19. Крах

Зинаїда Тулуб

Як божевільний, влетів Ісаєв до ротмістра Мансурова і, не привітавшись, стукнув по столу кулаком:

– До бар’єра! Битись! Битись до великої крові! Серж, ти мусиш бути моїм секундантом!

– Перш за все треба привітатися, а потім – з ким це ти збираєшся битись?

– З Герном! Він мене смертельно образив! Зганьбив! Знеславив перед солдатами! Одягайся! Передай йому мій виклик!

– Ну-ну! Знов – жінка? Який ти дійсно жеребець! – похитав головою Мансуров. – Розповідай усе до кінця.

– Вся справа в Зосьці Герн. Чорт забирай, надзвичайно апетитний бабець! Втюрилася вона в мене по самі вуха, а ця німецька свиня… Приревнував, як мужик. Ну, викликав би мене, як належить порядній людині, а він… Вдерся в спальню в найкритичніший момент…

– Хо-хо-хо!!! – басовито зареготав Мансуров. – Почекай, почекай, та в тебе он вухо скривавлене! Невже цей доморослий Отелло вкусив тебе за вухо?

– Не вкусив, а здер з ліжка. Мало вуха не відірвав. Я мушу битися! І негайно!

Мансуров знов оглушливо зареготав, потім витер сльози з очей і похитав головою.

– Ну й дурень! Герн – перший стрілець Оренбурзького краю та й у Петербурзі тричі брав приз за стрільбу. Заб’є він тебе, як дику качку. Не дуель, а самогубство.

Ісаєв враз притих.

– Але ж я – офіцер… Я мушу битись або піти на демісію. І тоді з чого жити?! – жалібно спитав він.

– Йолоп ти і бовдур, а не офіцер! – вів далі Мансуров. – Мало тобі кріпачок, міщанок та різних модисток? Так ні: подавай тобі даму. А з дамами справа складніша: чоловіки не люблять ділитися.

– Добре тобі філософствувати! Ти краще скажи, що мені зараз робити? Адже ж його денщик та цей хохлацький художник, який писав мій портрет, бачили усе.

– Уявляю собі! Неповторне видовище!

Мансуров знов голосно зареготав, потім сміх раптом збіг з його обличчя, він підвівся і почав застібати мундир.

– Оце дійсно погано! Шевченко прийнятий у найкращих домах і рознесе скандал по всьому Оренбургу. Та й ти не раз базікав казна-що… Тоді дуелі не уникнути. А все Обручов та ці кляті пани ліберали! Носяться з цим хохлом, представляють один одного на підвищення та до орденів, а вірних слуг царевих… Адже ж ти теж розраховував на другу зірочку на погонах?

– Ще б пак! Я мав дістати підпоручика і командувати півротою, – обурено підхопив Ісаєв. – Але не ухиляйся від теми, скажи, що мені зараз робити?

– А проте, – міркував уголос Мансуров, – не такий він дурень, цей хохол, щоб базікати зайве. Гадаю, він мовчатиме. І коли ти сам підв’яжеш язика, – все залишиться шито-крито… А Гернові теж не так уже приємно буде уславитися як рогоносець.

– Так, але я ображений!

– Ще невідомо, хто кого більше образив. Але помститися за обдерте вухо – це дуже принадно. І це треба обміркувати. Не ти один на нього гостриш зуби.

Очі Ісаєва спалахнули люттю: він витяг тонку шию і всім своїм виглядом показував напружену увагу. Мансуров закурив люльку з довжелезним чубуком і заговорив, хитро підморгуючи.

– Хто у нас складає списки представлених до нагород? Герн, як ад’ютант для особливих доручень. Затверджує їх Обручов. На Новий рік уся їх компанія була нагороджена орденами та іншими нагородами. І на Великдень буде те ж саме. І наступної зими. І далі… Завжди і скрізь, поки ми їх не скинемо з насиджених місць. Ми вже про це не один раз міркували з Толмачовим. Він більш, ніж ти, ненавидить Герна та Обручева і всю їх ліберальну компанію на зразок цього хама Матвєєва. Підемо до Толмачова. Мабуть, що-небудь з ним вигадаємо.

– Так, але я зовсім не хочу, щоб Толмачов знав про цей скандал.

– По-перше, Толмачов своя людина, а крім того, ми зовсім не станемо розповідати йому все. Вистачить і натяку.

Ісаєв ще вагався, але думка, що Герн сам може його викликати, поклала кінець його ваганням, і друзі рушили до фортеці, де мешкав Толмачов.

Генерал був дома. Почувши, що вони не в гості, а в якійсь справі, він запросив їх до кабінету і замкнув двері, готовий їх вислухати. Ісаєв тоном, що підкреслював найвищу довіру, коротко виклав свою дражливу справу.

– Чорт штовхнув вас залицятися до тої полячки! – обурився генерал. – Знайшли «неприступну фортецю», де ворота навстіж для кожного перехожого. Але щоб офіцер генерального штабу привів із собою якогось солдата, і розкривав перед ним таємниці своєї спальні, і компрометував такого ж офіцера, як він сам, – цього я ніяк не розумію. Ось до чого доводить безглуздий лібералізм! І взагалі з того дня, як поїхав від нас наш дорогий Перовський, життя не стало порядним людям. На жаль, Обручов такий обережний, що важко намацати у нього вразливе місце: хабарів не бере, жінками не цікавиться, не п’є. Інтендантів та постачальників за найменшу провину віддає до суду, закони та накази виконує. Взагалі не штаб у нього, а інститут шляхетних дівчат, а солдатів розбещує потуранням та з моряками дружить – особливо з цим… як його…

– З Бутаковим?.. – послужливо підказав Мансуров.

– Так-так! А наші морячки, як відомо, потинялися по білому світу та набралися по Європах бунтарського духу. Один Бутаков чого вартий! Не матроса послав, а сам поліз у воду дно промірювати. А що з нагородами нас, як ви кажете, кривдять, то до цього ми вже звикли. Обручов кого хоче, того й нагороджує. На те його губернаторська воля. От коли б його усунути… Тоді б і нам посипалися чини, хрести й зірки на груди та на погони. До речі, пише мені бідолаха Перовський, що місця собі не знайде, так сумує за яїцькими козаками. Навіть государ нещодавно помітив, який він похмурий та зажурений. «Що з тобою, Перовський?» – питає. Наш Василь Олексійович просто сказав, що скучив за славними уральцями. Государ посміхнувся і відповів, що цій біді можна зарадити, а це означає, що, коли б Обручов на чомусь спіткнувся, – повернеться до нас наш дорогий Перовський. Але поки що доводиться терпіти й чекати…

І Толмачов засмучено розвів руками…

– Все це, ваше превосходительство, так. Але порадьте нашому молодому приятелю, що йому робити. Обручова йому не скинути, а Герна, треба покарати за обідране вухо, Миколі Григоровичу треба уникнути дуелі з таким небезпечним супротивником, як Герн.

Генерал з хвилину помовчав, потім одверто признався:

– Вся ця історія – неймовірна дурниця, не варта й ламаного гроша. Найкраще заплющити на неї очі й забути. Але, – раптом затнувся він і не відразу додав: – З неї можна дещо зробити на користь усіх нас і одночасно дати Гернові доброго щигля. Адже Герн, як ад’ютант для особливих доручень, мусив не раз читати государеву резолюцію в справі Шевченка і не раз доповідати її Обручову. А вони – Герн і Обручов – перші порушили цареву волю, відрядивши Шевченка до складу Аральської експедиції як художника. Та й зараз вони систематично її порушують, одверто й зухвало. Коли б довідався государ, як в Оренбурзі виконують його накази, – клаптями полетіла б з них шкіра. Правда, постраждав би й Шевченко, а він талановитий художник і шкода його. Але для нас він просто солдат і мусить нести свою солдатську службу, а не вештатись в оренбурзьких салонах. А коли Микола Григорович, – повернувся генерал до Ісаєва, – подасть Обручову рапорт на Герна, а побічно і на самого Обручева, Обручов буде примушений вліпити Гернові сувору догану. Таким чином ми піднесемо обом на Великдень таке «червоне яєчко», що ясне свято стане їм темнішим найпохмуріших буднів. А в разі, коли Микола Григорович надішле такий самий рапорт графу Орлову, – можна битися об заклад на сто тисяч карбованців, що генерал-ад’ютантські вензелі злетять з еполетів Обручова, а згодом втратить він і високий пост військового губернатора. І тоді знов повернеться до нас наш Перовський.

– А Герн? – не втерпівши, перебив його Ісаєв.

– Що Герн!.. Не до дуелі тоді йому буде! Злетять і з нього ад’ютантські аксельбанти, а може, й офіцерський мундир. Дістанеться й цьому «вченому» морячкові Бутакову, і ніякі альбоми та розмальовані карти не врятують його від неласки.

– Чудово!

– Велике вам спасибі за пораду! – палко потиснули генералові руку Мансуров і Ісаєв.

Толмачов задоволено посміхнувся в вуса:

– Вітаю і вас, панове, з великою перемогою, – весело відповів він. – Знайшли таки в лібералів ахіллесову п’яту. Тепер вони в наших руках.

Ісаєв блискавично перетворився з розгубленого на переможця: він підкрутив свої руді вусики й високо підніс голову з півнячим чубчиком.

– Тисячу разів – мерсі! – цокнув він підборами. – Отже, залишається написати рапорт.

– І якомога швидше, щоб подати його завтра вранці, – додав Толмачов. – Ефект від нього буде приголомшливий.

Написати звичайний коротенький рапорт було для Ісаєва справою важкою. З граматикою він завжди ворогував, найпростіші думки ніяк не вкладалися на папір і одразу ставали важкими, як брили граніту, а одні і ті ж слова і фрази безліч разів повторювалися у нього на одній і тій же сторінці.

Але зараз треба було написати не коротенький рапорт, а цілий серйозний донос, який не тільки потрапить до рук Обручову і шефу жандармів, а може, й самому царю. Піт пройняв прапорщика, і не встиг він озирнутись, як пробило третю і штаб одразу спустів. Першими зникли офіцери, потім писарчуки позамикали свої столи і непомітно розтанули, як крига на сонці, а Ісаєв усе сидів над доносом, безпорадно гриз перо і раз у раз дер на шматки написане.

– Ваш бродь, пани офіцери давно пішли обідати. Всіх справ враз не переробити. Йшли б ви спочивати або до плащаниці прикластися, – звернувся до нього черговий писар, який мусив сидіти в канцелярії до вечора. – Знов же треба підлогу мити, прибрати до свята.

Ісаєв здригнувся, як злодій, впійманий на гарячому, і рвучко згріб свою писанину, потім глянув на годинник.

– Дійсно, час додому, – сказав він, опанувавши себе, сунув у кишеню написане і сумовито поплентався знов до Мансурова, відчуваючи гострий страх. Справді, на вулиці міг зустрітися йому Герн.

Мансуров прочитав написане і шпурнув на письмовий стіл.

– Ну й дурень ти. Справжній дурень! – щиро вихопилося в нього. – Хіба так пишуть доноси?! «Маю честь доповісти вашому високопревосходительству, що художник Шевченко, який писав на моє замовлення мій портрет і портрет її високопревосходительства, дружини вашої, а також портрет баронеси Бларамберг та багатьох інших, є засланий солдат і, згідно наказу государя імператора, він мусить жити в казармі, не писати і не малювати». Та все це він сам добре знає! І потім в слові «честь» треба писати «е», а не «ять», а в слові «портрет» літеру «о», а не «а». Ех, ти, грамотію, нещасний!

– Та я ж так поспішав, так хвилювався… Не до ятів мені було. Вже п’ята година. Всі давно порозходилися, – виправдувався Ісаєв. – Будь другом, Серж, допоможи! Перо з рук падає, коли подумаю, що государ читатиме.

– Добре! Чорт з тобою! Допоможу, але не заради тебе, а тому, що поки Обручов сидить у нас на шиї, – не бути мені довіку підполковником, – рішуче відрізав Мансуров.

Більше години писав він, то закреслюючи цілі фрази, то додаючи щось до написаного. Нарешті задоволено відкинувся на спинку крісла і почав голосно читати свій донос:

«В пориві палкої відданості престолу та батьківщині я, прапорщик Ісаєв Микола Григорович, вважаю своїм обов’язком і справою честі й сумління довести до відома вашого високопревосходительства, що ад’ютант ваш Герн Карл Іванович, капітан-лейтенант воєнно-морського флоту Бутаков Олексій Іванович та інші начальствуючі особи Оренбурзького краю, мабуть, того не знаючи, кричуще топчуть і порушують волю найяснішого монарха нашого, висловлену у власноручній резолюції його імператорської величності на конфірмації рядового Шевченка про те, щоб оного художника та автора було здано в солдати і відправлено під найсуворіший догляд начальства з забороною писати і малювати в Оренбурзький край для проходження там військової служби і, згідно розпорядження Третього відділу власної його імператорської величності канцелярії, оний Шевченко мусить перебувати в одній з найвіддаленіших фортець Оренбурзької лінії.

Тепер же Шевченко записаний як художник в склад описової експедиції на Аральське море, яка давно закінчила своє існування, живе в Оренбурзі, в будинку вищеназваного капітана Герна Карла Івановича, ад’ютанта для особливих доручень вашого високопревосходительства, вільно ходить містом у цивільному одязі, запросто прийнятий в найвищому товаристві і пише на замовлення портрети високоповажних осіб, в тому числі й дружини військового губернатора Матильди Петрівни Обручової, чим здобуває собі кошти для існування, про що маю честь довести до відома вашого високопревосходительства для вжиття відповідних заходів і суворого покарання всіх винних в такому кричущому порушенні монаршої волі».

[Оригінал доносу до нас не дійшов, тому автор бере на себе сміливість навести його можливий зміст. – Примітка З.Тулуб]

Мансуров голосно прочитав цей гідний зразок своєї творчості, смакуючи кожне слово, потім задоволено клацнув язиком і вказав Ісаєву на крісло біля письмового стола.

– Сідай і переписуй начисто в двох примірниках. Один надішлемо Обручову, а другий – в Петербург, в Третій відділ графу Орлову. Переписуй уважно і не нароби граматичних помилок, – додав він, поклавши перед Ісаєвим два аркуші найкращого паперу.

Ісаєв писав мало не до півночі, а вранці не пішов у штаб, а послав денщика на пошту здати два однакових рекомендованих листи. За обідом він випив цілий штоф горілки і одразу ж ліг спати.

Герн не розмовляв з дружиною і не помічав її присутності. Спав у кабінеті на дивані і прокинувся з головним болем, але, випивши міцної кави, примусив себе одягнутись і, як завжди, підтягнутий та пунктуальний, точно хвилина в хвилину з’явився в штаб.

Ранок минув у розгляданні таємної фельд’єгерської пошти, в складанні доповіді Обручову, потім довго погоджував з Толмачовим список учасників святкового параду і лише опівдні зайнявся дрібними поточними справами й розглядом звичайної щоденної пошти. Величенька купка листів, скарг та пакетів помалу танула перед ним: Він розрізав конверти, нашвидку переглядав написане, робив на кожному потрібні помітки, а деякі папери відкладав окремо для доповіді Обручову й одразу брався за новий пакет.

Останнім лежав нетовстий пакет зі штемпелем: «міський». Герн розрізав конверт, витяг акуратно складений учетверо аркуш цупкого паперу, густо списаний з двох боків, і почав читати. Кров шугнула йому в голову.

– Який мерзотник! Яка отруйна гадина! – шепотів він, пробігаючи очима чітко виписані рядки.

Так, писав прапорщик Ісаєв. Це дійсно його колючий почерк, але зловісна логіка і єхидність в доносі – не його. Донос написав хтось інший, з їдкою, суто жандармською хваткою. До цього Ісаєв ніколи б не додумався, і доказ цього те, що він перший замовив Шевченкові свій портрет, але про це промовчав у доносі… Його використали, як зброю. Він навіть не проти Шевченка, цей насичений отрутою донос, а проти генерал-губернатора Обручева, проти Герна як його ад’ютанта і проти нещасного Бутакова, людини такої великої, такої сміливої і чистої душі!

– Яка підлота, – процідив знов крізь зуби Герн. – Але ж яка наволоч стоїть за ним? Невже тут діють «перовці»?

Залишивши пошту на столі, Герн внутрішніми гвинтовими сходами піднявся на другий поверх в особисті покої Обручева.

– А-а! Нарешті, дорогий мій, – зустрів його генерал. – Спитайте там, будь ласка, чи вже всім рознесли запрошення на розговіння?

– Слухаю! – машинально відповів Герн. – Але дозвольте спочатку ознайомити ваше високопревосходительство з цим винятковим паскудством, – поклав він на стіл донос Ісаєва.

Обручев здивовано зиркнув на Герна, одягнув окуляри й почав читати, і з кожним рядком обличчя його то блідло, то бралося плямами, то наливалося кров’ю, щоб одразу знов збліднути і вкритися буйними краплями поту.

– Який мерзотник! Господи, який мерзотник! – приказував генерал, читаючи. – Яка брудна і низька душа!.. Але ж залишити донос без уваги не можна.

– Не можна, – ствердив і Герн. – Питання поставлено надто небезпечно й підло.

– Ви теж так гадаєте? Що ж, на вашу думку, треба зробити?

– Перш за все трус у Шевченка, але попередивши його, щоб він устиг знищити або надійно сховати свої рукописи, коли вони є, листування й малюнки. Якщо трус не дасть наслідків, а Ісаєв ще не написав до Третього відділу, – справу можна буде якось зам’яти… Але тон доносу надто зухвалий і єхидний. Він загрожує серйозними неприємностями. Отже, мабуть… Шкода, що пошта вже зачинена, я б дізнався… Доводиться відкласти цю справу на після свят.

– Так. Так. Звичайно, – захвилювався Обручов. – Розпоряджайтесь, будь ласка, дорогий Карле Івановичу. І ось шо: надішліть цьому паскудникові запрошення на розговіння… Ось до чого я дожив! Плюнути б на нього, а доведеться тиснути йому руку, приймати його…

І раптом тонким зривчастим від хвилювання фальцетом вигукнув:

– Ні, я цього не переживу! Тут треба бути каменем! Не жаліти людини, не шанувати нікого й нічого порядного! Бідолаха Шевченко! Такий талановитий!..

– Заспокойтеся, бога ради! Коли обшук буде безрезультатний, це наполовину знешкодить донос.

– Так! Так! Ви маєте рацію! Дійте і поспішайте. Викличте офіцерів на допомогу.

– Ні! Все зроблю я сам, – рішуче відповів Герн і швидко вийшов з кабінету. Замкнув пошту в шухляду і попрямував до дверей.

– Коня! – гукнув він черговому ординарцю. Осідланий кінь завжди стояв у штабній стайні на випадок екстрених виїздів. Ординарець бігом підвів йому коня. Герн помчав додому.

На дверях флігелька висів замок.

– Де Тарас Григорович? – кинувся він до Гурія.

– Не можу знати. Вчора пішли вони і ще й досі не поверталися, – пояснив він, з тривогою й жалістю дивлячись на «свого капітана». – Та ви б, ваш скобродь, пообідали. Так і охлянути можна, і захворіти недовго. Я враз подам.

Герн лише тепер відчув, який він дійсно голодний, скинув шинель, жадібно проковтнув турботливо подану котлету й чашку міцної кави з вершками і одразу знов вийшов з дому.

– Якщо Тарас Григорович повернеться, скажи йому, щоб нікуди не виходив і подай йому їсти туди, в майстерню. Скажи, що в мене до нього спішне й надзвичайно важливе діло. Я скоро повернуся, – додав він і знову сів на коня.

В штабі Герн написав листа жандармському полковникові з проханням у зв’язку з повідомленням, одержаним в штабі, зробити обшук у рядового Шевченка і вияснити, чи він дійсно пише вірші й малює картини всупереч височайшому повелінню, потім викликав чергового писаря і спитав:

– Ти коли, голубе, зміняєшся?

– О дев’ятій вечора, ваш скобродь.

– Так ось, коли тебе змінять, віднеси цей пакет жандармському полковникові та здай під розписку, – наказав Герн, вийшов на вулицю, підкликав візника і помчав на Костьольну до Лазаревського.

Отрута ісаєвського доносу не відразу прохопила Обручева до кісток. Спочатку він просто кидав уривчасті обурені вигуки, повні презирства до Ісаєва і співчуття до Тараса Григоровича, але коли Герн пішов і він вдруге перечитав донос, він зі всією ясністю зрозумів, що вістря доносу скеровано не проти художника, а проти нього самого.

– Ой підла ж гадина! – скрикнув він на високій пронизливій ноті і, напіввідкривши двері до великої парадної зали, де під керівництвом самої Матильди Петрівни чотири лакеї розставляли і накривали величезні столи для урочистого розговіння, гукнув, не пізнаючи свого голосу:

– Тильдо! Тильдо! Іди сюди! Швидше йди сюди!

– Що трапилося? – ввійшла Матильда Петрівна. – Чого ти так кричиш? Люди можуть бог зна що подумати.

– Це жахливо! Це неймовірно! – не слухаючи, вигукував Обручов. – Цей негідник доносить, що ми дозволили Шевченкові писати й малювати всупереч височайшому повелінню. Ти розумієш, чим воно пахне? Навіть твій портрет приплутали до доносу.

– Який донос? – здивовано спитала Обручова. – І при чому тут мій портрет?

– Я казав Бутакову, що Шевченкові заборонено писати й малювати, а він наполягав. Мене умовляли: «Для державної потреби й задля науки можна використовувати навіть каторжан, а не тільки засланців». Я й пожалів бідолаху, а тепер мушу гинути через нього! Ти знаєш нашого государя, який він злопам’ятний! Варто тільки Орлову доповісти – кінець моїй службі! Все піде прахом! І нема кому за мене заступитися! – істерично кричав Обручов, хапаючись за голову.

– Бог з тобою, Вольдемар! – намагалася заспокоїти його Матильда Петрівна. – Все якось налагодиться.

Але Обручов тільки ще дужче хвилювався.

– У мене нема заступників у вищих сферах, – кричав він. – Я – маленька людина! Я сам собі пробив дорогу в житті! Я не аристократ, без різних тіточок та вельможних родичів! Ось що означає бути добрим і жаліти людей! Годі! Тепер я в казарму його! В каземат! У мене діти, сім’я! Я не можу гратися їх долею!

– Тихше! Тихше! Бога ради, тихше! – благала перелякана Матильда Петрівна.

Вона наливала йому валеріани, давала нюхальну сіль, але Обручов довго не міг заспокоїтися і все повторював з розпачем в голосі:

– В наш час не можна бути людиною. Треба бути каменем! Звіром! Катом! Боже мій, що тепер буде зі мною?! Що буде?!.

Опівдні всі установи зачинилися, службовці розійшлися. Поспішив додому і Лазаревський. Після обіду Тарас Григорович знову взявся за пензлі. Працювалося легко й швидко, бо він з радістю відчув, що портрет виходить вдалий, і не тільки добре передає схожість, але й написаний з настроєм і віє від нього тим теплом, з яким ставиться він до свого молодого друга.

Попрацювавши понад годину, він зробив останній мазок і поклав палітру на підвіконня.

– Досить, – сказав він. – Досить, бо можна несподівано зіпсувати. Глянеш на нього на схилі життя, згадаєш нашу дружбу й добрим словом пом’янеш свого Кобзаря.

Лазаревський мовчки обняв поета.

Сонце схилялося до заходу. З-за ріки тягло прохолодою і ароматом розквітлої черемхи.

Друзі почали збиратися до заутрені та урочистого розговіння. Лазаревський був запрошений до Обручових, а Шевченко до Кутіної. Зирнувши в дзеркало, він помітив, що треба підстригтися, і пішов до сусідньої перукарні. Лазаревський переодягався, коли біля ґанку зупинився візник і Герн майже вбіг до нього в кімнату.

– Де Тарас Григорович? – спитав він, не привітавшись.

– В гості збирається, пішов у перукарню за рогом, – відповів Лазаревський, відчувши щось недобре.

– Бога ради, покличте його швидше і женіть у слобідку. На нього подано Обручову донос. Сьогодні буде у нього обшук. Спаліть там усе, що може його загубити: знищіть всі сліди віршів, малюнки, листи, а все найцінніше заховайте в надійному місці. І, благаю вас, поспішайте: дорога кожна хвилина!

– Сідайте, будь ласка, а я зараз його покличу, – заметушився Лазаревський.

Але Герн теж поспішав і, попрощавшись, вже в дверях кинув розгубленому юнакові:

– Беріть з ним мого візника. Дорога кожна хвилина.

Лазаревський побіг до перукарні, зазирнув в неї, але Шевченка там вже не було. Бігом повернувся він назад, зайшов до кухні і викликав Шевченка, який прасував там штани від нового сюртука.

– Їдьмо в слобідку: вночі у тебе буде трус. Обручову подано донос на тебе.

– Помщається гаденя, – спокійно посміхнувся поет і вийшов на вулицю.

За чверть години візник довіз їх до майстерні Тараса Григоровича. Шевченко вивалив на стіл цілий чемодан різних паперів та іронічно спитав:

– Ну що ж тут палити?

Тим часом Гурій приніс дрова й розпалив грубку. Лазаревський почав переглядати листи.

– Я теж не знаю, що палити. Рисунки, рукописи, казав Герн. Ну, а решту?

– Пали листи Варвари Рєпніної. Орлов уже загрожував їй арештом за листування зі мною, – рішуче сказав Шевченко і кинув у грубу паку дорогих йому листів.

За листами Рєпніної полетіли в огонь портрети Софії Іванівни та Герна, десятка півтора етюдів Аральського моря і скель, листи Лизогуба, лист Михайла Лазаревського про петрашевців.

– Може, залишимо дещо? – спитав Лазаревський. Але Шевченко на все відповідав одним словом:

– Пали!

– Послухай, Тарасе, – зупинив його нарешті Лазаревський. – Якщо ми все попалимо, вони зрозуміють, що тебе попередили про трус, і підозра впаде на Карла Івановича. Адже ж він єдина людина, яка могла знати про донос. Треба дещо залишити на поживу жандармам.

– І то вірно, – згодився Шевченко. – Досить палити. А тепер їдьмо на Костьольну. Там теж треба дещо знищити.

Вони ще раз уважно перевірили, чи не залишилося якоїсь чернетки вірша або малюнка, і вже зібралися вийти, але в останню хвилину Шевченко вирішив залишитися.

– Їдь додому сам. Сховай свій портрет, а все, що є в шухлядах письмового стола, спали до останнього клаптика. І ось тобі мої захалявні книжечки. Бережи їх, як зіницю ока, до кращих часів. А я мушу «гостей» зустріти з відкритим забралом. Та й прибрати тут треба: дивись, як ми насмітили. Адже ж Великдень настає. В кожного зараз прибрано.

Лазаревський не сперечався. Шевченко провів його до візника, міцно обняв, і візник погнав свою конячку до Костьольної.

Біля Сакмарської брами назустріч вже мчав екіпаж поліцмейстера. Плац-ад’ютант Мартинов і жандармський полковник їхали разом із ним.

«По Тарасову душу поїхали», – подумав Лазаревський, і мимовільний холод пробіг по його спині.

Шевченко заховав чемодан під стіл, склав речі, радий, що фарби й пензлі залишилися в Лазаревського, замів підлогу, спалив сміття, потім швидко натягнув нову сорочку з крохмальною маніжкою та манжетами, одягнув свій парадний сюртук, галстук, нові запонки, ніби збираючись на урочисте розговіння, і в цю мить почув, як під’їхав екіпаж, потім важкі кроки, дзенькіт острог. Хтось сіпнув знадвору незамкнені двері, затупотів у сінцях важкими чобітьми, і до кімнати ввійшов жандармський полковник, за ним поліцмейстер та плац-ад’ютант. Двоє городових виструнчилися обабіч дверей.

– Ти заарештований! – грубо кинув полковник Шевченкові і наказав городовим:

– Обшукати приміщення!

Один з городових кинувся в другу кімнату, де теж горіла свічка, і почав перетрушувати постіль. Другий запалив недогарок і пішов у кухню, а полковник з поліцмейстером вивалили на стіл на три чверті спорожнілий чемодан і почали переглядати залишені їм на «поживу» листи, перегортати книжки й старі газети, шукаючи на них написів і позначок.

Плац-ад’ютант Мартинов не брав участі в обшуку. З презирливо нудьгуючим виглядом сидів він у кріслі біля вікна, вже в парадному мундирі, напудрений та напахчений, ліниво посмоктував цигарку і запитально позирав на Тараса Григоровича.

Шевченко мовчки стояв біля стола, зовні спокійний, тільки обличчя його було трохи блідіше, ніж завжди, та сині очі здавалися зовсім чорними. Чекав він звичайного казарменого трусу: чергового офіцера по батальйону та двох унтерів, і поява жандармського полковника вразила його і сказала йому все. Справа складніша. Це не просто наслідок доносу мстивого прапорщика, який легко можна було обернути проти самого донощика, довівши, що він перший наказав йому написати свій портрет та ще й рекомендував його іншим. Ні. Або щось трапилося з польським гуртком, або Ісаєв надіслав свій донос у столицю. Отже, знов Орськ, казарма, муштра! І в голові вже бриніли колись написані в Орську рядки про те, як знову

…поведуть

Старого дурня муштрувати,

Щоб знав, як волю шанувати,

Щоб знав, що дурня всюди б’ють.

Думки металися, як миші у мишоловці, підшукуючи належні відповіді на можливому допиті. І прагнення подолати новий удар долі, цю вовчу яму на тернистому шляху до звільнення, все міцніше й міцніше розгоралося, здіймалося із дна душі.

Обшук тривав довго. В кімнаті стало нестерпно душно. Хмара тютюнового диму висіла під стелею. Від натопленої грубки пашіло жаром. Товстий полковник усе частіше витирав хусточкою спітніле чоло, чисто поголену голову. Він розстебнув комір мундира, а плац-ад’ютант підвівся і розчинив вікно навстіж.

В кімнату полинула запашна прохолода весняної ночі, аромат смолистих тополевих бруньок і квітучої черемхи. Десь боязко спробував голос молодий недосвідчений соловейко, а зовсім чорне небо все трепетало й мінилося від по-весняному пухнастих іскристих зір.

І раптом у цю запашну і свіжу тишу увірвався буйний, різноголосий потік великоднього передзвону. Шевченко випростався, а полковник підвівся з місця.

– Як ми, однак, затрималися… Гримнюк! Севастьянов! Складіть усі ці папери в мішок. У відділі розберемось, – додав він, відокремивши два чи три листи і поклавши їх собі в кишеню. – Не запізнитися б до розговіння… У Обручових, кажуть, якісь особливі паштети з диких качок…

Потім ступнув до Мартинова і розкрив обійми:

– Христос воскрес! Мої найкращі побажання!

Мартинова аж підкинуло. Він відсахнувся і показав на Шевченка очима:

– Арres! Еt раs ісі, – процідив він крізь зуби і відступив до вікна, кинувши в ніч рожевий вогник незагашеної цигарки.

Поліцмейстер і полковник поквапливо застібали шинелі і раптом обернулися на дивний звук: Шевченко дивився в ніч і весь тремтів від злого і гострого сміху.

Кінець