17. На зламі двох років

Зинаїда Тулуб

Лист Лизогуба чекав на Тараса Григоровича, коли він повернувся від Обручових. Теплом рідної землі війнуло від нього на поета, винним ароматом осінніх київських садів, ласкавим затишком Седнева. Лизогуб вітав його з переїздом до Оренбурга, писав, що це, напевно, перший крок на новому шляху та ознака зламу в його долі, і обіцяв днями вислати йому посилку з теплими речами, книжками і продуктами власного господарства.

Другий аркуш листа був, мабуть, написаний на кілька днів пізніше, бо був відповіддю на запитання Шевченка в його другому й останньому листі.

«Ти питаєш мене, друже, – писав Лизогуб, – про долю тих, кого судили або забрали разом із тобою. Тільки про молодь знаю я дещо, бо вони листуються із своїми старими батьками.

Студентів Андрузького і Посяду, протримавши кожного по кілька місяців за гратами, потім відвезли до Казані, де дозволили вступити до тамтешнього університету, а коли вони його закінчили та одержали дипломи, – їх відіслано служити за спеціальністю в одну з центральних губерній Росії «під наглядом поліції», без права переїзду на Україну. А приятеля Гулака, студента Тулуба, до Петербурга не возили, бо під час трусу нічого серйозного в нього не знайшли, йому дали змогу закінчити Київський університет, а потім заслали в Златопіль на Полтавщині «під нагляд поліції». Гімназії там нема – довелося йому вчителювати в повітовому дворянському училищі.

Зрадника Петрова, синка жандармського офіцера, прийняли на службу в Третій відділ і видали йому нагороду п’ятсот карбованців сріблом, а тому, що в жодному університеті студентство не стерпіло б присутності в своєму середовищі такого юди, жандарми наказали видати йому офіційно оформлений диплом Київського університету зі званням «дійсного студента», а він, мерзотник, одержавши свої п’ятсот срібляників, не пішов і не повісився, як Юда з Каріота, а благополучно існує, і здравствує, і плазує землею, як отрутна гадина.

Про братчиків старшого покоління нічого в нас не чути. Знаю тільки, що всі вони заслані, тобто десь живуть «під наглядом поліції», десь вчителюють, але не мають права навіть на канікули приїхати на Україну».

– Сатрапи! Недолюдки! – не витримав Шевченко і на запитальний погляд Левицького та Лазаревського додав: – Андрузький багато зайвого наговорив на мене з переляку. Добре, що інші не підтвердили його свідчень. Він і сам себе втопив своїм довгим язиком. А Посяда… Він тільки й думав про гірку селянську долю та про скасування кріпацтва, а в конституціях, або республіках, чи то реформах нічого не тямив. На допитах відповідав коротко, ні на кого не клепав і перед жандармами виявився розумнішим, ніж вчений і розумний професор Костомаров… Гулака шкода… Міцний у нього розум і міцна вдача – справжній борець. І жандарми це відчули. І потрапив він до Шліссельбурзької фортеці… Чи живий він там, бідолаха?! І Шевченко важко зітхнув.

– А як прийшов до вас цей лист? – спитав Поспєлов. – Невже поштою? Треба негайно написати вашому приятелю, щоб він був обережніший і не торкався таких тем у листах: і сам може біди зажити, і вас остаточно втопити.

– Не турбуйся: Лизогуб – людина обережна, – втрутився Лазаревський. – Привезла листа одна поміщиця, син якої тут служить, і ніхто, крім неї, не знає про його існування, а про зміст його і вона, певно, не догадується.

Другого ранку, ледве Тарас Григорович зайшов до своєї майстерні і відігрівся з морозу біля добре натопленої грубки, як знову завітав до нього Карл Іванович.

– Де Залеський? – спитав він.

– Бронек більше тут не працює, – відповів Кобзар. – Він вам потрібний?

– Ні. Навпаки. Добре, що ми з вами самі. Я хотів вам розповісти про один дуже дивний факт, який тільки ви зможете мені пояснити.

– Спробую, якщо зможу, – здивовано відповів Шевченко, підсуваючи Гернові крісло. – Що трапилося? Ви схвильовані.

– Не так, щоб схвильований, а здивований, – відповів Герн, сідаючи. – Замкніть двері, щоб хто-небудь нас не підслухав.

Шевченко зазирнув у другу кімнатку, заглянув і в кухню, чи не затримався там Гурій, потім замкнув зовнішні двері і сів навпроти Герна.

– Полковник Матвєєв, як вам відомо, людина глибоко порядна, – почав Герн, – йому я довіряю, як самому собі. Він обідав учора в ресторані і випадково опинився поруч з компанією генерала Толмачова, його ад’ютантів Мансурова та інших. Матвєєв не полюбляє їх, бо вони з оточення колишнього губернатора Перовського. І його здивувало, що з ними був ваш супутник по бутаковській експедиції Макшеєв. Усі вони напилися п’яні, і раптом Макшеєв почав обмовляти Бутакова.

– Неймовірно! – вигукнув Шевченко.

– Матвєєв чув, як він твердив, що Бутаков морив команду та офіцерів голодом і наживався на цьому, а всі його астрономічні спостереження та визначення довгот і широт невірні, бо в нього попадали хронометри і зупинилися, а потім пішли невідомо коли, тому і карта його невірна і ще щось… Ах, так: Бутаков, мовляв, перекручував усі місцеві назви островів та берегів, а потім зовсім перестав з’їжджати на берег і знімав узбережжя з корабля «на око», і тільки на хівинський берег з’їжджав зовсім один уночі, незважаючи на категоричну заборону військового міністра та міністра закордонних справ наближатися до Хіви, і що він там робив уночі на ворожій землі – відомо одному богові. Треба щось негайно робити: або вжити заходів проти Макшеєва за наклеп, або, навпаки, взяти під підозру Бутакова. Я попросив Матвєєва поки що мовчати і прийшов порадитися з вами.

– Боже мій, – вихопилося в Шевченка. – Який безсоромний наклеп!

– Та ви не хвилюйтеся, дорогий Тарасе Григоровичу, – заспокійливо сказав Герн. – Адже ж ви там були і все це бачили на власні очі. Хоч ви й не моряк і не топограф, але за півтора року навчилися розбиратися в таких речах. Давайте розглянемо усе по пунктах. Такі справи Обручов доручає мені, отже, рано чи пізно без вашої допомоги не обійдемось. Так нумо одразу, без тяганини.

– Добре! Питайте! – сів Шевченко навпроти Герна, опанувавши себе. І тільки жовна рухалися на його обличчі, зраджуючи хвилювання.

– Чи то правда, що в морі ви голодували?

– Так. Траплялося й таке. Особливо в другу навігацію, коли Макшеєва вже з нами не було. Але ж харчі для експедиції заготовляв не Бутаков, а оренбурзькі провіантські чиновники. Деякі валки надходили й з інших міст на замовлення Оренбурзького військового округу. Фельдшер Істомін весь час вів усі господарські записи й перевіряв грошові рахунки. Іноді я йому трохи допомагав і за фактурами та накладними знаю, як воно було. Мабуть, і крупа, і борошно, і всі інші харчі були спочатку хороші, але ж крупа запліснявіла в вогких оренбурзьких цейхгаузах, а потім, відволожену, її везли під брезентом майже два місяці в умовах майже тропічної спеки. Сухарі теж запліснявіли. Істомін особисто стежив, щоб кожен сухар просмажували, і жодна людина у нас не отруїлася, і ніхто з нас не хворів. Пересмажували й крупу на кашу. В солонині завелася черва, але ж м’ясо було таке солоне, що не загнилося. Його старанно варили. Дійсно, несмачно було, але що ж вдієш, – кожен розумів, що в пустині й цьому треба радіти. І ніхто не ремствував: навпаки, намагалися допомогти. Плели сіті, ловили рибу, стріляли дичину.

– А де тепер Істомін?

– Залишився в Раїмі як фельдшер при військовому лазареті.

– І все це він підтвердить?

– Під присягою, як і ми з Вернером і Поспєловим.

– А з хронометрами що трапилося?

– Один з них дійсно впав і зупинився на кілька хвилин, але Бутаков потім днів зо три вивіряв його з допомогою астрономічних спостережень, а цього року перед навігацією знов три дні перевіряв усі хронометри у гирлі Сирдар’ї. Коли вони були невірні, чому ж тоді Макшеєв сам, змучений морською хворобою, не один раз просто переписував і вносив у свої записи дані з спостережень Бутакова, не бажаючи з’їжджати на берег? І це теж може підтвердити і Поспєлов, і Вернер, і я, і навіть боцман Парфенов, який тридцять років плаває і так з практики вивчив морську науку, як справжній морський офіцер.

– А зйомки «на око» були?

– Міністерські інструкції заборонили Бутакову ступати на хівинську землю, тому південний берег доводилося хоч-не-хоч знімати з борту «Константина» так званою «окомірною зйомкою». В ясну погоду і в повний штиль засікали ми по компасу румби і на борту користувалися приладами, я забув, як вони називаються. Поспєлов вам їх перелічить і скаже всі назви.

– Я не бажав би поки що відкривати Поспєлову цієї справи.

– І не відкривайте. Приходьте до нас сьогодні ввечері і почніть ніби з цікавості розпитувати Поспєлова, як з борту знімають береги. Він вам і розкаже. Та коли б не було того міністерського наказу й інструкції, Бутаков би сто разів з’їхав на берег і зняв би всю Хіву інструментально. Не хотів він дратувати Нессельроде та Чернишова. Він не боягуз, і страх потрапити в полон і бути проданим в рабство його б не зупинив.

– Але чому ж він вночі з’їжджав до хівинців?

– Та не до хівинців, а потай від них промірити дно у всіх п’яти рукавах гирла амудар’їнської дельти. Минулого року він не сам, а вдвох з Поспєловим всю ніч проходив убрід цими рукавами, а цього року з Рибіним, ризикуючи життям. Шлюпка здалеку йшла за ним на випадок якогось лиха, а на кораблі ми не спали всю ніч до світанку і прислухалися до кожного шелесту в очереті. Матроси молилися за свого Олексія Івановича.

– Ще одне запитання. А як було з цими місцевими назвами?

– Бутаков записав їх із слів провідника-киргиза з риболовецької ватаги, якого ми взяли з собою в другу навігацію. А ось на старій оренбурзькій карті, яку дали Бутакову перед початком експедиції, карті епохи Перовського, там справді всі назви перекручено.

– Добре, – підвівся Герн. – Все ніби ясно. Ввечері я дійсно до вас завітаю. Поговорю з Поспєловим. А зараз мені треба до штабу. Господи, як це все мені остогидло! Роботи – гори, і все доводиться робити самому.

– Як-то?! Адже ж у вас стільки помічників. Самих прапорщиків п’ятеро. Писарі, ординарці…

– Писарям таких справ не доручають, а прапорщики – йолопи і нічого не вміють. Один Ісаєв чого вартий! Коротенького рапорту не напише без двадцяти граматичних помилок, а найпростішу думку так перекрутить і заплутає, що кожну його «роботу» доводиться переписувати наново.

– Отже, пороху не вигадає? – розсміявся Шевченко, проводячи Герна.

Ввечері Герн ніби випадково зайшов на Костьольну і застав там метушню: Лазаревський збирався у відрядження до Гур’єва-Городка. Відрядження мало тривати не менш як два місяці, тому Федір Матвійович брав із собою чимало речей. Щоб не заважати йому збиратися, Герн сів з Поспєловим в куток і непомітно вивідав у нього все, що йому було потрібно. Тепер Герн був у всеозброєнні і міг дати Матвєєву точну відповідь по всіх пунктах. У гостях він не затримався, але Шевченко вийшов за ним на вулицю і схвильовано спитав:

– Як же тепер буде з Макшеєвим?

– Що ж! Якщо він і далі вестиме такі розмови, – притягнемо до відповідальності.

Вранці до будинку Кутіної подали критий візок. Аксінья винесла великий чемодан, погрібець, портплед з ковдрами та подушками і цілу торбу заморожених пельменів. На передку сидів башкир-ямщик у товстенному ватяному халаті і неосяжному вовчому малахаї. На ганок вийшли всі мешканці будинку. Вибігла навіть Кутіна, накинувши на себе стареньку ротонду. Лазаревський попрощався зо всіма і пірнув у глибину візка. Заспівав під дугою свою однозвучну пісеньку російський балакун-дзвіночок, супутник усіх мандрівників минулих століть. Левицький пішов на службу, а Тарас Григорович повернувся в кімнату збиратися до Матильди Петрівни.

– Якийсь киргиз питає вас, – раптом увійшла до кімнати Аксінья. – Каже, що він з Орська приїхав.

– З Орська? Та там вже й киргизів більше нема, – здивовано підвівся Тарас Григорович. – Мабуть, якийсь акин зайшов. Він що – старий, худорлявий, з бородою?

– Та ні! Молоденький, молодший від наших паничів. І з себе нічого хлопець.

Тарас Григорович вийшов у кухню.

– Жайсак! – радісно скрикнув він.

– Тарас-ага, дорогий! Ой, який же я радий, що тебе відшукав! Жатак мені віддав твою записку, та я її десь загубив. Я тебе вчора весь день шукав по Оренбургу. Я в фортеці був, великих начальників питав. Золоті Вусики бачив, питав: «Не знаю, – каже, – де він живе».

– Заходь, заходь! – обняв його за плечі Шевченко. – Аксінья, почастувати треба гостя. Давай, що в тебе є. Як же ти сюди добрався? Як Кульжан? Як живеш? Де кочуєш? Де на зимівлю став? – засипав він молодого казаха запитаннями.

Жайсак скинув шубу, валянки та малахай і ввійшов з поетом у першу кімнату, яку Аксінья тільки-но прибрала після прощального сніданку з Лазаревським. Шевченко сів на диван, Жайсак теж забрався на диван, підібгавши під себе ноги, і почав розповідати:

– Живу непогано. Кульжан наказала: «Скажи Тарасові-ага спасибі за наше щастя». Оце дві байги були: біля Іргиз-Кала та на Сирдар’ї. Акбозад та Каркерат знов усіх перегнали. А Джантемир мені каже: «Тепер ти – син, отже, одне у нас з тобою господарство, одна отара, один табун». Прийшов караван. Їсти хоче. Джантемир гроші у них взяв, мої барани бухарцям дав. Я кажу: «Барач мій». А він каже: «Раз ти чоловік Кульжан – одна сім’я». Руський караван прийшов. Джантемир казани купив, мій баран за казани давав, ситець брав, піали, борошно брав, цукор купував, мій баран за все давав. А тут Мєшка-майир з генерал у Раїм прикочував і каже: «Караван приходить в Жаман-Кала, їсти хоче: баран треба, айран треба, кумис треба, а казах нема. Караван злий, голодний, не хоче базар робити, в другий караван-сарай їде, а Жаман-Кала крам треба. Без караван не можна жити. Пожалста, – каже Мешка Джантемиру, – назад іти жити в Жаман-Кала на старий місце, на Ор-річка. Ми тільки один бік степу візьмемо для себе, а ти, де другий бік, кочуй, пожалста, як хочеш». Не пішов Джантемир назад; на Сирдар’я йому краще: ще більшу отару він має, багато верблюдів. Тоді я пішов до Мєшка-майира: «Бери мене, – кажу, – у мене вже понад тисяча баранів, п’ятдесят верблюдів, табун маю». Зі мною і Тайжан пішов, і ще дві родини. Теж люди баран мають. Тільки вовків треба кожен рік стріляти. «Кочуй до нас, – сказав мені майир. – Будемо тобі вовків стріляти». Твої прапорці він у себе заховав на другий рік. Узяв я свою апа, верблюдів, отару, табун і пішов. До Джантемирового будинку нові двері та вікна купив. Там і живу.

– А Рахім? – спитав Тарас Григорович.

– І Рахім пішов з нами. Джантемир хотів його вбити, дуже лаявся, дуже шмагав камчею, потім віддав йому п’ятсот баранів та мало не луснув з люті. Рахім з нами кочує. Бачили ми, як росіяни роблять: теж сіно косимо на зиму, щоб отара не загинула в жут, щоб не збідніти, як мій ата. І апа з нами живе. Незабаром і син буде… Ти теж до нас прикочуй, Тарас-ага. У нас «ать-два» не роблять. Тобі у нас добре буде.

Наївне запрошення Жайсака зворушило Тараса Григоровича. Тим часом Аксінья подала цілу гору гарячих пельменів, українські ковбаси та чай. Шевченко дістав пляшку виноградного вина, налив чарки:

– Нам цього не можна. Пророк заборонив, – відсунув чарку Жайсак.

– Це не горілка. Це сік від ягід винограду, солодкий та запашний. Пити, мабуть, і не можна, а покуштувати можна. Гріх вбити, гріх вкрасти, гріх кривдити людей, а покуштувати сік від ягід, які ростуть на землі, – в цьому нема гріха. Та й воно не міцне. Таке солодке й слабеньке, що його п’ють у нас навіть жінки, – знов підсунув йому чарку Шевченко. – Треба ж випити, щоб і ти, і Кульжан, і твій син, і Тайжан, і весь твій маленький аул – усі були щасливі.

Жайсак схилив голову, потім раптом взяв чарку:

– Коли це за те, щоб ти, Тарас-ага, вільний був і в свій рідний степ відкочував, – тоді я згодний, – сказав він і, не знаючи, що треба цокнутися, одним ковтком випив вино.

Але як не умовляв його Шевченко, більше не доторкнувся до чарки і тільки сказав, цмокнувши язиком:

– Дуже хороший смак і запах чудовий. Кращий від нашого кумису. Але пророк не дозволяє. Слухатися треба пророка.

– А як живе твій беркут? – спитав Кобзар.

– Ой, хороший беркут! Три вовки забив: пазурами за спину, а в голові дірку дзьобом робив. Вовк одразу й подихав.

– А лисиць?

– Я тому сюди й прикочував, що треба лисиць продавати і вовків теж. Тоді я тобі давав два рази десять, а в мене тоді ще десять і одна рука залишилося. То я в Раїм ходив, коли оказія прийшла. Одна рука і ще два пальці продав, а потім ще багато набив. Знов зараз двічі десять та дві великі шкурки є. Ось зачекай.

Жайсак швидко встав, на хвилину вийшов до кухні і одразу повернувся з килимовою сумкою, туго набитою хутром.

– Ось дивись!

Він витяг дві великі шкурки чорно-бурих лисиць і подав їх Шевченкові:

– Тобі подарунок! Візьми! Одружишся, їй даси. Вчора купцеві носив. По десять і два карбованці дає. З тобою порадитись хотів: хороша це ціна чи ні?

– В крамницях їх по півсотні продають. Вимагай по двадцять – двадцять п’ять.

– Не дає. Треба жінкам продавати. А я тут нікого не знаю. Мєшка-майир завтра в Жаман-Кала назад поїде, мене додому повезе. Що робити, Тарас-ага?

Шевченко глянув на годинник.

– Ось що, Жайсак, я мушу зараз іти. Я малюю портрет жінки найбільшого з начальників в Оренбурзі. Я вже спізнююся. Залишайся тут або вийдемо разом і я покажу тобі будинок одної поважної пані, яку я теж малював. Ти сам підеш до неї і покажеш їй своїх лисиць. Скажи: «Мене послав той художник, який писав ваш портрет», – і проси за великих лисиць по тридцять, а за менших двадцять п’ять карбованців. Тут місто. Я не можу сам ходити і продавати: за це мені будуть великі неприємності.

– Добре. Я сам продаватиму.

Жайсак одразу зібрався, і вони швидко рушили до будинку баронеси. Наблизившись до воріт, Шевченко показав йому, куди ввійти, а сам пішов далі.

Матильда Петрівна вже чекала художника.

Шевченко вибачився за спізнення і розповів Обручовій про полювання з беркутом і про чорно-бурих лисиць, які допомогли молодому жигітові одружитися з коханою дівчиною.

Розповіді Шевченка про Джантемира, Кульжан і про «ясачного начальника» надзвичайно сподобалися Обручовій. В смішних місцях вона щиро сміялася, і в ці хвилини Шевченко нарешті впіймав в її обличчі ту іскорку живого життя, від якої сухуватий і холодний портрет раптом спалахнув і заграв вогником натхнення, і з нього прозирнув шматочок душі.

Робота одразу стала легкою, радісною і пішла з небувалою швидкістю, коли раптом у кімнату ввійшов той бравий унтер з медалями, який доповідав генералові про Шевченка при першій його появі в губернаторському палаці.

– Звиняюсь, ваше превосходительство, – цокнув він підборами, виструнчившись перед Матильдою Петрівною, – там якийсь киргиз нахабно лізе в дім і каже, що він прийшов до пана художника і пропонує шкурки чорно-бурих лисиць.

– Не може бути! – злякався Шевченко, кидаючи палітру. – Пробачте, Матильдо Петрівно! Він не розуміє, що можна, а що ні. Я його довів до будинку баронеси і навіть не сказав, куди я йду. І яким дивом знайшов він мене тут?! – і поет хотів вийти за унтером.

Але Матильда Петрівна зупинила його:

– Не женіть його, Тарасе Григоровичу! Ви так мене зацікавили цим азіатським Ромео з його Джульєттою, що… Покличте його сюди. Я хочу на нього подивитися… ну… і на його лисиць-чорнобурок.

– Я тобі кажу: мені Тарас-ага треба, який начальника жінка малює, мов живий, – обурено наступав Жайсак на кухаря та на денщиків Обручова. – Зови мені, пожалста, Тарас-ага!

В цю мить ввійшов до кухні Шевченко з унтером.

– Навіщо ти сюди прийшов, Жайсак? – почав Шевченко докірливо. – Я тобі сказав показати твоє хутро тій пані і йти до мене на квартиру…

– Та мені ж завтра треба їхати з Мєшка-майир назад у Жаман-Кала! Дві шкурки взяв той генеральський баба, а в мене ще багато. Всі треба продавати, – сказав Жайсак.

– Ну, добре! Я тебе сюди не кликав, але коли ти вже прийшов, то пані генеральша наказала тобі зайти до кімнати. Ходім! Де твоє хутро?

Жайсак скинув шубу, шапку та валянки і в самих хутряних панчохах пішов за Тарасом Григоровичем.

– Здрастуй, жінко найбільшого начальника в Оренбурзі, – вклонився Жайсак.

– Здрастуй, голубе! – посміхнулася Матильда Петрівна, з цікавістю розглядаючи молодого казаха. – Покажи мені своїх лисиць.

Жайсак сів на килим, по-східному схрестивши ноги, і почав витягати з килимової сумки лисицю за лисицею. Вона брала їх в руки, гладила долонею, накидала собі на шию, як горжетку. Хутро їй надзвичайно сподобалося, але воно тхнуло овчиною і цей важкий огидний запах усе псував.

– Ох, як же вони смердять! – не витримала вона.

– За кілька днів цей запах вивітриться. Певно, тримали їх разом з овчинами в скрині, – пояснив Шевченко.

– По скільки просиш? – спитала нарешті Обручова.

– Тридцять карбованців, а коли візьмете дві – тоді п’ятдесят п’ять, – відповів за Жайсака Тарас Григорович.

Матильда Петрівна задумливо пом’яла шкурку в руках, потім потягнулася до дзвінка.

– Попросіть сюди пана, – наказала вона лакею. І майже одразу ввійшов Обручов.

– Подивись, Вольдемаре, яке хутро мені принесли. Це мисливець. Він полює з орлом-беркутом, – пояснила вона, вказуючи на Жайсака, який одразу підвівся, коли ввійшов генерал. – Він просить по тридцять карбованців за шкурку. Чи не взяти нам пару?

– Звичайно, візьми, якщо вони тобі подобаються. Твоїх соболів щодня не одягнеш, а горностай не пасує до темних туалетів.

Шевченко весь час стояв осторонь, виструнчившись, хоча одягнений був не в солдатський мундир, а в сюртук.

– А, здрастуйте, Шевченко, – помітив художника генерал.

– Здравія бажаю, ваше превосходительство! – відкарбував Шевченко, стурбований тим, як сприйме генерал його цивільний костюм, хоч сама Матильда Петрівна сказала йому приходити в цивільному, «щоб відчувати себе ближче до мистецтва».

– Ну, як посувається ваша робота? – спитав Обручов, на мить забувши про Жайсака і його чорно-бурих лисиць.

– Помаленьку, ваше превосходительство. Схожість одразу вдалася, але не було в портреті… сам не знаю, як це назвати… життя, мабуть. Тільки сьогодні я раптом впіймав те, чого йому бракувало, і, здається, портрет ожив під пензлем.

Генерал підійшов до мольберта і довго мовчки дивився на незакінчене полотно.

– Так, у ньому щось дійсно змінилося… Глянь-но, Тильдо: наче сонцем на нього бризнули… Ну, малюйте, малюйте. Не буду вам заважати. Так ти береш його лисиць? – повернувся Обручов від дверей. – Так? Добре, я зараз пришлю тобі гроші.

– Візьму дві шкурки з найбільших, – сказала Матильда Петрівна, яка весь час з цікавістю розглядала Жайсака.

Він вибрав їй пару найкращих, блискучих, густих і пухнастих. Вона взяла у лакея гроші, мовчки відрахувала не п’ять, а шість червоних десятирублівок, потім звернулася до Шевченка:

– Будете ще малювати?

– Так, якщо ви не втомилися, – взявся за палітру Шевченко і торкнув Жайсака за лікоть.

– Почекай на мене, друже, десь надворі. Я ще трохи попрацюю, або йди до мене на квартиру. Я скоро повернуся. А ввечері ми ще дещо придумаємо.

І коли Жайсак вийшов, почав швидко, радісно і упевнено класти мазок за мазком.

Матильда Петрівна сиділа задумана, іноді ледве помітно посміхалася своїм думкам м’якою і трохи зажуреною посмішкою, наче прощалася з напівзабутими наївними мріями юності, які несподівано піднялися з дна душі. Це вже не була замкнена, суха п’ятдесятирічна пані, якою бачив її Шевченко щодня, схожа то на сувору класну даму, то на засушену квітку. Сьогодні вперше розкрилася її душа очам художника, хоч і нічого вона йому не розповідала, і він малював її – цю сумну душу, таку самотню в величезних пишних і порожніх вітальнях і залах цього палацу. За чим сумувала вона? За першою трояндою, яку зірвав для неї, наївної інститутки, стрункий засмаглий гардемарин в інститутському парку у вечір їх випускного балу? Чи згадала вона, як плакала в театрі над фінальною сценою «Онєгіна», бувши вже нареченою генерала Обручова, коли довелося навіки розстатися з мрією про одруження з талановитим скрипалем італійцем, який прогостював цілу зиму в маєтку її батьків? І раптом маленька прозора крапелька, ніби злякано відірвалася од волосинок її вій і поспішила заховатися в мереживному банті строгого закритого плаття з важкого темно-брунатного шовку.

Юність Жайсака і повість його кохання розбудили її. І хоча в кімнаті ще ледь чутно тхнуло овчиною, образ молодого табунника, з антрацитових очей якого дивилися і щастя, і віра в життя, і непереможні сили молодості, справив на неї глибоке враження. І гірко, й боляче було від думки, що їй у житті не довелося зазнати такого великого, цільного і чистого кохання.

Від Обручової Шевченко попрямував на Костьольну, де вже чекав на нього Жайсак. Вони одразу пішли до Кутіної. Марія Степанівна виявилася скупенькою, довго крутила хутро, щось обмірковувала та підраховувала в думках і кінець кінцем, поторгувавшись, взяла за двадцять п’ять карбованців одну шкурку «на весільний подарунок небозі, якщо вона раптом вискочить заміж», і дала чудову пораду звернутися до Терези Робертівни.

Парижанка не тільки шила плаття, але й тримала під виглядом докладу великий вибір хорошого мережива, оксамиту, шмуклерських виробів та різних оздоб, які збувала своїм замовницям і запас яких щороку поповнювала в Москві, Варшаві та Лодзі. Вона одразу зметикувала, що з такого чудового хутра можна наробити муфт, капелюшків, боа та горжеток і після чергової подорожі видати їх за останній крик моди, і відраду взяла у Жайсака дванадцять лисиць по двадцять карбованців. На руках у нього залишилося лише п’ять шкурок, з яких взяли по одній Левицький та Поспєлов у подарунок сестрам.

– Мєшков поїде не раніш як опівдні, а ми зранку встигнемо зайти до Герна. Мабуть, Софія Іванівна купить шкурку, або він візьме для сестри, – міркував Шевченко. І, щоб не проспати, рано вклався в ліжко, улаштувавши Жайсака в першій кімнаті на килимі.

– До Кульжан поспішаєш? – казав він уранці, йдучи в слобідку. – Скучив за нею?

– Ні, – похитав головою Жайсак. – В той день, коли народжується ваш бог, у Жаман-Кала мусить прийти з Москви великий караван. Він прямує в Маргелан, в Бухару. Я поїду в Бухару. Там у мене два брати – Касим та Тюленбай. Я дав ата слово, що викуплю їх на волю, коли буду багатий. Перед смертю ата наказав. Треба, щоб вони були вільні.

Шевченко здригнувся і за всю дорогу не вимовив більше й слова.

Софія Іванівна взяла у Жайсака одну шкурку, а Герн дав адресу сестри, але було вже пізно, і Жайсак нашвидку попрощався з Тарасом Григоровичем і побіг у фортецю, щоб не проґавити Мєшкова, а Шевченко залишився в своїй майстерні і глибоко замислився.

Важкою темною хмарою лягли йому на серце останні слова Жайсака. А як же він, Тарас? Закінчив академію, став на ноги, уславився, їздив на Україну, видавав альбоми «», людиною став, а його рідні брати й сестри, навіть улюблена сестричка Яринка, животіють на панщині, кріпаки-раби… Що він зробив, щоб їх врятувати? Тепер він докоряв собі за кожен келих шампанського, за кожну вечірку, де він, у панській одежі залицявся до жінок, де він був центром уваги всього товариства, читав свої вірші про кріпацьку долю, а зароблені іноді гроші так і не зміг повернути на те, щоб визволити їх з кріпацтва.

«За них мене карає доля», – з розпачем думав він.

І важкі свинцеві сльози котилися з його очей.

Весь день Тарас Григорович був мовчазний і похмурий. До смерку сидів на самоті в своїй майстерні, гриз сухий хліб, куплений уранці дорогою, і ліг спати на вузенькому похідному ліжку, бо не міг повернутися до друзів на Костьольну, де вони б одразу почали його розпитувати, і від розпитувань стало б іще важче.

З легкої руки баронеси Бларамберг Тарас Григорович дістав ще кілька замовлень на портрети, й тому, що грудневі дні – найкоротші дні року, він з ранку до сутінків не кидав пензля. Нашвидку поснідавши, поспішав до когось із замовців, коли ранкове сонце ще розстилало на рожевих заметах довгі сувої бузкової тіні, працював до півдня, потім мимохідь забігав до народної чайної, замовляв собі пару чаю, московський, густо всипаний борошном калач, ковбаси і, нашвидку перекусивши, мчав до іншого замовця.

Від замовців двічі на тиждень ішов поет до бібліотеки, де щиро заприятелював з бібліотекарем і, навантажений новими книжками, повертався на Костьольну, обідав і одразу сідав читати, а в інші дні одвідував увечері своїх польських друзів. Радо зустрічали вони його в «будинку ойця префекта», як звали своє житло.

Тепер і панна Констанція зустрічала Шевченка найпривітнішою усмішкою, на яку було здатне її давно засохле обличчя, робила йому найглибший кніксен і одразу бігла підігрівати самовар, щоб почастувати поета гарячим чаєм з прихованою тільки для нього крихітною чарочкою рому, а Шевченко скидав пальто і прямував до їдальні, витираючи посивілі від паморозі вуса, і жартома питав присутніх не польською, а рідною українською мовою.

А чи живі, чи здорові

Всі родичі гарбузові?

І під веселий і привітний гомін присутніх обходив довжелезний стіл, вітаючись з кожним, потім сідав на підсунутий йому стілець і питав:

– Ну, які сьогодні у вас новини?

І новини були завжди. Іноді це був лист від родичів чи знайомих «з крулевства». В таких листах можна було завжди чимало прочитати за умовним кодом засланців. Іноді це був лист з Петербурга, повний літературних, театральних та мистецьких новин, присланий звичайною поштою. Але траплялися й новини з закордону.

Ось і сьогодні одразу відповіли Шевченкові схвильовані вигуки:

– Є нова паризька газета. Промова в Національних зборах Віктора Гюго!

– Не промова, а вулканічний вибух: він затаврував президента Бонапарта, який намагався прибрати владу до рук і поновити імперію!

– Ну, а в Італії що? Невже так всьому й край?

– Вже третій місяць, як впала Венеція, останнє вогнище революції!

– А що з Гарібальді? Невже його захопили?

– Невідомо. Мовчать газети.

– Велика людина – Гарібальді, – палко сказав Шевченко. – Справжній народний герой, розумніший за всіх інших революційних діячів Франції, Угорщини, Австрії та Італії, разом узятих. Адже ж лише він разом з Мадзіні наважився оголосити такі розумні закони й накази, як скасування світської влади римського папежа: хай керує попами, а не державами. І церковні землі оголошено державним майном, і вже почали розподіляти їх селянам; і податок наклав на капітали і на багатства; і бідноту оселили в реквізованих церковних будинках. Тому на них так і накинулися всі пани й буржуа, що діяли вони з Мадзіні для трудового народу, а не бавилися скасуванням цензури на пресу та республікою для буржуа.

Він замовк і замислився.

Потім читали вголос промову Гюго. Палко сперечалися про причини поразки всіх західноєвропейських революцій. Мирно закінчували вечір за шахами або за склянкою чаю.

Якось попросили Тараса Григоровича розповісти про Аральське море та про експедицію Бутакова.

– Невже Хома нічого не розповідав про наші мандри? – здивувався Шевченко.

– Він не поет. Він тільки про геологію вміє розповідати, – засміявся Турно, – а коли ми його розпитували, він нам відказував: «Ось познайомитесь з Шевченком – він вам усе докладно й розповість».

– Коли так – треба розповісти, – згодився Тарас Григорович і почав з довгої подорожі від Орська до Раїма і вже далі – про прекрасне своєю синню невідоме море, про несподівані шалені шквали й бурі на ньому і про глибинну зибінь, яка тижнями вколисувала «Константина» на скляних бганках заштилілого моря; про чудернацькі скелі на урвищах Устюрта і нікому не відомі острови, повні пташиних гнізд та ніде не бачених рослин.

– Наша експедиція була проведена за методом відомого вченого-географа Гумбольдта, – вів далі Шевченко. – Ми вивчали Синє море з погляду геологічного. Вивчали і географію його флори та фауни, шукали поклади. Знайшли кам’яне вугілля. Там пізнав я радість знайомства з природознавчими науками і полюбив їх, як одну з радостей людського буття, – закінчив Шевченко.

Іноді збиралися у аптекаря Цейзика або у пана Кирші, жонатого на сестрі Карла Івановича Герна. Тут час минав трохи інакше. Звичайно, теж читали вголос нові листи й газети, теж до хрипоти сперечалися про різні пекучі питання, а потім пані Кирша сідала за рояль, Балтазар Колесінський брав скрипку, і чарівні мелодії Шопена, Шуберта, Шумана й Моцарта виповнювали вітальню Киршів. Одразу згасали розмови, а коли в кімнаті лунали мелодії Монюшка та народні польські пісні, – не один засланець відвертався і потай змахував з вій непрохану сльозу. А іноді раптом чийсь лункий схвильований голос заводив польську революційну пісню «З димом пожарув», з якою йшли на бій повсталі поляки.

Бучно й весело промайнуло різдво. Три дні вулиці Оренбурга були незвично велелюдні й строкаті. Майстрові, панська челядь, перекупки, прикажчики, канцеляристи та інші люди, завжди зайняті з ранку до ночі роботою, тепер з дружинами та дітлахами вийшли на свіже повітря. Всі були в своєму найновішому і найкращому вбранні. В очах рябіло від яскраво-зелених, жовтогарячих і червоних гарусних та шовкових хусток і ситцевих, туго накрохмалених шарудливих платтів у фантастичних квітах і вибагливих візерунках. Від жінок пахло новим крамом, казанським милом та підсмаженим соняшниковим насінням.

На стрімких берегах Уралу, завалених пухким глибоким снігом, дітлахи й молодь спускалися з гірок на санчатах. Дорослі хлопці та дівчата з вереском і реготом обганяли санчата дітвори й навмисно падали купою в сніг. Від парубків у дзеркально наваксованих чоботях, в кожушках або синіх чумарках, в плисових штанях і сліпучо-червоних шовкових косоворотках тхнуло горілкою, дьогтем, сирицею та олією, якою вони до блиску мастили собі волосся.

На льоду давно скутого кригою Уралу виникла весела і велелюдна ковзанка, на яку з стрімкого берега теж вилітали санчата з галасливою молоддю. Гімназисти, та учні ремісничих училищ, і навіть вайлуваті бурсаки виписували на добре вигострених ковзанах складні візерунки та вензелі або мчали в синю далечінь, де Урал, примхливо вигнувшись, зникає за високим мисом з церквою на ньому, розцяткованою золотими цибулинками дрібних, густо насаджених бань, і схожою на купу опеньок. Осторонь хлопчики із сміхом та вереском гралися в сніжки або будували фортецю з снігу і потім палко захищали її від такої ж зграї дзвінкоголосих хлоп’ят.

З півдня до смерку мчали вулицями візники та приватні сани з чиновниками і офіцерами в парадних мундирах та «миколаївських» шинелях з бобровими комірами або в вовчих та ведмежих шубах, усі в білих рукавичках – з десятихвилинними візитами. Мчали й цивільні пани, напахчені, з підвитими вусами, в таких же білих рукавичках – теж поздоровляти своїх начальників, знайомих і родичів.

І все частіше й частіше лунали вулицями надвечір п’яні пісні, лайка і зойки побитих жінок. За шибками багатих будинків вже спалахували і сяяли тріпотливими вогниками величезні, під саму стелю, різдвяні ялинки, а в санях з музикою та співами мчали ряджені. В клубах гриміли до ранку військові оркестри, пурхали чепурні пари, а в буфетах та ресторанах ішла безперервна п’яна гульня.

Потім два-три дні відсиплялися після святкового чаду, щоб набратися сили для нової гульні та пиятики під Новий рік.

Тридцять першого грудня, безжалісно батожачи змучених паруючих на морозі коней, влетів у місто крізь Сакмарську браму столичний фельд’єгер з пакетом, запечатаним п’ятьма сургучними печатками, наче плямами крові, – і одразу всі писарі штабу почали писати довжелезні списки нагороджених орденами, підвищених у наступний чин або призначених на вищу посаду, і до новорічного ранку по всьому Оренбургу ніхто, крім Обручова, Герна та цих писарів, не знав, чим порадує або розчарує його цей новорічний ранок.

Шевченко сидів у своїй майстерні, гриз перо і думав, що принесе йому наступний рік, коли раптом знов увійшов до нього Герн. Він привітався, зазирнув у всі кутки і сів навпроти Тараса Григоровича.

– Що, знов та справа? – підвів на нього свої сині очі Шевченко.

– Ні. Просто хочу вас попередити, що ваш альбом буде піднесений цареві тільки тоді, коли Бутаков закінчить і представить свій «Опис Аральського моря». Не той науковий, зо всіма даними й цифрами, який він готує для Географічного товариства, і не той гідрографічний, який подав до свого морського міністерства, а скорочений, популярний і напівхудожній, який подадуть цареві одночасно з альбомом, а тому й доля ваша вирішиться не тепер, а пізніше, після від’їзду Бутакова в столицю.

Шевченко відчув у тоні Герна щось недобре і схвильовано спитав:

– Щось трапилось, Карле Івановичу?

– Поки що ми одержали лише відповідь на наше позаторішнє клопотання про те, щоб вам дозволили малювати й про полегшення вашої долі в зв’язку з вашою хворобою.

Шевченко зблід, підвівся і, спираючись долонями об стіл, нахилився до Герна:

– І що ж?

– Граф Орлов лише тепер подав цареві наше клопотання, і, як він пише, «височайшего соизволения на него не последовало».

– Тобто мені знов не дозволяється брати в руки ані пензля, ані олівця? – глухо спитав Шевченко.

– Це означає, що треба бути обережним. Ваші аральські малюнки, виконані для державної потреби, ніхто не збирається ховати, але відкрито приймати замовлення на портрети й малювати їх тут, у майстерні, ніяк не можна, та й у замовця теж треба бути надзвичайно обережним і брати замовлення лише у напевно чесних і порядних людей і з умовою, щоб ніхто не застав вас там за роботою. Та ви не журіться, не занепадайте духом, – взяв його за руки Герн. – Усе минеться і все буде добре.

– Так, звичайно, все минеться, – невесело відповів Шевченко.

І низько похнюпилася його велика лобаста голова.

– Обручов просить вас сподіватися на краще і не сумувати. Портрет Матильди Петрівни продовжуйте малювати, а ми її попередимо, що треба перенести сеанси в іншу кімнату і на такі години, коли в палаці не буває офіцерів. Та розважтеся ж, голубе мій! Побачить в і н ваш альбом – і все налагодиться! А тепер послухайте новини: Бутакова нагороджено орденом Володимира з бантом. Левицького Сергія із значним підвищенням переводять до Петербурга. Полковнику Матвєєву – Анну на шию, а Обручов від завтрашнього дня – генерал од інфантерії, тобто высокопревосходительство.

– А прапорщик Ісаєв? Коли я малював його портрет, він казав мені, що чекає на підвищення.

– Та що ви?! Такий йолоп! Хай ще походить у прапорщиках, поки трохи розуму набереться, якщо це ще можливо… Адже ж, щиро кажучи, коли в голові порожнеча, то в порожнечі розум не виросте.

Шевченко потроху опановував себе і навіть посміхнувся на слова Герна, але коли Карл Іванович пішов, він знов схилив свою зажурену голову…

Новий рік зустрічали вдома. До півночі Шевченко нікому не розповів новин, але коли зозуля на годиннику прокувала дванадцять і Бутаков як старший за віком і чином підніс келих і поздоровив усіх з Новим роком, Тарас Григорович поздоровив Бутакова з Володимиром, а Сергія Левицького з підвищенням і переводом у столицю, про що той так довго клопотався і так давно мріяв.

Всім одразу стало весело й радісно, і лише тоді друзі звернули увагу, який невеселий поет.

– А вам що обіцяє Новий рік? – стурбовано спитав Бутаков.

– Маю теж подарунок від гольштейнського принца.

І розповів про відповідь графа Орлова. Всі замовкли. Радість збігла з обличчя Левицького, якому раптом стало нестерпно важко й соромно за свій талан, коли в Шевченка темні хмари заступили обрій. Насупився й Бутаков. Він краще за всіх розумів, що, коли цар не забув віршів Шевченка, – ніякі малюнки, ніякий альбом не принесе Шевченкові звільнення. Але він мовчав і знаку не дав, як стислося його серце недобрим передчуттям.

На Новий рік Бутаков і Поспєлов поїхали з візитами. Поїхав і Левицький, а Шевченко залишився сам і написав Варварі Миколаївні повний розпачу лист, благаючи її замовити за нього слово, врятувати в ньому художника й поета. Лист вийшов трагічний, але Шевченко не став його пом’якшувати і почав писати Жуковському, який так допоміг йому при викупі з кріпацтва.

Шевченко і тепер не розумів, що вся царська сім’я вважала його своїм особистим ворогом і образником. Гірко скаржився він Жуковському, що Брюллов міг, але не побажав його врятувати, і благав Жуковського добитися хоча б дозволу малювати.

Левицький готувався до від’їзду, а Бутаков закінчував «Опис Аральського моря». Моряки теж поспішали на береги Балтійського моря, і на Костьольній увесь час стояла передвід’їздна метушня.

В середині січня прийшов з Петербурга лист від Михайла Матвійовича Лазаревського, адресований Федору Матвійовичу. Федір був у відрядженні. В його друзів не було один від одного ніяких таємниць, тому вони вирішили розпечатати лист і за вечірнім чаєм його прочитати.

Після звичайних святкових поздоровлень і запитань про здоров’я Лазаревський описував страту петрашевців:

«Це було щось невимовно жахливе, – писав він. – З світанку народ сотнями рушив на площу, де мусило відбутися це огидне й криваве видовище. В юрбі показували матерів, братів і батьків стратенців. Дехто з них не міг триматися на ногах. Сторонні люди підтримували їх під руки, самі з хвилювання тремтячи, як у пропасниці.

І ось нарешті під міцним конвоєм з’явився їх жахливий кортеж. Їхали вони по двоє й по троє відкритими возами без шапок, в легких літніх пальтах, в яких їх було арештовано навесні, хоч надворі стояв лютий хрещенський мороз. Сині від холоду, бліді тюремною блідістю, вони здавалися мерцями.

Мені хотілося втекти від цього видовища, але ноги наче приросли до землі, а загострена увага жадібно ловила, начебто випалювала в голові всі стадії цієї моторошної церемонії.

Безмежно довго читали вирок… В юрбі десятки зблідлих вуст повторювали їх прізвища й жахливі слова: «До страти». Потім кожного з засуджених ставили навколішки, і кат у криваво-червоній сорочці, в чорних плисових штанях і лакованих чоботях, наче Малюта Скуратов з старовинної гравюри, ламав над головою стратенця його заздалегідь підпиляну шпагу. Так символічно позбавляли його честі, дворянства, титулів, усіх людських прав, дипломів, орденів та інших нагород і воєнних та цивільних чинів, потім священик підійшов до них з хрестом, напутствуючи їх у вічне життя… І нарешті почали натягати на них савани – довгі, грубі сорочки до землі з довгими, аршинів на три, рукавами.

Я чув, як за моєю спиною голосно й розпачливо скрикнула якась жінка, і цей зойк, пронизливий і лункий, повний безмежного жаху, ще й досі звучить у мене в ушах. Я не витримав. Я кинувся геть від ешафоту, від цієї юрби, де одні переживали жорстоку душевну муку, а інші готувались дивитися на смертні муки найкращих людей країни з одвертаю загостреною цікавістю, як дивляться на небезпечний номер циркових акробатів під банею цирку.

Надвечір прийшли земляки і розповіли, що стратенців помилували і замінили їм страту довгими роками каторги в Східному Сибіру».

В листі було ще кілька рядків до Тараса Григоровича, але лист випав з його рук і так лежав на столі недочитаним. Усі мовчали. Самодержавство глянуло їм у вічі жорстоким бездушним поглядом ката, від якого в тепло натопленій кімнаті раптом стало всім холодно.

– Спаліть, – перший отямився Поспєлов.

Ніхто не ворухнувся. Він підніс лист до свічки і тримав так, поки вогонь не доторкнувся його пальців.