5. На Косаралі

Зинаїда Тулуб

За шістдесят дев’ять днів плавання Шевченко зжився з сім’єю моряків. Вони запалили його своїм ентузіазмом, своїм духом одвічних мандрівників, що мріють про невідомі острови та країни. Вони ввели його в коло своїх інтересів. Небезпеки і жорстокі бурі, які щохвилини загрожували їм смертю, загартували його вдачу. Він зрозумів, що віднині зв’язаний з цими людьми глибоким теплим почуттям.

Але на березі ця спайка мимоволі ослабла. Перший час вони ще ночували в кают-компанії, але від світанку до смерку кожен займався своїми справами. Обідали на березі, біля похідної кухні, але не всі разом.

І почуття самотності і туги за батьківщиною знов охопило поета. Минулого року його тугу роз’ятрювала жагуча відраза до муштри. Тепер біль від розлуки з рідним краєм зливався з тихим смутком спогадів. Від вимушеного неробства з’явилося почуття власної непотрібності. Дійова вдача Шевченка не могла з цим миритися.

Жили вони тепер у своїх повстяних джеломійках: Бутаков з Поспєловим та Акишевим, Макшеєв з Шевченком і Вернером, а фельдшер Істомін ночував у недобудованому штабі та канцелярії Косаральського форту разом з його комендантом, поручиком Богомоловим, переведеним сюди з Орська.

Бутаков цілі дні проводив на високому мисі, який далеко висувався в море. Ще влітку там заклали форт Косарал, де повинні були зимувати моряки разом з півсотнею уральських козаків та загоном Орської піхоти. Поспєлов та Акишев супроводили лейтенанта. На спорудженні форту працювали всі разом: матроси, козаки й піхота. Будували велику казарму на сто чоловік, два цейхгаузи, пекарню, стайню, вівчарню, клуню, житловий будинок, штаб з канцелярією, насипали вали, рили землянки, складали груби, крили бляхою дахи, робили саман і цеглу, місили на паливо кізяки. І Орські солдати та козаки здивовано помічали, що ніхто з начальства не лається, не репетує, не загрожує кулаками та різками, а всі працюють ретельно й сумлінно і не потребують ніяких погроз.

Шевченко спробував включитися в цю напружену загальну роботу, але Бутаков категорично заборонив йому братися не за своє діло.

– Не застудіть собі руки, добродію мій, – суворо сказав він. – Допомагайте Вернерові упорядковувати колекції, пишіть вірші, малюйте, що хочете, читайте. А тут вистачить людей і без вас.

На початку жовтня прийшла в Раїм оказія. Сюди вона приходила разів три-чотири на рік, тому дожидали її з особливим нетерпінням. Пошту для косаральців привезли з Раїма рибалки з ватаги і кинули купою на стіл у майбутній канцелярії форту. В одну мить кімната виповнилася людьми, а поручик Богомолов почав голосно викликати адресатів. Була така тиснява, що найближчі передавали викликаному лист і він одразу починав продиратися до виходу, щоб наодинці з насолодою прочитати теплі рядки, порадіти їм або важко зітхнути, коли звістки були сумні.

Шевченко і Вернер стояли в кутку і з хвилюванням та надією дивилися, як Богомолов бере лист за листом. Ось-ось виголосить він і їх прізвища. Але купа листів танула на очах, і, нарешті, вони упевнилися, що для них нема нічого. Кімната відразу спорожніла. Мовчки пішли вони до виходу. У Томаса тремтіли губи, він ледве стримував сльози. Шевченко тримався краще. Сутеніло. Мовчки лягли вони на свої койки, не дивлячись один на одного. Знадвору було чути, як сухо й тріскуче шарудить очерет. У відкритому тундуку згасало небо.

– Важко бути самотнім, – вирвалося в Тараса Григоровича. – Чекаєш листів, але ж чужі люди не розуміють, не можуть зрозуміти, як вони потрібні в неволі! Пече серце туга, як спрага в Каракумах. Була б у мене мати або дружина – вони б зрозуміли і написали б…

– Написали б! – гірко всміхнувся Вернер. – Ось у мене і мати, і дружина є. І сестри… І навіть дитина, якої я ще не бачив. А листів – нема. Мовчать вже третій рік. Краще б їх зовсім не було! Тоді б я не чекав марно. І був би спокійний і твердий, як скеля.

І рвучко відвернувся обличчям до кереге. Шевченко мовчав, потім підвівся, сів до столу, викресав вогню, запалив каганець і почав писати.

Приаральський степ був ще бідніший і пустельніший, ніж біля Орська. Тут у всьому відчувалося сусідство двох пустель – Каракумів та Барсуків. Глинясті або кам’янисто-піщані пагорби де-не-де порослі колючками або ріденьким ковилем та сліпучо-білі солончакові низовини – чаші давно пересохлих озер – стомлювали зір своєю блискучою білизною. Голі кістяковиді кущики саксаулу й невідомо звідки принесені вітром прозорі кулі перекотиполя – ось і все, що бачив тут Шевченко, блукаючи в околицях Косаралу, крім хащів очерету, що сухо тріщав під вітром. І над усім цим низьке холодне жовтневе небо.

І небо невмите, і заспані хвилі,

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться. Боже милий!

Чи довго бути ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава,

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать.

Так писав Тарас Григорович днів через п’ять після приходу пошти, самотньо блукаючи дюнами там, де каламутні води Сирдар’ї важко переборювали ледве прикриту водою мілину, що довгим язиком вдавалася в море. В один з цих днів він побачив Крулікевича, який здалека махав йому безкозиркою. Це було так несподівано, що Шевченко зупинився і, нашвидку сховавши свою книжечку за халяву, широко розвів руками.

– Яким чудом ви тут, колего? Я був певний, що ви повернулися в Орськ з командою генерала Шрейбера, – радісно приказував він, тиснучи руку Крулікевича.

– Так воно й передбачалося. Але на ночівлі мене вкусила в ногу гадюка. Дотягли мене на возі до найближчого форту й покинули під догляд тамтешнього фельдшера. Та не він мене вилікував, а один уральський козак своїми травами. А тепер оказія знов привезла мене до Косаралу. Мабуть, буду тут зимувати, якщо не забере та ж оказія, повертаючись до Оренбурга, – розповідав Крулікевич, придивляючись до поета. – А ви хоч і схудли, але вигляд наче бадьоріший. Та й засмага у вас чудова. Справжній циган. Одразу видно, що обвіяли вас усі вітри моря. Ну як вам плавалося? Що бачили, що відкрили?

– Бачили бурі, навіть смерть зустрічали не раз, та вона нас не помітила, – всміхнувся Шевченко. – Але ж ви для мене завжди і скрізь джерело новин. Розкажіть же, що зараз діється на білому світі?

– В пустелях пересихають від спеки будь-які джерела. Майже пересох за це літо і я. Коли б не шматок однієї польської газети, яку мені передали товариші з Оренбурга, я б жодного слова не міг вам сказати. А цю газету тутешні йолопи на три чверті подерли, на цигарки. Залишилося два абзаци про Францію. Там вже два роки неврожай, селяни голодують, а городяни гинуть без хліба й без роботи. В травні зібралися Установчі збори. Народ вимагає закону про право на працю, вимагає роботи й хліба. Щоб заспокоїти безробітних, улаштували державні майстерні, але це крапля в морі! Демонстрація вдерлася в зал засідань Установчих зборів з своєю петицією. Перелякані депутати порозбігалися. Тоді народ оголосив Установчі збори розпущеними, а депутатів – позбавленими мандатів, але потім солдати розігнали демонстрантів, заарештували проводирів, і Установчі збори продовжили свою роботу. А що далі було – невідомо, бо газета обірвана.

– А що кажуть люди з конвою оказії?

– Нічого не кажуть. Я навіть не наважуюся розпитувати, бо наших конфірмованих у цьому конвої нема, а спитати малознайому людину – надто небезпечно. Дехто з наших вже за таке й до Сибіру потрапив. А от в Раїмі є лікар Килькевич, родом з Литви. Він іноді одержує листи з батьківщини і добрим друзям дещо розповідає. Раджу вам з ним ближче познайомитись. Порядна, чесна людина, але трохи боязка. Бо ж і він колись був під слідством: розбалакався з одним пацієнтом, а той написав на нього донос. Ледве викрутився, бідолаха. Тепер, «обпікшись на гарячому, дме й на холодну воду».

Поговорили ще трохи, і Крулікевич попрощався з Шевченком. Він поспішав до Раїма, до якого від Косаралу було не менше шести верст, та ще й треба було перепливти неглибоку притоку Сирдар’ї.

Багато став тепер писати Тарас Григорович. Знов і знов малював сумні картини важкої селянської долі, де жіноча краса – не щастя, а лихо. Частіше й частіше з’являлася в його творах і постать кріпака, кинутого в казарму паном, щоб без перешкод оволодіти його дружиною або нареченою. Змальовував він і трагічну долю вдови, немічної старенької матері, в якої забрили єдиного сина-годувальника. І самотня мати, випросивши на паперті гріш, відразу віддає цей гріш на свічку за здоров’я своєї дитини.

Чимало й пісень написав він тієї осені. То веселих, то сумних, і найбільше від жіночого імені: бідна наймичка ходить босоніж, мріючи про сап’янові чобітки, щоб взути їх на танці і хоч один раз потанцювати разом з багатирками. А донька багача сидить удома, не може вийти на мить до коханого, бо батьки не дозволяють їй кохатися з бідним сиротиною, і залишається дівчина-багатирка на все життя самотньою, і відквітає нікому не потрібною її молодість і краса.

Але найбільш душевної снаги, найбільше серця вкладав він у вірші, де кликав не миритися з неправдою життя. Наточить він вірного товариша, заховає його за халяву і піде з ним вершити суд і завойовувати правду. Мужньо і міцно бринів голос поета, і навіть самий вірш набував металевого тембру і сили.

Коли почалися приморозки, зимівники перейшли з жолим уїв у землянки і під сухе й тріскуче шарудіння очерету почали обробляти зібрані астрономічні дані, систематизувати колекції. Питали також новоодержані книжки та журнали.

Якось уранці примчало до Косаралу кілька вершників-казахів.

– Де тут майири живуть? – спитав найстаріший і найповажніший з них.

– Таких у нас нема, – презирливо посміхнувся уралець з білявим чубом, що хвацько стирчав з-під шапки, зсунутої набакир.

– Ну, коли майирів нема, – давай генерала! – наполягав аксакал. – Велику до нього маємо справу.

– Ач, куди сягнув! «Генерала», – перекривив його козак. – Іди до моряків, – показав він на землянку Бутакова.

– Велику маємо до тебе справу, – повторив аксакал, входячи до лейтенанта. – Здрастуй, руський начальник! Поможи нам, пожалста!

– Здрастуйте, добрі люди. Сідайте, – привітно відповів Бутаков, вказуючи на лаву і знов опускаючись у своє улюблене крісло. – Яке лихо привело вас до мене?

– Ой бой, великий лихо! – похитав головою старий. – Тут, в очеретах, живе джульбарс. Великий, довгий як кінь, а на зріст маленький, як баран. Наші жигіти хотіли його вбити, шукали, а він заховається – нема. А потім щоночі він баран у нас їсть, кінь їсть, – по пальцях рахував аксакал, – маленький дитина теж їсть.

– А де його лігво?

– Не знай. Бояться наші в очерет ходити. А очерет нам дуже треба. Не знай!

Бутаков замислився. Пішки на тигра не підеш. Доведеться домовлятися з осавулом Чортороговим.

– Прийдіть до мене, добрі люди, позавтра, а я тим часом пораджуся з нашими, як його знищити, – рішуче сказав лейтенант.

Коли казахи поїхали, Бутаков одразу пішов до козачих офіцерів, бо сусідство з тигром не обіцяло нічого приємного і учасникам експедиції.

Прийшов він із своєю пропозицією дуже вчасно. Напередодні кілька солдат і козаків полювали на диких свиней. Мисливцям надзвичайно поталанило. Крім трьох свинок, вони забили велетенського кабана. Насилу витягли його тушу з грузького болота на твердий грунт і залишили її там до ранку, щоб вивезти кіньми. Приїжджають і бачать: пів-кабана з’їдено, а навкруги на землі відбитки тигрячих лап. З хвилини на хвилину тигр міг повернутися до своєї випадкової здобичі. Нічого не придумавши, мисливці повернулися до свого командира спитати поради і якраз застали у нього Бутакова.

Почали радитися. Думки розійшлися. Одні були за те, щоб негайно запрягти коней і їхати по рештки кабана; інші пропонували влаштувати засідку і чекати тигра біля недоїденої туші, а треті сміялися й казали:

– У тигра нюх значно тонший, ніж у вас. Просидите марно ніч, промерзнете, а тигр, зачувши людину, піде тим часом жерти баранів або теля, а то й полізе до наших коней.

Шевченко мовчки стояв за спиною Бутакова, посміювався в вуса і нарешті сказав, коли всі захрипли і замовкли:

– А що, коли встановити заряджені штуцери, націлені на тушу, а до курків прив’язати мотузки або дріт і протилежні кінці прикрутити до туші. Варт тигру смикнути тушу, як всі штуцери одразу вистрелять і тигр буде або забитий, або тяжко поранений.

Пропозиція Тараса Григоровича відразу примирила всіх, і дальша розмова була лише про те, як і на чому краще розмістити штуцери.

Два спритних теслярі взялися за роботу, і за дві-три години заряджені штуцери вже дивилися з густих очеретів на недоїдену тушу, а Шевченко з Бутаковим та поручиком Богомоловим обережно і міцно прикручували до іклів та ребер забитого кабана мотузки від зведених курків. Потім, щоб знищити запах людини, вони протягли по своїх слідах тушу забитої свинки і спокійно пішли до Косаралу.

Другого ранку мисливці кинулися до пастки. Рештки кабана були цілі, але перекинуті на другий бік. Біля них темніли на землі дві калюжі крові, а тигрових слідів навколо стало значно більше.

Не відразу наважилися мисливці піти кривавими слідами в гущавину очеретів. Всі знали, що поранений тигр перший кидається на людину. Але коли зібралося дванадцятеро добре озброєних мисливців, вони сміливо рушили в путь. За якісь півверсти від принади лежав мертвий тигр у калюжі крові: всі шість куль пробили його наскрізь, і треба було лише дивуватися живучості звіра, як він, смертельно поранений, спливаючи кров’ю, зміг одійти так далеко.

Всі вітали Шевченка з вдалою вигадкою, а він поспішав накидати олівцем та аквареллю велетенського тигра, милуючись його дикою силою і красою.

– Тарас-ага! Невже це ти, дорогий?! – раптом пролунав схвильований голос Жайсака. – Ой бой! Який же я радий тебе бачити!

– Жайсак! – радісно вигукнув і Шевченко і, підводячись, мало не розмазав свою акварель.

– Ми тут недалеко зимуємо, – стрибнув Жайсак з коня і міцно обняв поета. – Одна година їхати дрібним клусом уздовж Сирдар’ї. А ти звідки прикочував сюди, Тарас-ага?

Його блискучі антрацитово-чорні очі весело сяяли, оглядаючи мисливців і мертвого звіра.

– Я не кочував. Я плавав по морю, по Тениз-Аралу. А це мої начальники, або, як ти кажеш, майири, – пояснив Тарас Григорович, широким жестом вказуючи на Бутакова і Богомолова.

Жайсак весело закивав головою.

– Знаю! Бачив! Великий човен. Дуже великий човен, а на ньому крила з полотна. Здрастуйте, російські начальники! – раптом схаменувся він і шанобливо потиснув обома руками руки Бутакову й Богомолову. – Приїжджайте до нас у гості. У нас тепер дуже добре. Аул великий. Джантемир баєм став. Дуже заможний. Юрти білі, баранів багато. Будинок собі збудував, як в Орську. Будете бишбармак їсти, російську горілку пити, балик солоний і балик смажений їсти. Ми тут теж баликчи стали. Багато ловимо. Джантемир навіть радий, що Мєшка-майир його з Жаман-Кала вигнав. Тут краще, тепліше. Тільки джульбарса боялися, так-от тепер він вже забитий. Хто його забив? – спитав він, переводячи погляд з Бутакова на Шевченка та інших.

– Це Тарас Григорович придумав, як рушниці на тигра наставити, і вийшло, що тигр сам у себе вистрілив, коли смикнув принаду, – засміявся Бутаков.

Жайсак не зовсім зрозумів таке дивовижне пояснення, але не наважився далі розпитувати і тільки сказав Шевченкові:

– Покажи, де живеш, Тарас-ага. Я до тебе іншим разом приїду, багато з тобою буду тоді говорити. Зараз не маю часу.

Тарас Григорович здалека показав йому свою землянку, з комина якої здіймався кучерявий димок. Жайсак стрибнув на коня, вдарив його камчею – і помчав геть, а Шевченко знов узявся за пензель.

Тигр був надзвичайно великий, з жахливими, ніби полірованими, іклами, з жовтогарячою шкурою в чорних оксамитових смугах. Коли акварель була закінчена, уральці почали його білувати, і з тигрової шкури вийшов чудовий килим. Згодом придбав його Бутаков за відро горілки і три бляшанки консервів.

Поки не випав сніг і не почалися хуртовини, Шевченко багато малював аквареллю, сепією, чорними й кольоровими олівцями. Зробив кілька краєвидів Косаральського форту з суходолу і з моря, намалював морську затоку біля гирла Сирдар’ї і чудову картину олійними фарбами «Схід місяця вповні». Коли ж випав сніг, він почав малювати товаришів по експедиції і внутрішній вигляд їх житла. Поспєлов мав чудову фігуру, і Шевченко охоче малював його голим до пояса і сам мимоволі милувався своєю моделлю.

Макшеєв часто сперечався з Шевченком про живопис. Теоретично обидва відстоювали правду в мистецтві, але Макшеєв вважав, що в Шевченка слово і діло часто розходяться. Він нападав на Тараса Григоровича за те, що його попередні картини не точно передавали риси людей, що він прикрашав свою модель, подовжував овал обличчя, надавав людям штучних поз.

– Ніколи я цього не робив, – сердився Шевченко. Але Макшеєв уперто стояв на своєму.

– Ні, голубе мій: не один раз грішили проти правди життя. Шкода, що нема тут ваших картин. Я б довів вам, що маю рацію. Я щороку бував в Академії художеств на виставках, не пропускав жодної з них. Я бачив і добре пам’ятаю вашу «Катерину». Це ж не зламана горем кріпачка-селянка: це панночка в селянському вбранні. У неї ніжні випещені руки, не звиклі до чорної роботи; обличчя не обвітрене і не обпалене вашим пекучим українським сонцем. Вона ніколи не робила на панщині, ваша панна Катерина. І повірте, Тарасе Григоровичу, образ її був би зворушливіший, коли б ви не прикрашали її. Знайомий я і з Кейкуатовими. Бачив у них портрет мадмуазель Кейкуатової вашого пензля. Звичайно, вона випещена, оранжерейна квітка, але ж одночасно вона здорова людина, а на портреті ви зробили її майже безтілесною і недокрівною, наче хворою на сухоти в останній стадії. Не заперечую, портрет – чудовий твір мистецтва, але це – мрія про мадмуазель Кейкуатову, а не вона сама.

Шевченко обурювався, розпалювався, потім ображено замовкав і виходив з землянки.

– Сперечатися треба чесно, а не приписувати своєму супротивникові того, чого він не робив, чого у нього нема й ніколи не було, – повторював він.

І все ж таки поступово десь глибоко-глибоко починав ворушитися сумнів, чи нема в словах Макшеєва якоїсь правди? Якогось малесенького зернятка? І, сам того не помічаючи, в своїх нових малюнках він став, як ніколи, бережно і старанно передавати глибоку, неосяжну в своїй красі і своїй жахливості правду життя.

Часто згадував тепер Тарас Григорович свого великого вчителя Брюллова. В академії Брюллова вважали людиною передовою, яка рішуче виступала проти псевдокласичного напрямку в живописі й, замість тримати учнів на самому копіюванні великих майстрів італійського, іспанського та нідерландського живопису, вимагав малювати живих людей і писати краєвиди з натури.

Але вимоги Брюллова щодо життєвості і правди в картинах не йшли далі певної межі: він старанно уникав всього, що здавалось йому буденним, сірим та прозаїчним. А таким вважав він надто багато чого, вважав гідним мистецтва лише красу людського тіла, натхненні або класичні обличчя і навіть в найкращій з його картин, визнаній всією Європою, – в «Останньому дні Помпеї» в цілій юрбі охоплених жахом людей не можна було знайти жодного потворного або хоча б незначного обличчя, жодної постаті, позбавленої грації. Це була не трагедія загибелі цілого міста, а лише пишна театральна декорація до неї. Так помщалося художникові не збагнене ним життя.

Ще за рік до арешту долинули до Тараса Григоровича чутки, що Брюллов переживає якусь внутрішню кризу, якесь переоцінювання колишніх естетичних норм. Казали, що він почав нову картину з рідного російського життя, де не було ані сліпучого італійського сонця, ані ефекту заграви та вогняного потоку лави, ані блискавок. Але до чого прийшов Брюллов, Шевченко не міг довідатись на березі далекого Аральського моря. Самотужки шукав він власного шляху у мистецтві.

Коротшали дні. Шевченко все більше часу приділяв книжкам з бібліотеки, перенесеної в Косарал з «Константина». Особливо любив він співставляти іноді казкові, а іноді й дуже влучні твердження географів минулого з розвідками останніх експедицій і мандрівок по нетрях і пустелях Азії, Африки, Південної Америки та по островах Індійського й Тихого океанів. Шевченко зачитувався ними. О, як би це було прекрасно – взяти участь в експедиції на Памір, або в Тібет, чи Індію, або в пустелі Центральної Азії!

У Макшеєва теж був чемодан книжок. Частина їх стосувалася топографії та військових наук, а решта головним чином – філософії, причому найпротилежніших її течій.

Жорстоких злиднів зазнав Шевченко цієї зими. Частенько не було в нього мідного п’ятака на тютюн, на конверт і поштову марку, на шматок мила, на фунт цукру до чаю. Довелося йому шукати заробітку. Він писав листи на батьківщину для неписьменних солдатів і козаків, але й вони не мали чим платити. Інколи він пропонував офіцерам зняти з них портрет, і за такий портрет олівцем або аквареллю йому платили червінець. Але офіцерів у Раїмі було чоловік з десять та в Косаралі троє, і вони самі бідували і часто не могли дозволити собі такої розкоші, а цивільної публіки, крім священика, двох сімейних чиновників і двох лікарів, в Раїмі ще не було, і Тарас Григорович частенько блукав з гіркою думкою, де б роздобути махорки на цигарку. Навіть це було важким питанням, бо майже всі козаки були старовіри і не курили, а солдатам і самим не вистачало пайкової махорки і просити в них не повертався язик.

Іноді маркітант виручав Кобзаря, але за пачку махорки поет мусив написати йому якусь заяву або переписати начисто рахунки і ділові листи, а коли не було чого переписувати, маркітант нічого не давав йому в борг.

А листів все не було й не було…

Того року холера лютувала по всій Росії, а потім з’явилася й завезена з Індії бубонна чума. Скрізь встановили карантин, з зараженої місцевості не приймали посилок, а листи обкурювали сіркою. Приїжджі офіцери розповідали, що вимирали цілі села, і їх розповіді навіяли Шевченкові вірш про чумака, який захворів на чуму. Лежить він на битому шляху і неспроможний підвестися і зняти ярмо з своїх круторогих волів, рокований на самотню, невідворотну смерть без краплі води, без людського голосу, без теплого слова… Тільки гайвороння злетілося до нього, передчуваючи близьку поживу, та тоскно ревуть голодні нерозпряжені воли…

Чи не загинули і його друзі цією жахливою смертю там, на Україні, і марно чекає він од них хоч коротенької звістки?..

Думка про чуму все частіше відвідувала поета. Так була написана напівфантастична балада «».

Ходить страшна гостя містами й селами. Ходить з лопатою і риє могили, косить божевільних від жаху людей. Вони замикаються по хатах, але ніякі засуви їх не рятують. Голодна худоба блукає дворами й дорогами. Городи та вулиці заростають бур’яном з кропивою, ставки затягуються тванню, заростають очеретом, і останніми гинуть грабарі, які стягали ланцюгами померлих у братську могилу. А через рік приходять у мертве село живі люди, запалюють страшне вогнище смерті, стирають з землі самий слід старого селища і саму пам’ять про нього.

В один з похмурих днів, щоб розвіяти нудьгу, Бутаков запропонував поїхати в аул Джантемир-бая.

– Ось Тарас Григорович каже, що цей Джантемир багатий і… знатний, як пушкінський Кочубей. Треба з ним познайомитися, подивитись, як він живе, а потім запросити його до нас.

Пропозиція Бутакова сподобалась, але поїхало тільки п’ятеро: сам Бутаков, Макшеєв, Шевченко, Богомолов, як комендант Косаралу, якому треба було й офіціально познайомитися з своїми новими сусідами, та прапорщик Нудатов, засланий в Раїм на два роки за те, що в його чергування втекло з бухарським караваном кілька засланців-поляків.

– Не забудьте фарби та олівці, – радив Шевченкові Бутаков, – бо ж кожен з нас побажає мати спогад про такий візит.

Коні вже форкали біля землянок. Знаючи, що Тарас Григорович погано їздить верхи, Богомолов наказав дати йому сумирну кобилу.

Передбачаючи добре частування, і головне, запашний перський тютюн, Тарас Григорович ожив, і, якщо не хвацько, то принаймні бадьоро, тюпав на своїй Росінанті, як він одразу охрестив свою кобилу. Вони переїхали бродом дві протоки, об’їхали озера-лимани, і поскакали вздовж Сирдар’ї, проти її течії, і, дійсно, за годину побачили вдалині білі й чорні юрти аулу.

Гучний собачий гавкіт зустрів кавалькаду.

– Зупиніться тут, Олексію Івановичу, – під’їхав до Бутакова поет. – Почекаємо, поки вийдуть хазяї і відгонять собак, бо в цих вовкодавів такі ікла, що нам не врятуватися, коли ми рушимо далі.

Почувши про появу якихось начальників, Джантемир вже поспішав їм назустріч, ще важчий і товстіший, ніж торік.

– Слава аллахові і пророку його, що посилає мені таких хороших і шановних гостей, – урочисто сказав він, і солодка, сонно-улеслива усмішка застигла на його набряклому, пласкому обличчі.

За звичаєм, він повів гостей до юрти, а Ісхак та Рахім забрали їх коней.

В юрті одразу подали чай, а тим часом біля порога вже білували барана. Бутаков та Макшеєв з цікавістю придивлялися до юрти і мимоволі замилувалися гордим велетнем беркутом, який куняв на тугирі. Коли внесли тацю з паруючою бараниною, Ісхак та Рахім подали гостям води помити руки і рушник.

– Не струшуйте води на підлогу. Витирайте руки рушником або своїми носовими хусточками, бо хазяї образяться, – прошепотів Тарас Григорович офіцерам.

Вони слухняно витягли свої хусточки. Тим часом Джантемир вийняв із скрині дві пляшки зубрівки і налив їм повні піали, приказуючи:

– Ой добре зробили майири, що джульбарса забили. Він багато баранів у нас загриз. Великий збиток від нього був. Баби дитинки ніде не пускали, бо він один дівчатко з’їв. Кажуть, дитинка йому смачна.

– Це Тарас Григорович вигадав, як на нього засідку зробити. Йому дякуйте, – відповів Бутаков.

– Хороша людина Тарас-ага, – кивнув і Джантемир. – Він там, у Жаман-Кала полювання на вовків улаштував. Багато вовків забили майири. Він їх попросив. Хороша людина!

Шаукен тим часом розпоряджалася частуванням. Подали баурсаки, кавардак та буйрек, міцно присмачений перцем. Перевалюючись, як качка, в своїй святковій оксамитовій безрукавці, Шаукен частувала гостей. Скоро мала стати матір’ю, і скидалася на велику кулю з другою, меншою, прикріпленою над першою. Обличчя її сяяло таким урочистим самовдоволенням, що Бутакова душив сміх.

Нудатов вперше потрапив у таку екзотичну обстановку і захоплювався тут усім. Юрта, беркут, візерунчасті повсті вздовж кереге, піали і самі хазяї в своїх строкатих вбраннях – все це було для нього таким новим та оригінальним.

– От шкода, – зітхнув він, – що ніяк відразу всього не помітиш і не запам’ятаєш… А з часом спогади втрачають свою яскраву свіжість. Хоч би якийсь сувенір залишився.

– А я вас виручу, – весело відгукнувся Шевченко. – Намалюю вас разом зо всім цим антуражем. Добре, що Олексій Іванович порадив мені взяти фарби.

Нудатов одверто глянув йому в очі.

– Все це було б прекрасно, шановний Тарасе Григоровичу, коли б той червінець, який ви від мене одержите за роботу, пішов на щось добре. Адже проп’єте його, як завжди, а завтра знов ходитимете і «стрілятимете» цигарки в добрих людей.

Шевченко низько схилив голову. Слова Нудатова боляче вразили його.

Нудатову стало соромно. Офіцери з обуренням знизували плечима, одверталися від нього.

– А втім, – пробелькотів він, – хіба ж я не розумію? Отаке бовкнеш, бува. Зробіть ласку, малюйте.

Шевченко неохоче взявся за фарби. На малюнку Нудатов напівлежав на килимі з піалою вина в руках. Навпроти нього, схрестивши ноги, як Будда, сидів поважний і грузько опасистий Джантемир. В глибині юрти куняв беркут, висіли сідла і величезний порожній саба – бурдюк для кумису, але Шаукен злякано щезла, боячись, щоб і її часом не намалював руський акин.

Малюнок усім надзвичайно сподобався, але Тарас Григорович категорично відмовився взяти за нього гроші, як не благав його Нудатов та всі інші. А коли подали нове частування, Шевченко непомітно вийшов з юрти.

Жайсак щойно повернувся в аул і їв пшоняну кашу з айраном, коли до нього зайшов Кобзар.

– Сідай, Тарас-ага, дорогий! – радо приказував молодий табунник, підстилаючи йому єдиний шматок білої повсті. – Як живеш?

– Не питай! – зітхнув Кобзар. – Тепер життя моє значно легше торішнього, але неволя є неволя… Розкажи краще, що в тебе нового і як справи Кульжан?

– Все по-старому. Лисиць багато здобув. Хороший у мене беркут, б’є влучно. А Кульжан… Приїздив Зулькарнай – туди, на жайляу. Казав, що син його все ще лежить в цьому білому… як його?..

– В гіпсі?

– Так-так!

– І що ж вони вирішили? Жайсак безнадійно махнув рукою:

– Плаче, бідна. Досі було в неї одне горе, що доведеться їй одружитися з Ібраєм, а зараз загрожує їй нове, гірше лихо: Зулькарнай приїздив не сам, а з родичами, щоб зміцнити дружбу з Джантемиром. І був серед цих родичів дядько Зулькарная. Він уже прожив понад сім мушелів, беззубий, згорблений, ледве тримається на коні. Звуть його Молдабай. Побачив він Кульжан і наче здурів: каже, що коли Ібрай помре, він сам одружиться з нею. І нічого тут не вдієш: аменгерство – закон.

– Яка гидота! – вихопилося в Шевченка. – Ну, а Джантемир? Невже він на це згодиться?

Жайсак безнадійно махнув рукою.

– Джантемир знає, що Молдабай дуже багатий і до того ж імам.

Обидва довго мовчали.

– Лисиць здобув, – знову заговорив Жайсак по хвилі, – але продати їх нема де. Від Жаман-Кала до Оренбурга три дні їхати, а звідси вп’ятеро більше. Як туди дістатися самому?

– Якщо трапиться в тебе щось несподіване, – дай мені знати. І взагалі приходь. Люблю з тобою говорити, – сказав Шевченко, підводячись.

Жайсак провів його до Джантемирових юрт, біля яких вже форкали і брязкотіли вуздечками офіцерські коні, а майири прощалися з баєм.

– Де ж моя Росінанта? – з комічним здивуванням спитав Шевченко.

– Вона на ногу припадає, – пояснив Ісхак і, щоб його зрозуміли, навіть показав, як шкутильгають. – Сідай на нашого коня, Тарас-ага. Рахім з тобою поїде і приведе його назад.

– Але ж уже вечір. Що, як на нього нападуть вовки, коли він вертатиме? – захвилювався Шевченко.

– Не нападуть. Ще не зовсім зима. Вовки ще ситі, – посміхнувся Ісхак. – Проте, коли ти за нього боїшся, хай Рахім у тебе переночує і вранці повернеться в аул. Ти згодний, ата?

– Хай ночує, коли хоче, – відказав Джантемир і знов почав дякувати офіцерам за відвідини.

Рахім скакав поруч з Тарасом Григоровичем на буланому коні. Він вбрався в гарний смугастий халат, який йому давали лише в свята і, коли з чорних юрт повибігали його однолітки, щось гучно й насмішкувато крикнув їм.

– Що ти їм сказав? – спитав Шевченко, коли хлопчики відстали.

– Я їм сказав, що їду до вас у гості і що ви сито годуєте гостей, – зареготав Рахім. – Вони завжди голодні і думають лише про їжу. Ось я їх і піддражнив.

Це почув Бутаков.

– Чому ж ви їм не допоможете, вони ж ваші родичі? – спитав він.

Рахім трохи збентежився.

– Батько говорить, що коли годувати всіх голодних, так самим нічого не залишиться, – сказав він і почервонів. – Влітку вони надумали окремо кочувати. На них напали хівинці й пограбували їх. Стали вони тепер справжніми бай-гушами, але я приятелюю і з Ісмагулом, і з Ізгути і завжди даю їм баранини, – додав він і, вдаривши коня, помчав уперед.

– Так ось перекажи їм, цим хлопчикам, – суворо сказав Бутаков, коли Рахім знов порівнявся з ним, – хай вони щодня приходять до нас у Косарал. Обідаємо ми опівдні – це коли сонце стоїть найвище. Ми їх нагодуємо.

Рахім з хвилину мовчки дивився на Бутакова, наче не зовсім зрозумів, що він каже.

– Ти їх годуватимеш? – усе ще не ймучи віри, перепитав він.

– Так. Щодня даватимемо їм їсти. Зрозумів? Перекажеш?

– Ой бой! – по-хлоп’ячому підстрибнув Рахім у сідлі. – Так вони ж усі прийдуть, бо ж вони всі голодні!

І раптом обличчя його освітилося такою щирою радістю, що Бутаков мимоволі й собі посміхнувся.

В землянці було холодно. Давно загасла залізна грубка. Тарас Григорович приніс оберемок хмизу, сніп кураю і кілька шматків кізяку. Швидкими, звичними рухами розпалив вогонь і поставив розігрівати вечерю.

Рахім не звик сидіти на табуретці і відразу влаштувався на підлозі біля грубки.

– Дозволь мені, Тарас-ага, топити грубку, – сказав він і почав вміло підкладати в полум’я то жмут сухого кураю, від якого йшов землянкою запашний полинний дух, то покривав полум’я уламком димучого кізяку, підперши його сухим хмизом. Золоті цівки вогню весело стрибали в грубці, бігли в димар і крізь розтріскане старе залізо, з якого була зроблена ця грубка, і крізь дірки в дверцятах, кидали на стіни землянки тремтячі бронзові відсвіти, вихоплюючи з густого мороку то плече, то лоб і скроню хлопчика.

Макшеєв залишився ночувати в раїмського коменданта. Вернер теж десь зник, і Тарас Григорович лишився на самоті з хлопчиком. Вечеря швидко підігрілася. Шевченко подав Рахімові тарілку пухкої гречаної каші і ложку. Рахім спочатку, за звичкою, почав їсти пальцями, але згодом схаменувся і взяв ложку.

– Завтра вранці я тебе намалюю, – сказав поет хлопчикові і кинув йому кожух. – Ось постели одну половину на підлогу, а другою вкрийся.

Хлопчик слухняно улаштувався і за мить вже спав міцним сном.

А Шевченко ще довго не міг заснути: все гризли йому душу слова Нудатова. Не раз і сам докоряв він собі за схильність до чарки або міцного чаю з ямайським ромом, від яких на годину-дві притамовувався біль душі. Він щиро заприятелював зо всіма учасниками експедиції, полюбив їх, але ніколи не міг забути, що він невільник і що вони лише тимчасові супутники на безмежному шляху його страждань – кожної хвилини жорстоке життя може знов шпурнути його в смердючу клоаку штрафних армійських казарм…

Ранок був прозорий, сонячний. Паморозь блищала на посивілих вночі очеретах і на чагарнику. Перлові димки стояли стовпами над коминами казарми, штабу та землянок. А в небі йшли такі ж перлові каравани високих пругких білих хмар.

Чергові козаки з гиком і хвацьким свистом мчали повз землянки, зганяючи своїх коней до водопою. З рипінням в’їжджала схилом мису водовозна діжка, розхлюпуючи кришталеві цівки води, від яких її вигнуті, обмерзлі боки блищали на сонці. За діжкою тяглася гарба з сухим очеретом, що шарудів якимсь бляшаним шарудінням, коли снопи його чіплялися за низенький саманний дувал або за зустрічні кущі. Ледве вловимий вітрець потягнувся з моря, і від цього повітря було особливо чисте, і по-зимовому бадьоре, й радісне.

Шевченко протер ганчіркою знадвору віконце у стелі землянки, знов розпалив грубку і взявся до роботи. Горішнє світло лилося на голову Рахіма, що сидів, як і вчора ввечері, біля грубки на підлозі. Хлопчик тримав на колінах миску і доїдав учорашню кашу. Він скинув свій святковий строкатий халат і сидів у самих білих коротеньких штанях, що ледь-ледь прикривали йому коліна: гостроверха повстяна шапка з розрізаними крисами сіріла на його голові, а в грубці знов весело стрибали і поспішно бігли в димар золотаві, сині зісподу, струмені вогню, обсипаючи землянку тремтячим рудим відсвітом.

Шевченко працював з захопленням. Прокинувся він свіжий, бадьорий. Радість творчого зльоту здіймалася в грудях. Малював з власної волі, а не тому, що так треба, не тому, що рядовий п’ятого лінійного батальйону повинен малювати береги Аральського моря, і не тому, що засланцеві Шевченку треба заробити собі на цигарки кілька жалюгідних монет.

Рахім сидів нерухомо, і це полегшувало роботу художника. Вузенькі чорні очі Рахіма дивилися задумливо й печально. Про що думав цей хлопчик, майже дитина, – Шевченко не знав, але, здавалося, сама душа дрімучої Азії прозирає в погляді її юного сина?!

– Готово! – сказав нарешті Шевченко і втомлено сів, мало не впав на свою похідну койку. Понад три години працював він без упину.

Рахім скочив на ноги, одягнув свій строкатий халат, повстяні панчохи й чоботи, підперезався, потім низько вклонився Тарасу Григоровичу і побіг до стайні по свої коні.

А Шевченко все сидів у землянці, дивився на свій малюнок і думав:

«Ну, тут вже жодний Макшеєв не знайде умовності або прикрашательства. Ось вона, справжня правда життя».

Так, сам того не відаючи, Шевченко почав новий період своєї творчості художника-реаліста.