6. Зимівники

Зинаїда Тулуб

Щодня за годину-півтори до обіду прибігали до форту Косарал казахські діти, від шестирічних малят, що ледве дріботіли худенькими ніжками в подертих хутряних панчішках, до довгов’язих незграбних підлітків чотирнадцяти-п’ятнадцяти років у дірявих чоботях і благеньких куцих чапанах, з яких майже по лікоть стирчали червоно-сині від холоду руки. Величезні патлаті малахаї з лисячого або вовчого хутра стирчали на їх головах, кидаючи на сніг чудернацькі тіні. Кожен тримав у руках дерев’яну або череп’яну миску: вони йшли обідати.

Кашовар, якого моряки уперто звали коком, забачивши їх, посміхався:

– Крокує голопуза орда. І як вони тільки можуть перти за ложкою каші в таку далечінь?

Від Косаралу до аулу санним шляхом дійсно було мало не дванадцять верст, але діти не обходили озера й великого річкового завороту: вони йшли навпростець, через заплавні луки, через грузькі хащі очерету, через маленьку затоку і протоки, скуті морозом. І це мало не втричі скорочувало їм шлях.

Чекаючи обіду, діти тулилися одне до одного, як змерзлі курчата, і, щоб хоч трохи зогрітись, заривалися в ожеред сіна, що стояв за кухнею та стайнею, а ледь-ледь зігрівшись, одразу починали пустувати, борюкатися, перекидатися через голову, поки який-небудь козак не гримне на них, вирячивши удавано-суворі очі:

– Цить, голопузі! Чого сіно ворушите? Не для вас кошено!

Дітлахи вмить ущухали і дивилися на нього то злякано-винувато, то пустотливими щілинками оченят і тісніше тулилися одне до одного, щоб показати, як вони змерзли. У великий мороз суворі козаки іноді кликали їх погрітися в казарму біля напаленої груби. Але здебільшого так і сиділи вони у сіні, поки «рус ата» (російський батько) не відкриє двері «камбуза», як він уперто називав свою кухню, і не почне видавати обід. Зграйкою горобчиків вони вмить перелітали через двір і, раптом ущухнувши, скромно і майже побожно ставали в чергу перед плитою. Кожному кок наливав у миску повний черпак борщу і клав шматок вареного м’яса. Вони відходили до стіни, сідали на підлогу і, обпікаючись, обережно хлебтали через край миски гарячу рідину, потім вибирали руками м’ясо й овочі і знов підходили до кока. А він кидав в їх миски по важкій грудці масної каші. Діти знов ішли до стіни. З’ївши кашу, вони старанно вилизували свій посуд, а потім руки й пальці.

Моряки терпляче чекали осторонь, і, хто з сумом, а хто з ласкавою посмішкою, дивилися на їх посерйознілу зграйку, зайняту їжею. У багатьох ворушився в серці сум за родинним гніздом, тепле батьківське почуття, вкладене природою в серце кожної людини.

Інколи в люті морози або в буран діти не приходили. Тоді моряки не раз стурбовано виходили за вал, вдивлялись у каламуть летючого снігу, і неспокій гриз їм серце:

– А що, коли вони вийшли і захопив їх в дорозі буран? Адже ж замерзнуть галчата нещасні!

Але дітлахи виявилися тямовитими: кілька разів вони приводили з собою аульних собак і в негоду ніколи не виходили без них, а собаки добре запам’ятали смачні кістки, якими частував їх кок, і найкоротшими стежками вели дітей у форт, а потім, добре наївшись, вели їх назад в аул.

Лихо спіткало аульну бідноту тоді, коли «Константин» дрейфував біля хівинського берега. Скривджені Джантемиром, вони вирішили відокремитися од його аулу й відкочували од грізного бая. Марно Жайсак і Тайжан умовляли їх потерпіти до весни, щоб з першим теплом відкочувати до Ішиму або до Іртиша, де не гасають степом хівинські харцизи. Знедолені, завжди дурені і ображувані люди не слухали добрих порад, вважаючи, що Жайсакові з Джантемиром добре жити, як головному табуннику, і що радить він їм не від щирого серця. Зняли вони свої юрти й пішли з своєю худобою, і в один з перших же днів пограбували їх хівинці. В жорстокій сутичці трьох бідарів було вбито, а десятьох поранено. Відбити свою худобу вони не змогли. Втративши останнє своє добро, повернулися вони до Джантемира, благали його прощення і допомоги.

Джантемир не відразу прийняв їх і дав їм тільки жалюгідні крихти як милостиню, та й то в борг. Але довелося їм покірливо згодитися на найтяжчі й напринизливіші умови, аби зберегти собі життя. Допомога Бутакова в цих умовах дійсно рятувала їх дітей від загибелі.

– Ось що робиться на білому світі! – хитали головами моряки і чим могли, підтримували казахів. Ділилися з ними останньою сорочкою, допомагали в рибальстві і полюванні. Істомін їздив двічі на тиждень в аул лікувати хворих, сам готував і возив їм ліки.

Бутаков записував в своєму щоденнику:

«Треба дивуватися, як вони ще існують, ці нещасні киргизи. Живуть у благеньких кибитках, в яких морозний вітер проймає людину наскрізь. Ходять у лахмітті, з якого прозирає голе тіло, і взутті, в яке набивається повно снігу. Вся наша допомога – крапля в морі, поки не встановиться тут справжня міцна влада, яка була б спроможна їх захистити від хівинців».

Наближалося різдво. У кожного мимоволі заворушилася таємна журба. Згадувалося дитинство, різдвяні колядки й щедрівки, ялинки, згадувалися рідні й близькі. І кожному хотілось поділитися з друзями спогадами в тихій і задушевній розмові.

Вернер сумував за сім’єю, за рідною Варшавою. Молоденькі прапорщики пригадували пишні бали, таємні побачення з наївними інститутками або з світськими дамами, інтригуючі розмови з дотепними масками на маскарадах, театри, катання на тройках, циганські хори в окремих кабінетах позаміських ресторанів, а мало не всі інші зимівники – дружин та дітей, святвечір, кутю, святкові ярмарки зі строкатими каруселями та балаганами, пиятику, кулачні бої, святкову ворожбу, де так зручно під виглядом ворожіння признатися в коханні, призначити побачення або пожартувати з чужої інтимної таємниці.

Шевченко гостро відчував настрій людей, і навіть власні болі турбували його менше, ніж цей сум, що, як туман, клубочився навколо нього. Тому, коли Бутаков запропонував влаштувати виставу, він підтримав його. Але ні в Косаралі, ні в Раїмі не було жодної друкованої або принаймні переписаної від руки п’єси, не було тут і жінок, здатних виступити на сцені. Ялинку теж не можна було влаштувати, бо за тисячу верст навкруги не було жодного шпилькового дерева. Почав Бутаков з того, що кожного учасника експедиції просив окремо вигадати якийсь засіб проти нудьги і неодмінної її супутниці – журби. І його хороша наполегливість потроху розворушила найбайдужіших.

– Ось і ви, любий Тарасе Григоровичу, – казав Бутаков, – спробували б відновити в пам’яті яку-небудь комедію чи смішний водевіль. Або одну з ваших малоросійських побутових сценок про купців, чиновників-хабарників, про ченців та стряпчих? Їй-бо, ніхто б вам не докорив, коли б ви щось перекрутили або додали!

– Слухайте, Хомо, – сказав Шевченко, піймавши Вернера. – Згадайте хоча б ваші національні танці. Я чув в Оренбурзі, що ви чудово танцюєте.

– Нема в мене ані дами, ані костюма, – розгубився Вернер.

– Усе знайдемо! Посушимо голову, але знайдемо! Олексій Іванович каже, що святкувати й розважатися будемо вкупі з усією командою, як це заведено в моряків у далекому плаванні.

– Правильно, – весело підтримав, підходячи, Бутаков, – тому залучіть нашого боцмана: він чудово танцює негритянські танці. Та й сам він трохи схожий на негра. Пофарбувати б його в чорний колір – ніхто б не повірив, що він білий. А марсовий Клюкін добре танцював у Неаполі тарантелу – треба і його залучити. Вони наспівають мелодії своїх танців, а штурман Ксенофонт Єгорович підбере на гітарі акомпанемент. І бубон, і кастаньєти зробимо, тільки всі беріться зараз за діло! Влаштуйте нам, панове, такий дивертисмент! Тоді ми всі табором нагрянемо в Раїм. Побачите, як вони там зрадіють!

Узявшись за діло, Вернер і Шевченко втяглися в нього, потім захопилися. Торішній досвід з улаштуванням облави на вовків став тепер Шевченкові в пригоді. Перш за все склали вони з Вернером програму вистави, потім – список потрібного реквізиту, який треба було виготовити своїми силами або, як висловився Вернер, «зробити з нічого», і почали шукати джерела цього «нічого». Бутаков одразу згодився віддати їм стару білизну і простирадла на костюми і на завісу. У Богомолова в канцелярії знайшлося червоне та синє чорнило. Істомін дав шість шкурок зайців-біляків. Каптенармус знайшов кілька картонних коробочок, шматки золотого та срібного позументу. Макшеєв подарував пляшечку взуттєвого лаку. Кок десь здобув шкурку каракуля та чорного кудлатого довгошерстого барана, Чорторогов – шкуру ведмедя, а Шевченко попросив у Жайсака орлячого пір’я та стареньку оксамитову безрукавку Кумиш… Знайшлися й нитки, клей, і закипіла робота.

Тарас Григорович намалював два польських і один неаполітанський костюми. Серед матросів виявився колишній кравець. Залучили і його. Шевченко з Вернером вирізали та клеїли з картону циліндри для чиновників і конфедератки для поляків, обтягли конфедератки блакитним полотном, оздобили білим пір’ям та заячим хутром, з каракуля Тарас Григорович зробив парик для негра, а другий – кучеряво-патлатий – для Клюкіна. З розплутаного манільського тросу зробили жіночий білявий парик з довгою пишною косою.

Тараса Григоровича не можна було пізнати: він метушився з ранку до пізньої ночі і, здається, більше за всіх турбувався, щоб усе вийшло, «як у справжньому театрі». Його одностайно обрали головним режисером та організатором вистави. Він то клеїв, то малював, то сідав писати народну сценку, то робив маски, то стежив за тим, як репетирують «його актори», і завжди давав їм хороші поради, як людина, що багато бувала в найкращих театрах столиці і зналася на сценічній майстерності першорядних акторів.

Передбачаючи близьку появу оказії, Шевченко урвав хвилину і написав листа Лизогубові, де щиро розповів про свій настрій: «Не можу сказати, щоб я відчував себе щасливим, але тепер я принаймні веселий, а це багато важить: отже, похмурий сум і розпач вже перегоріли в мені».

Його рухлива енергія запалювала всіх. «Актори» старанно повторювали свої номери, ускладняли і удосконалювали їх, намагалися зробити їх оригінальнішими. А Шевченко тим часом зробив з орлячого пір’я фантастичне вбрання індійця і умовив фельдшера Істоміна протанцювати індійський танець під якусь чудернацьку мелодію, яку грав на гітарі унтер-офіцер Абізаров, запевняючи всіх, що це справжня індійська танцювальна. Звичайно, ніхто не міг його перевірити. Але номер усім страшенно подобався.

За два дні до різдва в Косаралі відбулася генеральна репетиція, але без гриму й костюмів, бо справжнього театрального гриму не було, а на репетицію витрачати мізерний запас акварелі заборонив Бутаков.

У Раїм помчав вершник сповістити раїмців, що на перший день свята косаральці нагрянуть туди у повному складі.

Опівдні вирушили в путь чотирма великими парними саньми, не діждавшись козаків, які в останню хвилину вирішили теж взяти участь у розвазі.

Раїмці вже чекали гостей. Після перших привітань гості з хазяями вийшли на плац, де вранці чисто підмели сніг і зробили з нього низенький бар’єр у формі кола, щоб відокремити арену від глядачів. У цю мить за околицею заграли козацькі сурми, і невеликий загін уральців з осавулом Чортороговим на чолі урочистим маршем в’їхав у Раїм.

І відразу почалася уславлена козацька джигітовка.

Першими вилетіли на арену три вершники й помчали кругом, стоячи на сідлах і тісно сплітаючись руками. Потім бічні вершники на мить притримали коней, а середній помчав далі. На повному скаку він ліг впоперек коня на сідло й почав підбирати з землі і з бар’єра червоні та зелені хусточки, порозкидувані там для нього, потім, схопившись за попруги, він сповз із сідла під черево коневі і помчав плацом, замітаючи арену полами своєї черкески.

Бурхливі оплески були йому нагородою. Тоді помчали далі перший і третій козаки. Вони на повному скаку перестрибували з коня на коня, жонглювали шаблями й шапками, і довго не відпускали їх з арени захоплені глядачі.

Потім виїхали на арену одразу четверо вершників, стоячи на сідлах. На плечі їм вилізли троє, а на тих трьох ще два молодих козаки, і вся жива піраміда помчала чвалом по колу. Козаки стояли на конях нерухомо і виструнчившись «руки по швах».

Глядачі затамували подих, і тільки боцман Парфенов буркнув собі під ніс:

– Подивилися б вони на наше парусне навчання на фрегатах, коли ми стоїмо на реях строєм і не здригнемось у хитавицю.

Насправді йому теж надзвичайно подобалася джигітовка, але його моряцьку гордість уразило, що не лише моряки такі спритні й сміливі.

Розпалені джигітовкою козаки і змерзлі глядачі весело рушили з плацу обідати, а тим часом найбільшу в Раїмі казарму почали готувати для концерту й танців. Уздовж передньої стіни зсунули нари – це мала бути естрада. Поки в залі встановлювали лави та стільці, «артисти» швидко переодягалися. Скоро зал виповнився чепурною святковою публікою, але концерт чомусь усе не починався.

– Чому не починаєте? – спитав Бутаков, зазирнувши за імпровізовану завісу.

– Ми першим номером даємо негра, – відповів Тарас Григорович, вже одягнений в свій старенький фрак, розтираючи на тарілочці якусь брунатно-чорну рідину, – та от фарби не вистачило. А він же танцює босий, костюм коротенький – до колін, і руки голі, і шия… Ось я сажу з клеєм та глиною розмішую, щоб не витрачати останньої акварелі. Зараз швиденько пофарбую його, але ж не можна костюм йому одягти, поки він не підсохне, бо ж уся сажа з тіла опиниться на білому полотні.

– Тоді починайте з іншого номера, – наказав Бутаков.

– Дозвольте, ваш скобродь, нам джигу станцювати, наш номер другий, – підскочили до лейтенанта четверо матросів у новеньких форменках із широченними кльошами над блискуче наваксованими черевиками.

– От і добре! Починайте!

Зазвучав гонг – це вдарили в мідний кухонний таз. На край естради, звісивши ноги в партер, сів косаральський гармоніст і заграв джигу, яку він старанно вивчав з голосу вже три тижні, а на естраду хвацько вилетіли четверо матросів, чітко й спритно вибиваючи швидкий ритм англійського морського танцю.

Стрункий і гнучкий, як очеретинка, марсовий Клюкін давно був загримований циганом. Червона шовкова косоворотка й чорні плисові штани зграбно охоплювали його стан. Кудлатий парик з чорного барана та чорні наклеєні вусики зробили його схожим на Козловського. Коли матроси закінчили джигу, він вивів на ланцюгу зашитого в ведмежу шкуру присадкуватого й товстого кока, обличчя якого закривала маска ведмежої морди, роботи Тараса Григоровича. З навмисним горловим циганським акцентом Клюкін звернувся до «ведмедя»:

– Покажи, Мишенько, як попадя до церкви збирається.

І «ведмідь» рукою в рукавиці, вивернутій хутром догори, схопив жмут вати, сунув його в борошно і почав пудрити собі морду, манірно чепурячись перед уявним дзеркалом.

– А тепер покажи, Мишенько, як попадя в церкві молиться.

«Ведмідь» слухняно складає лапи долонею до долоні і стоїть, опустивши очі додолу, але за мить починає зиркати то праворуч, то ліворуч під гомеричний регіт присутніх і самої кокетливої матушки Степаниди.

Не встиг «ведмідь» злізти під гучні оплески з високої естради, як на краю естради знов влаштувався косаральський гармоніст з унтер-офіцером Садчиковим, і на двох гармошках вони заграли веселу бравурну мазурку, а з-за завіси вилетів на естраду Томас Вернер з маленьким худорлявим естонцем Густавом Термом, одягненим панною. Обидва в блакитних національних костюмах, облямованих пухнастим білим хутром зайця-біляка, з чепурними вильотами. Вернер танцював з надзвичайним піднесенням, і всі зрозуміли, що він надає цьому рідному танцю і, зокрема, своєму національному костюму отут, в цих умовах, особливого значення. Кінчаючи танець, він з підкресленим шиком схилив коліно, поки Терм граціозно оббігав його і завмер перед ним в глибокому реверансі.

Тим часом Парфенов був уже загримований. Тарас Григорович підмалював йому очі крейдою, а губи намазав яскравим карміном. З каракулевим париком вийшов з нього негр «як живий». Коли чорна фарба на його тілі остаточно просохла, він убрався в досить-таки примітивний червоно-білий смугастий костюм, подібний до античної туніки з коротенькими рукавами, і коли Вернер із своєю «дамою» повернувся з естради під гучні оплески, на краю естради з’явився штурман Ксенофонт Єгорович Поспєлов з негритянським банджо, вивезеним з кругосвітнього плавання. Дивна протягла мелодія полилася з-під його пальців, і з-за завіси вистрибнув негр. Всі аж охнули, а банджо, закінчивши інтродукцію, раптом перейшло на швидкий і ніби стрибаючий мотив. Парфенов заклав собі під пахви кулаки і, вимахуючи ліктями, ударив веселий гвінейський танок, вивезений теж з кругосвітнього плавання. Він і цокав язиком, і підморгував, і зиркав на всі боки, ніби розповідаючи глядачам якусь кумедну таємницю.

І танець, і сам негр викликали неймовірне, дике захоплення. Танець довелося повторити двічі. Парфенов щоразу входив у азарт. Піт струмками стікав з його обличчя, прокладаючи білі смужки, а коли глядачі нарешті його відпустили з естради, він з величезною насолодою скинув парик і занурив голову в діжку з водою, змиваючи разом з потом сажу і акварель.

Після Парфенова вийшов Тарас Григорович у своєму благенькому фраку з гусячим пером за вухом, а за ним козак Столетов у синій чумарці, в чоботях пляшками і з довгою чорною бородою. Вони розіграли цікаву побутову сценку з життя чиновників-хабарників, які від усіх одвідувачів збирають свою данину, і ця сценка викликала вибух реготу й бучні оплески.

Тим часом Клюкін одягнув білу сорочку, оксамитову безрукавку, коротенькі, до колін, оксамитові штанці і смугасті панчохи, голову зав’язав червоною шовковою хусткою і з бубоном в руках легким стрибком вилетів на сцену під прозорі й ніжні звуки мандоліни і двох гітар. Тарантела вийшла чудова, і навіть Бутаков мимоволі зітхнув, пригадуючи довгу стоянку корабля біля підніжжя Везувію, сліпучу, теплу синь Середземного моря і, може, кохання до тоненької граціозної італійки з тамбурином і мигдалевидними довгими імлистими очима.

Після Клюкіна знову вийшов Шевченко в вишиваній українській сорочці і розказав кілька дотепних анекдотів з народного життя. На закінчення концерту Істомін, голий до пояса, але весь розмальований різнокольоровим «татуюванням» і з цілим віялом орлячого пір’я на голові, протанцював чудернацький танок «ватажка ірокезів».

І програма, і виконавці дуже сподобалися глядачам. Раїмці навперебій дякували Шевченкові й Бутакову за цікаву розвагу. Після веселої недовгої вечері почався бал.

Царицею бала була єдина на весь Раїм дівчина, донька провіантського чиновника Людочка Цибісова. Смаглява, миловида, вона не сиділа ані хвилини. Всі неодружені офіцери й чиновники Раїма були в неї закохані. Вони тяглися до неї, як метелики до вогню. Мати стежила за кожним доньчиним кроком, а батько дивився на палких залицяльників, як Цербер, що от-от зірветься з ланцюга.

Великим успіхом користувалася й попадя, яка тільки навесні закінчила гімназію в Оренбурзі, та дружина скарбника Дубовського, огрядна блондинка років тридцяти, яку хтось назвав рум’яним стиглим яблуком. Нещодавно приїхала до неї старша сестра та так і застряла тут до весни. Це була стара дівка, до неможливого кістлява і з лорнетом.

«На безриб’ї – і рак риба, а на бездам’ї і опудало – дама», – подумав Поспєлов, запрошуючи її на кадриль.

Поки йшли танці, Тарас Григорович сидів в кутку з лікарем Килькевичем, з яким познайомився ще восени. Лікар і раніше чимало чув про Шевченка, співчував його гіркій долі і при першій же зустрічі відчув до нього щиру приязнь.

В цей різдвяний вечір розмова почалася з театру, який так гостро згадався їм обом після цієї аматорської вистави. Килькевич був людина літня, мав уже років сорок п’ять, але й тепер, як і в юні роки, захоплювався театром. Щодва роки брав він відпустку і їхав, як він казав, «по культуру» в Москву або в Петербург. Звичайно, сьогодні їм обом згадався і Щепкін, і Каратигін, і Глінка, і Гулак-Артемовський, і багато інших діячів мистецтва. Шевченко розповідав про своє знайомство з цими корифеями сцени. А коли розмова торкнулася драматургії, признався, що й він «зогрішив» п’єсою «Назар Стодоля», але сказав, що драматургія не вабить його, бо вірші та проза живуть на папері повноцінним життям, а от п’єса без театру втрачає значну частину своєї життєвості.

– А як же Шекспір? – спитав лікар.

– Шекспір – виняток, він – геній. Все в ньому геніальне: і сюжет, і характери. Такий глибокий текст може існувати і самостійно, без театру.

– А хіба в наші часи життя не постачає нам сотні трагедійних сюжетів? Та ваші власні поеми – хіба не трагедії зруйнованого життя, розбитого кохання?

Шевченко посміхнувся:

– Щодо часу… Звичайно, наш час дещо спрощує сюжетний вузол: нема більше неперехідних бар’єрів між різними вірами та народами, які бували колись: католик та православна, або лютеранин та православна часто одружуються. Але один бар’єр лишається непорушним: між паном і кріпаком. На одному боці – право і сила, на другому – жахливі злидні й безправ’я…

– Помиляєтесь, любий поете! Живі ще й інші бар’єри. Хочете, дам вам сюжет, та не вигаданий, а справжній, живий факт з віденського життя? В нашому давно ліквідованому Віденському університеті вчився зі мною син одної литовської графині. І от закохався він до нестями в доньку багатого єврея купця. Дівчина дійсно була красунею, і було їй сімнадцять років. Батько сам водив її до гімназії і на бульвар, щоб ніхто не міг з нею познайомитися або залицятися до неї, бо сватав її багатий банкір з Любська. Але кохання така штука – самі знаєте… І не один раз сиділа красуня біля вікна, виглядаючи молодого студента, мого однокурсника. Коли батько йшов у своїх справах, він залишав з донькою наймичку, непідкупну й невблаганну наглядачку. Але дівчина прочитала в якомусь романі, як коханці спускаються одне до одного шовковою драбиною, взяла шовку й собі сплела таку драбинку і ввечері, коли наймичка спала, а студент стояв на вулиці під вікном, спустилася до нього з вікна. Та не вміли вони ховатися, не пішли десь далі: стоять собі й звіряють одне одному своє кохання. А батько був удома, вийшов надвір й почув їх розмову, схопив сокиру і, як скажений, вибіг на вулицю та й зарубав молоденького студента.

– А вона?

– Побачивши забитого хлопця, в нестямі підняла з землі ту ж саму сокиру – і де та сила узялася, – вдарила нею рідного батька, та так, що до обуха вгородила йому сокиру в груди… Три дні марно шукали її, а вона тієї ж ночі втопилася в Вілії.

– І все тільки тому, що вона єврейка, а він литовець…

– Отож-то й воно! – усміхнувся лікар. – Ось вам і ще бар’єр. Чекатиму тепер від вас якщо не поеми, то принаймні балади.

– Боюсь, що таки доведеться написати, – жартома зітхнув поет. А поки що ходімо потанцюємо.

Танці тривали до третьої години ночі. Їхати вночі додому через вовків ніхто не наважився, тому раїмці розібрали офіцерів по своїх хатах та юртах, а матросів і козаків улаштували в казармі.

Тараса Григоровича запросили до себе Цибісови, пересвідчившись, що він зовсім не збирається залицятися до їх доньки. Весь час, поки вони йшли з ним додому, поки стелили постіль і роздягалися, батько гірко скаржився на залицяльників смаглявої Людочки.

– Найгірше доводиться їй, – казав старий, – наприкінці місяця, коли вони ще не провітрили голови після пиятики, одержавши двадцятого платню. Тільки й бійся, щоб якийсь мерзотник не скривдив.

Так і заснув Тарас Григорович під буркотіння старого, а вранці, поки мати з донькою готували святковий сніданок, Шевченко намалював на білій, нефарбованій дошці їх стола величезну карикатуру, майже на два аршини завдовжки: в одному кінці її був будинок Цибісова, На ґанку сиділа Людочка в обіймах матері, а через увесь раїмський плац тяглася до них довга низка залицяльників, які несли їй хто квіти, хто власне розбите серце, хто довгий лист. Всі тут були: і поручик Ейсмонд, і Богомолов, і лікар Лавров, і прапорщик Нудатов, і Соловйов, і лікар Килькевич, і всі інші жителі Раїмського форту, а над самою Людочкою височіла монументальна постать батька. Він погрожував усім лицарям здоровенною ломакою.

Довго реготала сім’я Цибісових, побачивши цей малюнок, довго показували його родичам, знайомим і навіть всім зображеним там залицяльникам, аж поки з часом він почав стиратися.

На третій день свята раїмці з своїми музиками приїхали в Косарал з візитом-відповіддю. Знов був обід, танці, вечеря. Знов жартували, сміялися, багато пили, і за всією метушнею ані Шевченко, ані Вернер, ані інші учасники експедиції не мали коли сумувати. Новий рік зустріли тихо і скромно у Бутакова. Випили по келиху шампанського, побажали один одному всього найкращого і за годину тихо розійшлися.

Але Тарас Григорович відзначив цю новорічну ніч ще й коротеньким віршем про те, що вже другий рік минув, відколи йому заборонили писати, а він все ж таки пише і в добрий час починає третій рік своєї таємної творчості.