13. Матроська пісня

Зинаїда Тулуб

В перших числах травня «Константин» та «Николай» з капітаном Поспєловим вийшли в море. На прощання «Николай» відсалютував брейд-вимпелу Бутакова сімома гарматними пострілами. «Константин» відповів таким же салютом – і розійшлися кораблі по своїх синіх незвіданих шляхах: «Николай» – уздовж східного узбережжя, роблячи його докладну зйомку, а «Константин» попрямував на південь, обгинаючи з заходу численні острови, що тяглися вздовж східних берегів.

Важке і небезпечне було це плавання, і разом з тим нудне й одноманітне. Біля східних берегів зовсім не було мальовничих островів, скель та бухт. Острови були низовинні, піскуваті. Іноді вони ледве здіймалися над поверхнею моря. Непомітні оку і тому надзвичайно небезпечні мілини оточували їх і відходили далеко у відкрите море зрадницькими довгими язиками, ледь-ледь прикритими водою.

– Ну що тут малювати? – журився Шевченко. – Як заходи сонця відбиваються в морі? Або очерет? Але ж тоді ніхто не повірить, що це Арал, а не Ладозьке озеро. Нічого характерного! Або ці дюни?.. Одну-однісіньку акварель зробив за тиждень на острові Чиканарал.

– Не хвилюйтеся, – заспокоював його Бутаков. – Знайдуться ще цікаві краєвиди. Не весь час будемо крутитися в цих дрібних протоках. Підемо в відкрите море – ще пожалієте за цими дюнами та мілинами.

– Я не знаю, що таке морська хвороба, – засміявся Шевченко.

– «Хто в морі не бував, той страху не знавав», – відповів Бутаков старовинним прислів’ям.

День був сонячний і тихий-тихий. На острові Чиканаралі топограф Рибін закінчував зйомку, а Шевченко склав альбом і пішов блукати разом з Вернером, поповнюючи ботанічну колекцію новими рослинами.

– З цього куян-суюка казахи роблять чудову жовту фарбу, – пояснював Вернер. – Треба його засушити…

– Чекайте, – раптом гукнув Шевченко. – Придивіться-но: навколо нас самі пташині гнізда. Ось чорний баклан годує рибою своїх пташенят. А це що за опудало?! – зупинився він, побачивши величезного пелікана. – Ой, та які ж у нього, чи то в неї дивні пташенята! Зовсім голі й червоні, як сире м’ясо.

– І як вони важко дихають, – підхопив Вернер, наближаючись до гнізда.

Пеліканка зашипіла, заклацала дзьобом, але, певно, птахи були тут нелякані, бо зовсім близько підпускали до себе. Це так вразило Шевченка й Вернера, що вони завмерли на місці, щоб не турбувати її материнського серця. А пеліканка тим часом витягла з своєї торбинки малесеньких рибок і совала їх в розкриті дзьоби своїх пташенят, скоса позираючи про всяк випадок на дивовижних двоногих.

– Що вас тут зацікавило? – підійшов і Бутаков. Друзі мовчки вказали йому на пеліканове гніздо.

– А-а-а!.. Птах-баба. Зверніть увагу на старших пташенят в другому гнізді поруч. Мати годує їх більшими рибками, якраз до розміру їх дзьобів та горла. Теж розуміє, що робить. А тут помилуйтеся, які красунчики! – захоплено казав Бутаков, зупинившись над жовтенькими пухнастими пташенятами з блискучими чорними дзьобами. – Це лебедятка. Які ж вони гарненькі! Справжні лялечки.

– Ось тобі маєш! – здивувався Тарас Григорович. – А як же казка Андерсена про погане каченя?!

Бутаков весело зареготав:

– На те ви й існуєте, автори-вигадники, щоб вигадувати і білих ворон, і блакитних собак, і рожевих…

– Чайок, – підказав Тарас Григорович в тон Бутакову.

– От і помилилися, друже мій! Рожеві чайки існують, та ще й які гарні! Мені навіть привезли в подарунок чучело такої чайки з берегів Охотського моря. Але зустрічаються вони рідко. А ось і наші звичайні сірі чайки – мартини, – вказав Бутаков на чайчине гніздо трохи осторонь. – Зверніть увагу, які вони гарні: крила зісподу сніжно-білі, зверху ясно-сірі, облямовані білим і тільки одне крайнє махове перо зовсім чорне.

Вони ще довго блукали чагарником та очеретами, повними шарудіння крил, пронизливих криків і писку пташенят. Вернер узяв з гнізд по яєчку від кожного птаха – для колекції, а Шевченко все жалкував, що не можна за кілька хвилин намалювати кожного птаха біля його гнізда.

Ніч простояли на якорі біля Чиканаралу, а вранці послали шлюпку з топографом на острів для зйомки, коли раптом знявся сильний вітер. Гарматним пострілом Бутаков наказав шлюпці повернутися на корабель, але вже була така хвиля, що матроси не могли підійти до корабля. Шлюпку витягли на берег, а «Константин» кинув другий якір, тому що вітер перейшов у шторм.

Море було тут мілке, хвилі йшли бурунні, загрібаючи воду до самого дна довгими пінявими валами. І кожного разу, злетівши на гребінь хвилі, «Константин» разом із валом кидався в глибоку падь між двома водяними горами, готовий розбитися на тріски на мало не оголеному дні.

В один з найміцніших поривів луснув канат від важкого станового якоря-дагліста, і шхуна ще безпорадніше заборсалася на одному меншому якорі.

– Всі нагору! – скомандував Бутаков, стоячи на капітанському містку.

Марсовий Клюкін, який став тепер боцманом, засвистів у свою дудку. Разом з усією командою вискочили на палубу Шевченко з Істоміним.

– Прив’язуй верп до обірваного даглістного канату! – наказав Бутаков.

Всі кинулися до канатів.

– Кидай верп!

Палуба вставала дибки крутою горою, перетворювалася на крутий схил, на якому чудом утримувалися матроси. Піна, бризки, а іноді й сама хвиля накривали команду. Під час найміцнішого крену раптом зірвався гик грот-щогли й з нищівною силою став вимахувати над палубою. Кожен такий змах загрожував знести голову першому-ліпшому, хто потрапить під нього. Не встиг Бутаков скомандувати, як Шевченко кинувся навперейми гикові, вчепився й повиснув на ньому, штовхаючи його до борту, щоб знов закріпити його гикашкотом.

– Закріпляй! – гукнув Бутаков.

А Фунін вже мчав на допомогу сміливцеві.

Вмилені, з розвіяними вітром гривами, йшли хвилі з ревінням на крихітний корабель, загрожуючи щохвилини розбити його, як іграшку. Вітер вив і сипав холодним дощем і не менш холодними солоними бризками. Він зривав гриви хвиль і мчав їх над оскаженілим морем, наче дрібний солоний туман, і обсипав ним мокрих, закляклих матросів.

– Задраїти люки! – наказував Бутаков.

В блискучому, наскрізь промоклому «непромокальному» пальті й кашкеті стояв Бутаков на містку, міцно вп’явшись руками в поручні. Губи його були стиснуті, обличчя стало блідим і суворим. Він розумів, що кожен вал, кожен порив вітру – це ймовірна загибель. Але треба було підтримати команду – і жодний м’яз не здригнувся на його обличчі, тільки лунко й суворо звучали уривчасті слова команди, і це давало певність, що смерть пройде мимо.

А за якихось півмилі був берег. Біля підніжжя невисоких дюн оглушливо гуркотів прибій. Впавши на обмілину, хвиля відходила назад, загрібаючи пінявими лапами гравій та купи піску. І одразу нова водяна гора завалювалася на обмілину. Гуркіт прибою долинав до «Константина», і, вторуючи йому, гуло в трюмі при кожному новому ударі хвилі. Треба було весь час тримати шхуну впоперек хвилі, а вітер усе намагався штовхнути її вбік.

– Два румби праворуч! – лунав голос капітан-лейтенанта.

Стиснувши зуби, мовчки, з неймовірною чіткістю виконували моряки команду, розуміючи, що від цього залежить їх життя.

Минали хвилини, години. Буря не вщухала: навпаки, здавалося, що вона посилюється. Шхуну кидало, з хвилі на хвилю. Темні низькі хмари мчали над головою зграєю безформних потвор і майже торкалися грот-щогли – такі ж патлаті й подерті, як гриви хвиль. Надвечір вони звалили на море шквал ураганної сили з холодною зливою й градом. Вітер мчав його над морем, як буран. Буйні градини з дрібну сливу завбільшки били моряків, змоклих і змерзлих до кісток. Тільки голови їх у щільних зюйдвестках з довгими на-потиличниками не боялися граду, який боляче бив спину, руки й обличчя, як каміння. Дощ, град і піна з хвиль – все злилося в одну каламуть, а брудно-жовті хвилі все хльоскали й хльоскали шхуну й кидали її, непокірливу, то вгору, то вниз.

Як справжній матрос, Шевченко то кріпив канати, які ледве тримали запасну шлюпку, то вичерпував воду, то в’язав і підтягував паруси.

Настала ніч, моторошна ніч в штормовому морі. Шторм не вщухав. Усе важче було тримати шхуну носом на хвилю, і не один раз зміняв Тарас Григорович штурвального, коли закляклі руки матроса відмовлялися працювати.

«Як добре, – думав Кобзар, – що торік я в вільний час попросив Парфенова відкрити мені таємницю штурвала».

Голодні й холодні працювали моряки, забувши все, крім того, що зараз, у цю мить, треба виконати подану команду. В трюмі з’явилася вода. Терм вчасно її помітив і зразу почав лагодити тріщину, яка могла стати початком кінця.

Денщик Бутакова Тихов розумів, що в таку погоду не можна розпалювати вогню в камбузі. Він дістав сухарів, розмочив їх, трохи підсмажив на крихітній «безпечній» спиртівці і по черзі давав кожному з команди з чаркою горілки, яка зберігалася на шхуні виключно для таких випадків.

Здавалося, ночі не буде кінця. Стрілки годинника наче примерзли до циферблата. Нестерпна втома валила людей з ніг, але вони працювали, як автомати, іноді не усвідомлюючи, що роблять, і механічно, але точно виконували команди.

Після півночі вітер почав змінювати напрям, і на десяту годину ранку настільки вщух, що Бутаков наказав передати на острів топографам, щоб вони поверталися на шхуну, і Клюкін почав їм сигналити прапорцями, а годиною пізніше Бутаков наказав усім, крім вахтенних, відпочивати і сам пішов у кают-компанію і наказав Тихову подати суху білизну та склянку гарячого чаю.

– А ви молодець, – сказав він Тарасу Григоровичу, який стурбовано перевіряв, чи не постраждали його альбоми. – Виявляється, ви і штурвал встигли вивчити. Ій-богу, ви молодець! – повторив він, втомлено сідаючи на койку.

Сімнадцять днів уже був «Константин» у морі. Запас прісної води кінчався. Треба було негайно його поповнити. Шхуна весь час ішла на південь, і скоро Бутаков зробив нове географічне відкриття. Це були два невеликих острови. Перший з них він назвав островом Меншикова, а другий – островом Толмачова. Рибін одразу почав їх топографічну зйомку, а матроси заходилися копати колодязі, але вода на обох островах була гірко-солоною, непридатною для пиття. Зате знайшли чудову снігову воду, що зібралася в низовині, та встигли набрати її лише шість відер, тому що раптом дмухнув міцний вітер, і шхуні довелося рятуватися від нового шторму за протилежним берегом острова, а потім «Константин» одразу пішов далі на південь і скоро наблизився до східного гирла Амудар’ї в затоці Джалпак. Бутаков з Рибіним сіли в шлюпку й ввійшли в рукав ріки, але з великим здивуванням виявили, що вода в ньому була зовсім солона.

Свіжий вітер кілька днів тримав шхуну притиснутою до хівинського берега, і лише за тиждень море так заспокоїлося, що Бутаков зміг почати промірювання затоки Джалпак і продовжити розшуки прісної води.

Запас води на шхуні вже кінчився. Стояла непереносна спека. Пустелі навколо цього самотнього моря, так розпеклися на сонці, що води Аральського моря не могли ані притамувати звару, ані зволожити повітря. Спека та спрага мучили людей. Ані купання, ані обливання не зменшувало їх мук. З огидою пили вони забортну воду, від якої за кілька годин починався нестерпний біль у шлунку, а потім понос. Але команда не ремствувала, тільки в очах хворих були мука і благання. Бутаков, сам зовсім хворий, зрозумів, що треба відкласти всі справи, щоб якнайшвидше розшукати прісну воду.

Він вже обійшов бродом разом з Рибіним всю затоку Джалпак і виявив, що раніше річна вода вільно вливалася в море, але зустрічні північні вітри, морська течія потроху забили гирло піском, який виносила в море Амудар’я, і під час якогось великого весняного паводку ріка, очевидно, десь прорвала собі інший вихід у море.

Казах-провідник теж пригадав, що є ще одне, п’яте, гирло, на схід від цього, в затоці Бишкум. Бутаков вирішив негайно його розшукати, але знов налетів шторм і довелося ще кілька днів відстоюватися в Джалпаку на двох якорях, а потім шхуна потрапила в лабіринт мілин, які зовсім заступили їй шлях. Ледве вибралися вони з нього, а муки спраги були вже нестерпні. Ні на острові Толмачова, ні на східному березі моря прісної води не було. Половина команди злягла, інші ледве рухалися. І фельдшер Істомін попередив Бутакова, що хворі незабаром загинуть. Тоді Бутаков махнув рукою на всі інструкції та міністерські накази, вирушив до острова Токмак-Ата і кинув якір у двох милях від західних гирл Амудар’ї. Тут під захистом острова, що не пускав до ріки північного вітру, вода за бортом була майже прісною. Змучені люди пили і не могли напитися нею. На другий день шлунковий біль і страждання їх зменшилися, а на четвертий день всі без винятку були на ногах.

Опинившись на знайомому місці, Бутаков вирішив вдруге обслідувати третій повноводний рукав Амудар’ї. Цього року хівинців на березі зовсім не було. Вночі він пройшов рукав вбрід, разом із Рибіним промірюючи дно. Потім, порівнявши наслідки торішнього і теперішнього промірів, Бутаков зрозумів, що це єдиний судноплавний рукав у гирлі Амудар’ї, в який зможуть вільно входити плоскодонні пароплави з невеликою осадкою.

Казах-провідник розповів Бутакову, що на острові Токмак-Ата є могила святого. Народ дуже шанує його, але хан заборонив ходити сюди на прощу, поки не знімуть врожаю ягід джиду, а сам приїжджає сюди молитися взимку.

Набравши великий запас прісної води, Бутаков рушив на розшуки «Николая», команда якого, напевно, теж страждала від спраги.

Двадцять першого червня надвечір шхуни нарешті зустрілися. Поспєлов негайно з’явився до Бутакова доповісти, як справи. Він устиг зняти майже весь східний берег моря: йому лишилися лише останні тридцять миль, хоча плавання його було значно важчим, ніж плавання «Константина».

– Важко було? – співчутливо спитав Бутаков, коли Поспєлов замовк.

– Важко, – щиро признався той.

– Рвалися канати?

– Рвалися.

– От мерзотники, казнокради! Взяли такі гроші, а підсунули гниле, – вилаявся Бутаков.

– Але найважче було нам під час шторму з градом. Здавалося, ось-ось загинемо. Адже ж я не маю вашого досвіду, ваших знань. Матроси підказували, що робити.

– Та й я, щиро кажучи, мало вірив у порятунок, – сказав Бутаков. – А про вас думав: коли сховалися за якийсь острів, – врятуєтесь, а ні – вічна вам пам’ять. Адже ж «Николай» майже не здатний маневрувати. Неповороткий він, як стара баба.

– Оце вірно! – підхопив Поспєлов. – А потім весь час мучилися ми без води. Вся сирдар’їнська вода зіпсувалася в дерев’яних діжках вже на четвертий день. Довелося вилити її в море. Сподівалися набрати води в гирлі Кувандар’ї, а там від річки залишилося сухе річище, тому що хівинці зробили на ній греблю за шістдесят верст від гирла для зрошення своїх ланів. Тільки в ямах де-не-де траплялася ще снігова вода, і ми рятувалися нею. Так і мучилися. Дощ збирали, а потім смоктали мокру парусину.

– Ну, а зараз як? – стурбувався Бутаков. Поспєлов лише гірко всміхнувся й зітхнув.

– Я вам привіз води. Знав, відчував на відстані, як вам важко. Накажіть набирати, – заметушився Бутаков. – Тихов! Боцмана!

– Єсть, боцман! – вихором влетів в кают-компанію Клюкін.

– Видати шхуні «Николай» один залізний бак на воду та води відер з сімдесят. А нам, Тихов, подай гарячого чаю з лимоном.

– Та з ягідкою, – ласкаво відгукнувся Тихов, накриваючи на стіл. – Це я сьогодні з топографами на острові був, відро дикої полуниці назбирав.

Користуючись винятковим штилем, шхуни стояли борт до борту, як біля пірсу великої гавані. Обидві команди радісно взялися до роботи, і за годину шістдесят п’ять відер свіжої прісної води були налиті в трюм «Николая» в великий металевий бак, і змучена спрагою команда з насолодою пила чай, щойно заварений турботливим коком.

В кают-компанії теж пили чай. Зав’язалася дружня розмова. Поспєлов пишався своїми мисливськими трофеями. Шевченко показував нові акварелі та сепії, Вернер – збагачений гербарій та колекцію пташиних яєць. Рибін розповів, як багато тигрових та кабанячих слідів довелося йому побачити на островах і які кумедні тутешні маленькі зайці з надзвичайно довгими задніми ногами і тому дуже схожі на кенгуру.

Раптом на палубі почулися ніжні звуки мандоліни, потім вступила гітара і хтось заспівав спочатку приглушено, ніби нерішуче пробував голос, потім знов зазвучала гітара і заспівав хор лунко і впевнено. Почувши знайому мужню мелодію, Шевченко вийшов на палубу і за кілька хвилин повернувся в каюту і з якимсь особливим урочистим і схвильованим виглядом виструнчився перед Бутаковим.

– Ваш скобродь! Екіпаж довіреної вам першої воєнно-морської Аральської флотилії покірно просить ваш скобродь вийти на палубу і прослухати пісню, створену екіпажем вищеназваної флотилії на честь Першої Аральської науково-описової експедиції і її відважного капітана, кругосвітнього мореплавця, нових земель і морів відкривача, капітан-лейтенанта Олексія Івановича Бутакова.

– Годі вам жартувати з мене, Тарасе Григоровичу! – зніяковівши, всміхнувся Бутаков. – Сідайте краще їсти полуниці. Давно ми такого чудового десерту не бачили.

– І не думаю жартувати, – вже просто й серйозно відповів Тарас Григорович. – Команда дійсно склала пісню на вашу честь. Адже наші Парфенов та Забродін з сімейств поморських «сказителей русских былин».

– Підемо, Олексію Івановичу, послухаємо. Пісня дійсно наче непогана, – підвівся Поспєлов, пропускаючи наперед Бутакова.

Матроси сиділи хто на бухтах канату, хто на лаві, хто на запасному якорі, а хто й на фальшборті чи на палубі. Двоє тримали в руках мандоліни, а Парфенов – гітару. Коли офіцери розташувалися на складаних стільцях, Парфенов узяв дзвінкий акорд і Авер’ян Забродін почав високим ліричним тенором:

– Как по морю…

– Как по морю да по морю по Аральскому, – дружно підхопили чисті баритони й баси.

Как по морю да по морю по Аральскому

Наш корабль «Константин» в синю даль летит,

Паруса его белокрылые

Крепко ветром тугим наливаются.

На корме его – наш российский флаг,

Наш прославленный флаг да андреевский.

На грот-мачте брейд-вымпел полощется,

С теплым ветром играет косицами.

Капитана то вымпел отважного,

Бутакова, морей открывателя.

А идем мы с ним да в неведом путь

По тем синим волнам, по нехоженым…

А и должен он море Синее

Вширь и вглубь до дна точно вымерять,

На чертеж положить до излучинки,

Указать пути внукам, правнукам,

Острова его безымянные

Окрестить навек русским именем,

Заслужив в веках славу вечную

Трудовым своим честным подвигом.

Матроси співали майстерно. Мотив був суворий, мужній і по-своєму оригінальний. Він навіював думку про важкий і героїчний труд моряків, про одвічний гуркіт штормового моря…

Бутаков був глибоко зворушений і схвильований. Він ніяково термосив пальцями кашкет, а ледь помітний теплий вітрець ласкаво роздмухував його густе чорне волосся.

– Спасибі, хлопці. Від усієї душі спасибі, – нарешті промовив він, і голос його мимоволі здригнувся. – Тільки треба було б додати, що без таких сміливих і хороших матросів, як ви, ніякий капітан нічого не добився б. Це наша спільна справа І спільна мета.

– Хоч би нам все життя разом з вами проплавати! – дружно загули схвильовані матроси.

– Та хіба б інший капітан став би море з кінця в кінець прасувати, щоб дістати нам прісної води?

Бутаков знаком підізвав Тихова, щось наказав йому пошепки, і за мить той повернувся на палубу з баклажкою горілки й чарками.

– Вип’ємо, братці, щоб плавання наше закінчилося добре і щоб плавати нам з вами разом ще й іншими морями! – сказав Бутаков, підносячи чарку.

– Дай боже! – урочисто відгукнулися матроси і разом перехилили свої чарки.

Вночі шхуни розійшлися: «Николай» пішов на південний схід закінчувати зйомку та промірювання своїх останніх тридцяти миль, а Бутаков, промірюючи дно у відкритому морі, пішов на північ, до гирла Сирдар’ї, де треба було прийняти на борт харчі, полагодити рангоут і перевірити хронометри. Все це потребувало багато часу, і лише через місяць «Константин» знову вийшов у море.

Тоді ж підійшов до гирла Сирдар’ї і «Николай», на якому було багато хворих. Бутаков наказав Поспєлову покласти хворих в Раїмський військовий госпіталь і стояти в Сирдар’ї не менше двох тижнів, щоб усі зміцніли, відпочили, а потім розпочати промірювання і зйомку північної частини моря, а сам пішов у затоку Перовського, де в бухті Чубар-Тарауз знайшов чудову гавань, закриту від усіх вітрів. Крім того, ця гавань була на триста верст ближче до Оренбурга, ніж Раїм та Косарал, і глибину мала достатню для великих навіть кильових пароплавів та вітрильників.

Із затоки Перовського Бутаков узяв курс на мис Кара-Тюбе. В путі Шевченко замилувався білою скелею Аульє, схожою на велетенський біломармуровий саркофаг, який високо здіймався над морем. Далі шхуна попрямувала до півострова Куланди, де минулого року знайшли вони кам’яне вугілля. Бутаков з’їхав на берег, наказав нарубати дров та вугілля в запас для камбуза, а сам з Рибіним зробив точну зйомку місця майбутньої шахти і, обігнувши мис Узин-каїр, ввійшов у затоку по той бік півострова Куланди і назвав цю затоку затокою Чернишова.

Далі йшли на південь уздовж скелястих урвищ Устюрту. Бутаков увесь час вимірював глибину, а Рибін раз у раз з’їжджав на берег для топографічної зйомки. Знову шарпав «Константина» жорстокий дводенний шторм, після якого мореплавці добралися до урочища Кара-Тамак, і за шість верст на південь від нього, біля джерел гіркої води, Вернер виявив друге родовище кам’яного вугілля з виходом вугільного шару на поверхню землі.

Бутаков був дуже радий. Наступного ранку Рибін поїхав на берег, коли раптом Бутаков помітив на прибережних горбах караван з кількохсот верблюдів та великої отари. Провідник-казах заспокоював Бутакова. Це, мовляв, базарчі, тобто торговці, які прямують в Кунграт на міновий базар, але Бутаков боявся, що вони захоплять зйомочну групу Рибіна і продадуть її в Хіву, де дорого дали б за росіян, впійманих на хівинській території за топографічною зйомкою. Шхуна стояла на якорі. Бутаков дав холостий постріл з гармати, щоб викликати Рибіна, але караванники злякалися пострілу і поспішно зникли за найближчим узгір’ям.

Більше Рибін на берег не з’їжджав і тільки сьомого серпня поїхав на берег сам Бутаков, щоб визначити довготу та широту цього місця і нарубати дров. Справа була ризикована тому, що неподалік на узгір’ї розкинувся великий аул. На березі до Бутакова під’їхали кілька аксакалів і спитали його:

– Що ви за люди і чого приїхали до нас?

– Ми баликчі, рибалки та мисливці, – відповів Бутаков спокійно. – Приїхали ми нарубати палива, щоб зварити собі бишбармак та чай, а з вами розпочати дружбу. Ось вам від нас подарунки: дві мати, тютюн та голки, щоб шити одяг.

Діди перезирнулися, подарунки прийняли, подякували, але на зброю супутників Бутакова дивилися з недовір’ям і острахом.

– А ще, – вів далі Бутаков, – думали ми купити у вас кількох баранів або обміняти їх на різні речі. Ми можемо дати вам сокири, пили, ножі та ще що-небудь.

Аксакали неголосно порадилися проміж себе, потім найстарший кивнув головою:

– Добре. Завтра приженемо вранці баранів.

І, тихо перемовляючись, поїхали геть, а Бутаков пішов на сусідню гору, де не було ані людей, ані худоби, і взявся за роботу.

Він саме закінчив свої астрономічні спостереження, коли знов знявся свіжий вітер. Хвилі щохвилини зростали і з ревінням налітали на вузенький пляж біля підніжжя скель, здіймаючи із дна жовту каламуть. Довелося витягати шлюпку на берег і заночувати на хівинській землі. Це було дуже небезпечно, бо могло викликати дипломатичні ускладнення, і Бутаков дуже жалкував, що поїхав на берег. На щастя, ніч минула спокійно, а вранці він довго чекав обіцяних баранів, але так і не дочекався.

Ані дров, ані навіть хмизу або чагарника матроси тут не знайшли. Замість дров, нарізали снопів кураю.

– Нічого, – говорили моряки. – Зваримо кашу і на кураї, а дрова знайдемо в іншому місці.

Шхуна йшла вздовж південного берега від Кин-Камиша до Токмак-Ати. Спалили курай, спалили палубні лави, навіть запасні весла для шлюпки, але Бутаков більше не наважувався висаджуватися на берег, і південне узбережжя знімали з борта «Константина» так званою «окомірною» зйомкою. Двадцятого серпня задув ходовий вітер, і «Константин» нарешті вийшов у відкрите море, до мальовничих, густо порослих лісом островів, відкритих минулого літа.

І тут Бутаков несподівано відкрив ще один маленький скелястий острів, а поруч із ним другий, низовинний. Перший назвав він островом адмірала Лазарєва, а другий ім’ям славетного російського мореплавця Беллінгсгаузена. Тут матроси нарубали дров та хмизу. Рибін зробив повну зйомку, а Бутаков проміряв глибину моря між островами, а також в затоках і бухтах острова Николая.

Міцний вітер раптом змінився повним штилем, коли лише глибинна мертва зибінь помірно й ритмічно вколисувала шхуну на гнучкому склі заснулого моря. А потім знов дмухнув жаданий вітер, змивши дзеркальний блиск з ласкавого теплого моря, і рушив «Константин» на схід, перетинаючи море впоперек, до острова Меншикова, бо Бутаков хотів ще раз спробувати знайти найсхідніше п’яте гирло Амудар’ї в затоці Биш-Кум.

Цього разу він пройшов в Биш-Кум зі сходу, за островом, який захищав затоку від північного вітру і відкритого моря, знайшов чудову якірну стоянку, а самий цей острів назвав островом Єрмолова. Вода в Биш-Кумі була прісною і кишіла рибою найсмачніших і найцінніших порід, а острів був порослий добрим лісом, і моряки одразу запаслися паливом, водою і свіжою рибою. Берег тут був пустельний, але вдалині вночі ледве помітно блищали вогники – то були стійбища каракалпаків, і старий казах-провідник розповів Бутакову, що вони приїжджають сюди збирати ягоди джиду, які росли тут у великій кількості.

Три дні простояв Бутаков у Биш-Кумі, поки задув південний вітер і «Константин» помчав на північ, в останній раз промірюючи глибину відкритого моря, і десятого вересня ввійшов у гирло Сирдар’ї, де знов зустрів шхуну «Николай».

П’ять днів відпочивали обидві команди, потім Бутаков з Поспєловим пішли в затоку Перовського, визначили її координати і, зокрема, координати чудової гавані Чубар-Тарауз і нарешті повернулись до Косаралу, розвантажили обидві шхуни і двадцять другого вересня спустили на них прапори.

Експедицію було закінчено, але сила роботи лягла на плечі її учасників. Бутаков спішно докреслював географічну, гідрографічну та мореплавну карти Аралу, упорядковував свої астрономічні спостереження. Істомін з ранку до ночі клацав на рахівниці, підраховуючи, скільки витрачено харчів, ліків, одягу тощо. Рибін перевіряв топографічні дані і креслив топографічну карту островів та берегів.

Чимало роботи припало й Вернерові та Шевченку. Вони систематизували, нумерували та каталогізували кожен камінець, кожну грудку глини, кожну черепашку та скам’янілість, потім вкладали їх в пласкі коробочки і наліплювали на коробочках порядкові номери. Після мінералогічної колекції взялися за ботанічну і якомога краще пильнували рослини, висаджені в горщики, як зразки рідкісних представників пустельної зони.

– Хоч би в дорозі не вдарив мороз. Тоді все загине, – приказував Вернер і з великою тривогою щоранку дивився на барометр та на термометр.

Кожну засушену рослину вони обережно наклеювали на аркуш александрійського паперу, під нею робили напис латинською і російською мовами іноді з місцевою назвою, вказуючи місце, де її знайдено. Рослини сортували по сімействах, потім готові аркуші пакували, старанно перекладаючи цигарковим папером та ватою. І нарешті взялися за зоологічну колекцію. Метелики, жуки, скорпіони та павуки були теж перенумеровані, записані в каталог і добре запаковані в засклені коробочки. Кожне пташине яєчко загортали у вату і складали в коробки від сигар, нумерували і записували в каталог, і повні коробки обережно опускали у велику скриню, обіклавши їх м’яким сіном та клоччям.

Настрій у Шевченка і Вернера був чудовий. Вернер був певний, що коли йому вже дали унтер-офіцера на підставі торішнього представлення Бутакова, то зараз за виконання наукової роботи з ботаніки, геології, і головне, за відкриття ще одного родовища кам’яного вугілля його напевно мусять підвищити до прапорщика, тобто механічно зняти з нього заслання.

– Негайно піду на демісію, – мріяв він уголос, – і одразу вступлю в один з технологічних інститутів на схід від Дніпра. Тоді через три-чотири роки стану інженером.

– Чому – на схід від Дніпра? – здивувався Шевченко,

– Невже ти, Тарасе, забув, що нам, ляхам, нещодавно заборонили служити в державних установах і вчитися в університетах та інститутах на захід від Пулковського меридіана?

– Ой чорт! Знов забув, де живу і в який час, – з серцем відгукнувся поет.

Шевченко дуже хотів побачити Кульжан та Жайсака і довідатися, як склалося їх життя, але аул відкочував від Раїма майже одночасно з виходом у море «Константина», і нікому не сказали казахи, де кочуватимуть до зими.

Шевченко поїхав туди, де стояв порожній будинок Джантемира, але жатаки, сторожі зимівлі грізного бая, не розуміли російської мови і тільки радісно вітали Тараса-агу, вклонялися йому і, посміхаючись, щось казали, повторюючи імена Джантемира, Кульжан та Жайсака. Так і повернувся Тарас Григорович в Раїм, нічого не зрозумівши. Він залишив у жатака записку, в якій писав Жайсаку, що їде в Оренбург, де про нього завжди можна буде довідатися на квартирі Федора Лазаревського.

Багато люду наїхало за літо в Раїм: солдаток, купців, чиновників, ремісників. Багато набудували вони собі жовто-сірих саманних будиночків з пласкими глиняними дахами і такими ж огорожами-дувалами. Поруч хаток ліпилися крихітні вівчарні, корівники, стояли височенні ожереди сіна, кури з курчатами греблися в смітті. Ніщо тут вже не цікавило Тараса Григоровича: душею був він далеко.

І навіть те, що оказії і влітку нічого йому не привезли, вже майже не хвилювало його.

Недбало переглядав він газети за останні місяці, і тільки показав Вернеру кореспонденцію з Парижа про те, що президент Луї-Наполеон Бонапарт приймав парад Національної гвардії.

– Пустили цапа в город! Побачиш, Хомо, ще буде з цього президента новий король. І подумати тільки, що це в Парижі, колисці республіки! І пишуть, що його вітали селяни!

– Тому, що покійний Наполеон дав їм землю, а інші всі тільки й дивляться, як позбавити селянина землі. Ну, треба нам з роботою поспішати, – перевів Вернер розмову на інше. – Адже коли відпочине остання оказія, і нам з нею доведеться вертати до Оренбурга.

За два дні до відходу оказії Бутаков тепло попрощався з гарнізоном та іншими жителями Косаралу й Раїма і виїхав під охороною півсотні яїцьких козаків разом з воєнним інженером, який приїжджав для фортифікації Раїмського укріплення, а Вернер, Рибін, Шевченко та Поспєлов з матросами Балтійського флотського екіпажу навантажили на вози оказії всі колекції, майно та наукові матеріали експедиції і тепер чекали від’їзду.

В останню ніч не спалося Тарасу Григоровичу. Всі речі давно були спаковані. Лишалася тільки постіль та складані похідні койки. Вернер довго мовчки сидів біля столу і дивився в одну точку, а Шевченко дістав свою заповітну книжечку і почав писати. І раптом йому стало сумно від думки про те, що він часом так недбало і навіть презирливо ставився до цього Синього моря, до повної величі багатоводної Сирдар’ї, до Раїма і Косаралу, де жилося йому багато краще, ніж в Орську. Тут всі ставилися до нього чуйно, шанували в ньому не тільки людину, але й художника, і поета, і його прощальні вірші мимоволі відбили цей його сум.

Прощай, убогий Косарале!

Нудьгу проклятую мою

Ти розважав-таки два літа,

Спасибі, друже! Похвались,

Що люди і тебе знайшли

І знали, що з тебе зробити,

Прощай же, друже. Ні хвали,

Ані ганьби я не сплітаю

Твоїй пустині. В іншім краї,

Не знаю, може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись…

І раптом серце його стиснув біль – чи то від цієї близької розлуки, чи то від невиразного передчуття нового горя…

– Що ж це я розкис, наче баба, – промовив він сам до себе вголос, заховав свою книжечку і почав роздягатися.

Матроси пропонували проїхати баркасом до затоки Перовського і лише там приєднатися до валки оказії, але начальник оказії відмовився пильнувати в дорозі вантажі експедиції, тому команді довелося їхати разом зо всіма, і вранці Раїм вийшов проводжати мореплавців. З цієї нагоди офіцери запросили напередодні Тараса Григоровича, Вернера, Істоміна та Поспєлова пообідати разом із ними і так понапивалися, що ледве тримались на ногах. Випили по чарці-другій і матроси з уральцями та піхотою, відчуваючи, що чесно заробили це частування в жорстокій боротьбі з невблаганними вітрами й штормами невеликого, але бурхливого Синього моря.

І коли передовий загін охорони з двома гарматами рушив уперед, а за ним потяглися рипучі вози пошти, а далі кілька старих солдатів, увільнених «в чисту» за вислугою років, боцман Калістрат Парфенов витяг свою гітару, узяв дзвінкий акорд, і молоді басовиті голоси грянули бутаковську пісню:

Как по морю да по морю по Аральскому

Наш корабль «Константин» в синю даль летит.

Пісня линула широкою могутньою хвилею, линула вздовж Сирдар’ї до самих змірених та на креслення покладених берегів цього вже дослідженого, але поки ще пустельного бурхливого Синього моря.