14. Серед друзів

Зинаїда Тулуб

– Тарасе Григоровичу! Дорогий! Невже це ви?! Очам своїм не вірю! – захоплено приказував Сергій Левицький, не випускаючи з обіймів свого любого Кобзаря.

– Та їй же богу – я, – весело мружився Шевченко. – Місяць з гаком їхали.

– Роздягайтеся. Який же я радий! – кинувся Левицький знімати з нього благеньке пальто та крислатий поярковий капелюх, який невідомо звідки і як потрапив до поета в Раїмі. – Змерзли, мабуть? Сідайте отут, біля груби.

– Почекайте, голубе мій сизокрилий, – зупинив його Тарас Григорович. – Перш за все знайомтеся: це мій друг, штурман далекого плавання, капітан шхуни «Николай» Ксенофонт Єгорович Поспєлов, а це, – повернувся він до Поспєлова, – Сергій Левицький, про якого я вам чимало розповідав.

Левицький потиснув руку вродливому молодому моряку з засмаглим обличчям:

– Дуже, дуже приємно! Сідайте, будь ласка! Ой та який же в нас розгардіяш!.. «Типове холостяцьке лігво», як каже наша хазяйка, – заметушився він, намагаючись за одним махом перетворити «лігво» в пристойне людське житло.

Він прийняв із стільця цілу купу газет та паперів, кинув їх в шафу й підсунув гостям стільці, потім схопив брудні склянки, пляшку від вина, попільницю, повну недокурків, ткнув усе це за дверима Аксіньї, кидаючи схвильовано-радісні вигуки:

– От не думав, не чекав! Ну, розповідайте, як ви там плавали?

– А де ж Федір? – спитав Шевченко, оглядаючи кімнату й одразу помітивши, що ліжко Лазаревського стоїть незаймане і надто вже акуратно застелене.

– Він у відрядженні. Чекав на нього вчора весь день до пізньої ночі. Мабуть, сьогодні прибуде. Проміж киргизів сварки й гризня, грабують один одного, відбивають отари, а нам – морочся з їх сварками та розглядай їх скарги… То де ж ви цю ніч ночували?

– Переночували з матросами в фортеці, а вранці перш за все поголилися, постриглися, в лазні добре помилися – і просто до вас, – сказав Шевченко. – Місто чуже, незнайоме, в «номерах» паспорт вимагають, а який у мене паспорт, у солдата!.. Ось і прийшли, якщо не виженеш.

– Чудово! Знаменито! Добре зробили! – знов зірвався з місця Левицький. – Аксінья! Самовар! Та чогось там попоїсти!

Він швидко сунув служниці в руку кілька мідних монет і знов сів навпроти гостей.

– Кімната у нас, як бачите, велика, тепла, а нещодавно хазяйка нарешті згодилася здати нам і суміжну кімнату… Он там двері до неї, за шафою. Там є хороше ліжко з пружинним матрацом та диван. Я тільки чекав Федю, щоб перебратися. Треба пристойно влаштуватися: я вже тепер не помічник, а попечитель та чин колезького асесора маю.

– Молодець! Поздоровляю! А Федір?

Левицький на мить зам’явся. Не міг же він сказати Тарасу Григоровичу, що Лазаревського викреслили з списку рекомендованих на підвищення «за надмірне і нетактовне підкреслювання дружби до політичного засланця рядового Тараса Шевченка», як написав начальник Крайової прикордонної комісії.

– Федя поки що на старій посаді, але ми сподіваємось, що до Нового року і йому всміхнеться доля. То розкажіть нарешті, як ви там плавали й мандрували. І що знайшли цікавого? І які плани на майбутнє?

– Плавали так, що й досі самі собі не віримо, що залишилися живі. Голодували, конали від спраги без краплі води. Сиділи без дров і гризли плісняві сухарі з холодною водою. Їли сиру солонину, повну черви, й кашу з пліснявої крупи, – суплячи кошлаті брови, казав Шевченко, а в примружених очах його грала лукава іскорка-смішинка.

– Господи! – охнув злякано Левицький. – Та невже?! Він і вірив, і не вірив, і лише переводив розгублений погляд з Шевченка на Поспєлова і з Поспєлова на Шевченка.

– Різне траплялося, – посміхнувся й Поспєлов. – В плаванні без цього не буває.

– Але бували й чудові хвилини, – продовжував Шевченко, – коли на невідомих просторах раптом здіймаються нікому не відомі острови з горами й лісами, з затишними бухточками та джерелами свіжої й чистої води. Адже ж було й таке? Було! А згадайте, Ксенофонте Єгоровичу, штильові ночі біля хівинського берега, коли з моря сходив місяць, ніби якась фантастична квітка з первісного хаосу.

– Справді, місяць якогось дивного димчасто-апельсинного відтінку, – докинув Поспєлов. – Та ви самі побачите, це прекрасно передав Тарас Григорович у своїй картині! «Схід місяця». Чудове полотно! Тільки на картині небо ясне, а коли воно трохи імлисте, – місяць стає зовсім казковим.

Тим часом Аксінья подала сніданок і свіжі, ще теплі калачі, густо запудрені борошном, наче важкі висячі замки від лабазів, а Левицький дістав пляшку з рештками зубрівки. Зголоднілі мандрівники ретельно запрацювали щелепами. Вгамувавши голод, Шевченко відсунув тарілку і спитав:

– Чи є у вас для мене листи? – А почувши, що нема, засмутився. – Як-то?! Невже з весни нічого не було?!

– Було два листи з Седнева, один з Яготина та один з Петербурга.

– Де ж вони?

– Федя одразу надіслав їх до Орська Александрійському, як ви просили.

– Був я тепер по дорозі в Орську, зайшов до нього, а він поїхав десь у службових справах. Де ж тоді ці нещасні листи? – знервовано міркував Шевченко. – Невже він вислав їх у Раїм?!

Левицький ніяково стенув плечима.

– Радий би вам сказати, але нічого не знаю. Та не нервуйтеся, на бога, Тарасе Григоровичу. Коли ви тепер тут, на тисячу верст ближче до батьківщини, – напишіть усім своїм, і за місяць буде вам відповідь. Розкажіть краще, як ваші справи, коли це не таємниця.

При цьому Левицький непомітно вказав очима на Поспєлова, ніби питаючи, чи можна при ньому говорити одверто. Шевченко махнув рукою.

– Доля моя бурлацькая, – відповів він з гіркою посмішкою. – Бутаков представив на унтер-офіцера за роботу в його експедиції, але всі ці малюнки треба ще докінчувати. Всі вони підуть у Петербург до самого государя. Друзі сподіваються, може, тоді помилує… А поки що буду наполегливо працювати. Сьогодні неділя. Відпочину, а завтра треба з’явитися до Бутакова. Ех, коли б ви знали, яка це чудова людина! Правда, Ксенофонте Єгоровичу?

– Так, на рідкість скромна, працьовита і сердечна людина, – підхопив і Поспєлов.

– Ну, коли вам завтра рано вставати, то ідіть лягайте, хоч виспіться з дороги, – запропонував Левицький, – а мені треба ненадовго до міста. Влаштовуйтеся, як вам зручніше. Обидва ліжка в вашому розпоряджені, а вже потім займемось переселенням.

– Лягайте, Ксенофонте Єгоровичу, а я почитаю газети. Ох, як скучив я за новинами! – казав Шевченко, кидаючи в попільницю недокурок… – Але ж розкажіть мені хоч коротенько, що зараз у Франції! – зупинив він Левицького. – Мені Лизогуб писав про їх революцію, але ще навесні. Розкажіть же, що тепер там, у Парижі?

– Республіка… Там все заспокоїлось. Але в газетах про це нічого не знайдеш. Хіба що про суди та смертні вироки проводирям червневого повстання. А втім, я не дуже стежив за цими подіями.

– А в Угорщині?

– Там теж спалахнуло навесні. Але там швидко придушили. Кинули й наші війська під командою Паскевича на допомогу австрійському імператорові, оточили угорців і примусили капітулювати.

– Ч-чорт! – вилаявся Шевченко. – Невесело!

Потім глянув на годинник і взявся за капелюх.

– Піду до Герна. Біс із ними, з газетами! Встигну начитатися. Завтра стану до роботи, а сьогодні треба друзів одвідати.

– А я дійсно ляжу спати, – відгукнувся Поспєлов. – Тільки не сидіть там довго. Незручно мені в чужій хаті самому залишатися, – додав він, скидаючи мундир.

Герн сам відчинив Шевченкові двері.

– Нарешті ось і ви, наш уславлений мореплавцю! – весело привітав він поета. – Я ще вчора на вас чекав. Бутаков казав, що ви повинні прибути з оказією, – говорив Карл Іванович, запрошуючи гостя в свій кабінет. – Зося пішла глянути, що там нового у крамницях, і я дома сам. Ну, покажіться, який же ви.

Його пильний погляд враз схопив і набряки під очима, і поріділе волосся над високим «сократівським» чолом, і дрібні зморшки на вилицях:

– Час іде й залишає свій слід на людині; – сказав він серйозно, – а взагалі вигляд у вас непоганий. Я задоволений.

Герн теж змінився за ці два роки. Перша сивина заблищала сріблом на скронях, зачесаних наперед за модою Олександра І. Дві глибокі зморшки прорізали перенісся.

– А ви, Карле Івановичу, чогось невеселі, – стурбовано зауважив Шевченко.

– Ех, друже мій! На службі – інтриги, плітки, підсиджування, – гидливо відмахнувся Герн. – Обридло! Коли б, крім цього будинку, були хоч якісь кошти, плюнув би на все та й пішов на демісію.

– Підсиджування? – щиро здивувався Тарас Григорович, – за що? З якого дива?

– Стара та огидна історія! Коротко кажучи, був у нас до Обручова губернатор Перовський, великий друг теперішнього царя, завдяки якому зробив він запаморочливу кар’єру. Кажуть, це він порадив цареві виставити чотирнадцятого грудня на Сенатську площу гармати. Потім Перовський був тут, у Оренбурзі. Повстання киргизів під проводом Ісатая Тайманова придушував залізом і кров’ю – річками крові. А немало своїх солдатів загинуло при ньому під шпіцрутенами. Взагалі при ньому катам, казнокрадам та різним темним людцям жилося як у бога за пазухою, але чесних, розумних і гуманних офіцерів він за будь-яку дрібницю міг тижнями тримати на гауптвахті. Оточив він себе собі подібними, і лише через ганебний хівинський похід, коли загинуло чимало наших, довелося йому піти звідси, а на зміну цьому типовому сатрапові приїхав Обручов.

Усі колишні соратники Перовського при зовнішній шанобливості ненавидять Обручова і всіма можливими й неможливими засобами під нього підкопуються. Але нелегко під нього підкопатися. Перш за все Обручов людина чесна, скромна й порядна. Він одразу відчув, що тут нема в нього опори, і почалася чехарда: декого він усунув, декого віддав під суд, а інших підвищив, щоб перетягти на свій бік. І, як кожен адміністратор, потрапивши в незнайоме оточення, почав перетягувати сюди своїх людей – і тепер між обручовцями та перовцями точиться глибока й непримиренна боротьба. Зовні все чудово: чемні привітання, ласкаві посмішки, візити, поздоровлення, а в душі – ладні горло перегризти один одному.

А зачіпок для боротьби скільки хочете. Йде боротьба за кожну посаду, за кожен орден і чин, за кожне підвищення. Навіть за запрошення на бал, або урочистий бенкет, чи раут. Хто багатший, тримається незалежно, а от нам, для кого служба – єдине джерело існування, тут надзвичайно важко. А мені як ад’ютанту для особливих доручень доводиться весь час варитися в самій гущі цього варива. І зокрема важко мені тому, що Обручов легко піддається першому-ліпшому впливові. Для такої посади він надто м’який і не має єдиної твердої лінії, тому ніколи не можна вгадати, чим завершиться та чи інша справа. А взагалі – чорт їх всіх забирай! – закінчив Герн, затягуючись запашною сигарою. – Вистачить вам ваших власних справ і турбот. Розкажіть краще, як вам було в Орську і в бутаковській експедиції.

Шевченко почав свою розповідь з того, як Мєшков не зрозумів листа Федяєва й Герна. Потім, змалювавши казармений побут, пом’янув сердечним словом дочок генерала Ісаєва, розповів про свої хвороби, про співчутливе ставлення лікаря Александрійського, нарешті змалював подорож через степ та пустелі, розповів про перше і друге плавання, про зимівлю в Косаралі. Розповів і про Бутакова, якого полюбив і глибоко поважав.

– Він і на мене справив хороше враження, – вкинув Герн, простягаючи Кобзареві портсигар.

Шевченко взяв сигару, почав розминати її проміж пальців. Потім, запаливши її від сигари Герна, спитав:

– Розкажіть же, що робиться на білому світі. Левицький каже, ніби в Парижі та в Угорщині все придушено, а поляки вранці мені казали, що в Західній Європі Росію називають всесвітнім жандармом. Назва влучна. Але що тепер у нас? В Петербурзі? На Україні? На Кавказі? І головне, що в нашій літературі?

– На жаль, хорошого мало. Ви, напевно, вже знаєте про смерть Бєлінського?

– Як!.. Бєлінський?! Помер?! Який жах! Яка непоправна втрата! – із щирим болем вигукнув Шевченко. – Коли ж і як це сталося?

– Помер двадцять шостого травня минулого року в Петербурзі. Одна лише була розрада, що смерть врятувала його від каторги за його лист до Гоголя.

– Який лист? Я ж нічогісінько не знаю. Розкажіть, на бога, все-все!

– Лист з приводу останньої книжки Гоголя «Выбранные места из переписки с друзьями».

– Огидна, ганебна книжчина! – докинув Шевченко. – Але, пробачте, я вас перебив… Що ж писав з цього приводу Бєлінський?

– Це був не лист, а нищівний вирок за зраду славетних традицій нашої передової літератури і громадської думки, за мракобісся, за виправдування кріпацтва, казнокрадства, ворюг та хабарників. Кожне слово Бєлінського бичувало й палило вогнем.

– Але… Невже ж його надрукували?

– Звичайно, ні! Бєлінський написав його за кордоном, в Зальцбруннені, куди лікарі послали його лікуватися. Цей лист ходив і ходить по руках у тисячах копій. Бєлінський закликав до негайного звільнення селян, до загальної освіти, казав про конституцію та республіканський устрій. Це не лист, це – «Марсельєза», яка закликає до збройної боротьби за волю, це гімн майбутній революції!

– Боже мій! Хоча б прочитати його! Невже в Оренбурзі не можна його знайти?

– Знайти, мабуть, можна. Але вам, як політичному засланцеві, надзвичайно небезпечно його мати і навіть згадувати в розмовах, що ви про нього чули або читали його. Невже ви також не чули, що сталося з Петрашевським і всім його гуртком?

– Абсолютно нічого. Дорогий Карле Івановичу, ви забуваєте, де я був. Я ж відстав від життя на цілих два роки з гаком.

– Ви маєте рацію. Так ось цієї весна арештували і його, і всіх, хто в нього бував.

– За що? В чому їх обвинувачують?

– Нікому це ще не відомо. Ходять різні найпротилежніші чутки. Але між іншим, всі кажуть, що в нього читали вголос лист Бєлінського до Гоголя. І ніби вони поширювали його в копіях. Суду ще не було. Сидять вони в Петропавловській фортеці. Весь час у Петербурзі йдуть все нові труси й арешти. Публіка в паніці. А взагалі тепер дуже тяжкий і поганий момент. Францію та Угорщину придушили, але в Італії починається повстання проти австрійського ярма. Бунтують наші мужики. На Кавказі – війна з горцями. Усе це, разом узяте, так налякало наш уряд, що він ще дужче затягнув зашморг на шиї нещасної Росії, і в майбутньому я не бачу просвітку.

Шевченко відчув, наче його охопив холодний протяг. Хіба в таких умовах можна сподіватися звільнення? Не таких новин чекав він од Герна! Згадалося йому, як Момбеллі запрошував його до Петрашевського, на його «п’ятниці», як розповідав, що там збираються передові люди і одверто обмінюються думками про прочитані книжки, роблять доповіді, сперечаються про майбутнє Росії… Невже і він?..

– Карле Івановичу, скажіть, а кого, крім самого Петрашевського, заарештовано? – спитав Шевченко після довгої паузи.

Герн кинув недокурену сигару, але одразу знов закурив її і глибоко затягнувся. Відчувалося, що розмова розхвилювала і його.

– Запам’ятав я небагато. Взяли молодого письменника Достоєвського, Майкова, Момбеллі, Спєшнєва. Ще поета Плещеєва… Мабуть, потім згадаю ще когось… А поки, здається, всі.

Шевченко сумно схилив голову: знав він і Плещеєва.

– Тільки прошу вас. Навіть у мене в домі на цю тему – ані слова! По роду моєї служби у мене, крім друзів, завжди буває різна публіка. А ворогів у мене вистачає не лише одвертих, а й прихованих.

– Схоже на часи «святої інквізиції», коли батьки боялися дітей, чоловік – жінки, діти – батьків, і всі разом – сусідів, знайомих, родичів та друзів.

– Схоже, – згодився й Герн. – До речі, я розмовляв про вас з Бутаковим. У мене є вільний флігель у дворі. Там дві кімнатки, маленька кухня та сіни. Будиночок дерев’яний – сухий та теплий. Олексій Іванович казав, що вам потрібне приміщення під майстерню і житло. Отже, оселяйтеся у мене. Знайдуться і деякі меблі на горищі, не нові, правда… Денщикові я накажу щодня у вас прибирати та грубку топити. А снідати та обідати будете з нами. Дружина буде дуже вам рада.

– Щиро дякую, але я вже оселився у Лазаревського з Левицьким. Вони смертельно образяться, коли я від них піду. От хіба що для майстерні… Хоч Бутаков збирався улаштувати мене в приміщенні штабу.

– Немає там зараз навіть щілини вільної. Тому не відмовляйтеся передчасно від моєї пропозиції. За прислів’ям: «Не плюй в колодязь – пригодиться води напиться», – тепло засміявся Герн.

– Добре! Після мук спраги в Каракумах та на Аральському морі відчуваю глибоку симпатію до всіх колодязів світу, – засміявся й Шевченко. – А ви знаєте, – іронічно додав він, – хоч які темні й похмурі обрії, а мені все ж таки посміхнулася надія на… унтер-офіцерські погони.

І з таким кумедним лукавством підморгнув Герну, що той ще веселіше розреготався.

Як не затримував Герн Тараса Григоровича, Шевченко швидко попрощався і поспішив до своїх друзів на Костьольну.

Повільно йшов Шевченко оренбурзькими вулицями, заглиблений у невеселі думи. Новини приголомшили його, і туга знов прокинулася в ньому.

Бєлінський… Петрашевський… Момбеллі… І раптом згадалося, що й Макшеєв був знайомий з Петрашевським і теж брав участь у палких суперечках в його гуртку про долю Росії та народів Сходу. Невже і тут, в Оренбурзі, вирве його з життя пазуриста лапа Третього відділу?! А може, все-таки переїзд із столиці в провінцію врятує його від арешту та каторги? Певно, справі Петрашевського надають неабиякого значення, коли навіть Герн, завжди такий спокійний, розповідав про неї з хвилюванням. Треба буде написати до Петербурга Михайлу Лазаревському, що перейшов на службу в столицю із значним підвищенням, і треба попередити Макшеєва.

Думки вихором кружляли в голові. Треба перш за все заспокоїтися і загнуздати свої нерви. З цього починав Шевченко завжди, коли душа його була збентежена. Він звернув на оголений і безлюдний бульвар, сів на лаву з поламаною спинкою, порізану та подряпану ножиками, і довго мовчки сидів, заплющивши очі.

Гострий біль від удару долі, який краяв його серце перший час, вже притамувався. Грубість, бруд і злидні солдатського життя тепер стали здаватися йому не кошмаром, а огидною, але звичною деталлю. Головне не це. Головне, що тепер він знав, як ніколи раніше, що не тільки поодинокі порядні і передові люди, які розуміють суть соціальних відносин, але й простий, не спокушений на політиці народ прекрасно відрізняє злочинця і лиходія від мученика. Народ не зневажає борця, ані коли він каторжник у дзвінких кайданах, ані коли забритий, в солдатському мундирі. Народ знає…

Так. Так воно і є! – сказав Шевченко вголос і підвівся з лави.

Поспєлов і Левицький давно чекали Шевченка з обідом. Аксінья раз у раз вибігала на вулицю подивитися, чи не йде Тарас Григорович, і бідкалася, що перестоїть печеня й прохолонуть пухкі недільні пиріжки. І тільки-но ввійшов у кімнату поет, на столі з’явилася супова ваза з паруючим справжнім українським борщем і ціла гора рум’яних пиріжків.

Не встигли вони знищити й половини поданого, як за вікном задзеленчали дзвіночки і з тарантаса вистрибнув Федір Лазаревський.

– Федя приїхав! – кинувся назустріч Левицький, – Федю, Федю, Тарас Григорович повернувся! – кричав він, хапаючи Лазаревського за плечі, поки Аксінья втягала чемодани, портплед, мисливську рушницю і пару забитих диких качок.

– Та невже?! Оце так сюрприз! Оце дійсно радість! – підбіг Лазаревський до Тараса Григоровича і палко обняв його. – Нарешті! Зовсім чи тимчасово?

– Не знаю. Поки що поживу, а там побачимо. Лазаревський був усе такий же худорлявий і гнучкий, але фігура його вже втратила юнацьку тендітність, яка викликала у Шевченка мимовільну ніжність до молоденького земляка, як до дитини.

Він став ширший у плечах, і борідка почала рости по-справжньому, а не ріденькими кущиками, майже не помітними раніше на його ніжному обличчі.

– Змужнів, зміцнів, – з батьківською теплотою в голосі приказував Шевченко, поки Лазаревський скидав пильник та драпове пальто.

– Брудний я, як кіт, що швендяє по горищах та дахах, – сказав той Шевченкові, запитливо позираючи на Поспєлова, який делікатно відійшов і стояв осторонь.

Шевченко познайомив їх, потім Лазаревський пішов помитися, скоро повернувся в домашньому піджачку і сів до столу. Ковтаючи підігрітий борщ, він поквапливо розпитував Тараса Григоровича і раз у раз вибігав з-за стола, то пригадавши, що десь у комірці є заповітна пляшка, захована для урочистого випадку, то щоб показати надзвичайно цікаву, на його думку, статтю.

Потроху розмова стала загальною. У всіх на душі було тепло й радісно від цієї несподіваної і такої бажаної зустрічі. І Шевченко повеселішав. А може ж, ще-таки поталанить і йому? Довго з смаком пили чай з ромом і сухим київським варенням, потім гуртом приступили до «великого переселення народів», як висловився Сергій Левицький. Відсунувши важку шафу, в якій було більше старих газет та різного мотлоху, ніж білизни й одягу, відкрили забиті двері в суміжну кімнату і почали улаштовуватися.

Не обійшлося без дружніх суперечок. Молоді господарі намагалися будь-що віддати Шевченкові з Поспєловим окрему кімнату, вважаючи, що Тарасу Григоровичу не один раз забажається побути на самоті, щоб писати або просто відпочити і зосередитися, а гості твердо стояли на тому, що нову, більшу кімнату треба перетворити на загальну спальню, а першу – на вітальню і їдальню.

– Адже ж будуть до нас приходити люди, – говорив Шевченко. – Не можна їх приймати в кімнаті з неприбраними ліжками, а так Аксінья прибиратиме її вранці поки ми ще спимо, і кімната завжди буде охайною і пристойною.

Суперечка розпалювалася. Всі перебивали один одного і говорили разом, а Аксінья стояла серед хати з віником та ганчіркою і не знала, кого слухати і, головне, що робити. Нарешті всі захрипли і на мить замовкли. Тоді Шевченко вирішив захопити ініціативу.

– Коли так, завтра переїжджаю до Герна. Бутаков найняв у нього для мене флігель під житло і майстерню. Там дві кімнати. Вдвох з Ксенофонтом нам буде там дуже зручно, а ви приходьте до нас у гості.

Погроза вплинула. Левицький з Лазаревським виголосили, що вважатимуть себе смертельно ображеними, коли дорогі гості їх покинуть, і відразу згодилися розміститися так, як подобається Тарасу Григоровичу.

– Слухати мою команду! – раптом гукнув Шевченко, так влучно скопіювавши боцмана Парфенова, що Поспєлов після першої хвилини здивування аж присів від реготу. – Диван, трюмо і м’які крісла тягніть в першу кімнату, – продовжував з комічною серйозністю Шевченко. – Ліжка та шафу туди. Ломберний столик один сюди, другий – туди, в спальню. Письмовий стіл – у простінок.

Почалася весела метушня. Кожен щось тяг або пересував, а Шевченко пробував усе нові й нові комбінації, щоб надати житлу якомога більше затишку і виставити кращі меблі напоказ, в першу кімнату, а старе прибрати в темні кутки, далі від чужих очей. Потім взялися вішати занавіски на вікна, і за годину-дві приміщення важко було впізнати, таким пристойним і затишним воно стало.

Точно о дев’ятій ранку Шевченко з’явився до Бутакова в штаб.

– Я думав улаштувати вашу майстерню тут, у штабі, але не вийшло, – одразу ж сказав Бутаков. – Усі приміщення зайняті, а в загальній канцелярії ви не зможете працювати: кожен зазирав би в ваші альбоми, і вам довелося б обов’язково носити мундир і щохвилини, підводитися і ставати струнко перед кожним офіцером, який ввійшов би в кімнату. Я найняв для вас флігель у Герна.

– Дякую, але ми з Ксенофонтом Єгоровичем вже оселилися в моїх друзів Левицького та Лазаревського.

– Он як?! Дуже добре. Живіть, де хочете, але флігель беріть під майстерню. У друзів – затишок, сімейна атмосфера, а в майстерні – тиша і все потрібне для роботи. Остаточно закінчуйте ваші малюнки. Доповніть дрібними аксесуарами. Ми їх наклеїмо на ватман, зробимо розкішний альбом і надішлемо в подарунок цареві до дня його тезоіменитства шостого грудня, тому працюйте енергійно і швидко.

– Єсть! – по-моряцькому виструнчився Шевченко.

– Я теж поспішаю з картами – географічною, гідрографічною, топографічною та морехідною. Хочу ще дати кліматичну й живописну, та боюся – не встигну. Готую доповідь для Географічного товариства і повний опис Аральського моря для міністерства. Роботи непочатий край. Якщо виникнуть непередбачені труднощі, приходьте до мене сюди, а ще краще на квартиру. І не раджу вам у цивільному мозолити начальству очі. Ось моя адреса, – простягнув він поету клаптик паперу, – і взагалі заходьте. Звик я до всіх вас за ці два роки і, щиро кажучи, полюбив. Дайте мені й свою адресу, тому що до Герна – не близько.

У Шевченка здригнулося серце.

– Ну, а ми ж! Коли вже так, дозвольте мені, дорогий Олексію Івановичу, від імені моїх земляків, від мене особисто і від Поспєлова просити вас завітати й до нас. І я, і Ксенофонт, і весь екіпаж… ми полюбили вас, як рідного, а глас народу – глас божий.

Бутаков почервонів, ніяково посміхнувся, і просто й тепло подякував за запрошення, потім знов заговорив своїм звичним діловим тоном:

– Щоб ви встигли, я прикомандирував до вас на допомогу ще одного художника з засланих поляків. Завтра він до вас прийде туди – до Герна. Ну, щасти вам…

Коли Шевченко вже відчиняв двері, Бутаков раптом зупинив його.

– Зачекайте хвилинку, Тарасе Григоровичу. Не знаю, відомо вам чи ні, що навесні минулого року був з Петербурга запит про вашу поведінку, теперішні погляди і стан здоров’я. Губернатор Обручов та генерал Федяєв питали про вас Мєшкова і тамтешніх лікарів. Для чого був цей запит, мені невідомо, але, певно, хтось там за вас клопочеться. Так от Мєшков дав на вас прекрасну характеристику, і за підписом тутешніх начальників її надіслали до Петербурга. Відповіді поки що нема. Але важливо те, що у лікарському висновку сказано, що ви хворієте на порок серця, а тому вас перевели у нестройові.

– Як-то? – не зрозумів Шевченко.

– А так, що коли б вам знов довелося потрапити в звичайні армійські умови або в похід, – час не мають права ганяти на стройове навчання, а в поході – у бій. Можуть поставити працювати в канцелярії, в лазареті, помічником до кашовара. А оскільки ви засланець і тепер вже працюєте як художник, – ваша хвороба це ще один серйозний шанс на помилування.

– Що ж, і за це спасибі долі, – сумно посміхнувся поет.