16. Польський гурток

Зинаїда Тулуб

– А сьогодні я вже від тебе не відстану, – казав другого дня Бронек Залеський, допомагаючи Шевченкові прибирати ескізи, розкидані по всій майстерні після відправки їх робіт до губернаторського палацу. – Сьогодні ввечері введу тебе в наш гурток. Сам знаєш, як багато нас тут, конфірмованих. Але не всі в солдатах: є й такі, що на вільному поселенні, живуть під наглядом поліції. Давно вже мене просили привести тебе, та через цю кляту роботу ніколи було й дихнути… Люди хороші, не жалкуватимеш.

– Ну добре. Ходім, – згодився Шевченко, вкидаючи в запалену грубу цілі купи обрізків креслярського паперу, подертих етюдів та різного сміття.

Патер Михал Зельонка наймав цілий будинок на сім кімнат. Дві з них займав сам, у найбільшій була спільна їдальня, а в інших жили сім конфірмованих солдатів Другого Оренбурзького лінійного батальйону. В крихітній кімнатці біля кухні жила старенька панна Констанція, економка Зельонки, яка поїхала за ним на заслання на край світу, «бо ж не можна кинути ойця префекта без догляду», як говорила вона, сумно зітхаючи за рідним краєм. На всіх своїх земляків панна Констанція дивилася, як на родичів: лагодила їм білизну й шкарпетки і пильно стежила за куховаркою Машею, щоб та не приховала ані порошинки з їх солдатського пайка та з усього, що одержували вони посилками від рідних або заробляли, хто чим міг. Завдяки турботам цієї передчасно висхлої, гостроносої, мрійно-сентиментальної старої діви житло засланців було охайним і затишним.

Відчинила їм сама панна Констанція і, побачивши незнайому людину в цивільному пальті й високій смушевій шапці, розгубилася:

– Пан до кого? – спитала вона, недовірливо заступаючи вхід, але в цю мить з-за плеча Тараса Григоровича визирнув маленький на зріст Бронек:

– Це ми, панно, з паном Шевченком.

Вона зашарілася, як школярка, відступила вбік, запрошуючи гостя, і зробила йому кумедний кніксен.

– Проше вибачити! Бардзо проше! – забелькотіла вона присоромлено і одразу ж зникла в глибині темного коридора.

У великій просто умебльованій їдальні сиділо навколо столу четверо солдатів, молоденький козачий офіцер, якийсь огрядний пан у сірому сюртуку І далі другий, худорлявий, сивий – у чорному сюртуку.

– Нарешті! – радо вигукнув один із солдатів і кинувся до Шевченка з простягнутими руками. – Не пізнаєте? – спитав він, трохи збентежений стриманим привітанням Шевченка. – Турно! Людвіг Турно! Ми з вами познайомилися позаторік у Гернів, коли ви вперше прибули до Оренбурга.

– Тепер пізнав, – привітно відгукнувся Тарас Григорович і міцно потиснув йому руку, – Ми в Орську часто згадували вас з Крулікевичем та Завадським. Вони мені розповідали, що вас і ще одного пана судили з ними в одній справі.

– Так, так! – Мене й Копровського. Як же вони там зараз, в Орську?

– Вони конвоювали транспорт генерала Шрейбера. Крулікевич зимував у Раїмі. Просив щиро вітати вас та всіх, хто його пам’ятає.

Говорячи, Шевченко обходив стіл, здоровкаючись з усіма присутніми і кінець кінцем опинився поруч пана в чорному сюртуку. Пан з привітною усмішкою підвівся назустріч поетові, його незастібнутий сюртук раптом розкрився на грудях, і Шевченко побачив велике срібне розп’яття, які носять на грудях католицькі ченці і ксьондзи. Це й був патер Михал Зельонка, префект усіх католиків Оренбурзького військового округу.

Патер був людиною спостережливою. Він помітив недовірливо-сторожкий погляд поета. Він читав у свій час і «Кобзар», і «Гайдамаків», і йому була зрозуміла ця традиційна упередженість українців до католицького духівництва, коріння якої сягало в давнину. Він сам собі посміхнувся і привітно звернувся до Тараса Григоровича:

– Певно, вас здивувала присутність серед військових людини з хрестом? Я такий самий засланець, як і всі інші. Тільки мій сан врятував мене від солдатського мундира.

– Дійсно, був трохи здивований, – щиро відповів Шевченко, – бо ж повстання – справа збройна та бойова. Невже за те, що ви благословляли повсталих або молилися за них?..

– О ні! Моя справа трохи інша, – охоче відповів Зельонка. – Я був законовчителем Гродненської чоловічої гімназії. В тридцятому році одного з моїх учнів заарештували за участь у нелегальному політичному гуртку. Хлопчикові було лише шістнадцять років. Батька у нього не було. Я почав за нього клопотатися – і сам потрапив у заслання.

– За клопотання?! – жахнувся Тарас Григорович. – Я ще такого не чув…

Зельонка мовчки розвів руками.

– І ви тут майже двадцять років?.. Уявляю скільки жаху ви тут набачилися за такий безмежно довгий час!..

– Так… Чимало… Особливо перші роки. Конфірмовані могли жити тільки в казармі. Нікому, крім мене як їх духівника, не дозволялося їх відвідувати. Іноді вечорами я приходив до них із жбаном молока для релігійної бесіди. І це була їх єдина розрада. Та й оренбуржці інакше тоді до нас ставилися, ніж тепер. Вас, певно, дивує, що я не в сутані? Коли я сюди приїхав, за мною ходила юрба і кричала: «Дивіться! Комедіанти приїхали! Ярмарок буде!» Тоді я пішов до тодішнього військового губернатора Перовського і сказав, що віднині носитиму сюртук, щоб не наражати на глум свій сан.

Шевченко мовчав приголомшений: двадцять років заслання! І за що? Важким ковальським молотом стукала ця думка у вухах, в голові. І мимоволі народилось виправдання для зрадливих друзів, що не відповідали на листи і не наважувались клопотатися за нього…

Подали чай. Розмова стала загальною. Поруч із Шевченком сидів молоденький козачий офіцер, який одразу звернувся до Тараса Григоровича.

– Мій брат Альоша багато розповідав мені про вас. Ви з ним вчилися в академії. Днями він має приїхати на різдвяні канікули і буде дуже радий з вами побачитись.

– Пробачте… Як ваше прізвище?

– Я Чернишов Матвій.

Шевченко зрадів. Почав його розпитувати про брата. Той розповів, що Олексій тепер готує дипломну роботу «на велику золоту медаль», яка дає право на відрядження до Італії.

Тим часом прийшов Томас Вернер. Надходили й інші люди – майже всі в військовому, і скоро навколо великого овального стола стало тісно. Тоді огрядний пан у сірому сюртуку витяг з кишені кілька газет і якісь аркушики.

– Маємо, панове товариство, нові російські і закордонні газети. Чимало новин.

– Хто це? – пошепки спитав Шевченко сусіда, кивнувши на пана в сірому сюртуку.

– Це пан Венгржиновський, він завідує школою у притулку для киргизьких дітей, що існує на громадські кошти, – тихо відповів той. Бронек Залеський постукав ложечкою об край склянки. Усі розмови вщухли.

– Ось лист з нещасної і героїчної Угорщини, – почав Венгржиновський, розгортаючи аркушик тонкого паперу, списаний мікроскопічно дрібними літерами. – Ви вже знаєте про трагічну долю Чеслава Звольського, але тепер…

– Дозвольте, – раптом перебив його Вернер. – У нас сьогодні гість, славетний український поет і художник Шевченко. Він нещодавно повернувся з дворічної експедиції на Аральське море і, як і я, певно, надто мало знає про ці трагічні події, отже, просимо…

– Так, – кивнув і Шевченко. – Дійсно, якщо ми з Вернером уривками довідалися про паризькі події, то про Угорщину я, наприклад, знаю тільки те, що там була революція, яку придушили за допомогою російської армії – і все. Дуже прошу, якщо шановне панство не заперечує, розкажіть нам з Вернером коротенько, що там сталося.

– Треба розказати!

– Обов’язково! – підхопили голоси. Венгржиновський мовчки вклонився, склав свої газети і почав розповідати:

– Важко відокремити угорську та італійську революції від австрійської тому, що абсолютизм Габсбургів з канцлером Меттерніхом на чолі однаково пригноблював усі ці народи.

– Але ж перший заклик до боротьби пролунав на березі Сени! – вигукнув Балтазар Доморацький. – Це з Парижа війнуло життєдайною бурею!

– Тихше! Не заважайте! – зашепотіли навколо. А Венгржиновський вів далі:

– Дійсно, Лютнева революція в Парижі стала наочним прикладом багатьом народам Європи… Отже, тринадцятого березня повстав Відень. Вибух був такий одностайний, що Меттерніх відразу пішов на демісію і втік за кордон. Повстали студенти, буржуа, робітники, крамарі, дрібні службовці державних установ, інтелігенція, ремісники, і тому, що в Відні живуть представники всіх народів цієї клаптикової держави, пліч-о-пліч з австріяками билися поляки, угорці, хорвати, чехи, словенці, далмати, серби, галичани та інші… Переляканий імператор на третій день згодився дати конституцію, а на чолі свого уряду поставив генерала Віндішгреца.

В той же день, тобто п’ятнадцятого, повстав і Пешт, бо Відень відмовився дати Угорщині окремий кабінет міністрів, відповідальний лише перед угорським сеймом. Пештяни звільнили політичних в’язнів, захопили друкарню і надрукували свій революційний маніфест з вимогою дванадцяти радикальних реформ, утворили Комітет громадського порятунку та оголосили призов до Національної гвардії… По містах виганяли австрійських урядовців та австрійські гарнізони. Повсталі селяни вимагали скасувати кріпаччину, палили фільварки.

Одразу прокинулися й слов’янські народи, пригноблені Угорщиною. Хорватський сейм в Загребі перший оголосив Хорватію самостійною державою. Наші поляки теж не мовчали. Але ж угорський Тимчасовий уряд не визнав рівноправ’я слов’ян і намагався зберегти таке становище, яке було й за Габсбургів.

Тим часом угорські магнати почали змовлятися з хорватськими й сербськими панами, щоб виступити проти угорського тимчасового уряду, а хорватський бан Єлачич, прибічник Габсбургів, кинув хорватську армію на придушення революції.

– Пан забув, що наприкінці березня вибухнула італійська революція! – одразу вигукнули Турно і Доморацький.

– Ні, я навмисно сьогодні не торкаюся італійської революції. Про це докладно поговоримо іншим разом. Проте, якщо наш шановний гість бажає одразу мати загальну картину?.. – запитально звернувся Венгржиновський до Тараса Григоровича.

Шевченко з хвилину подумав, потім відповів:

– Я теж гадаю, що про італійців краще поговорити окремо. Отже, той бан Єлачич виступив проти Угорщини?

– Так. А угорці саме обрали свої Національні збори, де більшість стояла за реформи в межах габсбургської монархії. Там почалися нескінченні суперечки проміж партій і груп. Національні збори створили двохсоттисячну армію проти хорватів, а окремий загін з неї послали в Італію! Та не підтримувати, а приборкувати італійську революцію.

– Ганьба! – не витримав Вернер.

«Зрада», – подумав Шевченко.

– Справжні демократи були обурені, – вів далі Венгржиновський, – Шандор Петефі закликав забрати владу з рук зрадників лібералів. На бік демократів став і відомий громадський діяч Кошут. Національні збори обрали Комітет захисту батьківщини. Тоді в народі спалахнув революційний ентузіазм, і наприкінці вересня сорок восьмого року армія Єлачича змушена була відступити до Відня.

Тим часом у Відні відбулося теж чимало подій. В перші дні революції робітники створили там збройні загони, студенти – Академічний легіон. Для безробітних запровадили громадські роботи. Все це лякало ліберальних буржуа з нового кабінету. Коли ж вибухнула революція в Італії та Чехії – імператор Фердінанд згодився виділити чехів в окрему конституційну державу і в квітні прийняв угорську, а потім і австрійську конституцію.

Але австрійська конституція викликала незадоволення всіх верств, бо робітникам не надавала виборчих прав, селянам ані волі, ані скасування повинностей, а інтелігенти та дрібна буржуазія обирали лише нижчу палату. До того ж уряд видав наказ про ліквідацію Комітету делегатів Національної гвардії. І ось п’ятнадцятого травня знов повстали віденські робітники й студенти.

Імператор втік в Інсбрук, уряд анулював свій наказ про ліквідацію Комітету Національної гвардії і оголосив, що перший рейхстаг стане Установчими зборами і вибори до нього будуть без цензових обмежень. А в цей час імператор в Інсбруку оголосив маніфест, повний загроз. Тоді знов повстали робітники та студенти. І одночасно повстала Прага. Чехи сформували селянські загони – кілька десятків тисяч чоловік, які вимагали скасувати кріпацтво. Австрійська вояччина кинула свої сили на чехів, і сімнадцятого червня Прага примушена була капітулювати.

У віденських Установчих зборах переважали помірковані ліберали. Вони не наважувалися звільнити селян без викупу. Це відштовхнуло селян від революції. Тим часом Італію приборкав генерал Радецький. В серпні імператор повернувся до Відня. Коли угорці розбили Єлачича, військовий міністр Австрії надіслав йому на допомогу віденських гренадерів, але гренадери відмовилися виконати наказ.

Робітники, студенти та дрібна віденська буржуазія підтримали гренадерів, бо всі розуміли, що після поразки Угорщини почнеться і в Відні ліквідація революції. Віденці захопили штурмом арсенал, і одразу озброїлося близько ста тисяч віденців. Імператор вдруге втік з Відня, а тридцять першого жовтня контрреволюційна кадрова армія Віндішгреца захопила після запеклого бою Відень – і почалася розправа.

– Якщо народ взяв приклад з парижан, як треба робити революцію, то Віндішгрец добре запам’ятав червневу розправу Кавеньяка з робітниками, – вкинув Турно.

– Так. Марно Кошут вимагав наступати, коли розбитий Єлачич відступав до Відня, – вів далі Венгржиновський. – Кошут розумів, що треба з’єднатися з повсталими віденськими демократами, щоб остаточно звалити Габсбургів, але угорське офіцерство з командуючим Гьоргеєм саботувало його накази, і тридцятого жовтня Верхньодунайська армія угорців була розбита.

В цей час імператор Фердінанд помер, а молодий Франц-Йосиф оголосив в Угорщині облоговий стан, Національні збори розпущеними, а Єлачича призначив намісником Угорщини. Але Національні збори не визнали себе розпущеними, а Франца-Йосифа – своїм королем. В грудні армія Віндішгреца вторглася в Угорщину, а п’ятого січня цього року австрійці захопили Пешт. Угорський уряд переїхав у Дебрецен, і в березні угорська армія, значно підсилена польськими і навіть австрійськими демократами, під командою польського генерала Бема вигнала австрійців з Трансільванії. Бем оголосив селянам волю, всім народам справедливе розв’язання національного питання, тому його армія користувалася широкою підтримкою народу і скоро здобула блискучу перемогу.

Саме тоді Франц-Йосиф оголосив в Ольмюці свою «конституцію», якою позбавляв Угорщину всіх прав. У відповідь Кошут оголосив Угорщину самостійною державою і республікою. Згодом Комітет захисту батьківщини перетворили на раду міністрів, а Кошута обрали президентом Угорщини.

Одночасно угорська армія почала наступ на армію Віндішгреца. Охоплена революційним ентузіазмом, складаючись переважно з селян, вона знов розбила ворога під Сольнаком, звільнила Пешт і підійшла до австрійських кордонів. Австрія звернулася до Росії по допомогу. Як відомо, російська армія вороже зустріла наказ про виступ у похід. Чимало солдатів і офіцерів з капітаном Гусєвим на чолі відмовилися виступати. Гусєва та сімох його друзів стратили, інші опинилися в Сибіру, але багато офіцерів та солдатів дезертирували в поході або перейшли на бік угорців. Та все ж сили були надто нерівні. В самій Угорщині зрадницька «партія миру», вище католицьке духівництво та старе кадрове офіцерство одверто стояли за Габсбургів. Кошут тримався нерішуче і на початку серпня передав владу головнокомандуючому Гьоргею і втік у Туреччину, а угорська армія, яка була ще цілком боєздатна і мала невичерпні резерви, капітулювала під Вілагошем.

Венгржиновський замовк. Він і втомився, і сам розхвилювався. Знову витягнув ті самі аркушики, які розгортав, коли ще пили чай.

– Ну, а тепер? – не витримав Шевченко. – Що там тепер?

– Що? Польові суди, страти, брязкіт кайданів, сльози дітей та жінок. Кошута заочно присудили до смерті. Запровадили ту Ольмюнцську «конституцію», – сказав Залеський.

– І відокремили від Угорщини Хорватію, Славонію, Теммешверський Баннат, Сербську Воєводицю та Трансільванію, – підхопив Турно.

– Розділили Угорщину на п’ять імперських провінцій з австрійськими урядовцями на чолі, а вся влада над країною віддана в руки генерал-губернатора, – навперебій розповідали інші.

– Заборонили носити одяг національних кольорів!

– Державною мовою визнали тільки німецьку!

– Ліквідували угорські школи!

– Скасували всі закони минулого року!

– Я перебив вас, пане, своїм проханням, – звернувся Шевченко до Венгржиновського. – ви хотіли зачитати нам якийсь лист. Дуже перепрошую. Тепер Вернер і я усе знаємо, і ми всі тут будемо раді почути ваші новини.

– Дійсно, – ствердив Венгржиновський, – пише нам один наш колишній товариш. Тепер доля закинула його в армію там, в Угорщині. Стоять вони в якомусь селі біля Бекещаби. Ось що він пише:

«Поруч халупи, де ми живемо, – сільська школа. Там з ранку до ночі несамовитий плач і зойки: шмагають школярів так, що їх дитячі штанці в крові, бо ж не розуміють вони німецької мови. Матері плачуть, а не пусти дитину до школи – заберуть і матір і так відшмагають, що два тижні лежатиме долілиць. На панщину женуть від світанку до ночі, стягають данину й податок і за цей рік, і за минулий, за борги продають останнє дрантя. Одяг угорської армії заборонили носити, люди ходять півголі, вже почалися морози. Наші чим можуть допомагають, але ж чи багато в солдата зайвого дрантя?! Та й за найменшу допомогу дають зайвий наряд і на гауптвахту садовлять. Австріяки забирають у селян весь хліб, борошно, овочі. Люди голодують. А коли наш бідолаха Адам порадив людям закопати збіжжя від реквізиції, – його віддали під суд і позавчора розстріляли перед ротою. Ми вночі потай поховали його в діброві і навіть панахиди не могли справити. Вічна йому пам’ять, нашому товаришеві!»

Венгржиновський тремтячими руками згорнув лист і ніяк не міг засунути його в конверт. І раптом всі присутні підвелися, шануючи пам’ять свого товариша.

Провести Шевченка пішли Турно й Залеський. Шевченко довго мовчки ішов з Бронеком, потім раптом заговорив, ніби думаючи вголос:

– Коли кинеш камінь у ставок, то підуть водою кола, спочатку маленькі, а потім все ширші й ширші… Отак ще малим хлопчиком я думав, що коли б наш пан був добрим – все було б чудово. Це – найменше коло. Згодом я зрозумів, що треба видати закон, за яким панам суворо заборонялося б кривдити й ображати людей – це вже ніби ширше коло. Потім побачив я, що треба зовсім скасувати кріпацтво. А підростаючи, зрозумів, що не самим лише селянам погано жити, а й інтелігентам, і дрібним чиновникам, і майстровим. Думав, що досить було б мати кращого царя, а потім зрозумів, що всі вони однакові, тільки один пригноблює людей одверто, а інший – обманом. Мріяв про конституцію, а згодом побачив, що це теж шахрайство: просто обдурюють людей обіцянками. Здавалося мені, що треба тільки оголосити республіку – і все зміниться, а за цей рік зрозумів, що й це тільки трохи ширше коло, бо раніше гнобили людей аристократи, а за республіки – капіталістичні підприємці.

– Надто багато ще темряви в народі: адже ж і в армії Паскевича мало не всі солдати з селян. Могли б зрозуміти, на чию користь приборкують угорців, – гірко зауважив Залеський.

– Навіть у наших лінійних батальйонах чимало солдатів, які за «веру, царя и отечество» ладні кров проливати, – вкинув і Турно.

– А ті ж самі угорці не відмовилися від права пригноблювати сербів, хорватів та нашого брата поляків, – сумно зауважив Залеський.

Далі йшли мовчки, потім Шевченко заговорив задумливо і повільно:

– Останнім часом я часто пригадую одну розмову з Бєлінським. Я з ним був мало знайомий. Бачив його колись у Панаєва, у Гребінки та в Струговщикова, але ніколи не доводилося мені з ним по-справжньому поговорити. І ось якось навесні, стояв я на набережній Неви і милувався перловим віддзеркаленням хмаринок у хвилях. Стою, захоплений цією красою, і не помітив, як підійшов і став поруч Бєлінський. «Про що ви так замислилися, Шевченко?» – спитав він мене. Не знаю, як, але почав я говорити про те, що стояло в мене тоді перед очима: як будували цю Північну Пальміру покарані Петром запорожці та російські мужики, як гинули тут люди від пропасниці, тифу, цинги, а на їх кістках виростало розкішне місто та як і досі скрізь страждає народ. Бєлінський помовчав, потім сказав, особливо якось натхненно, ніби раптом побачив далеке майбутнє: «Прийде час, і не буде ані гнобителів, ані пригноблених, ані дідичів, ані фінансистів. Не буде тоді і жебраків, безпритульних сиріт, старих солдатів, що просять копійку на скоринку хліба. Ця ідея стала для мене ідеєю ідей, буттям буття, альфою і омегою існування…» Сказав, потиснув мені руку і швидко пішов. І розмовляв він у ту мить, видно, більше сам із собою, ніж зі мною. Більше не бачилися. Дорого б я дав, щоб знов побачити його, поговорити. Але нема його в живих, а мене нема в Петербурзі…

Вони вже стояли біля будиночка Кутіної, і Турно міцно тиснув руку Шевченкові.

– Ми дещо й тут знаємо про ці ідеї. Я знайду вам кілька номерів «Нової Рейнської газети». Там багато пишуть про соціалізм. Приходьте частіше до нас. Знайдемо для вас і лист Бєлінського до Гоголя, і все, що ви бажали б прочитати.

Перше знайомство з польським гуртком справило на Шевченка велике враження. Наче вільним вітром війнуло в обличчя. Весь ранок згадував він учорашні розмови і тільки шкодував, що не встиг багато про що розпитати і що раніше не познайомився зо всіма своїми товаришами по «конфірмації», потім, захопивши прочитані книжки і діждавшись сутінків, побіг в бібліотеку по новий «хліб духовний».

На його прохання, бібліотекар залишив йому всі останні статті Бєлінського, «Неточку Незванову» Достоєвського, роман Гончарова «Обыкновенная история», п’єси Тургенева, і Тарас Григорович повернувся добре навантажений книжками, одну з яких одразу взяв Поспєлов, а Шевченко як прийшов, так і заглибився в читання.

Марно намагався Лазаревський заговорити з Кобзарем. Тарас Григорович або зовсім не чув його запитань, або відповідав невлад. Нарешті Федір Матвійович махнув рукою і сів писати листа до батьків, яким збирався надіслати свій портрет пензля Шевченка. А вранці Шевченко одягнув свою чепурну оксамитову блузу і пішов до баронеси.

Він бував у неї тричі на тиждень і щиро захопився своєю роботою. Якщо Ісаєва писав він з внутрішнім опором і упередженістю, то тепер у ньому прокинувся справжній митець. Він прагнув не тільки схопити зовнішню схожість, але й перенести на полотно трохи таємного внутрішнього життя людини, не помітного для байдужих очей, схопити якісь дрібні рисочки, від яких звичайний портрет набуває раптом сили творів великих майстрів. З насолодою піймав він пензлем промінь сонця в той момент, коли він упав на її скроню і запалив під напівзів’ялою шкірою цієї сорокарічної жінки крихітну жилку, повну яскравої крові, а в її погляді засяяла думка знавця й любителя мистецтва, що розуміє його шукання.

І баронеса це відчула. Іноді, втомившись нерухомо позувати, вона підходила до мольберта й дивилася на себе задумливим, серйозним поглядом і знов мовчазно сідала на диван, і приймала потрібну позу, Але якось вона сказала:

– Так, небагато художників намагається вгадати, про що думає їх модель…

– Отже, до весни, в синій амазонці з моєю чудовою Нічкою, – сказала вона йому на прощання, коли портрет був готовий. – А влітку ви напишете портрет моєї доньки, яка закінчує Смольний.

Домалював Тарас Григорович і портрет кутінського «небіжчика».

З художнього погляду невдячною була ця робота. Як не допитувався Шевченко, якого кольору були очі, волосся, якого відтінку була шкіра померлого, Кутіна відповідала так неточно і так суперечливо, що він, схопивши за дагеротипом основні риси обличчя, і не намагався відтворити живий образ, а дав, за його власним виразом, середньолюдський тон обличчя, а очі намалював блакитнувато-сірими, – такі найчастіше зустрічаються в середній смузі Росії. Кутіній і це здавалося неймовірно прекрасним. Коли ж він намалював її веселою жіночкою, яка багатозначно й лукаво підморгує глядачеві і ніби готується вистрибнути з рамки і піти в стрімкий танець, вона зовсім розтанула і дивилася на Шевченка закоханими очима, «мов голодний кіт на сметану», як казав Сергій Левицький.

Днів через п’ять після здачі карт та альбома Карл Іванович Герн зайшов у майстерню Тараса Григоровича, де поет тепер здебільшого писав вірші, або читав заборонені книжки, або з аральських етюдів писав пейзажі олійними фарбами.

– Генерал Обручов просить вас з’явитися до нього сьогодні після півдня. Здається, хоче замовити вам портрет.

Шевченко трохи розгубився:

– Отже, треба одягти солдатську форму?

– На перший раз – так. А там буде видно. Обручов не з пихатих. Якось трапився з ним надзвичайно кумедний випадок. Торік з’їхалися в Оренбург башкири, щоб служити в своєму Башкирському полку, і зупинилися на площі навпроти його палацу. Приїхали вони немазаними возами, які так рипіли, що Обручов всю ніч не спав і на ранок наказав їм змастити свої вози, а потім сам вийшов подивитися, як вони виконують його наказ. Бачить генерал, що один башкир мастить не так, як треба. Взяв він у башкира мазницю та квач і почав показувати, як треба це робити. Генерал мастить, а башкир стоїть за його спиною і приказує: «Ай, якши! Ай, якши! Ще мази! Мази ще, будь ласка! Ай, який ти молодса!» Обручов спокійно віддав йому квач і каже: «Сам масти, голубе. Мені, генерал-лейтенантові, ця робота не підходяща». Башкир мало не помер з переляку, коли зрозумів свою помилку, а ми регочемо аж до сліз, – розповідав Герн. – До речі, він вже надіслав у Третій відділ запит, нагадав про вашу характеристику, надіслану два роки тому, і просив відповісти, чи не дозволять вам малювати. А по військовій лінії Обручов вас представив на унтер-офіцера.

Шевченко мовчав. А Герн взяв свій кашкет і, пригладжуючи долонею волосся, втомлено сказав:

– Ох, ці новорічні представлення! Кожен день складаємо нові списки, а потім одних викреслюємо, а інших дописуємо. І навколо кожного прізвища точиться таємна боротьба. Ні вдень ні вночі нема мені спокою.

Шевченко старанно наваксував чоботи, почистив мундир, поголився і пішов до губернаторського палацу. Зайшов він, звичайно, з чорного ходу, звідки тхнуло кухонним чадом та дешевим тютюном. В кухні, крім кухаря, сидів літній унтер з двома медалями та «Георгієм» на грудях.

– Здравія бажаю! – привітався Шевченко і нерішуче зупинився.

– Тобі чого? – поважно спитав унтер.

– Доложіть його превосходительству, що прийшов Тарас Шевченко.

– Ще чого вигадав! – хмикнув унтер. – Коли ти зі скаргою, так іди за субординацією до ротного. Поки за дурість не всипали, – поважно додав він і одвернувся, всім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено.

– Його превосходительство наказали мені прийти сьогодні після обіду.

– Наказали? – здивовано оглянувся унтер. – Ти хто? Швець?

– Ні, я художник. Так і доложіть його превосходительству.

Унтер нерішуче знизав плечима, відкопилив нижню губу, підвівся і зник за внутрішніми дверима. За кілька хвилин він повернувся і поманив Шевченка пальцем.

– Ідіть до генерала. Що ж ви одразу не сказали, що художник, – казав він, проводячи Тараса Григоровича якимись коридорами та кімнатами, заставленими шафами та скринями, потім через вітальню і величезний двосвітній зал і нарешті зупинився перед дверима різьбленого дуба. Лев’ячі морди з бронзовими кільцями в зубах оздоблювали їх і правили за ручки.

– Тут, – впівголоса сказав унтер і навшпиньки пішов геть.

Шевченко тихо постукав.

– Увійдіть! – почувся голос за дверима.

– А, це ви, Шевченко, – привітно посміхнувся Обручов, коли поет переступив поріг. – Здрастуйте, здрастуйте! Я хотів просити вас написати портрет моєї дружини, а потім, коли живі будемо, то й мій. Та ви сідайте, – вказав він на крісло біля свого стола, потім смикнув довгий шовковий шнур за спиною.

Десь далеко і ледве чутно продзеленчав дзвоник. На порозі беззвучно з’явився лакей:

– Попросіть бариню, – сказав генерал і знов звернувся до Тараса Григоровича. – Зараз я вас познайомлю з дружиною, і ви вже самі домовитесь з нею, коли їй зручно позувати та про все інше.

Шевченко мовчки вклонився.

– Ну-с, відправили ми ваш чудовий альбом його імператорській величності, і – треба сподіватися – доля ваша буде влаштована. Ми з свого боку потурбуємось і далі допомогти вам стати на ноги… I треба ж було вам вплутатися в це безглузде таємне товариство!

М’яко шелестячи шовковим платтям, увійшла Обручева і наблизилася до чоловіка, не глянувши на солдата в кріслі.

– Ти кликав мене, Вольдемар? – спитала вона французькою мовою.

– Кликав, моя люба, – відповів генерал. – Ось той петербурзький художник, чий альбом ми днями послали государеві. Я запросив пана Шевченка написати твій портрет.

– Ах, це ви малювали баронесу Бларамберг? Я бачила її портрет. Дуже схожа, навіть трохи прикрашена, – сказала генеральша, коли Тарас Григорович мовчки вклонився. – То ви згодні малювати мене?

– Як накажете, ваше превосходительство, – відповів Шевченко, виструнчившись, і навіть цокнув підборами.

– Мене звуть Матильда Петрівна, – милостиво сказала генеральша. – А вас?

– Тарас Шевченко.

– Тарас… А по батькові?

– Григорович, – злегка вклонився поет вже не по-солдатському.

– Так ось що, Тарасе Григоровичу, не будемо заважати Володимиру Панасовичу: у нього тепер багато роботи. Підемо до мене і там про все остаточно домовимось.

Вона привела Тараса Григоровича в маленьку вітальню, надзвичайно затишну й добре освітлену трьома високими вікнами з товстими дзеркальними шибками та шторами важкого кремового шовку. Матильда Петрівна одразу показала Шевченкові свою улюблену сукню, в якій хотіла бути намальованою. Формат вибрала без довгих вагань «в натуральний розмір», щоб бути на полотні «зовсім, як жива», і Шевченкові залишилося знайти точку в кімнаті, де було б найкраще освітлення, всадовити свою модель у кріслі і надати їй найкращої пози.

Про ціну не було й мови.