4. Лейтенант Бутаков

Зинаїда Тулуб

Вже не перший день «Константин» упевнено борознив сині води Аралу. Море не заспокоювалось, і шхуну безжалісно кидало з хвилі на хвилю навіть при слабкому вітрі. Щоб зробити її хоч трохи стійкішою, Бутаков наказав навантажити її камінням, від якого вона кормою осіла на чотири, а носом на три з половиною фута.

Кинувши якір біля якогось острова або в береговій затоці, Бутаков з’їжджав на берег для астрономічних спостережень, а Макшеєв – для топографічної зйомки. І кожного разу на білому ватмані в штурманській рубці з’являлися нові нитки градусної сітки, а проміж них – примхливо-хвилясті контури землі і зафарбоване то темнішою, то світлішою блакиттю море. Але Бутаков не просто креслив на карті контури берега та островів, він уважно вивчав їх геологічну структуру, лазив по балках та урвищах, спостерігав послідовність нашарувань різних порід, рив шурфи, які називав по-простому ямами, і кожного разу повертався з цілими торбами мушлів, шматками гірських порід, скам’янілостей й живими рослинами, починаючи від саксаулу та гребінника-тамариска до нюкника та звичайного очерету і від сивого ковилу до полину. І кожен раз із прикрістю казав, кидаючи на стіл кашкет:

– А кам’яного вугілля все нема й нема!

– Чому вас так цікавить кам’яне вугілля? – якось спитав Шевченко.

– Та як же ж, добродію мій? – аж сплеснув руками Бутаков. – Адже ж навколо цього моря на тисячі верст немає ніякого справжнього лісу: самі кущі. А де ж братимуть пальне для пароплавів, коли море буде освоєне?

– Ну, про пароплави тут поки що й не чути, – посміхнувся Макшеєв. – Тут і людей непомітно. А наші «Константин» з «Николаем» киргизам здаються якимись чарівними птахами.

– Відстаємо! Відстаємо від усієї Європи і навіть від Туреччини, у якої, завдяки англійцям, вже є парові судна. Вік парусного флоту відходить у минуле.

– Але все ж таки чому ви так уперто сподіваєтесь знайти тут кам’яне вугілля? – поцікавився і Істомін.

– Та тому, шо наш шановний Артемій Якимович, – кивнув Бутаков у бік Акишева, – знаходив шматки його цієї весни на західному узбережжі. Сьогодні я висадився в трьох милях від мису Ізендиарал і наказав матросам рити ями біля самого берега в півтора сажня глибиною. На глибині сажня виявилася така тверда глина, що довелося її вирубували сокирами і потім в ямах пішла вода. Люди мучилися, працюючи по коліна в крижаній воді. Весь час відливали її відрами. Вони намучилися, і я разом з ними. І головне – марно: вугілля нема!

Акишев сидів збентежений і зніяковілий.

– Я ж міг і помилитися. Ми ж не пробували його палити… І взагалі… я не геолог і не інженер… Робітники казали, що це вугілля, – слабо виправдувався він.

– Що ж, будемо шукати ще і ще, – сказав Бутаков.

Наступного ранку Бутаков узяв курс на острів Барсакельмес в центральній частині моря, і висадив на ньому Макшеєва, Акишева, одного унтер-офіцера та шістьох матросів для повної топографічної зйомки, і наказав також почистити колодязі, щоб поповнити на «Константине» запас прісної води, а сам повернувся на півострів Куланди, поставив шхуну на якір під захистом мису Ізендиарал і відправив на берег геолога Вернера з партією озброєних матросів шукати все те ж невловиме вугілля. Один Шевченко лишився в шлюпці малювати повний величі мис Ізендиарал, грізно навислий над хвилями.

Півострів Куланди високий, але береги його не здіймаються над прибоєм єдиним скелястим муром, а спускаються до моря кількома терасами шириною з півверсти кожна. Бутаков попрямував у глиб півострова для астрономічних спостережень, а Вернер із своєю партією піднявся на першу терасу і повернув на південь.

Пройшовши верст з п’ять, вони опинилися на рівнині, ніби вписаній сажею. Ріденька травичка та дрібні кулики де-не-де стирчали з землі. Вернер зупинився, набрав жменю цієї чорної землі, розтер її в долонях, понюхав і наказав копати.

Всі мовчали. Матроси одночасно рили в двох місцях глибокі й вузенькі шурфи. Від хвилювання Вернер гриз суху травичку і мовчки підходив то до одного, то до другого шурфу, а унтер-офіцер Абізаров пильно оглядав місцевість то простим оком, то в зорову трубку, тому що в цій чужій, незнайомій землі можна було чекати будь-якої несподіванки.

Шурфи швидко глибшали. Матроси викидали на поверхню грудки блакитнувато-білої глини, коли раптом лопата одного з них з брязкотом ковзнула по дну шурфу і, збираючи ту ж блакитнувату глину, залишила за собою яскравий чорний слід.

– Вугілля! – крикнув напарник копача, згрібаючи вбік порожню породу.

Вернер кинувся до шурфу, а матроси вже спритно зчищали з вугільного шару останні грудки глини, потім почали кайлом відламувати шматки вугілля і подавати їх Вернерові.

Шар був з пів-аршина завтовшки, але вугілля було доброї якості. Воно не блищало в зламі яскравим сріблястим блиском, як антрацит, але й не кришилося, було тверде як камінь і глибокого оксамитово-чорного кольору.

– Тут теж вугілля! – гукнув матрос від другого шурфу. Вернер порівняв шматки з обох шурфів. Сумніву не було: це було справжнє кам’яне вугілля. А матроси вже натягли хмизу та кураю, запалили вогнище, склали шматки вугілля нещільною пірамідою і радо вказували Вернеру, як вугілля починає червоніти, жевріє, золотавиться, стає схожим на розпечений до червоного метал, від нього пашить справжнім жаром.

– Копайте! Копайте глибше! – наказав Вернер.

Матроси знов узялися за лопати. Під першим шаром спочатку пішла солонцювата сіра глина, потім жирна глина з різким запахом нафти і нарешті вугільний шар, понад фут завтовшки. З нього вугілля теж добре горіло, горіла й насичена нафтою глина, але матроси копали ще й ще. Докопалися до третього прошарку, але зовсім тоненького, в два-три пальці завтовшки, і далі копати не стали.

Тим часом Бутаков визначив координати і пішов шукати Вернера. Побачивши лейтенанта, Вернер почав здалека вимахувати йому кашкетом. Бутаков прискорив крок, спустився з верхньої тераси і підбіг до шурфів.

– Вугілля. Чудове вугілля! – казав Вернер. – Не пропала-таки дурно наша праця!

Бутаков довго і уважно розглядав шматки вугілля, наказав вирити ще кілька шурфів у різних кінцях плато далі від берега, і, коли скрізь оголилися ті ж шари вугілля, ясно і радісно посміхнувся. Знов розпалили вже загасле вогнище, насипали в нього вугілля і, коли воно догоріло, побачили, що від нього залишається зовсім мало попелу. Це теж було ознакою його високої якості. Бутаков сяяв. Отже, майбутнє пароплавство на Аралі, перші укріплення й селища на його берегах забезпечені паливом.

Сонце схилялось до заходу. Бутаков поспішив на шхуну.

– Ваш скобродь, – зупинили його матроси. – Дозвольте нарубати вугілля для камбуза. Дрова наші кінчаються, а гарячим чаєм кожен захоче поласувати.

– Рубайте, братці, рубайте! – весело згодився Бутаков. За півгодини всі узяті з собою відра і лантухи були повні вугілля. Покректуючи під їх вагою, пішли матроси до шлюпки, Вернер з Бутаковим за ними, обговорюючи майбутнє відкритого родовища. Нікого не бентежило, що руки й обличчя їх брудні від вугілля, наче в справжніх шахтарів, які повертаються зі зміни.

Шевченко радів з усіма.

«Константин» стояв у бухті, захищений від східного вітру мисом Ізендиарал. Мис був високий, увесь білий, місцями білувато-сірий від вапняку і крейдяних мезозойських прошарків. Підмитий зісподу прибоєм, він грізно нависав над кипінню хвиль широким склепінням, і здавалось, воно от-от упаде в море. У тиху погоду під цим склепінням можна було проїхати човном.

Тим часом барометр швидко падав. Вітер змінив напрямок, і надвечір піднявся шторм. Тепер бухта, замість бути захистом і притулком від вітру та хвиль, стала для шхуни пасткою. Вийти з неї вздовж цепу підводних скель, що на три чверті її замикали, не було ніякої змоги. Бухта кипіла, і клекотіла від височенних хвиль, що йшли з відкритого моря. А шалений вітер, відбитий від скель, гнав їх назад. Хвилі билися об скелі, злітали вгору киплячими гейзерами, гуркотіли як сотні гармат. «Константин» здригався всім корпусом, і від кожного удару хвилі в каюті і в трюмі все гуло.

Бутаков наказав віддати другий якір та випустити 70 сажків одного і 45 сажнів другого канату. Шхуна безпомічно смикалася в різні боки і щохвилини могла зірватися з якорів й розбитися на тріски об берегове каміння.

Бутаков розумів, що «Константин» на краю загибелі. Стиснувши зуби, стояв він на містку, кидаючи уривчасті команди. І матроси, голодні, мокрі і змерзлі, мовчки виконували кожну команду з автоматичною точністю. Вони розуміли небезпеку, але вірили своєму капітанові, його досвіду та знанням і працювали швидко й чітко.

Ніч тяглася нестерпно довго. Шхуна то злітала вгору, то лягала на борт, то заривалася носом у пінисту безодню, високо підкинувши корму. Хвилі перекочувалися через палубу, і матроси хапалися за борти й такелаж, щоб якось утриматися на кораблі. Оголені щогли шаленими вимахами над головами людей наче перекреслювали то берегові скелі, то подерті на клоччя хмари, які мчали небом з північного заходу, і така ж клочкаста піна кипіла навкруги, на гривах хвиль і в проваллях між ними.

Розпач заповзав у душу Бутакова.

– Загинуть. Помруть голодною смертю, – повторював він, думаючи про залишених на Барсакельмесі топографів, і зовсім забував, що невідворотна загибель дивиться в очі і йому самому. Він більш нічого не міг зробити для порятунку шхуни, але треба було приховати від команди свій душевний біль. І, передаючи команду штурману Поспєлову, Бутаков пішов у каюту, сів за стіл і стиснув долонями голову.

Адже ж загинуть. Помруть голодною смертю… І острів має таку зловісну назву: Барсакельмес – підеш, та не повернешся, як кажуть киргизи.

Вернеру та Шевченкові він давно наказав спуститися в каюту. Вони лежать на своїх койках, піднявши та закріпивши болтами бокові дошки, щоб їх не кинуло на підлогу, але вони не сплять. Вернер тихенько молиться. «Матка бозка Ченстоховська», – ледве чутно вихоплюється в нього, а Шевченко лежить з розплющеними очима і уважно дивиться на Бутакова. Він бачить, як напружено зсунулися брови лейтенанта, розуміє, що думає той про життя і смерть підлеглих йому людей, і від цього дивовижний спокій охоплює поета.

Смерть так смерть. Чи не однаково де! Навіть краще загинути, розбивши голову об скелі, ніж на «зеленій вулиці» під шпіцрутенами або на койці батальйонного госпіталю. В цю мить він гостро відчував марність надії на звільнення, поки живий Микола Перший, і просто спостерігав агонію корабля. Але оті сміливці, що мають загинути, не здійснивши прекрасної мрії, мети цілого життя! Вони мусять жити!

Він стискає зуби. Краще хай я загину, мені однаково, а от вони… вони!..

А Бутаков все міцніше стискає долонями скроні і думає, з чого і як збудувати хоч би пліт, якщо пощастить врятуватись, видершись на скелі, щоб потім добратися на ньому до Барсакельмеса, забрати топографів і разом із ними повернутися в гирло Сирдар’ї.

– Адже ж загинуть! Загинуть голодною смертю! – напівголосно повторює лейтенант, рвучко підводиться, накидає зюйдвестку і плащ-пальто на давно промоклий одяг і знову підіймається на палубу.

– Врятувати їх. Врятувати! – повторює Бутаков, хапаючись за поручні, щоб не змило його хвилею за борт.

Нарешті на сході, за мисом Ізенди, ледве помітно посвітлішало. А море все так само казилося навкруги, кипіло піною, клекотіло й гриміло на скелях. Вітер все так само пронизливо свистів у такелажі і ніби намагався здерти з грот-щогли брейд-вимпел з косицями.

Коли зійшло сонце, шторм почав потроху слабшати, але море клекотіло весь день від божевільної люті, і тільки надвечір хвилі стали широкими, пласкими, без косматих пінявих грив на гострих хребтах, а хитавиця хоч і не припинилася, але стала рівнішою.

Бутаков наказав видати всій команді по склянці горілки і всіх, крім вахтенних, послав спати. І «Константин», повільно й обережно лавіруючи, вийшов із зрадливої бухти.

Топографи радо зустріли шхуну. Вони теж провели безсонну і тривожну ніч, бо вихор здер і завалив їх намет. Мокрі та втомлені, вони весь день збирали розкидані вітром речі, тому не закінчили зйомки. Бутаков залишив на острові Акишева з трьома матросами, а Макшеєва та інших взяв на борт, набрав прісної води і разом із риболовною шхуною «Михаил», яка розвідувала рибні косяки, повернувся до півострова Куланди, щоб остаточно визначити його координати, потім пішов на південь уздовж західного узбережжя Аралу.

Погода була по-серпневому тиха й сонячна. Стояв штиль. Море коливалося блакитним атласом, і, скільки сягало око, розбігалися його просторами сріблясті стежки. В кают-компанії «Константина» знов велися розмови й суперечки на найрізноманітніші наукові теми.

Шевченко розповідав морякам і топографам про малярство, архітектуру та скульптуру італійського Відродження, про свого улюбленого скульптора-різьбяра Вероккіо, про майстра трьох мистецтв Леонардо да Вінчі і про ніжність і красу мадонн Мурильйо і Рафаеля. І тому, що жодних репродукцій або гравюр на шхуні не було, Шевченко або накидав олівцем загальну композицію таких картин, як «Таємна вечеря» Леонардо, або розповідав про них так яскраво, що його розповідь давала слухачам глибше уявлення, ніж дала б погана репродукція.

В свою чергу він попросив Бутакова прочитати лекцію про мореплавство.

Бутаков охоче присвятив цьому цілий вечір.

Дружба Шевченка з Вернером міцнішала. Захопившись ботанікою, Тарас Григорович багато допомагав йому в збиранні гербарію, за допомогою довідника визначав сімейство та вид кожної рослини, сушив квіти, трави і гілки кущів.

Збирали вони і препарували риб, раків, змій і ящірок, збирали колекції метеликів, жуків сколопендр, навіть отрутних тарантулів та каракуртів, але Бутаков категорично заборонив приносити їх на корабель живими. Проте географія залишалася для Шевченка улюбленою наукою. Твори Гумбольдта вивчив він мало не напам’ять. Він зжився з членами експедиції і тепер горів їх інтересами, радів кожній удачі і не раз ловив себе на тому, що починає милуватися красою Аральського моря і любити його, хоч перший час називав його нікчемним. Тепер Тараса Григоровича цікавила і його найбільша глибина, і рибні багатства, і дивовижний синій колір кришталево-прозорих хвиль, і, коли біля мису Бай-Губек знайшли за півмилі від берега глибину в 68 сажнів, він був майже щасливий.

Посуваючись далі на південь, команда помітила, що забортна вода стала ніби трохи пріснішою і каламутнуватою, подекуди з’явилися мілини й очерети. Бутаков зрозумів: «Константин» наближається до дельти Амудар’ї. Він послав шлюпку проміряти глибину, і виявилося, що місцями глибина не перевищує саженя. Коли шлюпка повернулася, Бутаков узяв курс на схід і кинув якір біля острова Токмак-Ата.

І тут йому довелося серйозно замислитися.

Військове міністерство дало йому інструкцію, де був окремий пункт, доданий за вимогою міністра закордонних справ Нессельроде, яким експедиції категорично заборонялося наближатися до південного хівинського берега і навіть заходити в хівинські територіальні води. Порушити цей пункт означало викликати міжнародні ускладнення, дипломатичне листування тощо. Але бути так близько і не проробити всіх досліджень… Довгі вагання не були властиві енергійному лейтенантові. З вершини грот-щогли він оглянув острів, вкритий піскуватими горбами й густим чагарником. Це було чудове місце для фортеці або торговельної факторії. Помітив він на острові і юрти, і верблюдів, і багато худоби, і купки людей, які вперше в житті бачили корабель і з цікавістю розглядали це диво. Але човнів він ніде не помітив.

Вітер зовсім ущух, і надвечір настав повний штиль. Море розкинулося суцільним блакитним дзеркалом, в якому відбивалися і прибережні очерети, і кучові хмари над обрієм, схожі на велетенський гірський кряж, сповитий снігами, а з півночі все йшла і йшла глибинна зиб, наче море глибоко зітхало, м’яко і рівно коливаючи гнучке скло своєї блискучої гладіні. Шхуну зносило до південного берега. Безсило звисли паруси. Навіть брейд-вимпел на грот-щоглі, який завжди тріпотів від найменшого подуву вітру, і той висів уздовж щогли, як мертвий птах.

– Чудово, – потирав руки Бутаков, блискаючи своїми жвавими чорними очима. – При такому штилі у мене законна причина бути тут: без парової машини я не можу зрушити з місця.

Цілий день ще простояла шхуна з безсило обвислими парусами, а вночі Бутаков послав прапорщика Акишева з штурманом Поспєловим на шлюпці проміряти дно на південь від острова Токмак-Ата. Він дав їм глухий ліхтарик, компас і достатню кількість вогнепальної та холодної зброї, а матросам-веслярам наказав обв’язати клоччям кочети.

Коли стало зовсім темно, шлюпка тихо відійшла від трапа. Бутаков залишився на шхуні, яку привели в цілковиту бойову готовність. Гармати набили картеччю. Штуцери та мисливські рушниці, офіцерські пістолети, шаблі, списи і кортики – все було під рукою на палубі і на містках. Команда спала не роздягаючись, та й сама шхуна з погашеними вогнями зливалася з глибоким мороком безмісячної хмарної ночі.

Макшеєв і Бутаков сиділи на палубі і уважно прислухалися до кожного звуку, а всі інші, крім вахтенних, були внизу, щоб випадково не порушити тиші.

Час спливав повільно. За півгодини до світанку легко й тихо, як кажан, шлюпка сковзнула вздовж борту і підійшла до трапа.

Поспєлов доповів Бутакову, що, обігнувши острів з півдня, він знайшов глибину не більше двох-трьох футів на відстані півверсти від материка.

Бутаков зрозумів, що Токмак-Ата з’єднується з материком обмілиною, на захід від якої нема гирла ріки. Недурно там вода в морі прозоріша й солоніша, ніж на сході від острова.

День знов пройшов у повній нерухомості. На третій ранок дмухнув слабенький вітрець з північного сходу, затріпотів брейд-вимпел, потім паруси, і шхуна почала повільно і важко лавірувати. Але вітер скоро вщух, і, як і досі, назустріч шхуні йшла з півночі глибока дзеркальна зибінь, відносячи її знов до хівинського берега.

Бутаков виліз на топ грот-щогли і в зорову трубу побачив на південному сході величезну ріку, яка впадала в море кількома рукавами, а Акишев засік по компасу румби, поміж якими була дельта.

Опівдні Бутаков визначив координати своєї стоянки від Грінвічського меридіану, потім вирахував точне місце, де знаходиться дельта Амудар’ї, а ввечері наказав знов готувати шлюпку.

Треба було проміряти глибину гирла, щоб довідатись, чи можливе в ній судноплавство.

Беручись за таке ризиковане діло, Бутаков вирішив зробити все сам з прапорщиком Поспєловим. Веслярів вибрав він найміцніших і таких, що добре плавали. Сам Бутаков з Поспєловим були чудовими плавцями. Знов обгорнули клоччям кочети, знов привели шхуну в бойову готовність і двоє сміливців з компасом і глухим ліхтариком спустилися в шлюпку. Шхуна стояла без вогнів. Тоненький ріг молодого місяця давно пірнув у море, небо затягли густі хмари, і чорна оксамитова ніч огорнула небо та землю глибоким мороком і мовчанням.

Шевченко сидів на палубі серед матросів, які навіть палити не наважувалися. Всі мовчали і напружено прислухалися, але не чути було навіть, як спадають краплі води з весел.

– Господи, заступи, помилуй і збережи раба твого Олексія, – раптом видихнув хтось схвильовано.

І одним беззвучним рухом кілька чоловіків зняли свої безкозирки і побожно перехрестилися.

– Тихов, ти? – пошепки спитав Шевченко, пізнавши голос бутаковського денщика.

– Я. А що?

– Нічого. Любиш ти свого лейтенанта.

– А як його не любити? Наша служба – важка і суворості вимагає, а бачив ти, Григоровичу, щоб наш лейтенант матроса чорним словом вилаяв або в пику дав? Свого вимагає, але людину в людині бачить і в найнебезпечніше діло сам пішов, за чужу спину не заховався.

– Не те, що ота німецька гадина Юнкер, з яким ми навкруги світу плавали, – заговорив і боцман Парфенов.

– А що, лаявся?

– Та що там лаявся!.. Звір звіром був. Пройде вздовж корабля, і то один, то другий матрос за його спиною в море зуби з кров’ю випльовує.

Скільки через нього, недолюдка, народу загинуло! – відразу заговорили кілька чоловік, забувши обережність.

– Тихше! – суворо засичав унтер Абізаров. – Ідіть в кубрик, хлопці, коли розмовляти закортіло. Та й там тихенько.

Шевченко з кількома матросами, які плавали з Бутаковим на «Або», спустились у кубрик і розташувалися навколо стола.

– Коли б не Олексій Іванович, усі б ми давно в Атлантичному рибам на вечерю потрапили через отого Юнкера, – знову заговорив боцман.

– Ми ще з Кронштадта не вийшли, а Юнкер вже частину екіпажних грошей пропив і програв. Один Бутаков корабель у кругосвітнє плавання готував, дарма що молоденький був, а Юнкер все з мамзелями в Пітері пиячив, – злісно вкинув естонець Терм.

– Так воно й було, – ствердив Парфенов. – З самого Копенгагена один сором нашому флоту від нього був. З’їде на берег – і в ресторан або до дівок. Пиячить, бешкетує, посуд б’є у лакеїв на голові. Кілька разів поліція його забирала, а потім наш консул його виручав.

– Привезуть його п’яного, – підхопив Терм, – піднімуть на корабель, як труп, а він кого ногою, кого рукою де доведеться тиче. Всіх нас линьками шмагав, на реї при штормовому вітрі, знущаючись, во фрунт становив. Не один звідти за борт звалився. Добре, коли виловлять, а ні – так батюшка відразу по новопреставленому рабу божому панахиду править. Ненавиділи ми того Юнкера, як сатану, навіть пани офіцери теж його не терпіли.

– Прийшли ми на Камчатку, – знов заговорив Парфенов, затягуючись цигаркою, – здали вантаж, а на транспорті ані палива, ані харчів. Авачинська губа вже кригою бралася, треба було або пробиватися на вільну воду, або зимувати на Камчатці. Побачив Олексій Іванович, що підступає біда, і наказав команді сокирами рубати кригу. Два тижні рубали ми її день і ніч, але поки ми надсаджувалися, Юнкер, замість риби або оленини для команди, купив дванадцять їздових собак камчатської породи для «всепідданійшого подарунка государю імператору», і тих псів довелося ще годувати. Ох і голод тоді для нас настав!

– Розкажи краще, як ми в Бразілії голодували, – перебив марсовий Клюкін.

– Не підганяй! Ніч велика, – відмахнувся боцман. – Поки наш лейтенант повернеться – все встигнемо розказати. Ух, і шпурляло ж нас хвилями в тому Тихому океані! Тут одну ніч похитало і то смертний час згадали, а що Арал проти Тихого? Калюжа! А хвилі там які! Суне наче справжня гора. Таких будинків у Петербурзі на Невському нема. Камбуз заливало. Гарячого не варили. Горілки не було, бо Юнкер все вихлестав. Мокрі ходили до нитки. Сухарі попліснявіли. Цілий місяць штормило. Нарешті затихло. Думали, зайдемо на Сандвічеві острови по харчі, бо ж собакам віддали останнє. Правда, наші хлопці під кінець у море їх мало не всіх покидали: хвилею, мовляв, змило. Але Юнкер нікуди не зайшов і гнав корабель до миса Горн.

Голодували ми так, що щурів поїли і останніх двох собак зварили і з’їли. Почалася цинга. Люди мруть, а Юнкер п’є без просипу. Тут вже офіцери за нас заступилися. Всі свої консерви в загальний казан віддали, а Юнкеру сказали, що не дозволять матросів катувати. Вони з ним не віталися, розмовляли тільки в службових справах і писали йому на нього самого рапорти: так, мовляв, і так, доводимо до вашого відома, шо лейтенант Юнкер веде нетверезе і непристойне життя, незаконно витрачає державні гроші і державне майно, знущається з команди. Просимо вжити суворих заходів. Напишуть і сунуть йому в руки. А команда гине. Щодня спускали в море померлих, бо ж люди труїлися гнилим м’ясом або мерли з голоду. Батюшка не встигав відправляти похорон. Нарешті зайшли ми в ту річку… як її… Риво-Живейро…

– Ріо-де-Жанейро.

– Я й кажу Живейро. Стоїмо біля гирла, а ввійти не можемо: б’є нам вітер у самий бугшприт. Тільки на четвертий день увійшли. А тим часом ще четверо померли, і поховали ми їх по-морському, в хвилях океанських… Кинули якір. Офіцери замкнули п’яного Юнкера в каюті, а Олексій Іванович з’їхав на берег, здобув десь грошей, і того ж дня приставили нам на корабель борошно і свіжий хліб, м’ясо, крупу і все, що належить. На той час так наші люди ослабли, що, кинувши якір, не могли закріпити паруси. Поліз один мічман на щогли і просто пообрубував їх.

Ну тут ми віджили, підгодувалися, відпочили і рушили назад, на батьківщину. Тільки за всі його труди нашому Олексію Івановичу не подяка, а самі неприємності вийшли, і ніхто з офіцерів ані підвищення, ані грошової нагороди не одержав, як належить за кругосвітнє плавання, а Юнкер, падлюка, ще й нашого лейтенанта бунтівником виставив.

– А де ще плавав ваш лейтенант? – спитав Тарас Григорович.

– Спочатку в Свеаборг відправили, потім у Північному океані плавав. Скуштував лиха. Проте тепер сам адмірал Беллінгсгаузен та інші найславетніші моряки за нього заступилися. Обслідує він, дасть бог, оце море – велику нагороду заслужить.

Парфенов глибоко зітхнув і знов затягнувся цигаркою. Зверху спустилися підвахтенні і вклалися спати. Парфенов позіхнув.

– Поспати б трошки, тільки ж коли б часом тривоги не зняли…

Шевченко підвівся і вийшов на палубу.

– Котра година? – пошепки спитав він Макшеєва.

Макшеєв глянув на небо – туди, де в невеличкому просвітку яскраво сяяла проміж хмар Капелла, подумав і відповів:

– Приблизно пів на другу. Про що ви там розмовляли з матросами?

– Вони мені розповідали про кругосвітнє плавання з Олексієм Івановичем на «Або». Чудова він людина, наш лейтенант.

Макшеєв знизав плечима. Шевченко не бачив цього руху, але вгадав його з того, як зашарудів на Макшеєві плащ.

– У солдат і в матросів ніколи нема середини: або орел, герой, ангел, або недолюдок, кат, сатана.

Шевченко промовчав, неприємно вражений його тоном, пройшов на корму. Вахтенні нерухомо стояли на своїх місцях. В їх напружених позах відчувалася тривога. Марсовий на щоглі в зорову трубку оглядав обрій. Ані руху, ані вогника. Тільки глибинна мертва зибінь повільно вколисує шхуну на рівному гнучкому склі заштилілого моря.

– О господи! І де він там блукає в пітьмі? Чи довго в вир або в ковбаню потрапити? – зітхнув хтось.

Шевченко задумливо дивився у темряву. Якесь дивне заціпеніння охопило його. Невловима дрімота тьмарила його свідомість… Прокинувся він раптом, ніби хтось його штовхнув, розплющив очі – і дивовижна картина розкрилася перед ним.

Густі хмари, що звечора вкривали небо, зникли. Неосяжне зоряне небо розкрило вгорі своє іскристе склепіння, а за бортом ритмічно коливалося м’яке гнучке скло заснулого моря, густо всипане віддзеркаленими зорями. Одні з них ніби плавали на поверхні блискучими брильянтовими квітами інші ніби повільно потопали, танули в глибині і ледве блимали звідти тьмяним фосфоричним сяйвом, немов лісові світляки.

Зорі в небі урочисто текли своїм одвічним шляхом, а в морі вони гралися, то раптом сплітаючись у вогняні гірлянди, то розсипалися на яскраві букети й бризки вогню, щоб, пересипавшись через дзеркальну бганку, блимнути на мить срібними змійками, і впасти дощем в іншу борозну, і знов пересипатися там, і сплітатися в низки казкових намист.

Це було невимовно прекрасно. Шевченко зачаровано милувався небаченою картиною, і почуття, подібне до екстазу, до злиття із всесвітом, піднімалося в його грудях. Але це почуття володіло ним лише якусь мить. «Де Бутаков?» – пронизала мозок тривожна думка.

Ледь чутна передсвітанкова прохолода вливалася в оксамитову теплінь ночі. Вахтенні з тривогою позирали на зорі, прислухалися до кожного шарудіння: давно вже час повернутися лейтенантові. Вони переступали з ноги на ногу, тихо проходжувалися палубою, здригалися при кожному сплеску | одразу нахилялися над бортом. Капелла, що звечора стояла на півночі над самим морем, тепер грала в зеніті, переливаючись усіма кольорами райдуги. Надходив світанок.

Раптом за бортом пролунав негучний, знайомий голос:

– Агей, на «Константине»!

І ось вже трапом з моряцькою спритністю легко збігає Бутаков, а за ним – штурман Поспєлов.

– Ну як? – питає Макшеєв.

– Чудово! Але підемо до каюти: я мокрий, як миша.

В каюті, як завжди, привітно горить лампа, але ілюмінатори наглухо закриті внутрішніми віконницями. Бутаков швидко роздягається, залишаючи на підлозі цілу калюжу води. Тихов швидко підхоплює мокре і виносить, а Бутаков, блискаючи веселими очима, швидко витирається і одягає сухе.

– От би чайку зараз гарячого або чарку горілки. Промок, як безпритульний собака.

– Розказуйте ж! – квапить Макшеєв. – Де ви так промокли?

– А це вже тоді, коли ми поверталися, закінчивши промірювання. Залізли в шлюпку, одяглися. Шлюпка йшла вздовж очерету, і очерет зачепив і стягнув у воду наші футштоки. Течія там дуже швидка, а морок же непроглядний. Ще мить – і вони б десь зникли в темряві. Я й плигнув у воду: одягнений, адже ж не можна лишати хівинцям такого речового доказу: на футштоках всі написи російською мовою.

– Невже таки геть все проміряли?! – захоплено вигукнув Акишев.

– Звичайно! Ми обійшли Токмак-Ату і попрямували до найближчого рукава Амудар’ї. Там ми з Ксенофонтом Єгоричем роздяглися і з цими злополучними футштоками пішли вбрід впоперек рукава, проміряючи дно. Течія там тиха, але де-не-де траплялися джерела з льодовою водою, а глибина скрізь фут-два не більше. Потім, не виходячи з води, ми обійшли острів між першою і другою протоками і в другому рукаві продовжували промірювання. Записувати довелося вже згодом у шлюпці, при світлі ліхтарика. Обійшли і другий острів, і все вбрід.

Третій рукав значно глибший, і течія в ньому така, що не можна ані на мить зупинитися, бо вода видирає землю з-під ніг, а далі дно пішло грузьке й таке мулясте, що ми насилу витягали з нього ноги, наче з густого тіста, і тут вода була місцями льодова. Промерзли ми до кісток. І шлюпку знайшли не відразу. Але тепер діло зроблено. Тепер хай дме вітер: можна спокійно піти звідси і більше не дратувати хівинців, а з ними й самого Нессельроде. Бо ж і з харчами у нас важкувато, а торгувати з ними не можна; це вже було б свідомим порушенням інструкції, – додав Бутаков, сідаючи в теплій куртці за стіл, на якому вже шумів самовар і Тихов наливав «своєму лейтенантові» гарячого чаю з рештками рому, купленого в Раїмі.

Штиль тривав ще кілька днів.

Весь цей час Тарас Григорович присвятив мистецтву.

З’їжджаючи на берег, він перш за все шукав мальовничих краєвидів і одразу брався за пензлі. Але кожного разу в його розпорядженні було лише дві-три години. Тому він накреслював контур, намічав тіні і одразу брався за фарби, щоб схопити особливості колориту і характерне освітлення, залишивши всі деталі на потім.

Таких етюдів вже набралося багато. І ось тепер, на борту «Константина», в глибокий сонячний штиль, коли свіже морське повітря переповнювало груди, а море переливалося за бортом блискучим шовком, він розробляв, і закінчував їх, і перетворював на картини.

І тоді ж народжувалися в душі його вірші. Довгою зграєю проходили перед його мисленим зором постаті сучасників і діячів історичних. Тут закінчив він поему «Царі», в якій з таким сарказмом зображував старозавітних вінценосців. Він міг би поповнити цю галерею хижаків пізнішими екземплярами, але вже інші теми та інші постаті запалювали його творчу уяву.

…Розквітла на селі красуня дівчина Марина. А молодий розпусник пан віддав у рекрути її нареченого, а дівчину забрав до панських покоїв і замкнув, щоб швидше подолати її шалений опір. Не витримала дівчина знущань, і збожеволіла, і підпалила панський палац, й сама загинула в полум’ї. Хіба мало таких історій чув малий Тарас ще у селі, а тепер і тут, в царській казармі?

…Образи… Образи…

Скільки їх, скорботних, жахливих або зворушливих… І всі вони вихоплені з самого життя. Проходять довгою низкою, обливаючись кривавими сльозами, з глибокими і незагоєними ранами в серці. Всі з розбитими мріями, зрадженими надіями… Ну, а сам він? Хіба знайшов він у житті хоч краплю простого звичайного щастя поділеної любові, тепле гніздечко, сім’ю?

Невідомо, як і де загинула його Оксаночка – перше чисте кохання. На мить промайнула ніжна й чуйна полячка – там, на березі Вілії… Потім на батьківщині, коли повернувся він уже уславленим художником і поетом, красуня Ганна, чужа дружина. Вона не відповіла на його лист, написаний кров’ю серця… Забула? Або ніколи й не кохала, а її палкі слова та поцілунки були тільки грою. І все ж таки її чарівний образ не залишає поета, немов дивиться вона на нього очима синіми, як це море, чуже, вороже, але все ж прекрасне Аральське море, яке допомогло йому видертися з казарми, врятуватися від огидної муштри, від жахливого розумового голоду.

«Пізнала б ти мене, якби зустрілися ми знову?» – питав її мислено поет. В ці дні написав він другий вірш, присвячений їй – зрадливій і все ще дорогій…

Ще цілий тиждень простояв «Константин» в затоці Талди-Култук, в яку впадає Амудар’я трьома своїми рукавами, а тоді рушив на схід. Широка глибинна зибінь увесь час притискала його до південного берега, і лише другого вересня дмухнув свіжий вітер і дозволив відійти од хівинського берега.

Зраділи вітру моряки. Важко довелося їм останній час: не вистачало прісної води, не краще було і з харчами. З того часу, як шхуна вийшла з гирла Сирдар’ї і були розкриті морські запаси, виявилося, що житні сухарі запліснявіли і стали зовсім зеленими; у солонині завелися черви, крупа взялася цвіллю, стала тухлою і гіркою на смак, а масло було таке пересолене, що з ним не можна було їсти кашу. Свіжим і смачним залишався лише горох, але його було дуже мало і тому варили його двічі на тиждень. На стоянках матроси ловили вудками рибу. Випросили у Бутакова кілька метрів світлого манільського тросу, розкрутили його і сплели сіті. Але море не завжди дарувало команді рибну страву, а під час шторму і навіть свіжого вітру риба ховалася на дно і зовсім не ловилася.

Проте жодного слова ремствування не почув Бутаков від своїх людей. Усі розуміли, що лейтенант тут ні при чому, тим більше, що він сам з офіцерами їв з одного казана з командою і не дозволяв собі ані крихти чого-небудь кращого.

Істомін, як фельдшер, суворо стежив, щоб сухарі та крупу добре просмажували, і хворих на борту не було.

Але тепер і ці запаси закінчувалися. Довелося зменшити порції, щоб вистачило до кінця навігації, тобто до першого жовтня.

Шхуна повільно посувалася своїм курсом, і сьомого вересня в південно-східному кутку моря був відкритий нікому не відомий низовинний острів, порослий очеретом, гребінником та саксаулом. Згадавши, як багато допоміг йому в справі організації транспорту оренбурзький військовий губернатор Обручов, Бутаков на знак своєї вдячності назвав цей острів островом Обручова.

Потім тиждень лютувала буря. Шхуну знов кидало з хвилі на хвилю, як трісочку, команда напружувала останні сили. Бутаков відклав зйомку східного узбережжя і нововідкритого острова до весни. Взявши курс на північний захід, він вирішив перетяти море по діагоналі.

Рішення було надзвичайно сміливе, тому що на південь від острова Барсакельмес рибалки плавали лише вздовж берегів і ніколи не заглядали в центральну і найширшу частину моря.

Дув тугий холодний вітер. Шхуна мчала всю ніч, як велетенський чорний птах, пустельним і бурхливим морем, а на світанку очам моряків відкрився ліворуч гористий острів, який команда в першу мить прийняла за Барсакельмес, але, звіривши покажчики лага з часом, Бутаков зрозумів, що це ще якийсь невідомий острів.

Думали відразу кинути якір, але тому, що на шхуні закінчилася прісна вода, а на острові прісної води могло й не бути, вирішили спочатку піти до Барсакельмесу, поповнити там запас дров і води і звідти повернутися сюди.

Вночі знов знялася буря. Довелося змінити курс і сховатися від неї за мис Узинкаїр. Простояли там дві доби, запаслися дровами та прісною водою. Помилися, випрали білизну і верхній одяг, тому що в морі доводилося берегти паливо і прати тільки холодною водою.

На третю добу, хоч хвиля йшла ще висока, «Константин» вирушив до нововідкритого острова. Бутаков назвав його на честь царя островом Николая.

Вранці на берег з’їхали Акишев з трьома матросами для топографічної зйомки, Бутаков з Поспєловим, щоб визначати його координати, а Шевченко – щоб малювати.

Несподівана радість чекала тут на експедицію. На острові, де, здавалося, ще ніколи не ступала людина, водилися сайгаки, різновидність антилоп. З наївною цікавістю підійшли вони до моряків зовсім близько. Поспєлов схопив рушницю і кількома влучними пострілами звалив трьох сайгаків. Інші з жахом і нерозумінням ще з хвилину дивилися на людей, потім усі разом кинулися тікати.

Команда надзвичайно зраділа. Коли не рахувати кількох птахів, забитих Поспєловым, люди два місяці не бачили свіжого м’яса. Кок одразу зварив їм чудову м’ясну юшку і нарізав великі порції вареного та смаженого м’яса.

– Хай їдять на здоров’я: змучилися, бідолахи, – казав Бутаков, що й сам схуд і змарнів за час плавання.

Надвечір несподівано почався шторм. «Константин» відстоювався на двох якорях у великій глибокій бухті, захищеній від вітру, але шторм не дозволив проміряти дно навколо острова і досліджувати його узбережжя. Проте Тарас Григорович був задоволений, зробивши кілька чудових акварелей з моря і з берега.

Море знов бушувало цілий тиждень. За цей час команда відгодувалася свіжим м’ясом, запаслася дровами і прісною водою, багато кращою, ніж з Барсакельмеса. Лише сімнадцятого вересня «Константин» наважився вийти в море і відкрив на північ від острова Николая невеликий низенький острів, який Бутаков назвав островом Наслідника, а трохи південніше – ще один острів, названий ім’ям їхньої шхуни.

Настала осінь. Від прикажчика рибальської ватаги Бутаков знав, що гирло Сирдар’ї восени мілкішає. І це примусило його взяти курс від острова Константина до гирла Сирдар’ї, але щоб подолати мілини в дельті ріки, довелося розвантажити корабель і перетягти його до ріки. Ошвартувавшись навпроти Косаральського форту, поруч рибальської ватаги в невеличкій затоці острова Косарал, де течія Сирдар’ї була ледве помітна, Бутаков спустив андріївський прапор, брейд-вимпел і тридцятого вересня став на зимівлю.