8. За шкурки чорнобурки
Зинаїда Тулуб
Наприкінці січня прийшла оказія.
Цього разу це не була маленька валка з двома гарматами, з півсотнею козаків та з двома ротами охорони, а тисячний транспорт з величезною отарою і трьома сотнями саней, вантажених харчами, людьми, їх майном, поштою і різним іншим вантажем військового і цивільного характеру.
Для бутаковської експедиції теж прийшло чимало різного вантажу й новин.
Перш за все весь персонал щиро поздоровляв Бутакова з наданням йому чина капітан-лейтенанта. Одночасно прийшло повідомлення, що його обрано дійсним членом Російського географічного товариства. Це вже було визнання його заслуг як ученого дослідника, мандрівника і першовідкривача.
Вернер теж сяяв: йому надали звання унтер-офіцера. Це був перший крок по шляху до звільнення. Томас палко дякував Бутакову за представлення і прекрасну характеристику.
Прийшло чимало радісного й Тарасу Григоровичу. Він одержав від Лизогуба великого й дружнього листа і пакунок з теплим одягом, комплектом олійних фарб, ліками й різними дрібними речами. Прийшов також лист і з Петербурга від Михайла Лазаревського з Чернишовим. Петербурзькі друзі знов надіслали йому грошей і сповіщали, що були в Орлова, який спочатку й слухати не хотів про Шевченка, але, прочитавши його листи і довідавшись про його хворобу, подобрішав і обіцяв запитати Оренбург і Орськ про поведінку та напрям думок поета «на предмет пом’якшення його долі».
Всі ці листи були давні, писані навесні, пролежали в Орську все літо й осінь, але для Шевченка було дуже важливо, що його пам’ятають, турбуються й клопочуться про його звільнення. Рєпніна теж прислала йому багато теплих щирих слів, повних співчуття, писала, що молиться за нього щодня і теж клопотатиме у Орлова та інших, тільки-но виїде до Петербурга.
Із сльозами вдячності читав і перечитував поет ці рядки, і в душі оживала надія, якій він ще боявся піддатися, надія на світле майбутнє.
Розхвилювався й Макшеєв, бо його відкликали в Оренбург, Він спішно взявся за обробку своїх зйомок і за складання карти островів і знятих ділянок узбережжя. Один примірник цієї карти мусив залишитися в справах експедиції, а другий – в Оренбурзькому військовому окрузі, де теж потроху складали військово-топографічну карту свого округу.
Дні були ще дуже короткі, Макшеєв міг працювати тільки при денному освітленні, тому він ставав до роботи відразу після сніданку, а Тарас Григорович виходив з землянки, щоб не заважати йому.
Раїмський форт був крайньою точкою, до якої доходила оказія. Діставшись до Раїма, люди, коні і навіть верблюди були такі змучені далеким переходом, що їм давали тритижневий відпочинок перед поверненням до Оренбурга.
Але на цей раз тритижневий відпочинок подвоїли, тому що з цією оказією приїхав до Раїма генерал: зробити військовий огляд і повну ревізію Раїмського форту. Приїхав також податковий інспектор, що мав обкласти ясаком околишні аули і стягнути його. Прийшов і цілий батальйон піхоти на зміну тому, що тут пробув два роки.
Податковий інспектор Корсаков був людина метка. Про інтереси держави піклувався, але й своїх не забував, а тому, за критим візком, в якому він їхав сам, ще йшли двоє парних саней, вантажених чавунними й мідними казанами, самоварами, мисками та піалами, лантухами борошна, цукру, ящиками з сувоями ситцю, дешевого шовку, плису, ножами, позументами, великими блискучими ґудзиками, якими казашки оздоблюють свої безрукавки, голками та різним іншим дрібним крамом. З цим вантажем їхав його кріпак, лакей і прикажчик Трохимич.
Побачивши, що в Раїм наїхало багато оренбурзького начальства, при якому незручно розгорнути свої торговельні операції, Корсаков спочатку подався в найдальші аули і тільки через два тижні повернувся в околиці Раїма.
Макшеєв втомлено випростався. Наближався південь, а він з восьмої ранку, не розгинаючись, викреслював найдокладнішу військово-топографічну карту острова Барса-Кельмес.
Раптом за дверима землянки загупали чиїсь важкі кроки, почувся незнайомий голос, і в розчинені двері буквально ввалився Корсаков у вовчій шубі й шапці, а за ним Трохимич з двома чемоданами.
Макшеєв здивовано глянув на них.
– Здрастуйте, мон шер. Невже не пізнаєте?! Олександр Іванович Корсаков. З Петербурга. Ми з вами не раз зустрічалися у баронеси Притвіц.
– А, пробачте! Ви так несподівано… І це було так давно, – подав йому руку Макшеєв, не виявляючи особливої радості від такого вторгнення.
Гість скинув шубу й шапку і витер носовою хусточкою посивілі від паморозі вуса, вії і брови.
– Чемодани підсунь під стіл і йди собі, – наказав він Трохимичу, безцеремонно сідаючи навпроти Макшеєва. – А я вже третій день як приїхав з аулів. В Раїмі тинявся… Собачі умови! Ночував на долівці, підклавши сіна. Не витримав! Утік! Довідався, що ви тут, і зрадів. Старий знайомий дасть хоч якийсь притулок.
– Боюся, що й тут не буде вам зручно. Я живу не сам, а з двома товаришами по експедиції.
– Так, так. Я чув: солдатні до себе понапускали. Так їм і в казармі буде добре. Адже ж я тимчасово і до того ж у справах службових. Тепер я більше не працюю в Опікунській раді, як у Пітері. Я тепер податковий інспектор. Охороняю, так би мовити, державний інтерес.
Макшеєв відчував, як від слів і тону Корсакова в ньому піднімається хвиля обурення, але стримався і спитав, аби щось спитати:
– Ви, здається, збирались одружитися з донькою баронеси? Як вони, живі, здорові?
– Ні. Ми не зійшлися з баронесою в ділових питаннях. Виявилося, що їх маєток – майорат, і тому повинен перейти до її сина. А я людина не з багатих. Чому я маю все життя лічити мідні гроші?! Моя дружина москвичка, народжена Солодовникова. Собою вродлива, вчилася в інституті шляхетних дівчат і гроші має неабиякі. Звичайно, кожній купецькій панночці приємно стати дворянкою. Промучимось ще з рік-два в Оренбурзі і знов переведуся до столиці. Обридла провінція.
Макшеєв зрозумів, що від Корсакова одразу не одкараскатися, зняв із стола креслярську дошку і, побачивши Тараса Григоровича, що саме входив до землянки, зробив широкий жест в його бік:
– Знайомтесь! Пан Шевченко, професор живопису Київського університету, а нині художник Аральської науково-описової експедиції.
Шевченко навіть розгубився від такої несподіваної рекомендації і мовчки вклонився приїжджому.
– Дуж-же приємно-с! Корсаков! Старий приятель Олексія Івановича, – вищирив той свої щербаті прокурені зуби.
– Дорогий Тарасе Григоровичу, – надзвичайно чемно звернувся Макшеєв до поета. – Ви ще в шубі. Не відмовте, будь ласка, в люб’язності: накажіть там, щоб нам дали швидше обідати. Гість, певно, з дороги голодний, а я, щиро кажучи, дуже втомився з цим кресленням. За їжею трохи відпочину – і знов за рейсфедер. Адже ж мене відкликають до Оренбурга, – пояснив він Корсакову. – От я й поспішаю закінчити всі креслення, інакше не зможу виїхати. Час спливає, а роботи ще на добрий місяць.
За чверть години на столі парував наваристий флотський борщ, стояла бляшанка маринованої риби, і Макшеєв розливав по чарках міцну старку. Гість не залишився в боргу і витяг з погребця пляшку зубрівки. Зав’язалася бесіда. Корсаков розповів, як зграя вовків довго йшла за оказією. Макшеєв згадав про полювання на тигра. Після борщу подали зайця, якого напередодні застрелив Істомін, потім киплячий самовар, і Тарас Григорович урочисто поставив на стіл пляшку справжнього ямайського рому.
– Звідкіля? – здивувався Макшеєв.
– Заробив! Намалював портрет одного новопризначеного офіцера, а він мені, крім умовленого гонорару, подарував оце й чудову рамку для акварелі.
По обіді Шевченко сів осторонь докінчувати краєвид морської затоки із вмерзлими в кригу шхунами на зимівлі, а Макшеєв з Корсаковим продовжували розмову.
– Так, шер амі, – скаржився Корсаков, присьорбуючи чай з ромом. – Що й казати: препаршива у мене посада. Тиняєшся увесь рік цим степом, стягаючи з тутешніх дикунів податки. Працюєш, працюєш – ніякої тобі подяки, і головне, ніяк не добитися повної сплати податків. А все через милого тестя. «Служи, – каже, – до действительного статського советника, щоб дочка генеральшею стала. Тоді озолочу!» А він у мене мільйонер. Але ж як тут вислужитися, коли ці чортові киргизи ніколи не вилізають з недоїмок? Я вже й так добився, що недоїмки зменшилися майже удвічі, його превосходительство мене за це до «Анни» представив.
– Он як! Але ж… як ви добилися таких блискучих результатів? – спитав Макшеєв, підливаючи гостеві рому.
Гість неабияк хильнув за обідом і розбалакався:
– Дуже просто: батогами. Але, уявіть собі, є такі мерзотники, що воліють краще вмерти під батогом, а податків так і не сплачують.
Шевченко випростався, кров шугнула йому в обличчя, самі собою стиснулися кулаки, але неймовірним зусиллям волі він стримався і взявся за пензель.
– Невже ви не розумієте, що ніякий батіг не виб’є в жебрака того, чого він не має? – спитав Макшеєв.
– Е, батечку мій! Всі вони удають із себе жебраків. Посада дійсно препогана: противно слухати їх скарги, крики і так далі… Не те, що у вас, офіцерів! Ви повертаєтесь з воїнського поїску багатими, а я, як і раніше, живу на свою платню.
Макшеєв здивовано звів брови.
– Але ж який зв’язок між воїнським поїском і стягненням податків?
Корсаков іронічно примружився:
– Невже ви ніколи не брали в них участі?
– Ні. За освітою я військовий інженер-топограф. На Кавказі я дійсно випадково якось потрапив під кулі. Але тут?..
– Ну, тоді зрозуміло… Поїск – це не просто каральна експедиція проти бунтівників. Це похід… як би це висловити… не тільки, щоб страхати, а, головним чином щоб… поліпшити свої особисті справи за рахунок оцих… інородців.
– Іншими словами грабіжницький наскок, або по-тутешньому баримта? – уточнив Макшеєв.
– Ну навіщо ж так гостро!..
– І це на бідарів, які живуть у дірявих юртах і майже голі пасуть на снігу голодну худобу!.. Яка підлота!
Макшеєв скочив з місця і забігав по тісній землянці, натикаючись на клунки, на свою креслярську дошку і на чемодани непроханого гостя. Корсаков тихенько посміювався.
– Який ви ще ідеаліст! В шістнадцять років або на першому курсі це зрозуміло, але в тридцять років, пробачте, це вже донкіхотство!
В цю мить двері беззвучно прочинилися, і на порозі з’явився Трохимич.
– Накажете, пане, їхати до киргизів для торгу? – спитав він тихо, нерішуче зиркнувши на Макшеєва і Шевченка. – Тут, кажуть, є недалеко аул.
– Звичайно, звичайно! – насупився Корсаков. – Сам знаєш. Навіщо питати? І не забувай за хутро.
– Хто це? – уривчасто спитав Макшеєв, коли Трохимич щез.
Корсаков на мить зам’явся:
– Що ж, мон шер, це між нами. Я не офіцер і не козак, отже, не можу забагатіти на воїнських поїсках. Дружина моя свої капітали міцно тримає в руках: їх не вкусиш. Це мій кріпак. Він закуповує в Ірбіті цукор, борошно, ситці, казани та різні дрібниці, а потім продає киргизам. Іде він, ніби стороння особа, так що я тут, власне, офіціально ні при чому.
– А гроші, здобуті тією торгівлею? – холодно спитав Макшеєв.
– А грошенята потрапляють мені, – весело і до нахабства одверто ствердив Корсаков.
В цю мить хтось знову нерішуче сіпнув двері.
– Хто там? Увійдіть! – гукнув Макшеєв.
В землянку ввійшов Жайсак. Він низько вклонився Макшеєву і Шевченкові і мовчки зупинився біля порога.
– Що скажеш, голубе? – спитав Корсаков, недбало закинувши ногу за ногу.
– Люди кажуть, шкурки лисячі тобі треба, ясачний начальник? У мене є шкурки. Я ходив у Раїм, там тебе шукав. Нема. А ти сюди відкочував.
– А-а!.. Так, хутро беремо, коли воно чогось варте. Покажи! – усе ще недбало кинув Корсаков.
Жайсак витяг з пазухи дві чудові чорно-бурі лисиці. У Корсакова очі спалахнули жадібним вогнем. Він узяв шкурки, дмухнув на них, став гладити їх вздовж і проти шерсті, потім спитав з удаваною байдужістю:
– По скільки хочеш?
– Не знаю. Скільки даси, ясачний начальник. Мені ясак платити треба, за байгу треба… Багато треба…
– Скільки ж їх у тебе є? – зневажливо перебив його Корсаков. Його не цікавили Жайсакові справи.
– Багато є. Мабуть, два рази десять чи три рази. Треба перелічити.
– Тридцять? Ну що ж, дам тобі по полтинику.
– Ой начальник!.. – аж скрикнув Жайсак. – Бухарський купець за маленьку три карбованці дає, а за такі… Це ж великі, зимові.
– Ну, то йди до своїх бухарців, – спокійно відвернувся Корсаков і сьорбнув з чашки, де було більше рому, ніж чаю.
Макшеєв обурено перезирнувся з Тарасом Григоровичем, а Жайсак переступав з ноги на ногу і з розпачем дивився на своїх чудових лисиць.
– Дозвольте… Лисиці великі і відмінної якості, – втрутився Макшеєв, намагаючись зберегти коректний тон.
– От і беріть їх, коли вони вам так подобаються, – відповів Корсаков французькою мовою, щоб Жайсак його не зрозумів. – А я не такий багатий, щоб кидатися дурними грішми.
Макшеєв і сам подумав у першу мить купити одну-дві шкурки, навіть потягнувся до кишені, але згадав, що їде він у довгу, майже двомісячну подорож, і так і не витяг гаманця. Цей рух не випав з уваги Корсакова.
– Але ж у Москві ви візьмете за них карбованців по шістдесять щонайменше, – продовжував Макшеєв.
Тим часом Шевченко непомітно смикнув Жайсака і жестом наказав йому, щоб той забрав своїх лисиць. Але певно з Жайсаком трапилося щось надзвичайно серйозне, бо він не послухав Тараса Григоровича, а безнадійно зітхнув і заперечно похитав головою. Він уважно прислухався до розмови незнайомою мовою і тільки переводив погляд з Корсакова на Макшеєва і з Макшеєва на ясачного начальника і раптом сам звернувся до Макшеєва:
– Візьми, майир! Віддам по два карбованці шкурка. Дуже треба гроші.
Всі мовчали. Макшеєву було важко і незручно взяти хутро за таку мізерну ціну, а більших грошей у нього дійсно не було. Корсаков іронічно посміхнувся:
– Ну, добре! – раптом вимовив він. – Начальник тебе пожалів. Заради нього дам тобі по два карбованці за шкурку.
І з виглядом благодійника дав Жайсакові чотири карбованці, але не сріблом, а асигнаціями, значно дешевшими від срібла. Жайсак важко зітхнув, узяв гроші і вийшов, низько похнюпивши голову. Шевченко схопив пальто і кинувся йому навздогін. Коли ж за ним грюкнули двері, Корсаков весело ляснув себе по коліну і радісно реготнув.
– Оце дійсно хороший гешефт. Але в Москві я візьму за них не по шістдесять, а по сто карбованців сріблом. Гляньте, яка краса! Скільки це процентів прибутку?
– Це нечесно! – прорвало Макшеєва.
– Так це ж дикун! А дикунам сам бог наказав служити для нас джерелом прибутку. Чого ви так скипаєте, мон амі?
– Соромно, шановний добродію! Замість стати для них джерелом світла, прикладом честі, обов’язку і справедливості, ви…
Корсаков гучно розреготався:
– Те-те-те-те, мій любий! Вони навіть і слів таких не зрозуміють. Адже ж вони первісні люди! Кам’яний вік! Пройдіть увесь степ, усі їхні кочовища – ніде ані помийки, ані вбиральні не знайдете. Птах – і той не паскудить в своєму гнізді, як вони в своїх юртах…
– А багато знайшли ви вбиралень та помийниць по наших селах?! – гостро урвав його мову Макшеєв. – Але це саме ви і подібні до вас винні в цьому. Треба вчити, бути для них прикладом, а не грабувати їх і заганяти в могилу батогами, хабарами та шахрайством, шановний добродію!
Корсаков скочив з місця:
– Що-о?! Повторіть, що ви сказали! – вискнув він пронизливим фальцетом.
Макшеєв зблід від люті:
– І по-вто-рю! – відкарбував він по складах. – Шахраюєте і займаєтесь найбруднішою підлотною спекуляцією, ганебним гендлярством, що плямує честь дворянина і мундир, який ви носите!
І раптом, несподівано для самого себе, схопив вже порожню пляшку від рому і, замахнувшись нею, як дрючком, гримнув на весь голос:
– Геть! Геть звідси, падлюко!
З Корсакова вмить злетіла пиха й нахабна самовпевненість. Він злякано відсахнувся, хапаючи ротом повітря, і, зірвавши з цвяха шубу й шапку, зник, забувши лисиць.
Макшеєв, відсапуючись, поставив пляшку на стіл, викинув за двері корсаковські чемодани, потім одним ковтком допив свій прохололий чай, поклав на стіл креслярську дошку, взяв рейсфедер і схилився над своєю роботою.
Тарас Григорович догнав Жайсака далеко за казармою.
– Жайсак! Постій, Жайсак! Що трапилося? – кричав він, хапаючи за плече молодого табунника. – Навіщо віддав лисиць цьому шахраєві? Я тебе штовхаю, моргаю тобі, а ти…
Жайсак зупинився і, ніби прокинувшись, глянув на Шевченка.
– Біда, Тарас-ага! Ібрай помер. Вчора від його батька приїхали. Ісхак та інші подалися на похорон. А Шаукен вночі народила хлопчика.
– Так що ж тут жахливого? – здивувався Кобзар. – Помер Ібрай – так царствіє йому небесне, а що байга буде, так ти ж сам про неї мріяв увесь час. Радіти треба, а не сумувати.
Жайсак журно глянув на Тараса Григоровича,
– А Молдабай?
– Який Молдабай?
– Родич Ібраїв. Той старий дід, що хоче одружитися з Кульжан. Вона тоді собі віку збавить. А Джантемирові аби не віддавати завдатку, який він одержав у рахунок калиму.
– Тьху, чорт! – вилаявся Шевченко. – А коли той Молдабай може з’явитися?
– За законом, тільки коли кінчиться рік сліз від дня смерті Ібрая, тобто після поминального часу, але…
– Так це ж чудово! – аж скрикнув Шевченко. – По-перше, поки вона в жалобі, ніхто не зможе її посватати, а за цей час такий старий жених може сорок разів дуба дати, а по-друге, за цей строк ти можеш добре заробити і забагатіти.
– Забагатіти!.. – гірко посміхнувся юнак. – От мені зараз треба грошей. Багато грошей. А де їх узяти? Бачиш, як ясачний начальник платить за хутро? За них в Жаман-Кала Ісай-паша, і Мєшка-майир, і лисий майир завжди давали мені по червоненькій. В Оренбурзі більше дають, але ж як туди дістатися? Від Жаман-Кала три дні їхати, а звідси…
І Жайсак безнадійно махнув рукою, потім додав:
– Та й закону у нас не завжди додержують. Молдабай – імам. Варт йому сказати: «Можна», і всі мовчатимуть. Він і тепер може приїхати, не чекаючи, поки пройдуть поминки. Нема кому за Кульжан заступитися. А мені і за три роки не набрати баранів на калим, і на весілля, і щоб прогодувати матір та жінку. Ех, Тарас-ага, дорогий! Нема ніде щастя бідній людині!
Шевченко щиро пожалів молодого табунника. Але треба було якось підбадьорити його, і поет рішуче вдарив його по плечу:
– От нетерплячий! Йому меду дають, а він одразу ложку вимагає. Навчись без ложки кашу їсти і не скигли, як баба. Мені теж гірко, та я ж не плачу. Тобто плакав і багато плакав, та сльози вже висохли. Злий я тепер, і від того легше стало. Допомогти тобі. – допоможу. Жодної шкурки більше не продавай цьому мерзотникові. Принеси мені завтра двадцять штук. Спробую виручити за них більше: принаймні дешевше, як по десять карбованців, не віддам.
Коли Шевченко повернувся в землянку, ані Корсакова, ані його чемоданів там не було.
– Де ж наш гість? – спитав він.
– Вигнав, – уривисто відповів Макшеєв і, знов розпалюючись, схвильовано заговорив: – Жайсак б’ється, наче птах у клітці, а цей нахаба на ньому багатітиме! Мало не пошпурив у нього вашу пляшку.
– Щиро кажучи, у мене теж свербіли руки виписати йому подорожню на мороз, – засміявся поет. – Ну та хай йому чорт! А от Жайсакові дійсно треба допомогти. Грошей надіслали мені небагато, і все ж я від себе даю червінця…
– І мені перед виїздом важкувато, – признався Макшеєв. – Але треба щось зробити для нього спільними силами.
– От так і мої друзі колись сушили собі голову, як мене викупити в Енгельгардта, – посміхнувся Шевченко, – а потім Брюллов написав портрет поета Жуковського і його розіграли в лотереї. Вистачило тоді і на викуп, і мені на перший час.
– Лотерея? – перепитав Макшеєв. – Так, це добре вигадано. Але що б же таке розіграти?
Він глянув на стіни своєї землянки і погляд його зупинився на мисливській рушниці, на яку давно вже з заздрістю позирали Поспєлов та Істомін. Чи варт тягти її назад в Оренбург? Ані в дорозі, ані там вона йому не знадобиться. І взагалі який з нього мисливець?
– Розіграємо на Жайсакове щастя рушницю! – вигукнув він. – На зло цьому шахраєві! Вона зовсім новенька. Я віддав за неї рівно двісті карбованців. От тільки не знаю, як улаштовують ці лотереї. Допоможіть, Тарасе Григоровичу, Ви у нас на всі руки майстер.
– Справа не складна. Напишіть список усіх знайомих косаральців та раїмців. Хай кожен сплатить вам вартість квитка й одразу віддасть вам гроші, навіть розпишеться навпроти свого прізвища. А потім наробимо квитків. Усі будуть порожні, а на одному буде напис: рушниця. Хай усі зберуться в найближче свято, і кожен сам тягтиме з кошика чи з торбинки квиток. Комусь-то припаде тоді й рушниця.
– Чудово, – весело відповів Макшеєв і одразу сів писати список учасників експедиції та уральських козаків, завзятих мисливців.
Другого ранку, взявши з собою рушницю, як хорошу принаду, Макшеєв вирушив в обхід. Поспєлов з Істоміним одразу взяли по три квитки, з матросів поласилися на рушницю тільки двоє, проте уральці мало не всі замилувалися чудовою зброєю, і квитки пішли нарозхват.
– Ці очерети – справжній рай для мисливців, – казали вони, сплачуючи гроші. – Диких качок тут, гусей, лебедів – сила-силенна. А звірів!.. Тільки встигай набивати й стріляти!
Квитків зробили вісімдесят, по п’ять карбованців кожен. Пообідавши, Макшеєв наказав сідлати його Зіроньку і помчав у Раїм спокусити ще й раїмців таким чудовим виграшем. Тут рушниця теж мала успіх, а розповідь про полювання на тигра справила на новачків таке враження, що Макшеєв повернувся ввечері в Косарал, не продавши тільки двох останніх квитків.
Тарас Григорович теж не гаяв марно часу. Вранці Жайсак приніс йому двадцять чорнобурок, і Шевченко пішов з ними в Раїм і перш за все обійшов усіх одружених. Дружина новопризначеного коменданта Даміса взяла у нього дві шкурки на комір до манто та на муфту за двадцять п’ять карбованців. У Цибісових теж взяли дві. Спокусилася й Дубовська, і старі діви з лорнетами. Навіть маркітант-вірменин узяв одну велику лисицю для своєї неосяжно товстої Аннуш Аршаківни…
Залишилося у Тараса Григоровича дванадцять шкурок, які він почав потроху збувати палким залицяльникам смуглявенької Людочки Цибісової.
Діяв він тонко і дипломатично. Довідавшись, що за тиждень буде день народження Людочки і їй вийде вісімнадцять років, він ніби випадково зустрічав кожного з них і, залишившись з ним сам на сам, починав, ховаючи в очах лукаві іскорки, приблизно таку розмову:
– Живемо ми з вами, мій любий юначе, в такому ведмежому кутку, де не можна придбати жодного пристойного подарунка для молоденької симпатичної панночки. Ось днями вийде Людочці вісімнадцять років, а тут не знайдеш ані тонких духів, ані дорогих цукерок, ані живих квітів… Випадково потрапила до мене чудова річ: знайомий киргиз мусить негайно сплатити ясак, а грошей нема. От він і приніс мені таку чудову шкурку. Віддає він її за безцінь. Розкішне хутро! Купіть: це ж для вас просто знахідка.
І витягував чергову чорнобурку. Рибка безвідмовно клювала.
– Тільки про це нікому анітелень, – попереджав закоханого Шевченко, – бо ж інші можуть наслідувати цю ж ідею, і пропаде весь ефект.
Так за три дні розійшлися всі шкурки і навіть в останню хвилину взяв одну з них і Макшеєв – у подарунок дружині.
В день народження Людочки кожен з її вірних рицарів подарував їй по чорно-бурій лисиці. Багато було з цього приводу сміху і жартів, але ані залицяльники, ані сама Людмила, ані її батьки не мали нічого проти такого припливу розкішного хутра. Навпаки: старі відразу зрозуміли, що в великому місті це хутро стане справжнім скарбом і від щирого серця дякували Тарасові Григоровичу за його вигадку, потім пересипали хутро тютюном і, залишивши дві шкурки на комір і муфту доньці, решту сховали у скриню, де вже збирали посаг для «своєї царівни».
В найближчу неділю розіграли й рушницю. Виграв її один з матросів і одразу продав за півста карбованців завзятому мисливцю Поспєлову, а в понеділок, як і було умовлено, з’явився в Косаралі Жайсак.
Дивовижна заціпенілість охопила його, коли він побачив на столі купу асигнацій, срібних, золотих і мідних монет. Мовчки дивився він то на Макшеєва, то на Тараса Григоровича і не міг вимовити ані звука, ані слова.
– Скільки він з тебе вимагає ясака? – питав Тарас Григорович, насолоджуючись справленим на юнака враженням.
– Півтора карбованця, – неживим голосом видушив з себе нарешті Жайсак. – Та за минулий рік батько сплатив тільки половину.
– За померлих не платять, – зауважив Макшеєв. Жайсак похитав головою:
– Ясачний начальник дуже вимагає: «Бити буду», – каже. Три дні думати дав.
– Та хай йому чорт, шахраєві клятому! Віддай і за батька. Це буде два з чвертю карбованця. Та ще пені з полтину набіжить. Взагалі рахуй три карбованці. А скільки з тебе візьмуть за байгу?
– Ще невідомо. Байга буде, коли дитині вийде місяць, – усе так само оціпеніло відповів Жайсак, ніби радість все ще не просякла до глибини його серця і воно ще не затріпотіло від несподіваного щастя.
– Всі ці гроші твої, – заговорив Макшеєв. – Зараз ми їх з тобою перелічимо, і неси їх додому. Є в тебе де їх добре сховати?
– Віддам апі. Заховати нема де.
– Тоді хай краще залишаються вони тут. Візьми три карбованці на ясак і ще трохи. Купи собі відразу баранів. Кажуть, що тепер скрізь по аулах продають баранів, бо ж людям треба грошей на ясак. Ось і купи хоч дві-три сотні.
Лише тепер відчув Жайсак серцем, що й до нього прийшло щастя. Прийшла воля і кохана дівчина – його Кульжан. Не треба більш ані мерзнути, ані голодувати, і буде поруч з ним мрія його душі, прекрасна істота, для якої солодко перенести найтяжчі муки, коли було б це потрібно.
– Ой майир Макши! Ой Тарас-ага! Ти два як чаклун великий, – плутав він слова від хвилювання.
Щось душило його, сльози стояли в очах, а серце тріпотіло, як жайворонок над своїм гніздом.
– Ти два зробили мені таке, як сам аллах!..
Він стиснув пальці в кулаки і міцно притулив їх до серця, ніби боявся, що серце вистрибне з грудей. Слів більше не було. Він тільки мовчки дивився на своїх друзів. А Макшеев і Тарас Григорович, щоб приховати і притамувати своє хвилювання, почали лічити його гроші. Кожну сотню Макшеев перев’язував ниткою, а Шевченко сортував монети і складав їх різними стовпчиками, починаючи від ясно-жовтих золотих імперіалів та пів-імперіалів і срібних білих карбованців до важких брунатних мідних п’ятаків.
За порадою своїх друзів, Жайсак забрав тільки три карбованці для ясака і з півсотні на купівлю баранів, а шістсот карбованців вони заховали у таємну схованку під підлогою землянки, про існування якої знали тільки її мешканці.
– Тільки нікому не розповідай, скільки в тебе грошей і де вони, бо ж і хівинці можуть напасти, нас убити, а тебе пограбувати, – навмисне лякали його Шевченко і Макшеєв. – Якщо в аулі питатимуть, звідки у тебе гроші і за що купив баранів, кажи: майири взяли у мене лисячі шкурки по п’ять карбованців шкурка. За ці гроші і купую.
Як на крилах, помчав Жайсак в аул, щоб і старенька мати, і, звичайно, Кульжан порадувалися разом із ним.
Кульжан плакала цілими днями, думаючи про Молдабая, і цього дня вперше радісно посміхнулася і почала відразу молитися за здоров’я Тарас-аги і за «майира Золоті Вусики», як звав Макшеєва Рахім.