7. Два задуми

Зинаїда Тулуб

Якраз у ці дні Джантемир несподівано викликав Жайсака:

– Ось що, – сказав він молодому табунникові, упевнившись, що ніхто їх не підслухує. – За місяць-півтора Шаукен має народити мені дитину. Якщо буде син, я влаштую великий той і байгу, отже, відбери з мого табуна кращих двох- і трьохрічок і починай їх об’їжджувати, а потім привчи їх до довгої швидкої скачки. Я на тебе цілком покладаюся, але щоб жодна душа не здогадалася, що ти їх готуєш до байги. Ми оголосимо її не за місяці, а за тижні. Тоді хай кожен ставить свого коня таким, який він є, а ми поставимо… хе-хе! Тоді мої коні будуть першими, і слава про мій табун знов рознесеться по всьому степу.

Жайсак слухав мовчки, тільки один раз на мить блиснув на бая чорними щілинками очей, а бай казав далі, стискаючи і розводячи жирні, але цупкі пальці, ніби згортаючи до себе невидиму купу грошей.

– Виїжджуй їх десь далеко в степу, щоб жоден байгуш не здогадався, що ти робиш, бо ж пронюхають і розплещуть наші довгі язики, а за ними й чужі. А за це я тобі дам верблюденя і п’ятеро баранів. Можеш і свого коня поставити на байгу. А я за тиждень-другий приїду подивитися, як ти там хазяйнуєш.

– Зроблю, – лаконічно відповів Жайсак. – Але мені потрібний дужий помічник. Крім того, дай мені кого-небудь з твоїх синів. І зброя потрібна на випадок зустрічі з хівинцями.

– Бери Тайжана й Рахіма, але пам’ятай, щоб і вони не бовкнули зайвого, – суворо додав Джантемир і гукнув Рахіма.

– Ти кликав мене, ата? – вбіг хлопчик, трохи стурбований, бо батько частіше кликав дітей, щоб їх покарати, ніж для доброго слова.

– Так. Кликав. Досить тобі тинятися без діла. Будеш із Жайсаком виїжджувати огирів, але пам’ятай: шкуру спущу, коли про це комусь бовкнеш! Зрозуміло? – підніс він кулак. – Мовчи, як бараняча голова, варена з рисом. Якщо Шаукен народить сина – буде великий той і байга.

У Рахіма блиснули очі, але відразу й згасли:

– А коли буде дівча? – протягнув він. – Байбіше каже, що дівчат народжується значно більше, ніж хлопчиків.

– Якщо дочка – байга однаково буде, але не зараз, а згодом, на весіллі Кульжан. Час вже кінчати цю кляту справу! – раптом розсердився Джантемир. – Ночуватимеш день тут, день там, при табуні, – додав він, коли Рахім вже виходив.

Жайсак і Тайжан добре зрозуміли план Джантемира: його коні, добре виїжджені, прийдуть першими на байзі і принесуть йому багаті призи.

– І на цьому нажитися хоче, шакал, – вилаявся Жайсак. – Знов обдурить бідних людей.

– Авжеж! Інші баї, коли трапиться така радість, що народиться син і треба улаштувати байгу, запрошують увесь степ і, навіть коли їх коні переможуть, дають від себе цілу отару на призи, а наш… – криво посміхнувся Тайжан.

– Улаштує так, що кожен ще й платитиме за право поставити на змагання коня, – аж сплюнув Жайсак, – а призи – собі забере. Одне добре, що дозволив і мені спробувати щастя.

– А ми обдуримо шахрая, – зареготав Тайжан.

– Ой, мовчи! Не радій завчасно, – зупинив його забобонний Жайсак і змінив розмову, помітивши здалека Рахіма.

Але хлопчик знав більше, ніж думав Жайсак. Опинившись з Жайсаком наодинці, Рахім одразу заговорив з ним одверто:

– Не крийся від мене, Жайсак. Я знаю все. Кульжан вже багато сліз пролила через це кляте весілля. А коли Ібрай помре – вона зовсім загине за тим потворним дідом Молдабаєм. Треба, щоб ти забагатів. Треба, щоб на байзі твої коні прийшли першими. Треба також продати лисячі шкурки якомога дорожче. Одне до одного… Вона ж тебе кохає, Жайсак! І я хочу, щоб вона була твоєю дружиною і щоб назавжди залишилася тут, у рідному аулі, бо я ж не можу, чуєш, не мо-жу розлучитися з нею!

Жайсак тільки гірко зітхнув, але Рахім говорив так щиро, так палко, Жайсак знав, що Кульжан заступила хлопчикові матір, і зворушений, мовчки обняв його.

– Ну от і добре. Я тобі допоможу, – палко шепотів йому Рахім. – Знай, що я тобі теж брат і справжній друг.

Перші дні Жайсак і Тайжан тільки мовчки їздили навколо табуна, пильно придивляючись до коней, до їх будови, до легкості в бігу й сили. Вони знали кожного огиря з дня його народження і пам’ятали його родовід, ніби читали його з книги. Нарешті вибрали вони з усього табуна шість пар найміцніших і найстрункіших коней і другого ж дня почали їх виїжджувати.

В цій першій стадії їх роботи не було нічого таємного. Кожну двох- чи трьохрічку колись привчають ходити під сідлом. Напівдикі степові коні не одразу скорялися людині, і потрібно було чимало фізичної сили, щоб їх впіймати, загнуздати й осідлати, а потім привчить носити на собі людину. І тут неймовірна сила Тайжанова чимало допомогла Жайсакові.

З дванадцяти вибраних коней сім уже знали, що таке вуздечка й сідло. Треба було тільки остаточно їх виїздити. Але решта п’ять були такі дикі й злі, що до них ніхто не наважувався підступити. Довелося здалека їх заарканювати. Вони люто рвалися, ставали дибки і так хвицалися, що треба було триматися од них на відстані не менш двох сажнів. Довгими жовтуватими зубами старалися вони перегризти аркан або вкусити смільчаків, які намагалися надіти на них вуздечку.

– Ану геть звідси! Це не хлоп’яче діло! Для тебе знайдеться інша робота! – кричав на Рахіма Жайсак, бачачи, що хлопчик крутиться біля самих копит найлютішого з огирів.

Рахім на мить відбігав, щоб знов підступити до огиря.

– Тобі що, хочеться, щоб він тобі копитами череп провалив? – відтягнув його подалі Жайсак. – Хочеш знати, де нам твоя допомога буде потрібна? Ти значно легший від будь-кого з жигітів, тому ти скакатимеш на байзі на моєму Акбозаді.

Рахім одразу затих. Його блискучі чорні оченята розширилися, стали великими й глибокими, як у Кульжан.

– Правда?! – прошепотів він беззвучно. – А ти не обдуриш?

– Я знаю, що таке честь і слово честі, – з гідністю відповів Жайсак.

– Ну, а хто ж скакатиме на Карайгирі та на Каркераті? – не заспокоювався Рахім, зовсім по-дитячому розкривши від нетерплячки рота.

– Поки що не знаю, а перед байгою ми з тобою порадимось, – пообіцяв Жайсак. – Мабуть, візьмемо твого дружка Ісмагула? Але поки що мовчи, як скеля. Розумієш?

Відтоді Рахіма наче хто підмінив. Він спокійно й діловито, як дорослий хазяїн, стояв осторонь, поки арканили степових непокірливих красенів, і більше не крутився біля копит, коли їх намагалися загнуздати або осідлати. Щодня, як дорослий, доповідав він батькові, як іде приборкання скакунів, і, дотримуючи слова, нікому не сказав про підготовку до байги, а до сестри забігав, коли тільки міг, і все повторював із таємничим виглядом:

– Не плач, Кульжан-джан. У тебе є багато друзів. Ми з Жайсаком зробимо все, щоб урятувати тебе від Семиріччя.

Гордість при думці, що йому довірили аж три таємниці – батьківські плани, кохання Кульжан і Жайсака і таємний план молодого табунника, робили його незвично серйозним і ніби аж старшим.

Жайсак і Тайжан приборкували скакунів. Вони мали великий досвід і були винятково добрими їздцями, але при всій своїй силі та спритності важкий Тайжан першого ж дня двічі вилетів із сідла. На щастя, обидва рази бехнувся він у кучугури снігу, який вже трохи злежався після нещодавньої відлиги. Сніг пом’якшив удар. Кості не поламалися. Жайсак був значно легший і гнучкіший від Тайжана, Він лише раз вилетів із сідла і не розбився, потрапивши в яму, повну снігу, але струс при падінні віддався в плечі, покусаному торік вовками, і він на три дні повернувся в аул.

– Піди, синку, до росіян. У них є лікар, – радила старенька Кумиш.

– Не варт, апа! – відмахувався молодий жигіт. – Нагрій мені торбинку піску. Я добре зігрію плече, і все минеться.

Одвідуючи аул, фельдшер Істомін дізнався про хворобу Жайсака і сам зайшов до нього, оглянув руку і плече, помастив йодом, зробив масаж і схвалив припарку з гарячого піску.

За час відсутності Жайсака Тайжан приборкав з допомогою молодших табунників п’ятьох огирів, і, коли Жайсак повернувся в табунний стан, усі вони, шалено гризучи вуздечки, вже сяк-так ходили під сідлом, та тільки сильний і спритний їздець міг на них утриматися. Коли ж спробував скочити на одного з них молодший табунник, кінь одразу затанцював на місці, потім звився дибки, з хвилину стояв свічкою і помчав його степом диким кар’єром, раз у раз кидаючи вгору круп і задні ноги. Вершник не всидів і, безпорадно змахнувши в повітрі п’ятами, розпластався на снігу зі зламаними ребрами та вивихнутою ногою.

Знов довелося арканити лютого жеребця. Знов Тайжан наказав прив’язати його до стовпа ременями з сириці і кілька разів жорстоко оперезав гострою, як жало, камчею. І потім нікому більше не довіряв цього буйного огиря, працював з ним сам з допомогою одного досвідченого табунника.

Минув ще тиждень. Озброївшись рушницями й гострими ятаганами, Жайсак і Тайжан, нічого не пояснюючи іншим табунникам, осідлали кожен по два жеребці і помчали далеко в степ. Рахім скакав за ними на Карайгирі, тримаючи на поводі двох інших Жайсакових жеребців Акбозада та Каркерата. Вони попрямували до балки, на дні якої текла крихітна річка, що впадала в Сирдар’ю. Верст за двадцять звідти текла друга така ж річечка, майже струмок.

Вони розрахували, що відстань між цими двома річками якраз дорівнює відстані, яку найчастіше встановлюють на байзі. І, давши коням перепочити, зробили перший спробний пробіг. Половину відстані Жайсак і Тайжан скакали на одному коні, ведучи другого на поводі, потім пересіли на того, який досі йшов без вершника, і так продовжували путь. А поруч із ними скакав Рахім на Карайгирі, теж пересідаючи в дорозі то на Акбозада, то на Каркерата.

Джантемирові коні прийшли до фінішу змилені та втомлені. Жигіти одразу вкрили їх повстяними попонами і почали повільно прогулювати, а Акбозад і Карайгир з Каркератом, яких Жайсак уже здавна привчив до перегонів на довгі відстані, ніби й не втомилися.

Давши коням відпочити, жигіти повернулися до табунного стану і в другій половині дня осідлали ще дві пари коней, проробили з ними той же шлях і повернулися, коли вже сутеніло.

Так у перший день випробували вони чотири пари вибраних для байти коней.

– Треба взяти ще одного чоловіка, – сказав Тайжанові Жайсак, – бо ж нічого у нас не вийде.

– Але кого нам дасть Джантемир – ще не відомо.

– І це означало б провал усього нашого плану, – втрутився Рахім. – Я знаю, що треба зробити: мій приятель Ісмагул вміє тримати язик за зубами, і він на цілий рік старший від мене. І потім він знає все про Шаукен і про Кульжан, йому можна цілком довіритися.

Жигіти замислились. Ісмагул хороший хлопець, сміливий і чесний, але все ж таки справа серйозна: як наважитися довірити йому злих, напівдиких огирів?

– Так ви самі скачіть на цій п’ятірці найлютіших, а решта ж ходили під сідлом, он пара сірих і зовсім сумирні, – палко доводив Рахім. – А за Ісмагула я ручуся. Він чудовий їздець.

Випадок розвіяв їх вагання.

Повернувшись в аул, жигіти застали сім’ю Джантемира надзвичайно схвильованою: незадовго до присмерку влетіли в аул якісь вершники з гучними зойками й криками:

– Ой Ібрай наш дорогий! Дорогий наш Ібрай! – репетували вони, пролітаючи повз байський будинок та білі юрти, під оглушливе гавкання собак.

Зробивши проміж юрт два великих кола, вершники нарешті зупинилися коло білих юрт Джантемир-бая. Це були посланці від Зулькарная з Семиріччя зі звісткою про смерть Ібрая.

Прийняв їх сам Джантемир. Вів докладно розпитав про останні дні юнака, померлого від туберкульозу спинного хребта, добре почастував приїжджих, склав їх спати, а на ранок семиріченці зібралися додому в супроводі Ісхака і двох молодших братів Джантемира на похорон.

Кульжан була в розпачі. Майбутнє встало перед нею в огидному образі Молдабая, старезного, беззубого, тремтячого ласолюбця. Марно Зейнеб і Нурипа, Маржан та інші ближчі подружки намагалися її втішити. Слова застигали у них на вустах, коли згадували того Молдабая.

Нарешті семиріченці поїхали. Рахім кинувся до сестри, але Зейнеб не пустила його.

– Залиш її, Рахім. Вона в такому горі. Плакала, бідолашна, всю ніч і весь ранок. Оце тільки заснула. Не буди її. Коли в людини горе, сон допомагає: уві сні геть усе забувається, і найнещасніший відпочиває і набирається сил.

Рахім не був згодний з доброю байбіше, але промовчав, а коли жінки вийшли в суміжну кімнату, вмить прослизнув до Кульжан і розбудив її. Дівчина прокинулась і з ніжною і радісною посмішкою потяглася до брата, але в ту ж мить наче крижаним ножем різонуло їй серце, весела посмішка збігла з вуст, і личко скривила гримаса невимовного болю. Вона хотіла щось сказати, але Рахім затулив їй вуста долонею і зашепотів на вухо, поспішаючи і плутаючись від хвилювання:

– Не плач, Кульжан-джан. Я розкажу тобі велику таємницю, тільки дай слово, що мовчатимеш. Незабаром буде байга. Жайсакові коні переможуть, він одержить багато-багато баранів і забагатіє, а ще ж цілий рік до асу буде рік плачу за Ібраєм, і в цей час ніхто не зможе тебе засватати, а потім Жайсак тебе засватає, і ти будеш його дружиною, і ніколи не покинеш нашого аулу.

Вона дивилася на брата великими здивованими очима і, певно, не розуміла його. Рахімові довелося тричі повторювати їй все, що знав він про байгу, про Жайсакових скакунів. Нарешті посмішка блиснула на її змарнілому за одну ніч блідому обличчі, але одразу ж і згасла.

– Нема мені щастя в житті. Певно, кши-апа народить дівчинку, і ніякої байги тоді не буде.

– Ні, буде! – палко наполягав Рахім. – Днями я не спав, лежав і чув, як байбіше з Кумиш говорили Шаукен, що за всіма прикметами у неї буде хлопчик. І потім…

Він затнувся і, не знаючи чим би ще потішити сестру, раптом випалив:

– І потім Тарас-ага і майири обіцяли допомогти Жайсакові, коли з ним трапиться лихо. А росіяни все можуть, вони й ату примусять віддати тебе Жайсакові.

І вона знов дивилася на брата великими імлистими очима, а Рахім, захлинаючись, розповідав їй, як вони виїжджують найкращих коней табуна, і які чудові Жайсакові жеребці, і які багаті майири з Косаралу. Он-бо вже третій місяць вони щодня годують борщем і масною кашею всіх дітей аулу; і як Тарас-ага намалював його біля залізної грубки, коли він сидів у нього в землянці.

Все це Кульжан чула й раніше, але тепер кожне слово братика якось зливалося в її душі в єдину низку подій, кінець якої блискотів перед нею світлом великої надії.

Після від’їзду Зулькарнаєвих посланців Джантемир нарешті зібрався в степ подивитися на відібраних для байги скакунів.

Того дня Рахімові вперше дозволили скакати на одному з одібраних жеребців, звичайно, найсумирнішому. Акбозад, Карайгир і Каркерат залишилися пастися в табуні. З ранку до обіду тривав перший забіг… Після обіду засідлали решту коней і знов зібралися в степ.

– Кого накажеш посадити на третю пару коней, ага? – спитав Жайсак. – Рахім ще хлопчик. Я дозволяю йому скакати тільки на тих сірих, яких ти бачив уранці. Решта такі злі й сильні, що Рахім їх не втримає, а день зараз короткий: третій забіг вийшов би вночі, коли б ми по когось ще вертали, а в степу бродять вовки.

– Чому ти відразу мені не доповів, що потрібен їздець? – раптом озлився Джантемир.

– Я пропонував їм, ата, Ісмагула, а вони без тебе не наважувалися, – рішуче втрутився Рахім. – Ми щодня чекали на тебе. Хоч Ісмагул лише на рік старший від мене, але він найміцніший серед хлопців аулу. І він добре вміє мовчати. А Жайсак мені не дозволяє сідати на інших коней, ніби я баба, – ображено додав він.

– А ти як вважаєш, Жайсак? Справиться Ісмагул чи ні? Здається, він непоганий їздець?

– Гадаю, що справиться, – сказав Жайсак, побачивши розпачливі жести Рахіма з-за батькової спини. – їздець він дійсно хороший.

– Добре! Я згодний. Але коли Ісмагул зламає собі шию або почне базікати зайве, – ти відповіси мені за нього, – вирішив Джантемир, – а поки що покажи мені своїх огирів і пусти скакати ось це чортеня.

Роботою Жайсака Джантемир був задоволений, похвалив і Тайжана, а сина поплескав по плечу і вперше назвав жигітом, але коли він поїхав, Рахім признався Жайсакові:

– Ви з Тайжаном скакали на всю силу, а я потихеньку притримував Акбозада і Каркерата, щоб вони не випередили батькових. Присягаюся честю, Жайсак, не було ще таких скакунів, як твої.