15. Столичний художник

Зинаїда Тулуб

Софія Іванівна Герн любила товариство. Крім її земляків, польських засланців, до Гернів вчащало багато знайомих, від старих відставних генералів до молоденьких прапорщиків, які тільки-тільки закінчили юнкерську школу.

Також любила вона, щоб її вважали знавцем і цінителем мистецтва, хоч насправді не дуже тямила в ньому, і всі її захоплення або недбало-насмішкуваті висловлювання про якусь книжку або про п’єсу і гру акторів були привласненими чужими думками. Вона вихваляла те, що вихваляли всі, а про щось нове уникала розмов, поки не почує думок знавців. Ці безневинні хитрощі допомогли їй набути слави жінки культурної, з тонким смаком і художнім чуттям.

Коли ж їй доводилось познайомитися з актором, художником або якимсь відомим скрипалем чи піаністом, вона любила грати роль меценатки і дійсно не раз допомагала приїжджому концертантові розповсюдити квитки на концерт або зібрати грошей для хворого актора.

Почувши, що Тарас Григорович працюватиме в їх флігельку, вона наказала денщику Гурію дістати з горища старенький, але ще зовсім пристойний диван, два м’яких крісла, кілька стільців та великий стіл, на якому зручно розкласти рисунки та креслярські дошки. Вона сама повісила на вікна чисті білі занавіски, на стіл поставила попільницю та графин з водою, а в крихітній кухні розставила на полицях трохи посуду, щоб художник міг напитися чаю або щось собі підсмажити на сніданок.

Шевченко палко дякував Гернам за турботу і одразу взявся розпаковувати свої скарби.

Герни обідали о четвертій. В перший день Шевченко так захопився роботою, що забув про час, і Карл Іванович сам прийшов запросити його до столу.

– Як же ви там існували, в цьому первісному Косаралі? – розпитувала його за столом Софія Іванівна. – На кораблі – це зрозуміло, але на зимівлі?

– Іноді обідав у форті з нашою піхотою, але частіше – у нас у землянці, бо ж нам, «мореплавцям», і на суходолі варив наш корабельний кок. Часто ходив у Раїм до знайомих або заходив до маркітанта. Меткий він був чоловік: і крамницю мав, і щось на зразок їдальні, де, звичайно, більше випивали, ніж харчувалися, але гарячу страву там завжди можна було знайти.

– Так, але ж не дурно годував вас цей маркітант? Потрібні були гроші?

Тут Шевченко мимоволі зітхнув, згадавши, як важко йому діставалися ці кляті гроші.

– Іноді я малював портрети, – сказав він не відразу. – Тільки людей там небагато, а грошей у них ще менше. По червінцю за штуку брав.

– По червінцю? Який жах! Ти чуєш, Карл?! По червінцю портрет! Невже олією?!

– Звичайно, ні. Аквареллю, а іноді білилами з тушшю на кольоровому папері. Уявіть собі, непогано виходило.

– Однаково це задарма, – повторювала Софія Іванівна. – Ну, тут ми знайдемо вам замовців. І не з бідних. Я сама цим займуся.

– Але не розказуй, що Тарас Григорович мусив там так дешево брати, – вкинув Герн, добре знаючи балакучість своєї Зосі. – Тут треба інакше діяти: приїхав, мовляв, відомий петербурзький художник. Він закінчив Академію художеств по класу славетного Брюллова, писав портрети князя та княжни Рєпніних, княжни Кейкуатової та багатьох інших. Ось і вам випала нагода увічнити себе на полотні.

– Та що ти мене повчаєш! Знаю! – розсердилась Софія Іванівна. – Можете на мене покластися, Тарасе Григоровичу: знайду вам замовців, а поки що давайте вашу тарілку. Ця буженина, здається, вийшла непогано.

Потяглися дні нового життя. Вранці, нашвидку напившись чаю, поспішав Тарас Григорович у слобідку, в свою майстерню, і майже одночасно з ним приходив туди його помічник Броніслав Залеський, або, простіше, Бронек, друг Вернера, що одразу ж, із першої зустрічі, зблизило його з Тарасом Григоровичем.

Залеський був на п’ять років молодший за Шевченка. Син Лікаря з Вільно, закінчивши гімназію, вступив він у Дерптський університет і на другому курсі став активним членом таємного студентського товариства. Але товариство було виявлене. Залеського заарештували і заслали в Чернігів. Через два роки Бронеку дозволили закінчити Харківський університет, а потім він повернувся в Вільно, де працював в одній з державних установ. Через деякий час його знов заарештували і віддали в солдати в один з лінійних батальйонів Оренбурзького військового округу.

Художником Залеський ніколи не був, але любив живопис і вчився малювати ще з шкільної лави. Упертий і наполегливий, він став прекрасним копіїстом. У нього добре виходили складні орнаменти, маски й голови. Він точно вловлював контурні лінії і тушкував тіні так м’яко й рівно, ніби працював не олівцем, а тушшю і пензлем, але ані композиція, ані колорит йому не вдавалися. І він просто признався в цьому Шевченкові, тому Тарас Григорович відразу почав широко користуватися його допомогою при обробці графічних деталей, а всі складніші роботи, які вимагали творчого зльоту, робив сам. Його багата зорова пам’ять зберегла намічені на етюдах відтінки освітлення та характерні особливості місцевого колориту, і тепер він розцвічував кожний малюнок, заливав його потоком сліпучого світла, таємницею якого оволодів ще в Академії художеств, за що товариші студенти прозвали його російським Рембрандтом.

Працювали вони здебільшого мовчки. Шевченко ледве чутно мугикав яку-небудь пісеньку, але іноді вони втомлено кидали пензлі та олівці й несподівано починали довгу щиру розмову, в якій кожен знаходив відгук своїх власних переживань, і теплий сум спогадів, і біль за своє розбите життя та сміливі надії.

Перші дні Шевченко більше розпитував Бронека про життя в Оренбурзі, про жахливу холеру, яка мало не спустошила місто, про інших засланців.

– Чи не знайдеться в тебе, Бронеку, щось нове й значне почитати? – спитав він Залеського на четвертий день їх спільної роботи. – Адже ж я мало не три роки був відірваний од літератури. Відстав, як мрець, що вийшов з могили.

– Зараз нема, – навіть почервонів Залеський, наче був винний у тому, що нема. – Але я сьогодні піду в бібліотеку. Що б ти бажав прочитати?

– В яку бібліотеку? – здивувався Шевченко. – Хіба тут є солдатська бібліотека?

– При штабі є для офіцерів, хоч і солдатам теж дещо перепадає. Але я ходжу до міської публічної бібліотеки. Там є всі найкращі журнали та мало не всі книжки, що виходять у Петербурзі, в Москві та по інших містах. Навіть наші, варшавські, трапляються.

– Як же ти туди потрапив?! Адже ж нашому братові це суворо заборонено? Та й коли записують, питають паспорт.

– Заборонено. Але бібліотекар такий же засланець, як і ми, тільки цивільний… А я ходжу до нього пізніше, коли бібліотека вже зачинена для відвідувачів. Він там живе. І ніколи не відмовляється відкласти для мене хорошу й свіжу книжку. Ходімо до нього сьогодні ввечері. Я вас познайомлю. До речі, він читав твого «Кобзаря», отже, матимеш усе, що завгодно.

– От спасибі! – зрадів Шевченко. – А тепер нумо працювати: он яка в нас сила роботи!

О першій Гурій, денщик Герна, завжди кликав їх снідати. Потім вони знов бралися до фарб та пензлів і, не розгинаючись, працювали до смерку. Крім креслень та малюнків, треба було зробити силу графічної роботи, прикрасити карти чепурними написами, умовними знаками, облямувати їх художніми рамками. Бутаков усе підкидав їм роботи, а дні коротшали: при свічках малювати було неможливо. Тому працювали вони з надзвичайним напруженням.

Коли сутеніло і не можна було малювати, Бронек збирався додому, а Шевченко йшов до Гернів обідати або простував на Костьольну, де Аксінья завжди залишала для нього найкращий шматок. Але сьогодні, нашвидку пообідавши, Шевченко поспішив на Соборну площу, де в умовленому місці чекав на нього Бронек. Вони були пунктуальні: зійшлися хвилина в хвилину і швидко рушили до бібліотеки. Двері бібліотеки були вже зачинені, і зовнішні віконниці замкнені на залізні болти, але крізь щілини віконниць пробивалося світло.

– Не сюди. До нього треба з двору, – зупинив Тараса Григоровича Залеський і упевнено сіпнув хвіртку біля воріт.

Вони пройшли вздовж будинку до протилежного кутка двору і тихенько постукали в віконницю, потім увійшли в двері чорного ходу.

Бібліотекар одразу відчинив їм і збентежено відступив, побачивши за Бронеком Тараса Григоровича.

– Не лякайся, – посміхнувся Бронек. – Це мій друг і друг Вернера, славетний малоросійський поет Тарас Шевченко. Як конфірмований, він теж не має змоги ходити до тебе вдень. Вітай пана Шевченка і дай йому найкращих книжок.

Бібліотекар одразу чемно запросив їх досередини, подав Тарасу Григоровичу стілець і спитав, що він бажає взяти.

– Я на три роки відстав від літературного життя, – пояснив Кобзар. – Хотів би прочитати все найкраще, що з’явилося за цей час. Треба наздоганяти життя.

Бібліотекар почав викладати на стіл книжку за книжкою. Тарас Григорович брав то одну, то другу, перегортав, потім відкладав і брав іншу. Він навіть трохи розгубився від такої сили книжок, але нарешті-таки одібрав комплект «Отечественных записок» за сорок сьомий рік і «Білі ночі» Достоєвського саме тому, що вперше почув це нове для нього літературне ім’я серед тих, кого забрали жандарми разом з Петрашевським, Момбеллі та іншими.

Залеський тим часом і собі вибрав щось хороше, і, щиро подякувавши люб’язному бібліотекареві, обидва художники вийшли на вулицю. Залеський пішов провести Шевченка на Костьольну, бо розумів, що Тарас Григорович ще не знає міста, і по дорозі розповів, що бібліотекаря забрали в сорок шостому році, коли він кінчав гімназію. В солдати його не взяли як сухотного і надто молодого, тепер він щовечора сидить над підручниками і самотужки готується, щоб навесні скласти екзамен на атестат зрілості при тутешній гімназії.

– Наші допомагають йому з математики. Позаторік Вернер його навчав, тепер інші. Б’ється хлопець, щоб у люди вийти, а там, в крулевстві, стара мати за ним побивається. Заробляє він копійки, а матері допомагає, – додав Бронек і почав прощатися біля будинку, де жив Лазаревський.

Вечорами Шевченко й Поспєлов сиділи вдома. Поспєлов грав у шахи з Левицьким, або розповідав про свої кругосвітні мандрівки. Він дуже зрадів книжкам, і всі наступні вечори вони читали, «доганяючи час», поки молоді чернігівці або теж читали, або розмовляли. Іноді читали щось цікаве вголос, а потім починали обговорювати прочитане.

Заходив і Герн. А потім почав до них вчащати й Бутаков, у якого зовсім не було в Оренбурзі знайомих. Він відчував себе тут людиною, яка потрапила в чуже оточення, і тільки в гостинному колі своїх колишніх помічників відпочивав душею. Його тягло до веселої і дружної молоді, а коли іноді в шафі знаходилася прихована на вечір пляшка вина, тоді починав і він жартувати, сміятися, згадувати різні кумедні випадки з свого та чужого життя.

Чимало сміху було, коли Тарас Григорович розповів, як одного разу зазвав його в густі очерети осавул Чорторогов, прийнявши його через його довгу, неголену в плаванні бороду за розкольницького попа, бахнувся перед ним на коліна, і почав просити благословення, і совав йому в руку асигнацію вартістю в двадцять п’ять карбованців «на молитви».

– Ех, ви! – реготав Бутаков. – Треба було не розчаровувати його і взяти гроші як штраф за дурість. Ці гроші не один раз вам допомогли б!

– Не здогадався, – з кумедним жалем зітхнув Шевченко. Новий вибух реготу покрив його слова.

Коли не було гостей, розходилися о десятій, і молодь одразу поринала в здоровий міцний сон, але ще довго світилися вікна першої кімнати кутінських пожильців, і, коли б хтось зазирнув у щілинку віконниці, побачив би він низько схилену над книгою голову Тараса Григоровича. Читав пожадливо: крім віршів, романів та оповідань, уважно вивчав і наукові статті, і критику, стежив за міжнародною політикою і не лишав нерозрізаним жодного відділу товстих щомісячників. Майже вивчив він і рецензію на «Космос» Гумбольдта, цікавився поки що невдалими спробами винахідників створити електричні лампи для освітлення і навіть попросив у бібліотекаря підручник фізики, вважаючи за потрібне ознайомитися і з цією наукою, якщо її теж викладають у середній школі.

В один з перших днів свого перебування в Оренбурзі Шевченко написав Лизогубові і попросив його докладно розповісти про життя на Україні, про всіх спільних знайомих і про долю кирило-мефодіївських братчиків. Тоді ж Лазаревський віддав йому той лист Варвари Миколаївни Рєпніної, який він одержав для Шевченка у сорок восьмому році, коли поет був в експедиції. В цьому листі княжна благала Лазаревського сповістити її, де Тарас Григорович і що він про нього знає.

Цей лист глибоко схвилював і зворушив поета: десь існує гаряче жіноче серце, яке страждає його стражданням і тужить його тугою. Того ж дня написав він їй великого листа, дякував за пам’ять, а про себе додав такі рядки: «Не багато минуло часу, а як багато змінилося, принаймні в мені. Ви б тепер не пізнали колишнього по-дурному палкого і екзальтованого поета! Ні, я тепер надто розсудливий. Я тепер справжня протилежність колишнього Шевченка».

Дописавши лист, він поклав перо і замислився.

Так, багато чого навчило його суворе життя, і тепер він краще знає, чого треба прагнути для рідного краю.

– Надішлю їй свій автопортрет, завтра ж домалюю його і надішлю. Хай гляне, який я став, – сказав він собі і замкнув у шухляду письмового стола дописаний лист.

Софія Іванівна додержала слова. Не минуло й тижня після їх першої розмови, як прибіг до Тараса Григоровича денщик Гурій:

– Ідіть, Тарасе Григоровичу, пані кличуть. І казали, щоб ви взяли з собою фарби й на чому малювати.

Шевченко витер руки, показав Бронекові, що треба далі робити, і пішов у головний будинок.

– Ось і ви, – зустріла його Софія Іванівна. – Знайомтесь: Микола Григорович Ісаєв, наш добрий знайомий, – Тарас Григорович Шевченко, художник.

– Не родич померлого генерала Ісаєва? – спитав Шевченко, потиснувши руку прапорщика.

– Однофамілець, – лаконічно відповів офіцер. – Пробачте, що відірвав вас од термінової роботи, але я хотів би замовити вам свій портрет.

– Будь ласка. Олією чи аквареллю?

– Поки що аквареллю, але після Нового року, – я чекаю на Новий рік підвищення – замовлю другий, олійними фарбами в натуральний зріст.

– А зараз альбомний формат вас улаштовує?

– Цілком.

– Тоді прошу до мене в майстерню. Прапорщик зам’явся.

– Ні, це незручно… Краще було б позувати тут, звичайно, коли Софія Іванівна не заперечує.

Господиня не заперечувала, тільки запропонувала перейти до неї в будуар, щоб не завадили художникові несподівані гості.

– Чудово! – підвівся Ісаєв.

І пішов вперед, як людина, що знає тут кожен куток. Він сів на низенькому кріслі, оббитому рожевим плюшем з темно-зеленими френзелями.

– А скільки з мене за цю акварель? – недбало спитав він, поки Шевченко напівспускав штори на бічному вікні, щоб не псувати освітлення.

– Три червінці, – рішуче сказав Шевченко.

– Гм!.. Дорогувато, – трохи скривився Ісаєв. – Ну що ж, я згодний, хоч ви могли б трохи поступитися, тому що в мене багато знайомих і багатьом з них, особливо дамам, забажається увічнити на полотні свою молодість та красу.

Шевченко промовчав, розкрив скриньку з фарбами, налив у склянку чистої води і почав працювати.

Офіцер був молоденький, вродливий і чепуристий. Усім своїм виглядом підкреслював, що він столична особа, жуїр, бретер і серцеїд, і ніби між іншим попросив художника підкреслити в позі військову виправку і той особливий відбиток, який накладає на людину професія, через що завжди і скрізь пізнаєш актора, військового та священика, в якому б одязі вони не були.

– «Военный хотел, чтобы виден был Марс», – усміхнувшись, процитував Шевченко Гоголя.

Підправляючи пензлем тінь од вій і обернувшись на голос господині, він несподівано зачепив перенісся розпочатого портрета. Тоненька, ледве помітна рисочка від цього дотику пензля лягла на портрет, але від неї вираз обличчя Ісаєва раптом став грубішим, ніж в дійсності. Шевченко це одразу помітив і потягнувся пензлем виправити, та вигук Софії Іванівни його зупинив:

– Ах, як це гарно! Гляньте, cher Nicolas. Який ви тут суворий воїн, герой!

– Це випадково. Зачепив пензлем, – почав було Шевченко.

Але Ісаєв вже побачив:

– Так! Чудово! Ні, ні: не займайте! Це якраз те, що я казав. Чудова, талановита робота!

«Военный хотел, чтобы виден был Марс», – вдруге, але вже про себе процитував Шевченко і раптом зрозумів, що цей прапорщик ніколи не читав Гоголя. І, мабуть, взагалі ніколи і нічого не читає, крім порнографічних віршів Баркова, деяких модних романів та військових статутів.

– Зрозуміло, – відгукнувся Ісаєв. – Кожен бажає, щоб було схоплено його… як би це висловити… внутрішній дух. А мені, як патріоту, як офіцеру, як підмурку, на якому держиться трон нашого найяснішого монарха, природно бажати, щоб це відбилося на моїх рисах.

– Добре. Хай залишається, – спокійно відповів Шевченко, якому теж раптом захотілося залишити і навіть ще підсилити цю рисочку, цю огидну «суть», яку Ісаєв сам так яскраво висловив.

Він попрацював ще з годину і поклав пензель.

– На сьогодні досить. Втомився. Отже, завтра в той же час?

– Якщо хочете, відкладемо до завтра, – згодився й прапорщик.

На третій день портрет було закінчено. Ісаєв був у бурхливому захопленні – одразу сплатив Тарасу Григоровичу всі гроші, більше не пробував торгуватися, а за три дні ліврейний лакей приніс Шевченкові напахчений лист на дорогому папері бузкового кольору з вибитим золотим гербом від дружини генерал-квартирмейстера військ Оренбурзького краю баронеси Бларамберг.

Баронеса запрошувала Тараса Григоровича завітати до неї наступного дня о першій годині. Вона б хотіла мати портрет пензля пана Шевченка.

– Добре, передайте баронесі, що буду, – відказав Тарас Григорович, прочитавши лист, і знов нахилився над своєю роботою, і до сутінків не кидав пензля, бо Бутаков нервував і просив якомога швидше кінчати роботу з матеріалами експедиції.

– Просто не знаю, в чому до неї піти, – скаржився ввечері Шевченко Лазаревському, показуючи йому лист баронеси. – Не в старому ж перелицьованому фраку.

– А ти поговори з нашою домовласницею Кутіною. По-перше, два роки тому ти обіцяв їй намалювати портрет її небіжчика чоловіка, а по-друге, як запевняє Аксінья, вона нічого не продала з речей «свого небіжчика». Два роки дивилася на них, пересипала табакою та нафталіном, вмиваючись сльозами, а тепер замкнула шаху на ключ і підморгує нашому Сергію, – кивнув він у бік Левицького. – Мабуть, вона тебе знов виручить.

Кутіна привітно зустріла свого славетного пожильця і одразу почала його частувати кавою з вершками і солодкими булочками, розпитуючи, як він там плавав, і ахкала та охкала, коли Тарас Григорович розповідав їй про бурі. Потім, витираючи хусткою сухісінькі очі і за звичкою зітхаючи, показала йому дагеротип, з якого думала замовити портрет, і додала, що просить Тараса Григоровича намалювати і її портрет, щоб повісити їх у золотих рамах поруч «для прикраси приміщення».

– Через десять днів я закінчу роботу над матеріалами експедиції і зможу працювати над вашим замовленням кілька днів без перерви, – сказав Шевченко. – Кожний художник, навіть такий, що не вчився в академії, бере не менше як триста карбованців за портрет. Дайте мені, крім того, що дали мені в завдаток, пристойну сюртучну пару, костюм на кожен день та тепле пальто на зиму, і вважатимемо, що ви розрахувалися.

Кутіна зраділа невимовно. Вона добре знала, що за новий чорний сюртук, який коштував її чоловікові сто карбованців, ніхто не дасть більше двадцяти п’яти, а татарин-лахмітник ще менше. Так само і за інші вже надівані речі. Отже, два портрети обійдуться їй набагато дешевше, ніж людям.

Вона повела Тараса Григоровича в спальню і відчинила величезний незграбний гардероб, звідки війнуло важким духом табаки, нафталіну і пропотілого одягу, і вивалила на стіл сюртуки, піджачні костюми, піддьовки, тепле пальто та ведмежу шубу.

– Фрака, пробачте, нема, – говорила Кутіна, – він у мене в великій фірмі головним бухгалтером служив і в урочисті дні сюртук одягав, як серед купецтва водиться. Ось найновіший. Три рази й одягнув. Думала в ньому ховати, та рідні відрадили: кажуть, сюртук – одяг німецький. В піддьовці поховали.

Сюртук був тонкого англійського сукна і сидів на Шевченкові непогано. Треба було тільки трохи вкоротити рукави та переставити ґудзики, за що одразу взялася Аксінья. Пальто теж було зовсім пристойне, на шерстяній ваті з каракулевим коміром. Тарас Григорович був задоволений.

– Ну, добре. В сюртуку ви підете домовлятися з цією баронесою, а працювати у неї в чому й щодня ходити? Фарби дуже липучі. Не довго й умазатися: і сюртук пропаде, бо ж фарби терті на олії, а олію ніякими засобами не вивести. Може, у вас, художників, є особлива форма для роботи? – розпитувала Кутіна.

– Столичні художники у себе вдома працюють у широких оксамитових або сукняних куртках. Так і замовців приймають, але коли їм доводиться писати величезне полотно, як оця стіна, або розмальовувати церкву чи якийсь палац, тоді вони, як маляри, одягають довгі халати з парусини, бо тоді від плям та фарби не врятуватися.

Кутіна на мить замислилась, потім кинулася до шафи.

– Почекайте! Від чоловіка залишився новенький оксамитовий халат. Візьміть його та й пошийте собі з нього куртку.

– Та бог з вами, Маріє Степанівно! Мені дихнути ніколи. Стану я ще кравчиху шукати! Старенький сюртук візьму або піджачний костюм, а без куртки обійдуся.

– А ви не відмовляйтеся, коли вам від душі дають! Дам і костюм… Завтра свято. Вже бог мене простить: зогрішу, не піду до церкви, поведу вас до тутешньої мадами, до Терези Робертівни. Дасте п’ятірку, і вона вам за три дні чудову куртку пошиє, та ще й за фасоном, який ви їй накажете. Інакше наші панії побачать, що у вас одежа не той… і платитимуть дешевше за роботу. Треба справжню ціну з них брати. Справа комерційна.

Останній доказ зламав вагання Шевченка, і другого ранку він пішов разом із Кутіною до кравчихи-француженки, яка одразу зняла з нього мірку і сказала зайти приміряти куртку на другий день ввечері.

Повертаючись від неї, Кутіна розповіла, як ця француженка з Парижа потрапила в Оренбург.

– Вона ще зовсім молоденька: років з тридцять не більше дамочка, але тримає себе таким командуючим, що огого! – цокотіла Марія Степанівна, манірно дріботячи осінньою мокротечею і підбираючи подол свого неосяжно широкого плаття. – Молодий князь Мансуров привіз її років дванадцять тому з Парижа. Вона, кажуть, там в модній майстерні робила. Красунею була, та й Мансуров з лиця – справжня картина. Може, дійсно думав він з нею одружитися, а може, тільки дурив дівчині голову, люблять же чоловіки знущатися з недосвідчених дівчат. Недалеко тут і до лиха! А як трапився гріх, він про шлюб більше й не згадував…

Ну, найняв він їй в Петербурзі квартиру, багато обмеблював, гроші давав, одягав як ляльку. Вона й не тужила. Рік-два так минуло. Народила вона сина. Коли раптом Мансуров зник. А вона не в сльози, а просто в штаб, до найголовнішого генерала. Він їй і пояснив: «Так, мовляв, і так: призначили його в місто Оренбург, і поїхав він назовсім до місця служби. Шукайте собі тепер, мамзель, іншого». А вона речі склала – та в путь. Приїжджає сюди з немовлям мансуровським, а він і знати її не хоче. Вона тоді до губернатора, до Обручова. Викликав той Мансурова, а Мансуров і каже: «Не пара вона мені. Я – князь сіятельний, а вона французька міщанка». Наказав тоді Обручов, щоб він сплатив їй десять тисяч карбованців чистим золотом, або з посади звільнить.

Одержала вона гроші, будиночок придбала, майстерню відкрила, всіх наших поважних паній почала обшивати, набрала дівчат, свого ремества навчила. Що й казати: розумна й хазяйновита. А хлопчика торік до гімназії віддала. «Не хочу, – каже, – щоб офіцером був. Всі офіцери розпусники та шалапути, гульвіси на зразок його батька». Чимало до неї людей сваталося: і купець першої гільдії Семибратов, і вчитель гімназії Філевський, і поміщик Болховітінов. Усім – відмовляє. У мене кімнату наймала, коли тільки приїхала. Та й тепер іноді до мене заходить. Така весела, метка. Наша б у сльозах висохла або в монастир пішла б з горя, а оця в люди вибилася.

– А що це за дівчина така, смуглява та чорна, що коробку з булавками принесла, коли вона з мене мірку знімала? – спитав Тарас Григорович, помовчавши.

– А це майстериця її, Забаржада-татарка. Вдова. Торік помер від холери її чоловік. З Криму вона, а він був казанський. Обібрали бідолаху чоловікові родичі. Тереза Робертівна, можна сказати, на вулиці її підібрала голодну. Тепер вона в Терези вишивальниця. За Терезою як собака бігає. Тереза їй і паспорт виправила, і живе вона у Терези як своя.

– Та-ак, – протягнув Шевченко і почав прощатися з своєю балакучою супутницею, бачачи, що час збиратися до баронеси.

І раптом зупинився.

– А ви б колись запросили їх до нас, Маріє Степанівно: і Терезу, і майстерицю. Я б її намалював, цю татарку. Надто вона вже гарна й струнка: так і проситься на картину.

Баронеса Бларамберг зустріла Шевченка привітно, запросила в свій будуар і почала докладно розпитувати його, коли він кінчав академію, які його полотна були на виставках, чиї портрети він писав. Побіжно зауважила, що знайома з старим Венеціановим, з Щедріним, знає Тропініна, «такого ж самородка, як і ви», додала вона і почала захоплено говорити про італійські пейзажі Щедріна. Взагалі виявилось, що вона любить і знає мистецтво, і Шевченкові раптом стало приємно думати, що двічі на тиждень він зможе подовгу розмовляти з нею про все, таке дороге йому, як художнику.

Вона замовила йому поясний портрет олійними фарбами в натуральну величину. Потім перейшли до того, що для неї було, мабуть, найважливішим: у чому позувати.

Покоївка принесла цілу гору суконь та костюмів різного кольору, фасону та призначення – від розкішних ранкових пеньюарів з легкої напівпрозорої білої вовни або шовку з дорогоцінним шантильським, брюссельським або алансонським мереживом і важким гіпюром до елегантної амазонки з темно-синього англійського сукна і від парчевого бального туалету, облямованого соболевим хутром, до траурної сукні, яку носила вона минулого року після смерті матері.

Кожен туалет Шевченко оглядав і накидав на плечі баронесі, щоб побачити, як він відтіняє і який кидає відсвіт їй на обличчя, потім з усіх відібраних з погляду кольору треба було зробити остаточний вибір. Баронеса на дві-три хвилини зникала в сусідню кімнату і з’являлася до художника в одному з відібраних туалетів, сідала до вікна або на диван, поки покоївка тримала перед нею велике дзеркало, а Шевченко придивлявся до неї, як до майбутньої моделі.

Найбільш сподобалася їм чорна оксамитова сукня з великим декольте та сувора синя амазонка. Баронеса вагалася.

– Але ж в амазонці треба позувати просто неба, десь на ґанку, на веранді або в алеї парку, а зараз листопад, паморозь. Я замерзну. А вона мені так личить…

– Отже, лишається або відкласти малювання до весни, або зараз позувати в чорному, а навесні, якщо моя робота вам сподобається, писати вас вдруге на вільному повітрі, в амазонці, навіть з конем, як малював Брюллов сестер Шишмарьових, свою «Вершницю» та інших дам.

– Чудова ідея! – вигукнула баронеса, зрадівши. – Згода! Пишіть мене тепер у чорному, а навесні напишете з моєю Нічкою. Вона така красуня, моя улюблена конячка! Як моделлю, ви будете нею цілком задоволені.

Шевченко посміхнувся. Він ще ніколи не малював коней, але ж вони такі красиві і граціозні тварини, що дійсно можуть дати художникові чимало приємного, і з передчуттям нової і оригінальної роботи він домовився про свій гонорар, дні й години сеансів і попрощався з баронесою.

Хоч як поспішав Бутаков з роботою, він бачив, що раніше, ніж до Нового року, матеріали його експедиції не потраплять до столиці, але здати роботу недбалу або недороблену він не міг – це означало б самому закреслити всю наукову цінність дворічної наполегливої праці, дорогої й улюбленої. Тому він і сам працював мало не по двадцять годин на добу і весь час квапив Шевченка з Залеським.

Розуміючи, що все їх майбутнє залежить від якості їх роботи, вони не ремствували і тільки подвоювали свої зусилля. Вдень, при сонячному світлі вони виконували основну роботу, а стильні облямівки й художні написи на картах та кресленнях – виконували тепер при свічках, засиджуючись до півночі, і тоді залишалися ночувати в майстерні. Тому Герн наказав поставити їм туди ліжка. А два останніх тижні вони й зовсім не виходили з майстерні. Портрети Кутіної, її покійного чоловіка і баронеси довелося відкласти, а щоб баронеса не нервувала, Герн особисто заїхав до неї підтвердити обіцянку Тараса Григоровича, що портрет буде закінчений до Нового року.

Всі краєвиди степу, укріплень, могил батирів і річок, берегів Аральського моря з його островами та прибережними скелями наклеїли на ватман і віддали оправити в розкішний альбом з палітуркою із тисненої шкіри з бронзовими застібками та платівкою, на якій Тарас Григорович намалював олійними фарбами маленький морський пейзаж, на зразок медальйона, від якого альбом став ще розкішнішим.

Дванадцятого грудня учасники експедиції нарешті урочисто здали матеріали військовому губернатору Обручову.

Разом з альбомом Бутаков здавав великий господарчий та науковий звіт експедиції, а також великі географічні, топографічні, геологічні, гідрологічні та мореплавні карти вивченого й обслідуваного моря, його островів та берегів. Декілька солдат несли скрині з запакованими і готовими до відправки в столицю колекціями. Вернер та Шевченко супроводили їх.

У великому кабінеті військового губернатора був, крім Герна, черговий ад’ютант. Два ординарці стояли біля дверей.

Усе принесене, крім ящиків з колекціями, згромаджених в кутку, розклали на великому столі для засідань військової ради праворуч від письмового стола. Карти експедиції мали прекрасний вигляд, облямовані художнім орнаментом з чепурними графічними написами в староруському стилі, прикрашені кіновар’ю та золотом. Особливо добре була оформлена гідрографічна карта, де на контурі кожного острова був мініатюрний краєвид або навіть кілька краєвидів цього острова, його гір та берегів.

Розклавши все принесене, Бутаков, штурман Поспєлов, Вернер і Шевченко – усі в парадних мундирах – тепер стояли осторонь і нетерпляче позирали на маленькі внутрішні двері біля письмового стола, над якими височів величезний у півтора натуральних зросту портрет царя. Черговий ад’ютант зник за цими дверима, пішов сповістити губернатора, що учасники експедиції чекають на нього.

– Чому ж нема з нами Макшеєва? Адже ж він тут, в Оренбурзі? – тихо спитав Шевченко.

– Я заходив до нього, запрошував. Він відповів, що був в експедиції випадковою й епізодичною фігурою і йому незручно, – лаконічно відказав Бутаков.

В цю мить на дверях колихнулася портьєра. В кабінет швидко ввійшов маленький худорлявенький старий генерал у неновому мундирі без орденів. Усі виструнчилися. Бутаков ступив кілька кроків наперед і віддав по-військовому рапорт.

– Згідно з розпорядженням вашого превосходительства учасники описової експедиції Аральського моря з’явилися з готовими картами, зарисовками краєвидів, звітами та всіма іншими матеріалами, а також зібраними там науковими колекціями.

– Вільно! – скомандував генерал і по-дружньому потиснув руку Бутакову.

– Дуже радий, дорогий Олексію Івановичу, що вам вдалося своєчасно і так блискуче й продуктивно закінчити вашу експедицію. Це великий вклад у нашу вітчизняну науку, і цей вклад, як казав наш Ломоносов, ще раз блискуче показує,

Что может собственных Платонов

И быстрых разумом Невтонов

Российская земля рождать.

Бутаков мовчки вклонився, потім обернувся до своїх супутників, щоб офіціально відрекомендувати їх начальству, але генерал сам підійшов до них.

– Здрастуйте, панове. Радий вітати вас і поздоровити з завершенням вашої великої і корисної справи. Олексію Івановичу, познайомте мене з ними.

– Штурман далекого плавання Балтійського військово-морського флоту прапорщик Поспєлов Ксенофонт Єгорович, – представив Бутаков молодого моряка.

Генерал запросто, привітно й міцно потиснув руку Поспєлову.

– Томас Антонович Вернер, унтер-офіцер 1-го батальйону Оренбурзького особливого лінійного корпусу, – продовжував Бутаков. – Геолог нашої експедиції, мінералог, ботанік і іхтіолог, ентомолог і так далі.

Всупереч усім військовим статутам, генерал міцно потиснув руку і Вернеру.

– А хто ж малював ці чудові краєвиди? – вів далі генерал, підходячи до столу з розкладеними на ньому картами, кресленнями, альбомом і кількома картинами, які не потрапили за форматом в альбом.

– Дозвольте представити вашому превосходительству автора цієї краси, нашого талановитого художника, рядового 5-го лінійного батальйону Тараса Григоровича Шевченка, колишнього класного художника російської імператорської Академії художеств і… колишнього викладача малювання Київського університету святого Володимира, – ледве помітно затнувся Бутаков.

Шевченко стояв, виструнчившись, перед генералом і, як належить за статутом, «їв очима начальство», але генерал просто простягнув йому руку і чемно сказав:

– Дуже радий познайомитися! Так, мало у нас в Оренбурзі талановитих представників мистецтва. Але мені казали, що ви ще, крім того, й відомий поет. Покажіть мені, будь ласка, вашу роботу.

Шевченко підійшов до столу і, розкривши альбом, почав показувати спочатку краєвиди степу і нових фортів на шляху експедиції, коротенько пояснюючи генералові, з якого боку вони намальовані, де головні вали та траншеї, але потім захопився, почав розповідати про природу степу, про Арал, про скелі його узбережжя, про острови, мілини та рифи, про несподівані раптові бурі та шквали. Він і не помітив, що розповідає вже більше як півгодини.

Потім Обручов іще довго розпитував Бутакова та його супутників про різні деталі експедиції і нарешті сказав:

– Мушу висловити вам, Олексію Івановичу, і всім іншим учасникам експедиції свою подяку за відмінну роботу і вважаю за свій обов’язок клопотатися перед государем імператором та військовим міністерством про нагородження вас відповідними нагородами та про дальше підвищення вас у наступний чин. А також про пом’якшення вашої долі, – додав він, звертаючись до Шевченка й Вернера.

Сонце сяяло в душі обох засланців, коли вони виходили з губернаторського палацу. А Герн тим часом казав Бутакову:

– Ну, тепер сидітиме наш генерал над списками тих, кого він представляє до новорічних нагород, підвищень та нових призначень. Ох, і інтриг же сплітається завжди навколо таких списків!.. Все тут уживається, що тільки можна собі уявити: і підлабузництво, і нашіптування, і нахабна брехня, і пиятика, і доноси, і вродливі жінки, й позики – все і всіх мобілізують, щоб добитися свого, хоча всі ці заходи тепер майже нічого не досягають. Не те було за часів ласолюбця Перовського, попередника Обручова, коли вони були всемогутні. А мені доводиться витримувати щохвилинні атаки різних одвідувачів, відкараскуватися від пиятики, різних запрошень на рандеву та «ділові розмови» за пляшкою вина в окремих кабінетах ресторану.

Бутаков тільки мовчки співчутливо похитав головою і рушив за своїми помічниками.

– А тепер пішли до нас, на Костьольну, – сказав Тарас Григорович. – Сьогодні день народження Сергія Лєвицького. Посвяткуємо! Адже ж сьогодні вперше неясні сподівання на майбутнє полегшення набрало для мене та для Томаса більш-менш реальних форм. Тільки не треба про це говорити навіть Левицькому з Лазаревським. Я стаю забобонним: боюся, що підслухає мене моя нещасна доля і знов зруйнує мої надії.

Дорогою купили вина, закусок, цукерок, фруктів та різних ласощів і, навантажені пакунками, весело ввалилися в своє холостяцьке житло, по обіді добре прибрали його й приготували святковий стіл. О восьмій прийшли гості Левицького: двоє товаришів по службі з дружинами, Кутіна з небогою, дві класні дами чернігівки, Вернер та Бронек Залеський. І всі, як водиться, з подарунками.

Спочатку пили чай з ласощами, потім Кутіна принесла свій органопан – музичну скриньку, в яку встромлюють великі круглі пластинки бристольного картону з силою дірочок і потім крутять ручку, як у шарманки. Почалися танці. Танцювали всі. Навіть Тарас Григорович пройшовся з Кутіною в мазурці. Пластинок було багато. Раптом знайшли й гопака.

– Браво! – заплескали в долоні жінки. – Ми не заспокоїмось, поки Тарас Григорович не станцює з іменинником.

Усі стали колом. Кутіна швидше закрутила ручку органопана, і під одне з найзадьористіших колін Шевченко вилетів у коло і пішов навприсядки. Левицький вже мчав йому назустріч, і вони то сходилися, то мчали один за одним, а всі інші відбивали такт і весело пересмикували плечима, запалені стрімким хвацьким мотивом. Раптом одна з класних дам схрестила руки на грудях, повела плечима в пишній вишиваній сорочці з брижчатими рукавами, блиснула очима з-під чорних брів і полетіла колом легкими бистрими стрибками.

Навіть Бутаков притупував у такт танцюристам, його жваві чорні очі палали. Адже ж і він виріс у Севастополі, серед сміливих рибалок Чорного моря та Дніпра-Славути, де таке гаряче сонце, така родюча земля, такі запашні степові трави й такі жагучі поцілунки жінок…

Об одинадцятій сіли вечеряти. Кутіна з Аксіньєю таки добре постаралися, дичина, риба, пироги, тістечка – все було напрочуд смачне. Всі їли, пили, жартували, сміялися, розпалені танцями та напоями. Потім знов пішли танцювати. О першій зібралися додому службовці з дружинами, яким треба було вранці на роботу, але вечірка тривала й далі. Розійшлись о п’ятій ранку.

– Хороше у вас було: молодо, весело й невимушено, – казав Бутаков, шукаючи шапку. – Спасибі за хороший вечір.