайсака? – з ласкавою посмішкою спитав Бутаков, рухом вказавши на молодого жигіта.

Кульжан нічого не зрозуміла: підняла свої густі вії, і в глибокій теміні її зіниць він прочитав такий сум, таку муку очікування, таке напружене запитання й тривогу, що одразу смикнув за руку наче з землі вирослого біля нього Рахіма і наказав йому:

– Переклади сестрі, що я сказав.

Вона спалахнула гарячим смаглявим рум’янцем, склала руки долонею до долоні і з зойком кинулася до батькових ніг:

– Не віддавай мене старому, ата! Пожалій! Не губи! Віддай мене Жайсакові! Він моє щастя! Він! – жалісно і благально забринів її голос.

– Так ось, Джантемир, якщо ти дійсно хочеш, щоб ми вважали тебе за нашого друга, – прийми калим і признач день весілля, а до того Зулмолдая, чи як його там, пошли сьогодні ж гінця і сповісти, що Кульжан одружується з іншим, тобто з Жайсаком.

– А хто ж у мене тоді буде за головного табунника? – раптом видихнув Джантемир перше, що прийшло йому в голову.

– Нікуди я від тебе не піду, Джантемир-ага. Будемо жити й кочувати разом, коли Кульжан стане моєю, – голосно відповів Жайсак. – Вирощу тобі таких скакунів, що на кожній байзі прославлятимуть твій табун і твій рід на весь Великий степ, даю тобі в тому своє байське слово честі.

Джантемир то дивився на сотенну, то на грезетовий халат, про який він давно мріяв, щоб в урочистих випадках бути одягненим «як російський мулла». Лють його потроху вщухала, але наважитися на щось він ще не міг.

– От здорово ти на ній заробиш, – рішуче сказав Даміс. – Від роду Зулькарная залишається у тебе три червоненьких, тобто тридцять карбованців та сотня баранів, а тепер оця сторублівка та баранів не двісті, які винний був тобі Зулькарнай, а цілих три сотні, тобто всього чотириста голів. Ще ніколи не давали за дівчину стільки грошей та стільки худоби. А втім, вона така красуня, що за неї ніяких грошей не шкода.

Це розвіяло останні вагання. Джантемир схопив сотенну, покрутив, чи вона не фальшива, глянув на світло, але цариця Катерина посміхалася на ній всіма ямочками на своїх пухких щоках, маленька коронка тюбетеєчкою лежала на її кучерях – усе було надійно й певно. І Джантемир махнув рукою.

– Добре! Я згодний! Але коли б не майири, – не бачити б тобі довіку моєї доньки!

Він обережно склав сотенну й сховав її за пазуху, потім штовхнув Кульжан ногою:

– Вставай! Бери своє «щастя»!

Вона підвелася, наче прокинувшись від жахливого сну. І раптом захиталася й зблідла як мертва. Жайсак із Шевченком підхопили її під руки і обережно всадовили під кереге. Поки зраділа Кумиш подавала їй повну піалу молодого кумису, а Зейнеб тихенько підсунулася до Джантемира і щось зашепотіла йому на вухо докірливо й розгублено. Він неохоче кивнув головою. Зейнеб на хвилину зникла з юрти й, повернувшись з якимсь довжелезним пакунком, віддала його Джантемирові. Той розгорнув його і пальцем підкликав Жайсака:

– Киїт! Одержуй киїт! І дякуй аллахові, що так закінчилося.

Це була хороша мисливська рушниця, традиційний подарунок тестя майбутньому зятеві в день заручин. Втручання офіцерів порушило встановлений сторіччям лад казахських заручин, і Зейнеб перша нагадала про нього в слушну хвилину.

Джантемир не відпустив сватів без доброго частування. Цього разу замість традиційної і досить обридлої баранини частували смаженими качками й гусятиною, зайцями, рибою та різною дичиною, яєчнею з пташиних яєць і, як завжди, для росіян знайшлося чимало міцного вина, горілок, лікерів та різних інших напоїв. Лише вночі п’яних у дим сватів навантажили в тарантаси, тому що без допомоги «вантажників» вони не могли в них залізти, а для інших запрягли єдину Джантемирову бричку.

Проспавшись і підрахувавши бариш, Джантемир був цілком задоволений, і, коли Шаукен спробувала йому докоряти за підлабузництво до «майирів», він без довгих вагань добре дав їй по спині камчею.

Кульжан була безмежно щаслива, але забобонний жах перед примхами долі весь час стискав їй серце тривогою. Вранці Рахім з Тайжаном і невеличким загоном добре озброєних тюленгутів подався до берегів Балхашу сповістити Молдабая про крах його задумів. З гострою насмішкуватістю бешкетного хлопчиська Рахім вирішив не сповіщати старого ласуна про відмову, а з’явитися до нього з чемним запрошенням на весілля сестри з молодим і вродливим табунником, якого вона палко кохає. Цією недоброю вигадкою помстився він розпусному дідові за бажання загубити його сестру, за всі її сльози останнього часу.

Щасливо зітхнула й старенька Кумиш. Другого ж ранку Зейнеб сказала, що її звільнено від будь-якої роботи. Після синового весілля вона житиме в білій юрті молодого подружжя, а поки що хай відпочиває і готується до весільного тоя.