18. У слобідці

Зинаїда Тулуб

Почуття глибокої самотності охопило Кобзаря після від’їзду Бутакова, Поспєлова й Левицького. Він одразу перебрався в свою майстерню у Герна в слобідці, де завжди було чисто прибрано і тепло.

Туга за родинним гніздечком опанувала його з незвичною силою.

– Бурлака, безпритульний бурлака, – шепотіли його вуста.

Скільки пам’ятав себе, завжди і скрізь жив він по чужих людях – спочатку як кріпак, безсловесна тварина, що мусить їздити із своїм паном, куди поженуть його панські примхи. Потім майстерня Ширяєва, відомого петербурзького підрядчика-маляра, який розмальовував палаци вельмож, театри та кращі споруди столиці. Рідкі ночівлі у художника Сошенка, потім – майстерня Брюллова, величезна, розкішна майстерня, де кілька років жив він, прибитий туди бурею життя безпритульний учень. Потім…

Та хіба можна згадати всі хутори, та маєтки України, по яких мандрував або жив він, хай славетний поет, та не хазяїн, а напівнахлібник!

Потім Київ. Рідний стародавній Київ! Тільки тут жив він не гостем, а у себе, наймаючи вдвох із Сажиним крихітне приміщення на Хрещатицькому завулку в будинку, який мало чим відрізнявся від селянської хати.

І знову – мандри. То по розкішних маєтках з білосніжними палацами у витончено суворому стилі Александрійського ампіра або у важкуватому від оздоб пишному українському барокко. Скрізь – гість, скрізь – чужак і мандрівник… І нарешті – Третій відділ, каземат, Орська фортеця, казарма, борт «Константина» та землянка на Косаралі, яку теж звали не його, а макшеєвською.

Де ж кінець цим вічним мандрам? Де той порт, в якому кине він свій важкий життєвий якір, де знайде він свою сім’ю, жінку, діток? Де це нарешті буде? І чи буде колись? Він втомився од вічних блукань, змерз душею серед чужих, хай і добрих людей. Адже ж найкращий друг ніколи не стане рідним. А саме рідного і кревного тепла благає його втомлене серце й самотня душа…

Довго сидів він так у своїй майстерні на слобідці, не відчуваючи плину часу, потім витяг свою заповітну книжечку і почав писати:

І я так мало, небагато

Благав у бога.

Тільки хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку…

Він кинув перо, підпер руками кошлатоброву голову і в думках опинився на дніпрових урвищах біля Трипілля та Канева. Йому здалося, що Оксаночка поруч із ним, що блукають вони удвох, натомлені денною працею, та думають, хто тут спить вічним сном, у цих стародавніх могилах; хто кілька століть тому орав цей неосяжний наддніпрянський степ, коли ще люди не знали кріпацтва? І чи не тут билися колись славетні полки Наливайка? Потім вони тихо спустилися до Дніпра і лише увечері повернулися вдвох до своєї білої хатинки, в своє тепле родинне кубельце…

Опам’ятавшись від мрій, гірко посміхнувся поет. Всі райські сади на Україні належать панам, а селянам не можна й визирнути з своїх жалюгідних халуп. І, схопивши перо, Кобзар закінчив свій вірш повними сарказму й гніву рядками.

Томас Вернер та Бронек Залеський перші помітили, як глибоко зажурився поет без своїх друзів-моряків, і ще старанніше та привітніше почали запрошувати його до себе, оточили Кобзаря теплою увагою і майже побожністю. Вони бачили в особі Шевченка не лише талановитого поета й художника, не лише товариша по нещастю, а громадського діяча, який жадає визволення народів Росії та України, а разом із тим і Польщі.

Шевченка тішила ця увага: вона зогрівала його після гірких принижень і образ останніх років, і він дозволяв їм себе втішати, як осиротіла дитина, підібрана чужими людьми на жорстоких шляхах війни.

Тільки до Зельонки Тарас Григорович все-таки ще довго відчував деяку упередженість, коли довідався, що колишній законовчитель не просто ксьондз, але й домініканський монах.

А втім, Зельонка був людина широкоосвічена й тактовна, говорячи з поетом, ніколи не торкався питань віри, зате вів цікаві розмови про живопис і скульптуру італійського Відродження і навіть дістав для Тараса Григоровича альбом добрих репродукцій творів італійського Кватроченто та Квінквеченто. Ці розмови були приємні обом, і Шевченко в них відпочивав душею.

З матеріального боку для Шевченка настали важкі часи. Гонорари Ісаєва, баронеси та інших платних замовців розтанули ще до Нового року. І ось тепер він опинився, як кажуть, «на сухому».

За порадою Обручева, Бутаков перед від’їздом не відрядив Тараса Григоровича в лінійний батальйон, розквартирований в Оренбурзі, бо командуючий 23-го піхотного корпусу генерал Толмачов, великий формаліст і точний виконавець букви закону, одразу б відправив поета в казарму і потім в одну з найвіддаленіших фортець Оренбурзької лінії. Але зате Шевченко був позбавлений солдатських харчів та обмундирування. Треба було самому здобувати собі кошти на прожиття.

Герн нічого не брав з нього за квартиру з опаленням та освітленням і запрошував його щодня обідати й снідати, але Шевченко з деяких ледь помітних ознак відчув, що його присутність чи то стала заважати, чи то обридла Софії Іванівні, тому він приходив лише тоді, коли Карл Іванович був удома. Але служба Герна була турботна та метушлива, йому доводилось несподівано й часто виходити з дому, тому Тарас Григорович раз у раз залишався без обіду і харчувався цілий день самим чорним хлібом.

Разів зо два на тиждень заходив він до Кутіної, але і їй було тепер не до Кобзаря: несподівано для всіх, вона одружилася з тихим дідком, помічником свого першого чоловіка, і навіть весілля справжнього не влаштувала, покликала кілька знайомих подружжів, тихенько й непомітно взяла шлюб у сусідній парафіяльній церкві, а після церкви почастувала гостей смачною вечерею, і на тому справа кінчилася.

Брати замовлення за гроші Шевченко тепер не наважувався. Він намалював на Костьольній кілька хороших пейзажів за аральськими етюдами, та не ризикнув їх підписати і тримав у кімнаті Лазаревського, з сумом міркуючи, що найкраща, але не підписана картина втрачає половину своєї вартості. Один такий пейзаж послав він Лизогубові з проханням підписати кіновар’ю під нею прізвище автора і продати хоч за п’ятдесят карбованців і був невимовно щасливий і вдячний Андрію Івановичу, коли із зворотною поштою одержав бажані гроші.

Але і їм все-таки прийшов кінець.

Вернер і Бронек перші помітили, як схуд і зблід Тарас Григорович, і натякнули Зельонці, що, певно, в Тараса Григоровича велика скрута і що треба якось допомогти йому.

Ніби тому, що Шевченко міг дати йому добру пораду, Зельонка запросив Тараса Григоровича піти з ним до нового, нещодавно збудованого костьолу, де запрестольна стіна лишалася нерозмальованою, і після кількох вступних фраз просто запропонував йому від імені костьолу та католицького біскупа це замовлення, гарантуючи словом честі таємницю.

– Штукатурка давно висохла, отже, писати фреску вже не можна. Доведеться малювати олійними фарбами на полотні, – казав Зельонка, непомітно, але уважно спостерігаючи, як легкий червінь раптом виступив на блідому обличчі Шевченка. – Але що саме малювати, ми ще не вирішили. Хай пан художник сам порадить нам тему. Ми пропонували «Таємну вечерю», але інші запевняли, що краще дати вшестя або воскресіння, як моменти перемоги духа над смертною плоттю. До того ж це свята весняні: усе відбувається на тлі розкішної південної природи Палестини. Але в разі вельмишановний пан Шевченко запропонує нам якусь іншу і кращу тему, ми тільки з подякою подамо пану художнику пензель, за яким так нудьгує його творча душа.

Шевченко мовчки стояв поруч Зельонки, дивився на голу сірувато-білу стіну в глибині вівтаря, на якій де-не-де гадючилися ледве помітні тріщинки, і раптом ця гола стіна забарвилася й спалахнула яскравими образами, і повна величі моторошна й трагічна картина розгорнулася перед ним з такою сліпучою осяйністю, ніби вона вже висіла на стіні і її разом освітили кількома багатосвічними люстрами. Шевченко заплющив очі, але від цього картина стала ще живішою, яскравішою, реальнішою.

– Розп’яття! Тільки розп’яття! – заговорив він уривчасто, ледве переводячи подих, ніби збігав на високу й стрімку вершину Голгофи. – Розп’яття! Тому що хіба й досі не розпинають усе краще на землі, не розпинають цілі народи?! Безсило впала голова в терновому вінку. Гострі шпичаки глибоко вп’ялися в шкіру, а на небі позаду росте темна, загрозлива хмара. Сліпуча блискавка розщепила її вогняною розколиною. Зірвався вихор, полетіла курява, пісок і каміння. Вітер теліпає скривавлені ганчірки на стегнах страдників, зриває з голови богоматері її темно-синій серпанок, розкуйовдив пасмо напівпосивілого волосся на її скроні. Люди з жахом кинулися врозтіч. А на хресті поруч ще живий розбійник. Він плаче. Обличчя його звернуте до Христа. Воно спотворене мукою. Все тіло скорчилося від болю, але очі повні каяття й надії.

– Але ж, пане… – намагається вкинути слово Зельонка. Шевченко не слухає. Він – в екстазі. Він весь у владі свого натхнення. Він творить.

– А ліворуч, на третьому хресті, звивається в муках другий розбійник. Щелепи зведені оскалом. Він виригає не стогін, а прокльони. Блакитнувате мертво-холодне світло блискавки яскравіше підкреслює його спотворені муками м’язи. Це – передсмертні корчі нерозкаяного.

Зельонка мимоволі застигає, піддаючись силі імпровізації Шевченка… Кобзар не говорить, а кидає уривчасті слова, як мазки на величезне полотно, і патеру здається, що він теж бачить і страдницькі очі богоматері, яка з розпачем і безмежною материнською тугою дивиться на мертвого сина, і це безсило повисле тіло Ісуса, який вже випив до дна жахливу чашу своїх страждань, і обох розбійників на бічних хрестах, і грозу, і померхле в височині південне сонце.

– Але ж, пане, це б порушило канонічні правила, – через силу ворушить він губами. – В Луврі або в Ватіканському музеї це було б полотно, перед яким завжди стояла б юрба. Але ж у храмі… Тут мусить бути ікона, перед якою моляться. На ній не можна зобразити розбійників з такою страшною правдою. Люди не зможуть молитися.

– Що? – питає Шевченко, ніби раптом прокинувшись.

– Я кажу, що це не відповідає канонічним правилам. Бічні хрести треба тільки намітити. Вони мусять бути напівсховані рамою. Один лише Христос усередині полотна, а нижче біля підніжжя хреста – богоматір, апостоли, жінки…

– Так усе ж буде точно по євангелію, – перебиває Шевченко. – Один розбійник покаявся, а другий скрегоче зубами і виригає прокльони.

– Так, пане, так! Це добре задумано, але це не для храму. Це картина, а не ікона. Це для Лувру, для Ватіканського музею, для Мюнхенської пінакотеки, для столиці будь-якої християнської держави. Крім бога й святих, на іконах нікого не можна малювати. Їх можна тільки схематично намітити десь осторонь. Я покажу, навіть дам пану наші канонічні правила. Пан Тарас добре ознайомиться з ними, і в душі його народиться задум ще прекрасніший і натхненніший від цього, і ми благоговійно схилимося до ваших ніг із сльозами захоплення та зворушення.

– Я не богомаз. Я – художник, – гостро сказав Шевченко і, обернувшись на підборах, швидко рушив до виходу.

– Але ж, пане! – задріботів навздогін Зельонка. – Почекайте, пане! На бога!

– Не треба! Не буду малювати! – повторив Шевченко, не обертаючись і відчуваючи, що в грудях закипають сльози.

Отець префект говорив іще щось, вибачався, просив Тараса Григоровича заспокоїтись, але Шевченко лише рукою махнув, похитав своєю широкочолою головою і так швидко пішов вулицею, захлинаючись від раптової задухи, що Зельонка зупинився на дорозі, теж похитав головою, стиснув руки на грудях і зашепотів молитву.

Повернувшись у свою майстерню, Шевченко кинувся на ліжко і розридався від трагічної свідомості, що ніколи він не напише цього чудового полотна. Бо ж йому заборонено малювати, і нема в нього грошей навіть на чорний хліб, а на таку картину потрібний величезний підрамник, велика, світла майстерня, велике полотно, багато фарб і довгі місяці спокійної, наполегливої роботи, чимало етюдів з натури і безліч натурщиків – живих людей.

«Ні, це не був би «Останній день Помпеї» Брюллова, де все мальовниче і красиве, як пишна театральна декорація. Не красенів і не красунь малював би я», – думав він, захлинаючись від свідомості свого безсилля.

Раптом він схопився з ліжка, узяв альбом, олівець і з гарячковою поквапливістю почав накидати композицію свого «Розп’яття», а на другому аркуші голову нерозкаяного розбійника. Під олівцем народжувалися набряклі від нелюдського напруження вени, спотворений мукою і ненавистю вищирений рот. З глибини пам’яті спливали, здавалося, забуті деталі й риси обличчя затаврованих каторжників з Орського каземату або людей, яких карали на площі батогами. Образи змінювали один одного швидко, як у калейдоскопі, яскраві й точні, як тіла натурщиків. Вони набирали потрібних поз, супилися, проклинали, лаялися, блюзнірствували, гарчали від болю.

І раптом Шевченко здригнувся. Очі розбійника враз спалахнули під його олівцем, і він пізнав його – могутнього в своїй непокорі месника, сповненого лютої ненависті, конаючого на палі гайдамаки… А може… може, якогось іншого повстанця, що в ньому втілилась уся ненависть нескореного хоч і покріпаченого народу, який і в смертний час шле прокляття гнобителям.

Але порив потроху слабшав. Безкрая втома і знемога опанували Шевченка. Очі його погасли, олівець випав з рук… І лише тоді художник пригадав, що сутеніє, а він з ранку нічого не їв, навіть крихти хліба.

Зельонка повернувся додому зовсім збентежений. Він був певний, що Шевченко захопиться такою пропозицією і на добрих півтора року буде забезпечений роботою, – і раптом таке обурення і цей геніальний, але зовсім нездійсненний задум, блискавично народжений поривом позбавленої права на творчість душі.

Патер безсило опустився в гойдалку і, повільно погойдуючись, думав, до чого тепер взятися. В домі було тихо: всі його пожильці незабаром повернуться з муштри – що ж їм сказати, і головне, що порадити? І чим допомогти цьому непокірливому і непрактичному художникові? Здавалося, мусив він за все своє важке й злиденне життя навчитися цінувати хороші замовлення і до того ж не ремісницьку, а справді творчу роботу.

– Отець префект, здається, дома? – почувся голос Вернера.

– Так, прошу!

– Ну як? – спитав Вернер, вітаючись.

– Відмовився. Розсердився. Сказав, що він не богомаз… Але скільки в ньому сили! Який невгамовний творчий вогонь!

– Відмовився?! – аж скрикнув Вернер. – Як же воно так сталося?

– Дуже просто.

І патер докладно розповів свою розмову з Шевченком.

– Шкода, що така чудова картина ніколи не буде написана, бо коли б він передав на полотні хоча б половину того, що замислив, його «Розп’яття» затьмарило б усе, будь-коли створене, крім, мабуть, «Таємної вечері» да Вінчі та «Сікстинської мадонни» Рафаеля, хоча його манера була б зовсім іншою, ще не баченою і зовсім не… церковною, – зітхнувши, додав Зельонка.

– Що ж нам робити? Адже ж цілком ясно, що він голодує. Він вже продав за півціни свого годинника й лисячі шкурки. Та й фарб у нього вже майже нема…

Тим часом зійшлися додому Станевич, Залеський, Турно та всі інші, й за п’ять хвилин усі вже знали, що трапилося в новому костьолі.

– Спробуй, Бронеку, його умовити, – порадив Турно, – та не сьогодні. Хай він заспокоїться, поміркує й зрозуміє, що це замовлення було б для нього порятунком і до того ж великою славою, коли вже можна буде не приховувати його імені. Хай замість розбійника малює щось інше.

Залеський тільки рукою замахав на таку пораду:

– То що ж нам робити? Адже ж не можемо ми залишити його без допомоги!

– Зберемо для нього грошей.

– І це неможливо. Він приймає допомогу від столичних друзів та земляків, але ніколи не візьме нічого від нас, таких же засланців. Треба вигадати щось інше.

– А я от що пропоную, – сказав Станевич, який весь час мовчав. – Треба допомогти йому продати його аральські пейзажі. Всі ми даємо уроки або заробляємо чимсь іншим. Отже, треба спільно про це подумати. Я, наприклад, маю урок в сім’ї директора банку, навчаю онуків заводчика Демидова та інших. Люди вони багаті та впливові: я завтра ж зроблю там психологічну розвідку, а його пейзажі олійними фарбами дійсно чудові, і не соромно їх рекомендувати найкращим знавцям мистецтва.

– Добре! Але тепер він більше не пише картин. Боїться доносів. Отже, це його підтримає лише тимчасово. Треба ще щось вигадати.

– Умовимо його щодня приходити сюди з ранку до третьої, поки ми на муштрі. Хай малює тут до смерку. Ми повертаємось пів на четверту і одразу сідаємо обідати. Треба, щоб він обідав з нами, а панна Констанція хай подбає, щоб він завжди був ситий.

– Так, але що ж він тут малюватиме? Чи не ту ж панну Констанцію?

– Замовимо йому автопортрет і у вигляді авансу подаруємо велику скриньку фарб. І хай працює. Отець префект не відмовить позичити йому для такого випадку своє велике дзеркало.

– Чудово вигадано! Я даю два карбованці на фарби! – вигукнув Турно.

– Я карбованець сріблом!

– В мене грошей зараз нема: днями одержу і дам свою частку!

– Я даю три карбованці. Сьогодні дещо одержав.

– А я карбованець.

Гроші сипалися на коліна Зельонки.

– Треба й мольберт йому купити. І полотна!

– І Венгржиновського треба залучити: він ніколи не відмовиться.

– І аптекаря Цейзика!

– І братів Чернишових!

– А я подарую йому фунт тютюну – дюбеку або кафану. Він так любить хороший тютюн!

Зібрані гроші віддали Залеському, який добре знався на фарбах, і наказали купити найкращих. А Вернер згодився позавтра, в неділю, піти до Тараса Григоровича й сказати, що, мовляв, в гуртку є цікаві новини.

На тому й погодилися, певні, що цього разу Шевченко їм не відмовить. І дійсно, в неділю Тарас Григорович прийшов до своїх польських друзів. Вони одразу оточили його і піднесли йому свої подарунки: розкішну скриньку фарб, тютюн, мольберт, набір пензлів Шаріона та кілька аркушів грунтованого полотна, і всі гуртом почали просити, щоб він намалював свій портрет.

Шевченко був і зворушений, і розгублений. Він не знав, як і дякувати їм, тоді замислився і нарешті сказав:

– Добре, якщо ви мені майстерню в себе пропонуєте, я згодний, але не вимагайте, щоб я одразу ж сьогодні взявся за пензлі.

Друзі не суперечили і тільки взяли з нього слово, що він дійсно приходитиме в їх будинок малювати або писати вірші.

– Тому ми й не тільки фарби придбали, але й мольберт, щоб не треба було нічого носити вулицею, привертаючи увагу перехожих, – пояснив Зельонка.

Шевченко знов подякував друзям, тоді додав:

– І не кажіть мені більше «пан Шевченко». Я для вас просто Тарас, як водиться поміж справжніми друзями.

– Добре, любий Тарасе, – відповів Зельонка. Але інші засланці ніяково загули:

– Тоді ми зватимемо тебе батьком… Ти хоч і не набагато старший… Та тут не у віці справа!

В цю мить хтось подзвонив знадвору. Панна Констанція побігла відчинити, і до кімнати ввійшов Олексій Чернишов. Почалася жвава й радісна розмова, повна спогадів, за скромною, але ситою товариською вечерею. Чернишов розповів чимало столичних новин і, розповідаючи, взяв альбом і почав малювати то одного, то другого з присутніх.

– Намалюй нас усіх гуртом, – попросив Тарас Григорович. – Хай буде нам спогад про сьогоднішню зустріч.

І під загальний гомін, сміх і розмови Чернишов накреслив олівцем кілька силуетів – купку друзів, захоплених цікавою розмовою.

Крім будинку на Сакмарській вулиці, Шевченко часто одвідував сім’ю аптекаря Цейзика. Пані Цейзикова була гостинна й привітна. Було в неї четверо дітей: двоє дівчаток і двоє хлоп’ят. Шевченко годинами бавився з ними. Він малював їм різних тварин, робив паперові млинки, які крутилися, коли діти бігали з ними по кімнаті, та паперові човники, щоб пускати їх в струмочки розталого снігу, коли почалася відлига, а в холодні дні поет сидів з ними біля теплої груби і розповідав казки, – старовинні казки, знайомі з дитинства. Коли ж цих казок вже не вистачило – Кобзар узяв в бібліотеці казки братів Грімм, Перро та Андерсена, перечитав їх, а потім старанно переказував «маленьким Цейзичаткам». Діти оточували його щільним колом, тулилися до нього, м’які й теплі, і дивилися на нього блискучими з цікавості оченятами, принишклі, а іноді злякані, коли йшлося про страшних ворожбитів та людожерів… А Шевченко, доказавши казку, довго сидів, замислений і теж принишклий, ніжно й бережно пригортаючи до себе їх пухкі плечики й голівки, від яких так чудово пахло маленькими пташенятами…

– Сьогодні я одержав листа від далекого родича з Качанівки на Чернігівщині, де ви колись гостювали в пана Тарновського, – сказав йому якось Цейзик.

– Але ніколи більш не гостюватиму, коли навіть знов буду на волі і в тих місцях, – одразу підвівся Тарас Григорович. – Це справжній ретроград, кріпосник. Нема в мене з ним нічого спільного.

– Знаю! Та не про Тарновського я хочу вам розповісти, – всміхнувся Цейзик. – У Тарновського живе один студент, готує панича в ліцей і на дозвіллі пише вірші українською мовою. Родич прислав мені кілька його поезій і поему з селянського життя. Та я нічого в таких справах не тямлю. Юнак поки що не друкується, але, здається, дуже високої думки про свою творчість, бо родич пише, що той має надію, за його висловом, «акліматизувати на рідному грунті зразки справжньої класичної творчості». От я й хотів би взнати вашу думку про вірші цього юнака.

– Добре, прочитаю, подумаю і скажу, – згодився Тарас Григорович, – але не сьогодні… Я вже й так засидівся з вашими малятами, – додав він і почав прощатися з господинею.

На третій день вони зустрілися в Киршів.

– Ну як ті вірші з України? – спитав Цейзик, коли пані Киршева доспівала якийсь модний мелодійний романс.

– Краще б зовсім не писав, ніж таке паскудство! – вибухнув гнівом Шевченко. – Ідилії, буколічні сцени з селянського побуту в стилі Феокріта! І це в той час, коли люди гинуть на панщині під пекучим сонцем на ланах цього недолюдка Тарновського та інших рабовласників. А це паршиве паненя ідилії пише! От послухайте, яку відповідь я дав цьому «витонченому естетові», як його названо в листі вашого родича.

І Шевченко витяг з кишені кілька аркушиків, списаних його рукою, і рукопис качанівського панича.

Слова Шевченка пролунали так голосно, що всі враз обернулися до нього, а Залеському навіть здалося, що поет свариться з Цейзиком.

– Що трапилось? – кинувся він до Шевченка. – Що вас так обурило, любий друже?

Цейзик коротенько розповів, у чому справа.

– І цей муштрований цуцик малює селянську хату як справжній рай! – гримів обурений Кобзар. – Ой як шкода, що я не маю змоги надрукувати свою відповідь!

– Але ж ми хочемо її чути! – загомоніли усі. – Тарасе Григоровичу, ви мусите зараз же прочитати нам вашу відповідь.

– Так! Так! – заметушилася й пані Киршева. – Сідайте отут, на канапі, в центрі. І нумо слухати!

– Просимо! Просимо!

І зривистим від хвилювання голосом Шевченко почав:

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись.

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи єсть у бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило?

Суворі інтонації його голосу переконували, наказували вірити поетові, хоч він ще не змалював жахливої картини селянського життя. Всі принишкли, і так тихо стало в покої, що чути було, як потріскують свічки на роялі, а поет чаклував переливами свого голосу, в якому тремтіли сльози:

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло.

Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою

Ще молодую – у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята…

У жінки Цейзика на очах блищали сльози. Примовкла пані Киршева. Важко зітхнув Томас Вернер, згадавши й своє злиденне дитинство. А Шевченко вже звертався до самого бога, як же він допускає таке нелюдське життя для людей, створених на те, щоб радіти з краси землі і неба, і з сарказмом питав:

А може, й сам на небесі

Смієшся, батечку, над нами

Та, може, радишся з панами,

Як править миром!

І радив богові подивитися, що твориться в тому «раї», оспіваному панами та їх підлабузниками паничами-поетами:

Що там твориться у тім раї!

Звичайне, радість та хвала!

Тобі єдиному святому

За дивнії твої діла!

Отим-то й ба! Хвали нікому, –

А кров, та сльози, та хула, –

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі…

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

– Ой! – злякано скрикнула пані Цейзикова, яка хоч і не була побожною, але все ж таки не могла спокійно чути таких слів про бога. Здригнувся й Томас Вернер і в думках почав читати «Патер ностер», а Турно вхопив Шевченка в обійми й почав його палко вітати з чудовим віршем. Усі зарухалися, загомоніли. Казали, що вірш справив на них величезне враження, а Цейзик підібрав вірші качанівського поета і поспішив заховати їх в кишеню, думаючи, що краще буде не повідомляти про те, яке справили вони враження, та й взагалі краще не відповісти, бо правду написати – небезпечно, а вихваляти – не дозволяє совість.

Шевченку писалося. Він створив велику поему «» про долю парубка, що взяв на себе чужу провину і пішов на каторгу, рятуючи від суду справжнього винуватця. Не одну таку історію чув Кобзар по каторжних казематах.

З гнівом і ненавистю писав він і про тих, хто забруднив і утопив у багні чистий алмаз його душі, хто примусив його «кропати поганенькі віршики», замість роздмухувати іскру невгасимого полум’я, яким мусили б вони палати перед очима всього людства. З великою силою написав він ці рядки і знову згадав свій задум, своє «Розп’яття». А воно було б таким відмінним від усіх канонічних «Розп’ять» і православної, і католицької церкви!..

Іноді, втомлений гнівним і жагучим сарказмом своїх рядків, Кобзар жадав тиші і м’якої ніжності ліричних поезій. Тоді згадував він дитинство – злиденне й безрадісне. Тепер, оповите серпанком спогадів, воно здавалося йому прекрасним. Бачив він знову свого старого діда, як він ніжно пестить маленького Тарасика. Сиділи вони з дідом біля білої хати над широким Дніпром і то замовкали, прислухаючись до пташиного щебету, до стрекотання коників, то знов починали тиху розмову. А потім приходила турботлива юна мати. Вона ніжно пригортала та цілувала свого сивого батька, брала на руки маленького сина, несла його в білу хатинку і вкладала спати, а дід ще довго сидів у густих сутінках. Заглиблений у свої старечі думи, потім, крекнувши, підводився, і, прочитавши «Отче наш», тихенько йшов додому, милуючись першими зорями.

На початку березня прийшов лист від Рєпніної. Як завжди, був він повний теплої турботи за бідного вигнанця, повний надій на краще майбутнє і надовго зігрів і прикрасив його сірі будні.

«Лише тепер я нарешті по-справжньому оцінила великий талант нашого Гоголя і його «Мертві душі». Ви правий, Тарасе Григоровичу; це одна з найкращих наших книжок. Я його раніше не розуміла», – писала між іншим Варвара Миколаївна.

Тарас Григорович щиро зрадів з цього визнання. Він завжди схилявся перед Гоголем і поспішив відповісти Рєпніній великим сердечним листом.

Тут Тарасу Григоровичу довелося трохи схитрувати: він знав, що Рєпніна – глибоко релігійна. Це була екзальтована, містично настроєна дівчина, і образити її почуття означало б назавжди втратити її дружбу й пошану, а дружбою з нею Шевченко надто дорожив. Ось чому він зовсім не згадав в листі про останню книжку, в якій Гоголь під впливом релігійного психозу закреслював свою велику творчість і виправдовував і кріпацтво, і страту декабристів, кайдани петрашевців, і страшну «зелену вулицю» з шпіцрутенів, і батоги, і всі інші жахи миколаївського режиму.

Так, Рєпніна була надійним другом. Не побоялася вона написати Орлову, добиваючись помилування або принаймні дозволу йому малювати, за що одержала сувору відповідь з прямою загрозою судом та арештом, коли вона й далі буде цікавитися долею засудженого поета. І Рєпніна зрозуміла, що минули часи, коли Волконська та Трубецька могли виїхати у Східний Сибір, щоб полегшити каторгу своїм чоловікам. Але вона не злякалась і не відмовилася від листування з поетом, тільки вжила деяких досить наївних заходів, щоб воно не так впадало в очі жандармам: адресу писала не вона, а її приятелька Глафіра Псьол, лист відправляли не з Яготинської пошти, а з одного з найближчих містечок, і адресували його в місто Оренбург, в штаб Військової округи його високоблагородію капітану Карлу Івановичу Герну. Усе це було пов’язано із значним риском, і Шевченко це розумів і тим вище цінував кожне слово Варвари Миколаївни.

В приміщенні на Костьольній вкривався пилом на мольберті другий, розпочатий у грудні, портрет Лазаревського, а в слобідці – портрети Герна та Софії Іванівни. Герн був завжди зайнятий, а Софія Іванівна позувала рідко й неохоче, і Шевченкові було незручно нав’язуватися, хоч він дуже хотів хоч таким чином віддячити Гернам за все хороше, що робив для нього Карл Іванович.

Тепер він увесь час і сили віддавав автопортретам: писав себе і , і в сюртуку і , і . Один з таких автопортретів надіслав Лизогубові, другий – в подарунок Рєпніній.

Друзі умовляли Шевченка намалювати себе не в звичайній кімнаті, а в одному з каторжних казематів, за гратами, закутим у кайдани. Тарас Григорович не згодився на таку символіку, але знову взявся за пензлі. Портрет вийшов дуже вдалий. Доморацький, Станевич, Турно та інші почали просити цей портрет на пам’ять. Шевченко якраз сидів без копійки… Фальшивий сором не дозволив йому в цьому признатися. Напружено думав він, де і як виручити за нього хоч трохи грошей, тому сказав, що обіцяв показати його знайомим і забрав його на Костьольну. І яка ж була його радість, коли зустрів його Лазаревський. Нарешті повернувся він з Гур’єва-Городка, де пробув цілих три місяці.

Після палких обіймів і перших запитань Тарас Григорович розгорнув і показав йому портрет.

– Чудовий! Дуже схожий, – приказував Лазаревський, розглядуючи його і здалеку і зблизька. – Де ж ти його писав?

– У наших ляхів, на Сакмарській вулиці, – пояснив Шевченко. – Візьми ти його, бога ради! Я хочу, щоб він залишився в твоїх руках, бо ж випросять вони його у мене, а мені гроші он як потрібні.

Лазаревський зам’явся.

– Ніяк не можу, любий друже. Портрет твій – річ цінна, художній твір, і мені дорога, але зараз, коли Сергій переїхав до Петербурга, мені самому буде сутужно! Адже ж він заробляв значно більше від мене. Платити, їй-бо, нема чим.

Шевченко підняв ногу і показав свій подертий чобіт.

– Бачиш, в чому ходжу? Дай мені свої старі чоботи, більше нічого мені не треба.

Лазаревський відчув, як кров обпекла йому щоки, а серце стислося в маленьку грудку. Він кинувся до шафи, вийняв майже нові чоботи і простягнув їх поетові.

– Але як ти в морози ходив? Були ж у тебе валянки?

– Були, але протерлися в лютому. Та тепер вже не страшно: весна близько, а взагалі… – і Шевченко коротко розповів, як погано склалися його справи.

– Думали Бутаков з Обручовим краще зробити, нагадавши про мене Орлову, а вийшло зле. Тепер, мабуть, і аральський альбом не допоможе, – зітхнув він.

Серце Лазаревського знов стиснулося. Герн якось говорив йому про безнадійність становища Шевченка. Але навіщо роз’ятрювати рани поета, якому й без того доводиться не солодко! І Лазаревський промовчав, а другого дня написав брату Михайлу листа і попросив його негайно допомогти Кобзареві. Лист не лишився без швидкої відповіді: столичні друзі одразу склалися і вислали йому сто карбованців.

Минуло три тижні. Був чистий четвер. Квітневий сонячний день. На дзвіницях повільно і по-великопостовому сумно перегукувалися невеликі дзвони, немов падали важкі нудні краплі, а в гаю за Уралом і в місті, на рідких вербах та березах по дворах, гучно кричали й билися за торішні гнізда граки. На березах гілки стали брунатно-бузковими, всі у вузликах набряклих бруньок. Квола травичка зеленіла вздовж парканів на вулицях і на обшарпаних бульварах, де, як завжди, було порожньо, нудно й засмічено. З дворів пахло запашним великоднім печивом, смаженою поросятиною, запеченими в тісті окістями.

Шевченко пообідав у Гернів і вийшов разом з Карлом Івановичем на ґанок. Герн зупинився на східцях, застібаючи портупею, і задивився на журавлиний ключ у небі.

– Знов треба до штабу, – з досадою сказав він. – Вирватися б хоч на день на полювання! В степу по всіх озерах та калюжах повно птиці, а справ така сила, що часто сидиш до півночі… До речі, сьогодні привезли пошту. Якщо будуть для вас листи, я вирвуся на хвилинку додому, щоб розважити вас великодніми привітаннями. Ви будете вдома?

– Думав поблукати біля Уралу, але заради листів сидітиму до смерку, – відповів Шевченко і повільно рушив до свого флігелька.

В кутку майстерні стояв мольберт з портретом Герна. Обличчя було майже закінчено, але руки, плечі й мундир ледве намічалися. Неохоче взявся Шевченко за пензлі й почав підмальовувати золоті підковки еполет, потім товсті шнури аксельбантів, раз у раз позираючи у вікно, але потроху захопився роботою і, сам того не помічаючи, пропрацював дві години без перерви. На мить одірвавшись від портрета, він помітив прапорщика Ісаєва, який майнув від хвіртки до ганку головного будинку.

«Отже, Герн вдома, а я його проґавив, – подумав Шевченко. – Он Ісаєв приніс йому папери з штабу на підпис».

Накинувши своє благеньке пальто, Шевченко перебіг двір до чорного ходу і ввійшов у кухню, де Гурій виймав з печі рум’яні паски, від яких смачно пахло шафраном та лимоном. Тарас Григорович витер брудні чоботи і рішуче рушив до дверей внутрішнього коридора, коли раптом Гурій заступив йому дорогу.

– Нема капітана, – сказав він. – Ще не приходили.

– То я до пані.

– До них не можна. Вони сплять.

– Як-то сплять?! Та до неї зараз прапорщик Ісаєв пройшов. Я бачив, як він пробіг двором.

Замість відповіді, Гурій уперся в одвірки руками.

– Та ти що, збожеволів? – обурився Шевченко. – Коли в неї гості – можна до неї й мені.

– От тому й не можна, що зараз у неї той прапорщик, – відрізав Гурій і глянув Шевченкові просто в вічі. – Та що ви, Тарасе Григоровичу, дитина мала, чи що?! Хіба ж можна до неї, коли в неї коханець?!

Шевченко дивився на Гурія широко розплющеними очима.

– Такого чоловіка, паскуда, має і з такою гнидою злигалася! – говорив далі Гурій. – Чистий четвер, піст, а вона… Та друга б за нашого капітана богові дякувала… То з ляхами своїми, то з офіцерйом… А мені покривати доводиться… Тьху! – аж плюнув він.

– Який бруд! – прошепотів Шевченко.

Він давно вже зрозумів з душевним болем, що й сам недавно там, на Вкраїні, був героєм випадкової інтрижки. Мабуть, саме тому стало йому так боляче за Карла Івановича, в якому він любив і шанував розумну, гуманну і глибоко чесну людину.

А Гурій усе говорив, з ненавистю позираючи на двері коридора:

– Прийде сюди цей паршивець паскудити в гніздо чесної людини, а потім нап’ється п’яний і вихваляється: «Жодна баба проти мене не встоїть». Денщик його часто їй цидулки від нього носить. «Мовчав би краще прапорщик, – каже й він, – бо це діло добром не закінчиться». І вірно: ми, прості люди, наб’ємо один одному морду та бабі доброго прочухана дамо – і край. А в панів враз за пістолі беруться або за шаблі. Чи довго тут до біди! А Ісайка цей по рестораціях і в клубі бовкає казна-що.

І Гурій сумно зітхнув і обережно відтіснив. Шевченка від дверей.

– Ідіть, ідіть собі, Тарасе Григоровичу. Так буде краще, Шевченко вийшов у двір і, як був, без шапки, в незастебнутому літньому пальті пройшов на вулицю і побрів світ за очі цією відлюдною, порослою споришем вулицею.

Біля слобідської церкви вже купками стояли люди. Хлоп’ята розглядали свої й чужі ліхтарики, пишаючись один перед одним їх красою. Справді, вони вражали своєю складною і вибагливою формою. Деякі нагадували церкви або дзвіниці з віконцями, підклеєними кольоровим цигарковим папером; інші були як кулі або циліндричні. Але Шевченко, не дивлячись, пройшов повз них і спустився до Уралу. Ріка лише днями скинула крижаний панцир, і від неї віяло холодом, а вода була темна й каламутна. Урал вже от-от мав розлитися по заплавних луках і по зарічних гаях, звідки слабенький і теплий вітрець доносив запах черемхи. Але й цього не помічав зажурений поет.

– А я з таким теплим почуттям почав її портрет! Так ось чого вона стала такою неуважною до мене. Боїться, що здогадаюся, – напівголосно казав собі Шевченко. – Бідний Карл! Як він переживе отаке?..

Він пішов назад і спочатку блукав слобідськими вулицями, потім околицею міста і нарешті добрів до центру.

Повечоріло. На вулицях вже з’явилися люди із страсними свічками. Обережно несли вони їх додому, ці теплі й тріпотливі вогники, захищаючи їх від найменшого подуву вітру. Одні просто загороджували свою свічку долонею, рожевою і напівпрозорою проти вогню; інші вставили свічки в принесений з дому ліхтарик; треті робили з газети або аркушика білого паперу щось на зразок глибокої чаші, на дні якої полохливо тріпотіла маленька золота пелюстка вогню. Але у всіх, хто ніс собі вогник, обличчя були зосереджені й напружені. Вогник – це була надія.

Шевченко дійшов до Соборної площі, де, виповнюючи небо низьким оксамитовим басом, гув великий і важкий головний соборний дзвін. Кожен удар його повільно й величаво розпливався в повітрі м’якими широкими хвилями і довго-довго коливався глибокою зибінню, як колись коливала шхуну «Константин» глибинна зибінь в штилеві ночі біля хівинського берега.

Висока, триярусна дзвіниця танула в темряві, наче торкаючись невидним знизу хрестом темно-синього високого неба, на якому усе яскравіше, і яскравіше проступали пухнасті весняні зорі.

– Замислився? Милуєшся? – прозвучав раптом над вухом Кобзаря голос Чернишова. – Добрий вечір, друже. Я до тебе заходив і не застав, а ти он де блукаєш!

Шевченко мовчки потиснув руку Чернишову.

– Чого ж ти тут стоїш? Чи чекаєш на когось? Чи, може, спинив тебе творчий задум? – говорив далі той. – Ходім!

– Куди? – наче опам’ятався Шевченко.

– На страсті, звичайно.

– Я розучився молитись, – одвернувся Шевченко.

– Можеш не молитись. А послухати про різних фарисеїв та Понтіїв Пілатів не завадить, – взяв його під руку Чернишов. – Зараз «Розбійника» співатимуть. Співак тут є один – чудесний. Не в соборі йому співати, а в Маріїнському. Не гірший хоч би й від Джуліо Фоскаріні, що звів з розуму увесь Петербург. Ну… і потім… хочу з тобою порадитись відносно одної деталі. У мене ж дипломна робота…

І він почав розповідати про свою картину, про непіддатливу, але спокусливу її деталь.

Непомітно перетнули вони площу і, влившись в натовп, увійшли в собор.

Чи про те, що говорив йому Чернишов, чи про те, що так глибоко вразило його в долі Герна, якого він так любив і поважав, думав Шевченко, коли машинально переступив поріг собору і так само машинально помацав у кишені, купив тоненьку свічку за п’ятака і запалив її від чиєїсь свічки? І такою ж оксамитовою октавою, як дзвін над площею, загув під склепінням голос протодиякона. Читав він євангеліє. Люстри не запалювали, і в темряві десь високо вгорі з легким тремтінням згасав його могутній бас, танув у синьому серпанку диму з кадильниць. А внизу був тиск народу. У кожного в руках горіла свічка, і жовтувате сяйво стояло над юрбою зибучою загравою, мов степова пожежа.

«…І біяху його по ланитах, і плюваху нань…»

Скільки століть тому написані ці рядки? І завжди в житті буває так, що брудний і зухвалий плює, і блюзнірствує, і паскудить щось чисте й прекрасне…

Шевченко слухав цю знайому з дитинства моторошну казку про безвинно страченого, повну такої трагічної сили, – про те, як творили суд у далекій сонячній Палестині, як злякався за свою кар’єру випещений і пересичений римський вельможа-намісник і, не виявивши ніякої провини, все одно віддав обвинуваченого на страшну смерть та ще й помив руки, щоб не залишилося на них ані краплі невинної крові.

Скрізь є отакі Пілати…

Перед очима стоїть каземат Третього відділу. Гулак, Костомаров, Посяда, Куліш. Чи витримають вони свою муку?

Голос диякона завмирає в довгому співучому «фермато». Рідшає юрба. Шевченко машинально задуває свою свічку, ховає її в кишеню і, залишивши Чернишова, йде до виходу. Люди виходять з собору, але ніхто не гасить своєї свічки: всі несуть їх додому – і пливуть, пливуть, розтікаються темною площею, щезають у бічних вулицях вогники страсних свічок. Тих, хто несе їх, не видно здалека. І здається, що вогники самі пливуть над сплячим містом. Одні з них зелені, як світлячки в лісі, інші – наче червоний пишний мак або жовтогарячий ворожбитський квіт папороті, але найбільше їх молочно-білих, як перли. Сяють вони вночі ніжним матовим світлом і наче вколисують цим своїм ніжним світлом збентежені душі.

Шевченко непомітно доходить до будинку Кутіної. Лазаревський вже дома. В кімнаті приємно пахне свіжими пасками. Розчервоніла Аксінья подає самовар.

Шевченко скидає пальто і тільки тепер помічає, що він без шапки.

– А де твоя свічка? Доніс? Не згасла дорогою? – питає Лазаревський.

– Догоріла, – каже Шевченко.

– Ну, сідай вечеряти. До речі, ось тобі двадцять рублів. Одержав решту командировочних. Це тобі за портрет.

– Спасибі, – міцно тисне йому руку поет і несподівано додає: – Не одружуйся, братику. Всі вони такі: на око – янгол, а по суті…

Невимовно здивований Лазаревський почав розпитувати поета, що трапилося. Шевченко мовчав.

– Перебирайся знов до мене, – благав Лазаревський. – Мені так сумно тут самому без Сергія та без Михайла. Адже ж ти єдина людина, з якою можна слово сказати рідною мовою. Дійсно, переїжджай! Ти для мене тепер не лише улюблений поет, ти мені як рідний, як батьківщина…

– Добре! – сказав нарешті Тарас Григорович. – Та й портрет твій треба кінчати. Завтра принесу фарби, а в суботу й переберуся.

– От і чудово! Завтра ми ще працюємо, але ми домовилися виходити по черзі, бо кожному ж треба або щось купити, або до перукарні. О другій я буду вдома. Пообідаємо разом.

Ще раз буркнувши «добре», поет допив свій чай і почав роздягатися.

Вранці Лазаревський пішов на роботу, не розбудивши Кобзаря. Шевченко прокинувся пізно, поголився і поспішив у слобідку по листи та по фарби. Не встиг він увійти в свою майстерню, як до нього постукав Герн.

– Ось вам, друже мій, лист до великодня, – подав він Тарасу Григоровичу конверт. – Це по-перше. А по-друге, я вирішив сьогодні відпочити вдома і трохи вам попозувати. Думав поїхати на полювання, але так втомився, що не можу. Мабуть, ви таки на нас з Зосею за щось образилися, що й наші портрети досі не закінчені, – додав він, наблизившись до мольберта. – О! Виявляється, ви без мене дещо зробили! Дозвольте тільки одне маленьке зауваження: оцей шнур аксельбанта завжди коротший від другого. Ось гляньте!

Скинувши шинель, Герн сів на своє звичайне місце.

– От шкода! – зітхнув Шевченко. – Доведеться дійсно виправити…

Він підсунув мольберт ближче до вікна, обережно зішкрябав підсохлу фарбу і взявся за пензель.

– Невже і штаб сьогодні не працює? – спитав він не одразу.

– Працює, але писарі відпросилися до церкви, а я сказав, що їду на полювання, щоб дали мені спокій, бо й сам Обручев поїхав стріляти диких качок.

Розмова не в’язалася. Герн закурив. Раптом Шевченко побачив, як через двір прошмигнув прапорщик Ісаєв, злодійкувато озирнувшись на флігельок.

Шевченко здригнувся і впустив пензель.

– Що таке? – стурбовано спитав Герн.

– Н-нічого, – сказав Шевченко і нахилився за пензлем.

– Там наче хтось пройшов?

– Т-так. Здається.

– Отже, пропав мій відпочинок! Це, певно, по мене, – підвівся Герн, потягнувся до шинелі і вийшов з флігеля.

– Стійте! – кинувся навздогін Шевченко і схопив його за рукав. – Будьте готові… спокійні…

– Що таке? – не зрозумів Герн. І раптом, пильно глянувши Шевченкові в очі, зблід і кинувся до чорного ходу.

Шевченко побіг за ним. Герн влетів в кухню, в коридор, в їдальню, зазирнув у порожню вітальню й кабінет. Тоді ударом ноги вибив двері спальні і щез за ними.

…Хвилина… Дві…

Двері широко розчинилися…

Шевченко ледве встиг відсахнутися, Ісаєв вилетів у їдальню, трахнувшись головою об лев’ячу морду на дверцятах буфета.

Не пам’ятаючи себе, кинувся Тарас Григорович до флігеля, схопив фарби та пензлі й поспішив на Костьольну.