2. Від Орська до Раїма

Зинаїда Тулуб

В лютому весь Оренбург уже говорив про майбутню експедицію на Аральське море. На вулицях і в установах зустрічалися нові люди, і серед них виділялися своєю формою військові моряки.

За рекомендацією славетного мореплавця адмірала Беллінгсгаузена, начальником експедиції призначили лейтенанта Бутакова і в березні вже почали будувати двощоглову парусну шхуну «Константин». Обгородили парканом великий пустир на березі Уралу, збудували там два сараї – і заговорила в них з ранку до вечора весела скоромовка сокир, пронизливо заспівали гострозубі пили, зашелестіли рубанки й фуганки довжелезними шовковими стрічками стружки, а сталеві долота, наче дятли, ретельно дзьобали свіжу ясно-жовту деревину. Але марно зазирали перехожі в щілини паркана: ніякого корабля вони не бачили, тільки стояли стоси колод та дошок і біля них накопичувалися щодня величезні купи трісок та кори.

А таємниця була надзвичайно проста: шхуну будували для далекого моря, до якого не тече жодна річка і до якого нема дороги з інших морів земної кулі. Тому в Оренбурзі робили тільки окремі частини майбутнього корабля, їх мали відвезти за тисячу верст від Оренбурга на берег цього невідомого моря, щоб там нарешті з’єднати їх, скласти в морський корабель і спустити його на воду для довгого і небезпечного плавання.

Увесь тягар підготовки до дворічної експедиції лежав на плечах Бутакова. Одночасно з будуванням шхуни заготовляли харчі, одяг, все внутрішнє і зовнішнє устаткування корабля, ліки, морехідне приладдя, паруси, линви, посуд, постелі, папір, різний робочий інструмент, фарби – все до останнього цвяха, що тільки може бути потрібним взимку та влітку, від креслярської туші і пательні в камбузі до хронометрів і сокир. Частина потрібного заготовлялася в Оренбурзі, але багато чого надсилали з Петербурга та з Севастополя, і весь цей неосяжний вантаж треба було якось перевезти разом з частинами шхуни на береги Сирдар’ї.

Але незважаючи на безліч справ, Бутаков не забував про Шевченка. Надто вразила його жахлива доля поета. Бутаков не був з ним знайомий, але знав його як поета: не один раз заходила розмова про «Кобзар» і його автора в редакції «Отечественных записок», де в тисяча вісімсот сорок третьому та тисяча вісімсот сорок четвертому роках друкувалися талановиті нариси Бутакова про його кругосвітнє плавання на транспорті «Або».

Але нелегко було вирвати Шевченка з Орської фортеці.

Перш за все Бутаков подав рапорт військовому губернатору Обручеву. Обручов відмовив, пославшись на те, що цар Микола категорично заборонив Шевченкові писати й малювати.

Однак Бутаков на цьому не заспокоївся: порадившись з Герном і Матвєєвим, він вдруге подав рапорт Обручеву, але тепер не називав Шевченка художником, а просив відрядити в розпорядження експедиції рядового Шевченка. Обручов вдруге відмовив. Друга невдача збентежила Бутакова, але Герн і Матвєєв порадили йому діяти через генерала Федяєва.

Бутаков особисто з’явився до нього з візитом. Федяєв прийняв його ввічливо й люб’язно. Після недовгої розмови Бутаков просто виклав йому причину свого візиту, кажучи, що не може обійтися без художника.

– Знаю. Знаю я цього бідолаху, – відповів генерал, частуючи Бутакова сигарою. – Я думав залишити його в Оренбурзі, але жандарми додали до його вироку ще своє розпорядження тримати його в одній з найвіддаленіших фортець. І я мусив відступити. Але сьогодні, коли його справа втратила свою первинну гостроту… Тепер і допомогти йому можна.

Бутаков задоволено посміхнувся й подав генералові заготовлений рапорт.

– Я перед ним трохи винен, – вів далі генерал, розшукуючи окуляри. – Коли не пощастило залишити його в Оренбурзі, ми з Герном написали листа в Орськ майору Мєшкову, просили допомогти Шевченкові, а той товстошкірий бовдур, той бурбон нічого не второпав і почав його терзати муштрою. Зовсім замучив бідолаху. Але ж увійдіть і в моє становище: не міг же я написати Мєшкову усе прямо.

Федяєв нарешті розшукав окуляри.

– А чому ви звертаєтесь до мене, а не до військового губернатора? – спитав він.

Довелося розповісти про невдачу з першими двома рапортами. Федяєв замислився:

– Ех, хай буде як буде! Поговорю з Обручовим і, якщо він знов почне впиратися, – все візьму на себе.

Довго довелося генералові сперечатися з Обручовим. Обручов боявся відступити від букви закону.

– Ну гаразд. Пишіть резолюцію: «На розгляд бригадного генерала Федяєва». Цим самим ви знімете з себе будь-яку відповідальність, а мені розв’яжете руки, – сказав нарешті Федяєв. – Адже ж я міг би й нічого не знати про те, що там дописав государ і жандарми. Тільки знищіть усі попередні рапорти Бутакова.

Обручов написав потрібну резолюцію, і другого ж дня Федяєв сповістив Бутакова, що діло зроблено.

На початку квітня закінчили будувати шхуну і одночасно, потопаючи в весняній багнюці, прибули до Оренбурга величезні валки з Петербурга, Брянська, Тули, Севастополя та інших міст з усім потрібним для експедиції.

Щоб перевезти частини шхуни і всі ці незліченні вантажі від Оренбурга до Раїма, потрібно було більш як півтори тисячі возів та шістсот верблюдів з погоничами і численна військова охорона. Очолити цей транспорт мав генерал Шрейбер. В останніх числах квітня транспорт вирушив у путь.

Двома тижнями раніше відкочував від берегів Орі аул Джантемир-бая, знов прямуючи в далеке Семиріччя, щоб остаточно вирішити долю Кульжан.

Жайсак прийшов попрощатися з Тарасом Григоровичем. Шевченко взимку часто згадував молодого табунника, але більш не наважувався одвідати його.

– Сюди вже не прикочуємо, – сумно приказував Жайсак. – Мєшка-майир сказав баєві: «Шукай собі іншу зимівлю». Степ великий, дуже великий, а люди – маленькі: мабуть, вже ніколи не побачимось, – зітхнув він і похнюпився.

– І я тут теж не буду, – сказав Шевченко. – Поїду в Раїм. Начальство посилає мене туди.

– В Раїм?! Той, де Сирдар’я? – раптом засяяв Жайсак. – Так і ми ж там кочуватимемо. Прийдемо туди і на кюзеу, і на кистау залишимось. Може, я тебе там відшукаю. Ой бой, який я тоді буду щасливий! – палко додав юнак і навіть засміявся від радості.

– Щасти тобі боже, Жайсак. Бажаю тобі, щоб Кульжан дійсно стала твоєю дружиною, – сказав Шевченко і міцно обняв юнака.

– Та що ти, Григоровичу, при своєму розумі?! Хіба ж можна з киргизякою цілуватися! Тьху! – навіть плюнув Лаврентьєв, що проходив повз них.

Після вечірки в хаті писаря Мєшков розповів офіцерам, що Шевченка призначено в наукову експедицію на Аральське море і що до появи транспорту біля Орська треба якось зміцнити його здоров’я. Поета звільнили від муштри і призначили помічником каптенармуса. Треба було навести порядок у цейхгаузах, бо очікували ревізію.

Від цього дня Шевченко не марширував під заглушливий тріск барабанів, а розвішував на дротах та просушував на сонці вогку білизну, запліснявілі валянки, винищував щурів, перераховував купи білизни, тягав чували дрантя до батальйонного кравця. І це було для нього відпочинком. Він помітно зміцнів і повеселішав.

Довідавшись про свій близький від’їзд, Тарас Григорович написав Лизогубові й попросив його надіслати йому ще фарб і пензлів. Лизогуб одразу ж вислав йому все потрібне. З обережності Шевченко тримав усі ці скарби у лікаря Александрійського.

Транспорт дістався до Орська дев’ятого травня й отаборився на добу на протилежному березі Уралу, щоб дати перепочинок змученим людям, коням і верблюдам.

Заворушився Орськ, побачивши таке несподіване видовище. Слободяни та козаки кинулися за Урал з відрами молока, вареними яєчками, смаженою рибою, курми та іншою птицею, цеберками борщу та каші. Голодні валкові та погоничі верблюдів вмить розкуповували принесене, й баби мчали додому знову варити, смажити й пекти, різати телят та поросят, баранів та качок. А Тарас Григорович то кидався за вали на берег Уралу глянути на гомінливий табір за рікою, то знов повертався до казарми, щоб не проґавити хвилини, коли його покличуть до начальства. Він весь палав від хвилювання: все здавалося йому, що про нього забули, але нагадати про себе не наважувався, очікував під ґанком канцелярії, чи не помітить його крізь вікно Лаврентьєв. Коли той нарешті вийшов на гайок покурити, кинувся до нього. Але писар тільки здивовано знизав плечима й спокійно відповів:

– Про тебе, Григоровичу, і мови у нас не було. Іди собі, щоб Глоба часом тебе не помітив. Сам знаєш: не любить капітан, щоб солдати без діла біля штабу вешталися.

Тарас Григорович відійшов і дивився здалеку, як якісь приїжджі офіцери входили й виходили з штабу, а потім прямували до канцелярії. Згодом він помітив, що в Орську починається якась метушня.

– Нас призначають конвоювати ці валки! – крикнув йому здалеку один із солдатів. – Клопочіться, щоб і вас записали!

Увечері розпач охопив поета. Забули або обдурили! Отже, знов муштра і так тижні, місяці, роки… В безмежну далину тяглася ця довга й одноманітна низка днів, до розпачу схожих один на одного, і на кінці останнього з них буде свіжий горбок землі з дерев’яним хрестом…

Мовчки лежав поет у своєму кутку. Не було сил ані ворухнутися, ані вимовити слово.

Несподіваний глибокий сон урвав скорботний плин його думок, а другого дня до сніданку Мєшков викликав Тараса Григоровича і офіціально сповістив, що його відкомандировано в розпорядження Аральської науково-описової експедиції і він повинен негайно з’явитися до свого нового начальника лейтенанта Бутакова.

В першу мить Шевченко розгубився. Гострий біль вогняною голкою прохопив його хворе серце, а руки безпомічно затремтіли. Він стояв і не розумів, що казав йому далі Мєшков, навіть не чув його слів. Машинально відкозиряв поет своєму мучителеві й лише на ґанку подумав, що не спитав, де шукати Бутакова.

– Григоровичу! Гей, Григоровичу! – вибіг услід Лаврентьєв. – Пан лейтенант тут, в кабінеті ротного. Вони тебе кличуть.

Шевченко з хвилину постояв, ніби не одразу зрозумів писаря, потім кинувся назад і, ввійшовши до кабінету, гаркнув з несподіваною радісною хвацькістю:

– Здравія бажаю, ваше благородіє! Рядовий Шевченко з’явився у ваше розпорядження!

– Здрастуйте, Тарасе Григоровичу, – підійшов до нього Бутаков і по-дружньому взяв і потиснув його руку все ще витягнуту «по швах». – Дуже радий познайомитися з вами. А ще більше радий, що пощастило вирвати вас з Орська. Сідайте, будь ласка. Поговоримо.

Бутаков розумів, що відчував у цю хвилину Шевченко, і, щоб дати йому змогу опанувати себе, говорив і говорив далі, сідаючи на своє місце:

– Не хотіли відпустити вас як художника. Не відпускали і як солдата. Відпустили як матроса. Але під яким би соусом не було, – важливо те, що відпустили. Жити ви будете в одній каюті з нами, офіцерами. Будете нашим художником і, коли захочете, – лукаво примружив він свої жваві чорні очі, – будете нашим товаришем і співрозмовником.

– Я… Я не знаю, як вам дякувати… Я… – нарешті видушив з себе Шевченко і замовк, відчуваючи, як щось душить його, підступає до горла клубком. – Спасибі!

– А це вже я мушу дякувати долі, що придбав такого цінного співробітника і товариша, – тепло відгукнувся Бутаков. – Ця експедиція – справа всього мого життя. Скільки років ношусь я з думкою про неї! Ночі не спав, думав, мріяв, потім почав добиватися. Але, коли б ви знали, як важко подолати цю нашу байдужість до всього нового, наш бюрократизм! А душа рветься до нового, невідомого… – Бутаков помовчав, схвильований. – Ну, та ми з вами ще не раз про це поговоримо в вільний час. – За хвилину знов заговорив він: – Адже ж років півтора, а то й два доведеться нам прожити разом. Встигнемо надокучити один одному. А зараз пробачте великодушно – турбот повен рот: у нас кілька возів поламалося. Треба їх негайно полагодити. То ви, Тарасе Григоровичу, збирайтеся. Завтра вранці рушаємо. Речі свої запакуйте в ящики або в чемодани й занесіть до мене, в мою джеломійку. Я накажу Тихову, денщикові, покласти їх разом із моїми особистими речами та з морехідним приладдям, а це найдорогоцінніший вантаж. І можете тепер уже переодягтися в партикулярний костюм.

Шевченко був щасливий. Перш за все він переодягнувся в парусиновий костюм Левицького і помчав до лікаря Александрійського по фарби й пензлі, повернувся з ними до казарми, витяг свій чемодан, але як він не намагався втиснути в нього всі свої речі, вони ніяк не вміщалися. Треба було щось вигадати.

Шевченко розклав на постелі малярське приладдя і, як дитина милується своїми іграшками, милувався плитками акварелі, тюбиками олійних фарб, пензлями, етюдником, мольбертом, палітрою, альбомами та сувоями ватману й грунтованого полотна. Тепер він не ховався з ними, не боявся, що Лаптєв чи Злинцев відберуть їх. Учасник першої Аральської наукової експедиції нікого тепер не боявся.

Тим часом муштра на плацу закінчилася. Замовкли барабани. Солдати посунули до казарми. В першу мить ніхто не пізнав Тараса Григоровича, потім оточили його щільним колом і почали розпитувати. Зрозумівши, що покидає їх, ставали мовчазні…

– Зате ж малюватиму! – намагався пояснити Шевченко і теж замовкав…

Коли солдати пішли обідати, Шевченко, забувши про їжу, побіг у слобідку і купив там велику й міцну скриньку, де відразу вмістилося все художнє приладдя.

З обох рот Орського гарнізону виділили дві сотні піхоти й сотню козаків для додаткової охорони транспорту. В фортеці йшла гарячкова метушня. Ті, кого призначили в похід, одержували нове обмундирування й здавали старе. На вози вантажили для них сухий пайок, пекли хліб, сушили сухарі. В канцелярії всю ніч до ранку світилося, і писарі шкрябали перами, складаючи довжелезні списки, приймальні та роздавальні відомості, запечатували пакети сургучними печатками. А Шевченко метушився більше за всіх і так закрутився, що тільки пізно ввечері знайшов вільну хвилину, щоб написати Лизогубові коротенького листа. Щиро дякував йому за все прислане, передавав привіт Варварі Миколаївні Рєпніній і просив писати в Орськ на ім’я лікаря Александрійського, який обіцяв пересилати в Раїм все, що принесе Кобзареві пошта.

Від хвилювання Шевченко протягом цілої ночі не заплющив очей, а на світанку вже був на ногах.

Транспорт готувався до виступу: знімали намети і джеломійки, запрягали коней, вантажили верблюдів, та шикувалися по-похідному, і о десятій годині після напутнього молебня вирушили в путь.

Першими помчали верхи провідники з півсотнею козаків. Вони розвідували шлях. За ними йшла на відстані півверсти рота піхотинців з двома гарматами і вже тоді сунуло все громадисько гуркотливого, важкого транспорту. Вози йшли в три ряди, і кожен ряд розтягнувся по фронту більш як на версту. За возами йшли вантажені верблюди, а за ними гнали отари, частково призначені для потреб Раїмського гарнізону, частково для харчування величезної маси людей, що посувалася степом без шляхів, подібно ордам часів великого переселення народів. Сотня козаків і рота солдатів з двома гарматами замикали похід, а ще одна сотня козаків з піками, шаблями та рушницями гарцювала праворуч і ліворуч транспорту, охороняючи фланги.

Шевченко ішов пішки з передовою ротою, виділеною з Орського гарнізону. Він був у тому ж парусиновому костюмі і в своєму старенькому літньому пальті, а всі його речі їхали у валці, старанно зв’язані й щільно вкриті корабельною парусиною. Настрій у нього був чудовий, рота йшла легко й весело, і Тарас Григорович крокував з нею в ногу і раз у раз перекидався жартом із правофланговими.

Степ ще був по-весняному свіжий та зелений, де-не-де наче сповитий сивим димком від торішнього ковилу. У першому ряду дихати було легко, але позаду, де тисячі ніг, коліс та копит миттю витовкували травичку, – над возами та отарами вже здіймалася сіра хмара куряви й розповзалася обабіч транспорту, заступала ясні обрії, а безхмарне небо з веселим травневим сонцем стало помалу жовкнути і наче затягатися сухою жовтуватою плівкою.

Транспорт прямував на південний схід і за дві години залишив далеко праворуч місце, де нещодавно були розкидані темні й білі тюбетейки юрт, курилися вогнища й блищав на сонці шибками будинок Джантемир-бая. Крізь куряву важко було роздивитися його сіро-жовті саманні стіни, але Шевченко відразу помітив, що кочовище покинуте назавжди і вітер, дощі, та бурани потроху знищують сліди стійбища. В будинку не було вже ані дверей, ані віконниць, зникли повітки, й жодного напівголодного жатака не було залишено тут стерегти будинок та кистау до нової зими.

– Пішов-таки наш бай назавжди, – перемовлялися солдати.

– Не вернеться!

– Авжеж! Вигнав його майор з насидженого місця, – зітхнув Кузьмич.

Від куряви дерло в горлі, пісок скрипів на зубах, сушило ніздрі.

Шевченко озирнувся: густа непроглядна завіса заступала позаду степ. А спереду було ясно. Він пішов швидше і обігнав роту кроків на сто.

Тепер проходили вздовж урвища над Вовчою улоговиною, де взимку була облава, Шевченко глянув на улоговину і остовпів: замість сухих голих гілок саксаулу там сяяла якась ніжно-рожева імла, наче на сухостійний чагарник хтось накинув прозорий серпанок, крізь який виблискувала на сонці Ор, набрякла водою від розталого снігу і недавніх квітневих дощів.

Шевченко кинувся до урвища, не ймучи віри власним очам.

Двічі бачив він цей сухий і мертвий чагарник: один раз у глибокій задумі зайшов він сюди торік восени і одразу повернув назад, побачивши, що тут нема ані затінку, ані свіжої зелені і що гай загинув чи то від посухи, чи то від степової пожежі і тільки стирчать над тирсою голі гілки обгорілих дерев та кущів. Вдруге проїхав він улоговиною в санях перед облавою. Але й тоді стирчали над глибоким снігом ті ж самі мертві сумно-сірі кущі.

І ось воно, несподіване чудо: сухий і мертвий ліс, позбавлений листя, воскрес. Гілки викинули зелені соковиті паростки, і на кожному з них розквітла китичка дрібненьких рожевих квітів. Вони трохи відсвічували бузковим, але розглядіти їх згори було важко, і Тарасу Григоровичу просто здавалося, що геть усі кущі оповиті якоюсь рожевою парою. Він пішов уздовж урвища, неспроможний відвести очі од цього мертвого сушняку, що перетворився на квітник. І не помітив, як підскакав до нього незнайомий чоловік на тонконогому гнідому коні.

– Замилувалися? – спитав вершник, схилившись з сідла. Шевченко здригнувся від несподіванки, але, помітивши формені золоті ґудзики на куртці, що визирали з-під плаща, звично виструнчився:

– Так точно! Дуже гарно й цікаво. Шкода, що фарби запаковані, я б одразу намалював.

– А, ось ви хто! – протягнув вершник і зіскочив з коня. – Познайомимось: штабс-капітан Макшеєв, Олексій Іванович. А ви, напевно, художник Шевченко? Отже, будемо разом із вами плавати Аральським морем.

– Так точно, – повторив Шевченко, ще не знаючи, як повестися з цим елегантним офіцером.

– Та облиште, будь ласка, ці офіціальності, вельмишановний Тарасе… – затнувся офіцер, потискуючи поетові руку -

–…Григорович, – підказав Кобзар.

– Одначе, що ж це за чудернацькі дерева чи кущі? Вони зовсім без листя? – повернувся до балки Макшеєв. – Що це за дивна рослина?

– Це саксаул. Кажуть, що листя на ньому зовсім не буває. Я думав, що це сухостій – і ось… – повів рукою Шевченко.

– Дивовижно! От би зірвати хоч гілочку й роздивитися ближче, але ж тут такий ескарп…

– Тут десь повинна бути балочка із струмком. Там можна зійти, та я забув, де вона, – сказав Шевченко, оглядаючись. – Здається, вона там, попереду.

– Сідайте зі мною на коня, – скочив у сідло Макшеєв, – бо ж інакше не доженемо наших.

Але Шевченко похитав головою.

– Ні, дякую ґречно. Я пішки.

Макшеєв поскакав наперед, а Шевченко рушив далі вздовж урвища, скоса позираючи на транспорт, який проходив повз нього вже на чималій відстані. Коли він добрався до балочки, де дзвінко дзюрчав по камінцях холодний, прозорий струмок, Макшеєв уже повертався з букетом у руках.

– Не пахне. От шкода! А мені здавалося, що він повинен пахнути, як бузок.

– А мені здавалося, як мигдаль. Але які ж вони дрібні, ці квіти! І не такі вже й гарні, а згори вони мене просто вразили.

Далі Макшеєв йшов теж пішки, ведучи на поводу коня.

– У нас з вами багато спільних знайомих, – сказав він. – Я приятелюю з Момбеллі. Він не раз розповідав мені про вас, навіть показував вашу книжку. На жаль, я не розумію по-малоросійському і тому не міг її прочитати. В Оренбурзі я довідався про вашу долю і вирішив будь-що з вами познайомитись. Як добре, що Бутакову пощастило вирвати вас з Орська. Мерзенне місце! Навіть киргизи звуть його Жаман-Кала, тобто погане місце.

– А ви знаєте їх мову?

– Тільки окремі слова. Але дуже цікавлюся ними. Розмова знов торкнулася петербурзьких знайомих. Потім

Макшеєв почав розповідати літературні новини минулої зими, про те, як він познайомився у Петрашевського з талановитим письменником Достоєвським та поетом Плещеєвим, розповів про новини театрального сезону. Шевченко слухав з напруженою увагою. Душа його зголодніла без розумової поживи і жадібно ковтала ці скупі новини. І обидва в розмовах не помітили, що вже минуло понад дві години. Стало жарко. Хмара куряви, знята транспортом, розпливалася над степом усе ширше й ширше. Почала мучити спрага.

– Ой, як кушпелить наша піхота, – зауважив Макшеєв, витираючи спітніле чоло, брудне від пилу.

– Не розумію, для чого в пустелі така велика охорона; дві роти піхотинців, гармати, три сотні козаків, – знизав плечима Шевченко. – Наче збираємось воювати.

– Та щось подібне… – посміхнувся Макшеєв. – Юридично наш кордон проходить по ріці Урал. Орська фортеця якраз стоїть на кордоні, а Зауральський степ – не наш.

– Отже, майор Мєшков прогнав аул Джантемир-бая з їх власних земель?

– Ет, якби ж то вони лишалися їх власними… Англійці підбираються до Середньої Азії з півдня. Дипломатичною мовою це називається поширення сфер впливу. От наша експедиція і є своєрідною розвідкою. Спробуємо прибрати до рук море, яке киргизи звуть Тениз-Арал…

Неосяжною рипучою й ревучою лавиною посувався транспорт степом, оповитий хмарою куряви. Оглушливо рипіли вози, репетували їздові, дзеленчали гайки, ревли воли та верблюди, ляскали батоги, лунала лайка та команда, іржали коні, важко тупотіли чоботи й копита. Грудки дорожньої землі розмелювалися в найдрібніший порошок то чорний, то рудий від глини.

Транспорт зупинився лише раз попасти коні і худобу. І, поки коні лунко хрумкали овес й форкали від куряви, люди полягали на землю і, не підводячись, жували житні сухарі й запивали водою. На ніч зупинилися рано, коли сонце ще котилося понад гранню землі. Стали біля напівзавалених степових колодязів, на дні яких тьмяно виблискувала темна вода.

Для офіцерів одразу зняли з верблюдів і поставили легкі жолим уї, або, як звали їх солдати, джеломійки. Макшеєв запросив Шевченка до себе ночувати.

Вирушили в путь на світанку, весь степ блищав від буйної роси, наче обсипаний діамантами. Щоб врятуватися від куряви, Шевченко вийшов на півгодини раніше, одразу услід за провідниками й розвідниками, і весь ранок дихав свіжим, чистим повітрям, насолоджуючись тишею безкрайого степу. День був ясний, але опівдні Тарас Григорович помітив спереду на самому обрії маленькі білі хмаринки, які то з’являлися, то ніби танули, не підіймаючись вище.

– Степ горить! Киргизи підпалили степ! – крикнув йому один з провідників.

– Нащо?

– Щоб торішній ковил не заважав рости молодому. Старий згорить, залишиться попіл, а попіл – це найкраще добриво для трав, а для киргизів – трави перше діло, бо ж вони живуть з самого скотарства, – пояснив, під’їжджаючи, Макшеєв.

Назустріч транспорту дмухнув легенький вітрець, трохи вгамовуючи спеку, і години за дві після південного привалу почав долинати ледь помітний запах гару, але вогню ще не було видно.

– Цікаво, що з нами буде? – уголос міркував Шевченко. – Адже ж ми йдемо якраз туди.

– Не загинемо, – розсміявся козак-провідник, блиснувши сліпучо-білими зубами. – Ось зараз річка поверне в інший бік. Горить за рікою.

Він казав правду. За годину до заходу сонця попереду з’явилися спочатку окремі вогняні цятки. Їх ставало все більше й більше, а коли почало сутеніти, вогні помалу злилися в одну блискучу смугу, що сяяла далеко попереду звивистим вогняним струмком і ставала щохвилини яскравішою та ширшою. Але між вогнем і транспортом залягла тепер блискуча стрічка Орі. Легка зибінь від вітерця йшла водою. Золотою лускою відбивалося в ній полум’я степової пожежі. І якраз у цю мить на самому березі Орі з’явився караван. Верблюди йшли один за одним довгою низкою і на тлі палаючого степу здавалися вирізьбленими з чорного дерева. Шевченкові дух перехопило від цієї краси, він кинувся до возів. Він повинен намалювати цю річку, й золоту лускату зибінь, і верблюдів – все-все. Він кидався проміж возами й марно шукав отой єдиний віз з написом «Особистий багаж начальника експедиції», віз № 302, поки не натрапив на денщика Бутакова. Вдвох вони швидко знайшли цей віз. Шевченко дістав фарби і альбом, але коли він повернувся до джеломійки Макшеєва, бухарський караван вже зник у тьмяному присмерку…

Всю ніч палав степ. Вогонь усе наближався до Орі і нарешті зупинився на її протилежному березі, охопивши високі кущі тамариску, курай та будяки. Раз у раз він звивався вгору золотим водограєм, кидаючи в небо вогняні джмелі іскор… Іноді вітер хилив набік жовтогарячу гриву вогню, здував із неї і кидав у річку окремі краплі полум’я, які повільно кружляли в повітрі і гасли над самою водою. Макшеєв довго сидів поруч із Шевченком і теж милувався стихійною силою пожежі, потім втома зморила його, і лише Тарас Григорович просидів до ранку надворі, забувши сон. Було надто темно, щоб малювати, але на світанку, коли зірниця забарвила пурпуром пір’ясті хмаринки на небі, а за річкою ще звивалися останні фонтани вогню, Шевченко з гарячковою швидкістю накидав після річної перерви свою першу невільницьку акварель.

Обходячи вранці свій табір, генерал Шрейбер натрапив на Шевченка. Зупинившись біля художника, він довго дивився на його роботу, похвалив її і з одвертим жалем повернув Тарасу Григоровичу. Шевченко зрозумів натяк. Що було робити?

– Ваше превосходительство, – зніяковіло сказав Шевченко. – Я бачу, що моя робота вам подобається. Дозвольте подарувати її вам на згадку про цю пожежу.

Весь наступний день транспорт ішов правим берегом річки, але чотирнадцятого травня Шрейбер наказав переправлятися на протилежний берег. Вода була ще по-весняному висока. Довелося будувати міст. Цю справу доручили Макшеєву. Матеріалом був корабельний ліс та бухти товстих морських канатів. Рубати їх не дозволяли. Це дуже ускладнювало роботу. Проте через кілька годин міст все ж таки було споруджено, і спочатку гармати, а за ними й вози повільно, але без втрат переправилися на лівий берег. Верблюди перейшли річку вбрід.

Далі посувалися чорним згарищем. Запах гару та попіл робили куряву ще густішою та задушливішою, а вигляд чорної землі навіював сум. Люди й коні знесилились, але Шевченко бадьоро йшов вперед, милуючись то вершниками, то верблюдами з їх довгою і надзвичайно пухнатою вовною на колінах і грудях, їх гордовитими невеличкими голівками на довгих, граціозно вигнутих шиях. Все навколо просилося під олівець та на полотно, але працювати на ходу було неможливо, і Тарас Григорович тільки намагався добре запам’ятати найяскравіші деталі вбрання, характерний монгольський розріз очей, контур вилиць, бронзовий відтінок засмаги, а на привалах відразу брався за пензлі та олівці.

Минуло кілька днів, і якось Тарас Григорович помітив, що башкири і казахи, їздові та погоничі верблюдів, про щось перешіптуються й усі дивляться в один бік. Але хоч як уважно вдивлявся й Шевченко в той бік, він нічого там не помічав, крім темної цятки на грані неба й землі. А тим часом то один, то другий їздовий або погонич непомітно відділявся від транспорту й прямував у бік темної цятки. Це зацікавило Шевченка, і коли казахи стали покидати транспорт вже не поодинці, а по двое й по трое, він не витримав і спитав у найближчого з них:

– На що ви всі дивитесь? Що там трапилося?

– Мана аулья агач, – відповів той своєю мовою.

І башкир-перекладач, що скакав поруч, послужливо переклав його відповідь:

– Там «святе» дерево.

«Святе дерево»! Це було так несподівано й цікаво, що Шевченко не витримав: пішов за казахами. Пройшовши зо дві версти, він побачив улоговину, в якій росла пишна срібляста тополя. Вона була вже стара й дуплява, але, як і в юні роки, її верховіття привітно шелестіло густим свіжим листям, під нею був приємний холодок.

Підійшовши ближче, Шевченко зупинився вражений: всі нижчі гілки тополі були обвішані, наче різдвяна ялинка, стрічечками, строкатими ганчірками, ґудзиками, пасмами фарбованої вовни і навіть шкурками ховрашків та диких котів.

Тарас Григорович зрозумів: це були жертви бідних синів цього голодного степу. Вони молилися цьому дереву з вірою і сподіванням, бо хіба не диво, що росте воно тут, серед пустелі, хіба може таке бути без втручання надприродних сил на цій первозданній землі, де нічого нема, крім похованих в її надрах кістяків велетенських передісторичних ящурів.

Довго й зворушено дивився поет на «святе дерево», і останній пішов доганяти транспорт.

Ще тиждень тривала їх подорож. Шевченко втомився, але залишався бадьорим і врівноваженим, і коли б його спитали, що він переживав у ці дні і про що думав, – він міг би щиро сказати: «Мені було легко дихати. Я був майже щасливий». Так, він з насолодою підставляв гаряче лице вільному вітрові, вдихав пахощі трав і річок, слухав сюрчання цвіркунів, шарудіння ховрашків у сухому ковилу, спів жайворонків, милувався рожевою піною хмаринок на світанку й димучими темно-бузковими стрічками їх увечері. Він бачив тріпотіння нічного неба в зоряних вогниках. Душа його зголодніла за красою, і він жадібно вбирав у себе все, що могло її наситити.

Він довго думав над розповідями Макшеєва про нові книжки, яких він ще не читав, і йому нестерпно хотілося догнати життя, яке вже випередило його на цілий довгий рік. Нові пісні ще не народжувалися в його душі, а серце вже радісно тріпотіло, передчуваючи їх. Але потяг до малювання прокинувся в ньому з такою непереможною силою, що він не залишав фарб і олівців на возі, щоб бути напоготові зробити першу-ліпшу зарисовку.

Дедалі частіше доводилося транспорту зупинятися на цілий день, щоб дати перепочинок знесиленим коням та людям. І на кожній з зупинок Шевченко малював. Він намалював річки Кара-Бутак та Іргиз з одноіменними фортами і відчував, що до нього поступово повертається і чітка твердість ліній, і почуття колориту.

На одному з таких перепочинків, коли Тарас Григорович відійшов далі у степ, щоб намалювати якусь вже напіввисохлу безіменну річку, до нього підійшов Крулікевич.

– Здоровенькі були! – радо привітав його Кобзар. – Сідайте. Поговоримо на дозвіллі…

– Я для цього й шукав вас, – відповів Крулікевич. – Не можу не розказати вам про разючі новини, які щойно почув від одного земляка з оренбурзького загону. Він теж конфірмований, але прибув з батьківщини тільки два місяці тому. Уявіть собі: в Парижі – революція! Повстали всім народом. Луї-Філіпп кинув проти повсталих національну гвардію, а вона перейшла на бік народу. Тоді він зрікся престолу і втік, а народ захопив Тюїльрійський палац, витяг на площу його трон і спалив на вогнищі перед очима незліченної юрби… Ну, утворили Тимчасовий уряд, до якого увійшли два представники від робітників і жодного аристократа. Серед банкірів та фінансистів – паніка. Дуже було б цікаво довідатись, що думає про це наш самодержець. Він певно…

– Та розповідайте, на бога, далі, що у Франції? – нетерпляче вигукнув Шевченко.

– Що ж?.. Оголосили республіку. Все там буяє й клекоче. Мало не побилися, вирішуючи, яким мусить бути державний прапор республіки: червоний чи, як і під час першої революції, триколірний. На чолі тимчасового уряду – поет Ламартін та якийсь Дюпон де Лер. Більш нічого наш земляк не знає, бо його тоді вже арештували, і він навіть про це, що я вам розповів, довідався від дружини на останньому побаченні перед відправленням з Варшави.

– Ну, а у нас? Що в Польщі? Що в Росії? В Галичині? Невже й тепер там все мовчить?

– О ні! Хоч Краківська республіка більш не існує, але й спокою там теж нема, як і скрізь у Польщі. Недурно і його, бідолаху, забрали.

Крулікевич озирнувся, хоч місцевість була така відкрита, що, здавалося, не було де сховатися й маленькому ховрашкові, і заговорив, нервово смикаючи Тараса Григоровича за рукав:

– Весь минулий сорок сьомий рік у Варшавській, Радомській, Люблінській та Августовській губерніях селяни масами відмовлялися сплачувати панам чинш та податки. Чимало фільварків було спалено. Багато дідичів забито, а ще більше управителів та економів. Навіть власті злякалися селянського руху, і великий князь Константин видав наказ, яким забороняє панам накладати на кріпаків будь-які податки, крім звичайних. Скрізь утворюються таємні товариства й гуртки, пишуть запальні прокламації, а в Галичині минулого літа спалахували дрібні повстання. Готувалися там до спільного виступу всією громадою, але через зраду кількох панків загальний виступ селянства був зірваний, бо австріяки арештували проводирів. Але й тепер в Познані щось готується. Ви ж знаєте, що під прусським чоботом нам найгірше доводиться. Вони не тільки грабують нас і руйнують нашу країну, але й почали нас онімечувати: закрили польські школи, заборонили польські газети й журнали. В установах польським урядовцям не дозволяють розмовляти польською мовою, примушують їх вивчати німецьку. Та хіба ж можна витримати таке жахливе знущання?! Сама земля там готова спалахнути пожежею: дай гасло – всі повстануть, як один – від магната до останнього жебрака!

– Пани разом з голотою?! – засміявся Шевченко. – Цікаве видовище!

– Для першого бою і панські шаблі будуть дуже до речі, а згодом – розберемось. А взагалі скрізь тепер неспокійно: бунтують і російські мужики. Угорщина теж ніби заворушилася… Лихо в тому, що люди розкидані на неосяжних просторах маленькими купками і нема в них ані окремої пошти, ані такого чудового нового засобу сполучень, як телеграф. Важко селянам єднатися. Робітникам значно легше і зручніше: вони працюють усі разом, мають змогу краще організуватися…

– А ще що чути? – нетерпляче підганяв його Шевченко.

– А вам цього мало, колего? Ну, якщо хочете, є й погані новини. Наприклад, холерна епідемія в Росії. Навіть є чутка, що почалася й чума. Коли так, – почнуться скрізь карантини. Не чекайте тоді з батьківщини листів. Але поки що це тільки чутка і, мабуть, брехня.

Новини були справді неабиякі, але надто лаконічні й уривчасті. На всі запитання Крулікевич лише повторював сказане або висловлював власні думки, які нічого не з’ясовували. Тим часом сонце значно відхилилося до заходу, і малювати стало неможливо: змінилося освітлення; Шевченко зібрав своє малярське приладдя, і вони рушили до табору, зголоднілі й схвильовані.

Тієї ночі Тарас Григорович не міг заснути. Він намагався уявити собі атмосферу підготовки до повстання. І ці гарячі промови й суперечки в таємних гуртках, і палкі прокламації. І як мостяться до всього цього панки…

Ледве дочекався він світанку і, поки Макшеєв та його денщик мирно спали, тихенько вийшов із джеломійки, витяг свою заповітну книжечку і замислився: уява малювала таємні збори змовників-панів. Але були це не пани, а нічні потворні птахи, які ховаються від світла, бо темні й злочинні їх наміри й думки. А рука швидше бігала білою сторінкою, нанизуючи дрібний бісер літер. Рядок за рядком народжувалася байка «Сичі». Слова самі шикувалися в стрій співучого вірша:

На ниву в жито уночі,

На полі, на роздоллі,

Зліталися поволі Сичі.

Пожартувать,

Поміркувать,

Щоб бідне птаство заступить,

Орлине царство затопить

І геть спалить,

Орла ж повісить на тичині.

І при такій годині

Республіку зробить.

Прокинувся Макшеєв, і хвиля натхнення поволі почала спадати, Шевченко згорнув і заховав свою крихітну книжечку до іншої слушної хвилини.

Якось, розглядаючи альбом Тараса Григоровича, де вже було чимало малюнків, Макшеєв зауважив:

– Шкода, що ви подарували Шрейберові ваш перший малюнок – пожежу в степу. Він був дуже вдалий.

– Що ви, я тому й віддав його, що акварель вийшла не такою, як мені бажалося, – засміявся Шевченко. – Я півтора року не тримав пензля в руках і не міг одразу опанувати колорит. Але я добре запам’ятав усі відтінки полум’я, диму й заграви та їх чудові віддзеркалення в воді. Колись відновлю усе це з пам’яті, і ось побачите: це буде значно краще, живіше, ніж та перша спроба з натури.

Пройшли вже майже половину путі, а степ, як і раніше, був все такий же одноманітний. Тільки тепер де-не-де на пагорках темніли пам’ятники казахським батирям та святим. Своїми контурами вони в більшості нагадували еллінські саркофаги. Матеріалом для них був дикий камінь, а інколи і просто глина або обмазаний глиною очерет.

Місцевість ставала кам’янистою. Земля була вкрита дрібними уламками кварцу, по яких не можна було ступати босоніж. Їздові обмотували собі ноги шматками овечих шкур та різними ганчірками або сідали на вози, і змучені коні ледве тягли свій надмірний вантаж.

Перейшли вбрід напівпересохлу річку Іргиз і просувалися тепер її лівим берегом, залишивши праворуч гору з могилами батирів. Вже збиралися зупинитись на перепочинок біля могили батира Дустана, коли раптом розвідники примчали чвалом назад і щось схвильовано доповіли генералові.

Певно, новина була дуже тривожна, тому що Шрейбер одразу скликав на нараду офіцерів конвою, потім усіх вразила звістка, що за дві-три версти попереду вчора був бій: на невеличкий транспорт, який вийшов з Оренбурга на два дні раніше основного, напали хівинці і, хоч охорона відбила напад, чимало возів пограбовано. Кільканадцять їздових потрапило в полон, багатьох поранено й забито, в степу ще лежать непоховані трупи солдат з відтятими головами.

Надіслали у всі боки підсилену розвідку. Перев’язали поранених, зібрали докупи трупи. Осторонь вже копали братську могилу. Шевченко з жахом дивився на обезглавлені трупи таких же солдатів, як і він сам.

– А де ж їх голови? Чому ж їх не зібрали? – спитав він.

– Голови у нападників. Вони однесуть їх до свого ватажка. За кожну голову він сплатить їм або грішми, або чимсь коштовним, а відтяті голови накаже скласти пірамідою біля свого намету або одвезе до свого стійбища як військові трофеї, – пояснив Макшеєв. І по хвилі додав: – Тепер ви зрозуміли, чому тут без охорони не можна? Тут і хівинці можуть наскочити, і кокандці, і повсталі киргизи з загонів Кенесари.

Шевченко мовчав. Тим часом розклали й встановили похідну церкву. Молоденький священик, призначений в Раїм на парафію, одягнув ризу, і почалася похоронна відправа. Орські й оренбурзькі солдати поховали своїх товаришів і потім довго мовчки стояли над їх самотньою братською могилою…

Днювання було сумне й тривожне.

– Упокой, господи, душі рабів твоїх, імена же ти їх, господи, вєси, – довго й старанно молився Кузьмич, і слід від сльози на його щоці довго ще блищав в червонуватих променях призахідного сонця.

«Кому потрібна ця кров? Ці жертви?» – з гіркотою думав Тарас Григорович, малюючи могилу батира Дустана.

Спали не роздягаючись, зі зброєю в руках. Вартових зміняли щогодини, але ніч минула без пригод, і другого дня надвечір транспорт дістався до Уральська. Це було жалюгідне селище з саманних хатин та очеретяних мазанок, оточене невисоким валом. Воно швидше нагадувало загін для худоби і справило на Шевченка й на моряків гнітюче враження.

За Уральськом транспорт двічі ночував на березі степового озера, а третьої ночі підійшов до гнилої річки Джалолди, за якою починалася пустеля Каракуми. Всі з жахом чекали цього переходу. Старі солдати розповідали про Каракуми такі страхи, що кожен мимоволі здригався, готуючись до найгіршого.

За дві години до світанку почали мазати вози, згортати намети і вантажити верблюдів, щоб ранковим холодком пройти перший перехід. На щастя, дмухнув північний вітер, і стало так холодно, що солдати повдягали шинелі. Довелося й Тарасу Григоровичу натягти її поверх свого благенького легкого пальта.

Три дні не вщухав різкий норд. Солдати вже почали глузувати з старих бувалих вояків, коли раптом вітер затих, і за годину замість холоду настала така непереносна спека, що термометр Бутакова показав у тіні 40 ° по Реомюру. Закопане в пісок куряче яйце зварилося в ньому за п’ять хвилин. Люди обливалися потом і мучилися від спраги, а розвідники не знайшли знайомих колодязів, що були засипані після останньої піскової бурі. Довелося пройти ще десять верст до інших найближчих колодязів, і цей перехід був важчий триденного попереднього переходу, а вода в колодязях була гірко-солоною.

З огидою пили її змучені люди. Шевченко пив, як п’ють ліки, трохи присмачивши лимоном, подарунком Макшеєва.

Вирушили в дальшу путь перед світанком. Дорога йшла по дну висохлого озера. Земля була вкрита шаром сніжно-білої солі. Під низьким ранковим сонцем вона здавалася ніжно-рожевою, але, коли сонце піднялося вище, вона стала такою сліпучо-білою, що очам було боляче на неї дивитися.

– Не дивіться, – попередив Тараса Григоровича Бутаков. – Осліпнете і не побачите багато цікавого.

Шевченко недовірливо глянув на Бутакова.

– Звольте, друже мій, слухатися команди, – по-дружньому посварився на нього Бутаков. – Я довго плавав у північних морях. Там люди хворіють на снігову сліпоту. А оця сіль блищить, як справжній сніг.

Дійсно, незабаром Шевченкові перед очима стало все зливатися і мерехтіти. Тепер він ішов, дивлячись на копита макшеєвського коня.

Нарешті біла рівнина залишилася позаду, і транспорт знов пішов сіро-жовтими барханами, які ставали все нижчі й нижчі. Де-не-де з’являлися навіть кущики саксаулу, на яких вже обсипалися квіти і на вістрях свіжих паростків з’явилися манюсінькі коробочки з насінням. А ще за один день далеко-далеко на півдні стало видно вузеньку синю смужку.

– Здрастуй, жадане Синє море! – з глибоким хвилюванням вимовив Бутаков. – Таки добралися до тебе!

І, скинувши кашкет, перехрестився.

Люди вмить пожвавішали. Навіть коні без батогів прискорили крок і налягали на хомути, поводячи схудлими боками. Ніздрі їх вже ловили свіжість морських просторів. Наступного дня, опівдні, транспорт підійшов до одної з північних заток Аральського моря. Солдати, їздові, погоничі верблюдів і козаки – всі разом кинулися до теплих хвиль, що з шелестом набігали прозорими бганками на піскуватий пляж. Солдати на бігу здирали з себе пояси, мундири й сорочки, по-хлоп’ячому реготали й кидалися в хвилі, але, ковтнувши води, починали одразу плюватися:

– Матінко! Людоньки! Води до крайнеба, а нема чого пити! – охкали вони й бризкали один на одного водою.

– Певно, й риба в ньому плаває не солодка, як, наприклад, карась або щупак, а сама лише солона таранка та оселедець, – здогадався один з їздових.

– Та й огірки солити в ній зручно: набери повне барило та сип огірки з кропом, з часничком та з дубовим листям.

До Раїма залишалося два денних переходи, добре відпочивши, люди зробили їх навіть швидше. Важку п’ятдесяти-денну подорож було закінчено. Шевченко, що майже ввесь шлях пройшов пішки, схуд і засмаг, фізично втомився, але був бадьорий і веселий. Нерви його врівноважилися.

Перші три дні він, як і всі, лише спав або лежав на м’якому піскуватому березі Сирдар’ї, розмовляв з солдатами Орського гарнізону й нічого не малював.

Потім генерал Шрейбер з піхотою та з козаками почав збиратися в зворотну путь, залишивши в Раїмі два взводи п’ятого батальйону під командою поручика Богомолова та півсотні козаків зимувати разом з моряками на острові Косарал.

З теплим сумом попрощався Шевченко з своїм колишнім «дядькою» Кузьмичем та багатьма іншими солдатами. І не один з них, обіймаючи Кобзаря, витер кулаком сльозу. Навіть у злодійкуватого Козловського щось здригнулося в серці, коли він востаннє тиснув руки поета:

– Оревуарь! – сказав він з несподіваним сумом, як завжди, калічачи французьку мову. – Мені дуже шкода прощатися з вами, мон шер амі. Іноді мені здавалося, що з вами я знов стаю порядною людиною… Але тепер…

І він безнадійно махнув рукою й швидко пішов геть своєю вихлястою чудернацькою ходою.